«Наша Парафія»

Перше викривальне на царя Юліана

1. «Слухайте це, всі народи. Почуйте всі, хто живе на світі» (Пс. 48. 2). Ніби з деякого підвищення, що далеко навколо видиме, усіх закликаю, до всіх звертаю сильну і високу проповідь. Слухайте народи, племена, язики, люди всякого роду, всякого віку — усі, скільки є тепер і скільки буде на землі! І нехай пошириться далі моя проповідь! Слухайте мене, всі небесні Сили, усі Ангели, якими здійснено знищення мучителя, упав не Сіон, цар Амморрейський, не Ог, цар Васанський (невеликі володарі, які чинили зло невеликій частині вселенної — Ізраїлеві), але змій (див.: Єз. 29, 3), відступник, «великий розум» (Іс. 10, 12, слов’янський переклад), ассиріянин, спільний для усіх ворог і супротивник, який і на землі чинив багато шаленств і погроз, який і «на висоту» (Пс. 72, 8) говорив і замишляв багато неправди! 2. «Слухайте, небеса, і слухай, земле» (Іс. 1, 2)! І мені тепер пристойно виголосити одне з велемовнішим із пророків Ісаєю! Одна у нас відмінність: пророк закликає небо й землю у свідки проти Ізраїля, який відмовився від Бога; а я закликаю проти мучителя, який і відмовився, і упав падінням, гідним нечестя. Слухай, якщо чуєш нас, і ти, душе великого Констанція! Слухайте, христолюбиві душі, царів, що були до нього! 3. Особливо ж нехай слухає душа Констанція, який сам зростав зі спадщиною Христовою і, поступово утверджуючи її, зростив у таку силу, що став через це славнішим за всіх попередніх царів. Але (яке посоромлення!) він упав у гріх невідання, недостойний його благочестя; сам не знаючи, виховав християнам ворога Христового; з усіх діл свого людинолюбства зробив одну погану послугу тим, що врятував і поставив царем на шкоду спасенного і царюючого. А тому, о якби Констанція дуже порадувало, як руйнування нечестя і відновлення колишнього благого стану християн, так і це слово!

4. А я принесу слово в дар Богові священнійше і найчистіше за будь-яку безсловесну жертву, принесу, не уподібнюючись мерзенним словам і марнослів’ю, а ще більш мерзенним жертвам боговідступника, кількість яких і багатство полягали в силі нечестя і в немудрій, скажу так, мудрості; тому що і вся сила, і вченість віку цього в пітьмі ходить і далека від світла істини. Але якщо така ця мудрість, в таких буває людях, такі приносить плоди, — як трава, скоро засихає, і злак, що зеленіє (див.: Пс. 36, 2), і скоро опадає, і переходить разом з тими, що породили його, які гинуть із шумом і привертають увагу більше падінням, ніж своїм нечестям; то мені, що приносить нині жертву хвали, спалює безкровний дар слова, хто складе таке видовище, яке б рівнялося подяці! Яка мова буде так лунати, як я того бажаю? Чий слух не поступиться в ревності слову?

Подяка ж, що складається за допомогою слова, не тільки найбільше властива Слову, Яке з усіх інших найменувань головно благодогоджається цим ім’ям і нашою здатністю називати Його, але і тому1 послужить гідною відплатою, коли за злочин проти дару слова буде він покараний словом. Тоді як дар слова є спільним надбанням усіх словесних тварин, Юліан, привласнюючи його собі, ненавидів християн, і хоча вважався даровитим у слові, однак про дар слова судив украй нерозважливо. 5. По-перше, нерозважливо тому, що зловмисно свавільно тлумачив найменування, нібито еллінська словесність належить язичництву, а не народу. Тому й забороняв нам утверджуватися в слові, начебто така наша освіта була викраденням чужого добра. Але це значило те ж, якби не дозволяти нам і всі мистецтва, які винайшли греки, а привласнити їх собі через назви. Потім він наївно сподівався, нібито сховається від нас, що не нас, котрі дуже зневажають таку словесність, позбавляє він одного з перших благ, але сам боїться викриттів у нечесті, припускаючи, можливо, що сила викриття залежить від краси стилю, а не від розуміння істини, і не від доказів, від яких утримати нас також неможливо, як і зробити, щоб ми, поки маємо язик, не сповідували Бога. Тому що ми разом з іншим і це, тобто слово, присвячуємо Богові, як присвячуємо тіла, коли потрібно і тілесно боротися за істину. Тому, давши такий наказ, хоча він і заборонив говорити красномовно, однак не завадив говорити істину. А так і викрив своє безсилля, і не уник викриттів у нечесті, якщо не піддався ще більшому за свою помилку. 6. Тому що сама його заборона користуватися нам даром слова свідчила, що він не покладався ні на правоту своєї віри, ні на сам дар слова. Він був схожий на людину, яка вважає себе найсильнішою з борців і вимагає, щоб всі проголосили її найсильнішою, а тим часом віддав наказ, щоб жоден сильний борець не смів боротися і не був на поприщі. Але це доказ боязні, а не мужності! Вінці дають тим, хто боровся, а не тим, хто сидів угорі; тим, які напружували всі сили, а не тим, які позбавлені використання більшої частини сил. Якщо ж дійсно ти боявся зійтися і вступити в битву, то цим самим визнав над собою перемогу і без боротьби, віддав першість тому, з ким сперечався, щоб не вступати в боротьбу. Так зробив наш мудрий цар і законодавець! І начебто для того, щоб усе відчувало його катівство і проголошувало його нерозумність, на самому початку свого царювання він насамперед використав насильство проти дару слова. Але нам гідно складати подяку Богові і за те, що сам цей дар отримав свободу. Нам особливо треба як вшанувати Бога іншими приношеннями, не жаліючи нічого — ні грошей, ні майна, які є тимчасовими, і людинолюбством Божим збережені від насильства, так в основному вшанувати словом — плодоношенням праведним і спільним для усіх, які отримали милість. Але годі говорити про дар слова; інакше, розширившись надмірно, переступимо межі часу і складеться думка, що турбуємося про щось інше, а не про те, для чого зібралися.

7. І вже поривається, і підходить до торжествування моє слово; воно одягається у веселощі, як і все видиме; воно всіх закликає до духовної радості — усіх, хто постійно перебував у пості, у печалі і в молитві, і вдень, і вночі просив спасіння від довколишньої скорботи, і надійне лікування від зол знаходив у сподіванні, що не осоромлює (див.: Рим. 5, 5), — усіх, хто пережив велику боротьбу і подвиги, хто витримав багато і тяжких ударів цього часу, хто, за висловлюванням апостола, був «видовищем світові, ангелам і людям» (1 Кор. 4, 9), хто хоча й знемагав тілом, однак залишився непереможним духом і все подолав «у Ісусі Христі, Який його зміцнював» (Флп. 4, 13); усіх, хто відклав усе, що у світі служить гріху, і мирську владу; «хто розграбування майна свого прийняв з радістю» (Євр. 10, 34); хто неправедно був вигнаний із власного, як кажуть, володіння; хто якийсь час терпів розлуку або з чоловіком, або з дружиною, або з батьками, або з дітьми, або які ще є назви не стільки близької властивості, що прив’язують нас до людей, і хто в дар Христів крові приносив страждання за Христа, тож нині справедливо може про себе сказати й оспівати: «Ти допустив, щоб чужі люди сіли на шию нам. Ми йшли через вогонь і воду, але Ти вивів нас на волю» (Пс. 65, 12).

8. Закликаю до святкування й іншу частину людей, які сповідують Бога всього і тримаються здорових понять, але не можуть пізнати розпоряджень Промислу, що часто із сумних подій влаштовує краще і милостиво закликає до виправлення. Вони через убогість душі і через легкодумність запалюються помислами, коли «гордиться нечестивий» (Пс. 9, 23, слов’янський переклад), не можуть стерпіти «добробут беззаконних» (Пс. 72, 3), як говорить Псалом, не чекають сповнення «волі Божої» (Пс. 105, 13), і не дотримують рівноваги до кінця; однак, будучи рабами тільки сьогодення і видимого, утверджуються в істині чудесами, подібними до тих, що відбулися нині. 9. Закликаю і тих, кого здивує лицедійство і велике позорище світу цього, закликаю словами Ісаї: «жінки, які йдуть з позорища, прийдіть» (Іс. 27, 11), відвернувши душевне око від зовнішніх предметів, по яких воно блукало, «Заспокойтеся і пізнайте, що це — Бог, Який підноситься між народами і прославляється на землі» (Пс. 45, 11), як завжди, у всіх знаменнях, що діються Ним, і чудесах, так ще очевидніше в чудесах теперішніх.

10. О, якби склав частину нашого лику і той собор2, який колись з нами разом співав Богові непідроблену і чисту пісню, навіть удостоювався колись стояти праворуч і, як сподіваюсь, незабаром знову удостоїться! Але не знаю, через яку спонуку він раптом змінюється, відділяється і (чому найбільше дивуюсь) не приступає до спільних веселощів, але становить (як, можливо, і самі дозволять мені висловитися) якийсь свій нестрункий і незлагоджений лик. Сказати, який і чий це лик, хоча і спонукає мене ревність, однак зупиняє віра. Стримуваний надією, не промовлю нічого неприємного; тому що досі щаджу їх, як власні члени, і слухаю більше попередню любов, ніж теперішні відрази. Для того вчиняю шляхетніше, щоб дошкульніше докорити згодом.

11. Одну тільки частину, один рід людей відлучаю від торжества. Хоча сам сумую та уболіваю, хоча проливав сльози, коли, можливо, вони і не слухають мене, хоча печалюсь за тих, що не відчувають власної загибелі, що і робить їхні рани такими, що заслуговують великого жалю; однак відлучаю, посіяні не на твердому і непохитному, але на сухому і безплідному камені (ті, що приступають до слова легковажно і маловірні), «бо земля була неглибока» (Мф. 13, 5), скоро зійшли і готові на все в догоду ближнім, вони згодом при слабкій спробі лукавого спокусити, при малій спокусі і подуві спекотного вітру зів’яли й померли. Але ще гірші за цих останніх, ще більше гідні відлучення від торжества всі ті, котрі анітрохи не противилися силі часу, а також ті, що захоплюють нас у згубний полон від Того, Хто піднявся на висоту, і полонив у спасіння. Вони виявилися навіть безпідставно злими і грубими, не чинили й найменшої протидії, спокусившись, коли не було у них ніякої скорботи і ніякої спокуси заради слова, і (справді, жалюгідні люди!) продали своє спасіння за тимчасову користь, за непотрібну послугу або владу.

12. Оскільки ж сказано, хто може і хто не може складати наш лик, то очистимо, по можливості, і тіла, і душі, налаштуємося на один лад, з’єднаємося єдиним духом і заспіваємо ту переможну пісню, яку колись, ударяючи в тимпан, почала Маріам, а за нею заспівав Ізраїль, про потоплення єгиптян у Червоному морі: «Співайте Господу, тому що високо звеличився Він, коня і вершника його ввергнув у море» (Вих. 15, 21) – але не в море (міняю це в пісні), а куди він бажав, і як визначив Сам Він, Який — творить усе й перетворює, як сказав в одному місці свого пророцтва богонатхненно любомудрствуючий Амос, «Хто перетворює смертну тінь на ясний ранок, а день робить темним, як ніч» (Ам. 5, 8). Той, Хто ніби якимсь колом розташовує і веде увесь світ. І все, що нас стосується, — і те, що хитається і не хитається, що поперемінно рухається вперед і повертається назад, що буває в різні часи і так, і інакше, — у порядку Промислу твердо й непохитно; хоча і йде протилежними шляхами, відомими Слову і невідомими для нас. Господь скидає «сильних із престолів» (Лк. 1, 52) і «того, про кого не думали, прикрашає вінцем» (Сир. 11, 5); візьму і це з Божественного Писання. Він немічні коліна одягає мужністю і розтрощує «силу грішника і беззаконника» (Пс. 36, 17); і це беру з іншого Писання, як приходить мені на пам’ять яке-небудь з багатьох місць, що заповнює мою пісню, і складається в одну подяку. Він дає нам бачити і звеличення нечестивого вище кедрів, і повернення його в нікчемність; якщо тільки ми змогли швидкою і неспотикаючою ногою пройти повз його нечестя. 13. Хто ж із знаючих діла Божі оспіває, як слід, і розповість це? «Хто оспіває силу Господню і розповість про чудеса Його» (Пс. 105, 9, слов’янський переклад)? Який голос, який дар слова буде відповідний цьому чуду? «Хто скрушить зброю і меч, і битву» (Пс. 75, 11)? Хто «знищив голови зміїв у воді? Хто дав тоді споживу людям» (Пс. 73, 13-14, слов’янський переклад), яким і віддав його? Хто перетворив бурю в прохолодний вітер? Хто сказав морю: «Умовкни, перестань» (Мк. 4, 39), і сказав: «Тут межа гордовитим хвилям твоїм? (Іов. 38, 11), і потім швидко втихомирив води, що кипіли і здіймалися? Хто дарував владу «наступати на змій і на скорпіонів» (Лк. 10, 19), які вже не таємно тримають п’яту, сказано на засудження, але явно повстають і піднімуть голову, засуджену на знищення? Хто створив «суд і правду» (Ам. 5, 7), створив так несподівано? 14. Хто не залишив назавжди жезла нечестивих (чи можу сміливо сказати «жезла нечестивих над долею праведних» (Пс. 124, 3)? — чи висловитися скромніше?), над жеребом тих, що знають Його? Бо ми були не як праведні віддані (деяким, і притім рідко, дається, щоб вони, як мужні подвижники, посоромили спокусника), але як грішні засуджені, і потім милосердно і по-батьківськи помилувані; засуджені, щоб уражені уцнотливились і напоумлені до Нього навернулись. Він викрив нас, але «не люттю»; покарав, але не «гнівом» (Пс. 6, 2); тим і іншим і нагадуванням, і поблажливістю виявив Своє людинолюбство. Хто «створив помсту над народами, покарання над племенами» (Пс. 149, 7)? «Господь кріпкий і сильний, Господь могутній в бою» (Пс. 23, 8). 15. Одне знаходжу місце, один вірш у де в чому відповідає теперішньому торжеству. Його раніше за нас виголосив Ісая, і він дуже походить для нинішньому часу, відповідає величі благодіяння. «Кропіть, небеса, звище, і хмари нехай проливають правду; нехай розкриється земля і приносить спасіння, і нехай виростає разом правда» (Іс. 45, 8); «Радуйтеся, небеса, і веселися, земле, і викликуйте, гори, з радості; бо утішив Господь народ Свій і помилував страдників Своїх» (Іс. 49, 13)! Тому що й усе творіння і небесні Сили розділяють наші почуття (додаю це від себе) навіть при подіях, подібних до сьогодення. Творіння, яке підлягає тлінню, тобто яке на землі народжується і помирає, не тільки співзітхає і співчуває, чекаючи свого кінця і одкровення, щоб тоді і йому одержати очікувану свободу, подібно до того, як нині, силою Творця, невільно віддана тлінню, але також прославляється і радіє, коли веселяться діти Божі. 16. Отже, «нехай звеселиться пустеля і суха земля, і зрадіє країна ненаселена і розцвіте як нарцис» (Іс. 35, 1) (не можу не вживати Божественних висловлювань, які сповіщають Божу силу); нехай веселиться Церква, яка вчора і за день, очевидно, сиротствувала і вдовствувала! Нехай веселиться кожний, хто досі був гноблений нестерпною і жорстокою бурею нечестя! Тому що помилував Господь людей «і не забув насліддя Свого» (Пс. 93, 14); створив «дивне; наперед визначені древні істини» (Іс. 25, 1), — раду про те, щоб благоволити до тих, «що бояться Його і уповають на милість Його» (Пс. 146, 11). «Бо розбив Він брами мідні і замки залізні зламав» (Пс. 106, 16). Ми за беззаконня наші смиренні були; але покликані і врятовані «із сітки тих, що ловили» (Пс. 123, 7) благодаттю Бога, Який закликав нас і смиренних серцем утішив.

17. Бачите, як складаю пісню, у якій і слова, і думки божественні! Сам не знаю, чому пишаюся і прикрашаюся чужим, від задоволення стою, як натхненний; а нехтую все низьке і людське, коли одне з одним звіряю і погоджую, і те, що єдиного Духа, те привожу в єдність.

18. І колись являли нам чудеса Божі: Енох, вознесений Богом; Ілля, взятий на небо; Ной, який був спасенний і спасаючий «малим деревом» (Прем. 10, 4) світ — сім’ю родів, врятованих від всесвітнього потопу, щоб земля знову прикрасилася мешканцями благочестивішими; Авраам, котрого покликали; коли вже не дозволяв вік, нагороджений сином, для запевнення про інше обітоване Сім’я; який приносить єдинородного — добровільну жертву, і замість сина приймає несподівану жертву. Те ж явили: дивовижну загибель нечестивих, потоплених вогнем і сіркою, і ще більш дивний вихід благочестивих; стовп соляний — пам’ятник повернення до зла. Те ж явив Йосиф проданий, спокушений, цнотливий, умудрений Богом, визволяється, поставлений володарем і роздавачем хліба для вищого домобудівництва; Мойсей, удостоєний богоявлення, приймає закони, законодавець, даний як бог фараонові, що вказав Ізраїлеві шлях у землю обітовану. Те ж явили: відоме число єгипетських страт і з-поміж єгиптян порятунок обтяжених працею; море, що біжить від жезла, з’єднується словом, одним дає шлях, як по сухому, і потопляє інших, згідно з єством. 19. А також все, чим це супроводжувалося: стовп хмари, що осіняє вдень; стовп вогняний, що осяює вночі, а обидва дороговкази; хліб, що виливається дощем у пустелі, їжа, що посилається з неба, — перший відповідно до потреби, а друга навіть і понад потребу; вода, що витікає з каменю і насолоджує; Амалік, подоланий молитвою і таємничим піднесенням рук; сонце, що зупиняється, місяць утримуваний, Йордан розділений, стіни, що руйнуються через обхід священиків, також звуком труб і самим числом, що мають силу; земля і руно поперемінно зрошувані і залишаються сухими; сила, прихована у волоссі і дорівнює силам цілого воїнства; декілька обраних, що пили із жмені воду, обнадієних у перемозі, і котрі завдяки надії перемагають малим числом багато тисяч. Чи потрібно мені перераховувати всі чудеса, звершені самим Христом, після спасительного Його пришестя і втілення, і які після Нього і через Нього ж створені святими Його апостолами і служителями слова? Скільки книг і пам’ятей, у яких вони відображені? Які ж чудеса явлені нині? 20. «Прийдіть усі, хто боїться Бога, послухайте мене, і я скажу вам, що вчинив Він для душі моєї» (Пс. 65, 16), «щоб знав рід майбутній» (Пс. 77, 6), нехай пізнають спадкоємства родів — чудеса могутності Божої!

Але неможливо пояснити цього, не викривши величини нещастя; і це знову неможливо, поки не буде викрито лихої вдачі відступника, не буде показано, які були початки, яке насіння, із якого дійшов він до такого шаленства, поступово вирощуючи в собі нечестя, подібно до того, як найзліший із плазунів і звірів збирає свою отруту. І хоча докладний опис його злодіянь залишаємо за книгами та історіями (ми не маємо й часу переказувати все, що не має близького зв’язку з теперішнім предметом); однак з багато чого торкнувшись тільки дечого, залишимо потомству ніби деякий напис на пам’ятнику, вмістивши в слово найголовніші й найвідоміші з його діянь.

21. Ось одне і перше з його діл! Врятований великим Констанцієм, невдовзі від батька успадкував державу, коли при дворі стали правити справами нові чиновники, і військо, побоюючись нововведень, саме зробилося нововведенням, озброїлося проти начальників, тоді, кажу, неймовірним і надзвичайним чином врятований разом з братом3, він не склав подяки ні Богові за свій порятунок, ні царю, який врятував його, але явився перед ними злоноровливим, готуючи в собі відступника від Бога, а царю — заколотника. 22. Але насамперед потрібно сказати, що людинолюбний цар в одному з царських палаців удостоїв їх царським утриманням і царською прислугою, зберігаючи їх, як останніх в роді, для царського престолу. Сам цар, по-перше, думав виправдати себе в тому, що безладдя, які почалися на зорі його царювання, вчинені не з його згоди; по-друге, хотів показати свою великодушність, долучивши їх до царського сану; а по-третє, таким прирощенням сподівався більше підсилити владу. Але в його міркуваннях було більше доброти серця, ніж розсудливості.

23. Вони ж4 не мали тоді жодних посад, царська влада була ще попереду і тільки в припущенні, а вік і надія не вели до чинів другорядних. Тому вони мали при собі наставників і в інших науках (початкове навчання викладав їм сам дядько і цар), а ще більше — у нашому любомудри, не тільки в тому, яке має предметом догмати, але й у тому, яке виховує благочестя вдач. Для цього користувалися спілкуванням з людьми дуже випробуваними і привчалися до справ найпохвальніших, які виявляються в чесноті. Вони добровільно вступили в клір, читали народу божественні книги, ніскільки не вважаючи це приниженням для своєї слави, але визнаючи благочестя кращим з усіх прикрас. 24. Також цінними пам’ятниками на честь мучеників, щедрими приношеннями і всім, що показує в людині страх Божий, свідчили про своє любомудріє і старанність до Христа.

Один з них дійсно благочестивий, і хоча від природи запальніший, однак в благочесті щирий. А другий тільки вичікував час і під личиною скромності таїв лиху вдачу. І ось доказ! Бо не можу обійти мовчанням колишнього дива, яке дуже достопам’ятне і може послужити уроком для багатьох нечестивців. 25. Обидва вони, як я сказав, старалися для мучеників, не поступалися один одному в щедрості, багатою рукою і не щадячи витрат, будували храм5. Але оскільки вони трудилися з різною метою, то й кінець трудів був різний. Справа одного, маю на увазі старшого брата6, йшла успішно, тому що Бог охоче приймав дар, як Авелеву жертву, «право й принесену, й розділену» (Бут. 4, 7,слов’янський переклад) і сам дар був ніби деяким освяченням первородного, а дар другого (як посоромлення нечестивих ще тут на землі, яке свідчить про майбутнє, і малозначними вказівками передвіщає про щось велике) Бог мучеників відкинув, як жертву Каїнову. 26. Він докладав зусиль, а земля відкидала зроблене трудом. Він додавав ще більше зусиль, а земля відмовлялася приймати в себе основи, що докладаються людиною, яка сумнівається в благочесті. Земля ніби передвіщала, яке він зробить потрясіння, і разом віддавала мученикам честь безчестям самого нечестивого. Така подія була деяким пророцтвом про те, що відкрилося згодом у цій людині зарозумілості і високорозумності, про його неповагу до мучеників, про його наругу над святими храмами, — пророцтвом, для інших незрозумілим, але ті, які заздалегідь переслідували гонителя, прорікли, яка буде відплата нечестю. 27. О «чоловіче, мудрий, щоб творити зле» (Єр. 4, 22, слов’янський переклад), який не уникне своїх мук! Дякуємо Богові, Який відкриває майбутнє, щоб зупинити нечестя і показати Своє передбачення! Яке надзвичайне, але істинніше, ніж надзвичайне, диво! Яке братолюбство в мучениках. Вони не прийняли вшановування від того, хто збезчестить багатьох мучеників; відкинули дари людини, яка багатьох приведе до подвигу страждань, навіть позаздрить їм і в цьому подвигу. Або, точніше сказати, вони не потерпіли, щоб тільки вони з мучеників були в нарузі, коли храми інших облаштовуються і прикрашаються руками преподобними. Вони не попустили, щоб найхитріший у злі міг похвалитися завданими їм образами, щоб одна рука і будувала, і руйнувала мученицькі храми, щоб одних з мучеників шанували, а інші зазнали безчестя, щоб удаваним шануванням надавалася перевага дійсному безчестю. Вони не хотіли, щоб образник при великій образі ще й вважав себе мудрим, який умів під видимою зовнішністю утаїтися як від людей, так і від Бога, Який усіх прозорливіший, усіх премудріший, «Який ловить мудрих у хитрощах їхніх» (1 Кор. 3, 19). Навпаки, вони дали зрозуміти хулителю; що він, будучи викритим, не звеличувався. 28. Бог мучеників за розпорядженням, Йому одному відомими, з невиреченої Своєї премудрості, за законами світоправління, за якими колись очікував повноти звершення беззаконь аморрейських, і тепер не зупинив, не висушив раптом, подібно до нечистого потоку, приховуваної злості, що замишлялася. Але для інших було корисно зробити лиху вдачу ненависною, відкинути шанування і показати, що Бог, чистий і справедливий стосовно того, що Йому принесене. 29. Він сказав нечестивому Ізраїлю: «Не носіть більше дарів марних: куріння огидне для Мене; новомісяч і субот, святкових зібрань не можу терпіти: беззаконня — і святкування!» (Іс. 1, 13). Він не потерпів новомісяч їх і субот, і свят, як Самовдоволений не потребує нічого людського і незначного; між тим звеселяється недостойними приношеннями; навпаки, жертвою нечестивого, хоча був би це телець, гребує, як псом, і хоча був би це ладан, ображається, як через богохульство (див.: Іс. 66, 3), і, «як платню блудниці» (Втор. 23, 18), вимітає зі святилища і відкидає; цінує ж тільки ту жертву, яку Найчистішому приносять чисті руки, високий та очищений розум. Отже, що дивного, якщо Він бачить не як людина, дивиться не на зовнішнє, але на потаєну людину, проникає у внутрішнє джерело пороків або чеснот; що, кажу, дивного, якщо Бог і тепер не прийняв шанування, що приносилося лукаво і з лукавою думкою? Але так було насправді. Хто не вірить, для тих наводимо свідчення очевидців; ще чимало з них живі; вони і нам переказали про це чудо, і будуть переказувати нашим нащадкам.

30. Коли ж з настанням зрілого віку вони доторкнулися (краще б ніколи не доторкатися!) до філософських вчень і набули сили в слові (для благочестивих — щит чесноти, а для нечестивих — жало гріха); тоді він7 уже не міг приховувати в собі всієї недуги і підступний задум нечестя обмірковувати тільки з самим собою. Вогонь, що ховається в речовині, ще не став світлим полум’ям, але виявляє себе іскрами і димом, що вилітають із середини. А якщо хочете інше порівняння — джерела, що з силою витікають із підземних печер, коли не знаходять собі простору і вільного виходу, у багатьох місцях землі спрямовуються на поверхню і викликають під нею шум, бо сила стремління гонить їх, а верхні перешкоди втримують і зупиняють. Так і він, стримуваний обставинами й уроками царя, поки було небезпечно виявити себе явним нечестивцем, приховував більшість свого нечестя. І бували випадки, коли виявляв потаємні думки, особливо перед людьми, більше налаштованими до нечестя, ніж до благорозумності; у розмовах же з братом, навіть до непристойності, захищав язичників, звісно, під приводом вправлень у слові за допомогою суперечок; а насправді це було вправою в протиборстві істині. Взагалі, він радий був усьому, чим вирізняється нечестиве серце. 31. А коли людинолюбство самодержця проголосило його брата цезарем і зробило володарем великої частини вселенної, тоді і йому відкрилася можливість з більшою свободою і безпекою віддатися найшкідливішим наукам і наставникам. Азія стала для нього училищем нечестя — усіх марень про зіркознавство, про дні народження, про різні способи ворожіння, а також і про нерозривно з’єднану з ними магію.

Одного ще бракувало, щоб до нечестя додати й могутність. Через деякий час йому дають і владу над нами. Внаслідок цього беззаконня помножилися серед багатьох. А інший, можливо, скаже, що благополуччя християн досягло вищого ступеню і тому вимагало зміни — свобода, честь і достаток, через які ми загордилися. 32. Тому що, дійсно, тяжче зберігати здобуті блага, ніж здобувати нові, і зручніше старанням повернути колишнє благоденство, ніж зберегти теперішнє. «Погибелі передує гордість» (Притч. 16, 18) — прекрасно сказано в Притчах, а славі передує зневага, або скажу ясніше, за гордістю йде падіння, а за падінням — прославляння. «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6) і все розмірюючи праведно, відплачує за противне противним. Це знав і божественний Давид, тому бути смиренним вважається серед благ; він склалає подяку Тому, Хто смирив, бо придбав через це бачення Божих виправдань, і каже: «Коли ще не був я упокореним, я блукав, а нині я тримаюся слова Твого» (Пс. 118, 67). Таким чином він ставить смирення в середині між гріхом і виправленням, бо воно вчинене гріхом і привело до виправлення. Оскільки гріх народжує смирення, а смирення народжує навернення. Так і ми: коли були побожними і скромними, тоді піднесені і поступово зростали, тож під керівництвом Божим зробилися і славними, і численними. А коли ми потовщали, тоді стали свавільними; і коли «поширшали» (Втор. 32, 16), тоді були доведені до тісноти. Ту славу і силу, яких набули під час гонінь і скорбот, ми втратили під час благоденства, як покаже продовження слова.

33. Царюванню і життю цезаря є межа. Щадячи, промовчу про попередника, котрий діяв і страждав8; але при всій повазі до благочестя обох не хвалю зухвалості. Якщо їм, як людям, і властиво було згрішити в чомусь, то за це, ймовірно, не похвалять ні того, ні того. Хіба що й тут те, що ставиться в провину одному, обернемо на виправдання другому. Тоді Юліан стає спадкоємцем царства, але не благочестя, спадкоємцем спочатку після брата, а через якийсь час і після того, хто поставив його на царство. І перше дає йому Констанцій добровільно, а останнє невільно, примушений спільним для усіх кінцем, уражений ударом тяжким і згубним для цілого світу.

34. Що ти зробив, боголюбивіший і христолюбивіший з царів! До тебе, ніби до стоячого і слухаючого нас, звертаю докір; хоча знаю, що ти набагато вище за наші докори, поставлений перед Богом, успадковував небесну славу і тому залишив нас, аби тимчасове царство перемінити на вічне. Для чого вчинив ти таку раду, Ти, котрий розсудливістю і швидкістю розуму багато в чому перевершував не тільки сучасних тобі, але і попередніх царів. Ти очистив межі царства від варварів і втихомирив внутрішніх заколотників; на одних діяв переконаннями, на інших — зброєю, а в тому й тому випадку розпоряджався, начебто ніхто тобі не протидіяв. Важливі твої перемоги, здобуті зброєю і боями, але ще важливіші і відоміші здобуті без крові. До тебе звідусіль були посольства й прохання: одні скорялися, другі готові були до покірності. А якщо де була надія на покірність, це дорівнювало самій покірності. Рука Божа направляла тебе у всякому намірі й дії. Розсудливість була в тобі дивовижніша за могутність і могутність дивовижніша за розсудливість; благочестя ж ще дивовижніше за саму славу, розсудливість і могутність. 35. Як же тільки в одному ти виявився недосвідченим і необачним? Тому така необачність у твоєму нелюдському людинолюбстві? Який демон вселив тобі таку думку? Як велика спадщина, якою славився твій батько, маю на увазі християн, народ, що засяяв у всій вселенній, царствене священство (1 Петр. 2, 3), вирощений багатьма зусиллями і трудами. За такий короткий час, в одну мить, своїми руками ти віддав спільному кровожерові?

36. Можливо, вам, браття, здається, що вчиняю неблагочесно і невдячно, коли кажу це, і до викривального слова тут же не додаю слова істини, хоча я вже достатньо виправдав Констанція тим самим, у чому звинувачував його, якщо ви вникли в моє звинувачення. Тут тільки обвинувачення містить у собі вибачення; бо згадавши про доброту, я подав і виправдання. Кому з тих, хто хоч трохи знали Констанція, невідомо, що він для благочестя, з любові до нас, з бажання нам усякого блага не тільки готовий був знехтувати його9, або честь усього роду, або збільшення царської влади, але за нашу безпеку, за наше спасіння віддав би навіть саму державу, цілий світ і свою душу, яка кожному дорожча за все? 37. Ніхто ніколи і ні до чого не горів такою полум’яною любов’ю, з якою він опікувався про примноження християн і про те, щоб піднести їх на високий ступінь слави й сили. Ні підкорення народів, ні благоустрій суспільства, ні титул і сан царя царів, ні все інше, по чому пізнається щастя людське, — ніщо не радувало його стільки, як одне те, щоб ми через нього і він через нас прославлялися перед Богом і перед людьми, і щоб наше панування назавжди було незруйнованим. Тому що з-поміж іншого, істинно думаючи по-царськи й вище за багатьох інших, він ясно вбачав, що з успіхами християн зростала могутність римлян, що з пришестям Христовим з’явилося в них самодержавство, що ніколи раніше не було довершеного єдиноначальства. За це, думаю, він і любив благодіяти нам особливо. Якщо ж і образив трохи, то образив не через презирство, не через намір скривдити, не через переваги інших над нами, але бажаючи, щоб усі були єдине, зберігали однодумність, не розсікалися і не розділялися розколами.38. Але, як зауважив я, простота необережна, людинолюбство не без слабкостей, і хто далекий від зла, той найменше підозрює зло. Тому він не передбачив майбутнього, не відчув удавання (нечестя ж вкрадалося поступово), і в одному цареві могли поєднуватися і доброта до благочестивого роду, і доброта до нечестивішого й безбожнішого з людей.

І цей нечестивець в чому докоряв християн, що зауважив у нас непохвального, а також що в язичницьких вченнях визнав надзвичайним і незаперечним? Якого дотримуючись зразка, він зробив собі ім’я своїм нечестям, зовсім новим способом вступив у змагання з тим, хто привів його на царство? Оскільки він не міг перевершити його чеснотами і досконалістю, то постарався вирізнитися протилежним, тим що переступив усяку міру в нечесті і був ревним до гіршого. Таке наше виправдання Констанція в роздумах християн і для християн цілком справедливе для тих, хто має розум.

39. Але знайдуться люди, які, пробачивши нам одну провину, не простять іншої. Вони звинувачуватимуть в недоумкуватості за те, що Констанцій вручив владу неприязному і непримиренному супротивникові і що спочатку зробив його ворогом, а потім могутнім, заклавши основу для ворожнечі умертвленням брата і додавши сили обранням на царство. Тому потрібно коротко сказати й про це; потрібно показати, що людинолюбство було не зовсім нерозумне і не вийшло за межі царської великодушності і царської передбачливості. Навіть мені було б соромно, якби ми, котрі удостоїлися від Констанція такої честі і настільки упевнені в його неперевершеному благочесті, на його захист не сказали правди, що, як служителі слова й істини, ми зобов’язані робити для людей і для нас, багато облагодіяних. Дуже соромно було б не сказати правди про Констанція після переселення його з тутешнього світу, коли немає і місця для думки, що ми лестимо, коли наше слово вільне від усякої поганої підозри. 40. Хто не сподівався, якщо не чогось іншого, то принаймні того, що Констанцій зробить його10 завдяки почестям лагіднішим? Хто не вважав, що після доручення, яке було йому зроблено навіть всупереч справедливості, і він буде правдивішим? Особливо, коли над обома винесено правдивий і прямо царський суд: один визнаний гідним честі, а другого скинуто? Бо той, хто вшанував другого, як ніхто не очікував, навіть сам той, хто отримав шану, ясно тим показав, що і першого він покарав не без праведного гніву. Страта одного була наслідком зухвальства покараного, а шана другого була справою людинолюбства того, хто підніс його до слави. 41. Але якщо потрібно сказати ще щось, то Констанцій міг покладатися не стільки на його вірність, скільки на власну могутність. З такої, думаю, надії і славний Олександр переможеному Пору, котрий мужньо стояв за свою державу, дарував не тільки життя, але й незабаром і царство індів. Цим, а не чимось іншим, він хотів довести свою великодушність, а не перевершити когось у великодушності. Для нього, Олександра, це було ганебніше, ніж поступитися в силі зброї; притім, якби Пора замислив зло, Олександру легко було скорити і вдруге. Так і в Констанція людинолюбство стало наслідком надлишку надії на свою силу. 42. Але для чого підсилюють там, де і переможеному достатньо зручно взяти гору? Якщо той, хто довірив, вчинив зле, то наскільки гірше вчинив той, кому виказана довіра? Коли ставити в провину, що не передбачена зла вдача, тоді у що треба ставити саму лиху вдачу?

Але порок, дійсно, є щось непідпорядковане правилам, і у людини немає засобів робити злих добрими. Так і Юліан, від чого треба було б відчути йому прихильність до себе і погасити, якщо й був який запал злості; від того самого він запалав більшою ненавистю; і почав шукати, чим відплатити благодійникові. 43. Цього навчили його Платони, Хризиппи, поважні перипатетики, стоїки і красномовці. До того привела його і геометрична рівність, і уроки про справедливість, і правило: волій краще терпіти, ніж завдавати образи. Цього навчили його шляхетні наставники, сподвижники царської влади і законодавці, яких набрав собі на перехрестях і в печерах11, у яких невдачі схвалював, а дивувався солодкомовності, а можливо, і не тому, але тільки нечестію — достатньому порадникові і наставникові, що робити й чого не робити. 44. І справді, чи не гідні подиву ті, котрі на словах будують міста, яких на ділі не може бути; які ледь не кланяються, як Богові, величним тиранам і при своїй гордовитості ставлять овол вище за богів? Одні з них вчать, що зовсім немає Бога; другі, що Бог не промишляє про земне, а що все тут звершується без мети і випадково; треті кажуть, що всім управляють зірки і фатальні сузір“я, не знаю ким і звідки керовані; інші ж вважають, що все прагне до задоволення і що насолода становить кінець людського життя. А чеснота для них тільки звучне ім’я; за їх словами, нічого немає за теперішнім життям, жодного покарання за справи тутешнього життя, щоб покласти край неправді. Дехто з їхніх мудреців зовсім не розумів цього, але був покритий глибокою, так би мовити, тванню і непроникливим мороком омани і невідання, його розум не настільки був очищений, щоб міг дивитися на світло істини, але, плазуючи в дольньому і чуттєвому, він не здатний був уявити що-небудь вище за демонів і думати про Творця гідним для Нього чином. А якщо хтось і прозрівав трохи, то, маючи керівником розум, а не Бога, захоплювався більше можливим і тим, що найближче, швидше привертає до себе увагу черні. 45. Що ж дивного, якщо, вийшовши з такого училища, керований такими керманичами, коли довірили йому владу і вшанували його саном, він виявився тільки злим проти того, хто довірив йому, і вшанував його? А якщо можна захищати одного, звинувачуючи другого, то налаштувала його проти встановленого порядку й спонукала шукати свободи зарозумілості не стільки скорбота за братом, в якому він бачив свого супротивника по вірі, скільки те, що не терпів християнства, яке підсилювалося, і озлоблювався проти благочестя. Потрібно, як вони вчать, щоб філософія і царська влада сходилися; але не для припинення, а для примноження суспільних зол. 46. І першою справою його зарозумілості і зухвалості було те, що він на себе поклав вінець, сам себе вшанував високим титулом, який не як випадковий здобуток, а як нагороду за чесноту дає або час, або наказ царя, або, що бувало за старих часів, постанова сенату. Але він не визнає царя в царстві господарем почестей, що роздаються. А по-друге, побачивши, що перша зухвалість доводить до необхідності підтримати свою зухвалість, що він ще замишляє? До чого вдається в нечесності і нахабності? Яке шаленство! Він озброюється проти самого Констанція і веде із Заходу військо під приводом виправдати себе в прийнятті царського вінця, бо зовні ще приховував своє зухвальство. Але насправді замишляє захопити у свої руки державу і здивувати світ невдячністю. І не обманувся в надії.

47. Нехай не дивуються цьому ті, котрі не пізнають недомислимої глибини Божих розпоряджень, за якими все відбувається. Нехай не дивуються ті, котрі надають світоправління Художникові, Який, звісно, мудріший за нас, і Своє творіння веде до чого і як Йому хочеться, без усякого сумніву — до досконалості і зцілення, хоча ті, що зціляються, і засмучуються! За таким провидінням і він12 не настроєний на зло (Божество, за єством благе, ніскільки не винний у злі, і злі справи належать тому, хто свобідно обирає зло), але не стриманий у прагненні. Він швидко пройшов свої володіння і частину варварських країв, захоплюючи проходи, не з наміром володіти ними, а щоб скритися; уже наближається до царського палацу, насмілившись на такий похід, як казали його однодумці, за пророкуванням і під впливом демонів, що пророкували йому майбутнє і готували зміну обставин. Але, за словами неприховуючих істини, він з’явився в час, призначений для таємного і прихованого в мороці злодіяння; поспішив до дня смерті, винуватцем якої був сам, таємно доручив звершити злодійство одному з домашніх. Тож тут було не передбачення, а звичайне знання, просте лиходійство, а не благодіяння бісів. Наскільки ж біси проникливі в таких справах, ясно показала Персія. І нехай замовкнуть ті, хто його поспішність приписують бісам; хіба їх справою назвемо і те, що він був злісний! 48. Якби кончина царя не передувала навалі мучителя і таємна боротьба не велася сильніше за відкриту, то лиходій узнав би, можливо, що поспішав на власну погибель, і раніше, ніж був напоумлений поразкою у персів, був би покараний за свою зарозумілість в римських межах, в які зловмисно наважився вторгнутися. І ось доказ! Коли він був ще в дорозі і думав, що наміри його невідомі, воїни наймогутнішого царя оточили його і відрізали йому навіть можливість до втечі (так з’ясувалося згодом; бо і після одержання держави він доклав чимало зусиль, щоб здолати це військо). І в цей саме час, палаючи гнівом на зухвалість і нечестя, маючи в сітях найхитрішого з людей, дорогою до місця дій (справді великі гріхи наші!), цар, після багатьох благань до Бога і людей — пробачити його людинолюбство, залишає життя, своїм походом довівши християнам ревність до благочестя.

49. І тут, приступаючи до продовження слова, проливаю сльози, змішані з радістю. Як ріка і море між собою борються і зливаються, — і в мені точиться боротьба — і злиття, і хвилювання почуттів. Останні події наповнюють мене задоволенням, а попередні виточують в мене сльози, сльози не тільки за християн і за напасті, які їх спіткали, або накликані лукавим, або допущені Богом з причин Йому відомих, і, можливо, за наше звеличання, що вимагало очищення, але також сліз і за його13душу, і за всіх втягнутих з ним у ту ж загибель. Одні оплакують тільки їхні останні поразки і тутешні страждання; тому що мають на увазі тільки теперішнє життя і не сягають думкою в майбутнє. Вони не думають, що буде розрахунок і винагорода за діла земного життя, а живуть, подібно до безсловесних, дбають тільки про сьогоднішній день. Одним сьогоденням, тільки тутешніми зручностями вони вимірюють благополуччя; і будь-яку неприємність, що трапляється, називають нещастям. 50. Але для мене достоплачевніші їхні майбутні муки і страждання, що очікують грішників. Не кажу про найбільше покарання, тобто про те, наскільки буде для них болісним відкидання їх Богом. Як не проливати мені сліз за цього нещасного? 51. Як не оплакувати тих, котрі втікали від нього, більше ніж тих, які були ним гнані? І чи не більше я маю плакати за тим, хто втягнув у беззаконня, ніж за тими, хто перейшов на бік зла? Навіть гнаним страждати за Христа було зовсім не зле, а найблаженніша справа, не тільки через майбутні нагороди, але з причини теперішньої слави і свободи, яку вони придбали своїми бідами. А для тих, що зазнали тут, є тільки початок приготовленого і погрожуючого їм у майбутньому. Для них набагато було б краще, якби довше страждали тут, але не були затримані для тамтешніх катувань. Так кажу за законом, що велить не радіти падінню ворога, і від того, хто встояв, вимагає співстраждання.

Але мені знову треба до нього звернути слово. 52. Що за ревність перевершити всіх у злі? Що за пристрасть до нечестя? Що за прагнення до загибелі? Чому зробився таким христоненависником ученик Христовий, який стільки займався словом істини і сам говорив про речі душеспасительні, і в інших навчався? Не встиг він успадковувати царства і вже із зухвалістю виявляє нечестя, ніби соромлячись і того, що був колись християнином, або помщаючи християнам за те, що мав з ними одне ім’я. І це перший із сміливих його подвигів, як називають ті, котрі пишаються його таємницями (які слова змушений я вимовити!): він воду хрещення змиває скверною кров’ю, наше таємне звершення замінює своїм мерзенним, і уподібнюючись, за прислів’ям, до свині, що валяється в болоті, творить очищення своїх рук, щоб очистити їх від безкровної Жертви, через яку ми стаємо учасниками з Христом в Його стражданнях і Божестві. Керований злими радниками злобливого правління, він починає своє царювання розгляданням нутрощів і жертвоприношеннями.

53. Але згадавши про розглядання нутрощів і про марновірство або, точніше сказати, його зловір“я в таких справах, я не знаю, чи описувати мені чудо, що розголошується поголоскою, чи не вірити чуткам? Сумніваюся і не наважуюсь до чогось схилитися; бо ймовірне змішане тут з неймовірним. Немає нічого неймовірного, що при такому новому явленні зла і нечестя було яке-небудь знамення; до того ж неодноразово траплялися знамення при великих переворотах. Але щоб так було, як розповідають, це дуже дивно для мене, і звісно для кожного, хто бажає і вважає слушним, аби чисте пояснювалося чисто. 54. Розповідають же, що, приносячи жертву, він побачив у нутрощах тварини Хрест у вінці. В інших це викликало жах, сум’яття й усвідомлення нашої сили, а наставникові нечестя додало тільки зухвалості; він витлумачив: Хрест і коло означає, що християни звідусіль оточені і замкнені. Це для мене дивно, і якщо це неправда, нехай розвіється вітром; якщо ж правда, то тут знову Валаам пророкує; Самуїл, або примара його, викликається чарівницею, знову біси невільно сповідують Ісуса й істина виявляється через противне істині, щоб їй більше повірили. А можливо, це робилося і для того, щоб його утримати від нечестя, тому що Бог, через Своє людинолюбство, може відкривати багато і незвичайних шляхів до спасіння. 55. Але ось про що розповідають дуже багато і що не далеке від ймовірності: він ввійшов в одну з недоступних для народу і страшних печер (о, якби тим же шляхом він зійшов і в пекло, раніше ніж досягнув стільки в злі!); його супроводжувала людина, яка знає такі справи, або, краще сказати, ошуканець, гідний багатьох прірв. Серед інших видів чаклувань вони використовують і той, щоб з підземними демонами радитися про майбутнє де-небудь у мороці, чи не тому, що демони більше люблять темряву, бо самі є темрява і винуватці темряви, тобто зла; чи не тому, що вони уникають благочестивих на землі, бо від зустрічі з ними стають безсилими. Але коли наш хоробрий йде вперед, його охоплює жах, з кожним кроком йому стає страшніше; розповідають про незвичні звуки, про сморід, про вогненні явища, і, не знаю, про якісь примари і марення. Уражений несподіваністю, як недосвідчений у такій справі, він вдається до Хреста, цього прадавнього помічника, і знаменується ним проти жахів, кличе на допомогу Гнаного. Те, що сталося після цього, було ще страшніше. 56. Знамення подіяло, демони переможені, страхи розсіялися. Що ж потім? Зло оживає, відступник знову стає зухвалим, поривається йти далі — і знову ті ж жахи. Він ще раз хреститься — і демони никнуть. Ученик здивований, але з ним наставник, що перетлумачує істину. Він каже: «Не злякалися вони нас, а погребували нами». І зло взяло гору. Тільки-но сказав наставник — ученик вірить, а той, хто переконав, веде його до безодні погибелі. І не дивно: порочна людина скоріше готова дотримуватися зла, ніж утримуватися добром. Що потім говорив і робив він, або як його обманювали і з чим відпустили — нехай знають ті, хто посвячує у ці таїнства, і самі посвячені. Тільки після виходу звідти і у душевному налаштуванні, і в його ділах було видно біснування, і шаленство поглядів свідчило, кому він звершував служіння. Якщо не з того дня, коли він зважився на таке нечестя, то тепер явно вселилося в нього безліч демонів; інакше б дарма сходив він у морок і спілкувався з демонами, що вони називають натхненням, благовидно переінакшуючи зміст слів. Такі були перші його справи!

57. Але коли хвороба підсилилася і гоніння готове було відкритися, він побачив (або будучи людиною мудрою на зле, яка досягла успіху у нечестії, за порадою тих, що заохочували його на це), що відкрито вести з нами війну і оголосити себе проводирем нечестя не тільки занадто зухвало і нерозважливо, але і цілковито проти його мети. Тому що примус зробив би нас більш непохитними і готовими протиставити насильству ревність у благочесті, тому що мужні душі, коли їх прагнуть примусити до чогось силою, зазвичай бувають непохитні і подібні до полум’я, що роздувається вітром, яке тим більше розпалюється, чим більш його роздмухують. Це він знав не тільки завдяки своїм умовисновкам, а і через попередні гоніння, якими християнство більш прославлене, ніж ослаблене, бо гоніння зміцнюють душу в благочесті, і в небезпеках душа гартується, як розпечене залізо у воді. Якщо ж діяти зброєю лукавства (думав він) і примусово переконувати, прикривши насильство ласками, як вудку принадою, то в такій боротьбі буде і мудрість, і сила. 58. Більше того, він заздрив честі мученицькій, якої удостоюються подвижники. Тому він замишляє діяти примусом, не показуючи виду примусу, а нас — змусити страждати і не мати тієї честі, що страждаємо за Христа. Яка дурість! По-перше, він думав приховати, за що ми йдемо на небезпеку, і прикрити істину лжемудруванням, але не подумав, що чим більше він замишляє проти пошани мучеництва, тим вони робляться вищим і славнішим. 59. По-друге, вважав, що ми йдемо на небезпеку не через любов до істини, а через бажання слави. Але цим нехай забавляються їх емпедокли, аристеї, емпедотіми, трофонії і безліч подібних дрібних людей. Перший з них думав зробитися богом і досягти блаженної долі, кинувшись у жерло гори сицилійської; але улюблений його черевик, що викинув вогонь, засвідчив, що Емпедокл не зробився із людини богом, а виявився тільки після смерті людиною марнолюбною, нелюбомудрою, яка не має навіть здорового глузду. А інші через ту ж хворобу і самолюбство зникли в темних печерах, але коли були відкриті, не стільки удостоїлися честі тим, що ховалися від людей, скільки збезчестили себе тим, що не залишилися в невідомості. 60. Але для християн приємніше страждати за благочестя, залишаючись навіть для всіх невідомими, ніж для інших прославлятися і бути нечестивими. Тому що ми мало турбуємося про догоджання людям, а все наше бажання — одержати честь від Бога; істинно ж любомудрі й боголюбиві вищі й цього: вони люблять спілкування з добром заради самого добра, не заради почестей, приготовлених за гробом. Тому що це вже другий ступінь похвального життя — робити що-небудь заради нагороди і воздаяння, і третя — уникати зла через страх покарання. Так ми думаємо; і для бажаючих неважко привести для цього багато доказів. 61. А наш супротивник, думаючи позбавити християн честі, як чогось великого (тому що багато хто судить про інших за власними пристрастями), насамперед починає гоніння проти нашої слави. Він не так сміливо, як інші гонителі, вводить нечестя і прагне вчинити з нами не тільки не як цар, але навіть і не як мучитель, який би міг похвалитися, що примусив вселенну прийняти його нечестивий закон і придушив учення, що одержало верх над усіма вченнями. Але, як раб, несміливо будує підступ проти благочестя і до гоніння приєднує хитрі двозначні мудрування.

Будь-яка влада діє переконанням або примусом; і він останнє, як менш людинолюбне, тобто насильство, вчинив над народом і містами, які в зухвалості особливо нестримані через нерозсудливість і необачне прагнення до всього; втім, і на це дав не всенародне повеління, а ніби неписаний закон, виявивши свою волю в тому, що не зупиняв народних хвилювань. 62. А перше, як більш лагідне і гідне царя, тобто переконання, він залишив за собою. Однак і це не зовсім виконав. Як невластиво залишити леопардові строкатість, ефіопові — чорність, вогню — силу палити, лукавому — цьому людиновбивці споконвіку — людиноненависть, так і він не міг полишити злості, з якою кинувся на нас. Але, як кажуть про хамелеона, що він легко змінює свій вигляд, приймаючи на себе всі кольори, крім білого (умовчую про Протея, надзвичайного хитруна єгипетського), так і він був для християн усім, крім лагідності. І його людинолюбство було дуже нелюдяне, його переконання — насильницькі, прихильність слугувала вибаченням жорстокості, щоб бачили, що він справедливо вдається до насильства, бо не зміг подіяти переконанням. 63. Це видно з того, що його переконання було недовгий час; і незабаром головно слідував примус, аби нас піймати, як на звіриному лові, або сітями, або переслідуванням, щоб тим чи тим засобом неодмінно потрапили в його руки.

Таким чином, обміркувавши і розподіливши свої дії, він вдається до іншої хитрості — єдино правильної, хоча занадто нечестивої: починає свою злу справу з наближених і з оточуючих його людей, як це зазвичай роблять усі гонителі. Насправді, не маючи на своєму боці близьких, не можна діяти на сторонніх; як не можна вести на ворогів військо, яке повстає проти свого вождя. 64. Він змінює царедворців, одних наперед віддавши таємно на смерть, інших віддаливши не стільки за те, що вони шанували великого царя14, скільки за те, що ще відданіші були Господу царів, а для нього некорисні в обох випадках. Тим часом сам або через начальників залучає на свій бік військо, яке вважав особливо легкосхильним; тому що військові люди то зваблюються почестями, то захоплюються через простоту, і не знають іншого закону, крім царської волі.65. Точніше ж сказати, він залучив тільки частину війська, частину немалу — тих, кого вважав зіпсованими й хворими, хто і зараз, і колись раболіпствував перед обставинами; і з цієї частини одних він дійсно поневолив, інших тільки сподівався поневолити. Не всіх же принадив, тому що не дав йому стільки сили над ними Той, Хто карає нас через нього, і ще залишилося більше семи тисяч чоловіків, які не схилили колін перед Ваалом (див.: 3 Цар. 19, 18), не поклонилися золотому образу (див.: Дан. 3, 18), не були вражені зміями, бо дивилися на повішеного змія і скинутого стражданнями Христовими. Між начальниками і вищими, яких дуже легко перемогти погрозами або обіцянками, і між простими воїнами, відомими тільки за числом, знайшлося багато таких, які відбили його напад, як тверда стіна відбиває невдалу дію гармати. 66. Втім, він не стільки журився про те, що уникало його рук, скільки ставав зухвалим, наче скажений, від того, що вловив. Він бажав і очікуване уявляв уже досягнутим. Потім він повстає і проти того великого стяга із зображенням Хреста, який, будучи піднятий вгору, вів вперед воїнство, шанувався в римлян і, дійсно, був полегшенням у трудах, можна сказати, царював над іншими стягами, з яких одні прикрашені зображеннями царів і розгорнутими тканинами з різними квітами і письменами; а інші, приймаючи в себе вітер через страшні пащі драконів, укріплені на верху списів, роздувалися по вигинах, поцяткованих тканою лускою, і відкривали для поглядів приємне і водночас жахливе видовище.

Коли ж усе, що було біля нього, він влаштував згідно зі своїми думками і вже думав торжествувати над близькою небезпекою, тоді заміряється і на інше. 67. О нерозумний, нечестивий і нічого незнаючий у справах великих! Ти повстаєш проти чисельного надбання, проти світового плодоношення, звершуваного на всіх кінцях Вселенної бідністю слова і буйством, якби ви сказали, проповіді, — тієї проповіді, яка перемогла мудрих, прогнала демонів, перемогла час, яка є щось старе і разом нове (так само, як і ви уявляєте одного зі своїх богів), — старе для деяких, нове для багатьох, перше в іносказанні, останнє у виявленні таємниці, таємної до свого часу! Ти — проти великої спадщини Христової, забувши, хто ти, які в тебе сили і звідки ти; проти великої і нескінченної спадщини, яка, якби хтось і з більшим, ніж ти, шаленством повстав проти неї, тільки більше б зростала і піднімалася (тому що вірю пророцтвам і видимому); проти цієї спадщини, яку Він, як Бог, створив, і як людина успадковував, яку закон прообразував, благодать виконала, Христос оновив, яку пророки встановили, апостоли зв’язали, євангелисти довершили! Ти — проти жертви Христової зі своїми сквернами! 68. Ти — проти крові, яка очистила світ, зі своєю кров’ю! Ти піднімаєш боротьбу проти миру! Ти підносиш руку проти руки за тебе і для тебе прицвяхованої! Ти — проти жовчі, зі своїм прилученням жертв! Проти Хреста — зі своїм трофеєм! Проти смерті — з руйнуванням! Проти повстання із гробу — зі своїм заколотницьким повстанням! Ти — проти Свідка, відкинувши навіть свідчення мучеників15! Після Ірода — гонитель! Після Іуди — зрадник, який не виявив, подібно до нього, каяття удавленням! Після Пілата — христовбивця! Після юдеїв — богоненависник! 69. Ти не посоромився жертв, заколених за Христа! Не убоявся великих подвижників — Іоана, Петра, Павла, Якова, Стефана, Луки, Андрія, Фекли й інших, котрі після і раніше за них постраждали за істину! Вони охоче боролися з вогнем, залізом, зі звірами і мучителями, ішли на страждання справжні і які загрожували, ніби в чужих тілах або як безтілесні. І для чого все це? Щоб і словом не зрадити благочестя. Вони прославляються великими почестями і святами, вони проганяють демонів, лікують хвороби, являються, прорікають; самі тіла їх, коли до них торкаються і шанують їх, так само діють, як їхні святі душі; навіть краплі крові й усе, що має на собі сліди їхніх страждань, так само дійсні, як їхні тіла.70. Але ти не шануєш цього, а безчестиш; дивуєшся же Геркулесу, який від бід і жіночих образ кидається в багаття; дивуєшся, як через любов до подорожей, або на догоду богам, запропонований в їжу Пелопс, через що пелопіди вирізняються плечима зі слонячої кістки; дивуєшся викривленню фригійців, які насолоджуються сопілкою, потім зазнають наруги або заслужених катувань і випробувань вогнем при посвяті в таїнство Митри; дивуєшся умертвінню чужоземців у таврів, приношенню в жертву царської дочки в Трої, крові Менекея, пролитої за фивян, і, нарешті, смерті дочок Скедаза в Левктрах; ти хвалиш лакедемонських юнаків, які сікуться мечами, окропляють жертовник кров’ю, приємною богині чистій і діві; хвалиш чашу з отрутою Сократа, гомілку Епіктета, хутро Анаксарха16, у яких любомудріє було більш вимушене, ніж добровільне; хвалиш стрибок Клеомврота Амвракійського — плід любомудрого вчення про душу; хвалиш змагання піфагорійців про боби й презирство смертю Феаною або, не пам’ятаю, кимось іншим, із посвячених у таємниці і вчення Піфагора.

71. Але подивуйся, якщо не колишнім, то теперішнім подвигам християн, ти, любомудріший і наймужніший зі смертних, у терпінні прагнеш наслідувати Епамінондів і Сципіонів, ходиш разом зі своїм військом, задовольняєшся вбогою їжею і хвалиш своє вождівство. Людина шляхетна і любомудра, не принижує доблесті і у ворогах він цінує вище їхню мужність, ніж пороки і зніженість найближчих йому. Чи бачиш цих людей, які не мають ні їжі, ні пристанища, не мають майже ні плоті, ні крові і тим наближаються до Бога, у яких ноги не миті, і ложе — земля, як каже твій Гомер, думаючи таким вимислом вшанувати одного з демонів? Вони живуть долі, але вищі за все дольнє; серед людей, але вищі за все людське; зв’язані, але свобідні; їх тіснять, але нічим їх не стримати; нічого не мають у світі, але володіють всім надмирним; живуть подвійним життям, і одним нехтують, а про друге турбуються; через умертвіння безсмертні, через відмову від створеного з’єднані з Богом; не знають любові пристрасної, але горять любов’ю божественною, безпристрасною; їхня спадщина — Джерело світла, і ще на землі — Його осяяння, ангельські псалмоспіви, цілонічне стояння, переселення до Бога розуму; чистота і безперестанне очищення, як незнаючі міри у сходженні і обожнюванні; їхні стрімчаки і небеса, поневіряння і престоли; нагота й риза нетління; пустеля і торжество на небесах; потоптання ласощів і насолода нескінченна, невиречена. Їхні сльози потопляють гріх, очищають світ; їх піднесення рук гасить полум’я, приборкує звірів, притупляє мечі, примушує тікати полки; і (будь впевнений!) загородять вуста і твоєму нечестю, хоча звеличишся на час і зі своїми демонами будеш ще лицедіяти на позорищі нечестя. 72. Якщо і це не страшне, не гідне поваги для тебе, занадто сміливий і безрозсудніший за кожного, хто йде на смерть? А це, звісно, багато в чому поважніше, ніж ненаситність мудреця і законодавця Солона, яку Крез викрив лідійським золотом, ніж любов Сократа до краси (соромлюся сказати — до отроків, хоча вона прикривається чесною назвою); ніж Платонові ласощі в Сицилії, за які філософ був проданий і не викуплений жодним з учнів, навіть ніким із греків; ненажерливість Ксенократа, жартівливість Діогена, який жив у бочці, з якої він віддавав перевагу ласому шматку простого хліба, говорив словами віршотворця: прибульці, дайте місце господарям; і філософія Епікура, що не визнає ніякого блага вище за задоволення. Великий у вас Кратес; віддати свої землі під пасовища для овець, безперечно, любомудра справа і схожа на справу наших любомудреців; але він проголошує свою свободу не стільки як любитель мудрості, скільки як честолюбець. Великий і той, хто на кораблі, який боровся з хвилями, коли все кидали в море, дякував долі, що доводить його до руб’я17. Великий Антисфен, який коли один нахабний образник ударив його по обличчі, пише собі на чолі, як на статуї, ім’я того, хто вдарив, можливо, для того, щоб дошкульніше докорити йому. Ти хвалиш також одного з тих, що жили незадовго до нас, за те, що цілий день молився, стоячи на сонці; але, можливо, він скористався часом, коли сонце буває ближче до землі, аби скоротити молитву, закінчивши її із заходом сонця; хвалиш і потидейського трудівника18, котрий взимку цілу ніч стояв, занурившись у споглядання, і в нестямі не відчував холоду; хвалиш допитливість Гомера, який трудився над аркадським питанням; любов до знання і невтомність Аристотеля, котрий дошукувався причини змін у Еврипе, — над чим вони й померли; хвалиш і Клеанфів колодязь, і Анаксагорів ременний привід19, і Гераклітові сльози. 73. Але скільки у вас таких і чи надовго вони подвизалися? Чому ж ти не дивуєшся нашим подвижникам, яких тисячі, десятки тисяч, які присвячують себе такому ж і ще дивовижнішому любомудрію, любомудрствують все життя і, можна сказати, у всій вселенній, як чоловіки, так і жінки, що змагаються з чоловіками в мужності, які тоді тільки забувають про свою природу, коли потрібно наближатися до Бога чистотою і терпінням? І не тільки люди незнатного роду і постійною вбогістю привчені до праці, а навіть раніше високі і знатні своїм багатством, родом і владою зважуються на незвичні для них злостраждання заради наслідування Христа. Хоча б вони не мали дару слова, тому що не в слові бачать благочестя; і не надовго придатний плід мудрості, яка тільки на язиці, як визнано і одним з ваших віршотворців, однак в них більше правди, вони вчать ділами.

74. Але він, зневаживши всім цим і одне маючи на думці, щоб догодити демонам, які неодноразово скидали його, чого і заслуговував, найперше зі своїх розпоряджень в суспільних справах спрямовує проти християн. Два тільки предмети його турбували: галілеяни, як він називав нас на докір, і перси, які завзято продовжували війну. Але наша справа була для нього важливіша, вимагала великих клопотів, тож війну з персами він вважав справою порожньою і дитячою грою. Хоча він цього не оприлюднював, однак і не приховував; до того навіть доходило його шаленство, що не переставав повторювати це завжди й усім. І такий благорозумніший і найкращий правитель держави не зрозумів, що під час попередніх гонінь сум’яття і потрясіння були незначні, тому що наше вчення торкнулося тільки деяких; істина була прийнята незначною кількістю людей і ще не відкрилася усім. Але тепер, коли спасительне слово розлилося всюди, особливо в нас20, і зробилося пануючим, спокуситися на те, щоб змінити і похитнути християнство, означало те ж, що потрясти Римську державу, наразити на небезпеку цілу державу, і чого гіршого не побажали б нам вороги наші, то постраждати від самих себе, від цього нового і дивовижного любомудрія і царювання, під яким ми благоденствували і повернулися до прадавнього золотого віку і до життя, нічим не збуреного і спокійного. 75. Хіба зручність сполучення, зменшення податків, вибір начальників, покарання за злодійство й інші постанови, що служать тимчасовому благополуччю і миттєвому блиску, могли принести державі велику користь і коштували того, щоб оглушати наш слух похвалами таким установам? А народні сум’яття і збурення в містах, розрив сімейств, чвари в домах, розлучення подружжя (що мало прийти за тим злом і що дійсно прийшло), чи могли служити для його слави або для безпеки держави? Хто ж буде настільки схильний до нечестя або настільки позбавлений глузду в цілому, щоб погодитися на це? В тілі, якщо нездорові тільки один або два члени, інші без зусиль переносять хворобу, і здоров’я зберігають більшість членів; навіть від здоровіших і хворим членам може стати краще. Але коли пошкоджена або вражена хворобою більшість членів, то не може не страждати все тіло й небезпека для нього очевидна. Так у підначальних: недуги одного члена суспільства можуть іноді прикриватися добробутом цілого, але якщо пошкоджена більшість членів, небезпека загрожує цілому суспільству. Думаю, що інший, навіть і злий наш ненависник, міг би бачити це зараз при такій великій кількості християн. Але в цій людині злість запаморочила розум, і тому він поширює гоніння однаково і на мале, і на велике.

76. Особливо дитячою, безпідставною і невартою не тільки царя, але і хоч трохи розважливої людини, була його думка, нібито зі зміною імені відбудеться зміна в нашому налаштуванні, або нібито нам від цієї зміни буде соромно, як звинуваченим у чомусь ганебному. І він дає нам нове найменування, сам називає нас, і узаконює називатися нам замість християн галілеянами. Справжнє ім’я, від Христа запозичене, славне і досточесне; і він задумав позбавити нас цього найменування, чи з цієї причини, чи тому, що, як демони, боявся сили імені, і замінив його іншим, невживаним і невідомим. 77. Але ми не будемо міняти їхніх імен; тому що і немає імен смішніших, щоб замінити ними попередні, як Фалли та Іфифалли, Мелампиги, Трагопод і поважний Пан, один бог, який походить від усіх женихів, і одержав за своєю гідністю ім’я від посоромлення. Тому що їм потрібно, щоб чи один збезчестив багатьох, і притім наймогутніший, чи щоб один походив від багатьох, і притім мерзенніший. Отже, не позаздримо їм ні в ділах, ні в іменах. Нехай насолоджуються своєю простотою і хваляться мерзотами. Якщо хочуть, надамо їм Вуфіна; готові зробити і більший подарунок, поступившись і Триєспером, який настільки велично народжений і народжує, зробив тринадцятий подвиг за одну ніч (маю на увазі п’ятдесят дочок Фестія), щоб отримати за це ймення бога. Коли б християни захотіли видумати подібні речі, то могли б із особистих справ Юліана знайти для нього багато ганебніших і водночас пристойніших найменувань. Бо що завадило б і нам, віддаючи рівним за рівне царя римського, або, як він, обманутий демонами, мріяв про себе, царя вселенної назвати Ідоліаном, Пизеєм, Адонеєм і Кавситавром, як деякі з наших гострословів уже прозвали його, тому що ця справа досить легка. Що завадило б застосувати до нього і скласти для нього й інші назви, які подає дійсна історія? 78. Але сам Спаситель і Владика всього, Творець і Правитель світу, Син і Слово Великого Отця, Примиритель, Архієрей і співпрестольний Отцю, для нас, що збезчестили образ Його, повернутих в порох, і що не зрозуміли великої таємниці поєднання21, Він не тільки принизив Себе до образу раба, але і зійшов на хрест, і звівши із Собою мій гріх, щоб умертвити його, коли називали Його самарянином і (ще гірше), що має в Собі біса, не соромився цього і не докоряв образникам. Той, Кому легко було покарати нечестивих через ангельські сили і єдиним словом, з усією лагідністю і поблажливістю відсилає від Себе образників і проливає сльози за тих, що розпинали Його. Наскільки ж безглуздо думати, що ми, названі галілеянами, будемо сумувати через це або соромитися цього, або перестанемо мати ревність про благо і більше зважати на ці образи, ніж на душу і тіло, тоді як і ними уміємо нехтувати заради істини (див.: Мф. 10, 28. Лк. 9, 24)? Навпаки, більш смішно, ніж сумно, за те, про що я кажу; і ми віддаємо таку забаву видовищам; бо, звісно, ніколи не перевершимо тих, які на свою загибель забавляються там і інших забавляють подібними речами.

79. Але дуже лукаве і зловмисне те, що, не маючи сил переконати нас відкрито і соромлячись примушувати муками, але під левовою шкурою приховуючи лиса, або, якщо хочете, під личиною Міноса приховуючи найбільше неправосуддя (не знаю, як висловити це точніше), він вдався до поблажливого насильства. Втім, поспішаючи словом, інше надам тим, хто бажає писати історію, і думаю, що багато, вважаючи навіть справою благочестя вражати словом настільки злу людину, подбають скласти трагедію (якщо так треба назвати) або комедію тодішнього часу, щоб і потомству була передана така важлива справа, яка варта того, щоб не приховувати її. Сам же замість усього розповім для прикладу про одне або два його діяння, розповім для тих, хто дуже дивується йому надмірно, нехай знають, що вони удостоюють похвалою таку людину, для якої не можна знайти навіть і осуду, якого він заслужив.

80. Не знаю, чи усіх народів, які живуть під владою царів, принаймні в римлян, суворо дотримується одна царська постанова: на честь живих царів ставити всенародно їхні зображення. Для утвердження їх царської влади недостатньо вінців, діадем, багряниці, численних законів, податків і безлічі підданих. Щоб вселити більше поваги до влади, вони вимагають ще поклоніння, і поклоніння не тільки своїй особі, але і своїм виліпленим і намальованим зображенням, аби повага, що віддається їм, була повніша і досконаліша. До таких зображень кожний імператор зазвичай додає що-небудь своє. Один зображає, як славнозвісні міста приносять йому дари; інший — як перемога вінчає його голову; дехто — як схиляються перед ним сановники, прикрашені ознаками влади; інші представляють або звірів, уражених влучними ударами, або варварів, переможених і повалених до ніг. Царі насолоджуються не тільки справами, в яких виявляють свою славу, але і їх зображеннями.

81. Що ж він замишляє? Які найжорстокіші будує підступи для християн? Як ті, що підмішують до їжі отруту, до звичайних царських почестей він домішує нечестя і з римськими установленнями з’єднує поклоніння ідолам. Тому на своїх зображеннях, разом з іншими звичайними накресленнями намалювавши демонів, пропонує такі зображення народу і містам, і особливо начальникам областей, щоб зло було неминучим, щоб той, хто шанує імператора, вшановував і ідолів, а той, хто ухиляється від пошанування ідолів, вважався образником імператора, бо поклоніння віддавалося разом. Такого обману і сітей нечестя, настільки хитро розставлених, уникли небагато з тих, які були богобоязливі і проникливіші за інших; але і вони покарані за свою проникливість під приводом, що образили честь імператора; насправді ж постраждали за істинного Царя і за благочестя. А люди прості і нерозсудливі в основному були піймані, і їм, можливо, саме невідання послужить вибаченням, як долученим до нечестя хитрістю. Одного такого вчинку досить, аби знеславити намір царя. Бо, думаю, що не одне і теж пристойне царю і простолюдинові, оскільки гідність їх не однакова. Простолюдину ми пробачили б будь-який і хитрий вчинок, тому що кому неможливо діяти явної силою, тому пробачливо вдаватися і до хитрощів, але царю дуже соромно поступитися в силі, а ще більш соромно і непристойно, як думаю, прикривати свої справи і наміри хитрістю.

82. Інше його хитрування за думкою і наміром подібне до першого, але через широту дії набагато гірше і нечестивіше; тому що зло поширилося на значну кількість людей. І я додам це до сказаного: настав день роздачі царських дарів, або річний, або тоді навмисно призначений царем зі злим наміром. Належало зібратися війську, щоб кожний одержав нагороду за гідністю і чином. Тут відкрилося нове явище ницості, нове видовище нечестя! Нелюдськість прикрашена якимось людинолюбством, нерозуміння і жадібність в основному нерозлучні з вошами, котрі уловлені грішми. Блискуче тріумфуючи над благочестям і пишаючись своїм хитруванням, в усій красі головував цар; як якийсь Меламп чи Протей, і був, і поставав перед усіма, без зусиль прибираючи новий вигляд. Що ж відбувалося довкола нього, і які ридання викликає це у благомислячих, які були присутні не тільки тоді, але які і тепер чують про таке видовище! 83. Запропоновано було золото, запропонований і ладан; поблизу був вогонь, недалеко — розпорядники. І який чудовий привід! Здалося, що такий порядок царської роздачі дарів, освячений стародавністю і високо цінований! Що ж за цим? Належало покласти на вогонь фіміам і одержати від царя ціну своєї загибелі, ціну малу за велику справу — за цілу душу, за нечестя проти Бога. Згубна купівля! Гірка відплата! Все воїнство продавалося однією злою хитрістю; підкорювачі вселенної падали від малого вогню, від шматка золота, від невеликого куріння, і більшість не відчували своєї поразки, що було найгірше. Кожний приступав з надією придбання, але, купивши, втрачав самого себе; поклонявся руці царя і не думав, що поклоняється своєму вбивці. І тим, які зрозуміли це, було не легше, бо одного разу захопившись злом, перший нерозсудливий вчинок вони вважали для себе непорушним законом. Які тисячі персів, стрільців і пращників, які заковані в залізо воїни, що нізвідки не вражаються, які стінопробивні гармати мали б успіх в тому, що зроблено однією рукою в один час з мерзенним наміром.

84. Додам одне сказання, що викликає більше жалості, ніж описане раніше. Говорять, що деякі з обманутих через незнання піддалися звабі, коли повернулися додому розділити з товаришами трапезу, і коли прийшов час, за звичаєм, прохолодитися питвом, начебто з ними не трапилося нічого поганого, прийнявши прохолодну чашу, почали зводити очі до неба і з хрестом закликали ім’я Христове; тоді один з товаришів здивувався і сказав: «Що ж це? Після зречення ви закликаєте Христа!» Вони напівмертві запитували: «Коли ж ми відрікалися? Що це за новина?» Товариш пояснив: «Ви покладали фіміам на вогонь, а це значить те ж, що зречення». Негайно залишивши бенкет, як несамовиті й ошаленілі розумом, палаючи ревністю і гнівом, вони біжать по торговищу і кричать: «Ми — християни, ми — християни в душі! Нехай чує це кожна людина, а раніше за всіх нехай чує Бог, для Якого ми живемо і готові вмерти. Ми не сказали неправди Тобі, Спасителю Христе! Не відрікалися від блаженного сповідування. Якщо і згрішила в чому рука, то серце не брало участі. Ми обмануті царем, але не вражені золотом. Скидаючи нечестя, ми готові обмитися кров’ю». Потім вони прибігли до царя, кинули перед ним золото і з усією мужністю вигукнули: «Не дари одержали ми від тебе, царю, а засудження на смерть. Не для почестей були покликані, а засуджені на безчестя. Вияви милість своїм воїнам: віддай нас на заколення за Христа. Його одного ми визнаємо царем. Віддай вогнем за вогонь і на попіл нас спопели; відсічи руки, які простягали ми на зло, ноги, якими йшли до зла. Віддай золото іншим, які не будуть каятися в тому, що взяли; для нас досить одного Христа; Він заміняє нам усе». Так говорили вони і водночас закликали інших пізнати обман, протверезитися від захвату і виправдати себе перед Христом кров’ю. Цар розгнівався на них, але стримався умертвити відкрито, щоб не зробити мучениками тих, які були вже мучениками, наскільки було це в їхній владі; цар засудив їх на вигнання і такою помстою виявив найбільше благодіяння, бо віддалив від своїх скверн і підступу.

85. Хоча такі були його бажання і в багатьох випадках він вдавався до підступництва, однак оскільки не мав у серці твердості і додержувався більше впливу злого духу, ніж власного розуму, то не витримав свого наміру до кінця і не зберіг злості потай. Розповідають про вогонь Етни, що накопичується внизу і утримується силою, він до часу ховається на дні гори і спочатку видає страшні звуки (чи то подихи велетня-мученика, чи що інше), також з вершини гори викидає дим — передвістя нещастя; але коли нагромадиться і зробиться нестримним, тоді викидається з надр гори, несеться вгору, ллється через краї жерла і страшним до неймовірності потоком спустошує землю, що лежить внизу. Те ж можна бачити і в ньому. До часу він володів собою, тримався свого хитрого на зло правила і шкодив нам звабою; коли ж нестримний гнів переступив міру, тоді він був не в змозі приховати своєї зловмисності і повстав відкритим гонінням на божественний і благочестивий наш собор. 86. Промовчу про його укази проти святих храмів, які були і всенародно оголошені, і таємно виконувалися; про викрадення церковних внесків і грошей, стільки ж через прагнення до користі, скільки і через нечестя; про розкрадання священних сосудів і про їх наругу над ними скверними руками; про священноначальників і їх підлеглих, котрі за них страждали і були катовані; про покриті кров’ю стовпи, які вони обвивали і оперізували руками під час свого бичування; про стрільців, які, перевершуючи лютістю і ревністю того, хто дав їм наказ, бігали по селищах і містах, щоб підкорити нас, ніби персів, скіфів і інших варварів. Не буду говорити про все це; але хто не знає про нелюдяність олександрійців? Вони і раніше багато знущалися над нами і тепер, без міри скориставшись часом, як народ за природою бунтівний і несамовитий до своїх нечестивих справ, як кажуть, додали ще те, що наш святий храм наповнили подвійною кров’ю, кров’ю жертовною і кров’ю людською, і це зробили під орудою одного з царських філософів22, який тільки через це зробив собі ім’я. Кому невідоме буйство жителів Іліополя? І невігластво жителів Гази, яким він дивувався і шанував за те, що добре розуміли, у чому він бачить свою велич? І шаленство жителів Арефузи, які раніше були невідомі, а з цього часу стали дуже відомими? Тому що людям приносять славетне ім’я не тільки благочинні, але й злі справи, коли вони не знаходять собі схвалення навіть з-поміж порочних.

87. Про жителів Гази (з багатьох їхніх злодіянь треба розповісти хоча б про одне, яке могло навести жах і на безбожників) кажуть, що вони непорочних дів, які жили мирним життям, і яких заледве коли торкався чоловічий погляд, вивели на вулицю і оголили, щоб спершу поглумитися над ними таким чином, потім розсікли і роздрібнили на частини, і (як мені зрозуміти Твоє довготерпіння, Христе, у той час!) одні злобливо рвали власними зубами, як гідні шанувальники бісів, пожирали сиру печінку і після такої їжі бралися за звичайну їжу; інші, коли ще тріпотіли нутрощі дів, посипавши свинячим кормом і випустивши найлютіших свиней, ніби для того відкрили таке видовище, щоб бачити, як вони будуть пожирати і терзати плоть з ячменем — ця змішана їжа, доти небачена й нечувана. І винуватець цих справ був вартий того, щоб такою їжею годувати тільки своїх демонів; як і добре напоїв їх своєю кров’ю з рани, отриманої біля серця; хоча цього не розуміють люди жалюгідні, що через крайнє нечестя нездатні навіть думати.

88. Хто ж настільки віддалений з населених нами країн, щоб не знав і не попередив розповіддю, яка згадує про дивовижного Марка і жителів Арефузи? За славного Констанція, через дану тоді християнам владу, він зруйнував одне демонське житло і багатьох навернув від язичницької омани на шлях спасіння як своїм не менш світлоносним життям, так і силою слова. За це жителі Арефузи, особливо ті, які були прихильні до шанування демонів, давно вже обурювалися на нього. А коли справи християн похитнулися, язичництво ж почало підніматися, Марк не уник пануючої сили часу. Народ хоча на час і стримує свій гнів, однак як вогонь, що ховається в горючій речовині, або як потік, стримуваний силою, якщо тільки з’явиться випадок, зазвичай запалюється і знищує перешкоди. Марк, бачачи проти себе рух народу, який не знає міри ні в задумах, ні в погрозах, спочатку вирішує втекти, не стільки через легкодухість, скільки дотримуючись заповіді, яка наказує втікати з міста в місто (див.: Мф. 10, 23) й ухилятися від гонителів; тому що християни, при всій своїй мужності і готовності до терпіння, повинні не тільки мати на увазі свою користь, але і щадити гонителів, щоб, наскільки можливо, не збільшити чим-небудь небезпеки, у якій перебувають їх вороги. Коли ж Марк довідався, що багатьох за нього тягнуть і гонять, а багато хто через лютість гонителів піддаються небезпеці, не захотів заради свого спасіння байдуже дивитися на біди інших. Тому приймає інше рішення, найкраще і любомудре: повертається і добровільно видає себе народу — нехай роблять з ним, що хочуть, і твердо виступає проти важких обставин. Які тут були жахи? Які придумано жорстокості? Кожний додавав що-небудь своє для довершення зла; не посоромились (не кажучи про щось інше) любомудрія мужа; воно ще більш дратувало їх; тому що повернення Марка вважали більшим презирством до себе, ніж його мужністю в перенесенні небезпек. 89. Вели посередині міста старця — священика, добровільного страждальця, котрий літами, а ще більше життям, поважний для всіх, крім гонителів і мучителів. Вели його люди різного віку і стану; тут були всі без винятку, чоловіки і жінки, юнаки і старці, люди, що займали міські посади і прикрашені почестями; усі намагалися перевершити один одного в нахабності проти старця; усі вважали справою благочестя завдати йому якомога більше зла і перемогти старого подвижника, який боровся з усім містом. Тягли його по вулицях, штовхали в нечисті ями, волочили за волосся; не залишилося жодної частини тіла, над якою б вони не поглумилися, якої б не терзали нечестивці, які гідно терплять роздирання в таїнствах Митри23; діти піднімали вгору тіло доблесного страждальця на залізних вістрях і передавали його один одному, перетворюючи на забаву це страшне видовище; гомілки старця лещатами стискали до кісток, вуха різали тонкими і міцними нитками, піднявши самого в повітря у коробі. Облитого медом і відваром серед дня його жалили оси і бджоли, тим часом сонце палило і пекло його плоть, готуючи з цього блаженного (не можу сказати, нещасного) тіла для них найгарячішу їжу. При цьому, кажуть (і це варто, щоб записати), старець, юний для подвигів (тому що і серед лютих страждань він не переставав виявляти світле лице і насолоджувався самими муками), виголосив достопам’ятний і достославний вислів: «Це прекрасна ознака, що я бачу себе на висоті, а їх внизу, на землі». Так він високо піднявся духом над тими, які його тримали! Наскільки далекий він був від скорботи, що начебто був присутній при стражданнях іншого, і не нещастям, а торжеством вважав те, що відбувалося з ним. 90. І кого б не зворушило все це, хто мав хоча трохи милосердя і людинолюбства? Але цьому перешкоджали обставини і шаленство царя, який вимагав нелюдяності і від черні, і від міст, і від начальників, хоча для багатьох, хто не знав глибини його злісної хитрості, представлялося це в іншому світлі. Ось які муки витерпів мужній старець! І за що? За те, що не хотів однієї золотої монети кинути мучителям, тому і довів, що подвизався за благочестя. Бо поки арефузійці, поклавши за зруйнований їх храм занадто високу ціну, вимагали, щоб він або заплатив усі гроші сповна, або знову збудував храм, доти можна було ще думати, що він противиться їм більше через неможливість виконати необхідне, ніж через щире благочестя. Але коли мало-помалу перемагаючи їх своєю твердістю і щоразу зменшуючи ціну, нарешті він довів їх до того, що просили з нього найменшу суму, яку досить легко можна було сплатити, і після цього, з рівною непоступливістю одні домагалися взяти хоч що-небудь і тим довести свою перемогу, а він не хотів нічого дати, щоб тільки не залишитися переможеним, хоча багато хто не тільки через благочестя, але і через повагу до непереможної твердості старця, старанно намагалися заплатити більше, ніж було потрібно: тоді вже ясно можна було бачити, що він жаліє не грошей, а подвизається за благочестя. 91. Що означали такі вчинки з Марком: чи поблажливість, чи лагідність, чи нахабність і нелюдяність — нехай скажуть нам ті, котрі дивуються царю-філософові; я думаю, що нікому не буде важко дати справедливу й істинну відповідь. Потрібно ще додати, що Марк був одним з тих, хто таємно відвів і тим врятував цього нечестивця, тоді як увесь його рід зазнав небезпеки загинути, можливо, він перетерпів гідно всі ці муки, та ще і більших страждань був гідний за те, що, сам того не знаючи, зберіг таке зло для всього всесвіту. Говорять, що тодішній єпарх24 (за вірою язичник, а за вдачею піднімався над язичниками й уподібнювався до кращих мужів, славних колись і нині), який не міг байдуже дивитися на муки і терпіння цього мужа, сміло сказав цареві: чи не соромно нам, царю, що всі християни перемагають нас, так що й одного старого, який перетерпів усі муки, ми не могли здолати? І здолати його — справа не велика, але бути ним переможеними — чи не крайнє нещастя? Те, чого нижчі начальники, по совісті, соромилися, тим пишався цар! Чи може бути що-небудь зліше цього не стільки заради тих, що страждали, скільки для тих, що виконували? Такі діла арефузійців! Нелюдяність Есета і Фаларіда25 незначна порівняно з їхньою жорстокістю, або краще з жорстокістю того, за чиїм спонуканням і розпорядженням це робилося; тому що від сім’я походять нащадки і від вітру — аварія корабля.

92. Які ж і настільки нестерпні й інші справи його? Хто мені дасть майстерність і язик Геродота і Фукидіда, щоб я міг передати майбутнім часам зображення всієї злості цієї людини і ніби на стовпі накреслити для потомства історію цього часу? Я промовчу про Оронту і про мерців, яких у нічний час, приховуючи лиходійства царя, ріка ця, переповнена трупами, таємно знищила. Це слова поета26, які краще можна віднести до Оронта. Не буду говорити і про ті таємні віддалені частини його палацу, і про ті ставки, колодязі і рови, які були наповнені недобрими скарбами, тобто не тільки трупами отроків і дів, розсіченими при таїнствах для викликання душ, для ворожінь і беззаконних жертвоприношень, але і тілами по страждальців за благочестя. Не станемо, якщо угодно, звинувачувати його в цьому, тому що і сам він соромився цього і тим показував хоча якусь помірність. Це видно з того, що він намагався приховати ці беззаконня, як мерзоту, якої не треба виявити. А що наших кесарійців, цих великодушних і полум’яних ревнителів благочестя, він так гнав і ганьбив, за це, можливо, немає потреби і судити його, бо він був доведений до цієї помсти справедливим, як йому здалося, обуренням на них за храм богині щастя, що зазнав нещастя в щасливий час27. Потрібно ж трохи поступитися і неправді, коли вона вже взяла над ним таку силу! 93. Але хто не знає наступної події? Коли в одній області чернь шаленіла проти християн і, умертвивши багатьох з них, загрожувала зробити ще більше, обласний начальник, бажаючи триматися середини між вимогами законів і духом часу (тому що і духу часу вважав себе зобов’язаним служити і мав деяку повагу до законів), багатьох з язичників покарав. Що ж вийшло? На нього донесли; раптом, з великим безчестям, схопили його і представили цареві, і він відданий був суду за те, що покарав язичників, хоча посилався на закони, за якими було доручено йому судити; ледь не засуджений був до смерті; нарешті, цар виявив своє людинолюбство, тобто засудив його на вигнання. І при цьому почули дивний і людинолюбний вираз! «Що за важлива справа, — сказав правосудний суддя28, який не переслідував християн, — якщо одна рука язичницька умертвила десять галілеян?» Чи не явна це жорстокість? Чи це не указ про гоніння, більш ясний і жахливий, ніж ті, які видані всенародно? Насправді, яка різниця у тому, чи оголосити указом гоніння на християн, чи виявляти своє задоволення їх гонителям і деяку справедливість щодо християн ставити в тяжкий злочин. Воля царя є неписаний закон, огороджений силою влади і сильнішим, ніж написані укази, не підкріплені владою.

94. Ні, кажуть прихильники його справ, які видумують нам нового бога, лагідного й людинолюбного, він не пропонував указами всенародно гнати християн і змушувати їх терпіти все, що гонителям буде завгодно, і тим думають довести, що він не був гонителем. Але ніхто ще не називав гідру лагідною за те, що вона замість однієї голови, якщо вірити байці, має дев’ять, або патарську химеру за те, що в неї три голови, не схожі одна на одну, тому вона видасться ще страшнішою; або пекельного цербера лагідним за те, що в нього три голови, схожі одна на одну; або морське чудовисько Сциллу за те, що навколо неї шість огидних голів, і хоча, як кажуть, верхня половина показувала щось благовидне, лагідне і приємне для очей (тому що Сцилла була дівою, яка мала щось споріднене з нами); але нижче були голови собачі, звірині, котрі не мали нічого благовидного. Вона знищила безліч кораблів і настільки ж небезпечна, як і голови Харибди, котра навпроти. І невже ти будеш звинувачувати стріли стрільця і каміння пращника, а не самого стрільця і пращника; або звинувачувати мисливських собак, готувача отрути, роги биків, пазурі хижих звірів, а тих, хто керує ними, будеш залишати осторонь і вважати невинними в тому, на що вони наважуються? Справді, це було б крайнє божевілля, справа, гідна справжнього софіста, який захищає свої пороки і силою слова закриває істину. Втім, йому не сховати себе, хоча б він крутився на всі боки, хоча б через свою хитрість приймав різний вигляд, і одягнувши, як кажуть, шолом Аїда29 або володіючи перснем Гігеса і повертаючи його до себе печаткою, міг робитися невидимим. Навпаки, чим більше він намагається втекти і зникнути, тим більше опиняється перед судом істини і перед суддями, котрі знають такі діла, як винний у таких вчинках і справах, яких і сам не захоче захищати і називати справедливими. Так легко виявляється лукавство! Так воно само себе вражає з усіх боків.

95. Але не подумайте, щоб тільки вже вчинене ним було настільки низьке і безглузде зі шляхетністю і гідністю царською, а те, що замишляв зробити, те було більш людинолюбне, більш гідне царя. Ні! Добре було б ще, якби справи, що готуються ним, не були ще більш нелюдяними за ті, про які сказано. Як при русі дракона, одні згини його луски вже піднялися, інші піднімаються, інші готові до того ж, а деякі, хоча до часу ще спокійні, але можуть почати рухатися. Або, якщо хочете, інше порівняння, як при ударі блискавки одні частини вже горять, а інші спочатку чорніють, поки вогонь, підсилившись, і їх не охопить; так і в нього — одні лиходійства вже звершилися, а інші були визначені в його накресленнях і в погрозах проти нас. Ці приречення були такі безглузді і незвичні, що тільки йому могло спасти на думку мати такі наміри і захотіти привести їх у дію, хоча і до нього було багато гонителів і ворогів християн. 96. Бо про що не помишляли ні Діоклитіан, перший з лютіших гонителів християнства, ні його спадкоємець Максиміан, що перевершив першого в жорстокості, ні їх наступник, і найлютіший гонитель, Максимін, який потерпів30 за це жахливу страту, мерзенну виразку тілесну, знаки якої зображені, як на ганебних стовпах, на його статуях, що стоять і зараз у публічних місцях. Це замишляв він, як переказують спільники і свідки таємних його справ, але був утриманий Божим людинолюбством і слізьми християн, які рясно проливалися багатьма як єдиний захист проти гонителя. Задуми ж його полягали в тому, щоб позбавити християн усіх прав і замкнути для них усі зібрання, усі площі, усі суспільні свята і навіть самі суди; тому що, на його думку, не можна користуватися всім цим тому, хто не захоче запалювати фіміаму на жертовниках, що стоять там, і не заплатить так дорого за загальні права. О закони, законодавці і царі! Як Творець, з однаковим людинолюбством, яке є для всіх спільним і небідним, дає всім насолоджуватися і красою неба, і світлом сонячним, і свіжістю повітря, так і ви надавайте всім свобідним людям однакове і рівне право користуватися заступництвом законів. А він замишляв відняти в християн це право, щоб вони, терплячи і насильницькі утиски, і відібрання майна, і всяку іншу важливу або неважливу образу, заборонену законами, не могли одержувати законного задоволення в суді. Нехай гонять їх з рідної землі, нехай умертвляють, нехай, якщо можливо, не дають їм і вільно дихнути! Тих, що страждали, все це, звісно, утверджувало більше в ревності і сміливості перед Богом, а тих, які діяли, — ще більше наводило до беззаконь і безчестя. 97. І яку ж, очевидно, премудру підставу для цього наводив цей убивця і відступник, порушник законів і законодавець, або, скажу точніше — словами наших книг Священних книг, цей ворог і месник (див.: Пс. 8, 3)? Те, що наш закон повеліває: не мстити, не судитися (див: Рим. 12, 19; 1 Кор. 6, 1), не мати зовсім багатства, не вважати нічого власністю (див.: Мф. 10, 9, Діян. 4, 32), але жити в іншому світі і сьогоденням нехтувати як незначним (див.: Флп. 3, 20; 2 Кор. 4, 18), не відплачувати злом за зло (див.: Рим. 12, 17), коли хто вдарить нас по щоці, не жаліти її, а підставити тому, хто вдарив, і другу, віддавати не тільки свій верхній одяг, але і сорочку. Можливо, до цього він додасть і те, що нам запропоновано молитися за образників і бажати усякого блага гонителям нашим (див.: Мф. 5, 39, 40, 44). Як не знати цього в точності тому, хто колись був читцем Слова Божого, був визнаний гідним честі служіння великому вівтарю і починав будувати храми на честь мучеників?

98. Але ось чому, по-перше, я дивуюся йому: як він настільки ретельно займався Св. Писанням, а не прочитав, або навмисно не помітив того вислову, що зло загине злою смертю (див.: Мф. 21, 41), злий, тобто кожний, хто відкинув Бога, і, що ще гірше, хто гонить тих, які твердо зберігають сповідування віри, й обтяжує їх такими бідами, яких сам гідний. Якщо він може довести, що як нам треба бути досконалими (що він приписує законом) і неухильно триматися даних нам правил, так йому назначено, або з волі його богів за краще визнано бути найзлішою людиною. Із двох протилежних навичок, які є чеснота і порок, нам присуджена краща частина, а йому і подібним до нього кинутий гірший жереб, — то нехай він зізнається в цьому, і тоді за нами залишиться перемога, що засвідчать і самі вороги, і гонителі наші. Якщо ж і вони привласнять собі трохи чесності і лагідності, принаймні на словах, хоча не на ділі; якщо і вони, попри все те, що занадто злі і задоволені злими богами своїми, не дійшли ще до тієї безсоромності, щоб визнавати порок за жереб, який їм властиво належав, то нехай скажуть, чи може бути це справедливо і де це запропоновано, щоб нам серед усіх страждань тільки терпіти, а їм не щадити нас, хоча ми і щадили їх? Насправді, подивіться на минуле. Були часи і нашої могутності, й вашої, і вона переходила поперемінно то в ті, то в інші руки. Які ж напасті терпіли ви від християн, подібні до тих, від яких так часто потерпають від вас християни? Чи позбавляли ми вас яких-небудь прав? Чи піднімали проти когось шалену чернь? Чи озброювали проти когось начальників, які б поводилися суворіше, ніж тому їм приписано? Чи піддали небезпеці чиєсь життя? Чи відняли у когось владу і почесті, що належали мужам чудовим? Словом, чи завдали комусь таких образ, на які ви так часто наважувалися або якими погрожували нам? Без сумніву, самі ви того не скажете, ви, які ставите нам за провину нашу лагідність і людинолюбство.

99. Крім того, ти, мудріший і розумніший з усіх, ти, який примушуєш християн триматися найвищої чесноти. Ти не розумієш того, що в нашому законі інше пропонується, як необхідне: ті, що не виконують закону, зазнають небезпеки. Інше ж не є необхідним, а надається вільному волевиявленню. Ті, які виконують його, одержують честь і нагороду, а ті, які не виконують, не викликають на себе ніякої небезпеки? Звичайно, якби всі могли бути найкращими людьми і досягти найвищої міри чесноти, це було б довершеніше і досконаліше. Але оскільки Божественне слід відрізняти від людського, і для одного немає добра, до якого він не був би причетний, а для другого велике і те, якщо він досягає середніх ступенів, — то чому ж ти хочеш називати законом те, що не всім властиве, і вважаєш гідними осуду тих, що не дотримуються цього? Як не кожен, хто не заслуговує покарання, гідний уже і похвали, так не кожний, не гідний похвали, тому вже заслуговує і покарання. Потрібно вимагати відповідної досконалості, але не виходити за межі властивого нам любомудрія і людських сил.

100. Але я маю знову звернути моє слово до словесних наук; я не можу не повертатися часто до них; по можливості потрібно намагатися захистити їх. Багато вчинив боговідступник тяжких несправедливостей, за які він гідний ненависті; але коли в чому, то особливо в цьому він порушував закони. Нехай розділять зі мною моє обурення всі любителі словесності, які займаються нею, як своєю справою, люди, до яких і я не відмовлюся належати. Тому що все інше я залишив другим, які бажають того, залишив багатство, знатність, славу, владу — словом, усе, що кружляє на землі і насолоджує людей не більше, ніж сновидіння. Одне тільки залишив собі – мистецтво слова, і не засуджую себе за труди на суші і на морі, які принесли мені це багатство. О, коли б я і кожний мій друг могли володіти силою слова! Ось перше, що полюбив я і люблю після найпершого, тобто Божественного, і тих надій, які вищі за все видиме. Якщо ж кожного гнітить своя ноша, як сказав Пиндар, то і я не можу не говорити про улюблений предмет, і не знаю, чи може що бути справедливіше, як словом скласти подяку за мистецтво слова словесним наукам. 101. Отже, скажи нам, найлегковажніший і найненажерливіший з усіх, звідки прийшла тобі думка заборонити християнам вивчати словесність? Це була не проста погроза, а вже закон. Звідки ж вийшло це і з якої причини? Який красномовний Гермес (як ти міг би висловитися) вклав тобі це в голову? Які злохитрі Телхини31 і заздрісні демони? Якщо хочете, скажемо і про причину цього: після багатьох протизаконних і злих справ належало тобі, нарешті, дійти і до цього, і тим відкрито напасти на самого себе. Там, де ти особливо думав діяти розумно, там найбільше, сам того не розуміючи, знеславив себе і довів своє божевілля. Якщо ж це не так, то поясни, що значить твоє визначення і яка причина спонукала тебе ввести цю нову постанову, що стосується словесних наук? І коли ти скажеш що-небудь справедливе, ми не будемо звинувачувати тебе, а будемо тільки жаліти себе. Тому що ми навчилися як перемагати переконаннями розуму, так і уступати над собою законну перемогу.

102. Словесні науки і грецька освіченість (το ελληνιζειν), каже він, — наші, тож нам же належить і вшанування богів; а ваша доля — неосвіченість і грубість, оскільки у вас уся мудрість полягає в одному: віруй. Але і у вас, я думаю, не посміються над цим піфагорійські філософи, для яких сам сказав, є перший і вищий догмат, більш шановний, ніж самі золоті, або, точніше, свинцеві вірші32. Тому що в послідовників Піфагора після першої, що так багато прославляється тими, хто посвячений в таїнства його вчення, філософії мовчання, направленої до того, щоб учні за допомогою мовчання привчилися розміряти всі свої слова. Це було прийнято за правило, що про які б предмети вчення не запитували, давати відповідь, а коли будуть вимагати доказу, не відповідати нічого, крім наступного: так думав Піфагор. Це слово, так він вважав, було доказом, який не підлягає жодній перевірці і дослідженню. Але цей вислів: «сам сказав», чи не те ж виражає, хоча й іншими буквами і словами, що й наше «віруй», над яким ви не перестаєте знущатися і насміхатися? Тому що наш вислів означає, що не дозволено не вірити словам мужів богоносних. Те, що вони гідні ймовірності, служить доказом сказаного ними, яке міцніше будь-якого логічного доказу і спростування. 103. Але припустимо, що ця відповідь не є незаперечною. Як же ти доведеш, що словесні науки належать тобі? А якщо вони і твої, то чому ж ми не можемо брати в них участь, як того вимагають твої закони і твоя безрозсудність? Яка це грецька освіченість, до якої належать словесні науки, і як можна вживати і розуміти це слово? Я готовий разом з тобою, любителю виразів обоюдних, проаналізувати його силу і значення, знаючи, що інколи тим самим словом означають різні поняття, а іноді різними словами — одне й теж, і, нарешті, різними назвами — і різні предмети. Ти можеш сказати, що грецька освіченість належить або до язичницького вірування, або до народу і до перших винахідників сили грецького слова. Якщо це належить до язичницького вірування, то вкажи, де і в яких жерців запропонована грецька освіченість, подібно до того, як запропоновано, що і яким демонам приносити в жертву? Тому що не всім наказано приносити те саме, і не все — одному, рівно — і не єдиним чином, як це визначили ваші гієрофанти і засновники жертвоприношення. Ось, наприклад, у лідійців благочестивою справою вважається проклинати Вуфина33 й, лихословлячи його, тим вшановувати божество; у жителів Тавриди — убивати чужоземців, у лакедемонян — бичувати себе перед жертовником; у фригійців — оскопляти себе під солодкі звуки сопілок і після стомлюючого танцю; в інших — мужеложствувати; в інших — блудодіяти; і чимало ще є непотребів, що звершуються при ваших таїнствах, про що я не вважаю за потрібне говорити окремо! Але кому ж з богів або демонів присвячена освіченість грецька? Та якщо б це було і так, однак із цього не видно, що вона має належати тільки язичникам, або що загальне надбання є власністю тільки якогось із ваших богів або демонів; так само, як і багато інших речей не перестають бути загальними тому, що у вас установлено приносити їх у жертву богам. 104. Якщо ж ти цього не скажеш, а назвеш вашою власністю грецьку мову і тому будеш нас позбавляти її як батьківської спадщини, яка ніяк нам не належить, то, по-перше, не бачу, яка може бути для цього підстава або як ти можеш позв’язувати це із шануванням демонів. Оскільки з того, що у тих самих людей і мова, і вірування — грецькі, ще не випливає, щоб мова належала до вірування і щоб тому справедливо було позбавляти нас вживання цієї мови. Такий умовисновок вважатимуть неправильним і ваші вчителі логіки. Бо якщо два присудки відповідають тому самому підмету, то із цього ще не випливає, що вони й самі — одне і те ж. Інакше, якщо припустимо, що той самий чоловік — і золотих справ майстер, і живописець, то потрібно буде мистецтво живопису вважати за одне і те ж з мистецтвом ювеліра, і навпаки, мистецтво ювеліра визнати за одне і те ж з мистецтвом живописця, що зовсім безглуздо. 105. Потім я запитаю тебе, любителю грецької освіченості і словесності: чи зовсім ти заборониш нам говорити грецькою, навіть звичайними, простонародними, загальновживаними словами, чи не дозволиш вживати тільки слова добірні й пишномовні, які доступні для одних чудово освічених? Якщо ці останні, то яке це дивовижне розділення! Начебто слова: σμερδαλεον (жахливо), κοαβιζειν (дзенькати, звучати), μων (чи, або), δηπωθεν (отже), αττα (якась), αμωσγεπβς,34 (почасти, трохи) належать до одного прислівника, а інші потрібно кинути в кіносарг, як колись кидали туди незаконнонароджених35? Якщо ж і прості, невитончені вислови теж належать грецькій мові, чому не позбавляєте нас і їх, і взагалі всякого грецького слова, хоч яке б воно було? Це було б, як не можна більш людинолюбно і цілком гідно вашого неуцтва.

106. Але я хочу відкрити тобі щодо цього предмета вищий і досконаліший умогляд. Не моя справа думати, чи є особливі якісь слова богів (не кажу про слова μωλυ, ζανθον, χαλκις36, над ними я сміюся), слова, які прекрасніші і визначніші за наші й однак утворюються за допомогою органів голосу, і через повітря доходять до слуху, тим часом, як богам зручніше було б розмовляти між собою тільки за допомогою думок і образів. А наше міркування таке: і мова, і всяке мистецтво, або корисна установа, яку б ти собі не уявляв, належать не тільки винахідникам, а всім, хто ними користуються; і як у мистецькій музичній гармонії одна струна видає той звук, інша — інший, високий або низький, але все підпорядковується одному мистецькому керівникові хору і становить одну прекрасну гармонію; так і тут — найвищий Художник і Творець — Слово, хоча обрав різних винахідників різних корисних установ і мистецтв, але все запропонував усім, хто хоче, щоб з’єднати нас узами взаємного спілкування і людинолюбства і прикрасити наше життя лагідністю.

107. Як же ти говориш, що грецька освіченість — твоя? Чи не фінікійцям належать письмена або, як думають інші, чи не єгиптянам, або чи ще не євреям, які і їх перевершують мудрістю і які вірують, що самим Богом написаний закон на богописаних скрижалях? Чи тобі належить аттичне красномовство? А гра в шашки, наука чисел, мистецтво рахувати на пальцях, міра, ваги, мистецтво шикувати полки й воювати — чиє це? Чи не евбеян? Тому що в Евбії народився Паламед, який винайшов багато чого і тим викликав заздрість, зазнав покарання за свою мудрість, тобто засуджений був до смерті тими, що воювали проти Іліона. Отже, що ж? Якщо єгиптяни і фінікійці, якщо євреї, у яких і ми запозичимо багато чого для свого вчення, якщо, нарешті, жителі острова Евбеї будуть по-твоєму привласнювати собі все це, як власність, що нам тоді робити? Чим будемо захищатися проти них, потрапивши під власні закони37? Чи не доведеться нам втратити все це, і, як ворона в чужім пір“ї, бачити, що в нас общипають його, і ми залишимося голими і потворними? 108. Чи твоя власність вірші? Але що, якщо право на них заперечить та баба, яка, коли штовхнув її в плече юнак, котрий швидко біг назустріч їй, почала сварити його і в запалі гніву, як розповідають, висловила свою лайку віршем, що дуже сподобався тому юнакові і був наведений ним у правильний розмір, послуживши початком віршування, настільки тобою шановного? Що сказати про інше? Якщо ти пишаєшся зброєю, то від кого, найхоробріший воїне, у тебе зброя? Чи не від циклопів, від яких бере свій початок мистецтво кувати? Якщо видається тобі важливою, і навіть найважливішою, багряниця, яка зробила тебе і мудрецем, і законодавцем, то чи не маєш віддати її тирянам, у яких вівчарська собака, з’ївши равлика і забруднивши свої губи багряним її соком, показала пастухові пурпурову фарбу і передала вам, царям, через тирян це пишне руб’я, плачевне для злих? Що ще сказати про землеробство і кораблебудування, яких можуть позбавити нас афіняни, які розповідають про Деметру38, Триптолема, драконів, Келея і Ікарія і передають вам про це безліч байок, на яких ґрунтуються ваші безсоромні таїнства, воістину гідні нічної темряви? 109. Чи угодно тобі, щоб я, залишивши решту, звернувся до головного предмета твого божевілля, або, краще, злочестя? Те саме, щоб посвячуватися і посвячувати в таїнства і служити богам, звідки перейшло до тебе? Чи не від фракійців? У цьому саме слово θπησκευειν (служити богам) може тебе переконати. А жертвоприношення хіба не від халдеїв чи від кіпріотів? Астрономія хіба не належить вавилонянам? Геометрія єгиптянам? Магія персам? Гадання по снах від кого, якщо не від телмисян39? Птахогадання від кого, як не від фригійців, які раніше за інших почали зауважувати політ і рух птахів? Але щоб не багатословити, звідки в тебе всі приватні речі богошанування? Чи не кожна від одного якого-небудь окремого народу? А через поєднання всіх їх разом склалося одне таїнство марновірства! Отже, що ж? Після того, як усе відійде до перших винахідників, чи не треба буде допустити, що в тебе не залишиться нічого свого, крім злості і твого боговідступництва, воістину нового? Насправді, ти перший із християн задумав повстати проти Господа, як колись у скіфів раби проти господарів. Правда, що для тебе було б дуже важливо, якби, за твоїми постановами і законами, зруйнувалося це зле збіговисько40, щоб можна було звільнитися від занепокоєнь і знову побачити Римську державу в прадавньому добробуті, вільною від усякої внутрішньої міжусобиці, яка набагато нестерпніша і страшніша за війни із зовнішніми ворогами, як жахливіше терзати свою плоть, ніж чужу.

110. Але коли в цих його діях ви бачите хитре лиходійство, прикрите личиною лагідності і ніскільки не гідне величі царської, то ось я представлю вам докази ще більшого підступництва. Він бачив, що наше вчення величне і в своїх догматах, і в свідченнях, даних з небес; що воно є і давнє, і нове, — давнє через проречення і через думки, якими просвічуються про Божество, нове — через останнє Богоявлення і чудеса, які внаслідок нього і при ньому були. Він бачив, що це вчення ще більш величне і славне через передані правила, котрі і дотепер зберігаються для церковного благоустрою. Отже, щоб і це не уникло його злохитрощів, що він замишляє, що робить? Наслідує Рапсака ассирійця, воєначальника ассирійського царя Сеннахирима. Рапсак, переносячи війну в межі Юдеї, з великою силою і численним військом оточив Єрусалим і біля самого міста розташував свій стан, але коли не зміг ні силою взяти місто, ні дочекатися перебіжчиків, які б повідомили йому що-небудь про те, що відбувалося в місті, то задумав схилити жителів до покірності лагідними переконаннями, пропонуючи те їхньою мовою. Однак обложені, як це відомо з історії, зрозумівши його намір і побоюючись, щоб приємністю його слів не бути пійманими в сіті рабства, насамперед зажадали, щоб він говорив з ними не по-єврейськи, а по-ассирійськи. 111. Подібне замислив і він. Тому що готувався у всіх містах завести училища, кафедри, вищі і нижчі місця для сидячих, читання і тлумачення язичницьких вчень, що стосуються і вивчення вдач і таїнств, також зразки молитов, що поперемінно промовляєються то тими, то іншими, єпітимії тим, що згрішили, відповідно до злочину, чин приготування до посвяти і самої посвяти — словом, усе, що очевидно належить до нашого благочиння. Понад це Юліан думав облаштувати готелі і притулки, притулки для любителів цнотливості, для дів, і обителі для тих, що присвятили себе роздумам; хотів наслідувати і наше людинолюбство до нужденних, щоб надавати їм всяку допомогу і напоумлювали їх схвальними листами, з якими ми перепроваджуємо бідних від одного народу до іншого, чому він особливо дивувався в наших постановах. 112. Ось що замишляв цей новий догматовводитель і софіст. А що намір його не збувся і не введений в дію, не знаю, чи вважати це вигодою для нас, які швидко звільнилися від нього і від його задумів, або більшою вигодою для нього самого, тому що він повинен був зупинитися на одних мріяннях. А якщо ні, то відкрилося б, як далекі від рухів людських наслідування мавп. Розповідають, що і мавпи наслідують такі рухи, які перед їх очима роблять люди, щоб обдурити їх; але цим самим їх і ловлять, тому що наслідування їх не може дійти до нашої тямовитості. За свідченням оракула, кінь фессалійський, жінка лакедемонська і чоловіки, що п’ють воду Арефузи, тобто сицилійці, більше перевершують усіх однорідних з ними, але набагато справедливіше те, що християнські звичаї і закони тільки християнам і властиві, так що нікому іншому, хто захотів би наслідувати нас, неможливо перейняти їх, і це тому, що вони утвердилися не людськими міркуваннями, а силою Божою і довготривалою сталістю.

113. Тепер пристойніше всього розглянути, ніби на видовищі, цю дивну, або краще сказати, безглузду побудову і довідатися, яким би могло бути у них вчення і яка мета зібрання, щоб, як говорить Платон про своє місто, побудоване на словах, побачити їх думку у русі. Все любомудре розділяється на дві частини: на споглядальну і діяльну, з яких перша вища, але складніша для розуміння, а друга нижча, але корисніша. У нас обидві вони одна одній сприяють. Умоспоглядання служить нам супутником до горнього, а діяльність — сходженням до умоспоглядання, тому що неможливо досягти мудрості, не живучи мудро. А в них, які не черпають у Божественнім натхненні з’єднуючої сили, обидві ці частини подібні до коріння, що не утверджене у ґрунті, і носиться по воді; і я не знаю, яка з них смішніша й слабша. Подивимося ж на їхнє блаженство і дозволимо собі, як це буває в багатьох видовищних виставах, трохи побавитися з оповідачами, які забавляються тим, що розказують байки: «радіти з радіючими і плакати з плачучими» (Рим. 12, 15) додати і це: «поговорити про порожнє з пустословами». При сльозах буває і сміх, як це помітили віршотворці41. 114. Отже, уявімо собі дивне видовище або, не знаю, як інакше вони дозволять назвати свій дім. Нехай глашатаї скликають слухачів, нехай сходиться народ, нехай перші місця займуть або ті, які вирізняються сивиною старості і здоровим способом життя, або люди знамениті родом, славою і хитросплетенням земної мудрості, у якій більше оманливого, ніж дійсного благочестя. Ми віддамо їм цю перевагу; що ж будуть вони робити після цього? Нехай самі запишуть своїх предстоятелів. Нехай прикрашають їхній пурпуровий одяг, стрічки і різнобарвні прекрасні вінки. Бо я часто зауважував, що вони дбайливо турбуються про величну зовнішність, про те, як би стати вище за простолюдинів; начебто все загальновживане і звичайне гідне презирства, а те, що підкреслює гордовитість і не може належати багатьом, те і має вселяти довіру. Або і в цьому вони опустяться до нас і будуть, як і ми, думати, що пристойніше їм бути вищими за інших вдачею, а не зовнішнім виглядом? Тому що ми мало турбуємося про видиме і про красиву зовнішність, а більше про внутрішній світ людини й про те, щоб звертати увагу глядача на те, що споглядаємо розумом, чому і більше навчаємо народ. Отже, нехай це буде, як сказано.

115. Що ж далі? Звісно, ти представиш їм тлумачів, віщунів, яких ви називаєте божественними, розкриєш книги богословські і моральні. Які ж і чиї, скажи, будь ласка! Добре їм проспівати Гесідову «Теогонію» і поговорити про описані там битви і змови, про титанів і гігантів, страшних по імені і по ділах. Котт, Бріарей, Гиг, Енкелад, які представляються у вас із драконовими ногами, блискавичні боги і накинуті на гігантів острови, стріли і разом гроби заколотникам; огидні викидиші і передчасні породження гігантів, гідри, химери, Цербери, Горгони — словом, безліч всякого зла, — ось красоти, які можна запропонувати слухачам з Гесіода! Тепер нехай стане зі своєю цитрою і всезахопленою піснею Орфея; нехай пролунають на честь Зевса ті великі і дивовижні слова й думки, в яких виявляється його богослів’я. «Про Зевса, славнішого, найбільшого з богів, який ховається під калом овець, коней і ослюків!» Правильно, він хотів показати цим життєдайну і життєносну силу бога; і чи можна було інакше це виявити? Але він не скупий і на інші настільки ж високі слова. Наприклад: «Сказавши це, богиня δοιως ανεσυπατο μυπως», щоб увести своїх улюбленців в непотрібні свої таємниці, що ще й нині зображається зовнішніми тілорухами. Нехай приєднаються до всього цього ще Фанес, Ерикапій і той, який пожер усіх інших богів, а потім їх викинув із себе і в такий спосіб став батьком людей і богів. Нехай усе це запропонують дивовижним слухачам богослів’я, потім нехай придумають на це алегорії і дивовижні тлумачення і повчання, віддаляючись від свого предмета, понесуться в безодні або на стромовини умоспоглядання, що не має ніякої опори. 116. Але де помістиш ти Гомера, цього великого трагікомічного співака богів? У дивних його поемах знайдеш і те, й інше, тобто і горе, і сміх. Насправді, чи можна без великої турботи дивитися і очікувати, чи помириться, за допомогою Гери, яка нарядилася, як блудниця, Океан з Тефидою? Інакше біда всьому Всесвіту, якщо вони ще якийсь час проведуть цнотливо! Не знаю, чи будеш ти пояснювати це так, що сухість і вологість мають примиритися, щоб надлишком якоїсь із них не було приведено все в безлад; або придумаєш що-небудь ще більш безглузде. Потім, яке дивовижне злягання хмарозбирателя і поважної Гери, коли вона переконує його безсоромністю серед дня! А віршотворці у своїх розмірених розмовах лестять йому, підстилаючи лотос росистий і повертаючи із землі шафран і гіацинт. Це на чому ґрунтується і як може бути пояснене? Як зрозуміти і те, що та сама ваша Гера, сестра і дружина великого Зевса, білотіла і розоперсна, то уявляється повішеною в ефірі і в хмарах із залізними ковадлами, що тягнуть її вниз, і із золотими (звичайно, з поваги до неї) оковами на руках, так що і для богів, які хотіли заступитися за неї, не безбідне було їхнє співстраждання; то надягає на себе пояс любові і, пишно нарядившись, так зачаровує Зевса, що всі колишні його прагнення, як він сам зізнається, були набагато слабші за любов, що тоді в ньому пробудилася? Або, як страшно, що за лакедемонську блудницю починають діяти боги, гримить небо, і від того розірвуться основи землі, зрушиться зі свого місця море, відкриється царство пекла і з’явиться те, що так довго залишалося прихованим? Або який грізний цей помах чорних брів і коливання безсмертного волосся, від якого весь Олімп здригнувся? Потім, хіба не дивно бачити, як поранений Арес, або як цей потворний коханець золотої Афродіти, необачний перелюбник, вкинутий у мідну в’язницю і зв’язаний кульгавим на обидві ноги Гефестом, збирає навколо себе на видовище богів, що дивляться на його непотребство, а потім відпускається за невеликі гроші?

117. Усі ці й багато інших міфів, так розумно і так по-різному складені і виходять поза всякий порядок, чи може хто-небудь, хоч як він був би у вас піднесений і великий і навіть дорівнював самому Зевсу в мудрості, ввести в рамки пристойності, хоч які б він придумував висновки найбільш позахмарні, що перевищують міру нашого розуміння? І якщо все це істинно, то нехай же, не червоніючи, дивляться на те, нехай величаються тим, або нехай доведуть, що все це не ганебно. Для чого їм звертатися до міфів, до цього прикриття сорому? Міф — захист тих, хто відступає, а не тих, які сміло наступають. Якщо ж це неправда, то, по-перше, нехай назвуть богословів, які не ховаються, і ми поговоримо з ними; потім нехай скажуть, чи не нерозумно, як чимось стійким, величатися тим, чого самі соромляться як надзвичайного? Чи не дивно виставляти напоказ у зображеннях і різних видах те, що могло б залишатися невідомим для народу (тому що не всі вчаться); а що ще гірше, виставляти з такою витратою грошей, витрачені на храми, жертовники, ідолів, приношення, дорогі жертви, і замість того, щоб без усякої витрати творити справи благочестя, з такими збитками служити нечестю? 118. А якщо скажуть, що це прості вимисли поетів, які двома цими способами, розміреною мовою і байками прагли зробити свої твори приємними і тим насолоджувати слух, і що тут є таємний, глибокий зміст, зрозумілий тільки для деяких з мудрих, то дивіться, як просто і заразом, як справедливо я буду судити про це. По-перше, за що вони хвалять цих образників ними шанованих богів і ледь не удостоюють божеської шани? Для таких людей великим придбанням було б не бути покараними за своє нечестя. Бо якщо законами визначена смертна кара і тим людям, які навіть не всенародно, навіть трохи похулили б одного з їхніх богів, то яке покарання належало б тим, які знеславили у своїх віршах усіх богів, всенародно приписавши їм справи самі найбезсоромніші, і на довгий час віддали їх на посміяння? Потім гідне розгляду і таке: є і у нас деякі слова відверті; від цього я не відмовлюся; але яка їхня двозначність, і яка сила? У них і видиме не ображає пристойності, і таємне гідне здивування і дуже ясне для тих, що вводяться в глибину і, подібно до прекрасного і недоторканного тіла, непоганим одягається і одягом. І справді потрібно, як мені здається, щоб і зовнішні знаки Божественного, і висловлювання про нього не були непристойні і неварті означуваного, не були такі, що і люди засмутилися б, чуючи про себе що-небудь подібне; навпаки, вони мають бути або прекрасні в найвищій мірі, або принаймні не мерзенні, щоб могли і надавати приємність мудрим, і не заподіяти шкоди народу. 119. А у вас і те, що потрібно розуміти розумом, неймовірне, і те, що пропонується зору, згубне. Що це за розсудливість — вести по болоту в місто або по скелях і підводному камінні — до пристані? Що з того вийде? Які будуть наслідки такого навчання? Ти будеш базікати й іносказаннями прикривати свої нещастя або інші вимисли, але ніхто не буде тобі вірити. Скоріше переконаються тим, що побачать. Отже, ти слухачеві не принесеш користі, а глядача, що зупиняється на видимому, приведеш до погибелі. Така умоглядна частина їх любомудрія! Так далека вона від передбачуваних ними цілей, що скоріше все інше можна зв’язати між собою, скоріше можна з’єднати розділене найбільшим простором, ніж поєднувати і привести до згоди їх вимисли, або подумати, щоб і зміст байок, і оболонка їх були справою того самого вчителя.

120. Що ж сказати про моральну частину їх любомудрія? Звідки і з чого почати їм, і до яких вдаватися спонук, щоб навчити слухачів чесноті і за допомогою своїх умовлянь зробити їх кращими? Прекрасна справа — однодумність, щоб і міста, і народи, і сімейства, і всі люди жили у взаємній згоді, дотримуючись закону і порядку природи, яка все розділила і з’єднала і цю сукупність різноманітних речей зробила єдиним світом. Але на яких прикладах вони навчать однодумності? Невже на тих, що розповідатимуть про битви богів, про їхні міжусобиці, бунти і безлічі лих, які вони і самі терплять, і один одному заподіюють, і кожний окремо, і всі разом, і якими наповнена майже вся їхня історія і вся поезія? Але, вказуючи на такі приклади, скоріше зробиш людей з мирних сварливими, з мудрих — несамовитими, ніж із зухвалих і дурних — поміркованими і розсудливими. Коли і тоді, як немає принади до зла, важко буває відвертати людей від пороку і з поганого стану переводити в добрий, то хто переконає їх бути лагідними і витриманими, коли в них боги — поводирі і заступники пристрастей, і бути порочним є справою навіть похвальною, що винагороджується жертовниками і жертвами, і має законну свободу (тому що всякий порок під заступництвом якого-небудь бога, якому він приписується)? Справді, це найбільша безглуздість, коли те саме, за що в законах передбачене покарання, люди шанують як щось божественне. Така у вас суцільна неправда. 121. По-друге, нехай учителі язичників запропонують їм благоговійно поважати батьків і шанувати в них першу причину свого буття після Первісної Причини42. Нехай наведуть на це доказ і представлять докази з богослів’я. Як не переконає до того Кроноса, який оскопив Урана, щоб він не міг народжувати богів, і дав би хвилям випадок довершити народження богині з піни? Як не переконає Зевс, — цей солодкий камінь43 і гіркий убивця тирана, який, наслідуючи свого батька Кроноса, повстав проти нього? Не вказую на інші подібні спонуки до шанування батьків, що містяться в їхніх книгах. По-третє, нехай наставники язичників спробують навчити їх нехтувати гроші, не намагатися із усього мати прибуток і не домагатися несправедливих багатств — цієї запоруки бід. Але як же тоді виставляти перед ними Кердоя?44Як показувати його мішок? Як шанувати вправність цього бога в злодійстві? Куди годяться тоді і вислови: «Феб без міді не віщує» або: «Нічого немає шановнішого за овола?» А все це в них у великій повазі. 122. Що ще? Чи не захочуть вони вчити цнотливості, закликати до помірності? Переконливі зразки недалеко: ось сам Зевс, який застосовував усі види зваб для жінок, перетворювався на орла через шалену любов до фригійських отроків, щоб як можна веселіше бенкетували боги, дивлячись, як підносять їм вино безчесні улюбленці Зевса; ось ще Триєспер Геракл, котрий упродовж однієї ночі в домі Фестія здійснив тринадцятий свій подвиг, який, не знаю чому, не включений до числа інших його подвигів. Чи потрібні ще приклади приборкання пристрастей? Нехай гнів приборкує Арес, пияцтво — Діоніс, ненависть до чужоземців — Артеміда, пристрасть до обманів — лукавий їхній віщун45, непомірний сміх — той бог, який кульгає в зібраннях богів, які жаліють його, а він ледь тримається на тонких гомілках, обжерливість — Зевса, який біжить з іншими демонами на гладкий бенкет до непорочних ефіопів, і ще Вуфін, названий так, бо скривдив хлібороба і з’їв його вола, що тягне плуг, так само як і інші боги, які так поспіхом біжать на запах туку і узливань!

123. Чи близько це до нашого вчення, за яким кожен має вимірювати любов до інших любов’ю до себе і бажати ближнім того ж, чого самому собі; за яким ставиться в провину не тільки чинити зло, але і думати, і карається побажання, як і саме діло; за яким слід так турбуватися про цнотливість, щоб утримувати й око, і не тільки руки не допускати до вбивства, але і сам гнів утихомирювати; за яким порушити клятву або неправильно клястися так страшно і нестерпно, що і сама клятва нам одним заборонена? Грошей же в багатьох з нас зовсім не було, а інші хоча і мали їх багато, але тільки для того, щоб багато що зневажити, полюбивши безкорисливість замість всякого багатства. Служити череву, цьому нестерпному і відрази гідному господареві й джерелу всіх зол, надають у нас черні; небагато буде, якщо скажу, що подвижники християнські намагаються бути ніби безтілесними, умертвляючи смертне безсмертним; для них один закон чесноти — не бути переможеними навіть і малим, навіть тим, що всі залишають без уваги. Тим часом, як інші карають за своїми законами за звершення діла, ми припиняємо саме джерело гріха, завчасно зупиняючи його, як якийсь злий і нестримний потік. Що ж може бути ще краще? 124. Або, скажи мені, де і у яких людей ти знайдеш, щоб вони, коли злословлять про них — благословляли, коли хулять — втішалися (тому що не звинувачення заподіює шкоду, а істина), коли гонять — уступали (див.: 1 Кор. 4, 12-13), коли віднімають у них один одяг — віддавали й інший, коли клянуть — молилися за тих, що клянуть (Мф. 5, 40-44), — словом, щоб перемагали благосердієм нахабність і терпляче зносили образи, самих образників робили кращими? Нехай і вони приборкують порок умовляннями, зовнішньо благовидними; поступимося їм цим, але де ж їм досягти нашої чесноти і нашого вчення, коли в нас і те вже вважається злом, якщо не зростаємо в добрі, не стаємо постійно із старих новими, а залишаємося в одному положенні, як дзиґа, яка тільки кружляє, а не котиться уперед, і хоч рухається від ударів бича, але все на одному місці? У нас попереду так багато добрих подвигів, що один ми маємо довершувати, до другого братися, третього палко бажати, поки не досягнемо кінця і обоження, для якого ми й одержали буття і до якого неухильно прагнемо, якщо тільки підносимося розумом до неба і сподіваємося благ, гідних величі Божої.

1. Юліану. [↩]
2. За поясненням Іллі Критського, св. Богослов розуміє тут назіанзьких ченців, які спокусились тим, що батько його з сердечної простоти підписався під аріанським сповідуванням, і через це відділилися від спілкування з Назіанзькою церквою і поставили у себе пресвітерів, рукопокладених стороннім єпископом. [↩]
3. Галлом. [↩]
4. Юліані і Галлі. [↩]
5. В ім’я св. мученика Маманта. [↩]
6. Галла. [↩]
7. Юліан. [↩]
8. Св. Богослов має на увазі умертвлення цезаря Галла за наказом імператора через повстання проти нього. [↩]
9. Юліана. [↩]
10. Юліана. [↩]
11. Під перехрестями і печерами св. Богослов розуміє місця, на яких Юліан зі своїми наставниками приносив бісам жертви і звершував різні ворожіння. [↩]
12. Юліан. [↩]
13. Юліана. [↩]
14. Констанція. [↩]
15. Кατά τοΰ Мάρτυρος, ούδέ μάρτυρας, — слово μάρτυρ має значення «свідка» і «мученика». Св. Григорій використовує це слово в першому значенні про Ісуса Христа, як і в Одкровенні Іоана 1, 5; 3: 14;в останному — про свідків істини Христової — апостолів і мучеників. [↩]
16. Анаксарх назвав хутром тіло своє, коли товкли його в ступі. [↩]
17. Зенон. [↩]
18.             Сократа. [↩]
19. Так Анаксагор назвав свій твір, в якому були зібрані складні питання. [↩]
20. У Римській державі. [↩]
21. Тобто земного з небесним в людині. [↩]
22. Він називався Пифіодором. [↩]
23. Митрі поклонялися перси, халдеї та пізніше греки і римляни; при таїнствах, що звершувалися в печері Митри, її поклонники піддавалися дванадцяти жорстоким випробовуванням: томилися голодом, терпіли бичування, проходили через вогонь та інші. З-поміж поклонників Митри був Юліан. [↩]
24. Намісник претора. Созомен називає його Саллюстієм. [↩]
25. Імена двох мучителів, з яких один був в Епирі, другий в Агригенті. [↩]
26. Св. Григорій наводить тут слова Гомера про Скамандра, тіснимого трупами вбитих Ахіллом. Гомер. Іліада XXI, — Ст. 220. Юліан в Антіохії таємно вночі убивав християн, а хвилі Оронти приховували свідків істини і викривателів нечестя. [↩]
27. За царювання Юліана хтось із християн, які жили в Кесарії, спалив храм, присвячений Фортуні, за що цар багатьох жителів Кесарії відправив у заслання. [↩]
28. Юліан. [↩]
29. Покритий шоломом Аїда (або Плутона, як говорить Гомер (Іліада V, 845), був невидимий для інших, перебуваючи перед їхніми очима. Інші (саме Платон у другій книзі «Держава») те ж розповідає про перстень Гігеса, царя Лідійського. [↩]
30.  Максимін помер від смердючих ран, якими вражена була нижня частина його черева. [↩]
31. Телхини — древні жерці, чародії і скульптори кумирів на острові Родос. [↩]
32. Золотими віршами називаються правила життя, які приписують Піфагору. [↩]
33. Жерця, який тим, які зібралися на свято Церери, пропонує в їжу воляче м’ясо. Інші під ім’ям Вуфина розуміють Геркулеса. [↩]
34. Слова ці взяті з Гомера, і перше з них означає — жахливо; друге — дзвеніти, звучати; μών — або, чи; δήπουζεν — отже, άττα — деяка, άμωσγέπως, — частково, декілька. [↩]
35. Кіносарг — капище в Афінах, побудоване на тому місті, куди колись викидали незаконнонароджених немовлят. [↩]
36. Гомер казав, що боги мають свою мову і що ріка, відома у людей під ім’ям Скамандра, на мові богів називається Ксанфон, птах кимінда — халкідой, цілюща рослина з чорним корінням і білими квітами — молі. Іліада XX, 74; XIV, 291. Одіссея XIV, 305. [↩]
37. Тут мається на увазі закон Юліана, за яким християнам заборонялось вивчати словесні науки. [↩]
38. За легендами міфології, Деметра (Церера) навчила землеробства Триптолема і Келея і подарувала їм колісницю, яку возили по полях крилаті дракони. [↩]
39. Телмис — давнє місто в Ликії. [↩]
40. Так Юліан висловлювався про християн. [↩]
41. Натяк на Гомерове висловлювання про Андромаха δακρυόεν γελάσασα (ІліадаVІ, 484). [↩]
42. Тобто Першопричини всього — Бога. — Ред. [↩]
43. Глузування над безглуздим вимислом міфологів, котрі розповідають, що Сатурн хотів з’їсти Зевса, але замість нього проковтнув камінь. [↩]
44. Кердоєм, тобто вміючим наживатися, язичники називали Меркурія. Щоб означити його вправність, вони зображали його з мішком біля пояса і називали Сакелліоном — той, що носить мішок. Йому ж вони приписували мистецтво красти. Вислів: «Феб не віщує без міді (або без мідних грошей)» належить дельфійському оракулу. [↩]
45. Апполон. [↩]

Опубліковано: 12.07.2012; востаннє змінено: 19.02.2013.

Коментарі закриті.