«Наша Парафія»

1. Приємний луг, приємний сад, але набагато приємніше читання Божественних Писань. Там є квіти, які в’януть, а тут — квітучі думки; там є подих пахощів, а тут — віяння Духа; там огорожею служить терня, а тут охороняє Боже Провидіння; там є спів цвіркунів, а тут — слова пророків; там — задоволення від споглядання, а тут — користь від читання; сад є в якомусь одному місці, а Писання — у всьому світі; сад залежний від зміни пір року, а Писання і зимою, і влітку прикрашене листям, обтяжене плодами. Тому будьмо старанними щодо читання Писань. Якщо ти слухаєш Писання, то воно відганяє від тебе розпач, подає приємність, знищує злість, укореняє чесноти, не допускає відчувати прикрощі у вихорі турбот, подібно до тих, котрі носяться серед розбурханих хвиль. Море бушує, а ти пливеш у тиші: у тебе керманичем є читання Писань, а цей канат спокуса обставин не розриває. І самі справи свідчать, що я не обманюю.

Цими днями Церква була в облозі: приступило військо і метало вогонь з очей, але маслину не висушило; мечі були оголені, але ран ніхто не отримав; царські двері були тісними, але Церква залишилася в безпеці, хоч тут і вибухнула війна. Тут шукали втікача, а ми стояли, не боячись їхньої люті. Чому? Ми мали надійну заставу в словах: «Ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16, 18). Церквою я називаю не тільки місце, але і вдачі, не стіни Церкви, а закони Церкви. Коли ти шукаєш притулки в Церкві, то шукай не в стінах, а в (настрої) душі, бо Церква — не стіна і покрівля, а віра і життя.

Не кажи, що Церквою зраджений той, кого схопили. Якби він не покинув Церкву, то не був би схоплений. Не кажи, що він шукав притулку і був відданий. Не Церква залишила його, а він залишив Церкву. Не в Церкві він був схоплений, а поза нею. Навіщо він покинув Церкву? Ти хотів врятуватися? Тоді ти повинен був триматися жертовника. Тут не стіни подають безпеку, а Провидіння Боже. Ти був грішником? Бог не відкидає тебе, бо ж Він прийшов «прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9, 13). Блудниця врятувалася, коли торкнулася Його ніг. Ви чули прочитане сьогодні? Це я кажу для того, щоб ти, прибігаючи під покрівлю Церкви, ніколи не сумнівався. Перебувай у Церкві, і не будеш відданий Церквою. Якщо ж ти втечеш із Церкви, то Церква не винна. Якби ти був у ній, то вовк не ввійшов би, а коли вийдеш із неї, то будеш схоплений звіром, і це залежить не від огорожі, а від твоєї малодушності.

Немає нічого рівного Церкві. Не говори мені про стіни і зброю. Стіни від часу старіють, а Церква не старіє ніколи. Сті-ни руйнуються варварами, а Церкву не здолають навіть біси. А що ці слова не є хвастощами, про це свідчать справи. Скільки було тих, котрі нападали на Церкву, і самі нападники загинули?

А вона піднялася вище небес. Такою є велич Церкви: коли нападають на неї, вона перемагає; коли задумують зло проти неї, вона переборює; будучи гнобленою, вона прославляється; отримує рани і не знемагає, серед люті хвиль не тоне, у поривах бурі не зазнає загибелі корабля, у боротьбі нездоланна, в бою непереможна. Вибухнула ця війна — і Церква увінчана новою славою. Ви були присутні того дня і бачили, скільки піднімалося зброї, лють війська була сильнішою за вогонь, і ми поспішали до царського палацу. І що ж? За благодаттю Божою, ніщо не засмутило нас.

2. Це говорю я для того, щоб і ви наслідували нас Чому ж ми не збентежилися? Тому, що не боїмося жодних із цих нещасть. А що таке нещастя? Смерть? Вона — не нещастя, бо через неї ми скоріше досягаємо безтурботної пристані. Може, позбавлення майна? «Нагим я вийшов із утроби матері моєї, нагим і повернуся» (Іов. 1, 21). Може, вигнання? «Господня земля і все, що наповнює її» (Пс 23, 1). Може, наклепи? «Радуйтесь і веселіться…, кали ганьбитимуть вас…, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5,11-12). Я бачив мечі і думав про небо, очікував смерті і думав про воскресіння, бачив земні страждання і перераховував небесні нагороди, дивився на підступи й уявляв собі небесний вінець — сама мета боротьби підбадьорювала мене й утішала. Я був у небезпеці, але це не заподіяло мені шкоди, бо тільки одне є шкідливим — гріх. Хоч би весь світ намагався шкодити тобі, але якщо ти сам не нашкодиш собі, то не зазнаєш шкоди. Зрада є тільки одна — від совісті: не зраджуй своїй совісті, і ніхто не зрадить тебе.

Я був у небезпеці, але зате бачив справи чи, краще, бачив, що мої слова стали ділами, — (що) моя бесіда, виголошена словами, на площі була проповідувана ділами. Яка бесіда? Та, яку я повторював завжди: «Засихає трава, в’яне цвіт, коли дуне на нього подув Господа» (Іс. 40, 7). Минула ніч, і настав день, зникла тінь, і явилася істина; піднялися до небес і впали в долину. Хвилі, які піднімалися високо, утихомирені людськими справами. Яким чином? У цьому нам був даний урок. І я говорив самому собі: невже не напоумляться нащадки? Невже, коли ще не минуло і двох днів, все те, що сталося, відійшло в забуття? Але ці спогади ще живі! Знову скажу, знову буду говорити. Яка від того користь? Звичайно, що користь є. Якщо почують не всі, то почує половина; якщо не почує половина, то третя частина; якщо не третя, то четверта; якщо не четверта, то десять чоловік; якщо не десять, то п’ять; якщо не п’ять, то один; хоч би навіть і один, і я маю готову нагороду: «Засихає трава, в’яне цвіт,.., слово Бога нашого перебуватиме вічно» (Іс. 40, 7-8).

3. Чи бачите мізерність людських справ? Чи бачите ненадійність влади? Чи бачите, що багатство, яке я завжди називав рабом-утікачем, є не тільки рабом-утікачем, але й убивцею? Воно не тільки залишає тих, котрі мають його, але й убиває їх, — коли до нього прив’язуються, якраз тоді воно і зраджує. Для чого ти піклуєшся про багатство, яке сьогодні є в тебе, а завтра в іншого? Для чого піклуєшся про багатство, яке не можливо втримати? Хочеш зберегти його, хочеш утримати його? Не закопуй його, а віддай у руки вбогим. Багатство, як дикий звір: якщо його утримують, воно тікає, якщо роздають, залишається: «Він роздає щедро, — сказано в Писанні, — подає вбогим, праведність його перебуватиме вічно» (Пс. 111, 9). Роздавай, щоб воно залишалося, не заривай, щоб не тікало.

Де ваше багатство? — охоче запитав би я тих, котрі пішли. Я говорю це, не ображаючи, ні, не ятрячи ран, а направляючи аварію корабля інших у пристань для вас. Коли з’явилися воїни, блиснули мечі, коли місто було охоплене полум’ям (невдоволення), коли діадема не мала сили, коли порфіра була зневажена, коли все було в несамовитості, де тоді було багатство, де срібний посуд, де срібні ложа? Де слуги? Усі вони втекли. Де євнухи? Усі вони розбіглися. Де друзі? Вони зняли маски. Де доми? Вони замкнені. Де гроші? їхній власник утік. А самі гроші де? Вони зариті. Де заховане все це?

Але чи не став я важким, чи не став нестерпним, постійно повторюючи, що багатство зраджує тих, котрі зле ним користуються? Прийшов час, який показав істинність цих слів. Для чого ти утримуєш багатство, яке під час спокуси не приносить тобі жодної користі? Якщо воно має силу, то нехай допоможе тобі тоді, коли ти потрапиш у скрутне становище. А якщо воно тікає, то яка тобі від нього користь? Самі справи показують це. Яка від нього користь? Гострі мечі, загроза смерті, очманіле військо, очікування такої грози, а багатства ніде немає. Куди пішов цей раб-утікач? Він приготував тобі все це, а під час нужди тікає.

Багато хто засуджує мене, постійно повторюючи, що я нападаю на багатих, як і вони завжди нападають на бідних. Я нападаю на багатих, але не взагалі на багатих, а на тих, котрі зле користуються багатством. Я завжди говорю, що обвинувачую не багача, а грабіжника. Одна річ — багатий, інша — грабіжник; одне — заможний, інше — корисливий. Розрізняй речі і не змішуй те, що не потрібно змішувати. Ти багатий? Я не перешкоджаю. Ти грабіжник? Я засуджую. Ти володієш своїм? Користуйся ним. Ти викрадаєш чуже? Я не мовчу. Хочеш побити мене камінням? Я готовий пролити свою кров, тільки б зупинити твій гріх. Я не переймаюся ненавистю, не переймаюся ворожнечею: одним тільки переймаюся — успіхом слухачів. І багаті — мої діти, і бідні — мої діти. Та сама утроба породила тих й інших, при однакових муках народилися ті й інші. Тому, коли ти пригноблюєш бідного, я обвинувачую тебе. Причому ти не настільки шкодиш бідному, як самому собі, оскільки бідний не має ніякої важливої втрати — він терпить утрату тільки в грошах, а ти терпиш утрату в душі. Хто хоче, нехай б’є мене; хто хоче, нехай побиває мене камінням; хто хоче, нехай ненавидить мене. Зловмисність служить мені заставою вінців, і я очікую нагороди відповідно до числа ран.

4. Так, я не боюся зловмисності. Одного тільки боюся — гріха, — тільки б у гріху не викрив мене хто-небудь, і тоді нехай ворогує проти мене весь світ. А ця ворожнеча робить мене більш славним. Цього і вас хочу навчити.

Не бійтеся зловмисності сильної людини, а бійтеся сили гріха. Людина не заподіє тобі шкоди, якщо ти не вразиш сам себе. Якщо в тебе немає гріха, то нехай загрожують тисячі мечів — Бог тебе врятує. Якщо ж у тебе є гріх, то хоч би ти був у раю, будеш викинутий. У раю був Адам і впав, на гноїщі був Іов  — і увінчаний. Яку користь приніс тому рай, і яку шкоду заподіяла цьому гноївня? Проти того ніхто не виявляв зловмисності, і він упав; а проти цього — диявол, і він увінчаний. Хіба не відняв у нього диявол майно? Однак не відняв благочестя. Хіба не позбавив його дітей? Але не похитнув віри. Хіба не розтерзав його тіло? Однак не знайшов скарбу. Хіба не озброїв проти нього дружину? Але не повалив воїна. Хіба не пускав у нього стріли і списи? Але він не отримав ран. Присунув знаряддя, але не похитнув вежі; навів хвилі, але не потопив корабля. Дотримуйтеся цього закону, застерігаю вас і ніг ваших торкаюсь, якщо не рукою, то думкою, і проливаю сльози. Дотримуйтеся цього закону, і ніхто не заподіє вам шкоди. Ніколи не догоджайте багатому, ніколи не вважайте нещасливим нікого, крім того, хто перебуває в гріхах; величайте того, хто у праведності. Не властивість речей, а душевний настрій робить людей і тими, й іншими. Ніколи не бійся мечів, якщо совість не буде обвинувачувати тебе; ніколи не бійся в боротьбі, якщо твоя совість буде чистою.

Скажи мені, де ті, котрі пішли? Чи не всі схилялися перед ними? Чи не всі, котрі мають владу, більше за інших тремтіли перед ними? Чи не їх величали? Але прийшов гріх, і все зруйнувалося: низькопоклонники зробилися суддями, підлесники — катами; ті, котрі цілували руки, самі волокли його (Євтропія) з церкви; хто вчора цілував руку, той сьогодні ворог. Чому? Тому, що і вчора нещиро любив. Прийшов час, і впали маски. Хіба не ти вчора цілував його руки, називав і спасителем, і заступником, і благодійником? Хіба не ти вигадував тисячі похвал? Навіщо ж сьогодні обвинувачуєш? Учора хвалитель, а сьогодні обвинувач? Учора похвали, а сьогодні складаєш обвинувачення? Що за переміна? Що за перетворення?

5. Але я не такий. Я став захисником того, хто був проти мене зловмисником. Я терпів безліч прикрощів і не мстив, бо наслідую мого Господа, Який на хресті сказав: «Прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34). Це я кажу для того, щоб ви не заразилися підозрілістю злих людей. Скільки було змін відтоді, як я став предстоятелем у цьому місті, і ніхто не виправляється! Кажучи: ніхто, я не всіх засуджую, ні. Неможливо, звичайно, щоб ця добра нива, прийнявши насіння, не дала плодів! Але я ненаситний, я хочу, щоб не деякі, а всі. Коли залишається бодай один такий, що гине, то гину і я і не лінуюся наслідувати того пастиря, який мав дев’яносто дев’ять овець і пішов за одною заблудлою (Лк. 15,4). Хіба надовго гроші? Хіба надовго срібло? Хіба надовго золото? Хіба надовго ллється вино? Хіба надовго облесливість слуг? Хіба надовго увінчані чаші? Хіба надовго сатанинські бенкети — служіння волі диявола?

Хіба ти не знаєш, що земне життя — це подорож? Хіба ти громадянин? Ти — подорожній. Ти зрозумів, що я сказав? Ти не громадянин, а подорожній і мандрівник. Не кажіть: у мене таке-то місто, а в мене таке-то. Ні в кого немає міста. Місто -вгорі, а сьогодення — це шлях. І ми подорожуємо щодня, поки рухається природа. А чи є такий, хто в дорозі відкладав би гроші? Чи є такий, хто в дорозі заривав би золото? Коли ти ввійдеш до гостинного двору, то скажи мені, чи прикрашаєш цей гостинний двір? Ні, але їси і п’єш, і поспішаєш вийти. Земне життя — це гостинний двір. Ми прийшли і проводимо тут земне життя. Тож постараймося вийти з доброю надією, нічого не будемо залишати тут, щоб не втратити там. Коли ти ввійдеш до гостинного двору, то що говориш слузі? Дивися, куди кладеш речі, не залиши чогось тут, щоб нічого не пропало, жодна дрібниця, жоден дріб’язок, щоб ми все принесли додому.

Так і ми в цьому житті будемо дивитися на життя, як на гостинний двір, і нічого не будемо залишати тут, у гостинному дворі, а все понесемо до батьківщини. Ти подорожній і мандрівник або, точніше, ти навіть менший за подорожнього. Як це? Зараз поясню. Подорожній знає, коли він входить до гостинного двору і коли виходить, бо він владний і вийти, і ввійти. А я, входячи в гостинний двір, тобто в це життя, не знаю, коли вийду. Іноді я готую запаси на довгий час, а Господь раптом волає до мене: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12,20). Невідомий вихід, ненадійне надбання, тисячі стромовин, зі всіх боків хвилі. Навіщо ж ти захоплюєшся цією примарою божевілля? Навіщо, залишивши істину, захоплюєшся тінню?

6. Я це говорю і не перестану говорити, збуджуючи постійну печаль і заспокоюючи рани, і не для тих, котрі впали, а для тих, котрі вистояли. Ті відійшли й отримали кінець, а ті, котрі вистояли, через їхнє нещастя зробилися більш безпечними. Що ж скажеш нам робити? Одне зроби: зненавидь гроші і люби своє життя. Відкинь майно, не кажу: все, а відокрем зайве. Не бажай чужого, не оббирай удовиць, не викрадай у сироти, не опановуй їхнім домом. Я говорю не про особи, а про справи. Якщо ж когось докоряє совість, то він сам винуватий, а не моє слово.

Навіщо забираєш там, де заздрість? Здобувай там, де вінець. Здобувай не землю, а небо: «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає .зусилля, той здобуває його» (Мф. 11, 12). Навіщо забираєш у бідного, котрий скаржиться? Забирай у Христа, Який хвалить. Чи бачиш божевілля і несамовитість? Ти забираєш у бідного, котрий має дещо? Христос говорить: у Мене забирай, і Я буду дякувати тобі за здобуття. Здобувай Моє Царство і бери силою. Якби ти захотів здобути царство земне чи, правильніше, якби захотів навіть подумати про таке, то ти був би покараний. А коли не здобудеш Царства Небесного, то будеш покараний. Де земне, там заздрість, а де духовне, там любов. Про це роздумуй щодня, щоб, коли через два дні знову побачиш кого-небудь одягненого у шовковий одяг, пихатого, як він несеться на колісниці, ти не збентежився і не стривожився. Не хвали багатого, а тільки того, хто живе праведно. Не засуджуй бідного, а вчися мати про речі правильне, неоманливе судження.

Не віддаляйся від Церкви, бо немає нічого сильнішого за Церкву. Церква — це твоя надія, Церква — це твоє спасіння, Церква — це твій притулок. Вона вища за небо, ширша за землю. Вона ніколи не старіє, а завжди цвіте. Тому Писання, виражаючи її твердість і непохитність, називає її горою, за непорочність називає її дівою, за пишноту називає царицею, за споріднення з Богом називає дочкою, за багатодітність називає її тією, що була безплідною і народжує сімох, — безліч назв задля того, щоб вияснити її благородність! Господь, як і вона, має багато імен: і Отцем називається, і Шляхом називається, і Життям називається, і Світлом називається, і Силою називається, й Очищенням називається, й Основою називається, і Дверима називається, і Безгрішним називається, і Скарбом називається, і Господом називається, і Богом називається, і Сином називається, і Єдинородним називається, і зображенням Божим, і образом Божим називається. Хіба вистачить одного імені, щоб виразити все? Ні, для того і безліч імен, щоб ми знали про Бога хоч дещо. Так і Церква називається багатьма іменами. Вона називається дівою, хоч колись була блудницею, і це є дивовижною справою Нареченого, що Він узяв блудницю і зробив дівою. Надзвичайні і дивні справи! Шлюб у нас руйнує дівоцтво, а шлюб у Бога відновлює дівоцтво. У нас та, котра була дівою, вступивши в шлюб, уже не діва. У Христа та, котра була блудницею, вступивши у шлюб, стає дівою.

7. Нехай тільки це пояснить єретик, котрий досліджує небесне народження і говорить: як Отець народив? Скажи йому: як Церква, котра була блудницею, зробилася дівою? І як Та, Котра народила, залишилася дівою? «Бо я турбуюся про вас ревністю Божою, — говорить Павло, — тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою» (2 Кор. 11, 2). О, мудрість і розуміння! «Бо я турбуюся про вас ревністю Божою». Що це означає? «Турбуюся», — говорить він. Ти, духовний, турбуєшся? «Турбуюся», — говорить, як Бог. І Бог турбується? Так, турбується не пристрастю, а любов’ю і бажанням. «Бо я турбуюся про вас ревністю Божою».

Може, сказати тобі, як Бог ревнує? Він бачив, що земля розбещується бісами, і віддав Свого Сина. Звичайно, слова, які використовуються щодо Бога, мають неоднакове значення. Наприклад, ревнує Бог, гнівається Бог, кається Бог, ненавидить Бог. Це — слова людські, однак їхній зміст має бути побожним. Чи ревнує Бог? «Бо я турбуюся про вас ревністю Божою». Чи гнівається Бог? «Господи!Не суди мене в ярості Твоїй» (Пс. 6,2). А чи навіть не спить Бог? «Встань, Господи, чого спиш Ти?.» (Пс. 43,24). Чи кається Бог? «І розкаявся Господь, що створив людину» (Бут. 6, 6). Чи ненавидить Бог? «Новомісяччя ваші і свята ваші ненавидить душа Моя» (Іс. 1, 14). Однак ти не звертай уваги на простоту виразів, а усвідом їхній побожний зміст. Ревнує Бог, оскільки любить. Гнівається Бог не пристрастю, а відплатою і покаранням. Спить Бог, але не сном, а довготерпінням. Сприймай вирази з розбором. Так і тоді, коли чуєш, що Бог народжує, то май на увазі не відділення, а одноіс-тотність. Справді, багато виразів Бог запозичав від нас, а ми -від Нього, щоб це послужило для нашої честі.

8. Чи зрозумів ти, що я сказав? Слухай уважно, улюблений. Є імена Божі й імена людські. Він узяв від мене і Сам дав мені
 — Дай мені свої, — каже Він, — і візьми Мої. Для тебе потрібні Мої. Не Я відчуваю потребу, а ти, бо Моя сутність нетлінна, а ти — людина, одягнена плоттю. Тому ти і шукаєш виразів плотських, щоб, будучи одягненою плоттю, могла через зрозумілі для тебе слова усвідомити ті поняття, які є вищими за тебе.

Які ж імена Він узяв від мене і які дав мені? Сам Він Бог і мене назвав богом: там таким є Саме Єство, а тут — почесне ім’я. «Я сказав: ви — боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81, 6). Тут слова, а там справжнє Єство, Він назвав мене богом, бо я визнаний гідним честі. А Сам Він назвався Людиною і Сином Людським, назвався Шляхом і Дверима, назвався Каменем. Ці імена Він узяв від мене, а ті від Себе дав мені. Для чого він назвався Шляхом? Для того, щоб та зрозумів, що через Нього ми піднімаємося до Отця. Для чого назвався Каменем? Щоб ти усвідомив істинність і непохитність віри. Для чого назвався Основою? Щоб ти знав, що Він тримає все. Для чого назвався Коренем? Щоб ти знав, що на Ньому ми виростаємо. Чому назвався Пастирем? Тому, що Він пасе нас. Чому назвався Агнцем? Тому, що за нас він приніс Себе в жертву і зробився очищенням. Чому назвався Життям? Тому, що Він воскресив нас, котрі були мертвими. Чому назвався Світлом? Тому, що звільнив нас від темряви. Чому назвався Силою? Тому, що Він одноістотний з Отцем. Чому назвався Словом? Тому, що Він народився від Отця: як моє слово походить з моєї душі, так і Син народився від Отця. Чому назвався Одіянням? Тому, що я, хрестившись, одягнувся в Нього. Чому назвався Хлібом? Тому, що я вкушаю Його, причащаючись Тайн. Чому назвався Домом? Тому, що я живу в Ньому. Чому назвався Жителем? Тому, що ми стали храмом Його. Чому назвався Нареченим? Тому, що Він обрав мене Собі за наречену. Чому назвався Непорочним? Тому, що прийняв мене — діву. Чому назвався Владикою? Тому, що я — раб Його.

9. Глянь, як Церква, як я сказав, називається нареченою, інколи — дочкою, інколи — дівою, інколи — рабою, інколи — царицею, інколи — неплідною, інколи — горою, інколи — раєм, інколи — багатодітною, інколи — лілеєю, інколи — джерелом і всякими іменами. Тільки застерігаю тебе, слухаючи це, не думай будь-чого чуттєвого, а піднеси свій розум, пам’ятай, що це не може бути чуттєвим. Наприклад, гора — це не те ж саме, що діва, діва — не наречена, цариця — не те ж саме, що раба. А Церква — це все разом. Чому? Тому, що це не в тілі, а в душі У тілі це не помістилося б, а в душі є велике море. «Стала цариця праворуч Тебе» (Пс. 44, 10). Цариця? Пригноблена, вбога, як стала царицею? І куди вона зійшла? Високо стала ця цариця. Яким чином? Бо Цар зробився рабом. Він не був таким, а став ним потім.

Тож пам’ятай про властивості Божества і роздумуй над справами Його домобудівництва. Пам’ятай, Ким Він був і Ким став задля тебе, не змішуй понять і справи людинолюбства не перетворюй у привід для богохульства. Він був високим, а вона приниженою: високим не за місцем, а за природою. Він є Істотою нетлінною, незмінною, безсмертною, неосяжною для розуму, невидимою, безконечною, Він завжди перебуває таким, яким є, перевершує ангелів, вищий за небесні сили, перемагає уми, перевищує свідомість, Його неможливо бачити, в Нього можна тільки вірувати. Ангели бачать Його і тремтять, херувими перед Ним закриваються крилами — всі у страху. Він дивиться на землю, і вона хитається, погрожує морю, і воно висихає. Він з пустелі вивів ріки, поставив мірилом гори і пагорби вагою. Як мені виразити це, як зобразити? Його велич не має меж, Його премудрість не має числа: «Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його» (Рим. 11, 33).

Настільки Він великий і настільки високий, якщо тільки можна без побоювання так сказати: настільки великий і настільки високий!? Але що мені робити? Я людина і висловлююсь по-людськи, я володію тлінною мовою і прошу прощення в Господа. Звичайно, що не з гордості я використовую такі слова, а тому, що не маю інших. Однак я не зупиняюсь на убогості слів, а на крилах розуму підношуся вище. Настільки великий і настільки високий — це я говорю для того, щоб ти, не зупиняючись на висловах та вбогості слів, і сам навчився робити те ж саме. І навіщо тобі дивуватися, що я так роблю, коли Він Сам так чинить, бажаючи зобразити дещо таке, що перевершує людські властивості? Оскільки Він розмовляє з людьми, тому й використовує людські образи. І хоч вони недостатні для вираження всієї суті (Божества) і не можуть представити Його у всій повноті, однак для немічності слухачів достатні.

10. Напруж свою увагу і не тягатися тривалістю бесіди. Коли Він являється, то являється не Таким, Яким Він є, являється не у відкритій Своїй сутності (ніхто не бачив Бога Таким, Яким Він є; бо коли він являється із поблажливістю, то тремтять херувими, сходить — і димляться гори, сходить — і висихає море, сходить — і хитається небо; а якби Він явився без поблажливості, то хто витримав би це?) — Він являється не Таким, Яким Він є, а Таким, що Його може бачити той, хто дивиться. Тому інколи являється Старим, інколи Новим, інколи у вогні, інколи у вітрі, інколи у воді, інколи у зброї, не змінюючи Своєї сутності, а переміняючи вигляд відповідно до різних обставин. Так тоді, коли хоче сказати дещо про Себе, Він використовує людські образи. Наприклад: (Господь) зійшов на гору «і преобразився перед ними: лице Його засяяло, як сонце, одежа ж Його стала білою, як світло» (Мф. 17, 2). Він відкрив, сказано в Писанні, в деякій мірі Божество, показав учням Бога, Який перебуває в Ньому, «і преобразився перед ними». Вдумайтеся уважно в ці слова: «І преобразився перед ними», — сказано, і засяяв одяг Його, як світло, а обличчя Його, як сонце.

Я сказав: Він настільки великий і настільки високий, і додав: помилуй мене, Господи, (однак я не наполягаю на цьому вислові, а бентежусь і не знаю іншого відповідного вислову). І тепер хочу вселити тобі, що я навчився цього із Писання. Євангеліст хотів показати Його сяйво і сказав: «Засяяло». Скажи мені, як Він просяяв? Дуже світло. Як саме? «Як сонце». Ти кажеш: «Як сонце»? Так. Чому ж? Тому, що я не знаю іншого більш яскравого світила. І був Він «білий, як світло». Чому ж «білий, як світло»? Тому, що я не знаю іншої більш білої речовини. Але що Він не тільки так сяяв, це видно з наступного: «Учні впали ниць» (Мф. 17,6). Якби Він сяяв, як сонце, то учні не впали б: адже на сонце вони дивилися щодня, однак не падали. Звичайно, що Він сяяв світліше за сонце і світло, і учні, не витерпівши цього сяйва, впали.

11. Скажи мені, Євангелісте: чому ж, коли Він просяяв світліше за сонце, ти говориш: «Як сонце»? Так хочу сповістити тобі про це світло, однак я не знаю іншого більшого світила, не знаю іншого образу, який панує між світилами. Я так сказав, але щоб ти не зупинявся на вбогості вислову, тому вказав тобі на падіння учнів: вони впали на землю, будучи ураженими подивом. «Встаньте» (Мф. 17, 7), — сказав Господь, і підняв їх, а вони були обтяжені. Вони не витримали надмірного сяйва, тому обважніли їхні очі — настільки світло, яке з’явилося, було більшим за сонячне. А Євангеліст сказав: «Як сонце», бо це світило, будучи знайомим для нас, перевершує всі інші світила.

Або, як я вже сказав: Такий великий і Такий високий виявив благовоління до блудниці. Бог виявив благовоління до блудниці? Так, до блудниці, тобто до нашого єства. До блудниці благоволить Бог? Людина, якщо прагне до блудниці, засуджується, а Бог виявляє благовоління до блудниці для того, щоб блудницю зробити дівою. Коли бажання чоловіка служить погибеллю для тієї, до якої він прагне, тоді благовоління Боже служить спасінням для тієї, до якого Він благоволить. Такий великий і Такий високий благоволить до блудниці? Для чого? Для того, щоб стати її Нареченим. Що ж Він робить? Він не посилає до неї нікого з рабів, не посилає до блудниці ані ангела, ані архангела, ані серафима, а Сам приходить зі Своєю любов’ю. І знову, слухаючи про любов, ти не думай про любов чуттєву. З розбором вибирай думки з висловів, як прекрасна бджола, яка сідає на квіти і вибирає мед, а трави пролітає мимо.

Він благоволить до блудниці і що робить? Не підносить її до неба, адже Він не хотів підносити блудницю на небо, а Сам сходить. Оскільки вона не могла піднятися на небо, то Він Сам зійшов на землю. Він приходить до блудниці і не соромиться, входить до її хатини, дивиться на неї нетверезу. І як приходить?

Не Своїм відкритим єством, а стає тим, ким була блудниця. Не примарно стає таким, а єством, щоб вона, побачивши Його, не злякалася, не заховалася, не втекла. Він приходить до блудниці і стає людиною. Як стає? Зачинається в утробі, поволі росте і проходить шлях свого зростання. Хто зростає? Домобудівни-чий, а не Саме Божество, образ раба, а не Особа Господа, моя плоть, а не Його сутність. Він поволі зростає і перебуває між людьми. Він знаходить ту, до якої прийшов, покриту ранами, здичавілу, обтяжену бісами. І що робить? Підходить до неї, а вона побачила і відбігла. Він закликає волхвів. Чого ви боїтеся? Я не суддя, а лікар, «бо Я прийшов не судити світ, а спасти світ» (Ін. 12, 47).

Він відразу ж закликає волхвів. О, надзвичайні і дивні справи! Волхви є первістками. Той, Хто утримує Всесвіт, лежить у яслах, Той, Хто управляє всім, повивається пеленами. Влаштовується храм, і вселяється Бог. Приходять волхви і тут же поклоняються; приходить митар і стає євангелістом; приходить блудниця і стає дівою; приходить хананеянка і приймається з людинолюбством. Для люблячого притаманно не вимагати звіту за гріхи, а прощати беззаконня і гріхи. Що ж Він робить? Приймає її й обручає Собі. Що дає їй? Запоруку заручення. Яку? (Печать) Духа Святого. Той, Хто утверджує нас із вами в Христі і Який помазав нас, — говорить Павло, — є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа в серця наші» (2 Кор. 1, 21-22). Він дає їй Духа, а потім говорить:
 — Хіба не в раю Я оселив тебе? Вона відповідає:
 — Так.
 — Як же ти впала звідти?
 — Прийшов диявол і вивів мене з раю.
 — Ти насаджена була в раю, а диявол вигнав тебе звідти. Ось Я оселю тебе в Собі, і Сам буду носити тебе.
 — Яким чином?
 — Диявол не сміє приступити до Мене. Не на небо Я зводжу тебе, бо тут більший за небо, у Самому Владиці неба буду носити тебе.Пастир носить, і вовк уже не приступає чи, точніше, нехай він приступає. Господь носить наше єство, підходить диявол й уражається. Я насадив тебе, говорить Він, у Ообі. Тому Він і сказав: «Я є лоза, а ви гілки» (Ін. 15,5). Так, Він насадив її в Самому Собі. Що ж далі?
 — Але я грішна, — говорить людина, — я не чиста.
 — Не турбуйся про це, — відповідає Господь, — Я Лікар. Я знаю Мою посудину, знаю, наскільки вона зіпсована. Колись вона була глиняною і зіпсувалася. Я виправлю її купіллю Хрещення і віддам вогню.

Поглянь же, Бог узяв пороху від землі і створив людину, сформував її. Прийшов диявол і зіпсував її. Прийшов Сам Бог, знову взяв людину, відновив її, обновив її Хрещенням і не залишив її тіло глиняним, а зробив його «гончарним». Він віддав глину вогню Духа: «Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем» (Мф. 3, 11). Хрестить водою, щоб обновити, а вогнем, щоб зміцнити. Здавна пророкуючи про це, пророк говорив: «Як посуд глиняний, розіб’єш їх» (Пс. 2, 9). Не сказав (просто): «Як посуд гончарний», яким він уже буває у вжитку, але: «Як посуд глиняний (гончарський)»1, тобто такий, яким він буває на верстаті гончаря під час роботи над ним. (Відмінність у тому, що) у роботі в гончаря він є (просто) глиною, і в нас — «посуд глиняний (гончарський)». Отже, пророк використовує вираз: «Як посуд глиняний, розіб’єш їх», передбачаючи відновлення (занепалої людини) через Хрещення. Він відновлює, говорить, і обновляє. Я сходжу у (воду) хрещення, і мій вигляд перемінюється, вогонь Духа обновляє його, і він робиться гончарним.

А що це не порожні слова, то послухай Іова: Ти, як глину, обробив мене» (Іов. 10, 9). Павло говорить: «Але скарб цей ми носимо в глиняних посудинах» (2 Кор. 4, 7). Однак глянь на міцність цієї глиняної посудини, яка не вогнем обпалена, а Духом. Яка ж це глиняна посудина? «Від юдеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один paз побивали камінням… (і глиняна посудина не розбилася); ніч і день пробув я в безодні морській (був у глибині, і глиняна посудина не розпалася); розбивався si мною корабель», (а скарб не загинув; корабель був у воді, а вантаж плив) (2 Кор. 11, 24-25). «Але скарб цей ми носимо». Який скарб? Натхнення Духа, виправдання, освячення, відкуплення. Який, скажи мені, скарб? «В ім’я Ісуса Христа Назорея встань і ходи… Енею! Зціляє тебе Ісус Христос… Обернувся і сказав духові: «Повеліваю тобі ім’ям Ісуса Христа вийти з неї» (Діян. 3, 6; 9,34; 16,18).

12. Чи бачиш скарб, яскравіший за царські скарби? Хіба можуть царські перли зробити те, що робили апостольські слова? Наклади тисячі діадем на мертвого, і він не встане, а вимовлене одне слово апостола, і воно відновило бунтівливу природу, повернуло її до попереднього стану. «Скарб цей ми носимо». О, скарб, який не тільки зберігається, але й зберігає той дім, у якому він знаходиться! Чи зрозумів ти, що я сказав? Земні царі і начальники, маючи скарби, ставлять великі будинки, стіни, засуви, двері, стражів, замки, щоб зберегти скарб. А Христос зробив інакше: Він поклав Свій скарб не в кам’яний, а в глиняний посуд. Якщо цей скарб великий, то чому немічна посудина? Саме тому і немічна посудина, що великий скарб: не посудина оберігає цей скарб, а він оберігає посудину. Я кладу, говорив Він, скарб, і хто може викрасти його? Приходив диявол, приходив увесь світ, приходили тисячі і не викрали скарбу. Посудина зазнавала ударів, а скарб не піддався. Він тонув у морі, а скарб не потонув; він помер, а скарб залишається.

Ось (який скарб) дав Бог (блудниці) запорукою (заручення). Де ті, котрі хулять гідність Духа? Слухайте: Той, Хто утверджує нас із вами в Христі і Який помазав нас, є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа в серця наші» (2 Кор. 1, 21-22). Усі ви знаєте, що запорука, — це деяка частина від усього. А як, послухай. Приходить хто-небудь продати будинок за велику ціну і говорить: дай мені запоруку, щоб я був упевненим. Приходить хто-небудь узяти дружину, домовляється про придане та інші речі і говорить: дай мені запоруку. Чуєш: навіть при продажі раба є запорука, і при всіх договорах є запорука.

Так і Христос, вступаючи з нами у Завіт, — адже Він хотів узяти мене, як наречену, — призначає мені придане, однак не грошима, а Кров’ю. Він призначає мені в придане відплату благами: «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2, 9). Так Він призначив мені в придане безсмертя, славослів’я з ангелами, спасіння від смерті, звільнення від гріха, спадщину Царства, — яке велике багатство! Виправдання, освячення, звільнення від земного, отримання майбутнього. Велике придане дане мені! Слухай уважно. Глянь, що Він робить. Він прийшов узяти блудницю (так я називаю її тому, що вона була нечиста), щоб ти пізнав любов Нареченого. Він прийшов, узяв мене, призначає мені придане і говорить:
 — Я віддаю тобі Моє багатство.
 — Яке?
 — Ти, — каже, — втратила рай? Отримай його. Ти, — каже, -втратила красу? Отримай її, отримай усе.

Але тільки придане це дано мені не тут.

13. Послухай, чому Він сповіщає про це придане. Він призначив мені в придане воскресіння тіла і нетління. Не завжди після воскресіння буває нетління, — це два окремі явища. Чимало із тих, котрі воскресли, знову померли, наприклад Лазар і тіла святих. А тут не так. Він обіцяє воскресіння, нетління, радість з ангелами, зустріч із Сином на хмарах — «і так завжди з Господом будемо» (1 Сол. 4,17), — спасіння від смерті, звільнення від гріха, знищення смерті. Як це? «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував тим, що люблять Його» (1 Кор. 2, 9). Ти даруєш мені блага, яких я не знаю?
 — Так, — говорить Він, — тут Я вступаю з тобою в союз, тут ти люби Мене.Чому ж ти тут не даєш мені приданого?
 — Це буде тоді, коли ти прийдеш до Мого Отця, коли ввійдеш у Царські чертоги. Адже тепер Я прийшов до тебе, а не ти до мене. І прийшов Я не для того, щоб ти залишалася тут, а щоб узяти тебе і піднести. Не шукай же приданого тут. Усе в надії, все у вірі.
 — Невже тут Ти нічого не даси мені?
 — Прийми запоруку, — говорить Він, — щоб вірити Мені щодо майбутнього. Прийми задаток, прийми заручні дари. Тому і Павло говорить: «Я обручив вас» (2 Кор. 11, 2).

Бог дарував нам земні блага саме як заручні дари — це заручини дар, запорука, а все придане знаходиться там. Яким чином? Зараз поясню. Тут я старію, а там не старію; тут помираю, а там не помираю; тут печалюся, а там не печалюся; тут бідність, і хвороба, і підступи, а там нічого подібного нема; тут темрява і світло, а там тільки світло; тут утиски, а там воля; тут хвороба, а там здоров’я; тут життя, яке має кінець, а там життя, яке не має кінця: тут гріх, а там правда і жодного гріха; тут заздрість, а там нічого подібного. Дай мені, скажеш, це. Почекай, щоб і сподвижники твої спаслися, почекай. «Він і поклав печать на нас, і дав запоруку» (2 Кор. 1, 22). Яку запоруку? Духа Святого, дар духовний. Я говорю про Духа. Він дав апостолам печать, сказавши: прийміть і дайте всім. Хіба ця печать розділяється? Роздається і не розділяється, роздається і не знищується. Таким є духовний дар. Отримав Святого Духа Петро, отримав і Павло, обійшов увесь світ, спасав грішників від гріхів, зціляв кривих, одягав нагих, воскрешав мертвих, очищав прокажених, закривав уста дияволу, виганяв бісів, розмовляв з Богом, насадив Церкву, зруйнував капища, знищував жертовники, винищував вади, насаджував чесноти, робив людей ангелами.

14. Усе це сталося з нами: запорука наповнила весь світ. Коли я говорю: весь світ, то маю на увазі всю землю, яку освітлює сонце: море, острови, гори, долини і пагорби. Павло облетів її, наче птах, отримуючи перемогу тільки самими вустами. Виготовлювач наметів, він працював різцем і виробляв шкіри, однак це ремесло не стало йому на заваді в чесноті. Виготовлювач наметів виявився сильнішим за бісів, некрасномовний -мудрішим за філософів. Чому? Він отримав запоруку, мав печать і носив її із собою. Усі бачили, що Цар прийняв на себе наше єство. Бачив біс і відступав, він бачив цю запоруку і тремтів, і віддалявся, дивлячись на апостольські одежі, він утікав. О, сила Духа! Не тільки душі і тілу Він давав таку владу, але й одягові, і не тільки одягові, але й тіні. Проходив Петро, і його тінь проганяла хвороби, відганяла бісів, воскрешала мертвих. Обходив світ Павло, винищував терня безчестя і кидав насіння благочестя, як дивний хлібороб, використовуючи плуг навчання. І до кого ходив він? До фракійців, скіфів, індійців, маврів, сардійців, готів, до диких істот і всіх навертав. Як? Силою запоруки. Звідки отримав достатні засоби? Від благодаті Духа. Він був простий, нагий, босий, але Бог дав йому «запоруку Духа». Тому Він і говорив: «І хто здатний до цього… Не тому, що ми самі здатні були помислити щось від себе, ніби від себе, але здібність наша від Бога. Він дав нам здібність бути служителями Нового Завіту, не букви, але духу» (2 Кор. 2, 16; 3, 5-6).

Поглянь, що зробив Дух: Він знайшов землю, наповнену бісами, і зробив її небом. Не про теперішнє думайте, а зверніть увагу на тодішнє. Тоді був плач, тоді скрізь були жертовники, скрізь дим, сморід, скрізь перелюб, ідолопоклонство, жертви, біси, що всюди тріумфували, твердиня диявола, скрізь звеличувався блуд, а Павло був один. Як його не потопили? Як не роздерли? Як він відкривав уста? Він прийшов до Фіваїди і заполонив усіх жителів, увійшов до царських чертогів і царя зробив учнем; увійшов до судилища, і суддя говорить йому: Ти майже переконуєш мене стати християнином» (Діян. 26, 28), -суддя став учнем; увійшов до в’язниці і навернув в’язничного сторожа; прибув на острів варварів і єхидну зробив учителькою; прийшов до римського народу і залучив на свій бік сенат. Він ходив по ріках, ходив по пустельних місцях усього світу: ані земля, ані море не залишилися поза його діяннями. Господь дав йому «печать і дав запоруку», дав запоруку і сказав: це Я даю тобі тепер, а інше обіцяю.

Тому і говорить пророк: «Стала цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена» (Пс 44, 10). Не про одяг говорить він, а про чесноту. Так само в іншому місці Писання говорить: «Чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?» (Мф. 22, 12). Не про одяг, звичайно, йдеться, а про перелюб, про мерзенну і нечисту діяльність. Як нечистий одяг знаменує гріх, так золотий — чесноти. Але цей одяг — царський. Він Сам дав їй цей одяг, адже вона була нагою, нагою і потворною. «Стала цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена». Не про одяг говорив Він, а про чесноти. Не сказав: «У золоті». Зауваж: цей вираз містить в собі досить глибокий зміст. Не сказав пророк: «У золоті», але: «В ризи позолочені». Слухай уважно. Золотий одяг весь із золота, а позолочений буває частково із золота, а частково із шовку. Чому ж він сказав, що наречена носить одяг не золотий, а позолочений? Вникни уважно. Він тут має на увазі церковне життя, а воно є різноманітним: не всі ми однакові за своїм життям, але один несе подвиг у дівоцтві, інший — у вдівстві, ще інший — в іншому виді благочестя. Одяг Церкви — це життя Церкви.

15. Оскільки Господь наш знав, що коли б Він указав один шлях, то багато хто став би байдужим, тому Він і вказав різні шляхи. Ти не можеш іти шляхом дівоцтва? Іди шляхом одношлюбності. Не можеш через одношлюбність? Іди, принаймні, через другий шлюб. Не можеш іти шляхом цнотливості? Іди шляхом милосердя. Не можеш іти шляхом милосердя? Іди шляхом посту. Не можеш тим? Іди цим. Не можеш цим? Іди тим. Тому пророк і вказав не на золоті ризи, а на «позолочені». Вони водночас і шовкові, і багряні, і золоті. Ти не можеш бути золотим? Будь шовковим: Я приймаю тебе, але тільки в одязі.

У такому ж розумінні і Павло говорить: «Чи будує хто на цій основі із золота, срібла, дорогоцінних каменів, дерева, сіна, соломи» (1 Кор. 3, 12). Ти не можеш бути дорогоцінним каменем? Будь золотом. Не можеш бути золотом? Будь сріблом, тільки б «на основі». І ще в іншому місці: «Інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок» (1 Кор. 15, 41). Ти не можеш бути сонцем? Будь місяцем. Не можеш бути місяцем? Будь зіркою. Не можеш бути великою зіркою? Будь принаймні малою, тільки б на небі. Не можеш бути безшлюбним? Живи в шлюбі з помірністю, тільки б у Церкві. Не можеш бути щедрим? Будь милосердним, тільки б у Церкві, тільки би в одязі, тільки би під керівництвом цариці.

«Ризи позолочені» — це різний одяг. Я не закриваю перед тобою дорогу. Завдяки різноманітності чеснот домобудівництво Царя зробилося зручним. «В ризи позолочені одягнена, прикрашена». її одяг різноманітний. І, коли хочеш, то вникни
в глибину сказаних слів. Глянь на «ризи позолочені». Тут одні в чернецтві, другі живуть у чесному шлюбі, мало чим відстаючи від тих: одні одношлюбні, а інші — у квітучому вдівстві. Для чого рай? Чому він різноманітний? У ньому були різні квіти, дерева і багато коштовностей. Багато зірок, а сонце одне; багато видів життя, а рай один; багато храмів, а рай один; багато храмів, а мати одна. Один — це тіло, другий — очі, інший — палець, але всі є одним: і мале, і велике, і найменше — це одне. Так, діва не може бути без заміжньої жінки: вона народилася від шлюбу, отже, не може зневажати шлюбу. І діва є коренем шлюбу. Все поєднане: мале з великим, а велике з малим. «Стопа цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена» (Пс. 44, 10). І далі: «Слухай, дочко». Той, Хто влаштовує весілля, говорить:
 — Ти йдеш до Нареченого, Який вищий за тебе Єством, вищий за тебе природою. Я влаштовую весілля. «Слухай, дочко».

І вона тут же стала дружиною? Так, але в цьому, звичайно, немає нічого чуттєвого. Він поєднався з нею, як із дружиною, любить її, мов дочку, піклується, як про рабиню, оберігає, як діву, захищає, як рай, леліє, як Своє Тіло, піклується про неї, як Глава, вирощує, як корінь, пасе, як Пастир, поєднується, як Наречений, прощає, як Жертва умилостивления, заколюється, як Агнець, оберігає її красу, як Наречений, піклується про неї, як чоловік. Тут багато думок, щоб ми скористалися бодай малою часткою цього домобудівництва. «Слухай, дочко, і споглянь», зверни увагу на справи весільні та духовні. «Слухай, дочко». Раніше вона була дочкою бісів, дочкою землі, недостойною землі, а тепер стала дочкою Царя. Цього хотів Той, Хто любить її. Хто любить, той не зважає на зовнішній вигляд, любов не дивиться на неподобство, тому вона і називається любов’ю (єрос), що часто любить і потворне. Так учинив і Христос: Він побачив потворну, — адже її не можна було назвати красивою, — полюбив її і зробив її новою, яка не має скверни або вади. О, Наречений, Який неподобство нареченої перемінює на красу!

«Слухай, дочко, і споглянь». Використовує два вирази: «слухай» і «споглянь», обидва залежать від тебе: один від очей, а другий від слуху. Адже її придане полягало в слуханні. (Якщо деякі проникають глибше, то нехай почекають більш немічних.

Я хвалю вас, котрі виявляють успішність, і прощаю тих, котрі йдуть позаду). Оскільки її придане полягало в слуханні… Що означає: в слуханні? У вірі, адже «віра від спухання» (Рим. 10, 17), — у вірі, а не у володінні, не насправді. Тому я і говорив, що Бог розділив придане на дві частин: одне дарував їй замість запоруки, а друге обіцяв їй у майбутньому. Що ж він дарував їй? Дарував їй прощення гріхів, звільнення від покарання, виправдання, освячення, відкуплення, Господнє Тіло, Божественну трапезу, духовну, воскресіння мертвих. Усе це мали апостоли. Тож одне Він дав, а інше обіцяв; і одне було насправді й у володінні, а інше — в надії і вірі. Послухай ще, що Він дарував. Хрещення, жертву. Це насправді. А поглянь, що Він обіцяв. Воскресіння, нетління тіла, єднання з ангелами, радість з архангелами, життя разом з Ним, життя нетлінне, блага, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9).

16. Ви розумієте те, що сказано. Не забувайте ж цього. Я саме про те й піклуюся, щоб ви розуміли. Придане цієї нареченої розділене на дві частини: на теперішнє і майбутнє; на те, яке бачимо, і на те, про яке чуємо; на те, яке дарується, і на те, яке очікується вірою; на відчутне і на те, що в передчуттях; на блага земного життя і блага після воскресіння. Одне ти бачиш, а про інше чуєш. Тож поглянь, що Він говорить їй, щоб вона не думала, що отримала тільки це, хоч і це було великим, невимовним і вищим за всяке сприйняття: «Слухай, дочко, і споглянь», — про те послухай, а на це споглянь, щоб не говорити: знову в надії, знову у вірі, знову в майбутньому. «Споглянь», -одне Я даю, а інше обіцяю, те в надії, а це отримай як запоруку, це прийми як задаток, це візьми в заставу. Я обіцяю тобі Царство; віруй на підставі цього, вір Мені.
 — Ти обіцяєш мені Царство?
 — Так, але Я дарував тобі більше — Владику Царства: Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього?» (Рим. 8,32).
 — Даруєш воскресіння тіл?
 — Так, Я дарував тобі більше.
 — Що?
 — Спасіння від гріхів.
 — Чому ж більше?
 — Бо гріх породив смерть. Я умертвив цього отця, то невже не вб’ю дочки? Я висушив корінь, то невже не винищу плоду? «Слухай, дочко, і споглянь».
 — На що мені дивитися?
 — На мертвих, які воскресають, на прокажених, які очищаються; на море, яке приборкується; на розслабленого, який зціляється; на рай, що відкривається; на хліби, що примножуються; на гріхи, що відпускаються; на кривого, який скаче; на розбійника, який стає жителем раю; на митаря, який стає євангелістом; на блудницю, яка стає славнішою за діву. «Слухай і споглянь». Про те послухай, а на це споглянь. Щодо теперішнього, то ти можеш переконатися на досвіді, а щодо майбутнього, то Я дав тобі запоруку. Воно ще краще. Що ж ти скажеш? Усе це — Моє. «Слухай, дочко, і споглянь».
Це придане від Бога. Що ж приносить наречена? Подивимося. І ти повинна принести; що ж принесеш ти, щоб не залишилася без приданого?
 — А що я можу принести, — каже вона, — від жертовників, від диму, від бісів? Що я можу принести?
 — Що? Прихильність і віру. «Слухай, дочко, і споглянь».
 — Яких же справ ти бажаєш від мене?
 — Забудь народ твій.
 — Який народ?
 — Бісів, ідолів, дим, сморід, кров. «І забудь народ твій і дім отця твого» (Пс. 44, 11). Запиши батька і йди до Мене. Я залишив Отця і прийшов до Тебе, то невже ти не залишиш свого отця?

Однак під цим виразом «Я залишив», який стосується Сина, не май на увазі розлучення.
 — Я зійшов, — каже Він, — за домобудівництвом і прийняв плоть. Ми, щоб поєднатися одне з одним, повинні залишити батьків, як наречений і наречена. «Слухай, дочко, і споглянь…, і забудь народ твій і дім отця твого» (Пс. 44, 11).
 — А що ти даси мені, коли я забуду?
 — «І забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44,12). Господь дасть тобі Свою любов, а разом з нею ти здобуваєш і все те, що належить Йому.

Коли б ви тільки змогли зрозуміти сказане. Це — думка тонка, і я хочу приборкати язики юдеїв. Однак напружте вашу увагу. Чи хтось слухає, чи не слухає, я обробляю землю, я працюю плугом. «Слухай, дочко, і споглянь…, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї» (Пс 44, 11-12). Юдей бачить тут красу чуттєву, тілесну, а не духовну.

17. Зверни увагу, ми досліджуємо, чим є краса тілесна, і чим є духовна. Є душа, є тіло, дві сутності: є краса тілесна, і є краса душевна. Що таке краса тілесна? Густі брови, веселий погляд, рум’яні щоки, рожеві губи, висока шия, хвилясте волосся, довгі пальці, стрункий ріст, квітуча білизна. Ця тілесна краса буває від природи чи від волі? Звичайно, що від природи. Послухай думки філософів: ця краса, краса обличчя, очей, волосся, чола буває від природи чи від волі? Зрозуміло, що від природи. Невродлива, хоч би використовувала незліченну кількість прикрас, не зможе зробитися красивою тілесно, бо природні властивості постійні, визначені, незмінні. Красива завжди залишається красивою, хоч би й не використовувала жодних прикрас, а невродлива не зможе зробити себе вродливою, так само як вродлива — невродливою. Чому? Тому, що ці властивості від природи. Бачиш тілесну красу?

Заглянемо в середину душі: перед нею тіло — це раба перед господинею. Звернемося ж до душі. Поглянь на цю красу чи, вірніше, послухай про неї, бо ти не можеш її бачити — вона невидима. Послухай же про цю красу. Отже, що таке краса душевна? Цнотливість, скромність, милосердя, любов, дружелюбність, доброзичливість, покірність перед Богом, виконання закону, правдивість, упокорення серця. Це — краса душі. Вона не від природи, а від волі. Хто не має її, той може придбати, а хто має, якщо буде байдужим, утрачає її. Як про тіло я говорив, що невродлива не може зробитися красивою, так про душу скажу протилежне: потворна душа може зробитися вродливою. Що було більш потворне за душу Павла, коли він був богохульником і гонителем, і що було прекрасніше за неї, коли він говорив: «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4,7)? Що потворніше за душу розбійника, і що більш вродливе за неї стало тоді, коли він почув: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23,43)? Що потворніше було за митаря, коли він крав, і що було більш благородне за нього, коли він висловив осуд собі?

Бачиш, що красу тіла ти не можеш змінити, бо вона не від волі, а від природи. А красу душі ми здобуваємо волею. Звідси ми й отримуємо визначення. Яке? Те, що душевна краса бере початок від покірності перед Богом. Якщо навіть потворна душа буде коритися Богові, то вона виправить своє неподобство і стане красивою. «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?» Він сказав: «Хто Ти, Господи?» Господь же сказав: «Я — Ісус» (Діян. 9, 4-5). Савл корився, і покора зробила його потворну душу красивою. Митареві Господь сказав: «Іди за Мною» (Мф. 9, 9; Лк. 5, 27). Митар устав і став апостолом, а потворна душа зробилася вродливою. Відчого? Від покори.Такірибалкам Господь сказав: «Ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей» (Мф. 4,19), — і завдяки покорі їхні душі стали вродливими.

Подивимося ж, про яку красу говорить Він тут. «Слухай, дочко, і споглянь…, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44,11-12). Якої доброти забажає? Душевної. У чому ця краса? У тому, що вона забула. «Слухай, — говорить Він, — і забудь». Це залежить від волі. «Слухай, — сказав Він. Потворна слухає, а її тілесна потворність не зникає. А скажи грішникові: «Слухай», — і коли він послухає, то глянь, яка буде краса. Отже, оскільки потворність нареченої була неприродною, а добровільною, бо вона ніколи не слухала Бога і переступила заповідь, тому Він відповідно до цього і лікує її. Вона потворна не від природи, а від волі, і стає красивою через покірність. «Слухай, дочко, і споглянь…, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї». А щоб ти знав, що Він говорить не про щось чуттєве, і, слухаючи про красу, не мав на увазі ані очі, ані ніс, ані вуста, ані шию, а благочестя, віру, любов — взагалі все внутрішнє — Він додав: «Уся слава дочки Даря у ній самій» (Пс 44,14). За це дякуймо Богові, Який подає все. Йому Одному належить слава, честь, держава навіки-віків. Амінь.

1. Переклад за церковнослов’янським текстом Біблії. Глиняний — із м’якої глини ще до випалювання. Гончарний — випалений у печі. Вираз «посуд глиняний» характеризує людей старозавітних, а слова Апостола про «посуд гончарний» стосуються людей, оновлених благодаттю таїнства Хрещення. [↩]

Опубліковано: 02.09.2010; востаннє змінено: 09.07.2012.