Собор святих землі Української
Щороку другої неділі після П’ятидесятниці Українська Православна Церква творить пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли. Цьому святкуванню передує неділя перша по П’ятидесятниці усіх святих, коли Православна Церква в усій своїй повноті по всій вселенній згадує святих, що в подвигах, трудах і мучеництві стяжали благодать Духа Святого.
Православна Церква від самого початку шанує святих людей, які своїм благочестивим життям прихилили до себе милість Божу, стали друзями Божими. Дуже часто в церковних піснеспівах ми називаємо їх і нашими друзями, нашими родичами, тому, що святі подібні до нас, такі самі, як ми; але своїм подвижницьким життям, своїм смиренням та любов’ю, вони перемогли гріх, диявольські спокуси і сподобилися нетлінної слави та стали нашими небесними заступниками. Вони слугують своєрідним дороговказом для кожної людини в тому, як належить провадити християнське життя, щоб осягнути Царство Небесне.
Єдиний сонм святих утворюється соборами святих кожного православного народу, кожної Помісної Церкви. Разом усі вони становлять великий собор святих Небесної Торжествуючої Церкви. Кожен православний народ, нарівні зі святими Вселенської Православної Церкви, шанує і власних, місцевошанованих святих, звертається до них з молитвою про заступництво. Український народ відзначає пам’ять усіх святих своєї землі перш за все тому, що вони, ці святі, походили з цього народу: плоть від плоті та кість від кісток. Українські святі творили подвиги на нашій землі, молилися за цей народ, за його утвердження у вірі. Трудами і молитвою вони намножували славу та велич Української Православної Церкви.
Святкуючи пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли, ми не вносимо розділення до Небесної Церкви і не плекаємо гордині в серцях православних вірян-українців, які можуть однаково шанувати як святого рівноапостольного князя Володимира, так і святого рівноапостольного царя Костянтина, як преподобних печерських Антонія та Феодосія, так і Сергія та Никона, ігуменів Радонезьких, преподобних Серафима Саровського та Іова Почаївського. Усі вони на небесах єдині у Царстві Божому.
«Свій національний Хор Святих це найміцніша основа кожної нації, говорить митрополит Іларіон (Огієнко), а міцна духовна основа, міцна і нація. Наші українські святі народилися, жили і працювали в Україні, працювали для свого рідного українського народу, радість і горе його були і їхньою радістю й горем». Кожен православний народ мусить знати своїх небесних заступників і звертатися до них з молитвою за власну країну та її майбуття.
Перші святі, що засяяли в Київській Русі-Україні після святого Хрещення 988 року сини святого рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страстотерпцями землі Української. Це князі Борис і Гліб, яких було вбито рідним братом Святополком Окаянним. За часів їхньої канонізації, яку яскраво відображено на сторінках «Повісті минулих літ», було актуальним питання єдності всієї Руси-України. Ці перші святі стали покровителями миру та спокою в наших землях, що їх так бракувало в часи міжусобиць та князівського розбрату, особливо після смерті Ярослава Мудрого. За часів великої Київської Руси-України Православна Церква віддавала їм велику шану. При мощах святих князів-страстотерпців творилися чудеса, багато з них описано в нашому літописі та життєписних оповідях. На жаль сьогодні в Українській Церкві імена святих Бориса і Гліба призабуті, або ж згадуємо та звертаємося до них не так часто, не тою мірою, як прагне того любляче серце синів та дочок України. Власне, те саме стосується й багатьох українських святих, пам’ять яких ми належно не вшановуємо. Насправді ж, треба було б багато чого відновити в нашій церковній, історичній та національній пам’яті. Адже сьогодні проблема єдності України знов актуальна, і перш за все ми мусимо підносити молитви до тих наших святих, які мають благодатну силу втихомирювати розбрат і заколоти всередині країни.
У другій половині XI століття на київських горах оселяються ченці — подвижники. Глибока віра і любов надихала печерську братію на самовіддане аскетичне життя. Промені божественної любові печерського сонця преображали всю землю Київську. Не можна зрозуміти духу святості древнього Києва, не усвідомивши глибини зв’язку між ним та Печерським монастирем. Характер найвеличніших київських князів після Ярослава Мудрого протягом ста років формувався під впливом Печерської обителі. Відомо, який вплив мав на князя Ізяслава преподобний Феодосій і в якій премудрості він його наставляв. Відносно спокійними для всієї Києво-Руської землі стали 1095-1135 роки, коли правляча родина Мономаховичів духовно окормлялася ченцями Печерського монастиря. Показовим було правління Володимира Мономаха, в якому всі вбачали заступника покривджених та поборника правди. Тут хотілося б згадати свідчення преподобного Нестора Літописця про те, що монастир Печерський було сформовано сльозами, постом і молитвою. Слід додати, що князь Володимир Мономах, глибоко прийнявши та дещо перетворивши цю потрійну формулу, проголошує її основою християнського життя. Трьома підвалинами спасіння він визнає покаяння, сльози та милостиню, і від цього сповідання Володимир Мономах не відступав ніколи. За свідченням літописця, під час кожної служби у храмі князь проливав сльози. Це розчулення знаменувало надзвичайну чутливість Володимирової душі до світу духовного, її глибоку спорідненість із Христом. В усіх князях подвижники Печерські плекали духа миролюбства. Власне, не тільки на князів, але й на весь люд поширювався вплив печерського подвижництва.
«Радуйся… бо був ти послідовником отців [святих], наслідуючи вчення їх, і звичай їх, і здержливість їх, і правила їхні додержуючи», так величаємо ми преподобного Феодосія. Чому? Бо він був «трубою золотом витканого печерського неба». Це небо вміщало видимі, мало помітні, ба й зовсім не помітні зірки, дихало і жило любов’ю Христовою. На жаль, нам невідомі імена та життя багатьох печерських подвижників, на жаль, так само невідомо, кому належать мироточиві глави. Але ми твердо віруємо, що як відомі, так і невідомі наші святі, мають однакову славу перед престолом Божим, і підтвердженням тому є святе запашне цілюще миро, яке виточують вони для зцілення наших немочів духовних і тілесних. Упорядник Києво-Печерського Патерика висловлює сподівання, що Той, Хто сказав: «Я зірка світла рання», не залишить прихованими і невідомими Печерські зірки, але колись освітить таємне і виявить усіх, якими Він Один знає судьбами.
Багато чого може згадати православний люд, вшановуючи Печерську обитель, весь древній Київ з його святинями. Цей самий православний люд не шанував так жодної зі столиць: ані Володимира-на-Клязьмі, ні Москви, ні Санкт-Петербургу, які, внаслідок політичних обставин, посунули на другий план Київ Матір міст руських. Бо в серці нашого православного народу не згасала любов до Христа, прагнення до святості та єдності в Христі, виплекані святістю печерських подвижників домоногольського періоду.
Духовний стан суспільства Київської доби підносить Церкву до тієї висоти, яка описана в Євангелії такими словами: «Засвітивши свічку не ставлять її під посудину, а на підсвічник, щоб світила всім у домі». Києво-Печерські світильники були запалені тоді, коли наш народ плекав істинну православну віру, коли в нашій землі гордим противились і відкидали потяг до будь-якого владолюбства, а святість подвигу для Христа і заради Христа шанували. «Бачить Бог, говорив святий Симон, обраний єпископом на Суздаль з числа братії Печерського монастиря, я, єпископ великих областей, всю свою славу і честь мав би за ніщо, аби мені бадилиною стирчати за ворітьми або сміттям валятися в Печерському монастирі».
П’ять віків (988-1458) міцно трималася одна неподільна величезна Митрополія Київська і всієї Руси зі столичним митрополичим містом Києвом. Церква Київська була як мати, що першою прийняла Православ’я з Візантії і понесла його, проповідуючи далі, на північ, на ті землі, де пізніше постала Московська централізована держава. Протягом п’яти століть для всіх православних від півночі до півдня Київ був другим Єрусалимом.
«Дуже скоро на півночі Київської Руси, в політичних її центрах: Володимирі-на-Клязьмі, Ростові, Суздалі, Москві, з’явилися свої місцеві святі, яких ні Галицько-Волинська держава, ні вся Південно-Західна Русь, ні вся Україна не знала. Так само і Московська Русь шанувала тільки своїх святих і аж до 1762 року українських святих канонізованих в цей період не приймала», говорить нам митрополит Іларіон (Огієнко).
Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Історик Церкви Є. Голубинський вважав, що ці дві книги мали чимале значення для прославлення преподобних печерських.
Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли. На жаль докладних відомостей про цю канонізацію ми не маємо, але той самий історик Є. Голубинський зауважує, «стосовно домонгольських печерських святих, треба думати, що їх визнавали святими й раніше, але формально вони були канонізовані всі разом, цілим собором і всім їм було встановлено святкування митрополитом Могилою».
«Те, що зробив у Церкві Московській митрополит Макарій на Соборах 1547 і 1549 років, канонізувавши російських святих, каже митрополит Іларіон Огієнко, те зробив митрополит Петро Могила на Всеукраїнському Соборі 1643 року в Києві». На цей акт канонізації було запрошено Константинопольського Патріарха Парфенія І. Замість себе той відправив до Києва свого екзарха, грека Мелетія Сирига, який, прибувши влітку 1643 року не тільки взяв участь у канонізаційному Соборі, але й став автором відповідної служби «Канон Преподобним Отцем Печерським. Твореніє Мелетія Сирига». Ця служба вважалася присвятою всім святим землі Української, оскільки в каноні, окрім преподобних печерських, згадувалися святі рівноапостольні Володимир та Ольга, князі-страстотерпці Борис і Гліб. Ще на початку XIX століття в правильниках та молитвословах, які було видано у друкарні Києво-Печерської лаври, можна було зустріти цю службу, але потім, напевно за наказом цензорів, її вже більше не друкували. Святійший Синод Російської Церкви пильно стежив за тим, щоб у так званих «малоросійських єпархіях», після приєднання 1686 року Київської Митрополії до Московського Патріархату, не було й натяку на якихось там окремих святих українських, або в «Малой Росії просіявших».
Відомо, що ще раніше, до Петра Могили, його попередник, митрополит Київський Іов Борецький, канонізував священномученика Макарія, а вже після святителя Петра Могили в Українській Церкві було канонізовано і приєднано до собору українських святих Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, преподобномученика Макарія Овруцького, святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, Лубенського, святу Юліанію, княжну Ольшанську та інших святих. Свого часу було канонізовано митрополитів-українців просвітителів Сибіру: Іоана та Павла Тобольських, Інокентія і Софронія Іркутських. Російська Церква довго вирішувала питання їхньої канонізації, адже свого часу вони були невгодні царському самодержавному режимові.
Тільки з проголошенням Української Православної Церкви Київського Патріархату знов постало питання щодо окремого вшанування всіх святих землі Української. Адже до цього часу другої неділі після П’ятидесятниці відзначали «Собор всех святих в земле Российской просиявших». Українська Церква актом відповідних канонізацій включила до сонму святих: святителя Петра Могилу, митрополита Київського і Галицького та всієї Руси; митрополита Тобольського і всього Сибіру Павла Конюшкевича; митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича; преподобних Іова і Феодосія, ігуменів Манявських; благовірних князів Ярослава Мудрого та Костянтина Острозького; святителя Іова, митрополита Київського та праведного Петра Калнишевського.
Видатний митрополит святитель Димитрій Туптало, що також належить до сонму українських святих, у своїй фундаментальній праці «Житія Святих», які він упорядкував у дванадцяти книгах відповідно до кожного місяця року, на скрижалях написав слова святого Симеона Метафраста: «Житія і похвали святих подібні світлістю своєю до зірок: бо як зірки розташуванням на небесах суть утверджені і всю піднебесну просвітлюють від Індії і аж до Скіфів, землю освітлюють, і морю світять, і тим, хто плаває, кораблі скеровують, їх же імен ми не знаємо, через велику їх чисельність, але світлій доброті їх дивуємося. Так і світлість святих, хоч і закриті їхні мощі в гробах, але сили їх у піднебесній не земними постановами визначені: дивуємось їхньому житію і славі, якими Бог, тих, хто Йому догодив, прославляє».
Собор святих землі Української сьогодні налічує 238 угодників Божих, які безперестанно моляться за нас, за весь український народ, за Богом бережену Україну нашу перед престолом Всевишнього.
Про всіх святих землі Української докладніше можна прочитати у книзі Бориса Самбора «Святі землі Української». Автор поставився до написання цієї капітальної праці з великою відповідальністю та любов’ю до своїх небесних родичів. До цього часу ніхто так ретельно не описував житія наших святих. У книзі використано чимало літератури агіографічного характеру. Книга стане у пригоді всім, хто цікавиться величним і святим подвигом наших небесних друзів і покровителів, угодників Божих, небесних світильників Української Православної Церкви.
ректор Київської Православної
Богословської Академії
