Іван Недільський
Ішов 1917 рік. До кінця Першої світової війни залишалося ще більше, ніж рік. А в таборі військовополонених австрійських вояків, що розміщувався в одній із долин посеред Альпійських гір, життя йшло по-своєму. Куди не глянеш — колючий дріт і варта, та ще й погода псувала настрій, бо цілу ніч лив дощ і так гриміло, що здавалося небо трісне навпіл. Багато хто не спав. Не спалося й хорунжому Івану Недільському. Перед очима стояло рідне мальовниче містечко Золотий Потік. І все думалося: чи доведеться ще його побачити, пробігтися вздовж берегів Дністра, як тоді, у дитинстві?
Краплі дощу, що застукотіли по дахові бараку, на мить відвернули увагу хорунжого, але невдовзі в голові знову зароїлися думки про далекі роки дитинства. Усе тоді було добре. Батько був державним урядником і сім’ю утримував без проблем. Іван, закінчивши чотири класи місцевої школи, навчався в Чернівецькій гімназії, а коли дійшло до її закінчення, склав екзамени в Кіцмані. Та знову повернувся до Чернівців, аби навчатись у музичному інституті.
До музики він горнувся всією душею, особливо захопився віолончеллю. Так би й закінчив інститут, якби не війна. А як зіштовхнулися лобами дві ворожі імперії, Івана примусово забрали до австрійського війська. І він служив чесно, був двічі поранений, дослужився до звання хорунжого. А тепер ось — полон. Добре, що хоч музика підтримує дух. Хлопці допомогли йому змайструвати зі звичайних дощок віолончель, і він за її допомогою вже навіть написав «Марш Лазаронів» і доволі гарну ліричну пісню «У дві пари несуть мари», у якій розповідається про закоханого жовніра, котрому долею судилося згинути в далеких чужих краях. Приятелям подобаються його пісні та марші, і вони заохочують його до створення нових.
…Занурився в спогади. А тут знову як загуркотить. Подумалося, що й завтра погода буде такою ж. Та на диво, коли вранці вийшов надвір, побачив, що з-за обрію виринає жовте, як золото, яскраве сонце. І якось від самого серця зринула мелодія на несподівано згадані слова Степана Пилипенка: «Засяло сонце золоте, народ збудивсь зі сну». Уже цих пісенних рядків було досить, аби зародилися звуки музики. Так виникла пісня, яка невдовзі принесла композиторові неабияку популярність.
Правдивість сказаного підтверджують слова поручика 4-го полку цісарських уланів Теодора Чорнописького, який у Нью-Йорку з приводу відходу композитора у вічність сказав: «Два роки ми ділили з покійним гірку долю полонених у таборі Монте Кассіно (Італія). Івась був чарівною квіткою в групі старшин. Усі ми його не лише любили, але й шанували. З акацієвих дощок, що слугували нам за ліжка, ми зуміли змонтувати чельо й дали йому у власність, а він за це вичаровував тужливі мелодії, які пов’язували нас із рідним краєм. Я багато їх слухав, і такі хвилини залишилися в мені на ціле життя найкращим спомином».
Гарно сказано, та все ж я не зовсім упевнений у тому, що той, хто почує пісню «Засяло сонце золоте», пригадає ім’я Івана Недільського — композитора, віолончеліста, дириґента й педагога, відомого більше на берегах Америки, аніж у рідному краї. А саме завдяки йому з’явилася на світ ціла в’язанка чудових пісень і інших творів.
Після розпаду Австрійської імперії полонених було відпущено на волю. Можна було їхати додому, але Іванові випала нагода навчатися в Берлінському університеті, а одночасно — у консерваторії (у класі проф. Штерна).
Швидко промайнули чотири роки навчання, і, здобувши професії вчителя німецької мови та хорового дириґента, Іван Недільський повертається до рідного краю й починає працювати в українській гімназії містечка Підгайців, що на Тернопільщині. Сповнений сил і молодечого запалу, він активно включається в мистецьке життя міста й організовує чоловічий хор «Боян». Це й було те, чого хотілося, що давало йому змогу використовувати в роботі свої хорові обробки українських народних пісень і власні композиції.
Успіх не забарився. Про молодого дириґента й композитора заговорили в музичних колах Поділля та Галичини. Саме тут і засіяло його «Засяло сонце золоте». Та так уже трапляється в житті: щойно людина досягне чогось помітного, як їй прагнеться чогось іще більшого. Так було й цього разу. Затісно стало мистцеві в Підгайцях. Він усе задивляється на Станіславів, який, завдячуючи самовідданій праці Дениса Січинського, на якийсь час став музичною столицею краю. Там були значно кращі умови для зростання. Спонукав до цього й бойкот українцями польського університету у Львові. А в Станіславові в цю пору працювало кілька хорів, два театри, гімназії, школа сестер василіанок і духовна семінарія. Сюди часто приїжджали з концертами митці світової слави, серед них — сестри Соломія й Ганна Крушельницькі, Модест Менцінський, Адам Дідур, Орест Руснак, Михайло Голинський, Василь Тисяк і інші. Тож, коли І. Недільському запропонували місце вчителя німецької мови в польській гімназії, він не роздумуючи переїхав до Станіславова й продовжив там свою музичну діяльність.
Згодом Іван стає керівником чоловічого хору «Сурма», викладачем віолончелі та теоретичних дисциплін у філії Музичного інституту імені М. Лисенка, а з 1930 року — директором цього інституту й керівником хорової капели «Боян». Продуктивним був цей період і для творчості мистця. Тут з’являються на світ його «Отче наш», пісні «Коли часом», «У весняний день», «Пісне моя», обробка народної пісні «За річкою, попід гаєм», меланхолічний «Цвинтарьок» на слова О. Козловського, «Сон» О. Маковея.
Крім названих вище колективів Іван Недільський керує ще й оркестром театру імені І. Тобілевича та чоловічим квартетом братів Крушельницьких. Саме для цього квартету 1936 року він написав пісню «Червоні маки». І полинуло Галицьким краєм:
Болючий спомин, тихе ридання.
Червоні маки — отруйний цвіт
І згадка всіх минулих літ.
Легкою й доступною була ця пісня кожному серцю. Для молоді вона була сучасницею й викликала почуття любові, а в людей старших віком — приємні спомини минулого. І треба ж було, щоб на її долю випало стільки вигадок! А все — тому, що протягом майже 70 років, за підтримки більшовицьких можновладців, її приписували самодіяльному композиторові Роману Савицькому, хоч насправді він був лише автором тексту до пісні. Лише в наші дні все стало на свої місця, перш за все завдяки дослідженню відомого поета, лауреата Державної премії імені Т. Шевченка Степана Пушика, який у статті «Про авторів пісень «Червоні маки» й «Гуцулка Ксеня» описує, як неодноразово намагався потрапити на американський континент, аби зустрітися з людьми, що знали справжніх авторів цих творів. Коли ж нарешті 1991 року йому це вдалося, він відшукав у Нью-Йорку дружину композитора Софію Недільську, а вона й розповіла, що цю пісню Іван створив 1936 року в Станіславові, а на прощання подарувала поетові авторський варіант пісні, написаний рукою композитора 1970-го.
Але повернімося до творчої біографії композитора. 16 років жив і працював Іван Недільський у Станіславові, де йому незле жилося й легко творилося. Його пісні не тільки звучали, а й часто виходили друком у Львівському видавництві «Торбан». А доля знову готувала мистцеві великі зміни. Ранньої весни 1944-го композитор вирушив у еміґрацію. Дороги привели його в Австрію. Тут, у таборі для переміщених осіб у Байроті, він керує хором «Боян» і оркестром театру імені І. Тобілевича, а також навчає українських дітей німецької мови. Але й навіть у таких умовах він продовжує писати музику.
За роки перебування в таборах композитор написав «Службу Божу» й цілу низку маршових творів для молоді, до того ж часто — на слова самих пластунів. Там народжуються його «Пісня лісових мавок» і «Ватра пластунок» на слова Лесі Храпливої, «Спортовий марш» О. Розмая, «Ми ростем — ми надія народу» Б. Нижанківського, «Наша славна Україна» В. Самійленка й інші. Та й молодь не залишалася в боргу. Саме в цей час пластуни організували для нього врочистості з нагоди 25-ліття композиторської діяльності, чим розчулили мистця до сліз.
1948 року Іван Недільський еміґрує до США й оселяється в Нью-Йорку. Розпочинається його третій і останній період творчості, але найперше він займається педагогічною діяльністю. Тривалий час він був професором і членом дирекції Українського музичного інституту імені М. Лисенка, у колективі якого працювало багато відомих музичних діячів, уродженців Галичини, зокрема Р. Савицький, В. Цісик, Д. Гординська-Каранович, М. Батлова, І. Соневицький, С. Нагірна, Т. Богданська. Свого часу тут навчалися Квітка і Марія Цісик, піаністка Юліана Осінчук, музикознавець Роман Савицький-мол. і багато інших знаних особистостей.
Не полишає композитора й муза. Серед його творів американського періоду на увагу заслуговують «Під гомін київських дзвонів» і «Могили, могили» (сл. Л. Полтави), «Соловейковий спів» і «Місяць яснесенький» Лесі Українки, «Сумні ідем» і «Віє буря» С. Чарнецького, «Наша славна Україна» й «Сон» О. Маковея, «Під марш гармат» Л. Маланюка, «Стелися, барвінку» Ю. Кравченка, «Не плач, Рахіле» Р. Купчинського й інші. Пісні І. Недільського постійно включають до свого репертуару українські хори США та Канади, а найбільше — нью-йоркський хор «Думка», із яким композитор співпрацював особливо плідно. У Торонто пісню «Молоді ми, і світ нам відкрито» на слова Левка Лепкого чудово виконував дитячий хор під керівництвом Олени Глібович і навіть увічнив її в запису на платівку.
Співпраця з учнями українських шкіл дарувала композиторові неабияке задоволення й радість, тим більше що діти любили виконували написані ним твори. 14 лютого 1965 року зусиллями Українського музичного інституту в Нью-Йорку відбулася постановка його опери-казки «Чарівний перстень» на лібрето Катерини Перелісної. Цю імпрезу було організовано під проводом Володимира Цісика, а оперні партії виконували К. Цісик, Л. Голюка, І. Рак, А. Рак, С. Марко, В. Семущак, Л. Магун і С. Сливоцька. Загалом до участі в опери було залучено 60 дітей. Режисурою займалася відома драматична актриса О. Добровольська, хореографією — Рома Прийма-Богачевська. Із цього приводу Христя Навроцька в газеті «Свобода» від 18 березня 1965 року писала: «Скільки в нас імпрез менш чи більш вдалих, але найбільшою популярністю користуються дитячі імпрези, і до них належить опера Івана Недільського».
У тій же газеті підкреслювалося, що згаданий захід вдався вповні, а щоб його побачити, батьки попривозили своїх дітей із далекого Коннектикуту, Нью-Джерзі та з усього Ньюйоркського штату. Стаття закінчується словами вдячності до всіх учасників імпрези, і наголошувалося на тому, що «дітям, вихованим у такій атмосфері, легше знайти себе в суспільному житті».
А через три роки силами Українського музичного інституту, балетної школи Роми Прийми-Богачевської та «Студії мистецького слова» Лідії Крушельницької відбулася постановка опери-казки «Голуба хустина» І. Недільського з лібрето Д. Шияна. Відомо, що ще в Австрії композитор написав музику до казки «Лис Микита» Івана Франка. На жаль, інформації про цей його доробок у пресі не зустрічається.
Такою була доля композитора Івана Недільського — мистця, що народився 25 липня 1895-го в Золотому Потоці, а помер у Нью-Йорку 5 червня 1970-го й похований на Українському цвинтарі Св. Андрія Первозваного в Бавнд-Бруку. 40 літ минає, як немає композитора серед живих, але все створене ним надалі живе та продовжує хвилювати серця людей, а це — найвеличніше з того, що може створити людина.
