Бесіда про євнуха Євтропія, патриція і консула
1. Будь-коли, а особливо тепер вчасно сказати: «Суєта суєт, — сказав Екклезіаст, — суєта суєт — усе суєта!» (Еккл. 1, 2). Де тепер пишна обстановка консульства? Де сяючі світильники? Де оплески і веселощі, бенкети і святкування? Де вінки і завіси? Де міський шум, схвальні вигуки на кінських скачках й улесливі слова глядачів? Усе це минулося: раптом подув вітер і зірвав листя, оголив дерево і потряс ним до основи з такою силою, що, здавалося, вирве його з корінням і знищить самі його волокна. Де тепер удавані друзі? Де бенкети й обіди? Де юрба дармоїдів і щоденні пиятики, вишуканість кухарського мистецтва і шанувальники могутності, котрі лестили словом і ділом? Усе це було, мов ніч і сновидіння, і з настанням дня зникло. Це були весняні квіти, які з відходом весни зів’яли; була тінь — і пройшла, був дим — і розвіявся, були міхурі — і лопнули, була павутина — і розірвалася. Тому ми й оспівуємо ці духовні слова, постійно повторюючи: «Суєта суєт, — сказав Екклезіаст, — суєта суєт — усе суєта!» (Еккл. 1, 2).
Ці слова мали б бути назавжди записані і на стінах, і на одязі, і на площі, і на будинках, і на дорогах, і на дверях, і перед входом, а особливо на совісті кожного, і мали б повторюватися постійно. Оскільки підступність у справах, кривляння і лицемірство сприймаються багатьма за істину, тому кожен повинен щоденно і за обідом, і за вечерею, і на зібраннях повторювати ближньому і чути від ближнього ці слова: «Суєта суєт, — сказав Екклезіаст, — суєта суєт — усе суєта!»
Хіба я не говорив тобі постійно, що багатство — це раб-утікач? А ти нас не слухав. Чи не говорив я, що воно — невдячний слуга? А ти не хотів вірити. Ось досвід показав, що це не тільки втікач і невдячний раб, але й убивця. Адже воно тепер змусило тебе тремтіти й боятися. Чи не говорив я тобі, хоч ти постійно забороняв мені говорити правду, що я люблю тебе більше, ніж підлесники, що я, викриваючи, піклуюся про тебе більше, ніж ті, котрі догоджають? Хіба не додавав до цих слів, що: «Щирі докори від того, хто любить, і неправдиві поцілунки ненависника» (Притч. 27, 6)? Якби ти сприймав рани від мене, то їхні поцілунки не заподіяли б тобі цієї смерті, бо мої рани подають здоров’я, а їхні поцілунки спричинили невиліковну хворобу. Де тепер твої винарі? Де ті, котрі на площі розштовхували перед тобою народ і висловлювали тобі перед усіма тисячі похвал? Вони розбігшіся, зрадили дружбі, у твоєму стражданні шукають для себе безпеки. А ми не так: ми і тоді не залишали тебе, незважаючи на твоє обурення, і тепер тебе, занепалого, покриваємо і захищаємо. Церква, яка терпіла від тебе гоніння, відкрила для тебе свої надра і прийняла тебе, а видовища, яким ти виявляв прихильність і через які ти часто обурювався на нас, зрадили тебе і погубили. Ми ніколи не переставали говорити: що ти робиш? Ти шаленієш проти Церкви і сам прешся до краю загибелі. Але ти на все це не звертав уваги. І ось кінські змагання, які поглинули твоє багатство, вигострили проти тебе меч, а Церква, яка переносила на собі твій передчасний гнів, обходить скрізь, бажаючи звільнити тебе від сітей.
2. Це я говорю тепер, не зневажаючи занепалого, а бажаючи укріпити тих, котрі стоять; не ятрячи рани потерпілого, а бажаючи зберегти здоров’я тих, котрі ще не поранені; не віддаючи потопаючого у жертву хвилям, а повчаючи тих, котрі пливуть за вітром, щоб вони не потонули. Як можна досягти цього? Якщо будемо пам’ятати про мінливість людських справ. І цей чоловік, якби він боявся мінливості, то не був би гепер жертвою. Але якщо він не виправився ані сам по собі, ані за допомогою інших, то принаймні ви, котрі пишаєтеся своїм багатством, знайдіть для себе корисний урок у його нещасті.
Немає нічого більш мізерного, ніж людські справи. Яке б слово не використовував будь-хто для визначення їхньої мізерності, воно буде блідіше за істину. Чи назвеш їх димом, чи травою, чи сном, чи весняним цвітом, чи будь-чим іншим — вони насправді тлінні нарівні зі всім цим, вони навіть менші, ніж ніщо. І при такій своїй незначності вони ще й наражають нас на велику небезпеку, як це видно із сьогоднішнього випадку.
Хто був вищим за цього чоловіка? Чи не перевершив він усіх у світі своїм багатством? Чи не досяг самої вершини почестей? Чи не тремтіли всі перед ним і боялися його? Але ось він став нещасливіший за в’язнів, жалюгідніший за рабів, убогіший за жебраків, знесилений голодом, щодня бачачи перед собою вигострені мечі, і провалля, і катів, і ведення на смерть. Він уже не пам’ятає колишньої величі і навіть не бачить сонячного світла, для нього самий полудень — це найглибша ніч: ув’язнений у стінах, він мовби позбавлений зору. Однак, скільки б ми не намагалися, не зможемо виразити словами те страждання, яке мусить терпіти він, щогодини очікуючи страти. І чи потрібні наші слова, коли він сам яскраво зобразив нам це, мовби на картині? Учора, коли прийшли за ним з царського палацу, щоб насильно взяти його, і він прибіг до святилища, то обличчя в нього було, як і тепер, ніскільки не кращим, ніж у мерця. А скрегіт зубів, і тремтіння, і трепет у всьому тілі, і переривчастий голос, й онімілий язик, і вся зовнішність були такими, які можуть бути в людини з окам’янілою душею.
3. І це я говорю, не ганьблячи і не знущаючись над його горем, а бажаючи зм’якшити ваші душі, прихилити до жалю і переконати задовольнятися покаранням, яке звершилося. Багато хто в нас є настільки нелюдяним, що навіть і нам докоряє за те, що ми прийняли його до святилища. Тому я і виставляю на вид його страждання, бажаючи своїми словами зм’якшити їхню нечутливість.
І чому, скажи мені, улюблений, ти обурюєшся? Тому, кажеш, що в Церкві знайшов притулок той, котрий постійно ворогував проти неї. Але саме тому і потрібно особливо прославляти Бога, що Він попустив (супротивникові Церкви) впасти в таку крайність, щоб він пізнав і силу, і людинолюбство Церкви: силу в тому, що за ворогування проти неї він зазнав такого горя, а людинолюбство в тому, що вона після всіх утисків покриває його тепер щитом, узяла його під свої крила і поставила поза всякою небезпекою, не згадавши про будь-що колишнє, але з великою любов’ю відкрила для нього свої надра. Для Церкви — це особливо славний трофей, це — (її) блискуча перемога, це посоромлення еллінів, це присоромлює юдеїв. Тут у новому сяйві проявилася велич Церкви: взявши в полон ворога, вона не тільки щадить його, але коли усі залишають його самотнім, тільки вона, наче ніжно любляча мати, заховала його під своїм покровом і стала проти царського гніву, проти люті народу і проти невимовної ненависті. Це — прикраса вівтаря.
Яка, скажеш, прикраса в тому, що вівтаря торкається чоловік злочинний, користолюбець і грабіжник? Не кажи так. І блудниця торкнулася ніг Христових, а вона була надто злочинною і нечистою, однак це стало для Ісуса не зневагою, а похвалою і великою славою, бо нечиста не зашкодила Чистому, але Чистий і Нескверний через дотик зробив злочинну блудницю чистою. Не будь же злопам’ятним, чоловіче. Ми — раби Того, Хто на хресті сказав: «Прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23,34). Але, скажеш, він сам закрив цей притулок різними указами та законами? Зате ось вій на досвіді пізнав, що він учинив, і своїми вчинками перед обличчям усього світу першим порушив закон і (тепер) звідси без слів переконує всіх: не робіть цього, щоб і ви не зазнали такого ж. Горе зробило його вчителем. І цей вівтар виливає велике світло, будучи тепер особливо страшним через те, що тримає зв’язаним лева, подібно як царське зображення викликає більше враження не тоді, коли воно прямо представляє царя на престолі у порфірі та діадемі, а тоді, коли під його ногою лежать варвари зі зв’язаними назад руками і з пониклими вниз головами.
Однак немає потреби в переконливих словах, коли ви самі свідчите про це своєю ретельністю і зібранням. Справді, світле в нас сьогодні видовище і блискучі зібрання! Тільки у святу Пасху я бачив таке зібрання народу, як бачу тут тепер: так цей чоловік мовчки скликав усіх — його справи прогриміли голосніше за сурми. І ось діви, залишивши свої покої, жінки — свої кімнати і чоловіки — ринок: усі їм зібралися сюди, щоб бачити, як викривається людська природа, як відкривається тлінність життєвих справ і як з обличчя блудниці, що сяяло красою вчо-ра і позавчора, через переміну долі наче, губкою стараються притирания і прикраси. Ось таким є щастя, яке здобувається в погоні за багатством! І вона виявляється страшнішою за зморщену бабу.
4. Такою великою є сила цього горя, що людину славну і знатну воно зробило тепер мізернішою за всіх. Коли ввійде сюди багач — він отримає (тут) гарний урок. Він побачить, яким упокореним і поваленим у порох став той, хто потрясав усім світом, як він боїться і тремтить, виявившись боягузливішим за зайця і жабу, без ланцюгів прикутий до цього стояла і замість оковів зв’язаний тільки страхом. (Це видовище) приборкає піднесення (будь-якого багача), розвіє його гордовитість і він, почавши цінувати людські справи так, як їх належить цінувати, вийде звідси, навчившись на досвіді того, про що Писання говорить словами: «Усяка плоть — трава, і вся краса її — як цвіт польовий» (Іс. 40, 6). І ще: «Бо вони, як трава, скоро посохнуть і, як пожовкле листя, скоро опадуть» (Пс. 36, 2). «Наче дим, дні мої» (Пс. 101, 4); і т. ін. У свою черту бідний, увійшовши і побачивши таке видовище, не буде вважати себе нещасливим й оплакувати свою бідність, а буде дякувати своїй убогості за те, що вона створює для нього безпечний притулок, безтурботну пристань і надійну стіну. І не раз, маючи перед очима цей приклад, він зволіє залишитися в тому становищі, в якому знаходиться тепер, ніж на короткий час отримати владу (хоч би) над усім світом, а потім наразити на небезпеку і саме своє життя.
Бачиш, як від цієї його втечі сюди є чимала користь і для багатих, і для бідних, і для низьких, і для високих, і для рабів, і для вільних? Бачиш, як звідси кожний іде, отримавши ліки, зціляючись тільки самим видовищем? Чи не зм’якшив я ваші почуття, чи не відхилив гніву? Чи не знищив жорстокості? Чи не прихилив до страждання? Я дуже впевнений у цьому і про це свідчать ваші обличчя і патоки сліз. Отже, якщо у ваших серцях камінь перетворився на добру і родючу ниву, то виростивши плоди милосердя і виявивши квітучий колос жалю, припадімо тепер до царя чи, краще, будемо благати людинолюбного Бога зм’якшити гнів царя і зробити ніжним його серце, щоб він виявив для нас цілковиту милість. І вже з того дня, коли цей чоловік знайшов тут притулок, сталася чимала зміна. Коли цар довідався, що він прибіг до цього притулку, а військо, зібравшись, обурювалося через його злочин і вимагало його смерті, тоді цар, щоб приборкати лють війська, виголосив довгу промову, умовляючи звернути увагу не тільки на гріхи (втікача), але й на його добрі справи, і говорив, що за ці справи він сам вдячний йому, а за інше прощає йому, як людині. Коли ж вони знову наполягали на помсті за образу царя, волаючи, стрибаючи, вимагаючи смерті і потрясаючи списами, тоді він, проливши потоки сліз зі своїх смиренних очей, нагадав про священну трапезу, до якої звернувся нещасний, і так, нарешті, приборкав їхній гнів.
5. Тепер і ми з нашого боку докладемо належне. Інакше, яке прощення ви зможете отримати, коли сам цар, будучи ображеним, не пам’ятає зла, а ви, не зазнавши будь-чого подібного, будете виявляти такий гнів? І як після завершення цього видовища ви будете причащатися Тайн, коли будете вимагати кари для вашого боржника і вимовляти ту молитву, в якій нам заповідано говорити: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12)? Але він виявив великі несправедливості та образи? І ми не відкидаємо цього, але тепер час не суду, а милості, не розслідування, а людинолюбства, не допиту, а прощення, не вироку й осуду, а жалю і помилування.
Тому нехай ніхто не дратується і не віддається обуренню, а краще будемо благати людинолюбного Бога продовжити життя нещасного і вирвати його із загибелі, яка йому загрожує, щоб він загладив свої злочини, і всі разом приступимо до людинолюбного царя, просячи його в ім’я Церкви, в ім’я вівтаря дарувати священній трапезі одну людину. Якщо ми це зробимо, то й сам цар буде задоволений, і Бог раніше за царя схвалить і віддасть нам велику нагороду за наше людинолюбство. Бо Він відвертається і ненавидить жорстокого і нелюдяного, а милосердного і людинолюбного приймає і любить. І коли це буде праведник, то сплітає для нього світлі вінці, а коли грішник, то прощає йому гріхи в нагороду за його співчутливість до подібного раба. «Бо Я милості хочу, — говорить Він, — а не жертви» (Ос. 6, 6). І скрізь у Писаннях ти бачиш, що Він завжди шукає цього і говорить, що це служить для відпущення гріхів. Так і ми умилостивимо Його і завдяки цьому позбудемося своїх гріхів та прикрасимо Церкву. Тоді і людинолюбний цар похвалить нас, як я вже сказав, і весь народ буде аплодувати. Тоді краї світу будуть дивуватися людинолюбству і лагідності нашого міста, і жителі всієї землі, довідавшись про те, що трапилося, будуть прославляти нас.
Отже, щоб нам насолодитися такими благами, припадімо, будемо просити і благати, вирвемо із небезпеки полоненого, втікача, який просить допомоги, щоб і нам сподобитися майбутніх благ, благодаті і людинолюбства Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
