«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Степан Дегтяревський (Дегтярьов)

Дегтяревський Степан Оникійович (1766, с. Борисівка, Курщина&nbsp— 05.05.1813, Курська губернія (?)). Видатний композитор, диригент, педагог, виконавець, режисер.

Степан Оникійович Дегтяревський, один з найвидатніших діячів музичного мистецтва кінця XVIII — початку XIX ст., увійшов в історію музики не лише як талановитий композитор, диригент, педагог, виконавець, режисер, завдяки невтомної праці якого капела родини Шереметєвих досягла найвищого рівня професіоналізму, а й як наділений винятковим музичним талантом митець, який присвятив себе вдосконаленню та піднесенню музично-хорового мистецтва.

Народився митець у сім’ї українського кріпака Оникія Дегтяревського в селi Борисiвка, на заходi Курщини (тепер Бiлгородська обл.) — етнiчної української територiї, де зберiгали нашi нацiональнi традицiї та мову, де був, як і скрізь у тодішній Україні, високий рівень освіти й культури. Про цi давнi етнiчнi землі Слобідської України, заселенi колись вільними українськими козаками й селянами для оборони Московiї вiд кочiвникiв, написано багато iсторичної лiтератури. Ось як свiдчить про це у своєму щоденниковi — унiкальному iсторико-культурному документi — професор Петербурзького унiверситету, дiйсний член Академiї наук i таємний радник Мiнiстерства народної освiти Олександр Никитенко (1804–1877), що також народився на Подоннi (Пiвнiчнiй Слобожанщинi), неподалiк вiд села Борисiвка: «В Воронежской губернии, что прежде была Слободско-Украинская, у реки Тихой Сосны, между небольшими уездными городами, Острогожском и Бирючем, есть большое село, или слобода, Алексеевка, населенная малороссиянами, которых русская политика сделала крепостными. Они вовсе не ожидали этого, когда тысячами шли, по вызову правительства, из Украины и селились за Доном, по рекам Сосне, Калитве и другим, для охранения границ от вторжения крымских татар»1.

У селах Курщини, що жили за козацьким звичаєм, обирали осавулiв. Як i притаманно українцям, люднiсть вирiзнялася надзвичайною музичною обдарованiстю: саме з того краю та з прилеглих Чернiгiвщини й Сумщини не одне столiття росiйське панство набирало спiвакiв i музикантiв для своїх хорiв, оркестрiв, театрiв2.

Населення Курщини було україномовним. В автографах Степана Дегтяревського є суто українськi слова, якi видавцям його творiв доводилося виправляти, редагуючи й нотний текст, позаяк такi слова, як «Єрусалим», замiсть «Iєрусалим» (концерт № 10) у Росiйськiй iмперiї вважали неприпустимими для богослужби i, звичайно ж, «безблагодатними».

Текстологiчний аналiз автографiв Степана Дегтяревського свiдчить про те, що митець, незважаючи на блискучу освiту та володiння багатьма мовами, так i не навчився писати по-росiйськи, а за нашим споконвiчним правилом писав так, як чув. Саме в цьому, гадаємо, сховано загадку плутанини «г» та «х» у прiзвищi композитора. У документi 1778 року, який наводить вiдомий дослiдник життя Дегтяревського Юрiй Горяйнов, батька композитора названо «малороссиянином Аникием (Оникием) Дегтяревым»3. А сам Степан пiдписувався «Дехтярев», тому що писав, як чув, а «г» звучало в його прiзвищi м’яко, по-українськи. Вочевидь завдяки українськiй вимовi й уплелася ця лiтера «х», бо етимологiя прiзвища бiльш нiж прозора, i в словнику Бориса Грiнченка знаходимо багато похiдних до слова дегтяр: дегтяренко, дегтярiвна, дегтярка, дегтярчук тощо. Отже, зрозумiле походження цього прiзвища i зрозумiло, що композитор-українець аж нiяк не мiг бути -рьовим. Це суто росiйське закiнчення накинули крiпаковi так само, як видатному сценографу Хвостенку з тiєї ж Борисiвки — «Хвостова», українському скрипалевi Хандошку — «Хандошкiна», а Веделю — «Веделева».

Справжнє прiзвище митця донiс до нас той самий професор О. Никитенко, батько якого довгi роки нiс хрест крiпацтва плiч-о-плiч зi славнозвiсним композитором4. У найближчому колi закрiпачених українських митцiв Степана називали Дегтяревським — i цей факт заслуговує значно бiльшої довiри, нiж офiцiйнi документи безправного крiпака за часiв, коли переiнакшення українських прiзвищ на росiйський штиб було iмперською полiтикою.

Із семи років Степана разом з його братом і сестрою забрали до кріпацької капели графа Миколи Шереметєва. Співаючи в хорі, він також займався в музично-театральній школі, створеній графом у підмосковному маєтку Кусково. У п’ятнадцять років митець уже виступав в оперних виставах, які влаштовували в домашньому театрі садиби Шереметєвих. Блискучі здібності юнака привернули увагу графа-меломана, і він дав змогу хлопчині отримати професійну музичну та загальну освіту в найкращих на той час закордонних і місцевих майстрів. Степан вивчав теоретичні дисципліни, навчався сольного співу в Антоніо Барберіні, який тоді керував хором Шеремтєвих, а також грі на скрипці, фортепіано, гуслях. З 1780 року в театрі працював віолончеліст, композитор, диригент і педагог Йоган Фаціус, під керівництвом якого Дегтяревський продовжував музичну підготовку. Навчався він і в італійського маестро Джузеппе Сарті. За версією, що подають у своїх наукових розвідках російські музикознавці, для вдосконалення музичного професіоналізму композитор їздив зі своїм учителем Дж. Сарті в Італію. Однак документального підтвердження цим припущенням, окрім спогадів О. Никитенка, досі не виявлено. Завдяки надзвичайно активній праці, з 1786 року Степан Дегтяревський стає одним із найосвіченіших музикантів свого часу та провідним оперним співаком театру Шереметєвих.

Разом із заняттями музикою композитор відвідував лекції з російської словесності та іноземних мов у Московському університеті. Він досконало володів кількома мовами: російською, церковнослов’янською (якою послуговувався в релігійній творчості), італійською, німецькою та французькою. Однак рідною мовою митця попри життя в Росії все ж таки залишалася українська (безумовно, той діалект, що сформувався зрештою в українській діаспорі закріпаченого мистецького осередку графа Шереметєва).

Діяльність Степана Дегтяревського як диригента, педагога, капельмейстера та керівника «музичних служб» у театрі Шереметєва розпочалася у 80-х роках XVIII ст. Хорову капелу графа, у яку митець вклав усе своє життя, він очолив 1785 року. Формування капели відбувалося разом з формуванням театральної трупи. Дегтяревський готував програми концертів, насамперед хорових. Попри важку експлуатацію музикантів, для професійної підготовки капелян граф Шереметєв створив усі умови. Степан Дегтяревський та його помічники, навчаючи вокального співу та музичної грамоти, використовували досягнення найкращих західноєвропейських шкіл, зокрема італійської та французької. Задля цього було закуплено близько сорока одиниць довідкової та методичної літератури. Однак, застосовуючи в педагогічній практиці передові методики провідних західних митців, Дегтяревський вважав, що найефективнішим засобом у вихованні професійних хористів є використання національних традицій співацького мистецтва (що можна стверджувати на підставі архівного документу, що зберігся в російському Центральному державному архіві стародавніх актів: записки, яка підтверджує навчання учасників капели Шереметєвих партесного співу).

Крім хормейстерської та диригентської роботи з хором, в обов’язки Степана Дегтяревського входило управління симфонічним оркестром, який тоді називався музичною капелою. У кінці XVIII — на початку XIX ст. оркестр графа Шереметєва вважали одним з найкращих колективів Росії. Від початку ним керували Файєр і Фаціус, однак уже 1790 року в колективі з’являються свої професійні диригенти. За висновками науковців, головна роль у виконавському зростанні оркестру належала саме Степану Дегтяревському — виконавцю, диригентові та композиторові. На жаль, творів Дегтяревського для оркестру через украй недбале ставлення до композиторів-кріпаків досі не знайдено, але партитура ораторії «Мінін і Пожарський, або звільнення Москви» свідчить про те, що композитор чудово володів технікою оркестрування.

Разом з роботою в симфонічному оркестрі митець відзначився й у керівництві роговим оркестром, який з’явився в Росії у другій половині XVIII ст. і проіснував до кінця першої чверті XIX ст. Створення рогового оркестру належить чеському музикантові Я. Марешу, який служив у графа С. Наришкіна. За основу музичних інструментів йому слугували звичайні мідні мисливські роги різних розмірів, від чого залежала висота їхнього звуку. Роговий оркестр став унікальним явищем у музичному житті Росії зазначеного періоду, дуже швидко поширившись і набувши великої популярності в російських аристократичних колах. Головними диригентами рогового оркестру Шереметєва були Файєр і Франц Керцеллі. Степан Дегтяревський керував навчальним процесом, тобто в його обов’язки входило індивідуальне навчання гри на інструментах, координація репетиційної та виконавської діяльності колективу. Особливо привертає увагу репертуар рогового оркестру, про який пише Ю. Горяйнов. На підставі архівних документів науковець робить висновки, що репертуар складався з обробок українських мелодій, зокрема й тих, які побутували в Борисівці, Михайлівці та Олексіївці. За висновками Ю. Горяйнова, значна частина обробок належала самому Степану Дегтяревському (Горяйнов Ю. России славу пел. — Воронеж: Центр-Чернозем. изд-во, 1987., с. 41).

Вже маючи світове визнання, прославлений композитор неперервно зазнавав приниження: не мав змоги ані продавати своїх творів, ані поїхати, куди хотів, ані навіть одружитися (це було дозволено йому лише у віці 42-х років). Неволя, непосильна праця (якою Дегтяревський сподівався заробити собі «вольную»), кривада, яку завдавали таким, як і він, співпрацівникам-кріпакам, тяжко гнітила талановитого майстра. Багатьом обдарованим митцям поміщики давали волю, давав волю своїм кріпакам і Шереметєв — але не Дегтяревському: надто вигідно було тримати такого талановитого й уславленого музиканта. Кілька разів митець сподівався на звільнення (можливо, граф натякав йому на це), але щоразу обманювався. І бажану свободу отримав лише по смерті Шереметєва, після багатьох принизливих клопотань, будучи вже тяжко й невиліковно хворим на сухоти.

З 1803 року Степан Дегтяревський з родиною оселився в Москві. Через два роки опублікував у Петербурзі переклад з італійської мови надзвичайно важливого для підготовки тогочасних музикантів теоретичного посібника Вінченцо Манфредіні «Правила гармонічні та мелодичні для навчання всієї музики…» Переклад цієї праці підкреслює професійність майстра як теоретика музики, оскільки на той час книга Дегтяревського була єдиним російськомовним підручником з теорії музики, гармонії та мелодики.

У Москві композитор жив надзвичайно бідно, писав оголошення, пропонуючи свої композиторські та педагогічні послуги. Останні роки служив в одного з поміщиків Курської губернії. Помер у віці 47 років. Де похований — достеменно невідомо.

От, власне, і все. Доля талановитого українця, який за ніч міг написати духовний концерт, створив першу в Російській імперії ораторію, що стала гордістю росіян («Мінін і Пожарський або звільнення Москви», 1811), автора понад 60 духовних концертів і величезної кількості найпопулярніших богослужбових творів…

Через горезвісний указ Павла І, що забороняв духовні концерти, прирікаючи на смерть церковну творчість С. Дегтяревського, С. Давидова, А. Веделя, М. Березовського та багатьох інших талановитих митців, рукописні списки духовних композицій Дегтяревського нерідко переписано як анонімні або під іншим авторством. Це зумовлено ще й тим, що до імперської заборони долучилася безправність кріпака, якому невільно було ані продати, ані подарувати свій твір без панського дозволу. Через ці трагічні утиски нині важко визначити, які твори належать тому чи іншому композиторові. Та, незважаючи на всі заборони, творчість Степана Дегтяревського збереглася не лише в багатьох рукописах, але й у друкованих виданнях, зокрема в нотозбірні Києво-Могилянської академії.

Музична спадщина Степана Дегтяревського посідає вагоме місце в історії української та російської культури. Протягом ХІХ–ХХ ст. твори митця входили до програм хорових та вокально-інструментальних концертів, його талант високо цінували в колах інтелігенції, про нього писали у своїх працях видатні дослідники музичного мистецтва: Д. Розумовський, С. Смоленський, І. Єлєзарова та інші. Хорові фрагменти з ораторії «Мінін і Пожарський» стали традиційним репертуарним матеріалом аматорських, учбових і професійних хорів. Проте найбільшої уваги заслуговує доробок композитора в галузі церковно-хорового мистецтва, який насправді є основою його творчості. Оскільки значна частина творів митця донині перебуває в рукописних копіях і зберігається в архівах Москви та Петербурга, це зумовлює їх поширення передусім у російському середовищі. Однак талант композитора високо цінували й на його батьківщині, тобто в Україні, де хорове виконавство впродовж віків було провідним у розвитку музичного мистецтва.

За матеріалами:

  1. Никитенко А. В. Записки и дневник. В 3 т. Т. 1. — М.: Захаров, 2005, с. 5. Див. також: http://www.imwerden.info/belousenko/books/memoirs/nikitenko_dnevnik_1.htm. []
  2. «Кажучи про український характер шереметєвського театру, князь I. М. Долгорукий, коли театр припинив свою дiяльнiсть, писав:

    Театр волшебный подломился,
    Хохлы в нем опер не дают!»

    (Цит. за ст.: Василь Кук. Його згубили талант i рабство // Україна, 1989, № 40, с. 15). Вiдомий росiйський музикознавець Д. Локшин також пiдкреслює: «Певческие кадры Капелла (графа Шереметєва — Г. К.) черпала в основном из крепостных украинских вотчин Шереметевых (Борисовка, Михайловка, Алексеевка и др.)». — Локшин Д. Выдающиеся русские хоры и их дирижеры. Краткие очерки. — М.: Музгиз, 1953. []

  3. Горяйнов Ю. С. России славу пел. — Воронеж: Центр-Чернозем. кн. изд-во, 1987, с. 7. []
  4. Никитенко А. В. Записки и дневник, с. 5. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору