«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Микола Дремлюга

Дремлюга Микола Васильович (2 липня (15 липня) 1917, слобода Бутурлинівка, нині місто Воронезької області — 18 грудня 1998, Київ) — український композитор, музикознавець, педагог. Професор Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського (1978). Член НСКУ (1944). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1972). Народний артист України (1993). Лауреат Державної Премії України імені Т. Г. Шевченка (1998). Представник академічного напряму. Автор першого в історії української музики концерту для бандури і симфонічного оркестру.

Микола Васильович Дремлюга народився 15 липня (2 липня за старим стилем) 1917 року в селі Бутурлинівці (нині місто Воронезької області Росії), на батьківщині матері. В післяреволюційні роки жив у родині батька на Вінничині. Коли Миколі виповнилося шість років, батьки забрали його до Києва. Син вчителів (батько викладав математику, мати — українську літературу), він отримав неабияке виховання у сім’ї: змалку вчився грати на фортепіано, іноземним мовам, малюванню. М. Дремлюга досконало оволодів французькою і німецькою мовами, читав в оригіналі Шіллера, Гете, Новаліса, Віланда, Гауфа та ін. Батько відіграв головну роль в становленні Миколи Васильовича і як музиканта. Адже музика була найпалкішим захопленням математика Василя Семеновича, який самотужки опанував нотну грамоту, вивчав музичну теорію, добре сольфеджував, вже в літньому віці вивчився грати на скрипці і досяг значних успіхів, зокрема, виконував концерт ля-мінор Вівальді, етюди Вольфрама, співав у славетному хорі Н. Городовенка «Думка», а потім керував шкільним дитячим хором.

Після закінчення середньої школи Микола Дремлюга вступає одночасно на факультет хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту (тоді — Індустріального) та на фортепіанний факультет Київської консерваторії. Однак, за наполяганням батька вирішує отримати престижну на той час професію інженера. Навчаючись в Індустріальному інституті, майбутній композитор продовжував писати власні твори, брав приватні уроки у відомого піаніста, професора Г. Беклемішева, виступав на концертах, виконуючи віртуозні прелюди Рахманінова та власні фортепіанні композиції. Згодом почав акомпанувати інститутським співакам-солістам і, готуючи з ними оперні арії, відкрив для себе деякі вокальні таємниці та поступово перетворився для своїх товаришів у викладача співу. В майбутньому це дуже допомогло Миколі Васильовичу при написанні пісень та романсів.

У 1939 р. М. Дремлюга все ж таки залишає навчання в Індустріальному інституті і вступає до Київської консерваторії одразу на два факультети — історико-теоретичний та композиторський (клас славнозвісного Л. М. Ревуцького). Навчання, перерване війною, було завершене у 1946 році з відзнакою. А у 1949 році Микола Васильович завершив і навчання в аспірантурі. На все життя М. Дремлюга поєднав захоплення композицією та музикознавством: він зарекомендував себе кандидатською дисертацією «Українська фортепіанна музика та фортепіанна творчість Л. М. Ревуцького», ґрунтовним дослідженням принципів та методів обробки народної пісні в творчості українських композиторів, спеціальним редагуванням та дописанням окремих камерно-інструментальних творів В.Косенка та опери М. Вериківського «Вій», спеціальним редагуванням 2-х томів творів Л. Ревуцького, кантат і ораторій М. Вериківського, хорових творів Я. Степового, вокальних творів Г. Верьовки.

Ще студентом у 1944 році М. Дремлюга був прийнятий до Національної спілки композиторів України. З 1946 року Микола Васильович почав викладати на історико-теоретичному та композиторському факультетах Київської консерваторії. У 1965 році став доцентом, а у 1978 році — професором кафедри композиції та інструментовки. М. Дремлюга працював у консерваторії (нині Національна музична академія України) упродовж 52 років — він викладав гармонію, музичний аналіз, музичну літературу, оркестровку, читання партитур, хорове аранжування, а від 1966 року — композицію. Серед його учнів були О. Білаш, Л. Дичко, В. Сільвестров, Є. Станкович, І. Карабіц, К. Мясков, В. Філіпенко, О. Костін, І. Поклад та ін., зокрема по класу композиції — В. Верменич, П. Ладиженський, Є. Льонко, І. Кириліна та ін.

М. Дремлюга створив монументальні симфонічні твори, яким притаманні філософська глибина, ліризм і патетична піднесеність, витонченість музичних образів та досконалість музичної форми, звернення до народно-пісенних джерел: цикл поем «Батьківщина» (4 симфонічні поеми, 1958–61 рр.); 6 симфоній (№ 1 «Лірична», № 2 «Фестивальна» (обидві — 1967 р.), № 3 (1978 р.; друга редакція — 1995 р. з назвою «Пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. на Україні»), № 4 «Життя» (1983), № 5 «Українська» (1986), № 6 «Україна — мати рідна» (1995); симфонічні поеми — «Пороніно» (1961), «Болгарська поема» (1964), «Лірична поема» (1965); симфонічні сюїти — «В Польщі» (5 частин, 1962), «Щедрівки» (7 частин, 1996); симфонічні увертюри (1975; 1978); 8 концертів з симфонічним оркестром — для фортепіано (1963), труби (№ 1 — 1976; № 2 — 1977), бандури (1981), скрипки (№ 1 — 1982; № 2 — 1989), гобоя (№ 1 — 1990; № 2 — 1992). Серед творів вокально-симфонічної музики Миколи Васильовича — кантати: «На землі Кобзаря» для баритона, хору та симфонічного оркестру на слова І. Франка, В. Бичка, В. Сосюри (1964), «На колгоспних полях» для тенора, баритона, хору та оркестру народних інструментів на слова О. Новицького (1965); ораторія «Ленін» (1970).

Вокальна спадщина М. Дремлюги надзвичайно велика. Вона охоплює: хори на 4 голоси а капела — «Пори року» (1963), «Над Дніпром жита шумлять» (1965), «Отче наш» (1994); пісні для дітей; сольні та хорові пісні на слова Д. Луценка, А. Демиденка, Л. Реви та ін.; понад вісімдесят романсів та поем на вірші І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, Т. Масенка, Д. Павличка, А. Демиденка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Буніна. Композитор органічно поєднав світові зразки європейської та східної поезії з українською мелодикою у романсах на слова В. Шекспіра, Ф. Петрарки, А. Міцкевича, П’єра де Ронсара, Мікеланджело, Омара Хайяма.

М. Деремлюзі належить значна добірка творів для фортепіано: цикли — «З глибини» (4 поеми, 1941), токата на тему веснянки М. Лисенка «А вже весна» (1941), «Зима» (8 прелюдій, 1946), «Весняна сюїта» (6 частин, 1956), «Фортепіанний альбом» (24 п’єси, виданий 1967 і 1976) та ін. Він — автор камерно-інструментальних творів: поема для віолончелі та фортепіано (1949); сонати — для скрипки соло (3 частини, 1983), для скрипки і фортепіано (3 частини, 1989), для гітари (3 частини, 1984); твори для гобоя і фортепіано — концерт (1993), поема (1994), елегія (1995), інтермецо (1996).

М. Дремлюга завжди прагнув до національної визначеності музичної мови. Заглибленню у фольклор сприяло й те, що дитинство композитора пройшло у селі, у вирі народного співу. Продовжуючи традиції вітчизняних класиків, М. Дремлюга створив значну кількість обробок українських народних пісень: ліричних, героїчних, жартівливих, старовинних та сучасних. Обробляв також пісні інших народів: російських, білоруських, болгарських, чеських, словацьких, польських, угорських, албанських. Його концертні обробки народних пісень, а їх понад сто, позначені поліфонічністю, гармонічною варіаційністю і художньою витонченістю фортепіанного супроводу.

М. Дремлюга залюбки використовував українські народні мелодії і у творах великих форм, наприклад у фортепіанному концерті, симфонічних поемах, що склали цикл «Батьківщина», у «Ліричній симфонії», у концертах для скрипки з оркестром.

З фольклористичних студій М. Дремлюги логічно виходить його зацікавлення народними інструментами, і як результат — непересічний концертний репертуар для бандури, де особливе значення має звернення до фуги, сюїти, сонати. Адже донедавна такі композиційні форми були нечуваними для цього інструменту, бо здавна бандура використовувалася, в основному, для супроводу співу. Створення творів для бандури вимагало ретельної співпраці з відомим бандуристом, викладачем кафедри народних інструментів Київської консерваторії С. В. Баштаном, оскільки бандура — дуже складний у виконавському відношенні інструмент. І М. Дремлюга розкрив нові виражальні можливості бандури, підняв її роль до академічного рівня. Добірка творів для бандури М. Дремлюги охоплює багаточастинні сюїти (1973–76) та сонати (1979), поему-рапсодію і концерт у супроводі фортепіано (обидва — 1980); низку творів інших жанрів, зокрема баркаролу, елегію (обидві — 1962), прелюдії (1964; 1971; 1979), думу (1965), капричіо (1974), сонатину, фугу (обидві — 1979). Варто підкреслити, що М. Дремлюга першим в історії української музики написав концерт для бандури та симфонічного оркестру (1981). Цей концерт став обов’язковим твором на вітчизняних та міжнародних конкурсах бандуристів.

Цікаво, що п’єса М. Дремлюги для бандури під назвою «Дума» та інші його бандурні твори у виконанні Галини Менкуш були використані у фільмі «Пропала грамота» (1972, режисер Б. Івченко).

Композитор написав музику до кінофільмів «Суєта» (1956), «Під золотим орлом» (1957; обидва — режисера М. Афанасьєвої, Київська студія художніх фільмів ім. О. Довженка), «З кіноапаратом по Кракову» (1958, режисер В. Небера, Київська студія документальних та наукових фільмів)

У 1998 році за симфонію «Пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр.» Микола Дремлюга отримав найвищу нагороду — Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

Помер Микола Васильович 18 грудня 1998 року.

Одухотворений Україною

Народна пісня полонила Миколу Дремлюгу вже в дитячі роки, коли він перебував у селі на Вінничині у рідних його батька. Чотирирічний Микола дослухався до пісень, а потім, заховавшись на горищі хати, співав їх, — це розповідала родичка. Вже коли він стане композитором, то зробить більше ста концертних обробок народних пісень — не тільки українських, а й російських, білоруських, болгарських, чеських, словацьких, польських, угорських, албанських. А поховальний кант, який наспівувала тітка Голяна, стане однією з тем Третьої симфонії «Пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років». За цю симфонію у 1998 році композитор отримав найвищу нагороду — Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка.

Великий вплив на М. Дремлюгу мав його батько, вчитель математики, Василь Семенович. Ще в дитинстві Василь демонстрував неабиякі математичні здібності, але понад усе любив музику. Доля була прихильна до хлопчини, і йому пощастило познайомитись з молодим композитором Миколою Леонтовичем, який вчителював у Чуківській сільській школі. Різниця у віці між вчителем та учнем була не дуже велика, тож невдовзі вони заприятелювали. Василь Дремлюга з радістю допомагав М. Леонтовичу у вирішенні складних математичних задач, а той залюбки навчав свого учня музиці. Цей факт відобразив у своїй книзі про М. Д. Леонтовича музикознавець М. Гордійчук. А сам М. Леонтович писав про своє Чуківське вчителювання: «Щодо мене особисто, то я не можу пожалуватись, щоб учні та селяни ставились до мене неприхильно, хоч через мою недосвідченість та молодість гарним учителем у школі я не міг бути. Певне, мої хиби та помилки в загальноосвітній діяльності компенсувалися в якійсь мірі моєю щирістю в музичній практиці».

Можливо на честь М. Леонтовича Василь Семенович назвав свого сина Миколою, передавши йому любов до музики. Від батька Микола Дремлюга успадкував працелюбність, відповідальність за свої вчинки, відданість своїй справі. Саме за наполяганням батька майбутній композитор вступив до Київського політехнічного інституту, щоб здобути поважну професію інженера. Але протягом усього навчання у КПІ М. Дремлюга продовжував займатися музикою, виступав на інститутських вечорах як акомпаніатор, піаніст, виконуючи віртуозні прелюди Рахманінова, а також власні музичні твори, і навіть працював концертмейстером у хорі Українського радіокомітету під керівництвом О. З. Міньківського.

Подальшу долю Миколи Дремлюги вирішило знайомство з Л. М. Ревуцьким. Видатний митець прослухав композиції М. Дремлюги і запропонував вступати на його курс до консерваторії.

На початку навчання в консерваторії у М. Дремлюги виникли чималі складнощі в опануванні сольфеджіо, оскільки він не мав систематичної музичної підготовки. Музику, як і іноземні мови, французьку та німецьку, він вивчав дома з приватними вчителями (батьки багато в чому відмовляли собі заради навчання єдиного сина). Вже за півроку М. Дремлюга подолав усі труднощі у вивченні музичних дисциплін і не лише став на рівні з більш підготовленими студентами, але й багатьох з них перевершив. «Він ішов у навчанні, як танк», — згадувала одна з його однокурсниць.

У Миколи Дремлюги був допитливий розум, прекрасна пам’ять. Він мав великий інтерес до літератури: української, світової, античної. В домашній бібліотеці його і його батька можна було знайти твори українських класиків: Т. Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, твори російських класиків та античних авторів, книги з історії України, всесвітньої історії, історії живопису. М. Дремлюга добре знав твори давньогрецьких драматургів класичного періоду: Есхіла, Софокла, а також давньогрецьку лірику, зокрема, «Метаморфози» Овідія, «Дафніс і Хлоя» Лонга та ін.

М. Дремлюга з дружиною

М. Дремлюга з дружиною

М. Дремлюгу цікавило все: і земне життя, і космос, і відкриття в техніці і науці. Недаремно він завжди виписував журнали: «Наука и жизнь», «Вокруг света», мав багато книжок із серії «Знання». Миколу Васильовича часто називали «Ходяча енциклопедія».

Особливий інтерес у композитора був до творів історичної тематики, наприклад, до повісті Д. Мордовця «Сагайдачний». Він завжди мріяв про створення подібного героя в музиці, наприклад, кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. М. Дремлюга зібрав багатий матеріал про цього козака-характерника і дуже хотів створити оперу про І. Сірка. Однак, у радянські часи потрібні були зовсім інші герої. І задум про оперу залишився тільки у мріях.

Народний український характер музики М. Дремлюги особливо чітко відчувається у романсі на слова П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». В цьому творі і тонкий ліризм, і глибока задумливість, і відчуття незбагненної краси душі української людини. Адже романс написаний на вірш із ранньої збірки поета «Сонячні кларнети», яку з 1925 р. не перевидавали протягом 60 років. За радянських часів існувала заборона проти так званої «чистої лірики», тож романс не дозволили виконувати на радіо. Дізнавшись про це, П. Тичина дуже засмутився.

— А чому?, — спитав він у композитора розгублено. Але М. Дремлюга тільки руками розвів.

— Ой, які погані люди!, — засмучено сказав П. Тичина. — Що ж робити? А може зателефонувати в ЦК?

І далі більш упевнено, ніби переконавшись у правильності думки: — А я зателефоную!

На наступний день П. Тичина радісно повідомив М. Дремлюзі: — Дозволили! Можна співати!

Микола Васильович був добре обізнаний з українською і світовою поезією. Для своїх творів він обирав ті вірші, які відповідали його характеру, його уподобанням. Це глибоко ліричні поезії, філософські вірші з роздумами про життя. Так з’явилися цикли романсів на слова М. Рильського і Омара Хайяма. Але часом траплялися й несподівані тексти, як наприклад, вірш «Гей піду я на Говерлу», який йому запропонував мало відомий, або й зовсім тоді невідомий, чоловік на прізвище Капустяк. Вийшла гарна пісня, яка свого часу була доволі популярною, звучала по радіо, часто виконувалася на концертах. М. Дремлюга першим підтримав відомого нині поета Андрія Демиденка, почавши писати пісні на його вірші. На своїх ювілейних концертах А. Демиденко завжди з вдячністю про це згадує.

М. Дремлюга був справжнім українським композитором, залюбленим у рідну землю, в українські села, ліс, річки та озера, у простих українських людей. Ось чому, коли він бував у Будинку творчості у Ворзелі, він радо спілкувався не тільки з колегами, найбільше з Георгієм Майбородою і Віталієм Кирейком, але й з простими робітниками Будинку творчості, мешканцями Ворзеля. Слухати їхню українську мову, їх вимову було для нього насолодою. І Миколу Васильовича дуже любили. За уважність, щирість, людяність, за гумор, за повагу до простих людей.

Так само його любили у сім’ї. Коли Микола Васильович повертався з роботи з консерваторії, усі йому раділи, особливо його маленька дворічна донечка, яка, зачувши в коридорі його кроки, бігла назустріч і радісно вигукувала: «Тато прийшов!». Обоє вони бралися за руки і, підтанцьовуючи, співали: «Тато прийшов! Тато прийшов!». Своїй дочці Маріїчці М.Дремлюга присвятив «Фортепіанний альбом» із 24 дитячих п’єс. «Лірична пісня» з цього альбому була улюбленим фортепіанним твором для учнів музичних шкіл і згодом стала такою популярною, що композитор зробив перекладення її для бандури, гобою, гітари.

Микола Васильович дуже любив свого онука Женю, приділяв йому багато уваги, часто грав з ним у шахи. Коли ще онук був маленький, і його питали, кого він найбільше любить, він завжди відповідав — «діду». Цікаво, що обидва народилися в один день, але виявилося це вже після народження онука. Справа в тому, що в усіх офіційних документах, енциклопедіях, довідниках датою народження вказувалось 22 червня 1917 року. Однак, це помилкова дата, про що Микола Васильович, звичайно, знав, однак, вважав, що виправити цю помилку дуже складно. Народився М. Дремлюга на батьківщині матері, у слободі Бутурлинівці Воронежської губернії влітку 1917 р., напередодні Жовтневого перевороту і переходу на новий календар, що і спричинило плутанину з датами. При переїзді в ті складні часи свідоцтво про народження загубилося. В дитячі роки День народження М. Дремлюги святкували взимку, на святого Миколая, бо за християнською традицією день ангела-захисника вважався більш важливим святом. Проблема постала, перед отриманням паспорта, який М.Дремлюга одержав за шкільною довідкою, виданою 22 червня. Цю дату і зафіксували як дату народження. І тільки у 1985 році свідоцтво було випадково знайдено в одній з книжок великої сімейної бібліотеки. В цій метриці, виданій Бутурлінівським районно-обласним виконавчим комітетом Боровського повіту Воронежської губернії вказується дата народження 2 липня 1917 року за старим стилем, тобто 15 липня за новим. Це було великою радістю для Миколи Васильовича, бо його онук теж народився 15 липня у 1981 році. З того часу вони святкували День народження разом. Зараз це свідоцтво зберігається в сімейному архіві. На підставі цього документа в новій енциклопедії, вже подається уточнена дата народження М. Дремлюги — 2(15).07.1917 р.

За роботою

За роботою

Микола Васильович був доброзичливою людиною і, разом з тим, вимогливою, особливо у своїй професії, у педагогічній діяльності, в навчанні студентів. Він працював у Київській консерваторії протягом 52 років. М. Дремлюга викладав гармонію, музичний аналіз, музичну літературу, оркестровку, читання партитур, хорову аранжировку, а від 1966 року — композицію. Серед його учнів були О. Білаш, Л. Дичко, В. Сільвестров, Є. Станкович, І. Карабіц, К. Мясков, В. Філіпенко, О. Костін, І. Поклад та ін., зокрема по класу композиції — В. Верменич, П. Ладиженський, І. Кириліна та ін.

М. Дремлюга був щедро обдарований, йому були підвладні всі музичні жанри. В цілому в його творах перемагають оптимістичні тони, хоча в багатьох з них відчувається глибокий драматизм і трагізм. М. Дремлюга написав шість симфоній, цикл симфонічних поем, симфонічні увертюри вісім концертів для різних інструментів з оркестром: для фортепіано, труби, скрипки, гобоя. Його перу належить понад сто романсів на вірші І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, Т. Масенка, Д. Павличка, А. Демиденка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Буніна, а також на вірші і сонети Мікеланджело, Ф. Петрарки, В. Шекспіра, П. Ронсара, Х. Хіменеса, П. Елюара, А. Міцкевича, Омара Хайяма. Хорова творчість композитора включає кантати і ораторію.

М. Дремлюга першим в історії української музики створив концерт для бандури і симфонічного оркестру. Цей концерт став обов’язковим твором на вітчизняних та міжнародних конкурсах бандуристів. М. Дремлюга був дійсно народним композитором, тож звернення до бандури було цілком логічним. Цікаво, що його п’єса для бандури під назвою «Дума» була використана у фільмі «Пропала грамота». Ймовірно, актор І. Миколайчук, який підбирав музику до фільму, був певен, що це народна дума.

Музика М. Дремлюги глибоко одухотворена, одухотворена Україною. Його остання незавершена Сьома симфонія присвячена Україні і має назву «Слава Україні».

Крементуло Валентина Костянтинівна,
дружина М. Дремлюги
(статтю було надруковано газеті «Слово просвіти» в грудні 2012 р., в № 52. Даємо з невеликими скороченнями. Назву статті «Одухотворений Україною» дали в газеті.)

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору