«Наша Парафія»

Загубилась у сливах,
у заквiтчаних вишнях,
З-пiд горiхових крон
виглядає у свiт
Стародавнє Опiшне
i сучасна Опiшня,
Все збира по ярах
давнiй свiй родовiд.

Перекинуте сонце,
перетовченi глеки,
Край дорiг у кущах
здичавiлi горшки…
Ой, святая Опiшня,
ой, дорога далека,
Що вiд тебе до тебе
пролягла крiзь вiки.

Все починається вiд землi.
З неї всi Божi творiння.
Все починається вiд землi:
Основа, фундамент, корiння.
Можна тiкати у дальнi краї,
Можна пiднятися в небо.
Все повертає на круги свої,
I сперечатись не треба.
Все, що живе на земному тлi,
Все, що тяжiє до неї,
Все завершається на землi,
Лиш душi летять над землею.

Люди садять грядки,
кожну грудку в руках розiтруть.
Вправнi руки бур’ян
поскидають на топтану стежку.
Як в колиску дитя,
так насiння у лунку кладуть.
I рядок до рядка
викладають, неначе мережку.

Люди садять грядки.
Споконвiку й навiки вiкiв.
Тих пошерхлих долонь
невелика i шана й оплата.
Тиха пiсня життя з тих,
як струни, спiвучих рядкiв,
Кiлометрам яких
поклонялася зморена мати.

Їх не мiряв нiхто,
довжелезних стежинок-рядкiв,
Шкутильгала сапа,
обгортаючи кожну рослинку.
Дивна проза життя — цi
малесенькi латки-грядки,
Та чи є той поет,
що без них проживе хоч хвилинку.

Iз клуночком через плече
По пагорбкам i по низинам,
Чи дощик, чи сонце пече,
Iде з Яремiївки жiнка,

Над Ворсклою свiтиться день,
А пiд Городищем ще тiнi, —
По хлiб у Опiшню iде,
Бо як же без хлiба людинi,

Спливають з дощами роки,
Збiгають по зморшкам сльозами,
Свої протоптала стежки
Тодi ще, услiд за возами.

То травами ноги бредуть,
То ще молодими снiгами,
Роки за роками iдуть,
А стежка все нiби та сама.

При зустрiчi я поклонюсь
I доброго дня побажаю,
I подумки повинюсь,
Що чим помогти, я не знаю.

Чи клуночок гне до землi,
Чи хлiб там у ньому, чи горе…
Що винесли плечi малi,
Що очi старечi говорять?

Вже скiльки б разiв обiйшла
Отак вона навколо свiту,
Якби не вертала з села
У хутiр вiтрами пiдбитий,

Де вже не в цiнi i хати…
Та жiнка з другими жiнками
Щороку фарбують хрести
I пам’ятник iз зiрками.

Дивне цвiтiння старих дерев.
Тих, що хотiли уже всихати.
Тих, що їх мали давно спиляти.
Тих, що нiяка зима не бере.

Стовбури чорнi, як чорна земля.
Зморшками-жилами гнуте корiння,
Кручене, як старi руки, гiлля —
В жменях пошерхлих — весняне цвiтiння.

Поки ще памолодь та пiдросте,
Треба ж комусь i цвiсти, i родити.
Хтось же живе, i для них треба жити.
Стовбур не той, а цвiтiння ще те.
Те, що помiтиш iще i здаля.

Те, що духмяним дощем обгортає.
Довше цвiте, повiльнiш облiтає.
Те, чим жива i чим вiчна земля.

Сонце лiзе з нiчної мряки,
Десь на сходi вже день молодiє,
Перегавкуються собаки
Про якiсь там нiчнi подiї.

Пiвень заспаний на жердинi
Сумнiвається, чи кричати,
Не вгадає, о котрiй годинi
Буде сонце нинi вставати.

У якому такому мiстi
Так природа свiй день починає.
Де ще вранiшнi роси чистi
Босi ноги так огортають.

Де ще так вiдкриває душi
Прохолодний i чистий свiтанок.
Тут i роси i сльози сушить
Лiтнiй ранок.

Вiршi мої простi,
як ця сiльська дорога
I край дороги ряд старих тополь.
Вiршi мої простi,
як ця пересторога —
Старий дорожний знак
на перехрестi доль.

Думки мої простi.
Претензiй править свiтом,
Вершить неправий суд
Й на думцi не було.
Думки мої простi,
а також хочуть жити,
Як i оце просте,
затуркане село.

Його ще у пiснях
надривно прославляють.
Щось пишуть у статтях,
римованих рядках.
I руку допомоги простягають,
Та все вона чомусь
порожня та рука.

Зате назад, з села,
йдуть руки не порожнi,
А повнi жменi йдуть,
валiзи i торби.
Рахують вiд села
покажчики дорожнi —
Вантажнi й легковi
все тягнуть на собi.

Дається ще взнаки
багатолiтня звичка:
Гребти усе з села,
не рахуватись з ним.
I їздити в село
у бiлих рукавичках,
I працювати
пальцем вказiвним.

Живуть, як омела,
висмоктують всi соки.
Живуть одним лиш днем. . .
невже невтямки їм:
Дерева не стоять
з корiнням неглибоким,
Їх валить вiтер з будь-яких країв.

По низинах ще зачаїлися
Терпкi пахощi чебрецю.
Лiто знехотя закiнчилося,
Та й не осiнь ще в пору цю.

Материнкою запiзнiлою
Глiд милується з висоти,
Деревiй пробiгає схилами,
Ой, ще довго йому цвiсти.

У такi вересневi раночки
Босонiж по холоднiй росi
Пiзнє зiлля збирають циганочки —
Зараз трави цiлющi всi.

Чи то зiлля збирають поволеньки,
Чи шукають, росами вмитi,
Ту загублену долю-доленьку,
Що згубили в минулiм лiтi.

Село початку ХХI столiття…
Така вже осiнь розлилась повсюди!
Ворона мерзне на холоднiм вiттi,
Собаки в будках, а по хатах люди.

Виходьте, люди, сонечко ще свiтить,
Збирайте по промiнчику тепло.
Таке вже твориться у бiлiм свiтi —
Спасайте, люди, хоч своє село.

Село живе, бо так вже бути мусить,
Гуркочуть на городах тракторцi,
Стурбовано на них ґлеґочуть гуси.

Стоїть дiвчатко з лялькою в руцi…

В центрi селища церковка i базарчик —
Дивний фарс, слiди тiєї слави,
Коли храм стояв тут величавий,
Ярмарок тут клекотав козачий.

Вороння не пiдлiтало й близько,
Омели гiлки дерев не знали,
Над землею вiльно пролiтали
Хмари високо, а зорi низько.

За якесь лише одне столiття —
I на мiсцi церкви — лиш церковка,
А навколо, примостившись ловко,
Висить секонд-хендовське лахмiття.

I сiльський вiльнолюбний вiтер
Етикетки iмпортнi ганяє,
Оминувши споришi i квiти,
Десь попiд тинами загрiбає.

Ранки пахнуть хлiбом, як годиться —
Виглядають у вузькi вiконця,
Нiби вiдобразилось в них сонце,
Круглi повновидi паляницi.

Люди йдуть i — хрест в повiтрi тричi:
Перший погляд — на церковнi банi,
Другий — на ласкаве сонце раннє,
Третiй погляд — хлiб до себе кличе.

Зiйшлися двi дороги головнi,
Принаймнi, так самi вони вважали.
Їх назви нi веселi, нi сумнi, —
Їм видатних iмен понадавали.

Їх зустрiч — площа посеред села,
На перехрестi чорнi п’єдестали,
Та кожна просто далi вже пiшла
I одна одну начебто й не знали.

Чотири вулички зiйшлися край села,
Петляли, кривуляли i зiйшлися,
Свої новини кожна принесла,
А принесла, то вже ж i подiлися.

I дiляться. Старi i молодi
Годинами тут можуть простояти,
Погомонять, розрадять у бiдi,
Роздiлять радiсть, вiдсвяткують свято.

З-за огорож дерева простягли
Одне до одного через дорогу руки,
Вони, як люди, тут разом росли,
Разом цвiли, разом родили фрукти.

Тут вже як проводжають, то усi,
А вже як зустрiчають, то й подавно.
Пишайтеся в достатку i красi,
Маленькi вулички, легенда наша славна.

Пахне осiнь небесами невисокими,
Чорним вiдблиском вологої рiллi.
Пахне осiнь ще плодами одинокими,
Що принишкло заховалось у гiллi.

Пахне осiнь спорожнiлими городами,
Де на межах дозрiває бузина.
I змiлiлими за лiто бродами…
Береги вже не лякає глибина.

Лиш в селi буває осiнь золота.
Надiливши щедрим урожаєм,
Заспокоєна, знеможена, свята
Вiльно дихає земля, вiдпочиває.

Незрiвнянна золота її краса.
Осiнь тиха, неймовiрно тиха.
Надивляються жоржини в небеса.
Вороння в садах дотрушує горiхи.

Яблука останнi не зривають,
Хай висять вони, як ордени.
Пiзнє листя в купи не згрiбають —
Хай лежить пiд снiгом до весни.
Овочi ховають по коморах,
Починають рахувати час:
Ще не скоро, ой як ще не скоро
Знов весна повернеться до нас.

Хто вигадав, що осiнь золота?
Руда й брудна, а головне, безсила.
Холодна сiра мжичка i сльота.
Опущенi вiд безнадiї крила.

Нудьга i втома душу обгорта.
Притишена хода, погаслi очi.
Якщо така вже осiнь золота,
Чому ж вона ридає так щоночi?

Нi, таки ж не берези тендiтнi
Найостаннiше листя скидають,
А тополi, стрункi й непохитнi,
Та ще верби законiв не знають.

До морозiв стоять, мов не бачать,
Що вже й снiг до землi прихиляє.
Тiльки ранками крапельки плачу
Мерзлу землю дрiбненько скропляють.

На льоту замерзають краплинки
I, блискучi в холоднiм промiннi,
Розсипаються, нiби перлинки,
Вишиваючи килим осiннiй.

Заторохтiла стиглою квасолею,
Захрумкала холодною капусткою,
Заплакала над бабиною долею
Надiрваною блискавками пусткою.

В калюжi гордовито задивилася,
Як в дзеркала з багатою оправою.
У золотистi шати нарядилася,
Немов хазяйка, впоравшись iз справою.

Йде по селу, не в змозi зупинитися,
В садах i на грядках усе дозбирує,
Та знає, що не можна їй баритися, —
Прихiд зими потроху репетирує.

Серпневi роси — згадка про морози.
Як перша сивина на головi.
Серпневi роси, як вдовинi сльози,
Не сохнуть довго-довго у травi.

Стоїть, зiгнулася, вся чорна. А проте,
Хоч квiточок чи ягiд не колише,
Трiпоче листя, нiжне, золоте,
В повiтрi, що уже зимою дише.

Колись була вродлива, чарiвна…
Вiдколихала квiточки i вишнi.
I лиш трiпоче пам’ять весняна
В повiтрi, що уже зимою дише.

Вже й лiто бабине пройшло,
Розтануло в осiннiм небi.
А що було, що не було,
Напевне, думати не треба.

Вже жовте листя опада,
Вже гуси жиру нагуляли.
Застигла у ставку вода
В очiкуваннi покривала.

Гуляє вiтер на рiллi.
Та, для воронячої втiхи,
На задубiлому гiллi
Ще де-не-де висять горiхи.