«Наша Парафія»

Короткий життєпис

Життя авви Доротея припадає на кінець VI — початок VII сторіч. У молоді роки старанно вивчав світські науки. Деякий час жив на батьківщині, в Аскалоні або в Ґазі, недалеко від обителі авви Серида. Був заможним. Скоро заприязнився з великими старцями Варсануфієм та Йоаном, настанови котрих спонукали його покинути все й прийняти монашество в обителі авви Серида. Під проводом Варсануфія та головно старця Йоана виховався як монах. Будучи послушником, наглядав за кімнатою для гостей, а згодом — за лікарнею. Під час цього останнього послуху був також провідником святого Доситея. По смерті авви Серида та святого старця Йоана, коли спільний наставник їхній, великий Варсануфій усамітнився у келії своїй, преподобний Доротей віддалився од спільноти авви Серида і став настоятелем іншої обителі. Мабуть, саме тоді Доротей і написав свої настанови, котрі проголошував учням своїм. Двадцять одне повчання і кілька послань — це все, що залишилось нам у спадщину з писань цього отця, світло науки якого поширилось не тільки в монаших обителях, а й повсюдно між християнами.

Помер близько 620 року Божого, а пам’ять його спогадуємо 5 червня.

Подвижницькі настанови святого Авви Доротея

1. З благости Своєї дав нам Бог заповіді, що очищують нас, аби могли ми з поміччю їхньою позбутися не тільки гріхів, а й самих пристастей. Бо щось одне є пристрасті, а зовсім інше — гріхи. Пристрасті — це гнів, марнославство, сластолюбство, ненависть, зла похіть тощо. Гріхи — це самі дії пристрастей, коли хтось чинить те, до чого спонукують його пристрасті; бо можна мати пристрасті, але не діяти за ними.

2. Мета Старого Завіту — навчити людину не робити того, від чого сама не хоче постраждати, зупинити її від скоєння зла. Ціль Нового Завіту — вигнати геть саму пристрасть, що спонукує людину чинити зло, — ненависть, сластолюбство, славолюбство та всі інші похоті.

3. Послухайте, що каже Господь: Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, тож знайдете полегшення душам вашим (Мт. 11:29). Цими словами Ісус вказав як на корінь усіх лих, так і на зцілення од них — причину всього благого; навчив, що звеличування повергло нас, а помилування не можна здобути інакше, як тільки протилежною йому смиренномудрістю. — Що є причиною усіх скорбот? Чи не гордість? Людина була створена блаженною і перебувала в раю. Їй було наказано не чинити однієї речі, а вона вчинила. Бачиш гордість? Бачиш непокірність — дочку гордости? Тоді Бог сказав: «Людина не вміє насолоджуватися самою лише радістю. Якщо не спізнає лиха, не відчує, що таке скорбота й труд, то не зрозуміє, що таке радість та спокій», — і вигнав її з раю. — Так була вона видана на поталу своєму самолюбству та власній волі, щоб вони сокрушили кості її; аби навчилася вона слідувати не собі, а заповідям Божим, і щоб злостраждання непослуху навчило її блаженному послуху, як сказано в Пророка: Покарає (навчить) тебе відступність твоя (Єр. 2:19). — А нині милосердя Боже взиває: Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас (Мт. 11:28). Ось ви трудилися і настраждалися, зазнали лиха від непокірности своєї: прийдіть же тепер і наверніться; оживіть смиренномудрістю, відкиньте звеличення, яким ви себе умертвили. Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, тож знайдете полегшення душам вашим (Мт. 11:29).

4. Авва Марко сказав: «Без скрухи серця неможливо визволитися од зла й набути чесноти». Через скруху серця людина стає слухняною заповідям, визволяється од зла, набуває чесноти — й осягає спокій.

5. Після святого Хрищення декотрі боголюбиві мужі, позбушись гріхів, забажали перемогти й самі пристрасті та стати безпристрасними. Святий Антоній, святий Пахомій та інші Богоносні Отці прийняли благий намір очиститися від усякої скверни тіла й духа (2 Кор. 7:1). Знаючи, що в світі нелегко цього досягти, вони зважились на особливий спосіб життя, надзвичайне діяння, тобто — віддалене од світу життя на самоті, й почали жити в пустинях, трудились яко подвижники в постах і чуваннях, спали на голій землі та зносили всякі інші невигоди, цілковито зрікшись батьківщини й родини, майна та здобутків.

6. Вони не тільки зберегли заповіді, але й принесли Богові дари. Заповіді дано всім християнам, і кожний віруючий зобов’язаний їх сповняти. Це є те саме, що в світі данина цареві. Але як люди великі й знатні не тільки данину віддають цареві, але й приносять йому дари, — за що удостоюються особливої чести, нагород і достоїнств; так і Отці не тільки дань віддали Богові, зберігши заповіді, але й принесли Йому дари — дівицтво та нездобувальність, що не є заповіддю, а доброю волею: Якщо хочеш бути досконалим, — піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною (Мт. 19:21).

7. Вони розіп’яли світ собі, а потім і себе розп’яли світові, наслідуючи Апостола, що мовив: Для мене світ розп’ятий, а я — світові (Гал. 6:14). Бо коли людина зрікається світу, покидає батьків, набутки, всі життєві діла, турботи і стає монахом, — тоді вона розпинає світ собі. Коли ж, визволившись од зовнішніх речей, подвизається проти самого пожадання речей та умертвляє пристрасті свої, тоді вона й себе розпинає світові та сміло може сказати з Апостолом: Для мене світ розп’ятий, а я — світові.

8. Так і Отці наші, розіп’явши світ собі, — розп’яли себе світові, віддавшись подвигам. А ми, хоч видимо розіп’яли собі світ: тим, що покинули його і прийшли до монастиря; але себе розп’ясти світові не хочемо, бо любимо ще насолоди його. Пристрасть до світу все ще живе в нас, бо жадаємо слави його, ще думаємо про страви, одяг та іншу суєту. Одначе не так воно повинно бути, бо якщо вже відреклися од світу і речей його, то повинні зректися і самої пристрасти до нього.

9. Ми покинули світ — покиньмо й пристрасть до нього. Бо пристрасті знову прив’язують нас до світу і єднають з ним, хоч би й, здавалось, маловажними, звичайними і нічого не вартими речами. Якщо ж бажаємо досконало змінитися і визволитися од пристрастей, навчімось відсікати бажання свої навіть у найменшому. Бо ніщо не приносить стільки користи людям, як відкидання своєї волі. Від того людина досягає більшого поступу, ніж від усякої іншої чесноти. Таке відкидання своєї волі та своїх пожадань може бути щохвилинне. Скажімо, хтось іде, помисел мовить йому: «Поглянь туди й сюди», але він відганяє бажання це і не дивиться. Стрінув знайомих. Помисел знову підмовляє: «Скажи й ти з ними слово», але він відсікає бажання своє — і не говорить. Підійшов до кухні, помисел каже: «Зайди та спитай, що готує кухар», але він нехтує це бажання і не заходить. — Відкидаючи так бажання свої, людина звикає зрікатись їх завжди. Починаючи з малих речей, доходить до того, що й великі відкидає без труднощів і спокійно. Нарешті цілковито позбавляється волі своєї і, що б не сталося, залишається спокійною. Постійно відкидаючи волю свою, людина здобуває безпристрасність, а від безпристрасности, з поміччю Божою, сходить до досконалого безстрастя.

10. Хтось із старців сказав: «Понад усе потрібна нам смиренномудрість». — Чому він так сказав? Чом не повів, що понад усе потрібна нам стриманість? Адже Апостол каже: Кожний змагун стримується від усього (1 Кор. 9:25). Або чому не прорік, що понад усе потрібний нам страх Божий? Бо ж у Писанні сказано: Страх Господній — початок мудрости (Прип. 1:7). Чому, врешті, не сказав, що понад усе потрібна нам милостиня або віра? Бо ж написано: Милосердям і правдою покутується гріх (Прип. 16:6); і Без віри неможливо подобатися Богу (Євр. 11:6). Чому ж він, оминувши все це, таке потрібне, ставить на першому місці смиренномудрість? — Тому що ні страх Божий, ні милостиня, ні віра, ні стриманість, ні якась інша чеснота не є досконала без смиренномудрости. Смиренномудрістю розтрощуються усі стріли ворожі. Всі Святі йшли дорогою смиренномудрости та труду. Споглянь на моє горе й на труд мій і відпусти всі гріхи мої (Пс. 25:18), — взиває Псалмопівець. Я ж візву до Бога, і Господь мене врятує (Пс. 55:17).

11. Той самий старець сказав: «Смиренність ні на кого не гнівається і нікого не гнівить». Смиренність стягає на душу благодать Божу, що визволяє її од цих двох тяжких пороків. Бо що може бути гіршим, ніж гніватися на ближнього і гнівити його? — Але що я кажу? Неначе смиренність вибавляє тільки від цих двох пристрастей?! — Вона визволяє душу від усякої пристрасти й спокуси.

12. Святий Антоній бачив одного разу у видінні всі сіті диявола, розкинуті по землі, і, зітхнувши, воззвав до Бога: «Хто ж їх уникне?» Господь прорік йому: «Смиренномудрість» і, що подиву гідне, додав: «Сіті диявольські навіть не торкаються її». Бачиш силу цієї чесноти? Воістину, нема нічого могутнішого від смиренномудрости. Ніщо не пере може її. Якщо зі смиренним станеться щось скорботне, він тут же осуджує самого себе, що гідний того, — а не докоряє комусь чи перекладає вину на іншого. Тож зносить він усе без бентеження, скорботи, з досконалим спокоєм: ні на кого не гнівається і нікого не гнівить.

13. Є дві смиренномудрості та дві гордості. Перша гордість — коли брат докоряє братові, осуджує його та зневажає, бо він, мовляв, нічого не вартий, себе ж вважає вищим за нього. Такий, якщо не опам’ятається і не постарається виправитись, то непомітно впадає і до другої гордости, котра бунтує проти самого Бога, приписує подвиги й чесноти собі, а не Богові, нібито він сам звершив їх — своїм знанням та умом, а не поміччю Божою. З цього можна зрозуміти, в чому суть обидвох смиренномудростей. Перша смиренномудрість — у тому, щоб уважати брата свого розумнішим і з усьому вищим за себе, або вважати себе меншим за всіх. Друга смиренномудрість – усі свої подвиги завдячувати Богові. І це є досконала смиренномудрість Святих.

14. Досконала смиренність постає від дотримування заповідей. Коли на деревах багато плодів, -вони нагинають гілки додолу, а безплідна гілка стремить догори. Лимонні дерева взагалі не дають плоду, доки гілки їхні ростуть вгору; коли ж їх нахилити додолу, тоді вони плодоносять. Так і душа тільки тоді приносить плід, коли впокоряється, і що більше впокоряється, то більше плодоносить. Тим то Святі що більше наближаються до Бога, то більше вважають себе грішниками. Так і Авраам, коли побачив Господа, назвав себе землею і порохом (Бут. 18:27). Ісая, узрівши Бога звеличеного, закликав: Горе мені! Пропав я! Бо я людина з нечистими устами! (Іс. 6:5).

15. Ніхто не може висловити словами, що таке смиренномудрість і як вона народжується в душі, якщо не зазнає цього на собі 3 самих тільки слів ніхто не може того пізнати. Якось авва Зосим говорив про смиренність (мовляв, що святіша людина, то смиренніша), і якийсь софіст, бувши при тому, запитав його: «Чи ти не знаєш, що маєш чесноти⁹Адже- ти сповняєш заповіді. Чому ж ти тоді вважаєш себе грішним?» Старець на те тільки мовив: «Не знаю, що сказати тобі, але вважаю себе грішним». І коли софіст далі докучав йому, — старець відповів: «Не знаю, чому; але справді вважаю себе грішником. Не баламуть мене». Коли авву Агатона, що лежав на смертному одрі, браття запитали: «Чи й ти боїшся, отче?», — він відповів: «Скільки міг, я примушував себе зберігати заповіді, але я людина і з чого можу знати, чи угодне Богові життя моє? Інакший бо суд Божий, а інакший — людський».

16. Що приводить до смиренномудрости? Про це один зі старців мовив так: «Шляхом до смиренномудрости є тілесна праця, вважання себе меншим за всіх та постійна молитва до Бога». — Тілесна праця приводить душу до смиренности, бо душа співстраждає тілові й стає співучасницею усього, що діється в тілі. Як труд тілесний впокоряє тіло, то разом з ним упокоряється і душа. Вважати себе меншим за всіх — характерна риса смиренномудрости. Звичка та вправа в цьому вкорінюють смирення і викорінюють гордість, що її ми назвали першою. Бо як може хтось гордитися або докоряти й принижувати когось, коли вважає себе меншим від усіх? — Так і безнастанна молитва явно противиться гордості другій. Бо очевидно, що тільки той смиренномудрий, хто знає, що не може сповнити жодної чесноти без помочі Божої, тому й не перестає молити Господа про милість. Той, хто постійно молиться, якщо й сподобиться зробити щось добре, то не може загордіти, бо не приписує цього собі, але все добро своє завдячує Богові, завжди дякує Йому і взиває про поміч. Така людина зі смиренням молиться і молитвою упокоряється. Що більше досягає поступу в чесноті, то більше впокоряється, а, упокорюючись, сподобляється помочі Божої та осягає смиренномудрість.

17. Створивши людину, Бог засіяв у ній щось божественне — якийсь помисел, подібний до іскри, що має у собі світло й теплоту. Помисел цей просвічує ум і показує йому, що таке добро, а що — зло. Називається він совістю і є природним законом. Слідуючи за ним, Патріярхи і всі Святі ще до писаного закону догодили Богові. Але коли люди гріхопадінням потоптали совість, тоді став потрібний закон писаний. Постала потреба в святих Пророках, у самому пришесті Господа нашого Ісуса Христа, щоб воздвигнути совість, пригаслу іскру знов розпалити святими заповідями Його.

18. Нині від нас залежить або знову пригасити совість свою, або дати можливість їй світитися і просвічувати нас. Коли совість велить нам зробити щось добре, а ми не зважаємо на це, і коли вона знову промовляє, а ми не слухаємося і далі зневажаємо її, — тоді вона гасне: не може вже виразно промовляти до нас і ясно світити нам, але починає, як світило затьмарене, показувати нам речі все темніше й темніше. Як у воді, скаламученій густим мулом, ніхто виразно не бачить обличчя свого, так і ми, постійно грішучи, не дочуваємо вже совісти своєї, ніби її зовсім у нас нема.

19. Совість називається противником, бо завжди противиться злій волі нашій; нагадує, що ми повинні творити добро; осуджує, коли робимо зло. Тому Господь і назвав совість противником, навчаючи нас: Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі (Мт. 5:25), тобто в світі цьому, як каже святий Василій Великий.

20. Бережімо совість свою, поки перебуваємо в цьому світі; не допустімо, щоб вона викривала нас в якомусь злому ділі; не зневажаймо її ніколи, навіть коли вона звинувачує нас у, здавалось би, чомусь малому. Знайте, що від усякого «малого» злодіяння ми переходимо до великого. Якщо хтось подумає собі: «Хіба це так важливо, що я з’їм? Що за злочин у тому, коли подивлюся на ту чи іншу річ?», — то від того впаде до злої звички й почне нехтувати велике та важливе, потоптавши совість свою. Отже, перебуваючи в злі, може дійти й до цілковитого нечуття.

21. Совість треба мати щодо Бога, щодо ближнього і щодо речей. — Щодо Бога зберігає совість свою той, хто не нехтує заповідями Його, навіть тоді, коли цього не бачать люди і ніхто не примушує їх сповняти. Він зберігає совість свою до Бога в тайні. Совість щодо ближнього – ніколи не ображати його, не спокушати ні ділом, ні словом, ні виглядом, ні поглядом. Совість щодо речей – не поводитися недбало з ними, не псути і не викидати їх без потреби. — Завжди і всюди треба берегти совість свою чистою і неоскверненою, щоб не потрапити в біду, від якої Сам Господь остерігає нас: Істинно кажу тобі: Не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага (Мт. 5:26).

22. Святий апостол Йоан каже: Досконала любов проганяє геть страх (1 Йоан 4:18). А святий пророк Давид мовить: Бійтеся Господа Його святії (Пс. 34:10). Цим показується, що є два страхи: первісний і досконалий. Перший притаманний початківцям, а другий — Святим Божим, що осягнули досконалу любов. Хто сповняє волю Божу через страх перед муками в пеклі, той ще є початківцем, а хто — з любови до Бога, щоб угодити Йому, — той досконалий. Зазнавши насолоди перебування в Бозі, — боїться відпасти, боїться втратити її. І цей досконалий страх, що родиться з любови, проганяє геть страх первісний.

23. Неможливо досягнути досконалого страху без страху первісного. Премудрий Сирах каже: Вінець мудрости — острах Господній (Сир. 1:18). За первісним страхом настає досконалий страх Святих. Первісний страх хоронить душу від усякого падіння, бо сказано: Острах Господній — мудрости навчання (Прип. 15:33). Хто спочатку ухиляється від зла зі страху покарання, як раб, що боїться господаря свого, той поступово доростає до того, що робить добро добровільно, — спершу, як наймит, надіючись відплати за своє діяння. Якщо так постійно уникатиме зла зі страху, як раб, і чинитиме добро, надіючись нагороди, як наймит, то, перебуваючи — з благодати Божої — в доброму і єднаючись з Богом, відчує нарешті смак правдивого добра і вже не схоче розлучатися з ним. Тоді доростає до достоїнства сина і любить добро ради самого добра, і хоч боїться, — але тому, що любить. Це і є той великий і досконалий страх.

24. Цю поступовість зображає і святий пророк Давид такими словами: Відступи від зла й чини добро, шукай миру та його тримайся (Пс. 34:15). Відступи від зла, тобто уникай усякого лиха, кожного діла, що веде до гріха. Але, кажучи це, Псалмопівець не спинився на цьому, але додав: Чини добро. Бо буває, що хтось не робить зла, але й добра теж не творить. Наприклад, не ображає, але й не милосердиться; не ненавидить, але й не любить. Кажучи про це, Давид заохочує: Шукай миру та його тримайся! Не сказав тільки — шукай, але — тримайся, прямуй за ним, осягни його. Стежте уважно умом своїм за цими словами — і зауважите тонкощі, спостережені Святим. — Коли хтось відхилиться од зла і з поміччю Божою творитиме добро, тоді повстануть на нього сили ворожі, проти яких він мусить подвизатися, трудитися, журитися, то як раб, що боїться знову повернутися до зла, то як наймит, що надіється нагороди за добро. Але зазнаючи нападу ворога, змагаючись з ним і опираючись йому, він, хоча чинить добро, однак з великими скорботами та трудом. Коли ж сподобиться помочі від Бога і здобуде деякий навик у добрі, тоді узрить спокій, відчує мир, зрозуміє, що таке скорбота боротьби, а що — радість та веселість миру. — І вже шукатиме тільки святого миру, щоб осягнути, придбати його назавжди собі, аби зазнати, врешті, блаженства миротворців (Мт. 5:9). Таку душу вже не треба спонукувати до добра ради чогось іншого, крім насолоди від самого добра. Тоді-то така душа спізнає і досконалий страх.

25. Отці казали, що людина набуває страху Божого, коли пам’ятає про смерть та муки, коли щовечора іспитує себе, як провела день і щоранку — як пройшла ніч, коли не буде зухвала і спілкуватиметься з людиною, що боїться Бога. Один брат спитав якогось старця: «Що мені робити, отче, аби боятися Бога?» Старець відповів йому: «Іди та живи з людиною, що боїться Бога, — вона й тебе навчить цього». — Відганяємо від себе страх Божий тим, що чинимо усе протилежне тому, що було сказано. — Не пам’ятаємо про смерть та муки, не застановляємось над собою і не запитуємо себе, як проводимо час, — але живемо недбало, спілкуємся з людьми, що не мають страху Божого, — і самі стаємо зухвалі. Це останнє — гірше від усього, бо це остаточна згуба душі: ніщо так не відганяє страху Божого, як зухвальство. Спитали про це колись авву Агатона, і він відповів: «Зухвальство подібне до сильного, нищівного вітру, котрий псує усякий плід на деревах». — Бог нехай визволить нас від тієї всегубної пристрасти — зухвальства.

26. Зухвальство буває різне. Можна бути зухвалим і словом, і ділом, і поглядом. Од зухвальства хтось впадає до пустомовства, говорить про мирське, сміється та й інших спонукує до того ж. Торкатися когось без потреби, простягати руку до якогось сміхуна, штовхати його, виривати щось йому із рук, безстидно дивитися на когось, — усе це зухвальство. А походить воно від того, що в душі нема страху Божого. Тоді людина впадає непомітно і в цілковите недбальство. — Тим то Бог, коли давав заповіді, сказав: Тож зробіть уважними синів Ізраїля щодо їхніх нечистот, щоб не померли через них (Лев. 15:31), бо без благоговіння та скромної сором’язливости людина не почитає і самого Бога, не зберігає жодної заповіді. Тому немає нічого шкідливішого від зухвальства, бо воно є джерелом усіх пристрастей, що проганяють побожність, страх Божий з душі й родять недбальство.

27. Авва Йоан, учень Варсануфія, мав звичай повторювати такі чотири вислови:
«Зберігаючи совість щодо ближнього, — ми стаємо смиренномудрими»;
«Ніколи не надавай переваги волі своїй над волею брата свого»;
«Утікай від усього людського — і спасешся»;
«Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6:2).

28. Яким би не було важливим діло та якої б ретельносте не вимагало, не хочу, щоб ви робили його зі сварками чи з бентеженням. Знайте: кожне діло — велике чи мале — є лише восьмою частиною шуканого; а зберегти свій дух неушкодженим, — це сім восьмих. Отож, якщо ви приступаєте до якогось діла, то намагайтеся як саме діло сповнити, так разом з тим зберегти і спокій свого духа. Якщо ж для того, щоб сповнити діло вашого служіння, потрібно пошкодити собі чи комусь іншому суперечкою, то не треба марнувати сім восьмих заради однієї восьмої.

29. Премудрий Соломон каже в приповідках: Де нема розумного управління, там падають, як листя, а де багато дорадників, там справи стоять добре (Прип. 11:14). Чи бачите, чого вчить нас Священне Писання? — Не покладатися на самих себе, не вважати себе за найрозумніших, не думати, що можемо самі управляти собою, бо ми потребуємо помочі Божої і тих, що наставляють нас у Бозі. Жодна людина так не близька до загибелі, як та, що не має наставника на шляху Божому. Бо що значить сказане: Де нема розумного управління, там падають, як листя?- Листя спочатку зелене, живе, гарне, але з часом поступово засихає, падає і, накінець, усі топчуть його ногами. Так і людина, ніким не керована, спочатку ревна до посту, чування, безмовности, послуху та інших чеснот; пізніше непомітно холоне і, не маючи нікого, хто би наставляв, підтримував і розпалював її, засихає, падає і стає, врешті, рабом ворогів своїх, які роблять з нею усе, що заманеться.

30. Про тих, що відкривають помисли свої та вчинки й усе роблять з порадою, Премудрий каже: Спасіння — в багатьох порадах. Не каже: «В пораді багатьох» — щоб з кожним радитися, але про все, й, певна річ, з тим, до кого маємо довір“я, і не так, щоб одне відкривати, а інше замовчувати, але все виявляти і про все радитися. Такій людині — істинне спасіння в багатьох порадах.

31. Коли не сповідаємося у своїх думках і наміреннях та не просимо поради досвідчених, тоді тримаємося своєї волі та слідуємо їй. Тим то, роблячи навіть добре діло, ми самі собі розставляємо сіті й гинемо, не відаючи того. Бо як можемо зрозуміти волю Божу або цілковито їй віддатися, якщо віримо собі й тримаємося своєї волі? – Тому авва Пімен і каже: «Воля людини — мідна стіна між людиною і Богом».

32. Тому, хто вірить уму своєму й віддається волі своїй, ворог усіляко влаштовує падіння. Хто за порадою усе робить, — до того не має доступу. Тому й ненавидить лукавий ворог і питання, і настанови щодо себе, не терпить самого голосу і звуку про це. Чи сказати чому? — Бо знає, що злопідступність його негайно вирине, як тільки почнуть говорити про корисне. А диявол нічого так не боїться, як викриття, бо тоді вже не зможе підступити до людини. Коли хтось питає і чує пораду когось досвідченого: «Це чини, а це — ні» або: «Тепер не час для цього діла», а іншим разом: «Тепер час»; тоді лукавий не знає, як зашкодити людині або як скинути її, бо вона завжди радиться і з усіх боків себе огороджує, -тож здійснюється на ній сказане: Спасіння є в багатьох порадах.

33. Ворог любить тих, що покладаються на свій розум: такі бо допомагають йому, самі собі розставляючи пастки. Я не знаю іншого падіння монаха, крім того, коли він вірить своєму серцю. Декотрі кажуть: «Тому й тому падає чоловік»; а я не знаю іншого падіння від того, коли людина керує сама собою. Якщо побачиш чоловіка, що впав, — знай, що він покладався на себе. Нема нічого небезпечнішого та згубнішого від цього.

34. Я завжди кажу вам, що від малих прогрішень доходимо і до великих гріхів. Що тяжче від гріха осуджування ближнього? Чи не його так ненавидить Бог і не від нього відвертається? Одначе до такого страшного зла доходить людина від цілком, здавалось би, невинного, — від того, що дозволяє собі трохи докорити ближньому. Коли це стає звичкою, тоді вже ум не зважає на свої гріхи, а стежить за гріхами ближнього. Від цього походять пересуди, докори, лихослів’я і, накінець, — згубне осудження. Ніщо так не гнівить Бога, ніщо так не позбавляє людини благодати й не наближає її до погибелі, як докір, лихослів’я та осуджування ближнього.

35. Одна річ — злословити, а інша — осуджувати чи зневажати. Злословити — значить сказати про когось пристрасно: «Такий-то мав позашлюбні зносини з жінкою; цей збрехав; той — любить гніватися». А осуджувати — значить сказати: «Той розпусник, цей брехун, а он той — гнівливий», тобто осудити саму схильність людської душі, винести вирок про ціле її життя і осудити її як особу. А це тяжкий гріх.

36. Фарисей, молячись і дякуючи Богові за свої чесноти, не збрехав, але сказав правду, і не за це був осуджений (бо ми повинні дякувати Богові, коли сподобимось зробити щось добре, адже це Господь сприяв нам у тому). І не за те був осуджений, що сказав: Я не такий, як інші люди. Але коли, вказавши на митаря, прорік: Або як оцей митар, — тоді підпав осуду — за осудження ближнього. Бо він осудив саму особу, її душу та ціле її життя. Тому-то виправданим повернувся до свого дому митар, а не фарисей (Лк. 18:11).

37. Один тільки Бог може виправдовувати або осуджувати, бо Він знає душу кожної людини, силу, схильності й дарування її, задатки тіла та здібності, — й відповідно до того осуджує або виправдовує кожного справедливо. Бо хто може достовірно знати все те, крім єдиного Бога, Котрий усіх сотворив і все бачить?!

38. Деколи ми не тільки осуджуємо, але й зневажаємо ближнього; бо це різні речі — осуджувати і зневажати. Зневага — в тому, коли людина не тільки осуджує, але й погорджує іншим, гидує і відвертається від нього, як од якоїсь мерзоти. Зневаження гірше від осудження і набагато згубніше.

39. Ті, що бажають спастися, не зважають на прогрішення ближніх, а тільки про свої журяться -і йдуть уперед. Таким був той, котрий, побачивши, що брат згрішив, зітхнув і сказав: «Горе мені! Як він згрішив сьогодні, так я згрішу завтра». — Чи бачиш мудрий устрій душі; те, як можна відразу уникнути осудження брата свого? Сказавши: «Так і я завтра», він вселив у себе страх і журбу про те, що й він скоро може згрішити, — і так уникнув осудження ближнього. Притому не задовольнився тим, але ще й кинув себе йому під ноги, кажучи: «Цей хоч покається у гріхах своїх, а я — навряд». Бачиш просвічення Божественної душі?

40. Буває, що отрута осуджування, переповнивши нашу душу, виливається на інших. Тоді ми, стрінувши мирного до всіх брата, спішимо переказати йому: «Те й те сталося», — і спричиняємо шкоду ближньому, вносячи до серця його гріх осудження. Не боїмося Того, хто сказав: Горе тому, хто своїх сусідів напуває, хто наливає їм отруту (Авак. 2:15), але помагаємо бісам і не думаємо про це. Бо хіба бентежити і шкодити не є бісівське діло? І ось ми вже слуги бісівські на погибель свою та ближнього. Чому? Тому що нема в нас любови. Бо любов силу гріхів покриває! (1 Пт. 4:8).

41. Святі не осуджують грішника і не відвертаються од нього, але співстраждають з ним, уболівають за нього, поучають, утішають, лікують, аби лише спасти його. — Що зробив святий Амон, коли збентежені браття донесли йому: «Піди й подивися, отче: у такого-то брата в келії — жінка». Яке милосердя виявив він?! Догадавшись, що брат сховав жінку під кадіб, Амон сів на нього, а братам велів шукати по всій келії. Коли ж вони нікого не знайшли, сказав їм: «Бог нехай простить вам». Так він застидав їх і навчив не легко вірити звинуваченню на ближнього; а брата того направив на істинну путь, покривши провину його в Бозі та напоумивши в свій час. Відправивши всіх геть, Амон узяв його за руку і сказав: «Подумай про душу свою!» -Брат цей розчулився у серці своїм і вже більше не грішив. Так благотворно подіяла на нього чоловіколюбність і співчуття старця.

42. Уявіть собі круг, середину його — центр, з якого виходять радіуси — проміння. Що далі розходяться ті радіуси від центру, то більше віддаляються один від одного; і навпаки, що ближче наближаються до центру, то більше зближаються між собою. Цей круг є світ, середина його — Бог, а проміння (радіуси), що йдуть од центру до окружности, чи від окружности до центру, — це путі людей. Наскільки люди зближаються до середини цього кола, тобто до Бога, настільки стають ближчими один одному; і наскільки зближаться один до одного, настільки наближаться до Бога. — Коли ж віддаляються од Бога й наближаються до зовнішнього, то водночас віддаляються один від одного, — і що більше віддаляються один від одного, то більше віддаляються од Бога. Така є і властивість любови: наскільки ми віддалені від Бога, настільки — і від ближнього. Якщо ж возлюбимо Бога, наблизимося до Нього любов’ю, то злучуємося любов’ю і з ближніми, і наскільки злучуємося з ближніми, -настільки і з Богом.

43. Чому деколи людина не зважає на образу, зносить легко її, без бентеження, ніби зовсім не відчуває; іноді ж — одразу стривожиться? Не тривожиться, коли перебуває у доброму налаштуванні духа — після молитви чи духовної вправи — й тому вибачає братові своєму та не тривожиться від слів його. Буває також, що хтось прихильний до когось і тому без засмучення зносить усе від нього; або, навпаки, нехтує ту людину, що образила його, і тому не звертає уваги на кривди її. — А бентежиться од протилежного: коли не в доброму настрої духа чи відчуває неприязнь до того, хто образив, або з інших мотивів. — Але головною причиною кожного бентеження є те, що людина не докоряє сама собі.

44. Авва Пімен сказав: «Де б не пішов чоловік, що вміє докоряти собі, що б не випало йому: шкода, безчестя чи інша якась скорбота, він наперед визнає себе гідним усіх нещасть — і ніколи не бентежиться. Чи є щось безжурніше від такого стану?»

45. Запитав хтось: «Якщо брат зневажить мене без жодної причини, то як можу докоряти собі?» -По правді, якщо дослідиш себе зі страхом Божим, то знайдеш, що сам таки подав привід: чи ділом, чи словом, чи виглядом; якщо ж не тепер, то колись образив того чи іншого брата, тим то тепер постраждав сам за це або за якийсь інший гріх. Тому й кажу: коли хтось зазирне в себе зі страхом Божим і строго перевірить совість свою, то неодмінно знайде себе винним і докорить собі1.

46. Буває, що хтось у безмовній самотності перебуває в мирі. Аж ось приходить брат, скаже щось неприємне, — і той негайно стривожиться, а потім ще й нарікає: «Якби не прийшов брат той до мене й не збентежив мене, то я не згрішив би». -Яке смішне розумування! Чи той, хто сказав слово, вложив тобі пристрасть? Він тільки викликав назовні те, що вже було в тобі; — і тепер ти не повинен на брата нарікати, а каятися, докоряти лише собі. Твій стан подібний до гнилого хліба, що зовні добрий, а внутрі запліснявілий, і коли хтось розломить його, то виявляється гнилість його; або ж до чистої зовні посудини, котра внутрі повна нечистот, і коли відкрити її, — відразу тхне сопух її. Так і ти мав, як тобі здавалось, мир душевний, не помічав пристрасти в собі. Брат сказав тобі одне слово -і виявилась гнилість, сокрита в нутрі твоєму. Тому якщо хочеш бути помилуваний, — покайся, докоряючи собі. Тільки так досягнеш чистоти й поступу. Братові ж тому ще подякуй, що приніс тобі таку користь.

47. Душа, згрішивши, знемагає; бо гріх розслаблює і знесилює того, хто віддається йому, тим то все, що випаде йому в житті, — обтяжує його. Якщо ж людина досягає поступу в доброму, то їй стає легким те, що колись було тяжке.

48. Завжди треба дивитися вгору. Чи добро нам хтось вчинив, чи терпимо від когось зло, — ми повинні дивитися горі й благодарити Бога за все. Що б не сталося з нами, завжди треба докоряти тільки собі й пам’ятати: коли випаде нам щось добре, то це діло милостивого провидіння Божого, а якщо зле — то це за гріхи наші.

49. Окаянні ми. Щоденно грішимо й скніємо в пристрастях своїх! Покинули праву путь самодокоряння, що її вказали нам отці, й зійшли на криві манівці докоряння ближньому. — Кожен з нас намагається перекласти вину на брата свого і на нього скинути весь тягар гріха свого. Сам лінується і не сповняє жодної заповіді, а від ближнього домагається зберігання усього закону.

50. Де той старець, котрий на питання: «Що головне знайшов ти, отче, на дорозі життя?», — відповів: «Те, щоби в усьому докоряти собі». — Так і авва Пімен сказав із зітханням: «Усі чесноти ввійшли до дому того, але без однієї чесноти важко встояти чоловікові». «Яка ж то чеснота?» — спитали його. Він відповів: «Щоб людина докоряла собі». І святий Антоній мовить: «Велике діло — визнавати перед лицем Бога гріхи свої і до останнього подиху сподіватися спокус». Отці наші здобували спокій саме так: поклавши на Бога все, навіть найменше, завжди зберігали це правило — собі в усьому докоряти.

51. Отці мовлять, що монахам не можна гніватися, а також зневажати кого-небудь. Хто переміг дратівливість, той подолав демонів, а кого перемогла пристрасть гніву, той чужий чернечому життю. — Що ж скажемо про себе, коли ми не тільки дратівливі та гнівливі, але й злопам’ятні? — Що ж залишається робити нам, як не оплакувати такий жалюгідний і нелюдський стан наших душ? — Однак будьмо уважні до себе, браття, і постараймося з поміччю Божою вибавитися од гіркоти згубної пристрасти.

52. Замішання і незадоволення часто постають між братами, але вони звичайно спішать улагоджувати їх — і умиротворяються. Буває, однак, що хтось і після примирення далі гнівається на брата і думає про нього зле. Це є злопам’ятність, і треба багато пильности, щоб не лишитися під владою її і не загинути. Хто помирився одразу після сварки, той зцілив гнів, але проти злопам’ятности ще не подвизався, тому й далі боліє серцем на брата. Бо одне — злопам’ятність, інше гнів, ще інше — дратівливість та бентеження. Щоб це легше зрозуміти, наведу приклад. Хто розкладає огонь, бере спочатку маленький вуглик: цим вугликом є слово брата, що образив тебе. Якщо ти знесеш це слово, то тим погасиш вуглик. Коли ж будеш думати: «Чому він це сказав? Якби він не хотів образити мене, то не сказав би цього, — тож і я скривджу його». Ось ти й підклав скіпку в огонь і утворив дим, котрий є бентеженням. Бентеження — це збудження помислів, що дратують серце. А роздратування — це мстиве повстання на того, хто нас засмутив, котре міняється на зухвальство, як сказав блаженний авва Марко: «Злоба, утримувана помислами, дратує серце; молитва ж убиває її». Якби ти зніс мале слово брата свого, то погасив би той маленький вуглик скоріше, ніж би виникло бентеження. — Однак і його, якщо хочеш, можеш легко загасити, поки воно ще мале, — мовчанням, молитвою, прощенням од серця. — Якщо ж будеш і далі диміти, тобто дратувати і збуджувати серце помислами: «Нащо він.., так і я…», то від цього розгориться серце твоє дратівливістю. — Коли захочеш — зможеш погасити і її перше, ніж вирине гнів. Якщо ж далі будеш обурюватись та дратуватись, то уподібнишся до людини, що підкладає дрова в огонь, від чого постає полум’я вогненне. Це і є гнів. А гнів, заскнівши, переростає у злопам’ятність, од котрої людина не визволиться, якщо не проллє крови своєї (поту й труду над собою).

53. Ось що таке початкове бентеження, дратівливість, гнів і злопам’ятність. Чи бачиш, як від одного слова доходять до такого великого зла? Бо коли б ти спочатку докорив собі, терпеливо зніс слово брата свого і не хотів би відомстити йому — на одне слово сказати два або п’ять і відплатити злом за зло, то вибавився б од усіх цих лих. Тому й кажу вам: завжди відсікайте пристрасті, доки вони ще малі, перше, ніж вкоріняться, укріпляться у вас і почнуть гнітити, бо тоді доведеться вам багато постраждати від них. Одне діло вирвати малу билинку, а зовсім інше — велике дерево.

54. Відплачувати злом за зло можна не тільки ділом, але й словом та виглядом. Хтось не платить злом за зло ділом, але, виявляється, робить це словом або виглядом, рухом чи поглядом, бо всім тим можна образити брата свого. І це також означає віддавати злом за зло. — Ще хтось старається не мстити за зло ні ділом, ні словом, ні виглядом, ні рухом, але в серці своєму має жаль і невдоволення на брата свого. Інший хоч і не уболіває на брата свого, але коли почує, що хтось зневажив його, насварив чи понизив, радіє з того, — тоді й він відплачує злом за зло в серці своєму. Ще інший не годує злоби в серці своєму не радіє, почувши про пониження того, хто колись його зневажив, навіть журиться, якщо того ображають, одначе не радіє з його благополуччя, сумує, якщо того вивищують і хвалять. Це також різновид злопам’ятности, хоч і найлегший.

55. Якщо брати образять один одного, але попросять прощення і помиряться між собою, — тоді живуть у мирі й не мають супроти один одного ніякої злої думки в серці своїм. Коли ж через якийсь час хтось із них знову скаже щось зневажливе на брата свого, тоді той починає згадувати колишнє та бентежитися не тільки теперішнім, але й давнім. — Такий подібний до пораненої людини, рана якої хоч і загоїлась, але місце ще болюче. Якщо ж хтось кине в неї каменем, — рана відразу починає кровоточити. Так потерпає і та людина: була в неї рана, і вона приклала пластир, тобто попросила прощення і зцілила рану гніву примиренням. Почала вже одужувати і від злопам’ятности, стараючись не утримувати жодної злої думки в серці своєму. Це значить, що рана заростає; але вона ще цілковито не загоєна, — є ще залишок злопам’ятности, від котрого легко відновлюється рана, якщо людина дістане бодай легкий удар.

56. Треба подвизатися — цілковито очистити рану від внутрішнього гною, аби болісне місце остаточно зажило та не лишилося жодного рубця од рани. Як це зробити? — Молитися щирим серцем за того, хто зневажає вас, і благати: «Боже, поможи братові моєму і мені ради молитов його!» — Молячись так за брата свого, ви виявляєте співчуття і любов; прошенням же помочі собі ради молитов його — упокорюєтеся. А де співчуття, любов і смирення, там безсилими стають дратівливість, злопам’ятність та інші пристрасті. — Авва Зосим казав: «Якщо диявол разом з усіма демонами озброїться всіма хитрощами злоби своєї проти вас, то вся його підступність касується і тріщить од смиренномудрости — заповіді Христової». А інший старець сказав: «Хто молиться за ворога, той не буде злопам’ятним».

57. На ділі сповняйте поради старців і тоді добре зрозумієте їхню суть. Інакше — лише зі слів — ніколи не зможете навчитися справжнього подвижництва. Чи людина, бажаючи опанувати якесь ремесло, осягає його з самих лише слів? Ні, спочатку вона неустанно трудиться і попервах тільки псує матеріял. І лише згодом — великою працею і терпінням — навчається ремесла з поміччю Бога, Котрий споглядає на людський труд і волевиявлення. А ми хочемо мистецтва мистецтв навчитися з самих лише слів, не беручись за діло. Чи можливо це?! — Ні. Будьмо уважні до себе й трудімося дбайливо, поки ще маємо час.

58. Треба постійно чувати, щоб не бути окраденими брехнею, бо брехун ніколи не злучиться з Богом. Неправда — чужа Господу. В Писанні сказано, що диявол — душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому, що він брехун і батько лжі (Йоан 8:44). Батьком брехні названий диявол, істиною ж є Бог, бо Він Сам каже: Я -путь, істина і життя! (Йоан 14:6). Бачите, від Кого ми відлучаємось і з ким лучимося брехнею? — Отак, якщо по правді хочемо спастися, то всією силою своєю повинні полюбити істину й хоронити себе від усякої брехні, щоб вона не відлучила нас од правди й життя.

59. Є три різновиди брехні: один бреше думкою, інший словом, ще інший — самим життям своїм.
Думкою бреше той, хто приймає за правду припущення свої, тобто пусті підозріння на ближнього. Наприклад, бачачи, як хтось говорить з братом своїм, гадає собі так: «Це він про мене щось говорить». — Такий бреше думкою, бо він нічого правдивого не говорить, лише здогадується, а від цього походять лихослів’я, пересуди, ворожість та осудження.
Словом бреше той, хто, наприклад, полінившись встати на чування, не признається чесно: «Прости, я полінувався встати», а викручується: «Я мав гарячку, був нездоровий» і десятки брехливих слів придумує, замість того, щоб попросити вибачення і впокоритися. Також, бажаючи чогось, не скаже просто: «Я хочу того чи того», але завжди крутить словами своїми, покликаючись то на хворобу, то на нужду, — і бреше доти, доки не задовольнить бажання свого. Такому, врешті, не вірять уже й тоді, коли він правду мовить.
Життям своїм бреше той, хто, будучи розпусником, вдає з себе невинного чи, будучи грабіжником, виставляє себе милостивим або, будучи гордим, маскується під смиренного.

60. Потурбуймося про себе. Хто нам поверне час, що його марно потратимо? По правді, буде ще так, коли шукатимемо днів тих і не знайдемо. Авва Арсеній завжди казав собі: «Арсенію, нащо покинув ти світ?»

61. Якби хотіли ми подвизатися, то не уболівали б душею і не зазнавали труднощів. Бо коли хтось постійно трудиться яко подвижник, то непомітно досягає поступу і вже зі спокоєм сповняє різні чесноти. Бог подає такій людині поміч Свою. Будемо ж спонукувати себе; бо хоч ми ще не досягай досконалости, але якщо будемо подвизатися, то через подвиг сподобимося помочі Божої, а з нею -усіляких чеснот. Тому-то хтось з отців сказав: «Дай кров — і прийми дух», тобто подвизайся — й одержиш навик у чесноті.

62. Як той, хто бажає навчитися теслярства, не вправляється в інших ремеслах; так і ті, що хочуть навчитися духовного діяння, не повинні турбуватися нічим іншим, але день і ніч повчатися того одного. Однак у всьому повина бути міра. Хтось із старців сказав: «Ходіть царським шляхом». Бо чесноти є середина між надміром та недостатком. Тому й сказано в Писанні: Не відступай ні праворуч, ні ліворуч, але шляхом царським ходи (Втор. 5:32; 17:11).

63. Зло само по собі є нічим, бо воно не є якась субстанція і не має жодного складу. Але душа, відхилившись од чесноти, стає пристрасною, породжує гріх і потім мучиться, позбувшись природного спокою. Чи дерево має з природи черв’яків у собі? Ні, але з малої гнилости заводяться у ньому хробаки, що згодом поїдають дерево. Так і душа: сама породжує зло — і сама мучиться од нього. Григорій Богослов сказав: «Вогонь є породженням речовини і поїдає речовину — як і зло злих».

64. Те саме стосуться і тілесної хвороби. Коли хтось живе в похотях, не береже здоров’я, тоді постає надмір або нестаток чогось у тілі — і людина хворіє; а перед тим хвороби не було в ній, як і по зціленні вона щезає. Так і зло є хворобою душі, що позбулася власного, від природи даного їй здоров’я, яким є чеснота.

65. Чоловік або підвладний пристрасті, або опирається їй, або викорінює її. Підвладний пристрасті той, хто потурає і задовольняє її. Опирається пристрасті той, хто розумно оминає її, хоча ще повністю не позбувся її. А викорінює пристрасть той, хто подвизається, воює проти неї, одсікаючи її.

66. Підвладний пристрасті подібний до людини, що зазнала поразки від ворога свого і власними руками встромляє ворожі стріли собі в серце. Хто опирається пристрасті, той зодягнений у броню, -тим то стріли ворожі не ранять його. А хто викорінює пристрасть, той подібний до того, хто трощить стріли ворога або вертає їх у серце ворога, як сказано в псалмі: Ї хній меч пройде їм крізь серце, луки їх потрощаться (Пс 37:15).

67. Один брат сім днів перебував у гарачці, й ось пройшло ще сорок днів, а він усе ще слабий. Так буває і з душею: хтось згрішить небагато, а скільки часу потім проливає кров свою, доки виправиться!

68. Бачимо, як брати наші відходять з цього світу і все ж не дбаємо про себе, хоча знаємо, що й ми непомітно наближаємося до смерти. Пильнуймо ж себе і не марнуймо часу! Один старець сказав: «Коли хтось втратить золото чи срібло, то може ще набути його; якщо ж змарнує час у недбальстві та лінивстві, то вже не матиме іншого замість утраченого. Направду, будемо шукати хоч одну хвилину часу цього — і не знайдемо».

69. Якось старець з учнями своїми проходив місциною, де росли кипариси, великі й малі. Одному з учнів старець звелів: «Вирви той кипарис». Деревце було мале, і брат одною рукою легко вирвав його. Тоді старець вказав йому на другий, більший від першого: «Вирви й цей». Брат розхитав кипарис обома руками й витягнув. Старець звелів йому тоді вирвати третій, ще більший. Брат з великим трудом вирвав і цей. Та старець вказав йому на інший, ще більший кипарис. Брат з величезним зусиллям спочатку довго підкопував його, трудився і прів, але нарешті вирвав і цей. Накінець старець звелів вирвати йому ще більший кипарис. Але як не намагався, як не трудився той брат, однак не міг цього зробити. Тоді старець наказав іншому братові допомогти йому. Обидва ледве спромоглися викорчувати його. — Старець же промовив учням своїм: «Ось так і з пристрастями: поки вони малі, то можемо легко, якщо тільки схочемо, вирвати їх; але коли занедбаємо їх, то вони укріпляться, і що глибше, — то більших потребуватимуть зусиль. А коли міцно вкоріняться в нас, тоді навіть з великим трудом не зможемо їх вирвати самі, без помочі Святих, що спомагають нас у Бозі».

70. Пророк каже до доньки вавилонської: Щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю (Пс. 137:9). Донька вавилонська — образ усього грішного й богопротивного. Породженням її є пристрасні помисли та діла. Блаженний, хто не приймає лукавих помислів і не дає їм місця розростатися в собі, ні зла чинити на ділі, але поки вони ще малі й невкорінені та заки повстануть на нього, всіляко трощить їх об камінь непохитної рішучости й нищить їх іменем Господа нашого Ісуса Христа.

71. Отці вказали нам, як людина повинна очищатися: щовечора мусить перевіряти себе, як пройшов день, а рано — як минула ніч, і каятися перед Богом у гріхах своїх. Нам же, через многогрішність та забудькуватість нашу направду треба після шістьох годин перевіряти себе, як провели ми час і в чому згрішили.

72. Хто почне так іспитувати себе, в тому зло непомітно малітиме, — і якщо він грішив дев’ять разів, буде грішити вісім, — і так поступово досягаючи поступу, з поміччю Божою, викорінить у собі пристрасті. Велика біда — звикнути до якогось пороку.

73. Не той, хто один раз розгнівався, уже гнівливий, ані той, що раз упав до тілесного гріха, вже розпусник, і не той, хто раз виявив милість, уже милостивий; але як до чесноти, так і до пороку душа звикає від частої вправи в них. Потім набута звичка або мучить людину, або утримує в спокої. Чеснота заспокоює: що частіше робимо ми добро, то більше звикаємо до чесноти, і через те повертаємо собі природну властивість свою і первісний образ свій. А порок мучить, бо через нього підпадаємо чужій і ворожій нашому єству звичці, що руйнує його.

74. Якщо орел хоч одним кігтем заплутається в сітях, то хоч цілий і буде поза ними, та через ту дрібницю позбудеться усієї сили своєї, — і ловець легко схопить його. Так і душу, якщо хоч одна пристрасть стане звичкою для неї, ворог, коли тільки забажає, скине її, бо через ту пристрасть вона перебуває в руках його. Не дозвольте, щоб яка-небудь пристрасть стала вашою звичкою, але подвизайтеся і моліться Богові день і ніч, аби не впасти у спокусу. Якщо ми й будемо переможені як люди і впадемо в гріх, то постараймося негайно встати, покаятися. Заплачмо перед благістю Божою, бадьорімося і подвизаймося. І Господь, бачачи добру волю нашу, смиренність та скруху серця, подасть нам десницю помочі Своєї та сотворить нам милість.

75. Треба завжди покладатися на Бога й казати: «Нічого не стається без волі Божої: Господь знає, що це добре й корисне, тому й стається так». Бог не створив нічого поганого, але все, що створив, було дуже добре (Бут. 1:31). Отож нічим не треба журитися, але, піднісши мольби до Бога, заспокоїтись. Деякі люди так знемагають від повсталих на них скорбот, що відмовляються од самого життя і визнають солодкою смерть, але це походить від малодушности й великої нерозважности їхньої. Не знають бо вони тої страшної нужди, що чекає їх по виході душі з тіла.

76. Один вельми ревний брат запитав якогось старця: «Чому душа моя бажає смерти»? Той відповів: «Тому що ти не хочеш терпіти скорбот, не відаєш бо, що тамта скорбота набагато тяжча від тутешньої». — Інший брат питав старця: «Чому я стаю безтурботним, перебуваючи в келії своїй?» Той повів йому: «Тому що не зазнав ти ще ні очікуваного спокою, ні будучих мук. Бо інакше — хоч би келія твоя була повна хробаків і ти стояв би в них по саму шию, — терпів би все те, не розслаблюючись». Але ми, оспалі, хочемо спастися, і знемагаємо в скорботах замість того, щоб благодарити Бога й вважати себе блаженними, бо сподобляємося небагато постраждати тут, щоб знайти немалий спокій там.

77. Евагрій сказав: «Хто віддається пристрастям і водночас молить Бога, щоб скоріше померти, той подібний до хворого, котрий просить порубати ліжко своє» (на котрому він усе ж таки мав деяку полегшу в стражданні своєму). Бо перебуваючи в тілі, людина деколи має спокій од пристрастей своїх і хоч якусь утіху: їсть, п’є, спить, спілкується з друзями. Коли ж душа її вийде з тіла, тоді лишається наодинці з пристрастями своїми й тому завжди мучена. Опутана ними, палена їхнім вогнем, -вона катована так, що й про Бога згадати не може. Ця пам’ять про Бога могла би втішати душу, як мовиться у псалмі: Згадаю про Бога і возрадуюся (Пс. 77:4), але до цього не допускають її пристрасті.

78. З тутешнього страждання можемо трохи зрозуміти і тамтешню муку. Коли, наприклад, у людини гарячка, то що палить її? Який невидимий огонь? — Так і грішна душа завжди мучиться там злою звичкою своєю, гірко уражується од пристрастей, що безперестанно печуть та розпалюють її.

79. Хто без жаху може уявити собі страшні місця мук, вогню чи темряви, безжалісних слуг-мучителів та пекельні страждання, про які сказано в Писанні: співжиття з демонами, що тільки для них одних приготований тамтешній вогонь? (Мт. 25:41).
– А сором осудження хіба не руйнівний, не вбивчий?! Святий Йоан Золотоустий мовить: «Якби й не текла вогненна ріка, не предстояли страшні ангели, а тільки прикликувано всіх людей на суд і -одні, діставши похвалу, прославлялись би, а інші відсилались з безчестям, щоб не бачити їм слави Божої, то покарання цим стидом і безчестям, скорбота про втрату стількох благ — чи не були б жахливішими від усякого пекла?»

80. Постараймося стати чистими, щоб вибавитися од такого лиха. Труд певно потрібний; отож потрудімся, щоб знайти милість. Коли чоловік занедбає поле своє, чи не заросте воно? І чи не ще більше поросте воно терням та бур“яном, якщо взагалі не дбати про нього? — Коли ж потім і захоче він очистити поле своє від усякої поганої трави, котрій дав розростися за недбальства свого, то чи не закривавляться руки його? Бо йому доведеться не тільки скосити траву, але й з корінням виривати її, — інакше вона далі буде рости й ширитися. — Так і з душею нашою. Якщо не дбаємо про неї, вона заростає всіляким злим зіллям пристрастей; коли ж потім, опам’ятавшись, візьмемось очищувати її, то неминучий болісний труд, бо треба не тільки відступити від пристрасних діл, але викоренити самі пристрасні звички. І нема нічого гіршого від них. «Немалий подвиг, — каже святий Василій Великий, – подолати злу звичку, бо вона, вкоренившись за довгі роки, часто стає нашим другим єством».

81. Спершу треба вирвати не тільки пристрасті, але й причини їхні, потім добре удобрити вдачу свою покаянням і плачем, — а щойно тоді починати сіяти добре насіння, тобто добрі діла. Бо як буває з полем, коли, очистивши та удобривши його, не посіяти на ньому доброго насіння, то сходить бур“ян, що в землі пухкій та м’якій ще глибше укорінюється, — так і з людиною. Якщо вона, покаявшись у грішних ділах своїх і виправивши вдачу свою, не набуде чеснот, то збудеться на ній сказане в Євангелії: нечистий дух знову повернеться до колишнього житла свого, тепер очищеного й підметеного, вже зі сімома іншими духами (гіршими від себе). Тим то останнє тої людини буде гірше, ніж перше (Мт. 12:45).

82. Хто бажає спастися, той повинен не тільки не робити зла, але й творити добро, як сказано в псалмі: Відступи від зла й чини добро (Пс. 34:15). Наприклад, якщо хтось був гнівливим, повинен не тільки не гніватися, але й набути лагідности; якщо хтось був гордим, мусить не лише позбутися гордости, але й стати смиренним. Бо кожна пристрасть поборюється протилежною їй чеснотою: гордість -смиренномудрістю, скупість — милосердям, розпуста — невинністю, малодушність — терпеливістю, гнів — лагідністю, ненависть — любов’ю.

83. Як колись ми, прогнавши чесноти, прийняли замість них пристрасті; так тепер мусимо не тільки вигнати пристрасті, але й набути взамін них чесноти. Чесноти — дані нам від Бога, бо Господь, створивши людину, вклав у неї всі чесноти, що й потвердив: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу (Бут. 1:26). Сказано: на образ, бо Господь створив душу безсмертною і свобідною, а на подобу — стосується чесноти: Ви будете святі, бо Я святий (1 Пт. 1:16). Отже, чесноти — природні нам, а пристрасті — чужі нашій природі, але прищеплюються до неї, коли душа віддається самодогоджанню та ухиляється од чеснот.

84. Добре сказав авва Пімен, що поступ монаха виявляється у спокусах. Бо монах, що правдиво приступає служити Господеві, повинен приготовити душу свою на спокуси (Сир. 2:1), ніколи не дивуватись і не бентежитися, знаючи, що все стається з Провидіння Божого. А де Провидіння Боже, те вповні благе й корисне душі, бо Бог усе робить з любови та милости до нас. І ми повинні, як сказав Апостол, дякувати за все завжди Богові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа (Еф. 5:20; 1 Сол. 5:18) і ніколи не журитися чи бути малодушними, але все, що з нами трапляється, приймати без бентеження, зі смиренномудрістю та надією на Бога, і вірувати: Господь усе посилає нам з благости Своєї, любови до нас і на добро нам.

85. Якщо хтось переконаний, що друг любить його, то й коли потерпить щось від нього, навіть тяжке, ніколи не повірить, що той хотів пошкодити йому. Тим паче Бог, Котрий створив нас, привів з небуття до буття, воплотився і вмер ради нас, -усе робить з благости Своєї та любови до нас. Про друга можна сказати: він любить і жаліє тебе, але не має стільки розсудливости, щоб завжди все влаштувати якнайліпше, тому, буває, не бажаючи того, шкодить тобі. Про Бога не можна сказати того, бо Він — джерело премудрости, знає усе, що нам корисне, і згідно з цим творить нам усе, навіть найменше. Друг, хоч любить і жаліє нас, — не в змозі допомогти в усьому. Богові ж усе можливе і нема нічого, що було б не під силу Йому. — Тому ми повинні все в житті, навіть скорботне, приймати з вдячністю — як те, що походить від Бога, Благодателя і милосердного Владики.

86. Якщо хтось знесе спокусу терпеливо й смиренно, — вона не зашкодить йому; якщо ж виявить малодушність, почне бентежитися чи звинувачувати інших, — то тільки обтяжить себе, зашкодить собі й жодної не матиме користи, бо спокуси користь приносять тому, хто зносить їх без збентеження.

87. Ти не повинен хвилюватися навіть тоді, коли турбує тебе пристрасть. Чому дивуєшся, пощо бентежишся ти, пристрасний, коли хвилює тебе пристрасть? — Ти сам виплекав її у собі, сам бажав її, а тепер бентежишся? Прийняв заставу її та ще й питаєш: «Чому вона бентежить мене?» — Ліпше терпи, подвизайся і моли Бога про поміч. Пристрасті не можуть не нападати на тебе, бо ти сам — пристрасний. Вони, як сказав авва Сисой, всередині тебе; віддай їм заставу їхню — і вони відійдуть од тебе. Але ти полюбив їх, дозволив діяти їм у собі, — тож вони змушують тебе і проти волі твоєї бути пристрасним, бо ти добровільно віддався їм у руки.

88. На кого повстають пристрасні помисли, але він не піддається їм, той ще свобідний і помічник йому — Бог. Тим то, як тільки впокориться перед Господом і небагато побореться, то Всевишній визволить його від нападу пристрасти. Якщо ж не почне боротися, а, потураючи пристрасті, віддасться тілесному усолодженню, то Бог відступає од такого, і пристрасть його переростає в пристрасне діло, а за цим слідує приневолення служити пристрасті цій.

89. Учня якогось великого старця спостигла тілесна боротьба. Старець, бачачи труди його, сказав: «Якщо хочеш, я помолюся Богові, щоб Він полегшив тобі цю боротьбу», — та учень відповів: «Хоч мені дуже тяжко, отче, але бачу в собі плід від труду, тому моли Бога, щоб дав мені терпеливість». Старець мовив на це: «Тепер пізнав я, що ти досягаєш поступу й перевищуєш мене». Такими направду є ті, що бажають спастися! І ось що означає — нести зі смиренням ярмо спокуси!

90. Коли Бог послав Мойсея вивести ізраїльський народ з єгипетського рабства, тоді фараон ще більше обтяжив їх працею. Так і диявол, коли бачить, що Бог змилувався над душею і готовий облегшити від ярма пристрастей, — ще більше обтяжує її пристрастями та нещадніше бореться з нею. Але отці, знаючи це, своїми порадами укріплюють тих, що подвизаються, і радять їм не боятися. Сміло. І нехай ваше серце буде відважне, всі, що уповаєте на Господа (Пс. 31:25).

91. Страх Божий спонукує душу зберігати заповіді, бо завдяки їм зводиться дім душевний. Біймось, отже, Бога і збудуймо собі надійні доми, щоб знайти в них захист під час зим, дощів, блискавок та громів, бо справді велику біду терплять ті, що не мають дому.

92. Як спорудити дім душевний? Цього можна навчитися з побудови дому житейського. Хто будує дім, той зводить стіни з усіх чотирьох боків, а не про одну тільки стіну дбає, — інакше даремно змарнує кошти й працю. Так і людина, що бажає спору- дити дім душевний, не може дбати тільки про одну його стіну, але рівно та згідно все будувати. Це значить те, що сказав авва Йоан: «Я хочу, щоб людина кожного дня набувала потрохи з кожної чесноти», – а не так, як роблять декотрі, — тримаються якоїсь однієї чесноти та її одну сповняють, а про інші не дбають.

93. Дім душевний будують так. Перше треба закласти фундамент, яким є віра: бо без віри неможливо подобатися Богу (Євр. 11:6). А потім вже зводити будівлю. Якщо потрібно, наприклад, виявити послух, треба покласти камінь послуху; якщо засмутив нас брат, треба покласти камінь довготерпеливости; якщо трапиться нагода до поміркованости, треба класти камінь поміркованости. Так з усякої чесноти треба принагідно класти до будівлі по каменю і будувати дім з усіх сторін, вкладаючи в нього то камінь жалісливости, то камінь зречення своєї волі, то камінь лагідности. Передусім же треба турбуватися про терпіння і мужність, бо вони є наріжними каменями, якими зв’язується вся будівля і стіна зі стіною. Без терпіння і мужности ніхто не осягне жодної чесноти. Тому й сказано: Вашим стражданням ви спасете душі свої (Лк. 21:19).

94. Хто будує дім, той на кожний камінь кладе вапняний розчин, бо якщо покладе камінь на камінь без вапна, то каміння не буде триматися купи – і дім завалиться. У душевному домі вапном є смиренномудрість, бо вапно береться із землі та є у всіх під ногами. Будь-яка чеснота без смиренномудрости не є чеснотою. Про це сказано і в Патролозі: «Як корабель не можна збудувати без цвяхів, так і спастися неможливо без смиренномудрости».
— У звичайнім домі є покрівля. Покрівлею душевного дому є любов, котра є досконалістю чеснот, як і покрівля хати — її завершення. Навколо покрівлі йдуть поручні, щоб, як сказано в законі, діти не падали з покрівлі: Коли будуватимеш нову хату, то зробиш на даху поруччя, щоб не навести крови на твою хату, коли хтось впаде з неї (Втор. 22:8). Поруччям у душевному домі є тверезіння, увага та молитва, а дітей (помисли в душі) якраз і зберігає тверезіння та молитва.

95. Головне у зведенні душевного дому — умілий будівничий. Бо якщо він невмілий, то дім може завалитися. Досвідченим та вмілим майстром душевного дому є той, хто розумно сповняє чесноти; бо, буває, хтось і візьметься до праці, але від того, що нерозумно трудиться, губить її або постійно псує діло — і будівлю не доводить до кінця, а тільки весь час будує і руйнує.

96. Ось один приклад з багатьох. Якщо хтось постить з марнославства або тішиться в думці, що сповняє якусь особливу чесноту, то такий постить нерозумно. Він думає, що має право докоряти братові свому, вважаючи себе кимось. Такий не тільки поклав один камінь, а зняв два, але може зруйнувати й цілу стіну через осудження ближнього. А хто постить розумно, той не хвалиться в собі, що буцімто звершує особливу чесноту, та й не хоче, щоб його хвалили як посника, але надіється через поміркованість здобути невинність і так дійти до смиренности, як кажуть отці: «Шляхом до смиренномудрости є труди тілесні, звершувані розумно». -Такий виявляється досвідченим будівничим, що надовго збудував свій дім.

97. Не думай, що чеснота — понад сили твої і ти ніколи не осягнеш її, але надхнися вірою, сміливо поклади початок, вияви перед Богом добру волю та старанність — і узриш поміч Господню. Уяви собі дві драбини: одна з них веде до неба, а друга зводить до пекла, — ти ж стоїш на землі серед обох драбин. Не думай і не кажи: «Як зможу я опинитися на висоті?», тобто на верху драбини. Ти тільки не спускайся вниз ділами злими; вгору ж намагайся піднятися поступово, творячи всяке добро. Кожне діло благе буде кроком угору. Долаючи щабель за щаблем, досягнеш наприкінці, з поміччю Божою, і верху драбини.

98. Якщо будемо шукати, то знайдемо, і якщо будемо просити, — одержимо, бо Євангеліє каже: Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мт. 7:7). Написано просіть, щоб ми в молитві призивали Бога на поміч; а шукайте значить досліджувати, як приходить чеснота, й згідно з цим докладати зусилля свої, аби здобути її. Стукайте – означає сповняти заповіді; бо кожний, хто стукає, стукає руками, а руки означають діяльність. Отож ми повинні не тільки просити, але й шукати і діяти, бути готовими, за Апостолом, на всяке добре діло (2 Кор. 9:8; 2 Тим. 3:17), тобто розумно сповняти волю Божу.

99. Апостол навчав переконуватися, що є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале (Рим. 12:2), аби потім і діяти за нею. Але що є добре? – Любити один одного, бути співчутливими, милосердними. А що угодне? – Не все те, що ми робимо доброго, -угодне Богові. Буває, наприклад, хтось опікується убогою сиротою, але робить це з симпатії до неї.
Ось це є добре діло, але не угодне Богові. Угодне тільки те милосердя, що його чинять не з якоїсь людської спонуки, але ради Бога, Котрий заповідає творити добро задля самого добра — тільки з самого співчуття. Досконало милосердитися — означає робити це не зі скупістю, не з лінивством, не зі зневаженням, але всією силою і всім волевиявленням своїм. Треба творити милість людям так, ніби собі самому, і так добродіяти, неначе б сам приймав благодіяння, — тоді сповняється досконала воля Божа. — Ось як повинна робити людина те, що добре, угодне й досконале.

100. Є два види черевоугодництва: перший, коли людина не завжди хоче їсти багато, але бажає, щоб усе було смачне; другий, коли когось захопила обжерливість, — тоді людина вже не бажає добірних страв, не турбується про їхній смак, але хоче тільки все їсти та їсти, — щоб наповнити черево. Перший називається гортанобіссям, а другий — черевобіссям. Хто хоче постом очистити гріхи свої, той повинен уникати обох цих видів черевоугодництва, бо вони задовольняють не потреби тіла, а пристрасті, і хто віддається їм, той грішить.

101. Ми повинні не тільки постити, але й стримуватися від усякого гріха, щоби, постячи черевом, постити і язиком, стримуючись од наклепу, брехні, пустомовства, гніву, принижувань ближнього тощо. Треба також і очима постити: не давати очам свободи, тобто не дивитися на суєтні речі, не глядіти ні на кого безстидно чи без страху. Також руки й ноги треба стримувати від усякого злого діла.

102. Відвідувати один одного ми повинні, по-перше, з любови; по-друге, щоб почути слово Боже, тому що в товаристві братів ліпше пізнається воно: коли чогось не знає один, то знає інший, і перший, питаючи другого, також пізнає це. По-третє, щоб пізнавати свій духовний устрій та переймати духовний досвід від інших, як це робив святий Антоній, від одного запозичуючи лагідність, од іншого смиренність, ще від іншого — безмовність, збираючи так у собі чесноти кожного, кого відвідував.

103. Зустрічаючи людей, найбільше треба уникати підозріння, од котрого походить згубне осуджування. Багато прикладів підтверджують істину: кожний судить про людей по собі. Наведу хоча б один. Уявімо, що хтось стоїть собі вночі на вулиці, а попри нього проходять троє. Перший подумав: «Ось той чекає на когось, щоб піти і вчинити розпусту». Другий: «Це злодій». Третій: «Він домовився з кимось піти на молитву — і тепер чекає на нього». Ось троє бачили ту саму людину, однак не подумали про неї однаково, але кожен по-своєму -залежно від свого душевного стану. Як хирлявому тілу кожна їжа, навіть корисна, не йде на користь, так і душі, що має погану вдачу, шкодить усяка річ. А людина з доброю вдачею подібна до тіла добросочного: якщо навіть і з’їсть щось шкідливе, то воно не зашкодить їй. Так і ми, якщо перебуваємо в доброму душевному стані, то можемо від кожної речі одержати користь.

104. Один монах, узрівши келію когось із братів непідметеною і неприбраною, казав собі так: «Блаженний брат цей, що відклав турботу про все земне, а весь ум свій так спрямував горі, що не має навіть часу в келії своїй зробити лад». Якщо ж приходив до іншого, келія якого була прибрана, підметена й чиста, то думав собі так: «Як чиста душа цього брата, така й келія його». І ніколи не казав він ні про кого: «Цей недбалий, а цей гордий», але за своїм добрим устроєм усіх вважав добрими та від усіх одержував користь. Усеблагий Бог хай подасть нам такий же добрий устрій душі, щоб і ми могли одержувати користь від кожної людини та ніколи не бачили пороків ближнього.

105. Настанови тим, що навчаються чернецтва. Якщо перебуваєш у послусі, — ніколи не вір серцю своєму, бо воно засліплене ветхими пристрастями. Ніколи не слідуй за судженнями своїми й нічого не роби без поради. Не думай, що ти ліпший і праведніший од наставника свого та не досліджуй діл його. Тоді будеш коритися і спокійно та безпечно йти шляхом Отців наших.

Примушуй себе завжди відкидати волю свою і — благодаттю Христовою — через поучення звикнеш зрікатися волі своєї. Згодом будеш уже це робити без примусу й скорботи і все у тебе буде так, як ти того хочеш.

Не бажай, щоб усе було по-твоєму, але так, як є, — і збережеш мир з усіма. Віруй: усе, навіть найменше, діється з Провидіння Божого, і тоді без бентеження зноситимеш усе.

Віруй, що зневага й докори — це ліки, що зцілюють гордість твоєї душі, й молись за тих, що докоряють тобі, бо вони — правдиві лікарі твоєї душі. Пам’ятай: хто ненавидить зневагу — ненавидить смиренність, і хто уникає тих, що його засмучують, — втікає од лагідности.

Не бажай знати пороків ближнього твого й не підозрюй його ні в чому. Це ворог намовляє тебе. Якщо підозри й зринуть у тобі — через неміч людську, — то намагайся обертати їх на добрі помисли.

Дякуй за все та набувай благість і святу любов.

Найбільше бережімо совість свою — щодо Бога, ближнього і речей. Перше ніж скажемо або вчинимо щось, перевірмо, чи згідне це з волею Божою, і тоді, помолившись, скажімо або вчинімо це. Виявляймо неміч свою перед Богом і просімо собі помочі в Нього.

106. Якщо бажаєш, щоб святі у вірі помисли заспокоювали тебе, присікали фальшиві рухи, думки й почуття, — завжди вправляйся в них і віруй Богові, що знайдеш спокій. Також лучи молитву з повчанням. Постарайся досягнути такого поступу, щоб будь-яку тілесну або духовну скорботу зносити терпеливо, без печалі та обтяження.

107. Коли звинуватять тебе в тому, чого ти не робив, — не дивуйся з того і не засмучуйся, але зі смиренністю поклонись тому, хто оскаржив тебе, і промов: «Прости мені та помолися за мене», — а потім мовчи, як навчали Отці. А коли він спитає тебе, чи то правда, тоді, поклонившись зі смиренністю, розкажи все як було, потім же знову смиренно поклонись і скажи: «Прости мені й помолися за мене».

108. Якщо зустрівшись або посперечавшись з братами, не можеш перебувати в незмінному настрої духа, то принаймні намагайся нічим не спокушатися, нікого не осуджувати, не злословити, не підглядати за словами чи ділами брата свого, бо це не принесе тобі користи. Ліпше намагайся з усього цього винести науку для себе.

109. Якщо тебе поборює якийсь помисел, а ти журишся ним і не сповідаєшся у ньому, — то тим укріплюєш його проти себе, тобто додаєш тому помислові ще більшої сили мучити себе. Якщо висповідаєшся у ньому, почнеш боротися та опиратися помислові своєму, чинити протилежне йому, -то пристрасть ослабне й не матиме сили боротися з тобою та засівати в тобі печаль. Так непомітно подвизаючись, подолаєш з поміччю Божою і саму пристрасть.

110. Авва Пімен сказав, що боятися Бога, молитися Йому й чинити добро ближньому — це три головні чесноти. — Боятися Бога поставив він на першому місці, тому що страх Божий випереджає кожну чесноту, бо початок мудрости — острах Господній (Пс. 111:10); острах Господній — мудрости навчання (Прип. 15:33). Молитися Богові велів він тому, що людина самотужки не може ні чинити чогось доброго, ні набути чесноти. А добро робити ближньому сказав він наприкінці тому, що це є діло любови — вершина християнської досконалости. — Любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, — виконання закону (Рим. 13:10).

111. Коли душа нечутлива на Божий поклик, тоді корисно часто читати Божественне Писання та зворушливі слова Богоносних Отців, пам’ятати про Страшний суд Божий, вихід душі з тіла й зустріч з жахливими темними силами, з котрими вона зло чинила в цьому короткому й тяжкому житті.

1. До архимандрита Ісаака з Оптина прийшов один брат скаржитись на іншого брата. Архимандрит його спершу вислухав, а потім сказав:
   — Чи дійсно він тобі це сказав, а до того ще й вдарив? Цього не можна терпіти. Йди і помирися зі своїм братом!
   — Та ж він мене вдарив.
   — Христос сказав: Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й ліву (Мт. 5:39). Ти повний злоби на брата свого. Він би не образив тебе, якби ти не провинився перед ним. Іди й проси в нього вибачення!
   З висловів пустинників (від перекладача). [↩]

Опубліковано: 29.06.2013; востаннє змінено: 01.07.2013.