«Наша Парафія»

Житіє святого благовірноговеликого князя Ярослава Мудрого

Святий благовірний київський князь Ярослав Мудрий був другим сином святого рівноапостольного князя Володимира Великого та його дружини, полоцької княжни Рогнеди. Народився, вірогідно, десь близько 983 р., за п’ять років до великого хрещення Київської Руси-України1. Ярославові було п’ять літ, коли батько охрестив його разом з іншими братами у святому джерелі поблизу нашого Йордану — Дніпра. При хрещенні маленький Ярослав отримав ім’я на честь святого великомученика Георгія Побідоносця, тому в історії наш князь відомий ще під одним іменем — Георгій. Особливо часто це ім’я зустрічається у літописних повідомленнях та різних давніх записах. Близько 990 р. Ярослав посів ростовський престол, а після смерті свого брата Вишеслава був переведений до Новгорода. Сталося це не пізніше 1013 р.

Ймовірно, Ярослав здобув у Києві добру освіту, навчаючись водній з тих шкіл, які його батько Володимир відкривав для дітей свого боярського оточення. У деяких літописах, зокрема Густинському й Тверському, які датуються XVII ст., розповідається про хворобу Ярослава, внаслідок якої він, начебто, був нерухомим. Зцілення сталося 988 р., коли Ярослав довідався, що його батько вирішив розлупитися з матір ю та взяти шлюб з візантійською принцесою Анною. Певний час він жив з матір“ю у селі Предславине під Києвом у заміській князівській садибі. Напевно, саме звідси направив батько свого сина на ростовське княжіння.

У Ростові князь Ярослав правив щонайменше 10-12 років. Деякі відомості щодо цього періоду життя князя подає нам «Сказання про побудову града Ярослава». У ньому розповідається, як князя Ярослава, що прийшов з Києва, вороже зустріло язичницьке населення краю і навіть випустило на нього лютого ведмедя. Ярослав не тільки виграв цей нерівний двобій, але й наступного разу прийшов з благим наміром, разом зі священиками та майстрами, для того, щоб охрестити жителів «Медвежого угла» і збудувати для них храм. Однак і цього разу населення зустріло свого князя вороже, вдруге випустивши ведмедя і собак: «Людии сего испусти от клети некоего люта зверя и псов, да ростешут князя и сущих с ним. Но Господь сохрани благоверного князя: сей секирою своєю победи зверя». І вже після чергової перемоги над диким звіром, Ярослав «водрузи на земле сей деревян крест и ту положи основу святому храму пророка Божия Илии. А храм сей посвяти во имя сего святаго угодника, яко хищнаго и лютаго зверя победи в день его»2. Достовірність цього «Сказання» деякі дослідники підтверджували тим фактом, що перший свій храм майбутній великий будівничий заклав на честь святого пророка Іллі а також дав це ім’я своєму синові — первістку.

Період новгородського князювання благовірного Ярослава був коротким, лише п’ять років. Ми не зустрічаємо в літописах особливих повідомлень щодо цього періоду. Проте, існують свідчення останніх двох років новгородського князювання Ярослава, перед вокняжінням у Києві, які говорять нам про те, що майбутній володар Руси завзято боронив економічне становище Великого Новгорода і не охоче платив данину стольному градові Києву. За це батько на нього розгнівався і навіть хотів був покарати неслухняного сина.

Кончина просвітителя Руси князя Володимира Великого разюче змінила політичну ситуацію в державі. На київському престолі сів Святополк Окаянний, який став роздавати киянам подарунки, аби підкупом та підступністю залучити їх на свій бік. Цей злощасний князь надумав підло усунути усіх своїх конкурентів і вбив князів Бориса та Гліба. Страшне братовбивство мало величезний розголос по всій Русі й чутки про нього дійшли до Великого Новгорода. Благовірний князь вирішив помститися новоявленому „Каїнові». Звістка сестри Предслави про смерть батька та жахливе братовбивство, яке вчинив Святополк, стала для Ярослава сигналом, щоб рушати походом на Київ3.

Благовірний князь обстоював праведне діло і Господь допоміг йому одержати перемогу. Розбивши окаянного Святополка під Любечем, Ярослав сів на київському великокнязівському престолі. Однак його вокняжіння у Києві не було безтурботним. Святополк вирішив повернути собі владу і 1017 р. привів до Києва печенігів. «И едва к вечеру одоле Ярослав Печенеги, и отбегоша пострамлени». Посоромлений Святополк подався по допомогу до короля Болеслава Хороброго. Війська цього чужинця розбили дружину князя Ярослава на р. Західний Буг і Святополк знову вступив до Києва, але на недовгий час. Благовірний князь знов-таки зібрав воїнів і захистив «отній» престол, фактично, від чужоземного вторгнення. Населення Києва, начебто, за свідченням давніх хроністів, зокрема Титмара Мерзебурзького, радо зустрічало і Святополка, і Болеслава Хороброго. Але перший, будучи засліпленим такою тріумфальною ходою, став зловживати своїм становищем та дуже швидко розчарував і без того невдоволених подіями двох останніх років киян. Благовірний князь Ярослав удруге зайняв великокнязівський престол: «Ярослав же прийшов4 сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши побіду і труд великий»5.

Благовірний князь міг нарешті спокійно приступати до тих святих справ, які на нього чекали, але Господь вкотре випробовував свого обранця. Цього разу недоброзичливцями, які не підтримували вокняжіння Ярослава, виступили племінник Брячеслав, що князював у Полоцьку, брат Мстислав, котрий і сам марив київським престолом, ще один брат — Судислав, а також близький родич Ярослава — Костянтин Добринич, новгородський посадник. Але кияни вже встигли полюбити свого благочестивого володаря і боронили стольний град, як і престол свого князя, навіть за його відсутності. Ярослав знайшов спільну мову з чернігівським князем Мстиславом, розділивши з ним на деякий час сфери впливу в Київській Русі. Тим часом князь Ярослав здійснив кілька військових походів, що мали стратегічне значення для зміцнення кордонів держави, заснував чимало нових міст. Спільне урядування Ярослава та Мстислава завершилося 1036 р. Перебуваючи на полюванні, Мстислав застудився і невдовзі помер. Від цього часу князь Ярослав став єдиновладним правителем Руси.

Аж ось для князя Ярослава настав мирний період розбудови Київської Руси. Важливу роль у творенні державності відіграло те, що Ярослав звів загальноприйняті на той час закони до єдиної цілісної системи. Великою заслугою князя було створення першого письмового зводу законів «Руська Правда». Цей правовий кодекс закріплював основні юридичні норми у Київській державі. Писаний закон покликаний був зміцнити основи сім’ї як сильної опори держави.

Адже в історії ім’я великого князя Ярослава тісно пов’язане з уявою про доброго сім’янина У писемних вітчизняних та іноземних джерелах чітко зафіксовано, що дружиною благовірного князя Ярослава Мудрого була Інгігерд, дочка шведського короля Олава Скотконунга. Інгігерд, у хрещенні Ірина, прожила з Ярославом до самої смерті в 1050 р.6 У них було десятеро дітей: шестеро синів — Володимир (1020), Ізяслав (1024), Святослав (1027), Всеволод (1030), Ігор (?), Вячеслав (?), та четверо доньок — Єлизавета, Анна, Анастасія, ім’я ж четвертої невідоме. Це була не перша дружина Ярослава. До Інгігерд князь був одружений на Анні, відомості про яку не збереглися, та мав від неї сина Іллю7. Проте, слід зауважити, шлюб Ярослава та Інгігерд був дуже щасливим і навіть зразковим. Про красу шведської принцеси і вплив княгині на чоловіка ходили легенди. На честь її святої покровительки Ярослав збудував у Києві, поруч із Софією, храм св. Ірини. Інгігерд, начебто, померла раніше за князя. Вірний чоловік, Ярослав наказав поховати себе в одному саркофазі з коханою дружиною, щоб і після смерті їхні тіла не розлучались. Це був єдиний факт подібного поховання у Київській Русі8.

Благовірний князь Ярослав був великим будівничим храмів Божих. Про особливий дар князя — будівничого літописець говорить так: «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, Премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив9 Благовіщення на воротах,10 давати завше радість городу сьому святим благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього11 монастир святого Георгія12 і13 святої Ірини»14.

Центральним кафедральним храмом Київської митрополії стала Свята Софія, збудована князем Ярославом Мудрим. Її було зведено у столиці Руси на ознаменування особливого про неї промислу Божого. Прийнявши віру Христову від православної Візантії, Русь намагалася облаштувати свою столицю — Київ на зразок візантійської — Константинополя. Благовірний князь Ярослав розумів значення Києва — другого Єрусалиму — для всієї Руси, над утвердженням міцних підвалин якої трудився його батько. Саме рівноапостольний князь Володимир Великий заклав основи ідеології Небесного Граду, зведенням Десятинної церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Нині Ярослав Мудрий помножив батькову славу будівництвом Софії Великої. Згідно з архітектурною традицією, храм на Русі виступав своєрідним осереддям міського життя, поблизу нього зводили свої палати владики й князі. Подібно до золотоверхого Києва, почали розбудовувати й інші міста. Не даремно у Новгороді Великому також зведена була церква Святої Софії. Згодом і в Полоцьку будують храм на честь Софії — Премудрості Божої.

Митрополит Іларіон, який був свідком завершення будівництва Святої Софії, писав: «Церкви дивна и славна всімь округьниимі) странамі), яко же ина не обрящется во всемь полунощи земніїмь от востока до запада». Благовірний князь прикрасив кафедральний храм «всякою красотою… златом и сребромь, и каменіемь драгимь». Георгієвський храм, збудований Ярославом на честь свого небесного покровителя, стояв неподалік кафедрального собору і також конструктивно нагадував Святу Софію, але був менший за розміром. «Пролог» XIV ст. подає нам такі відомості про цей храм: «В тот же день священа церкви св. Георгия в Києве перед враты святая Софья… и тако вскоре конча церковь и святи ю Ларионом митрополитом, месяца ноября в 25 день». Власне, сама ідея побудови храму належала благовірному князеві: «Блаженний, приснопамятньїй всея Руси князь Ярослав, наречений в святом крещении Георгием, сьш Владимира, крестившего землю русскую, брат же святьіх мучеников Бориса и Глеба, задумал создать церковь во имя своего святого — Георгия». Вже згадуваний «Пролог» вказує і на функціональне призначення храму святого вмч. Георгія Побідоносця — митрополит Іларіон «створил в ней настолование новопоставленьїм єпископам, и заповедал по всей Руси праздновать память святого Георгия месяца ноября в 26-й день». Таким чином тут поставляли єпископів на всі кафедри Давньої Руси.

До Київського Кремля, зведеного Ярославом Мудрим, входив ще один храм, на честь св. Ірини — небесної покровительки князевої дружини Інгігерд. Храм прикрашали високохудожні розписи та мозаїчне оздоблення. На початку XIX ст. археологи відкрили фундаменти ще одного храму, який знаходився неподалік Святої Софії. Археологічні дослідження показали, що стіни його були щедро оздоблені фресками та мозаїками, а підлога викладена тонкими полив’яними плитками різного кольору15. Отже перед нами постає насправді величний Київський Кремль, який зустрічав прочан ще від Золотих воріт своїми храмами і князівськими спорудами і провадив до „Небесного Граду» — кафедри Святої Софії.

На берегах Дніпра благовірним князем Ярославом практично було збудовано «Новий Константинополь» зі своєю Софією, Золотими воротами, храмами святих Ірини та Георгія та ін. Благочестивий князь втілив у реальність ідеологічну концепцію щодо уподібнення Києва Царгороду. Недаремно сучасник Ярослава Мудрого, германський хроніст другої половини XI ст., називав Київ суперником Константинополя16.

Літописець знайшов чудову метафору, щоб означити діяльність князів Володимира і Ярослава щодо просвітлення Руси вірою Христовою. Він порівняв їх з орачем та сіячем, які закладають основи майбутнього врожаю: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє»17. Наслідувачем справи Володимира Великого вважав Ярослава і митрополит Київський св. Іларіон. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать» він порівнює благовірного князя з царем Соломоном, який завершив справи, що їх розпочав Давид: «Вельми добрий і вірний, покірний син твій Георгій, якого Господь настановив наступником після тебе, наслідником твоєї влади. Не порушує він твоїх уставів, а утверджує їх, не поменшує набутків твого благовір“я, а примножує їх, не говорить, а діє, і що недокінчене тобою — докінчує, як Соломон після Давида»18. Сказане тут стосувалося насамперед діл церковних. За благовірного князя Ярослава «стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців»19.

За часів князювання Ярослава Мудрого під 1051 роком літопис розповідає нам про заснування головного монастиря Руси — Печерського. Його основоположником став пресвітер церкви святих апостолів на Бересті Іларіон, близький сподвижник і духівник князя. Господь сподобив Іларіона провидіти особливу святість місця, на якому було засновано майбутній Києво-Печерський монастир. Його можна воістину назвати першим лаврським подвижником. До пресвітера Іларіона часто любив звертатися князь Ярослав по настанови та поради. Взагалі майбутній святитель Руси мав неабиякий вплив на благовірного князя. Він був радником не тільки у справах церковних але й державних. У ділі просвітлення народу Іларіон також був найближчим сподвижником князя і навіть брав участь у створенні зводу законів «Руської Правди».

Благовірний князь Ярослав Мудрий настільки був захоплений подвигом Іларіона-русича, що ні на йоту не завагався у виборі претендента на митрополичу кафедру після упокоєння митрополита-грека Феопемпта. Літописець цю подію сходження на Київський митрополичий престол пресвітера Іларіона «мужа блага, книжна и постника» датує 1051 роком. Такий крок благовірного князя був невипадковим. Він бажав огородити свою державу від посиленого впливу Візантії, а Київську митрополію зробити незалежною в церковному управлінні від Константинопольського патріарха. Сам Іларіон про такий вибір свідчить у своїй молитві: «Я, милістю чоловіколюбивого Бога… зволенням Його рукопокладений і поставлений через благочестивих єпископів у великому й богохранимому граді Києві, щоб бути мені в ньому митрополитом, пастирем і вчителем»20.

Церковне служіння митрополита було недовгим. У рік упокоєння благовірного князя Ярослава він залишає кафедру і знову повертається до відлюдницького подвигу, постригшись у схиму. Тут він займається літописанням, але не полишає державницьких справ і навіть впливає на взаємини наступників Ярослава Мудрого з владою та Печерським монастирем. Спадок митрополита-русича, першого українця — предстоятеля нашої молодої національної Церкви, грандіозний. Задум усіх перетворень, які здійснив благовірний князь у справі поширення й утвердження віри, належав спочатку пресвітеру, а відтак митрополитові Іларіону. Саме святитель Іларіон ідеологічно обґрунтував значення столиці Руси — Києва, як „Нового Константинополя» та уділу Пресвятої Богородиці. Говорячи у своєму «Слові про закон і благодать» про Ярослава, пресвітер Іларіон, зокрема, відзначає: «І славний город твій (звернення до князя Володимира — авт.) Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам Святій Богородиці.. .»21.

Благовірний князь також продовжував труди свого батька у розвитку духовної освіти. Головним осередком і в цьому ділі стала Софія Київська. Тут Ярослав Мудрий засновує школу, зводить скрипторій, де працюють перекладачі й переписувачі книг для блага і утвердження Церкви: «І до книг він мав нахил, читаючи22 часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і Письмо23, і списали багато книг. І придбав він24, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова»25. Цілком ймовірно, що перекладацьким хистом володів і сам Ярослав. Деякі дослідники вважали, що благовірний князь був представником нового покоління письменних християн, які були навчені у Володимирових школах. Софійський скрипторій був досить потужною книжковою майстернею. За підрахунками деяких вчених щороку на Русі писалося до 50-ти книг і значну частину виробляли саме у скрипторію Святої Софії. Бібліотека, яку зібрав благовірний князь була чи не найбільшою у світі книгозбірнею. Вагома частка написаних книг розходилась по всіх землях Руси, як скажімо, Остромирове Євангеліє, написане на замовлення Новгородського посадника.

Благовірному князеві Ярославу Мудрому довелося пережити майже трьох предстоятелів Київської митрополії. Ще до митрополита-русича Іларіона Київську кафедру посідали по черзі митрополити-греки Іоан та Феопемпт. В агіографічних творах про святих Бориса і Гліба Іоан титулується то «архиєпископом», то «митрополитом», і виступає главою Київської Церкви з 1019 р. Разом з князем Ярославом митрополит Іоан бере участь в освяченні нової церкви у Вишгороді та перенесенні до неї мощів святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба. Після його смерті, десь на початку 30-х років XI ст., на Київську кафедру був поставлений з Константинополя митрополит Феопемпт. Відомо, що саме він освячував Святу Софію і за його предстоятельства князь Ярослав утвердив ще дві єпископії у Переяславі та Юр“єві. Дехто з дослідників вважає, що стосунки між Ярославом і Феопемптом відзначалися деякою напруженістю, оскільки саме в цей час стався русько-візантійський конфлікт26.

Але вже за митрополита Іларіона, дякуючи тісній взаємній співпраці князя і святителя, Церква і влада перебували в стані ідеального співіснування, так званої «симфонії». Саме це стало запорукою створення князем Ярославом «Церковного уставу», в якому візантійське церковне право було пристосоване до умов і потреб релігійного життя Київської Руси-України. В історії цей документ відомий як «Ярославів устав». Благочестивий князь любив благоліпність храмів, як зовнішню так і внутрішню. Він запрошує з Греції найкращих співців-доместиків для введення демественного співу: «От них же начат биті в Рускій землі ангелоподобноє… і самоє красноє демественноє пініє, в похвалу і славу Богу і Пречистой Єго Матері, і всім святим».

Благовірний князь Ярослав Мудрий дбав про розширення прав Київської митрополії, добиваючись канонізації святих, що прославилися в нашій землі. Він обстоював канонізацію княгині Ольги а також Федора та Івана, вбитих язичниками у Києві 988 р. Не відбулося за часів князювання Ярослава повної канонізації рівноапостольного князя Володимира та його синів Бориса і Гліба. Цьому протидіяли митрополити-греки. У Царгороді прекрасно розуміли, що прославлення і утвердження місцевих святих приведе до певної окремішності Київської митрополії. Цю тенденцію греки вже і без того вбачали у поставленні митрополита-русича Іларіона на Київську кафедру.

Усі європейські держави XI ст. прагнули до дружніх взаємин із Київською Руссю. У добу середньовіччя ознакою могутності правлячого роду певної держави було прагнення інших правлячих династій встановити родинні стосунки, які відігравали велику роль у розвитку та зміцненні політичних, економічних і культурних контактів. За цією ознакою престиж благовірного князя був надзвичайно високим. Сам він одружився з дочкою короля Швеції Олафа — Інгігерд, його сестра була королевою Польщі, дочка Єлизавета взяла шлюб з норвезьким королем Гаральдом Суворим, друга дочка, Анна, була одружена з французьким королем Генріхом І, третя дочка — Анастасія — була дружиною угорського короля Андраша, син одружився з сестрою короля Польщі, онук — з донькою польського короля, онука — з німецьким королем. Благовірного князя по праву називали тестем усієї Європи.

Важко переоцінити усе зроблене благовірним князем Ярославом. Він дійсно був достойним наслідувачем святої справи свого батька. Недаремно духовна традиція мала до нього таку прихильність і, зрештою, навіки закріпила за ним найменування — Мудрий.

Життя благовірного князя добігало кінця. Ярослав Мудрий вирішив зробити відповідні розпорядження щодо спадкоємства київського престолу. Він не хотів, щоб боротьба за великокнязівську корону призвела до таких самих подій, які трапилися по упокоєнні його батька — рівноапостольного князя Володимира. Літописець докладно розповідає нам про заповіт великого князя: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить Він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, — замість себе, — стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ. І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого27 сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові»28.

Історики називали заповіт Ярослава достопам’ятним і мудрим, але марним. Ярослав сподівався, що діти будуть розважливішими за батьків і, на жаль, помилився29.

Благовірний князь Ярослав Мудрий упокоївся 1054 р. у Федорову суботу першого тижня святого і Великого посту: «Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий30, в суботу першої неділі посту, в святого Федора31 день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли32 до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість»33.

Сучасні історики ставлять питання: «Чому Ярослав, уже тяжко хворий, поїхав до Вишгорода? Висловлювалося припущення, що Вишгород, де спочивали Борис і Гліб, уже за часів Ярослава Мудрого став сакральним центром Руси, символом її духовної та державної єдності. Отже, ймовірно, Ярослав Мудрий здійснив прощу до останків братів-страстотерпців, які покоїлися у відбудованому ним храмі, з молитвою про покровительство його дітям, а зрештою — й Руси»34.

Благовірний князь Ярослав, будучи фундатором Святої Софії, подбав і про спорудження при цьому храмі князівської усипальні. Її облаштування в соборі було важливим церковно-політичним актом. Саркофаг з тілом спочилого князя стояв у Свято-Георгієвському вівтарі35. Проте, з цим погоджувалися не всі дослідники Софії Київської, посилаючись на свідчення Захарії Копистенського у його знаменитій «Палінодії»: «А поховані) лежить в пределе выше дверей самой великой церкве святой Софии. Гробі) той и по сей день алябастровый коштовный зрится»36.

Саркофаг відкривали і досліджували тричі: у 1936, 1939 та 1964 роках. У 1936 р. було виявлено перемішані кістки чоловічого та жіночого скелетів, а також кілька дитячих кісток. У 1939 р. останки похованих відправили до Ленінградського науково-дослідного інституту антропології. Було встановлено, що чоловічі рештки належали людині віком 60-70 років, котра мала зріст 172-175 см., природжену кульгавість, патологічні зміни у правому коліні.

І до сьогодні у Святій Софії Київській стоїть саркофаг, у якому спочивають останки великого благовірного князя Ярослава. Він вражає відвідувачів вишуканістю і неповторним східним колоритом. Є припущення, що Ярослав, думаючи про спорудження князівської усипальні, заздалегідь приготував собі цей саркофаг із мармуру. За свідченням Київського митрополита Пимена, котрий спостерігав у Константинополі в лютому 1391 р., як вінчали на царство Мануїла II, цей обряд включав у себе замовлення імператором власної гробниці, причому митрополит наголошує, що про цей звичай „в уставі написано» та що здійснюється він „за заповіданим із давнини порядком»37. Отже і благовірний князь Ярослав, який поширив устав Святої Софії Константинопольської на Київській землі, міг знати і дотримуватися цього давнього візантійського звичаю, як володар Великої Руси. Саме тому він заздалегідь приготував собі саркофаг, бо ніхто не знає, коли Господь покличе його до вічних осель.

Так, воістину благочестиво, великий князь і володар Руси Ярослав Мудрий завершив свою земну дорогу, на небесах здобувши блага ще більші. Нинішні та прийдешні керманичі мусять брати за приклад його державницький розум і мудре управління. Його керівництво Київською державою було успішним саме тому, що любив він Бога більше аніж земні статки і блага світу цього, закони людські виписував за мораллю християнською і сам жив, додержуючи їх, дбаючи про благоустрій Церкви Христової, яка є цементуючим та життєдайним органом держави.

Дехто з істориків Церкви припускав, що за такі християнські чесноти благовірний князь був прославлений у сонмі святих, як і його батько, але, на жаль, ніяких чітких даних про це в нас немає. Хоча пам’ять народу завжди спрямовувала погляд на Ярослава Мудрого, як на доброго і побожного правителя. Недаремно і сам святитель Іларіон, митрополит Київський наділяє його епітетами «вельми добрий і вірний, покірний…, якого Господь настановив… не поменшує набутків твого (Володими-рового) благовір“я…»38. Його думку поділяє стародавній літописець, називаючи князя «блаженним»39. Величав князя Ярослава благовірним і найвидатніший наш агіограф — святитель Димитрій, митрополит Ростовський40. У списку «Святая Русь», який впорядкував ігумен Андроник (Трубачов), ім’я князя Ярослава Мудрого зазначено серед тих угодників Божих, про яких достеменно відомо, що вони не були канонізовані ані місцевою, ні загальноцерковною владою, але які прославились богоугодним життям, мученицькою кончиною за віру у Христа, а їх імена вносились до різноманітних агіографічних пам ятників41.

Історик Церкви протоієрей Євгеній Голубінскій більше схиляється до думки про вшанування благовірного князя у домонгольський період. Він говорить, що з піднесенням молитов про нього «до деякої міри було шанування, що воздалося йому42. Також цей дослідник стверджує, що день пам’яті благовірного князя Ярослава Мудрого — 28 лютого (за старим стилем). «При хрестителі (Володимирі), — говорить Є. Голубінскій, — русичі прийняли християнство зовнішньо, і лише при Ярославі воно стало внутрішньою суттю народу. Русь завойовників, работорговців, насильників, удільних борців увійшла в інший вимір». І дійсно, за святого рівноапостольного князя Володимира Великого, Русь церквами прикрашалася, а за благовірного князя Ярослава Мудрого — спасалася. Також Голубінскій у вищезгаданій праці наводить свідоцтво хронографа Адама Бременського, який в «Діяннях первосвящеників Гамбурзької церкви» (1075) великого князя Ярослава Володимировича називає «святим». На жаль, нашестя монголо-татарських полчищ не дало довести до логічного завершення канонізацію князя Ярослава Мудрого43.

Святого благовірного князя Ярослава згадуємо в молитві на літії «Спаси Боже людей Твоїх…», що лунає під час служби «всім святим, в землі Руській просіявшим», яку склав святий сповідник Афанасій (Сахаров), єпископ Ковровський44. У «Полном православном богословском энциклопедическом словаре», що був виданий на початку XX ст., зазначено: «Ярослав-Георгий Владимирович, святой, вел. князь. Скончался в 1054 году. Память 28 февраля»45. У «Богословских Трудах», ч. 28 за 1987 рік, вміщено ікону святого благовірного князя Ярослава Мудрого46.

Усе це дає нам підставу говорити про те, що звершення повної канонізації, скоріш за все, означає повернення до собору святих землі української, незаконно забутого благовірного князя Ярослава Мудрого.

Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що відбувся у Києві 11 липня 2008 року причислив до сонму святих благовірного князя Ярослава Мудрого. Пам’ять йому встановлено звершувати 5 березня за новим стилем.

Тропар святому благовірному князю Ярославу Мудрому

Храм Святої Софії — Премудрості Божої збудував Ти, Божественною мудрістю увінчаний благовірний княже Ярославе, в святих книгах мудрість велику для користі душі своєї знайшов Ти, нею ж з Богом і святими Ти сьогодні на небесах розмовляєш, митрополита русича Церкві Київській настановив єси, нащадкам в любові і злагоді між собою жити заповідав ти, великий самодержцю держави нашої, моли Владику Царя, заступництвом страстотерпців братів твоїх, подавати дари цілющі землі Українській, щоб завжди Бог правди був з нами.

Кондак святому благовірному князю Ярославу Мудрому

Маючи неоцінений дар мудрості, Ниву Христову, отцем твоїм Володимиром засіяну святим хрещенням, ти зростив книжними словами. Маючи велику любов до чорноризців і ієреїв Господніх, мудро царював ти на престолі батька свого і як сильний правду написав, твоїми молитвами, стоячи перед престолом Всевишнього, спасай душі наші.

Житіє святого благовірного князя Костянтина Острозького

Святий благовірний князь Костянтин Острозький усе своє життя присвятив захистові Православ’я. Як головний оборонець Церкви, він усіма силами протидіяв підкоренню Української Православної Церкви папському престолу. Костянтин був молодшим сином гетьмана Великого князівства Литовського Костянтина Івановича Острозького. Народився на початку 1527 року і в святому хрещенні був названий Василієм, але на честь його славного батька, за звичаєм часу і за княжою традицією, йому дали друге ім’я — Костянтин.

Коли у 1541 році Костянтинові виповнилось 15 років, великий князь Литовський своїм наказом визнав його повнолітнім, і він отримав половину батьківського майна. Після смерті князевої родички Беати у 1574 році усі помістя перейшли у володіння Костянтина Острозького. Після одруження з Софією Тарнавською благовірний князь заволодів величезними маєтками у Західній Галичині.

Під час князювання Костянтин-Василій зібрав до своїх рук величезні багатства — йому належало 25 міст, 10 великих містечок, 670 сіл. Окрім цього чимало власних маєтностей благовірний князь приписав до різних церков та монастирів.

Як представник славного князівського роду Острозьких47, Костянтин мав величезний суспільно-політичний авторитет і у Литві, і в Польщі. У 24-річному віці він став старостою володимирським і маршалком волинським. 1560 року король Польський іменував його воєводою київським. Це був справдешній правитель усієї України. В його руках зосереджувалася влада над майже усіма українськими землями. Такого керманича Україна не знала з часів Київської Руси. Таким повноправним володарем благовірний князь Костянтин Острозький залишався до свого блаженного упокоєння. «Константінус Дукс ін Острог ін Тарнов», як написано на одному портреті, що зберігся з тих часів48.

Деякі історики стверджують, що по натурі князь Костянтин Острозький був аполітичною людиною. Його мало цікавила політика католицької Польщі. Спочатку він нібито очолив антипольський рух і виступив проти унійного союзу Польщі з Литвою та Україною. Але король Польський зламав опозицію, на чолі якої стояв благовірний князь, і 24 травня 1569 року Костянтин Острозький був змушений підписати акт Люблінської політичної унії.

Своїм стольним градом князь обрав Острог — місто, з якого вже на початку 70-х років XVI століття розпочалося наше церковно-культурне національне відродження. Благовірний князь найбільш опікувався церковними та освітніми справами, хоча досить часто обов’язок володаря-захисника багатостраждального українського народу спонукав його до рішучої боротьби супроти ворогів. Він не раз виступав проти нечестивих агарян і боронив рідні землі від плюндрування. Так 1575 року князь розбив татар під Синявою, 1577 року — під Дубном, а 1578 року — під стінами Острогу.

Князь Костянтин Костянтинович Острозький багато сил поклав на захист батьківської православної віри. Часи його князювання були надзвичайно важкими. «Наші одновірці не можуть постояти за Божу Церкву, — писав благовірний князь, — немає проповідника Слова Божого, немає учителів, повсюди голод у слуханні Слова Божого, постійне відступництво. Хочеться сказати з пророком: хто подасть воду голові моїй, джерело сліз для очей моїх». Благовірний князь вів активне листування зі східними православними патріархами. Він неодноразово закликав Царгородського патріарха і його екзарха до захисту українського православ’я від нападів католицького духовенства та єзуїтів.

Князь Костянтин Острозький власним коштом започаткував велику справу — видання знаменитої Острозької Біблії. Її появі князь надавав особливої ваги: «Ти знаєш, Господи Боже мій, — промовляв він у молитві, яку вміщено у передмові, — що на прославу пресвятого імені Твого я задумав і розпочав цю пречесну справу, її ж нині Твого милосердя благом, зволенням і щедротами, сподобився побачити завершення… Я згадав слова Спасителя: шукайте спершу Царства Божого і все інше додасться вам. Від цього в мене з’явилося неперевершене бажання перед своєю кончиною залишити вам, православні, який-небудь духовний дарунок. Бо коли я подивився на Церкву, викуплену чесною кров’ю Христа, я побачив, що її зневажають звідусіль вороги і ніхто не може супроти стати них через нестачу духовної боротьби — Слова Божого».

На видання Острозької Біблії благовірний князь не жалів своїх статків. Однак набагато складнішою була робота по укладанню текстів священних книг, які входять до повної Біблії. Гурток учених-викладачів Острозької академії взявся за цю нелегку працю. Богослови і перекладачі кілька років трудилися над святими текстами, виправляючи та звіряючи кожну літеру. Багато хто з науковців до сих пір вважає, що в основі Острозької Біблії 1581 року лежить Московська Геннадієва Біблія 1499 року. Начебто на таку думку наводить нас сам благовірний князь Костянтин Острозький, бо згадує це видання Біблії у передмові. Але авторитетний дослідник біблійних текстів, проф. Санкт-Петербурзької духовної академії І. Євсєєв стверджує, що „значення Геннадієвої Біблії, як головної для Острозької Біблії, треба певною мірою послабити. Острозькі справники виявились самостійнішими і самостійною була їхня звірка»49. Острозька Біблія 1581 року була першим значним доробком богословсько-викладацького гуртка Острозької академії.

Після довгої клопіткої праці 12 серпня 1581 року Острозька Біблія — дітище благовірного князя Костянтина, побачила світ. Це стало великою подією нашого церковно-культурного ренесансу. Появу нової друкованої Біблії радо вітали усі слов’янські народи. Майже 170 років Острозька Біблія була найавторитетнішим перекладом на церковно-слов’янську мову, найбільш вживаним у православному слов’яномовному світі. У передмові Костянтин Острозький просив усіх слов’ян прийняти Біблію, прийняти «не як дар земний, а як дарнебесний». Він не помилився у своїй оцінці, бо значення Острозької Біблії дуже швидко вийшло за межі власне національні — «вона стала душею церковного життя усього православного слов’янства»50.

Благовірний князь Костянтин опікувався освітою свого народу. З Острога розпочалося наше національне відродження, а саме із заснованої Костянтином Острозьким наприкінці 1576 року слов’янсько-греко-латинської академії. Ця перша вища школа так званих «вільних наук» процвітала до самої блаженної кончини князя 1608 року, але післяйого смерті поступово прийшла до занепаду. Сьогодні існують усі підстави вважати Острозьку академію першою науковою установою — національною академією наук України. Її діячі, вчені-богослови, не тільки дали життя вище згаданій Острозькій Біблії, вони зуміли підняти до відповідного рівня вітчизняну богословську науку. З діяльністю „острожців» пов’язують і найактивніший період в українській антикатолицькій публіцистиці51.

Вже з самого характеру просвітницької діяльності князя Острозького видно, що він дбав про освіту на всіх теренах України. Патрон академії, будучи воєводою київським та старостою володимирським, сприяв розвиткові шкільництва на підпорядкованих йому територіях. Зокрема, у 1588 році «наповненем великим» князя, володимирські священики та єпископ реорганізують школу при соборі, призначають «бакаляри, таю жеби один учил по-грецьки, а другий по-словенську»52.

Благовірний князь, продовжуючи шляхетну традицію князів старої Руси-України, зокрема святого князя Ярослава Мудрого, вельми любив книжну справу, плекав її у своєму стольному граді. Організацію друкарні пов’язують з ім’ям не менш шанованої людини — подвижника, першодрукаря Івана Федорова (Федоровича). Першим відомим на сьогодні друком, який було видано в Острозі, є Буквар 1578 року, а останнім виданням, яке підготував Іван Федоров, була славнозвісна Острозька Біблія 1581 року. Дослідники відзначають високий поліграфічний рівень острозьких видань. У своєму осідку благовірний князь підтримував і переписування книжок — не менш боговгодну справу, аніж друкарство. Цілими днями у скрипторіях Острога, як колись у Святій Софії Київській, сиділи переписувачі книжок, які ретельно виводили літеру за літерою. Відомо, що майбутній Манявський подвижник, преподобний Іов Княгиницький, навчаючись в Острозькій академії, «списа бо і Псалтир князю младому Александру бяше бо писец худих божественнаго писанія». 1593 року в Острозі священиком Воскресенської церкви Григорієм Голубниковим був переписаний Номоканон. Серед відомих переписувачів книжок бачимо і преподобного Іова Желіза, який подвизався в Дубенському монастирі.

Не менша слава Острога як центру церковної музичної культури. Саме в цьому місті виник відомий в Україні «острозький напів». Благовірний князь Костянтин Острозький надзвичайно захоплювався церковними піснеспівами, які підносили в рідних церквах на славу Богові.

Усім своїм серцем і всією душею острозький князь дбав про Київську православну митрополію. Свого часу навіть виступив з ініціативою створення в Речі Посполитій православної патріархії. Якби вдалося втілити в життя цей задум, князь міг би мати на таку новостворену Церкву неабиякий вплив, бути її покровителем. Головним місцем патріархії серед інших міст було запропоновано обрати Острог, а предстоятелем новоствореної ієрархії мав стати Кизикійський архиєпископ Діонисій Раллі, який в цей час проживав у князя.

Благовірний князь виступив на захист Української Православної Церкви саме тоді, коли їй загрожувало повне підпорядкування папському престолу. Не відкидаючи самої ідеї церковного об’єднання, князь хотів втілювати її відкрито і чесно, без лукавих єзуїтських підступів. Костянтин Острозький у 1593 р. зробив спробу поставити питання унії на явне обговорення Обласного церковного собору (так в Українській Церкві називалися тоді Помісні церковні собори) в Бересті. Будучи опікуном святого православ’я, він направив свої артикули єпископові Володимирському Іпатію Потію та, зокрема, у супроводжувальному до них листі писав: «Діло об’єднання Церков само по собі є діло добре і бажане, але разом ж тим діло велике і важне. Не можна вести його легко і самим. Це діло всієї Вселенської Церкви… Належить справу цю вести чисто і свято, щоб єдність Церков була правдивою єдністю у вірі й любові, з захованням православної науки Вселенської Церкви»53.

«Унійні артикули князя були такими:

• Українській Церкві мусять залишити обряд, який додержує Східня Православна Церква;
• Панове римляни не сміють забірати православних церков і фундацій для своїх церков;
• Після переведення унії ніхто не може бути прийнятий до латинського обряду, як також не буде присилування до того обряду при шлюбах і т. п.;
• Православному духовенству має прислуговувати однакова честь, як і католицькому, а митрополит і єпископи будуть мати місця в сеймиках, сеймі та сенаті;
• Необхідно вислати посольства до патріярхів в справі унії, аби ми всі одним серцем та одними устами хвалили Бога;
• Треба також вислати послів до Московії та до Молдавії аби й вони в цій справі з нами об’єднались;
• Необхідно поліпшити деякі справи в нашій Церкві, особливо справу таїнств та інших людських встановлень;
• Треба дбати про відкриття шкіл і ширення наук, щоб мали ми вчених священиків і добрих проповідників»54.

Ці артикули князя Костянтина Острозького, в яких не було ніякої крамоли, Потій заховав і не представив на соборі 1593 року. Згодом єпископи-відступники виробили інший текст унійних артикулів, відтоді справа унії з Римом перестала бути таємницею. 1 червня 1595 року митрополит Михайло Рогоза і українські єпископи (окрім Львівського Гедеона і Перемиського Михаїла) підписали умови унії. Тоді благовірний князь, побачивши відкриту зраду, звернувся з посланням до всього українського народу: «В нинішніх часах, злохитрими ходами вселукавого диявола, головні начальники нашої віри, спокушені славою цього світу та затьмарені жадобою сластолюбства, наші невірні пастирі, митрополит і єпископи, покинули наших святих патріярхів і перекинулись на латинську сторону… Перетворившись у вовків, вони потаємно згодилися поміж собою, окаянні, як христопродавець Юда з жидами, відірвати православних християн цієї области без їх відома і втягнути з собою до загибелі. Тому що більшість населення цього краю, особливо ж православні християни, до певної міри вважають мене захисником православ’я, і тому що мені страшно перед Богом і перед Вами, дорогі брати, взяти яку-небудь частину вини на мою голову, довожу до відома всіх загалом і кожного зокрема, що я постановив твердо стояти, у союзі з вами, проти цих небезпечних ворогів нашого спасіння. Що може бути більш безсоромного, більш несправедливого, коли отих шість чи сім людей, що як розбійники таємно змовляються, покидають наших пастирів-патріярхів; нас не питаючи, заплутують у цю зраду нас, православних, неначе німих псів. Навіщо слухатись таких людей? Коли сіль видохлась, то треба її викинути і потоптати ногами…»55. Таким чином князь відцурався злого наміру тих, хто вирішив потоптати віру православну заради земних скарбів та посад у тодішній Речі Посполитій та у всьому католицькому світові.

Собор, що зібрався в Бересті 1596 року, засудив єпископів-апостатів. Склад православного собору був всенародними. З повноваженнями від Константинопольського патріарха прибув протосинкел патріархії, бувший заступник патріаршої кафедри, архидиякон Никифор. Від Олександрійського патріарха прибув протисинкел екзарх Кирил Лукаріс, майбутній патріарх Олександрійський, а відтак і Константинопольський. Зі Сходу прибули Лука, митрополит Білградський, архимандрити з Афону Макарій і Матвій, вповноважені від єпископів Паїсія Венацького і Амфілохія Мукацького. Прибули кілька духовних осіб із слов’янського півдня. Були на соборі два українських православних єпископи, які не зрадили віри — Гедеон Балабан, єпископ Львівський, і Михаїл Копистенський, єпископ Перемиський. Найбільш представницькими були наші православні монастирі. На собор прибуло дев’ять архимандритів — Києво-Печерський, Супрасльський, Дерманський, Пинський, Дубенський, Дорогобузький, Лаврашовський, Пересопницький, Степанський та ігумен Смольницький. На соборі також були присутніми 16 протопопів і намісників, більше двохсот священиків і один архидиякон. Численним було представництво від мирян. На чолі нього стояли князь Костянтин Острозький, воєвода київський, його син Олександр, воєвода волинський, князь Олександр Полубенський, каштелян новогрудський. Також на соборі були присутні посли від православної шляхти воєводств: Київського, Волинського, Брацлавського, Руського, від Галицької землі. Литовський головний трибунал прислав від себе двох окремих послів. Немало було представників від шляхти з окремих повітів. Багато було делегатів від православних міщан з Вільни, Львова, Києва, Пінська, Слуцька, Мінська, Більська, Галича, Скали, Брацлава, Підгаєць, Кам’янця-Подільського, Луцька, Володимира, Берестя. Окремих послів прислали ставропігійні православні братства: трьох представників — Львівське, та вісьмох — Віленське. Князь Костянтин Острозький прибув на собор у супроводі збройних сил: з козаками, гайдуками, татарами, навіть з гарматами56.

Православним авторитетом і захисником на соборі в Бересті без сумніву був князь Костянтин Острозький. На другий день — 7 жовтня 1596 року — до нього зверталися королівські посли, щоб він утримував спокій на соборі. Православні не мали жодного наміру щодо застосування сили. Вони прагнули мирно, на чолі із своїм захисником, боронити святу віру православну від уніатських замірів. Благовірний князь Костянтин виступив єдиним гарантом від православної спільноти стосовно дотримання основ православної віри і, на відміну від церковної ієрархії, що була покликана боронити святе православ’я, не зрадив батьківської віри, благочестивих звичаїв своїх предків — князів Острозьких. Коли на православних розпочалося гоніння, князь один тільки захищав «людей грецького закону» на сеймі. Він виступив на захист захопленого екзарха Никифора.

Благовірний князь був глибоко вражений такою зрадою багатьох владик. З болем споглядаючи на страждання пригнобленого народу, князь промовив на одному з сеймів до короля: «Ваша королівська світлість, бачачи насилля над нами і порушення наших прав, ти не звертаєш увагу на свою присягу. Ти не хочеш залишати нас при нашій вірі і дати нам пастирів замість відступників, дозволяєш зрадникам проливати кров православних, грабувати їх і вигонити із маєтків. За нашу віру ти порушуєш наші права, ламаєш наші вольності, налягаєш на нашу совість. На старості літ я глибоко зневажений в тому, що для мене за все найдорожче — в совісті і православній вірі». Становище православних після Берестейської церковної унії стало насправді нестерпним. Дійшло навіть до того, що князі Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Сапєги, а з боку протестантів — князі Радзивіли, Нару-шевичі, підписали у Вільні «конфедерацію» з метою діяти на сеймах спільно в обороні прав православних і протестантів.

Здоров’я похилого літами князя згасало, підірване непримиренною боротьбою між православними та уніатами. Він дожив до глибокої старості, не зрадивши святому православ’ю. Благовірний князь спочив у Бозі 13 (23) лютого 1608 року, маючи 81 рік земного життя. Про дату його смерті ми довідуємось із Часослова, що був надрукований в Острозі 1612 року: «Року 1608 февраля 13 дня, в суботу Федорову, пре-ставився благочестивий княже Константин Василій Острозький, жив літ 81»57. Ту ж саму дату упокоєння князя подає нам пом’яник Дерманського монастиря та рукопис Львівського Свято-Онуфріївського монастиря. Відома також і дата погребіння благовірного князя Костянтина Острозького — 21 квітня того ж року. Про неї йдеться в листі князя Івана-Януша Острозького до свого шурина, князя Христофора Радзивила, від 31 березня. У вже згадуваному Часослові зазначено і місце поховання князя: «Положен в церкві соборной Острозькой»58. Дослідник історії Волині П. Батюшков стверджує, що «Костянтин Костянтинович був похований в фамілійному гробі, в Замковій церкві в Острозі. Але передання каже, що його онука Анна Олександрівна, що перейшла в католицтво й стала Алоїзою (Ходкевичевою), перенесла його останки в єзуїтський костьол»59.

Князь Костянтин-Василій Острозький прожив довге життя, сповнене великих піднесень і потрясінь. Він достойно ніс звання князя Руси-України, карбуючи шляхетність і мудрість, благочестя й велику побожність князів Київської Руси-України. Благовірний князь прекрасно усвідомлював важливість збереження віри православної, яка була цементуючою силою творення нації в роки бездержавності та занепаду колись великої Руси-України. Сучасники високо цінували працю і подвижництво князя на благо православної віри, називаючи його «стовпом православ’я», «філяром і оздобою Православної Церкви», «начальником православ’я», «отцем і добродієм Руси, прихильником благочестія, оком і світлом церковним»60.

В історичних дослідженнях князеві надається титул «великий». Польський король Стефан Баторій називав князя Костянтина «верховним оборонцем і опікуном Православної Церкви». Навіть єзуїт Петро Скарга у своєму полемічному творі 1577 р. «Про єдність Церкви Божої» називає князя «першим у Грецькому Законі». Православний полемічний твір «Пересторога» так характеризує труди благовірного князя: «Православ’я наше почало було сіяти як сонце, люди вчені почали показуватися в Церкві Божій, учителі й будівничі Церкви Божої і книги друковані почали множитися». Мелетій Смотрицький, який був вихованцем Острозької академії, у своєму знаменитому «Тре-носі» 1610 р. називає дім князів Острозьких «безцінним каменем, карбункулом блискучим, як світильник, якого Православна Церква носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між зорями». Острозький Часослов 1612 р. іменує князя Костянтина Острозького «великим милостивцем до Набоженства Грецького». Архимандрит Києво-Печерського монастиря Захарій Копистенський у своїй «Палінодії» присвятив благочестивому князеві цілих шість сторінок, характеризуючи його працю як «великий заступ і потіха всього народу русько-українського». «І сьогодні за щасливого себе вважаю, коли благодать Пресвятого Духа позволила мені пером описувати таку славу українського народу». Дослідники історії України та Церкви ставили князя Костянтина Острозького на один щабель з великим гетьманом Богданом Хмельницьким та святителем Петром Могилою, митрополитом Київським.

Непохитність князя у православній вірі, твердість його поглядів, високо цінувалися навіть недругами та опонентами. Сам король Польський, уніатський митрополит, латинське духовенство і сам папа, намагалися перенадити князя на свій бік. Якби Костянтин Острозький перейшов в унію, за ним, як тоді думали, пішли б усі шляхтичі й родовиті українські та білоруські князі корони Польської, навіть православне духовенство та віряни. Папський нунцій у Речі Посполитій А. Болоньєтті в листі до папи писав: „Старого князя нема чого гадати ввести в лоно римської церкви, та я намагаюся, щоб він хоча б прийняв унію, бо тоді майже вся Південна Русь, що в його володінні, покине схизму»61. Це сталося згодом, після смерті великого князя. Українські князі один по одному, тихо, ніби крадькома, почали переходити в унію та латинство62.

Але, не дивлячись на таке знеславлення роду Острозьких після упокоєння князя Костянтина, його постать, мов могутній світильник, ясно полум’яніє попри всі зрадницькі вчинки нащадків. «Некоронований король Руси» здобув собі вінець слави Небесної, бо стяжав у житті блага, про які Господь сказав: «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що приготував Бог тим, хто любить Його» (І Кор 2. 9). Йому ж слава, на віки віків. Амінь.

Пам’ять святому благовірному князю Костянтину Острозькому твориться Православною Церквою 26 лютого за новим стилем.

Тропар святому благовірному князю Констянтину Острозькому

Тезоіменитому вінценосному рівноапостолу уподобився ти, благовірний княже наш Констянтине, той бо в Нікеї віру Православну утвердив, ти ж у Бресті став поборником і захисником віри православної. На землі явився ти просвітителем нашим, всім слов’янським краям «Острозьку Біблію» подарувавши, нині ж стоячи перед Престолом Небесного царя слави, не переставай молитися за нас грішних, що з любов’ю нині вшановуємо тебе, сопілку нашу духовну.

Кондак святому благовірному князю Констянтину Острозькому

Стовпе Православ’я Святого непоборний, віри Христової захиснику кріпкий, храмів Божих будівничий, і благочестя нашого охоронитель, благовірний княже Констянтине, ти просвітленням духовним всю Україну нашу освітив і нам заповідав єси — уставів отцівських триматися, і нині з ангелами моли Христа Бога, щоб спастися душам нашим.

Житіє святителя Іова Борецького, митрополита Київського і всієї Руси

Святитель Іов, в миру Іван Матвійович Борецький, походив з родини українського шляхтича с. Бірча Руського воєводства на Галичині (сьогодні — містечко Бірча, Городоцького району, Львівської області). Рік і дату його народження важко встановити. Нам також нічого невідомо про дитинство майбутнього святителя. Свого часу митрополит Іов згадував про «убогую отчизну нашу в Борчу… церков і монастир св. Онуфрія». Напевно батьки дали Іванові непогану початкову освіту, а вже потім направили навчатися далі: спочатку до Львівської братської школи, а відтак і до Острозької академії. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з цілою плеядою вчених-богословів. Припущення щодо навчання майбутнього святителя у двох престижних школах ґрунтується на випущеному у 1605 р. дерманською друкарнею посланні М. Пігаса від 15 жовтня 1599 року де, між іншим, вказано: «Листь той въ Єгипте авсоньски начертаный, рускимь языкомъ въСарматехь дарований Борецькими, наддер Апольлови коханымъ и въПарнасьсе на лоне музъ выхованьїмъ»63.

Деякі дослідники вважають, що Іван Борецький міг навчатися в Краківському університеті коштом князя Костянтина Острозького, але ніяких достовірних даних про здобуття такої освіти майбутнім святителем ми не маємо. Більшість істориків схиляється до думки, що Іван Борецький навчався, і навіть деякий час — до 1604 р. — жив у Острозькій академії. Підстави відносно таких припущень дає нам зміст полемічного твору «Пересторога», написаного майбутнім святителем київської кафедри. Автор цього трактату з великим пієтетом ставиться до князя Костянтина Острозького, прекрасно орієнтується в реаліях Західної Волині. Однак на те, що Іван Борецький якщо не навчався, то принаймні побував у Кракові, вказує його обізнаність у життєвих звичаях цього польського міста.

Іван Борецький свого часу сміливо виступив проти унії, яку задумали укласти з Римом єпископи-відступники. Цієї пори естафету першості нашого церковно-культурного національного відродження приймає Львів. В добу унійних дебатів, на запрошення львівського братства, майбутній митрополит стає дидаскалом греки та латини львівської братської школи. З братською школою пов’язано майже двадцять років життя святителя. Невдовзі він стає її ректором.

Коли Іван Борецький прийшов на викладацьку працю до львівської братської школи, вона вже мала добру славу і велику пошану. Можливо, крім греки та латини, він викладав ще й богослов’я. Це підтверджують слова митрополита Димитрія Ростовського про майбутнього святителя: «Премудр в Божественном Писанії, в грецькій і латинській мовах добре вправний». За підтримки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1592 року школа отримала від польського короля Сигізмунда III право на викладання семи вільних наук.

У 1605 р. Іван Борецький покидає Львів. У цей період він бере шлюб з Некифорією Федорівною Чеховичівною, і незабаром стає священиком. Отець Іван Борецький переселяється до Києва в нелегкі для Православної Церкви часи. Тут якраз відбувається поступове підступне запровадження унії. Храми один по одному переходять до рук прибічників Берестейської церковної «злуки» з Римом. Ієрей Іван Борецький оселяється у Києві на Подолі і у 1610-1615 рр. служить у Воскресенській церкві. Тут, біля храму, він живе разом з дружиною у власному будинку. Маючи за плечима величезний досвід викладацької та адміністративної роботи, о. Іван Борецький стає ректором Київської Богоявленської братської школи, а при Воскресенському храмі, у своєму будинку, відкриває парафіяльну школу, де не лише навчає, але й утримує своїм коштом обдарованих учнів.

На той час центр духовного та національного життя переміщається до Києва. 1618 р. усе Запорозьке Низове військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним увійшло до Київського Богоявленського православного братства, заснованого трьома роками раніше (1615 р.). Фундаторкою школи при православному братстві стає вдова мозирського маршалка Стефана Лозки — Галшка (Єлизавета) Гулевичівна, яка жертвує ділянку землі на Подолі під будівництво школи, де згодом постане славетна Києво-Могилянська академія.

Наприкінці 1617 — початку 1618 років отець Іван переконує свою дружину Некифорію спільно з ним прийняти чернецтво. Приблизно у 1619 р., після проходження послуху, ієрей Іван Борецький приймає постриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі з ім’ям Іова. Невдовзі стає ігуменом. Його колишня дружина, згідно переказів, стає ігуменею Іоано-Богословського монастиря, що знаходився в межах Михайлівської гори, поруч із Золотоверхою обителлю. Про діяльність ігумена Іова Борецького, як настоятеля Михайлівського Золотоверхого монастиря, відомо зовсім небагато. Будучи членом вченої богословської групи, створеної Єлисеєм Плетенецьким, він виправляв «Анфологіон» (вибрану Святкову Мінею на весь рік), який було надруковано 1619 р. Цю богослужбову книгу ігумен Іов перекладав з грецької на церковно-слов’янську мову. Отець настоятель видає документ, в якому йдеться про ремонт бічних вівтарів Золотоверхого собору та заготовлення матеріалів для побудови дзвіниці.

Ігумен Іов Борецький був безкінечно доброю і чуйною людиною, простою і доступною, сердечно відгукувався на страждання багатьох людей. За такі чесноти його порівнювали зі святим Іоаном Милостивим. До нього зверталися, як до «милого ігумена». Його ім’я було широко відомим серед простого люду Києва і околиць, що зрештою стало однією з причин обрання його на третьому році ігуменства Київським митрополитом.

З проголошенням унії на Берестейському соборі 1596 р. та визнанням її на польському сеймі 1597 р., православне духовенство, яке не підтримало цього «акту злуки» з Римом, було поставлене в Речі Посполитій поза законом. З кожним роком, упродовж першого десятиліття XVII ст., правовий стан православних погіршувався, хоча вони рішуче обстоювали свої права і привілеї на сеймах. Уніати також себе називали представниками «грецької релігії» і людьми «грецького закону», тому зухвало претендували на всі старожитності православних. Не підтримали унії лише два єпископи: Львівський — Гедеон Балабан, і Перемиський — Михаїл Копистенський, які втратили права церковно-громадського стану в Речі Посполитій та були проголошені поза законом. Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів стали неможливими. «Подавець церковних хлібів» — польський король — не дозволяв цього робити. Один по одному відійшли до вічних осель непохитні оборонці віри православної: 1607 року спочив Львівський єпископ Гедеон Балабан; на початку 1608 упокоївся благовірний князь Костянтин Острозький, а у 1610 році преставився і Перемиський єпископ Михаїл Копистенський. Не зважаючи на повну безправність, українська православна спільнота явила в цей час могутню внутрішню силу. Спершу в авангарді опору унії стали православні братства, а згодом козацтво, яке все більше ототожнювало свою боротьбу з захистом прав переслідуваної Православної Церкви.

4 лютого 1620 р. до Путивля прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який, покинувши межі Московської держави, направився до колиски Древньої Руси — Києва. Дорогою він відвідав Густинську обитель, а потім зупинився в Прилуках, де його радо зустрів гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з безліччю козаків. У супроводі новоявлених захисників православ’я, патріарх Феофан 22 березня прибув до самого Києва. Він зупинився у паломницькому будинку Київського Богоявленського православного братства при монастирі на Подолі. Козаки поставили навколо цього місця сторожу і, за висловом літописця, «аки пчоли матку свою, тако святійшого отця і пастиря вівці словеснії від вовків ворожих стережаху»64. Разом з Єрусалимським патріархом до Києва

прибули ще два архиєреї: Софійський митрополит Неофіт та Страгонський єпископ Авраамій. Їх супроводжували екзархи двох інших східних патріархів архимандрит Арсеній з грамотою від Константинопольського патріарха Тимофія та протосинкел ієромонах Йосиф з грамотою від Олександрійського патріарха Кирила Лукаріса. Приїзд патріарха Феофана до Києва викликав неабиякий інтерес та щиросерду радість православного люду. Навколо патріарха згуртувалась капітула митрополії Київської і Галицької, православне духовенство. З усіх куточків України до Києва стали прибувати представники православних братств, єпархій. Певна річ, церковно-урядуюча діяльність патріарха у Києві в цей час не могла носити відкритого характеру, вона вершилась всупереч бажанню польської влади і без будь-якої підтримки з боку офіційних властей65. Не підлягає сумніву соборний характер цієї діяльності66.

Перш за все дії Єрусалимського святителя були спрямовані на те, щоб поставити єпископів на вдовуючі українські православні кафедри. Патріарх Феофан першим висвятив на єпископа Перемиського ігумена Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ісаю Копинського. Це сталося 6-го жовтня 1620 р. в Богоявленській церкві Києво-Братсьткого монастиря при закритих вікнах і при тихому співі. Через три дні, 9-го жовтня, у тій же братській Богоявленській церкві, так само було рукоположено на митрополита Київського ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. Невдовзі архиєпископом Полоцьким став Мелетій Смотрицький.

Саме цього часу поляки програли військову кампанію проти турків. З цього приводу король скликав у Варшаві сейм. На нього прибули депутати від православних. Вони вже були поінформовані про те, що у Києві фактично була відроджена православна ієрархія. Один з православних делегатів, чашник землі Волинської Лаврентій Древинський, відкрито виступив з промовою проти утисків православних у Речі Посполитій. Зокрема він сказав: «Тепер, звичайно, перед страшною небезпекою для республіки, ваша величність напевно більшу частину ратників потребуватиме від народу греко-руського сповідання. Але як цей народ підставить свої груди для захисту нашої держави, якщо залишаться незадоволені його потреби та прохання? Як може він звернути свої зусилля, щоб здобути нам вічний мир, не маючи внутрішнього миру та спокою у своєму домові? Чи стане він щиро, з мужністю та ревністю гасити своєю кров’ю палаючі стіни держави, коли бачить, що не хочуть загасити полум’я, від якого горять його домашні стіни?»67. У відповідь на цю промову король разом з сеймом знову затвердив для спокою православних сеймову конституцію 1607 р. і обіцяв на майбутнє роздавати церковні бенефіції, спираючись саме на неї. Король забороняв всяке переслідування та утиски православних за їхню віру, надав повну свободу у відправі богослужінь, підтримав усі права і привілеї та вольності, даровані православним його предками, рівно ж як і права православних братств та засвідчував, що у майбутньому буде давати їм православних владик, архимандритів та ігуменів і роздаватиме церковні маєтки, що були призначені їм здавна. Однак православні депутати не ризикнули у такий складний момент звертатися до короля з проханням про легалізацію нововисвячених владик. Польський король Сигізмунд III 10 листопада 1620 р. прямо з сейму відправив свого посла з листом до патріарха Феофана, прохаючи його, щоб він схилив запорожців бути слухняними королівській волі та виступити на боротьбу з ворогами Речі Посполитої.

Тим часом, 7 січня 1621 року, Єрусалимський патріарх залишив Київ і в супроводі нововисвячених владик, духовенства та великої кількості народу, під охороною козаків, попрямував до молдавського кордону. Дорогою, у Трахтемирівському монастирі та в Білій Церкві, патріархом були звершені ще три архиєрейські хіротонії: Трахтемирівського архимандрита Єзекіїля Курцевича поставлено на єпископа Володимирського і Берестейського, ігумена Ісаакія Борисовича — на єпископа Луцького і Острозького та ігумена Паїсія Іполитовича — на єпископа Холмського. На Пінську кафедру патріарх поставив грека Авраамія, єпископа Страгонського. Тут патріарх Феофан просив гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виконати волю короля — козакам виступити на війну проти турків.

Наприкінці січня Єрусалимський патріарх прибув у прикордонне містечко Буша. Тут відбувся останній собор нашої Церкви за участю патріарха, який розглянув «устав, чин і обичаї». Зокрема, собор звернув увагу на декілька звичаїв і традицій, які суперечили благочестю і постановив «ізнести їх із Церкве Христови». Що ж це були за звичаї, що вкоренились, як неправильні, в нашій Церкві? Перший: при звершенні причастя мирян триразове подання Святих Дарів з розділенням імен Божих: Отець, Син і Святий Дух, замість одного подання Святих Таїн з виголошенням слів: «Тіло і Кров Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа подається рабу Божому (ім’я) на відпущення гріхів і життя вічне». Другий: причащення часточками інших проскур, а не часточками самого Агнця. Третій: святкування десятої п’ятниці. Четвертий: поминання провідної неділі біля церкви на гробах християнських з «музикою і корчмами», замість молитовного поминання в церкві. П’ятий: напування, під час таїнства шлюбу, яким-небудь напоєм зі співом «Тіло Христове прийміте». Всі ці звичаї собор засудив. Крім цього на соборі патріархом була написана і вручена митрополитові Іову Борецькому грамота з означенням діяльності патріарха Української Православної Церкви, викладенням соборних постанов і патріаршого заповіту нововисвяченим ієрархам, щоб вони «єдиномисленно утішалися, промишляли і совітовались о добром і спасенном Церкви Христовой»68. 12 березня 1621 р. патріарх уже був на території Валахії.

По від’їзді патріарха Єрусалимського Феофана, продовжилася соборна діяльність відродженої ієрархії Української Православної Церкви, зокрема її предстоятеля митрополита Іова Борецького. Вже незабаром відбувся київський травневий церковно-народний собор. Це сталося у дні Святої Тройці, яка припала 1621 року на 20 травня. На собор прибуло майже все православне духовенство. Детальних історичних свідчень про цей собор не збереглося. Але можна з упевненістю сказати, що головним питанням на соборі було досягнення нововисвяченою ієрархією правочинного становища в державі, також розглядалося питання про повернення православній ієрархії старожитніх прав і вольностей, які вона втратила з впровадженням унії. Засідання цього собору затяглися надовго, останнє з них відбувалося вже не в Києві, а в Сухій Діброві. Саме тут в середині червня пройшла козацька рада за участю православних ієрархів. Тривала вона три дні. Присутніми на ній були, окрім козаків, митрополит Іов Борецький, єпископ Єзекіїль Курцевич, триста священиків і п’ятдесят ченців. На чолі козаків був гетьман Запорозького війська Бородавка та колишній гетьман — Петро Конашевич-Сагайдачний.

Першого дня на засіданні митрополит Київський Іов Борецький скаржився на короля і уряд за те, що в Польській державі давню православну віру пригнічують і утискають. Святитель перед зібранням прочитав листа, якого отримав з Вільна, і показав список віленських православних братчиків, що постраждали за віру, з яких одні були страчені, інші посаджені у в’язниці, а треті кинуті до ями. На цьому зібрані розглядали участь козаків у військових діях Речі Посполитої. Для цього на третій день ради було створене посольство до короля на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним, єпископом Єзекіїлем Курцевичем і двома іншими делегатами. Головною метою посольства було просити короля, щоб він затвердив митрополита та інших нововисвячених православних ієрархів. На випадок відмови, козаки погрожували захопити всю шляхту, «бо так радив це зробити митрополит Іов», — додає очевидець69. Це посольство дійсно було прийняте королем, але ніякого успіху не мало. Легалізації ієрархії можна було очікувати лише після смерті Сигізмунда III.

Один з уніатських письменників згадує у своєму творі про «собор Борецького зі шляхтою в Житомирі». Зібрання шляхти проходило у липні 1621 р. Саме цього часу тут засідав передсеймовий сеймик шляхти Київського воєводства. Можемо припустити, що саме тоді митрополит Іов, дбаючи про становище ієрархії та духовенства, скликав собор. На ньому було розглянуто ті ж самі питання. Але у зв’язку з військовими діями з боку турків, було вирішено не ставити в один ряд проблем церковних і державних, а в тяжкий час простягнути руку допомоги польській владі, адже військові дії розгорталися саме на українських землях.

Якщо два попередніх собори в основному розглядали питання правового становища Православної Церкви в Польсько-Литовській державі, то наступний Київський собор — «Совітування о благочестії» — був присвячений питанням внутрішнього церковного впорядкування та управління, а також переважно розглядав питання пастирського характеру. Відносно часу скликання цього собору відомо, що він проходив після Хотинської битви 1621 р. Головне завдання, яке ставив перед собою собор — «заховати і ростити в народі руському віру і догмати Церкви Сходньої». У 24-х постановах цього собору викладено думки про сутність, міру і принципи пастирського впливу на життя вірян. Собор вказував, що треба робити православному пастиреві, аби бути високоморальним. Перш за все — очистити себе від гріха, викоренити зло і насадити добрі діла через дотримання заповідей Божих. Негативний приклад пастирства собор вбачав у діяльності єпископів-уніатів. Узагальнюючи, постанови собору «Совітуваня о благо-честії» можна поділити на три групи: постанови, які стосуються особистих моральних якостей пастирів; постанови про міри пастирського морального впливу, який може здійснюватися тільки через особистий приклад пастирів; постанови про заходи, необхідні для збереження ієрархії і вдосконалення її діяльності. Собор означив наступні чесноти, які треба мати пастирям Церкви: незлобивість, чистоту, постійність молитовного подвигу і посту, відданість православній вірі, уважне вивчення церковних догматів, готовність до сповідництва, мучеництва за православ’я, покаянний настрій, простота в одязі і «поїздках». Міру пастирського морального впливу на життя пастви, як особистого, так і організованого, собор сформулював у таких настановах: постійне проведення пастирських візитацій єпископів: відвідання ними міст своєї єпархії та домів своєї пастви; проповідницькі подорожі освічених і здібних до церковного учительства «учеників» єпископських по містах; обов’язкова проповідь у церкві щонеділі; підтримка діяльності шкіл, братств; видання полемічної літератури. «Совітування о благочестії» вказувало заходи, необхідні для збереження православної ієрархії та вдосконалення її діяльності. Вони полягали в наступному: підготовка достойних кандидатів у священство і правильне їх обрання (заборона єпископам назначати собі наступників); звернення до східних патріархів по допомогу в справах церковних і запрошення з Афону на Західну Русь «преподобних мужей руських, в тому числі блаженних Кипріана і Іоана прозванієм Ви-шенскаго і прочих, там находяхщися, процвітающих жизнью і благочестієм і посилать на Афон, як на школу духовную, других лиц, расположенних к добродітельной жизні»; відкриття нових єпархій (тут було затверджено постанову про відкриття єпископської кафедри у Черкасах)70. На цьому закінчується перший період соборної діяльності Київської православної митрополії за участю її святителя — Іова Борецького.

Боротьба за легалізацію нововисвяченої ієрархії мала орієнтуватися не тільки на правове соборне поле. Останнє зібрання Української Церкви сподвигло ієрархів, клір і братчиків активізувати літературну полемічну діяльність. В цей час енергійний архиєпископ Полоцький Мелетій Смотрицький пише черговий полемічний твір «Виправдання невинності». Цього ж року було надруковано «Палінодію» Захари Копистенського. На польському сеймі 1623 р. православні добилися певного послаблення свого безправного становища, але на ділі ніякого полегшення не настало. Трагічний акт убивства уніатського Полоцького єпископа Йосафата Кунцевича повністю знівелював досягнуті домовленості. Сам єпископ Йосафат був фанатично налаштованою особою. Він став єпископом у Полоцьку, посівши ту ж саму кафедру, що і православний архиєпископ Мелетій Смотрицький. Багато полоцьких парафій висловили свою підтримку саме православному ієрархові. Тоді Йосафат з натовпом своїх невгамовних прихильників став обходити з погромами парафії та садиби православних. Навіть уніатський митрополит Йосиф Рутський та королівський канцлер Лев Сапєга попереджали ревного уніата, що його фанатизм спотворює унію і робить її політично небезпечною для спокою в державі, але Йосафат не дослухався до подібних застережень. Під час відвідин Вітебська восени 1623 р., вигнавши православних з усіх церков, він розгромив навіть заміські намети, у яких православні почали звершувати богослужіння. Тоді натовп скривджених православних кинувся на Иосафата з палицями та камінням і, вбивши нечестивого кривдника віри Христової, вкинув тіло в р. Двіну. Наслідки цього обопільного насилля були сумними. Католики і унія отримали нового мученика, постать якого до сьогодні роз’єднує православних та уніатів. Близько десяти міщан Вітебська були страчені, місто позбавили Магдебурзького права. Повсюди було заборонено будувати і ремонтувати православні храми.

Архиєпископ Мелетій Смотрицький не сприйняв такий розвиток подій. Він перебрався до Києва, а вже звідси поїхав подорожувати Сходом, не знайшовши спокою ані в самому Києві, ні в його околицях. 1622 року помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, смертельно поранений у битві під Хотином. Його поховали у Києво-Братському Богоявленському монастирі. В його особі Православна Церква втратила свого великого захисника. І хоч козаки надалі боронили православних від закриття храмів, надія на сейм 1623 р. остаточно щезла, а з нею і надія на легалізацію православної ієрархії. Саме в такій атмосфері безнадійності й розпачу постало листування святителя Іова з Московією 1625 р., у якому святитель навіть просив прийняти скривджених православних під цареву руку. Але в цей час Москва сама ледь-ледь оговталась від своєї кількарічної смути і не наважилася відкрито піти на конфлікт з Польщею.

Цілий ряд православних богословів не витримав гнітючої атмосфери безправ’я і поневіряння у своїй же державі, що панувала протягом тяжкого десятиліття після вбивства Йосафата Кунцевича. Спокійне життя і громадянське рівноправ’я уніатського духовенства, звичайно, схиляло частину православних богословів та священиків до переходу в унію. Так вчинив ректор Київської братської школи Касіян Сакович, а за ним і Кирило Транквіліон-Ставровецький. Перейшов до уніатів і архиєпископ Мелетій Смотрицький. Коли він повернувся зі Сходу, обережні православні зустріли його з недовірою. Єпископ не захотів їхати до Вільна, бо мав там конфлікт з братчиками, а поїхав на помешкання до Дерманського монастиря, який на той час уже був уніатським. Це фактично означало перехід архиєпископа Мелетія на бік унії. Але декотрий час він ще тримав свої підступні наміри втаємниченими і навіть переписувався зі своїм предстоятелем — митрополитом Іовом, як православний. Цього часу Мелетій Смотрицький писав свою «Апологію», і як тільки вона побачила світ, митрополит Іов зібрав собор у Києві в серпні 1628 р., який засудив цей, вже фактично уніатський, антиправославний полемічний трактат. Православні вимагали від Мелетія Смотрицького зректися даного твору, на що він нібито спочатку погоджувався. Протопоп Андрій Мужиловський надрукував у відповідь «Антидот» — викриття латинства «Апології». Незабаром Мелетій Смотрицький покинув Київ, скинув маску своєї «незлобності», відмовився від свого покаяння і відповів протопопу Андрію Мужиловському новим твором — «Ектезисом». Талановитий, колись яскравий православний полеміст, Мелетій Смотрицький виявився не менш яскравим уніатським полемістом, і надрукував ще «Паренесіс» — сповіщення до народу руського про прийняття ним унії. Мелетій Смотрицький залишився уніатом до своєї смерті 1633 р.71

Видання проуніатських творів Мелетія Смотрицького мало сильний суспільний резонанс. В Україні почали ставити питання про об’єднання Руси з Руссю, яке виношувалось ще у 1627 р. У спробі так званого поєднання виступило три групи: перша — латино-уніатська партія і в ній уніат Мелетій Смотрицький; друга — центрична партія української православної ієрархії, яку до певного часу підтримував сам митрополит Іов Борецький і третя — широкі маси православного духовенства та мирян. Про першу групу не можна сказати нічого особливого, вона повністю і чим скоріше підтримувала ідею такого об’єднання. А ось партія православних ієрархів діяла обережно і проявила тут певну дволикість. Спочатку ієрархи Православної Церкви підтримували уній-ні прагнення архиєпископа Мелетія Смотрицького. Саме в цей час на арені церковного життя з’являється постать Києво-Печерського архимандрита Петра Могили, майбутнього святителя Української Церкви. Він досить помірковано дивився на різницю між східними і західними християнами. Погляди архимандрита Петра Могили, якого підтримував Мелетій, до певної міри розділяв більш обережний першоієрарх нашої Церкви — Іов Борецький. Але це намагання піти на поступки закінчилося, можна сказати, трагічно. Нічим закінчився Київський собор, скликаний 29 червня 1629 р. Більшість його учасників протестували проти спроб злуки між православними та уніатами і, таким чином, відкидали пропозиції престарілого Польського короля Сигізмунда III. Поверхова розповідь про справжній перебіг подій не дає нам можливості детально заглибитися та дати вичерпну оцінку цим, ймовірно, неоднозначним глибинним процесам. Але беззаперечним фактом є те, що наша ієрархія більше вже ніколи не піддавалася на «щедрі ласки» з боку тих, хто одного разу вже вчинив лукавство, розділивши колись єдину православну Київську митрополію на дві частини. Результат був невтішним: на теренах України остаточно закріпилось довготривале церковне розділення. Позитив можна вбачати хіба що в тому, що наша Церква, втративши досить популярну у тодішніх богословських колах особистість — архиєпископа Мелетія Смотрицького, придбала більш твердого, православно-загартованого у цих «унійних об’єднавчих прагненнях», архимандрита Петра Могилу.

Після цих перипетій Православна Церква поверталася до нормального внутрішньо-церковного життя. Про це свідчить Київський собор 1629 року, що зібрався з волі митрополита Іова в першу неділю Великого посту. Найважливішим у діяннях цього собору було ухвалення до друку «Літургіаріона» — Служебника Петра Могили. Також собор прийняв постанову про акафісти і пасії. Введенням останнього чину було започатковано в Українській Православній Церкві, а згодом і в Російській, служіння пасій, які зазвичай очолював архиєрей, — особливих великопісних служб з читанням євангельських розповідей про страждання Христові¹⁰.

У своєму нелегкому, тернистому архипастирському служінні митрополит Київський Іов Борецький дбав про свою паству, як ревний святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул при кафедрі, яка знаходилась у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії — Слуцьку, при соборній церкві. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зросла кількість монастирів. У соборних документах — грамотицях цього періоду — згадувались, зокрема, такі: Михайлівський Золотоверхий митрополичий, Пустинно-Микільський, Богоявленський братський на Подолі зі школою, Кирилівський, Межигірський, Віденський Свято-Духівський і, підпорядкований йому, Мінський Петро-Павлівський, у воєводстві Мінському — Селюцький, у воєводстві Троцькому — Евейський, у воєводстві Новогрудському — Цепейський і Сновський, Новодворський у Пінському повіті. У Слуцьку діяли три монастирі: Троїцький, Іллінський і Преображенський. Львівське братство тримало за собою монастирі: Онуфріївський та Унівський. Згадуються ще Мелецький у Холмській єпархії та три обителі по той бік Дніпра: Густинський, Латинський та Агарський в Лубнах, козацький Трахтемирівський. Також згадуються ігумени ще чотирьох монастирів: Тригірського, Бережанського, Творовського і Почаївського. За роки святительства Іова Борецького виникло ще п’ять нових.

Митрополит доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він був автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких: «Діалог про православну віру» 1606 р., «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам» 1605-1606 рр., «Протестація» 1621 р.

Передчуваючи своє близьке упокоєння, митрополит склав духовний заповіт, в якому обрав Печерського архимандрита Петра Могилу та Луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами як Михайлівського монастиря, так і свого майна. В заповіті святитель наказував, щоб при братствах засновували школи, бо це «діло Церкви Божої і всьому народу Руському найпотрібніше». Грецькі та латинські книги власної бібліотеки він дарував архимандритові Петру Могилі, а слов’янські і польські заповів Михайлівському монастирю. Доньці своїй Євпраксії та небозі, якби тільки вони схотіли стати черницями, заповідав нову келію у жіночому Іоано-Богословському монастирі, де раніше була ігуменею його колишня дружина. Заповідав також митрополит Іов і свій двір на Подолі, а після смерті доньки він мав перейти до Межигірського монастиря.

Спочив митрополит Київський Іов Борецький 2 березня 1631 р. і був з усіма почестями похований у Михайлівському Золотоверхому митрополичому монастирі.

День пам’яті святителя звершується 15 березня за новим стилем.

Тропар святителю Іову Борецькому, митрополиту Київському

Святительського чину сподобився ти Іове милостивий, Церкви нашої похвало, в часи грізні Господь тебе настановив, щоб ти ревно пас стадо Христове, в благочесті і побожності наставляючи народ православний, найбільше ж турбуючись про пастирів словесного стада моли Великого Архиєрея, святителю Київський, щоб помилував душі наші.

Кондак святителю Іову Борецькому, митрополиту Київському

Іоанну Милостивому уподібнився ти, милостиве маючи архипастирське серце, не спокушаючись марнми благами світу цього і ревно охороняючи віру Православну, заповідав ти нам триматися віри апостольської, і отцівської, на небесах ревний молитовнику і пастирю наш, що за нас і Церкву свою повсякчасно молитви приносиш.

Житіє святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового Запорозької Січі

Святий праведний Петро Калнишевський народився в день пам’яті первоверховних апостолів Петра і Павла, 29 червня (ст. ст.) 1691 року72. Його малою батьківщиною стала Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московщиною і Річчю Посполитою, село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області)73. Він був найстаршим, але не єдиним, сином у родині Івана Калнишевського.

Рід Калнишевських досить великий74. В ньому були і священнослужителі. Так за метричними книгами 1771 року священиком Миколаївської церкви містечка Смілого значиться брат Петра — Семен Калнишевський75.

Перші докладні відомості про угодника Божого Петра датуються 1754 роком, коли йому вже було майже 50 років від народження. Зі скупих архівних даних дізнаємося, що святий Петро був освіченою, як на той час, людиною. Мав великий потяг до книг: не лише любив читати, але витрачав чималі кошти на оздоблення книжок. Свого часу Петро Калнишевський замовив архимандритові Новоспаського монастиря у Москві книжок на суму більш ніж 30 крб. Серед найкоштовніших скарбів мав Євангеліє вартістю тисяча карбованців. На його оздобу золотом, сріблом та коштовним камінням святий праведний Петро витратив ще 500 крб. Петро Калнишевський запрошує на Січ золотарів, щоб зробити коштовний оклад для трьох книг. Зрештою, він виписує з Санкт-Петербурга газети. Усе це дає підстави вважати, що останній кошовий отаман нашої нездоланної вольниці був розумною й освіченою людиною. Ці факти остаточно заперечують твердження деяких дослідників про його неграмотність.

Вперше праведний Петро Калнишевський очолив Запорозьку Січ у 1762 році та пробув на цій посаді менше року. У вересні 1762 року він, разом з військовим січовим писарем Іваном Ілобою, зустрічався у Москві з царицею Катериною II. Відтоді, мабуть, праведник Божий не впав у око імператриці, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули. Ще у 1753-56 роках царський уряд скасував вибори на Січі. З тих пір кошового та інших січових керівників обирали, як правило, не на загальних військових радах, як це було раніше, а на так званих сходах старшини, доступ на які був обмежений та де, здебільшого, затверджували рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але подібні царські зазіхання на Запорозьку вольницю козаки досить часто ігнорували та обирали на керівні посади найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади був Петро Калнишевський, який у січні 1765 року, всупереч царської волі, знову став кошовим отаманом. Свідченням цього була справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського, яку розпочато 12 лютого та закрито 16 березня 1765 року. Впродовж місяця спеціальна слідча комісія з Санкт-Петербурга розслідувала цей, нібито «свавільний», вчинок запорожців.

З огляду на майбутню війну з Османською імперією, в якій українському козацтву відводилась чи не головна роль, імператриця Катерина II погодилася з обранням Петра Калнишевського кошовим отаманом, притримавши свій гнів на майбутнє. Цариця мусила визнати його безсумнівний авторитет серед козацтва. Відтак угодник Божий вдруге став кошовим і пробув на цій посаді аж до зруйнування Січі, тобто десять років поспіль — «чого з роду-віку не бувало».

Ще змалку запалало серце Петра любов’ю до запорозької вольниці. Недаремно на його предківщині, в селі Пустовійтівці, жив переказ про те, що Калнишевський прийшов на Січ восьмирічним хлопцем. Нібито він був сином козацької вдови Агафії. Маленький Петрик пас худобу за селом, коли зустрів запорожців, а ті дали хлопцю запашної козацької люльки і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. Підрісши, він пройшов шлях від козацької джури до запорозького старшини76.

Православна віра завжди надихала козацтво на боротьбу за свободу — безцінний Божий дар кожній людині та кожному народові. Духовною основою усіх козацьких подвигів була православна віра і Церква, яку запорожці боронили від утисків іновірців. Фундаторами переважної більшості храмів і монастирів України ХVII-ХVIII століть були гетьмани, полковники, станове козацтво, яке зробило помітний внесок у нашу духовну культуру. До цієї верстви належав і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський — який був надзвичайно побожною людиною. За життя він приватним коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запорожжі. При кожній з 16-ти церков, що діяли на землях Вольностей Війська Запорозького, було влаштовано церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, яких утримували коштом святого праведника. Він ділом виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф 5. 7).

До сьогодні у Роменському краєзнавчому музеї зберігається чимало святинь, пов’язаних з ім’ям угодника Божого Петра. Зокрема Євангеліє, яке Калнишевський подарував церкві рідного села Пустовійтівка. Виготовив його київський майстер Іван Ранич. Цей витвір книжкового мистецтва обійшовся кошовому отаманові у 600 крб. І хоча подібні речі неможливо оцінити у грошовому еквіваленті, зазначимо для порівняння, що в ті часи за коня правили не більше п’яти карбованців. У самому селі, на малій своїй батьківщині, праведник збудував храм на честь Святої Тройці77. Ці факти красномовно свідчить про щиросерду жертовну любов праведника до Господа.

Коштом Петра Калнишевського збудовано величну дерев’яну Покровську церкву в Ромнах, яку було урочисто освячено 1770 року. Чимало подібних храмів згодом було перебудовано. Спочатку 1803 року Святійший Урядуючий Синод заборонив будівництво рублених церков українського типу. Довершила справу боротьби з українським архітектурним стилем комуно-більшовицька влада, яка майже докорінно винищила шедеври українського храмового козацького бароко78. Так потужна імперія руйнувала вияв самобутньої народної любові — любові до свого краю та до Творця усього світу.

Україна через своє геополітичне становище в ті часи перебувала у фатальному трикутнику експансіоністських зазіхань — Московії, Речі Посполитої та султанської Турецької імперії з її васалом — Кримським ханством, які постійно воювали за володіння бодай частиною українських земель. І це, певною мірою, визначило поведінку Богдана Хмельницького, внутрішні негативні реалії Руїни середини XVII ст., державницький крок Івана Мазепи, сміливий виступ Павла Полуботка. Але, на превеликий жаль, невідворотно насувалися найтяжчі для українського народу випробування. 1764 року імператриця Катерина II своїм ненависним указом зліквідувала гетьманство79.

Настав злощасний для козацької вольниці 1775 рік. Праведник Божий, кошовий отаман Петро Калнишевський, ніби передчував грядущу грозу. У ці найтяжчі часи випробувань, як і протягом всього життя, його скеровували незмінні чесноти: любов до Батьківщини, до православної віри, та до святої Церкви. На початку червня 1775 року величезне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило на Запорозьку Січ. В ніч на 4 червня 1775 року стотисячна царська армія оточила Січ — невелике містечко, з однією церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками. Момент руйнації було вибрано дуже вдало. На той час у Січі перебувало лише декілька сотень людей, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні, але козаки вирішили до останнього боронити свою Запорозьку вольницю.

Про що думав тоді 84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський? Він розумів приреченість будь-якого опору. Сотня москалів на одного запорожця — це буде безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором. Подібне Україна пам’ятала ще з часів листопада 1708 року, коли російські війська під керівництвом О. Меншикова вщент зруйнували Батурин і вирізали його мирне населення. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття одновірної крови, адже перед очима, аж за обрій, стояли такі ж самі православні солдати — заручники в очах ненаситної імперської політики. Проте козаки рвалися в бій. „Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками — позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: — Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», — співалося в козацькій думі. Так найдосконалішу, Христові подібну чесноту, явив своїм побратимам праведний Петро Калнишевський — любов до ворогів.

Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф 5. 9). Воістину праведний слуга Божий Петро іменується сином Всевишнього. Сильні світу цього, будучи засліпленими пихою влади і жадоби до всього земного і тлінного, забули про вічне спасіння і не зрозуміли благочестивого вчинку Петра Калнишевського. Його потягли до суду. 8 червня 1776 року урядовий сенат повідомив Синод про рішення цариці і наказав негайно відправити Петра Калнишевського до Соловецького монастиря, а його сподвижників Ілобу та Головатого відповідно до Туруханського і Тобольського монастирів. Відповідно до пропозиції Потьомкіна, Синод вказав монастирським властям, щоб «содержаньї были узники сии безвыпускно из монастырей и удаленьї бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».

30 липня 1776 року настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів Синоду, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання згідно з указом цариці. У страшних нелюдських умовах судилося угодникові Божому провести наступні 27 років життя.

Святого праведного Петра можна по праву зіставити з постаттю старозавітнього праведника Іова Багатостраждального. Господь послав йому схожі випробування, щоб удостоїти Свого обранця вічного блаженства. Петро Калнишевський мав усе: і владу, і шану, і багатство. Він керував волелюбною громадою, був багатою людиною, володів 16-ма тисячами голів худоби. Під час арешту в його зимівнику та хуторах було описано 639 коней, 107 голів великої рогатої худоби, 14 тисяч овець, понад 2 тисячі пудів збіжжя. За своє життя він фундував будівництво п’яти церков на Роменщині, розбудував Спасо-Преображенський монастир біля Києва, робив значні пожертви монастирям на Запорожжі. Безсумнівно, він мав що втрачати, однак не змирився з царською сваволею і підступністю. Обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань, відкинувши та зненавидівши беззаконня.

Попри всю несхожість доль і біографій, історичних обставин життя й діяльності, у святого праведного Петра Калнишевського є щось спільне з гетьманом Іваном Мазепою та мучеником, поетом Данилом Братковським. Усі троє були високоосвіченими, заможними людьми, посідали певне суспільне становище і, всі троє, на старості знайшли в собі мужність покласти життя на вівтар боротьби за найкращий Божественний дар — свободу. В цьому уподібнились вони святому пророкові Мойсею, який вивів свій народ з неволі до свободи80.

їхня мужня витримка і страдницький подвиг лякали царат, навіть мертвими вони були здатні будити народ до повстання за правду. Недаремно Г. Потьомкін аж до своєї смерті періодично запитував Синод, чи живий ще останній кошовий. Так і помер, не дочекавшись смерті столітнього старця. Господь любить своїх обранців і обдаровує довголіттям, щоб вони побачили праведні суди Його ще за свого земного життя.

Відомо, що праведник Петро Калнишевський хотів діждати кончини у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі. Він був дійсно козацьким. Тут доживали свій вік справжні лицарі духу, віри і свободи. Але злобні підступи сильних світу цього не дали здійснитися цій мрії кошового отамана. Петро Калнишевський доживав своє страдницьке життя у Соловецькому монастирі, у кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: „Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці — залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений намагався крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: „невже тут можливе життя! Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування»81.

Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік — на Великдень, Преображення і Різдво Христове. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього „послаблення». Влітку праведника Божого позмінно охороняли чотири солдати. При інших в’язнях таких охоронців було по двоє. Взимку біля 15-го каземату чатувало троє, біля всіх інших — по одному.

Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року святому Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

Старожили монастиря розповідали Дмитрові Яворницькому, який розшукував могилу останнього кошового, що «після нього залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в’язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір: що в нього, як у звіра виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з ґудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не втратив розуму. Ще раніше ув’язненого бачили соловецькі рибалки і його зовнішній портрет описали так: «Росту средняго, старый видом, седастые волосы и волос обсекся: видно, что много сидел. Борода не долга, белая… Говорил он не так чисто, как по-русски». Протягом всього часу ув’язнення праведник був одягнений у козацьке вбрання, в останні роки життя мав на собі китайчатий синій сюртук з олов’яними ґудзиками в два ряди або червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Його рішення відповідало давньому козацькому звичаю залишатися на схилі літ при монастирі. Архиман-дрит, побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати: «Древній ти, землею пахнеш».

Святий праведний Петро Калнишевський відійшов до Господа 31 жовтня 1803 року за старим стилем. Ченці монастиря поховали його на почесному місці — на південному подвір“ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві, поруч з могилами видатного російського публіциста XVII ст. Авраамія Паліцина і соловецького архимандрита Феодорита. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю».

Точне місцезнаходження могили нам невідоме. У 20-х — 30-х роках XX ст. на монастирському цвинтарі були табірні городи. До наших днів дійшла надмогильна плита з написом. У 1923 році жахлива пожежа поруйнувала багато архітектурних пам’яток Соловецького монастиря. Тільки у 70-х роках минулого століття почав функціонувати у стінах монастиря державний історико-архітектурний музей-заповідник і плита була взята на облік працівниками установи, як пам’ятка. Тому тепер ніхто не знає достеменно про місце поховання святого праведника.

Пам’ять про угодника Божого не стерлась у славних нащадків козацького роду. За роки державної незалежності України його ім’я повернуто з небуття. Про Петра Калнишевського написано чимало книг історичного та художнього змісту. На його малій батьківщині, у Пустовійтівці, відроджено дерев’яну Свято-Троїцьку церкву коштом нащадків славного козацького роду — Петра і Віктора Ющенків. Ім’ям святого названо Роменський колегіум.

Святості останнього кошового отамана Запорізької Січі не можуть заперечити навіть ті, хто не дуже волів би бачити Петра Калнишевського серед собору українських святих. Він показав найвищий приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу. Він воістину був справжнім миротворцем. Таких Господь не залишає і вписує у книгу життя вічного. Його ж молитвами, Господи, помилуй нас і збережи нас у єдності й любові до отчого дому, як колись і святий апостол Павло взивав до Тебе: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних по плоті…» (Рим 9. 3). Так само і святий Твій праведник мав велику любов до свого народу. Тому й обрав страждання, щоб перемогти неправду і беззаконня. Ув’язнився, щоб визволитися. Смирився, щоб піднятися. «О глибино багатства, і премудрости, і розуму Божого? Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь». (Рим 11. 33-36).

Пам’ять святому праведному і багатостраждальному Петру Калнишевському Православна Церква звершує в день Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня за новим стилем.

Тропар святому праведному Петру Калнишевському, останньому кошовому Запорозької Січі

Миротворцем явив тебе, Господь, праведнику наш, коли християнську кров ти заповідав не проливати, смирення високе придбав ти і чернечого подвигу сподобився єси, любов’ю отцівською до народу свого палаючи, багатство земне відкинув єси, скарб на небесах дорогоцінний придбавши, моли Христа Бога, щоб у мирі і злагоді сподобив нас жити в цьому світі і від неправди світу цього нас огородив, духа ж владолюбства в нас приборкуй і слідувати за Христом навчи, праведнику наш новоявлений.

Кондак святому праведному Петру Калнишевському, останньому кошовому Запорозької Січі

Іова багатостраждального довготерпіння придбав, земні блага світу цього відкинувши, життя довгого сподобився ти у Господа, страждання і тісноти в ньому зазнавши, на небесах серед сонму святих землі української сподобився оселитися, праведнику наш Петре, не переставай молитися за державу і народ твій.

1. Згідно з Повістю минулих літ, благовірному князеві Ярославу на час його блаженного упокоєння було 76 років. Звідси виходить, що він міг народитися у 978-979 рр. У різних літописах подаються суперечливі дані щодо року народження князя. Це дало змогу багатьом дослідникам вважати роком народження князя 988 р. Володар Руси, на думку С. Горбенка, народився із враженою спадковою хворобою Пертеса. За гіпотезою Д. Рох-ліна, князь Ярослав Мудрий мав підвивих правого тазостегнового суглобу і, як наслідок — дворічну затримку росту та нормального розвитку. Літописці також називали князя кульгавим, але неодмінно відзначали, що він був «совершен умом и храбр на рати». — Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна і історична. — Львів, 1996. — С. 70-77. — Рохлин Д. Итоги анатомического и рентгеновского изучения скелета Ярослава Мудрого // Краткие сообщения Ин-та истории материальной культури. — Вып. 7. — М., 1940. — С. 56. — Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 257. — Толочко П. Ярослав Мудрий. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2002. — С. 10. [↩]
2. Толочко П. Ярослав Мудрий. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2002. — С. 28-29. [↩]
3. Там само. — С. 35-40. [↩]
4. і [↩]
5. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К.: Дніпро, 1989. — С. 84. [↩]
6. Джерела не зберегли точної дати шлюбу Ярослава й Інгігерд. Дехто стверджував, що шлюб укладався ще під час новгородського князювання благовірного володаря, приблизно 1019 р. Згідно з відносною хронологією «Саґи про Олава Святого», події з одруженням Ярослава відбулися у 1018-19 рр. 1018 р. від Ярослава прибули посли до Олава Шведського просити руки Інгігерд. Навесні 1019 р. ще одне руське посольство відвідало Олава, щоб уточнити, чи збирається він «дотриматися своєї обіцянки, котру дав минулого літа». Олав відповів повною згодою й «того самого року (1019) Інгігерд, ярл Рагнвальд» й інші «вирушили на схід у Гардаріки. Інгігерд вийшла заміж за Ярицлейва конунга». — Толочко П. Вказ. праця. — С. 126-127. [↩]
7. Історична традиція з XV ст. впевнено приписує жіноче поховання у Софії [↩]
8. Антропологічне дослідження кістяка жіночих останків з мармурової гробниці-саркофагу, який дослідники впевнено ототожнили з останками Інгігерд, показало, що вона була відносно високою на зріст — 162 см та належала до північноєвропейського расового типу. За підрахунками В. Гінзбурга, їй було близько 56 років. — Толочко П. Вказ. праця. — С. 127. [↩]
9. церкву [↩]
10. щоб [↩]
11. він звів [↩]
12. Побідоносця [↩]
13. монастир [↩]
14. Літопис Руський. — С. 89. [↩]
15. Толочко П. Вказ. праця. — С. 145-151. [↩]
16. Там само. — С. 151. [↩]
17. Літопис Руський. — С. 89. [↩]
18. Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. 1. Х-ХV ст. — К.: Дніпро, 2001. — С. 213. [↩]
19. Літопис Руський. — С. 89. [↩]
20. Игумения Серафима. История Киево-Печерской Лавры. Кн. 1 (XI — первая половина XIII в.). — К.: Мистецтво, 2001. — С. 12. [↩]
21. Тисяча років … — С. 213. [↩]
22. їх [↩]
23. Святеє [↩]
24. книги [↩]
25. Літопис Руський. — С. 89. [↩]
26. Толочко П. Вказ. праця. — С. 181; Нікітенко Н. Вказ. праця. — С. 118-133. [↩]
27. зі стола, і [↩]
28. Літопис Руський. — С. 98-99. [↩]
29. Толочко П. Вказ. праця. — С. 229. [↩]
30. день [↩]
31. Ти-рона [↩]
32. його [↩]
33. Літопис Руський. — С. 99. [↩]
34. Толочко П. Вказ. праця. — С. 230-231. [↩]
35. Нікітенко Н. Вказ. праця. — С. 134.      [↩]
36. Цит. за Нікітенко Н. Вказ. праця. — С. 139. [↩]
37. Нікітенко Н. Вказ. праця. — С. 148. [↩]
38. Тисяча років … — С. 213. [↩]
39. Літопис Руський. — С. 99. [↩]
40. Святитель Димитрий Ростовский. Летопись. Синопсис. — Репринтное изд. — М.: Изд-во Московского подворья Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 1998. — С. 394. [↩]
41. Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. Т. 2. — М.: Изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастиря, 1995. — С. 651, 653. — Сюди ж ігумен Андроник (Трубачов) зараховує і дружину князя Ярослава Мудрого, яка курсивом у цьому списку зазначається як свята благовірна княгиня київська Ірина (+10.02.1050). [↩]
42. У давні часи серед благочестивих киян існував звичай відправляти при гробі благовірного князя молебні за здоров’я і заупокійні моління. — Голубинский Е. Е. История канонизации святих в Русской Церкви. — М., 1903. — С. 42. [↩]
43. Голубинский Е. Е. Вказ. праця. — С. 42. [↩]
44. Минея. Май. Ч. 3. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1987. — С. 360. [↩]
45. Полный православний богословский энциклопедический словарь. Т. 2. — Репринт. изд. — М., 1992. — С. 2405. [↩]
46. Можливо, саме такі факти дали підстави священноначалію УПЦ Московського [↩]
47. Питання про походження роду князів Острозьких ставило чимало дослідників. Одні вважають, що князівський рід Острозьких походить від волинської гілки Мономаховичів-Рюриковичів, нащадків Романа й Данила Галицьких, як свідчить родинна генеалогія, з якою погоджуються багато років, хоча є чимало сумнівних моментів щодо доведення спорідненості між останніми Романовичами і першим документально зафіксованим князем Острозьким 1340 р. (за іншими даними 1341 р.). За іншою гіпотезою, яку було висунуто у 60-х рр. XIX століття Михайлом Максимовичем, Острозькі походили не з галицької, а з турово-пінської гілки Рюриковичів — князів Ізяславичів: зокрема Данило з Острога був онуком князя Юрія Пінського, який помер 1292 р., і між князем Данилом з Острога і Костянтином Острозьким пройшло три покоління. На думку багатьох істориків, схематично їхня послідовність має такий вигляд: Данило з Острога, князь Холмський (помер 1376 р.); Федір Данилович Острозький, Луцький воєвода (1386-1392 рр.) — помер близько 1411 р. (на схилі віку постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Феодосія, згодом канонізований, як один з печерських угодників-чудотворців); Василь Федорович Острозький (Василь Красний), Туровський намісник, фундатор славетного Дерманського монастиря на Волині, будівничий Острозького замку, помер близько 1450 р.; Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився перемогами над татарами, помер 1466 р. У князя Івана Васильовича Острозького та його дружини, дочки князя Івана Бєльського, 1460 р. народився другий син Костянтин Іванович, батько Костянтина-Василія Острозького. Одну з останніх версій щодо походження роду Острозьких дає дослідження І. Мицька, який приходить до висновку, що цей рід походить від Волинських Мономаховичів. Правда, він вважає, що князь Данило Острозький був онуком Мстислава Даниловича, а не Романа Даниловича. У такому випадку Василько Мстиславич виступав спадкоємцем волинського престолу, а князі Острозькі першими спадкоємцями Андрія та Лева Юрійовича. Незважаючи на цю незначну розбіжність, дослідження І. Мицька не тільки підкріпило попередні висновки сучасного дослідника генеалогії князівських родів Л. Войтовича, але й повністю спростувало версії М. Максимовича щодо білоруського походження князів Острозьких. — Мицько І. Синодики монастирів як унікальне джерело української генеалогії: князі Острозькі // Лавра (Львів). — 1999. — Ч. 2. — С. 49-56. — Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 510. [↩]
48. Кульчицький Ф. Острозька Академія — забороло Православія //В обороні віри. Видання Православного Братства святого Володимира в Торонті. II ч. — Торонто, 1956. — С. 37. [↩]
49. Іларіон (Огієнко), митрополит. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. Історична монографія. — Вінніпег, 1958. — С. 142. [↩]
50. Там само. — С. 143. [↩]
51. Мицько І. Острозька словяно-греко-латинська академія. — К.: Наукова думка, 1990. — О 3. — Після появи „Острозької Біблії» 1581 року наступним відомим твором, що вийшов з-під пера острозьких вчених-богословів, був збірник антикатолицьких творів першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького 1587 року під назвою «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий». Ці збірки були написані тодішньою українською мовою та являли яскравий зразко українського полемічного письменства другої половини XVI ст. — Мицько І. Вказ. праця. — С. 34. — До гуртка вчених викладачів Острозької академії належали: Герасим Данилович Смотрицький — перший ректор і батько архиєпископа Мелетія Смотрицького, священик Даміан Наливайко, Василій Суразький, клірик Острозький, проф. Краківського університету Ян Лятос, диякон і першодрукар Іван Федоров. [↩]
52. Іларіон (Огієнко), митрополит. Вказ. праця. — С. 123. [↩]
53. Мицько І. Вказ. праця. — С. 23. — В еклезіальній свідомості руського магната кн. Костянтина Острозького прив’язаність і пошана до Царгорода не тільки продовжують посідати чільне місце, але й зроджують надії, що саме він допоможе Київській Церкві вибратися з кризи, — вважає Б. Гудзяк. — Гудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія і Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. — Львів, 2000. — О 180. Згодом у князя Костянтина Острозького, який добре знав правове і політичне становище Константинопольського патріарха з’явився задум про переведення патріарха в московські чи руські землі. Фактично ці благочестиві задуми народилися в Острозі. Ще влітку 1583 р., зустрівшись з Болоньєті, Діонисій Раллі-Пелеолог — цілком можливо, з напучення Острозького — переконував нунція, що створення патріархату в руських землях було б «належним і найкоротшим шляхом» до примирення Київської митрополії з Римом. Болоньєті відзначав спритність, з якою Раллі знов нагадав йому про цю ідею через якусь приватну особу, і здогадувався, що у того були свої причини проштовхнути її. Та все таки, вважав папський посланець, план Раллі вивести руських єпископів з підпорядкування правлячому патріархові Царгородському вартий того, щоб над ним подумати. Отож, передаючи його на розгляд Риму, нунцій додав, що як йому здається, сам Раллі був би не проти очолити такий новостворений патріархат, але при цьому зазначив, що Боже провидіння часто звертає людські розрахунки на шлях несподівано благодатний. Як виглядає, десь навесні 1584 р. ідея Раллі про створення патріархату у володіннях Острозького трансформувалась в Римі у пропозицію перевести патріарха Єремію в руські або ж московські землі. Однак згодом справа патріархату в східнослов’янських землях перестала серйозно розглядатися Римом як частина його унійної програми, мабуть, у зв’язку з можливим поверненням Єремії на престол у Царгород, та й Острозький очевидно, більше не наполягав на цьому проекті. Питання східнослов’янського патріархату ще раз постане під кінець цього десятиліття — у Москві, в час побуту там патріарха Єремії. Постане, звичайно, в інших умовах і зовсім з іншою метою, однак у спосіб, небай дужий до Київської митрополії. — Гудзяк Б. Вказ. праця. — С. 181-182. [↩]
54. Цит. за: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. — Ню-Йорк: Українська Православна Церква в 3. Д. А., 1955. — Т. 1. — С. 263-264. [↩]
55. Там само. — С. 263-264. [↩]
56. Там само. — С. 270. [↩]
57. Іларіон (Огієнко), митрополит. Вказ. праця. — С. 59-60. [↩]
58. Там само. — С. 61. [↩]
59. Цит. за: Кульчицький Ф. Острозька Академія — забороло Православія // В обороні віри. Видання Православного Братства святого Володимира в Торонті. II ч. — Торонто, 1956. — С. 37. [↩]
60. Іларіон (Огієнко), митрополит. Вказ. праця. — С. 61. [↩]
61. Там само. — С. 61. [↩]
62. Іларіон (Огієнко), митрополит. Вказ. праця. — С. 65-87. — «Своїм посиленим возвеличенням грецької традиції князь Острозький з його острожцями аж ніяк не загатив потоку, яким переходили в католицтво руські князі й магнати, — навіть у своїй власній родині. Зате його зусилля допомогли пожвавити зв’язки з Царгородом і оживити в пам’яті візантійські корені руського християнства», — вважає проф. Б. Гудзяк. — Гудзяк Б. Вказ. праця. — С. 186. [↩]
63. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-1636). — К.: Наукова думка, 1990. — С. 83. [↩]
64. Орловский П., протоиерей. Участие запорожских козаков в возстановлении Иерусалимским патриархом Феофаном православной западно-русской иерархии в 1620 г. и Киевский церковний собор 1629 г. — К., 1905. — С. 17. [↩]
65. Вже потім патріарха Феофана польська офіційна влада, а за нею уніатські речники, стали звинувачували в тому, що він не був патріархом, а просто шпигуном турецького султана, а якщо й він і був патріархом Єрусалимським, то він не мав права звершувати тут хіротоній нових єпископів, бо Київська митрополія залежить від юридикції Константинопольського патріарха, не Єрусалимського. А коли б і такий дозвіл патріарх Феофан мав, то ще потрібно мати згоду на проведення таких дій від польського короля. Тому, патріарх Феофан і ті, що прийняли від нього свячення, тяжко образили польського короля, як подавця церковних посад. Ці всі звинувачення виглядали дещо дивними, якщо не зовсім дивакуватими на фоні того представництва і того здвигу народу, який вітав предстоятеля Єрусалимської Церкви у нашому другому Єрусалимі — Києві. — Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. 2. — Ню Иорк; Бавнд Брук: Українська Православна Церква в 3. Д. А., 1956. — С. 48. [↩]
66. Булгаков Г. Западно-русские православные церковные соборы, как органы церков [↩]
67. Цит. за: Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. — Кн. 6. — М.: Издательство Спосо-Преображенского Валаамского монастиря, 1994. — С. 424. [↩]
68. Булгаков Г. Вказ. праця. — С. 142. [↩]
69. Жукович П. Сеймовая борьба православных западно-русского дворянства с церковной унией. Вып. 1. — СПб, 1901. — С. 163-164. [↩]
70. Булгаков Г. Вказ. праця. — С. 145-149. [↩]
71. Карташев А. История Русской Церкви. — М.: Эксмо, 2005. — С. 670-671. Булгаков Г. Вказ. праця. — С. 181. [↩]
72. Ця дата народження святого Петра Калнишевського у багатьох викликала сумнів. Вона введена дослідниками шляхом вираховування, виходячи з напису на могильній плиті, встановленій через 53 роки після смерті угодника Божого. У епітафії на дошці зазначено, що він помер 1803 року у віці 112 років. Сумнівався у точності такого віку праведного старця історик Дмитро Яворницький, вважаючи, що Петро Калнишевський і сам не знав, скільки йому років, і що малоймовірно, щоб «85-летний старец управлял вольною ватагою запорожских козаков». — Яворницький Д. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — К.: Веселка, 1995. — Ч. 1-2. — С. 391. Визначення віку праведного Петра Калнишевського має виключно соловецьке походження. Російські урядовці на момент його звільнення визначили йому вік 110-ма роками. Більше певності маємо щодо дня народження останнього кошового. Свого часу з тезоіменитством кошового вітав ієромонах Самарського монастиря Феодорит 20 червня 1768 року. — Гісцова Л. До портрета П. Калнишевського // Архіви України. — К., 1991. — Ч. 3. — С. 57. [↩]
73. Підстави сумніватися в тому, що Петро Калнишевський народився на Лівобережжі подають документи часів його соловецького ув’язнення: вони зазначають його польським дворянином. Тим часом можна припускати ймовірність походження угодника Божого з Правобережжя («польської України», як зазначалося в документах XVIII ст.). Деякі історики вважають, що родичі, предки Петра Калнишевського переселилися з Правобережної України на територію Іетьманщини десь на початку XVIII ст. і стали мешкати на Роменщині та в Лохвиці. — Кулиняк Д. «Од Калниша вісті…». — К.: ВАТ „Видавництво „Київська правда», 2004. — С. 10-11. [↩]
74. Про рід Калнишевських черпаємо чимало відомостей з архівів та метричних книг. Небіж останнього кошового запорозької вольниці — Йосип Калнишевський — був козацьким полковником. Інший його небіж, Сава Бутенко, жив у Плавинищах біля Ромнів, брат Степан Лук’янович — у Про цівці, теж біля Ромнів. Відомо, що у праведника було дві сестри — Агафія й Марія. — Кулиняк Д. «Од Калниша вісті…». — С. 11-12. [↩]
75. Це вдалося встановити краєзнавцю Ф. Сахну. — Там само. — С. 11. [↩]
76. Кулиняк Д. Соловецький в’язень: останній кошовий Січі Запорозької. — К., 1991. — С. 10-11. [↩]
77. Зберігся документ, який засвідчує побожну справу святого Петра: «В духовну протопопію Роменську управу доповідь. Війська Запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопи Роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев’яну в ім’я Пресвятої Тройці церкву на місці вольному збудували…» . — За: Кулиняк Д. «Од Калниша вісті…». — С. 7. [↩]
78. Не випадково художник, архітектор і археолог Микола Макаренко 1908 року в журналі «Зодчий» писав: «Представники церкви — священнослужителі і вища ієрархічна влада енергійно ведуть війну з небагатьма уцілілими пам’ятками мистецтва і з успіхом досягають бажаних результатів, їхні старі форми знищуються, деталі змінюються на сучасні, живопис перемальовується наново, старий посуд продається і замінюється на новий, ризи і гаптування продаються на випалення золота й срібла, а ті, що мають меншу матеріальну цінність, з благословення вищого начальства спалюють, з чого задоволені і настоятелі, і влада». — Цит. За: Кулиняк Д. «Од Калниша вісті…». — С. 10. [↩]
79. „На завершення цього спогаду витягну з пам’яті пару фактів, які в ній закарбувалися на все життя. Я вже згадував прізвище Петра Лебединцева Лебединця). Це саме отой священик і історик, знайомий з Тарасом Шевченком ще з дитячих років. Цей же Лебединцев був одним-єдиним священиком, який не побоявся відправити панахиду за упокій душі Тараса Шевченка, коли його було привезено ховати до Києва у травні 1861 року. Але зараз не про це мова. Я, читаючи його листа до Прокопа Короленка, надибав там разючу відомість з нашої історії. Лебединцев описував на підставі свого родинного архіву, як цар Петро Перший підступно і навмисно запровадив до Києво-Печерської Лаври з Росії своїх довірених агентів під видом монахів і вони наприкінці квітня 1718 року запалили всю Лавру, постаравшись до тла спалити її «древлехранилище», тобто — архів, де зберігалися наші літописи, акти тощо, ще з Княжої доби. Згоріло все геть-геть, уся наша історія — її джерела. У лютому 1950 року недоля зводила мене з колишнім членом уряду УРСР (20-ті — початок 30-х років) Олексієм Михайловичем Кисельовим, який розповідав мені те саме дещо докладніше. Як він оповідав, коли напровесні 1930 року йшов підлий суд над вигаданою чекістами СВУ, то його товариш Микола Скрипник зумів якось запопасти частину архіву Лебединцева з кігтів ДПУ, і вони читали про той злочин царя Петра. Доп’яті ними папери вони передали Михайлові Грушевському. Де вони тепер?! Невідомо?!». — Кулиняк Д. «Од Калниша вісті…». — С. 62. [↩]
80. Українського шляхтича, колишнього депутата польського сейму, одного з ідеологів повстання Семена Палія — Данила Братковського польська шляхта стратила лютою смертю 26 листопада 1702 року в Луцьку. [↩]
81. Цит. За: Кулиняк Д. «Од Калниша вісті…». — С. 95, 96. [↩]

Опубліковано: 02.08.2012; востаннє змінено: 14.03.2015.

Коментарі закриті.