Святого Іоана Золотоустого повчання про молитву і духовну тверезість
Дні вшанування (за н. ст.):
9 лютого — перенесення мощей;
12 лютого — Собор трьох святителів;
27 вересня — кончина;
26 листопада — день пам’яті.
Господь заповідає не лише прощати тому, хто обкрадає тебе і займається лихварством, а ще й каже любити його як найсильніше та щиро. Бо це, саме це бажаючи прищепити, сказав Він: «Моліться за тих, що вас зневажають» (Лк. 6, 28) — що ми зазвичай робимо для тих, кого сильно любимо. Так Христос заповів молитися за кривдників — ми ж засідки їм влаштовуємо; і, отримавши наказ благословляти тих, що нас клянуть, закидуємо їх тисячами проклять.
Молитва — це велика зброя, невичерпний скарб, багатство, що ніколи не зміліє, супокійне пристановище, несхитний затишок і корінь незліченних благ; і джерело, і матір є молитва: вона могутніша за саму царську владу. Молитвою ж я називаю не будь-яку, не недбалу і розсіяну, а полум’яну й многотрудну, що виходить зі зболеної душі й глибоко зосередженого ума. Лишень така молитва сходить до неба.
Сила молитви гасила силу вогню, приборкувала розлючених левів, припиняла боротьбу, відчиняла небесні ворота, розривала узи смерти, проганяла геть недуги, відбивала напади, рятувала міста від землетрусу, відвертала й удари, що спостигали згори, і замовляння, що готували людям, і взагалі усілякі біди. Під молитвою ж розумію не те, що на вустах, а те, що виходить із глибини серця. Бо як дерева, що пустили коріння глибоко в землю, не падають і не валяться, які б сильні вітри не нападали на них, бо коріння міцно тримає їх у землі, так і молитви, що їх із глибини серця засилають, закорінившись там, безпечно простираються вгору, не зазнаючи перепон у своєму напрямку від жодних нападів помислів. Тому й пророк каже: «Із глибини взивав я до тебе, Господи» (Пс. 129, 1).
Правість і чистоту життя ніщо не може так встановити й утвердити, як часта присутність тут, у храмі, і старанне слухання слова Божого. Бо що пожива для тіла, те для душі повчання у божественних словах. Однак «не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст Господніх» (Втор. 8, 3). Тому й непричащання цієї трапези спричинює своєрідний голод. І Бог погрожує ним і наводить його як покарання: «Я пошлю на землю голод; не голод за хлібом, не спрагу за водою, лише за слуханням слова Господнього» (Ам. 8, 11).
Молися повсякчас; але, молячись, не нудьгуй і не лінуйся просити милости в Бога Чоловіколюбця, і Він не полишить тебе за твою невідступність, але простить тобі твої гріхи й дасть тобі те, про що просиш. Коли, молячись, буде тебе почуто, перебувай у молитві, дякуючи (за милість); а якщо не буде тебе почуто, перебувай у молитві, щоб було тебе почуто. Не кажи: багато я молився, а не був вислуханий, — бо й це часто буває для твоєї ж користи. Знає Бог, що ти ледащо й поблажливий до себе, і якщо одержиш те, про що просиш, підеш та й не молитимешся більше. Чому відкладає тебе вислухати? Аби, коли маєш потребу, змусити тебе частіше з Ним бесідувати й провадити час у молитві. Тож перебувай у молитві й не допускай, аби тобі в ній розлінитися. Молитва, любий, може багато, тому розпочинай її не як якусь мізерну справу.
Згрішив? Увійди в храм і загладь свій гріх (покаянням). Скільки разів упадеш на торжищі, щоразу підведешся; так і скільки разів згрішиш, квапся покаятися, не допускай зневіри. Ще згрішиш — ще покайся. Не опускай рук і не відпадай від надії отримати належні нам блага. Нехай ти вже й старець та й згрішив — іди в храм і покайся. Тут лічниця, а не суд, тут не муки за гріхи накладають, а відпускають гріхи. Богові єдиному скажи свій гріх: «Проти Тебе єдиного згрішив і лукаве перед Тобою вчинив я» (Пс. 50, 6), — і відпуститься тобі гріх твій.
Без Божої тайнодії і милости нічого доброго не увійде до наших душ. Божа ж тайнодія сходить на наші труди й суттєво їх полегшує, коли Він бачить, що ми любимо молитву, часто звертаємося до Бога з проханнями й відтоді очікуємо, що зійде на нас усіляке благо. Тому коли я бачу такого, що не любить молитви й не має теплого і сильного до неї нахилу, то з цього буває для мене явним, що цей чоловік нічого шляхетного й високого не має у своїй душі. А коли бачу того, що ненаситно хапається за богослуження й опущення частої молитви вважає за одну з найбільших втрат і кривд, то запевнююсь, що він є вірний подвижник всілякої чесноти і храм Божий. Бо якщо «одягу мужа, а в зубах усміх і хода чоловіка — оповідають, хто він» (Сир. 19,30), — за словом Премудрого, що більше молитва і служіння Богові є знаком усілякої Праведности, оскільки є духовним і божественним одіянням, що приносить нашим помислам велику окрасу й чарівність, благовлаштовує життя кожного, не допускає тримати в умі щось недоречне й негідне, заохочує до благоговіння перед Богом і поважає честь, якою Він благоволив ушанувати нас, навчає відвертатися від усякого забобонного пророкування, проганяє сороміцькі й пусті помисли і налаштовує душу кожного погорджувати тілесні насолоди. Цю єдину гордість пристало мати тим, що почитають Христа, — не бути рабом нічого сороміцького, а пильнувати свою душу у свободі від усього в непорочнім житті.
Може, хтось із ледачих і не охочих старанно та ретельно молитися надумає виправдовуватися словами самого Господа: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне, лиш той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Скажу на це, що якби я вважав саму молитву достатньою для спасіння, то хтось інший слушно міг би використати ці слова проти мене. Але оскільки я кажу, що молитва є голова всіх чеснот, корінь і основа спасительного життя, то нехай ніхто не прикриває такими словами своєї ледачости до молитви. Ні сама доброчесність без інших чеснот не може спасти, ні турбота про вбогих, ані доброта чи й жодне з інших похвальних діл. Потрібно ж, щоб усі чесноти стеклися в нашу душу, а молитва щоб лежала як корінь і основа під ними. Як в кораблі і в домі нижні частини роблять міцними й суцільними, так і наше життя зміцнюють молитви, а без них нічого доброго й спасенного в нас немає. Тому апостол Павло наполегливо велить нам пильнувати молитву: «Будьте постійні в молитві, пильнуючи в ній із подякою» (Кол. 4, 2), і в іншому місці: «Моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5, 17), і ще: «Усякою молитвою і благанням моліться у будь-який час духом, і дбайте про це саме з повною постійністю і благанням…» (Еф. 6, 18). Так багатьма божественними словами благає нас у молитві цей апостольський очільник. Тому нам, його учням, слід із молитвою прямувати шляхом нашого життя й частіше зрошувати й напувати нею свою душу, бо всі ми маємо в ній потребу не менше, ніж дерева у воді. Ні вони не можуть плодоносити, якщо не питимуть своїм корінням воду, ані ми — виточувати многоцінні плоди благочестя, якщо не напуватимемося молитвами.
У пророчих видіннях ангели постають такими, що з великим страхом приносять свої похвальні пісні Владиці сущого: вони з великого благоговіння покривають свої руки й ноги, а коли потрібно літати, звершують це з великим трепетом. У цьому приклад і урок, як і нам слід звершувати свої молитви.
Під час молитви пристало нам забувати свою людську природу і, проймаючись до Бога теплим устремлінням, разом із благоговійним страхом не бачити нічого сущого внизу, а думати, що стоїмо посеред ангелів і звершуємо однакову з ними службу Всевишньому Богові.
Усі інші атрибути в нас і в ангелів, як ось: природа, образ буття, мудрість, знання й усе, що б ти не заторкнув, — різні, а молитва є спільне діло ангелів і людей, і тут немає нічого між ними й нами (один хор). Але хто якнайстаранніше дбає про молитву й про устремління серця до Бога, той скоро уподібниться до них і в знанні, й у мудрості, і в шляхетності, й у способі життя.
Без співдії Святого Духа людина не може належно провадити божественної бесіди, тому насамперед треба молитися, щоб Його благодать перебувала з нами й сходила на наш молитовний труд, коли входимо до церкви або вдома до нашої комірчини, щоб вклякнути й піднести Богові наші молитви та моління. Коли ж упевнишся, що, звершуючи молитви, ти й з Богом бесідуєш, і приймаєш співдію Святого Духа, то вже ніяк не допустиш, щоб диявол мав доступ до твоєї душі, освяченої Духом.
Бажаючи привернути людей до молитви і явити нашим душам те, наскільки великим благом є молитва, Христос Господь уводить такого ось суддю, злого й жорстокого, що сорому перед людьми позбувся й страх Божий прогнав із душі. Достатньо би було запропонувати особу правдиву й милостиву й, порівнявши її правдивість з Божим чоловіколюб’ям, через це показати силу молитви. Бо якщо добрий і лагідний чоловік милостиво приймає тих, що звертаються до нього з проханням, то ж чи не тим більше Бог, велич чоловіколюбства якого не лише підноситься понад наш ум, але й незбагненна й для самих ангелів. Отож, кажу, достатньо було запропонувати особу судді — праведного, проте Господь уводить суддю жорстокого, нечестивого, нелюдського, кажучи при цьому, що й він, у всіх випадках, являючи непогамовну лють, не дотримував цього характеру перед наполегливим і невідступним проханням і постав тут благим і лагідним. Заради чого ж так сказав Господь? Аби ти затямив, що прохання й моління навіть зле єство легко робить добрим і милостивим, і щоб таким чином ні для кого вже не залишалася невідомою сила молитви. Для цього Він, поставивши вдову перед найлютішим суддею і показавши його не за властивим йому характером чоловіколюбним, від нього, злого, переносить слово до свого Отця, благого, лагідного, чоловіколюбного, що перевищує беззаконня, прощає многі гріхи, Того, що перетерпів хулу, того, що бачить поклоніння демонам і за образу свою й свого Сина не мститься. Він, що зніс хулу, так лагідно зносить своїх кривдників. Тож коли ми з належним страхом припадемо до Нього, чи не помилує Він нас скоро й усещедро? Слухайте, що каже Господь: «Хоч я Бога не боюся і людей не соромлюся, але тому, що ця вдова мені надокучає, я її обороню» (Лк. 18, 4-5). Якщо вдова, припадаючи, жорстокого зробила таким лагідним, то чого ж можемо не очікувати від чоловіколюбного Бога ми, припадаючи до Нього?
Молився Ісаак, щоб позбулася бездітности Ревека, дружина його, і вислухав Бог Ісаака (Бут. 25, 21). Не думай, що тільки-но Ісаак призвав Бога, Той одразу вислухав його. Ні, багато часу збігло, коли він молився про це. Двадцять років молився Ісаак. Сорок років мав він, коли одружився з Ревекою (20), а коли народилися в нього діти, — шістдесят. Двадцять років Ревека була бездітною, й увесь цей час Ісаак молився Богові. Отож, чи не соромно нам, чи на варто нам закривати свої обличчя, бачачи, як праведник двадцять літ терпить у молитві й не відступає, а ми після першої чи другої молитви часто нудьгуємо й наважуємося бути невдоволеними, бо нас не почуто? Та й при тім він мав до Бога велику сміливість й усе ж таки не нарікав на те, що відкладено дарування, а терпляче очікував на нього. Ми ж, завалені численними гріхами, живучи з лукавим сумлінням, ні разу не благовгодивши Господеві, якщо не вислухає нас швидше, ніж ми попросимо, втрачаємо терпець, падаємо духом і полишаємо молитву. Тому й виходимо звідси з порожніми руками. Хто ж із нас двадцять років молився Богові про щось, чи хоча б якихось двадцять місяців?
Молитва є велика зброя, велика огорожа, великий скарб і велике пристановище, безпечне прибіжище, тільки якщо тверезо приступаємо до Владики, звідусюди зібравши свій ум, в такому настрої стаємо перед Ним, не допускаючи ворогові нашого спасіння прокрастися до нас. Бо він, знаючи, що в цей час ми, висповідавшись зі своїх гріхів і показавши лікареві свої рани, можемо отримати досконале лікування, нападає на нас сильніше й вдається до всіляких хитрощів, щоб відбити нас від молитви й вкинути у недбалість і розсіяння. Тому, благаю вас, будемо тверезитися і, знаючи підступи ворога, найбільше в цей час старатися відбивати їх, немовби бачачи його присутнім перед своїми очима, відкидаючи всілякий помисел, що бентежить наш ум, всеціло підносячись вгору, чинячи наше моління справжньою молитвою, щоб не лише язик проказував слова молитви, але й ум товаришував із тим, що ми проказуємо. Якщо ж язик проказуватиме слова, а ум вештатиметься зовні, то переглядаючи домашні речі, то уявляючи справи торгів, то жодної не матимемо користи, а радше осудження. Апостол Павло вмовляє нас «молитися завжди в дусі всякою молитвою» (Еф. 6, 18), — не лише язиком, а в самій душі, духом. Нехай ваші моління будуть духовними, нехай тверезиться при цьому помисел й ум нехай простягається разом зі словами.
Велике благо — молитва. Якщо, розмовляючи з чеснотливою людиною, отримуємо немалу користь, то той, що сподобився розмовляти з Богом, яких благ тільки не отримає? Бо молитва є розмова з Богом. А що це так, послухай, що каже пророк: «Нехай буде до вподоби йому бесіда моя» (Пс. 103, 34), тобто розмова моя з Богом нехай буде Йому приємна.
Хіба ж не може Бог дарувати нам необхідне раніше, ніж ми попросимо в Нього? Але Він очікує на наше моління, щоб мати привід праведно сподобити нас Своєї особливої опіки.
Анна, матір Самуїла, окрилена любов’ю до Бога, піднесла ум свій до небес і, неначе б самого Бога споглядаючи, молилася Йому з усією теплотою. Що ж вона говорила? Спочатку нічого, але перед тим, як почати молитву, глибоко зітхала і зойкала та проливала потоки гарячих сліз. Як суха й тверда земля, зросившись і злагіднившись дощем, стає здатною принести плоди, так сталося і з тією жінкою. Злагіднена плачем душа породила сильну молитву: «В своїй журбі вона молилась до Господа й плакала гірко: «Господи Сил…» (1 Сам. 1, 10-11). Не одним призвала вона Його словом, а багатьма зверненими до Нього, являючи Йому свою любов і гарячу відданість. Саму ж молитву принесла болюча скорбота серця. Її скоро було вислухано, бо прохання її було написано якнайрозумніше. Такими зазвичай бувають молитви, що зроджені душею, яку розриває скорбота. Замість хартій був у жінки ум, замість пера язик, замість чорнила сльози. Чому й донині читаємо її прохання, бо письмо, що написане таким чорнилом, нетлінне.
Нічого немає рівного молитві, нічого немає сильнішого за віру. Те й те показала нам Анна. Бо, приступивши до Бога з цими дарами, вона отримала все, чого бажала: і природу свою безплідну виправила, і сорому бездітности позбулася, й зневагу своєї ревнивої пари відкинула й вдалася до великої відваги, коли з неплідного каменя пожала щедрий колос. Ви чули й знаєте, як вона молилася й просила, як ублагала й отримала, як народила, виховала й посвятила Богові свого Самуїла, отож не згрішить той, хто цю жінку назве матір“ю і батьком дитини. Її молитви, сльози й віра були початком народин, хоча й без сімени. Її наслідуймо, мужі, її наслідуйте й жінки. Ця жінка є вчителем для обох родів. Ті з вас, що безплідні, не споневірюйтеся, ті, що стали матерями, виховуйте дітей, як вона. Усі намагаймося наслідувати чеснотливе життя цієї жінки перед народженням дитини, віру під час народження й опіку після народження.
Про святу Анну написано, що під час молитви її вуста ворушилися, а слів не було чути. Це і є справжня молитва, коли голосіння походить з нутра, коли молитва виражається не тоном голосу, а устремлінням ума. Так і Мойсей молився, якому, коли він нічого не промовляв вустами, Бог сказав: «Чого голосиш до мене?» (Вих. 14, 15). Люди чують тільки цей чутний голос, а Бог ще перед тим чує, що сказано всередині. Тому можна, і не голосивши, бути почутому, і, ходячи по торжищу, якнайревніше молитися умом, і, сидячи з друзями чи що інше роблячи, голосним криком призивати Бога — тобто внутрішнім, — не виявляючи цього нікому з присутніх. Це тоді й робила свята Анна. «Голосу її не було чути» (1 Сам. 1, 13). Але Господь почув її. Таким був її внутрішній крик.
Чи мають силу молитви святих, чи вони зайві й непотрібні? Ні, не зайві, а мають велику силу, коли ти співдієш їм. Святий Петро воскресив Тавиту не самою своєю молитвою, а в силу її милостині. Таким чином молитва святих допомогла всім, кому співдіяла. Але так буває лише тут на землі, а там не так, — там твоє спасіння залежить лише від твоїх діл.
«Із глибини взивав я до Тебе, Господи» (Пс. 129, 1). Що означає «з глибини»?» Не просто вустами, не просто язиком: бо слова можуть проливатися й без думки, а з глибини серця, з великим старанням і ревністю, зі самих підвалин душі. Такі молитви мають велику силу й міць, не розсіюються і не хитаються, нехай навіть і диявол нападав би з великою сміливістю. Як міцне дерево, що доволі глибоко запустило в землю коріння й охопило її глибини, протистоїть усілякому поривові вітру, а дерево, що тримається на поверхні, хилиться за найменшого подуву, виривається з коренем і падає на землю, так само й молитви, що виходять з глибин душі, маючи там корінь, є міцні й неослабні та не хитаються, хоча б і приступили численні помисли й усі полчища диявола. А молитви, то сходять лише з вуст і язика, а не з глибини душі, не можуть навіть піднятися до Бога, оскільки серце непричетне до них. Хто так молиться, в того вуста видають звук, а серце й ум порожні.
Той, хто молиться від душі, ще поки отримає те, про що просить, уже дістає великі блага від самої дії молитви. Така молитва приборкує всі пристрасті, впокорює гнів, проганяє заздрість, пригнічує бажання, послаблює любов до житейських речей, приносить душі великий спокій, підіймається на саме небо. Як дощ, падаючи на твердий ґрунт, розпушує його, або як вогонь пом’якшує залізо, так гідна молитва сильніше за вогонь і краще за дощ пом’якшує й зрошує затверділу від пристрастей душу. Сама по собі душа є ніжна і вразлива, але як вода Дунаю часто кам’яніє від холоду, так і душа наша від гріха й безпечности твердне і стає каменем. Тому нам потрібно багато жару, щоб пом’якшити її затверділість. Це насамперед звершує молитва. Отож, коли починаєш молитися, то не тільки турбуйся, щоб отримати те, про що просиш, але щоб і душу свою вчинити кращою за посередництвом молитви.
«Ночами здіймайте руки ваші до святині» (Пс. 133, 2). Чому мовив він «ночами»? Бо хоче нас навчити, щоб ми не всю ніч витрачали на сон, і показати, що коли молитви бувають чистіші, тоді буває легшим ум і меншає турбот. Якщо ж уночі слід входити в святилище, то подумай, яке прощення може отримати той, хто й удома не звершує в цей час молитви. Пророк піднімає тебе з ложа й провадить до храму, заповідаючи проводити ніч у молитві, ти ж, навіть залишаючись удома, не робиш цього.
Що означає: «і перед ангелами буду співати Тобі» (Пс. 137, 1)? — Постараюся співати разом з ангелами, буду змагати з ними, ликувати разом з вишніми силами; хоча й інша в мене природа, усе ж намагатимуся старанністю зрівнятися з ними.
Ми особливо тоді буваємо вислухані, коли молитва наша благовгодна Богові. Отож від нас залежить, щоб ми були почуті. Коли ми просимо того, що Бог гідно може дати, коли просимо старанно, коли самі чинимо себе гідними отримати, тоді Він чує моління й подає те, що ми просимо.
«Поклонюся святому храмові Твоєму» (Пс. 137, 2). Не мала це чеснота, коли хто може заходити в храм і, заходячи, поклонятися з чистим сумлінням. Не в тім справа, щоб тільки ввійти в храм і прихилити коліна, а в тім, щоб увійти з ревною душею й уважним умом, аби перебувати в храмі не лише тілом, а й душею.
«Господи, взивав я до Тебе, вислухай мене» (Пс. 140, 1). Не те висловлює пророк, що, аби бути вислуханим, треба мати гучний і сильний голос; пророк має на думці внутрішнє взивання, що його проказує полум’яне серце і сокрушений дух, промовляючи яке, і Мойсей був вислуханий. Як чоловік, що, закликаючи гучним голосом, напружує всю свою силу, так і той, що взиває серцем, напружує весь свій ум. Такого взивання вимагає Бог, взивання, яке виходить із серця і не дозволяє відволікатися й озиратися навсебіч. Є багато людей, що стоять на молитві, але не взивають до Бога; вуста їхні взивають до Бога й проказують Боже ім’я, але ум не супроводжує увагою жодного слова. Така людина не взиває до Бога, не молиться Йому, хоча й виглядить молільником.
«Не нахили серця мого до слів лукавих, щоб не виправдувавсь у гріхах» (Пс. 140, 4). Грішити — зло, але ще більшим злом є відпиратися від вчиненого гріха. Особливо це і є зброєю диявола. Так було і з першими людьми. Коли Адамові слід було зізнатися в гріху, він перекидає вину на Єву, а вона потім на диявола. Тоді коли варто казати: «згрішили, допустилися до беззаконня», дехто не лише не зізнається, а ще й виправдовується. Бо диявол, знаючи, що сповідь з гріха є звільненням від нього, і схиляє душу до безсоромної впертости. Ти ж, любий, коли згрішиш, кажи: я згрішив. Таким чином і Бога умилосердиш, і себе вчиниш не таким прудким до гріха.
«Згадав я дні стародавні і розважав над усіма ділами Твоїми, навчався з творіння рук Твоїх. Я звів до Тебе руки мої» (Не. 142, 6). Не сказав: «простягнув», а «звів», бажаючи виразити сильне налаштування серця, що прагнуло неначе вирватися з тіла й наблизитися до Бога. Надихнувшись, каже, спогадами про великі події, роздумавши про чоловіколюб’я, про поучення через нещастя і спокій, який приносить визволення від них, я вдався до Тебе. «Душа моя, — наче земля безводна, перед Тобою». Як пересохла земля прагне дощу, так і я бажаю постійно бути з Тобою.
Самі молитви святих не допоможуть, якщо ми не вчинимо себе гідними бути вислуханими й не молитимемось. Даючи це зрозуміти, пророк мовив: «Брат не визволяє» (Пс. 48, 8) — чи він Мойсей, чи Самуїл, чи Єремія. Бо послухай, що сам Бог каже до святого Єремії: «Не молися за цей народ», бо не почую тебе (Єр. 11, 14). Й не дивуйся, що не хочу тебе слухати. Якщо б навіть і Мойсей приєднався до тебе, й Самуїл, навіть і тоді не вислухаю вашої молитви за цих людей (Єр. 15, 1). Так Мойсей і за сестру молився, але не було його вислухано. Тож не будемо дивитися на інших, самі опустивши руки. Молитви святих мають дуже велику силу, але коли ми самі каємося і виявляємо гідне життя.
Від благодаті духа, каже апостол: «Співайте Богові з подякою від свого серця» (Кол. З, 16). Не лише вустами заповідає співати, а й серцем, бо саме це й означає співати Богові, а те — повітрю, бо голос розливається в повітрі. Так співати можна на будь-якому місці. Навіть якщо перебуваєш ти на торжищі, можеш самозаглибитися й там співати Богові, коли тебе ніхто не чутиме. Так молився й Мойсей і був вислуханий: «Чого голосиш до мене?» — каже йому Бог. А він нічого не казав словом, а взивав мислено із сокрушеним серцем. Ніщо не перешкоджає й під час дороги молитися серцем і перебувати на висоті. «І все, щоб ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім „я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через Нього» (Кол. З, 17). Якщо ми так чинитимемо, то там, де прикликають Христа, не буде місця нічому гидкому, нічому нечистому. Чи їси, чи п’єш, а чи вирушаєш в дорогу — все роби в Боже ім’я, тобто прикликаючи Бога на поміч. Берися за діло, помолившись Богові. Чи хочеш щось сказати? Спочатку вчини це. Усе роби в ім’я Господнє, й усе буде в тебе благополучно.
«Коли згадував я Тебе на постелі моїй, удосвіта я роздумував про Тебе» (Пс. 62, 7). Хоч про Бога слід пам’ятати завжди, але особливо це треба відчути тоді, коли ум супокійний, тобто вночі. Вдень, навіть якщо намагаєшся пам’ятати про Бога, турботи, що насуваються, загладжують цю пам’ять, вночі ж можемо пам’ятати постійно: тоді душа перебуває в мирі й спокої. І вдень треба пам’ятати про Бога, але тоді ви відволікаєтеся житейськими справами. Тому згадуйте про Бога принаймні на ложі, роздумуйте про Нього зранку. Якщо ми роздумаємо про це зранку, то безпечно можемо виходити до своїх справ. Нам потрібна зброя, а молитва є великою зброєю. Тож нехай у нас кожна ніч буде всенічною службою. Старатимемося, щоб нам, вийшовши вдень, не бути осміяними. Перед нами сидить праворуч Отця Той, Хто здійснив подвиг, й уважно слухає, чи не скажемо ми чогось непристойного або марного, Він-бо є суддею не лише наших учинків, а й слів.
Христос молився, не маючи потреби в молитві, а бажаючи навчити тебе бути постійно уважним до молитви, звершувати її безнастанно, тверезо й надзвичайно пильно. Під пильністю я маю на увазі не лише те, щоб прокидатися поночі, а щоб і вдень бути тверезим у молитвах. Чоловік буває пильним у молитві, коли душа спрямована до Бога, коли думає про Того, з Ким розмовляє й до Кого звернене її слово, коли тримає в умі, що й ангели стоять перед Ним зі страхом і трепетом, і так оживляє свою благоговійність. Тож будемо старанні до молитви. Вона є великою зброєю, коли звершувана старанно, без пихи, від щирого серця — найбільше ж зі смиренним. Якщо молитимемося зі смиренням, якщо битимемося в груди, як митар, коли, як він, скрушно взиватимемо: «Боже, змилуйся надо мною грішним» (Лк. 18, 14), то одержимо все. Багато нам треба каятися, любі, багато молитися, багато терпіти, виявляти велику старанність, щоб отримати блага, які нам обіцяно.
