«Наша Парафія»

Мико́ла Про́копович Василе́нко (14 лютого 1866, Есмань, тепер Глухівського району Сумської області, тоді Чернігівської губернії — †3 жовтня 1935) — український історик, громадський і політичний діяч. Член ТУП. В 1917 р. — член Української Центральної Ради, куратор Київського шкільного округу. За гетьманату 1918 р. — голова Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь у відкритті українських університетів в Києві та Кам’янці-Подільському. Від 1920 р. — співробітник ВУАН. В 1921—22 роках Президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Цілком позитивним чинником національного самопізнання1 є те, що український світ дедалі більше цікавиться українською історією. Фальсифікована ідеологема про те, що «лише з перемогою Жовтневої революції» наука стала надбанням народу і могутньою силою соціального прогресу, сьогодні вже нікого не задовольняє.

Відкриті архіви дають можливість переконатися, що наша справдешня історія була під сімома замками, а «білих» та «чорних» плям і всіляких табу в радянський період було набагато більше, аніж документальної правди.

Зупинимось бодай на національній події XX століття — на заснуванні Української Академії наук. Тривалий час її літопис вважався започаткованим на 13-му спільному засіданні вчених, яке відбулося 12 лютого 1919 року. Насправді ж Академія заснована 17 листопада 1918 року за гетьмана Скоропадського. Дотримуватися цієї дати — значить реконструювати події не лише в ім’я історичної правди, а й дати об’єктивну і незалежну оцінку тим ученим, які творили цю історію, за нелегких умов збагачували скарбівницю світової науки.

Так, Українська Академія існує понад 80 років. Про наукові відкриття наших вчених знає весь світ. Але «сьогодні наука в Україні перебуває на крайній межі», — читаємо у зверненні до Президента України Леоніда Кучми, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів відомих академіків НАН України, директорів провідних наукових інститутів академії, що опубліковане в газеті «Голос України» за 14 жовтня 2000 року. «Не хочеться вірити, що ситуація в Україні розвивається за сценарієм, створеним для неї організаціями, які контролюються найбагатшими країнами світу. За цим сценарієм Україна має бути переважно аграрною країною, постачальником сировини для промислово розвинутих країн світу. А такій країні наука не потрібна…» Прикро це усвідомлювати. Хіба могли думати ініціатори створення Української Академії наук на чолі з Володимиром Вернадським та Миколою Василенком, що вже в незалежній Україні їхнє творіння дійде мало не до загибелі? Адже саме завдяки їхній послідовній цілеспрямованій праці була реалізована ідея створення Української Академії наук, яка виникла вперше серед членів Львівського Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. Зазначимо, що НТШ було засноване 11 грудня 1873 року. Цікаво згадати, що трохи раніше, а саме 8 грудня 1868 року, у Львові відбулися установчі збори культурно-освітнього товариства Галичини, якому дали назву «Просвіта». Заснування «Просвіти» стало переломним моментом в культурній історії не лише Галичини, а й інших українських земель. «…Ми хочемо… щоб — якнайскоріше утворити численну інтелігенцію, щоби прославитися літературою такою, як у других народів, щоб оснувати руський театр, щоб мати руські гімназії і університети, однак треба спершу братися за найважливіше діло, за справу народної освіти…» — так зокрема говорилося у відозві товариства «Просвіта». Отже, розуміння потреби самоствердження нації на кону історії людства через розвиток освіти, культури і науки постало, як ніколи раніше, на повен голос.

І в цій найважливішій справі проявили себе багато подвижників нації. Серед них Микола Прокопович Василенко, активний діяч на терені просвіти і організації науки в Україні. Він був сподвижником Володимира Вернадського, який згодом у своїх спогадах стверджуватиме: «У нього (Василенка) першого виникла думка про створення Української Академії». На жаль, ім’я Миколи Василенка — українського історика держави і права, громадського і політичного діяча, професора, дійсного члена УАН з 1920 року, члена НТШ й багатьох інших наукових товариств було викреслено з історії української науки на довгі роки.

Перша згадка про вченого стала доступною з «Енциклопедії Українознавства», т. 1, Володимира Кубійовича: «…B 1917 році Василенко — куратор Київської Шкільної Округи. В січні 1918 року член Колегії Українського Генерального Суду. За часів гетьманату 1918 року міністр народної освіти, з серпня 1918 — президент Державного Сенату. Як міністр освіти взяв визначну участь в утворенні українських державних університетів у Києві та Кам’янці й у відкритті Української Академії наук. З 1920 року дійсний член УАН, 1921 року обраний на президента УАН, проте не затверджений совєтським урядом, 1920–29 — голова Соціяльно-Економічного Відділу УАН. 1924 року за процесом Центру Дій засуджений совєтською владою на 10 років в’язниці, однак амнестований. З 1929 року позбавлений змоги провадити керівну працю в УАН…»

Саме так оцінила тодішня влада діяльність Микола Василенка, зусиллями якого в умовах надзвичайно складної політичної і національної боротьби після Жовтневого перевороту 1917 року почала створюватися Українська Академія наук. Його пріоритет у цій справі визнавали сучасники:

«Ви всією душею поклопоталися про заснування Української Академії наук, та й записали нестертими буквами своє ім’я в історію Академії наук», — читаємо в архівних протоколах. Але вже до кінця 30-х років ця людина була абсолютно забута. Академік Микола Василенко, двічі обраний Президентом УАН після Вернадського, був викреслений з історії Академії. У найповажніших джерелах зринало його ім’я хіба що наче випадково, ось як у книзі професора Валентина Терлецького «Академія наук Української РСР 1919–1969» (вид-во «Наукова думка», Київ, 1969 рік). В цій 300-сторінковій книзі лише на одній (!) 25-й сторінці читаємо: «На засіданні комісії по підготовці Проекту Статуту 8 липня 1918 року, в якому брав участь міністр «гетьманського» уряду М. Н. Василенко (виділення наше — авт.), академік В. І. Вернадський заявив: «Колегія з академіків усіх відділів становить Академію наук. Вона вільно і незалежно веде свої справи. Задля того повинна Академія не тільки користуватися повною автономією, але й бути поставлена поза всякий вплив на її внутрішнє життя од органів державного урядування, яке може мінятися». Зауважу, що і в цьому єдиному місці при згадці про вченого допущена неточність в ініціалах… Чому ж такою невдячною до великого подвижника науки виявилась його епоха? Простежимо лінію його життя…

***
Микола Прокопович Василенко народився 14 лютого 1866 року в селі Есмань Чернігівської губернії (зараз — Сумщина) в сім’ї службовця. Після закінчення шестикласної прогімназії у Глухові та дворічного навчання в Полтавській гімназії Василенко 1885 року вступає до Дерптського (нині — Тартуський) університету на медичний факультет. Внезабарі він перейшов на історико-філологічний факультет. 1890 року захищає наукову працю на тему «Критичний огляд літератури з історії земських соборів» і отримує звання «кандидата історії». Цього ж року Василенко переїздить до Києва і готується до магістерського іспиту.

В «Енциклопедії Українознавства» Володимира Кубійовича читаємо, що «… з початку 1890-х років Василенко працював у Києві як педагог і журналіст; був членом Старої Громади, пізніше — Товариства Українських Поступовців; співпрацював у журналі «Кіевская Старина». Тут він надрукував свої перші наукові статті: «К истории малорусской историографии й малорусского общественного строя», «Прикрепление крестьянства Левобережной Малороссии в XVIII в.», «К биографии Котляревского».

Далі Василенко був співробітником історичного товариства Нестора Літописця, Архіву Давніх Актів, членом Українського Наукового Товариства в Києві і редактором його «Записок». 1908 року його як редактора поступовської українофільської газети «Кіевскіе отклики» було засуджено на рік до в’язниці…

Відбував він цю кару у петербурзькій в’язниці «Кресты». Звісно, що будучи «політично неблагонадійним», не зміг розраховувати на викладацьку роботу після звільнення.

Відтак Василенко складає іспити Спеціальній комісії при Одеському університеті і отримує право бути адвокатом, спочатку в Одеській, а згодом у Київській судовій палаті. 1910 року складає магістерські іспити, що дає йому право претендувати на місце приват-доцента, але влада позбавила його права викладати. Тому з 1911 по 1917 рік Василенко працює головою одного з численних товариств взаємодопомоги. З вересня 1917 року Василенко отримує посаду товариша міністра освіти в Міністерстві народної освіти Тимчасового уряду, де Володимир Вернадський отримав аналогічну посаду у відділі вищої школи.

Після Жовтневого заколоту Василенко в цьому міністерстві відстоює інтереси вищої школи України, докладає багато зусиль для збереження культурних цінностей України від розграбування, розгортає роботу над створенням національної бібліотеки в Києві і працює над створенням Української Академії наук.

А вже 12 травня з’являється такий запис: «Дедалі більше замислююся над створенням великого наукового центру в Києві… Навіть якщо не вдасться провести — треба пробувати».

19 травня 1918 року Вернадський записує у свій щоденник: «Василенко мені пропонує завідування вищою школою і науковими установами: створення Академії наук в Києві, історичного архіву. Необхідна широка постанова культурної роботи…»

«Ми обидва з Василенком ясно усвідомлювали, що в такий історичний момент треба діяти рішуче, швидко і цілковито вірити один одному…», — згадував учений пізніше.

Повернувшись до Києва, Василенко викладає в університеті курс української історії. Очолює в уряді Скоропадського Міністерство освіти Результатом діяльності Комісії стало створення Української Академії наук, перші збори якої відбулися 27 листопада 1918 року. Цікаво зазначити, що в Статуті Академії наук було зазначено. що «орудою діяльності в Академії наук є виключно українська мова», а дійсним членом Академії наук не може бути вчений, який v не володіє українською мовою.

Вже за часів радянської влади Микола Василенко почав опікуватися українськими кадрами, сприяв тому, щоб приїхав працювати до Києва великий енциклопедист і вчений Агатангел Кримський, а також відомий історик Баїалій. Василенко обстоював відкриття університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, боровся за впровадження української мови в школи України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори.

1920 року Миколу Василенка обирають дійсним членом Академії наук по кафедрі західно-руського права. Важкі часи переживала новостворена Академія: на тлі економічного хаосу працівники практично голодували, не отримували платні (чи не така ситуація сьогодні в Національній Академії наук?).

В листі до Вернадського влітку 1920 року Василенко напише: «Академія, здається, розвалюється… Деякі з академіків перестали її відвідувати. Все ж у «Спілковому засіданні» розпоряджається неодмінний секретар і, як Ваш заступник, Орест Левицький, що сидить безучастно і мовчки в кріслі і ні слова не говорить під час засідання». (Історик Орест Левицький був другим — після Вернадського — президентом Академії наук з 1919 року).

А 18 липня 1921 року було одноголосно обрано президентом Всеукраїнської Академії наук Миколу Василенка. Але в цей час почалася реорганізація Академії наук; нею стали пильно опікуватися Комуністична партія (більшовиків) України і Рада Народних Комісарів УСРР. [14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР затвердила Положення про Всеукраїнську Академію наук, згідно з яким ВУАН безпосередньо підпорядковувалася Народному комісаріату освіти УСРР, в складі якого було Головне управління наукових установ (Головнаука), яке керувало всіма науковими установами республіки].

Уряд не затвердив обрання Василенка на посту Президента ВУАН і згодом йому було висловлено недовіру з боку Народного комісаріату освіти. Неззажаючи на це, 3 жовтня 1921 року Загальні збори академіків таємним голосуванням знову обрали Президентом ВУАН Миколу Василенка з іще кращими результатами голосування, ніж це було влітку за перших виборів. Але 27 лютого 1922 року Загальним зборам Академії була надіслана не вмотивована усна рекомендація Наркома освіти Григорія Гринька про усунення Василенка з цього поста. На знак протесту на цих зборах Василенко зняв із себе повноваження, не зважаючи на умовляння всіх присутніх академіків.

Той Гринько був одіозним реформатором науки. Він приєднав до Академії Українське Наукове Товариство, ввів Президію, яку мав затверджувати Нарком освіти, ввів посаду комісара. В УРЕ є відомості про Григорія Гринька як радянського державного діяча, члена ВКП(б) з 1920 року. [Народився на Слобожанщині, був представником боротьбистів (Українська Комуністична партія) з серпня 1919 року разом з Блакитним, Любченком, Шумським, Михайличенком. Був головою Держплану СРСР (1926-29 pp.), 1924–27 він — член ЦК КП(б)У, обіймав інші високі пости, 1930–37 — Нарком фінансів СРСР.] Але УРЕ не подає відомостей про трагічний кінець його життя. 1937 року Гринько був заарештований і 1938 розстріляний за процесом «право-троцькістського блоку» у Москві.

Та повернемось до тих сумнозвісних Загальних зборів академіків України, які одноголосно постановили: «…принести академіку Миколі Василенку велику подяку за всеньку тую його невсипущу працю, яку він самовідречено ніс, стоячи на чолі Академії наук, і висловити свій глибокий жаль на те, що його приневолено тую вибірну посаду залишити».

Але з 1921 по 1929 рік Василенко залишався головою ІІІ-го відділу, очолював комісію, головним завданням якої було вивчення історії західно-руського та українського права. За редагування Василенка 4 комісія надрукувала 8 томів праць і мала до 20 співробітників. Згодом всі вони були заарештовані, заслані, і доля їхня невідома.

Сам Микола Василенко теж був заарештований у вересні 1923 року. Інкримінували йому причетність до білогвардійської організації «Київський Центр Дій».

«Це був перший політичний процес в Україні, який зачепив і науковців, — читаємо у 28 випуску щорічника «Наука і культура» за 1994 рік. — На лаві підсудних 18 чоловік. Ось головні пункти з обвинувального акта, опублікованого 1 березня 1924 року: 1) займаючись контрреволюційною діяльністю, «Київський обласний центр дій» прагнув до знищення диктатури Комуністичної партії, вбачаючи шлях до цього в демократизації Рад: боровся за введення загального таємного і рівного виборчого права, сприяв пожвавленню діяльності легальних некомуністичних товариств і організацій: 2) звинувачені таємно листувалися з еміграцією і надсилали статті в безпартійний журнал «Новь», що видавався за кордоном; 3) звинувачені видавали військові таємниці ворожим Росії державам. а саме Польщі і Франції…

7 квітня закінчився суд: чотирьох звинувачених (одна з них — жінка) засудили до страти, велику групу (до якої ввійшов і Василенко) — до десятирічного ув’язнення. Вирок вразив своєю жорстокістю і несправедливістю.

Тому 10 квітня 16 академіків звернулися до влади з листом про пом’якшення вироку. Тим часом Політбюро ЦК КП(б)У 25 квітня 1924 року постановило: «Считать, что Василенко самим фактом осуждения за шпионаж с лишением прав должен быть исключен из числа академиков…». Але завдяки загальному заступництву Академії 23 вересня 1924 року Василенка було визволено і поновлено у званні академіка.

Микола Василенко — автор понад 250 наукових праць. Ось лише невеликий їх перелік: книга «Очерки по истории Западной Руси и Украины» (1916), «Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии», І–ІІІ томи, 1901–08, окремо про маєтності Гадяцького й Київського полків. Будучи головою Комісії для виучування західно-руського та українського права і редактором ії «Праць» та «Записок Соціально-Економічного Відділу», Василенко видрукував у видавництві УАН такі праці: «Павло Полуботок» (1925), «Як скасовано Литовського Статута» (1926), «О. М. Лазаревський», «Територія України 17 віку» (1927), «Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права 17–18 вв.», «Правне положення Чернігівщини за польської доби» (1928), «Матеріали до історії українського права» (1929) та інші наукові розвідки.

Повернувшись до Академії, планував написати книгу про становище козаків після скасування Січі. Але пережите — прилюдний судовий процес, ув’язнення — дало себе знати. Він тяжко захворів, не міг ходити, місяцями не спав, майже втратив голос і зір. 31 жовтня 1935 року Микола Прокопович Василенко помер.

Яка все-таки несправедлива доля до людини! Здавалось би, великий вчений зробив на терені науки і освіти більше ніж міг, щоби по ньому сьогодні залишилася в енциклопедії для нашої пам’яті така згадка в рядок: «Праці Василенка написані з буржуазно-націоналістичних позицій». Саме це стало вироком на забуття. Ярлик був сильнішим Імені — такий бо час ми з вами пережили. Лише в липні 1991 року чесне ім’я академіка Миколи Василенка було реабілітоване. Добре, що сьогодні в незалежній Україні на фасаді будинку Національної Академії наук є пам’ятна дошка, що засвідчує і повертає до нашої пам’яті ім’я великого вченого, патріота, зусиллям думки і праці якого було започатковано діяльність цієї вищої наукової інституції держави — Академії наук.

Література:

1. Енциклопедія Українознавства. / Гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. — Молоде життя. — 1955. — Т. 1. — С. 212.
2. Матвеева Л. В., Кастерская Л. Д. Очерки истории естествознания й техники. — В. 37. — 1989. — С. 101–106.
3. Полонсъка-Василенко Н. Наукова вартість сучасної підсовєтської історіографії України. // Визвольний шлях. — С. 451–462.
4. Матвеева Л, Циганкова Е., Янховський О. Трагічні сторінки. // Наука і культура. — 1994. — В. 28. — С. 80–115.
5. Терлецький В. М. Академія наук УРСР, 1919–1969. — К.: Наукова думка. — 1969. — С. 295.

1. Передача прозвучала в ефірі 10 грудня 2000 року. [↩]