Слово 31
Про богослов’я п’яте, про Святого Духа
1. Таке слово про Сина і так уникло побиваючих камінням «пройшовши посеред них» (Ін. 8, 59), бо слово не побивається камінням, але саме, коли хоче і камінням, і пращею вражає звірів, тобто вчення, які зі злим наміром приступають до гори! Тепер запитують: «Що ж скажеш про Святого Духа? Звідки вводиш до нас далекого й незнаного з Писання Бога?» І це говорять навіть ті, які помірковано думають про Сина! Бо бачимо на дорогах і ріках, які й відділяються одна від одної, і сходяться разом, це через надлишок нечестя буває й тут, розбіжні в одному погоджуються в іншому, тому неможливо достеменно довідатися, що приймається ними й що оскаржується.
2. Правда, що слово про Духа не без складнощів не тільки тому, що супротивники, знесилені словами про Сина, ще з більшим запалом борються проти Духа (а їм неодмінно потрібно що-небудь не шанувати, інакше й життя для них не життя), але й тому, що ми самі, пригнічені безліччю питань, в такому ж стані, у якому бувають люди, які втрачають бажання до їжі, як тільки одна їжа викликала в них відразу. Як для них неприємна всяка їжа, так і для нас усяке слово. Втім, подасть Дух, і слово потече, і Бог прославиться. Але старанно розшукувати й розбирати, у скількох значеннях беруться і вживаються в Божественному Писанні слова Дух і Святий, збирати свідчення на користь умогляду й доводити, що, крім цього, в особливому сенсі береться вислів, що складається з обох цих слів, саме Дух Святий, — даю іншим, які любомудрували про це й для себе, і для нас, бо й ми любомудруємо про це для них. А сам звернуся до продовження слова.
3. Ті, які обурюються на нас за Духа Святого, нібито ми вводимо якогось чужого і співпричисленого Бога, і які стійко стоять за букву, нехай знають, що вони убоялись страху, де немає страху (див.: Пс. 13, 5), і нехай чітко зрозуміють, що їх прихильність до букви є тільки прикриттям нечестя, як невдовзі виявиться, коли в міру сил спростуємо їхні заперечення. А ми так сміливо віримо Божеству Духа, Якому й поклоняємося, що, відносячи до Тройці ті самі вислови (хоча це й здається для декого трохи сміливим), почнемо богослів’я так: «було світло істинне, яке просвіщає всяку людину, що приходить у світ» (Ін. 1, 3), тобто Отець. «Було світло істинне, яке просвіщає всяку людину, що приходить у світ», тобто Син. «Було Світло істинне, яке просвіщає всяку людину, що приходить у світ», тобто інший Утішитель. Був, і був, і був, але був єдине. Світло, і Світло, і Світло, але єдине Світло, єдиний Бог. Те ж саме ще раніше подав і Давид, сказавши: «у сяйві Твоїм ми бачимо світло» (Пс. 35, 10). І ми нині побачили й проповідуємо коротке, ні в чому не надлишкове богослів’я Тройці, від Світла — Отця прийняв Світло — Сина у Світлі — Дух. «Грабіжник грабує, спустошувач спустошує» (Іс. 21, 2), але ми те, що зрозуміли, те й проповідуємо. Якби не почули нас знизу, зійдемо на високу гору й звідти волатимемо. Піднесемо Духа, не убоїмося. А якщо убоїмося, то мовчати, а не проповідувати. 4. Якщо було, коли не був Отець, то було, коли не був Син. Якщо було, коли не був Син, то було, коли не був Дух Святий. Якщо Один був від початку, то були Три. Якщо скидаєш одного, то насмілююсь сказати й кажу: не стверджуй, що звеличуєш Двох. Бо яка користь у недосконалому Божестві? Краще ж сказати, що за Божество, якщо Воно недосконале? А як може бути досконалим, якщо бракує чого-небудь до досконалості? Але не вистачає чогось Божеству, Яке не має Святого. І як мати це, не маючи Духа? Коли є інша яка Святість, крім Духа, то нехай скажуть, що треба під нею розуміти. А якщо ця є сама, чи можна не бути Їй від початку? Хіба краще для Бога бути раніше недосконалим і без Духа? Якщо Дух не від початку, то Він ставиться поряд зі мною або трохи вище за мене, тому що часом ми відділяємося від Бога. Якщо ставиться в один ряд зі мною, то як Він робить мене богом або як з’єднує з Божеством?
5. Але краще полюбомудрую з тобою про Духа, почавши трохи вище, бо про Тройцю ми вже міркували. Саддукеї не визнавали навіть і буття Духа (тому що не визнавали ні Ангелів, ні воскресіння); не знаю, чому вони знехтували стількома багатьма свідченнями про Духа в Старому Завіті. А з язичників, кращі їхні богослови і ті, що більше до нас наближаються, мали уявлення про Духа, як мені це здається, але не погоджувалися в найменуванні й називали Його Розумом світу, Розумом зовнішнім і тому подібно. Що ж стосується мудреців нашого часу, то одні вважали Його дієвістю, другі — творінням, треті — Богом, а деякі не зважувалися сказати про Нього ні того, ні того з поваги, як говорять вони, до Писання, яке нібито нічого не сказало про це зрозуміло; тому вони не шанують і не позбавляють шани Духа, залишаючись до Нього в якомусь середньому, точніше ж сказати, досить нікчемному налаштуванні. Навіть ті, що визнали Його Богом, одні благочестиві тільки в серці, а другі насмілюються виказувати благочестя і вустами. Але я чув від інших ще мудріших вимірителів Божества, які хоча згідно з нами сповідують Трьох умоспоглядальних, однак настільки ж розділяють їх між собою, що Одного вважають безмежним і за сутністю, і за силою, Другого — безмежним силою, але не за сутністю, а Третього — обмеженим у тому й тому, наслідуючи, тільки в іншому вигляді, тих, які йменують їх Творцем, Співдіючим і Служителем, з порядку імен і благодаті роблячи висновок про поступовість названих. 6. Ні слова не скажемо як тим, що не допускають навіть буття Духа, так і язичницьким суєсловам, аби не намащувати єлеєм слова грішних, а з іншими поговоримо так.
Припустимо, що Дух Святий є що-небудь або самостійне, або в другому уявлюване; а перше знавці цього називають сутністю, останнє ж — приналежністю. Тому, якщо дух є приналежністю, то Він буде діянням Божим. Бо чим назвати Його тоді, крім діяння, і чиїм діянням, крім Бога? Таке ж положення і слушніше, і не вводить складнощів. І якщо Він діяння, то, без сумніву, буде творінням, а не творцем, і разом з творінням припиниться. Бо таке всяке діяння. Але як же Дух і «діє» (1 Кор. 12, 11), і говорить (див.: Мф. 10, 20), і відокремлює (див.: Діян. 13, 2), і ображається (див.: Еф. 4, 30), і буває «розгніваним» (Іс. 63, 10), і робить усе те, що властиве тому, хто рухає, а не руху? Якщо ж Дух — сутність, а не приналежність сутності, то потрібно буде припустити, що Він або творіння, або Бог, тому що чогось середнього між творінням і Богом, або непричетного ні до того, ні до іншого, або складеного з того й іншого, не видумають і ті, які творять Трагелафів. Але якщо творіння, то як же в Нього віруємо? Як у Ньому вдосконалюємося? Бо не одне й те ж значить вірувати в що і вірити чому. Віруємо ми в Божество, а вірим всякій речі. Але якщо Бог, а не творіння, то Він уже не витвір, не спів-службове і зовсім не що-небудь із тих, що мають низькі імена.
7. Тепер за тобою слово, нехай пускають твої пращі; нехай сплітаються твої умовисновки! «Дух, без сумніву, є або не народжене, або народжене. І якщо не народжене, то два безначальні. А якщо народжене, то (знову підрозділяєш) народжений або від Отця, або від Сина. І якщо від Отця, то два Сини й Брати (придумай, якщо хочеш, що вони або близнюки, або один старший, а другий молодший, бо ти вкрай плотолюбний!). А якщо від Сина, то (скажеш) з’явився в нас Бог-Онук? Але чи може що бути дивніше за це?» Так думають ті, які «розумні на зло» (Єр. 4, 22), а доброго написати не хочуть. Але я, вважаючи розділення необхідним, прийняв би Іменованих, не побоявшись імен. Бо коли Син є Син у деякому вищому розумінні і, крім цього імені, ніяким іншим не можемо назвати того, що від Бога єдиносущне з Богом, то не треба думати, що вже необхідно переносити на Божество й усі земні найменування, навіть нашого споріднення. Або, можливо, ти припустиш і Бога-Мужа на тій підставі, що Бог називається і Отцем, і Божеством (ή θεότης), саме через найменування визнаєш чимось жіночим. Духа ж — ні чоловіком, ні дружиною, бо не народжує. А якщо ще даси волю своїй уяві й скажеш за старими мареннями і вигадками, що Бог народив Сина від хотіння Свого, то ось уже в нас уведений Бог — разом чоловік і дружина, як у Маркіона й Валентина, який видумав нових еонів. 8. Але оскільки ми не приймаємо першого твого розділення, за яким не допускається нічого середнього між ненародженим і народженим, то твої брати й онуки негайно зникають разом із цим горезвісним розділенням і, як багатоскладовий вузол, у якому розпущена перша петля, самі собою розпадаються і віддаляються з богослів’я. Бо скажи мені, де помістити Сходяче, Яке у твоєму розділенні виявляється середнім членом, і введене кращим за тебе Богословом — нашим Спасителем, якщо тільки, слідуючи третьому своєму завіту, ти вже не виключив із Євангелія й цього вислову: Дух Святий, «Який від Отця сходить» (Ін. 15, 26)? Оскільки Він від Отця сходить, то не творіння. Оскільки не є народжене, то не Син. Оскільки є середнє між Ненародженим і Народженим, то Бог. Так, уникнувши тенет твоїх умовисновків, Він виявляється Богом, Який міцніше від твоїх розділень!
«Що ж є сходження?» Поясни ти мені ненародженість Отця, тоді і я наважусь говорити про народження Сина і про сходження Духа, тоді, проникнувши в таємниці Божі, обоє прийдемо в здивування, — ми, які не можуть бачити в себе під ногами й «обчислити пісок морів і краплі дощу, і дні вічности» (Сир. 1, 2), а не те, що вдаватися в глибини Божі і судити про єство настільки невимовне й незбагненне.
9. Ти говориш: «Чого ж не вистачає Духові, щоб бути Сином? Бо якби ні в чому не було нестачі, то він був би Сином». Ми не говоримо, щоб чогось не вистачало. Тому що в Богу немає недоліку. Але різниця (скажу так) прояву або взаємного співвідношення робить різницю і їх найменувань. Бо й Синові нічого не бракує, щоб бути Отцем (тому що Синівство не є недолік), але він не є через те Отцем. У противному разі, і Отцю бракує чогось, щоб бути Сином, тому що Отець — не Син. Але це не означає недолік (звідки бути йому?) і зменшення в сутності. Це саме — бути ненародженим, народжуватися і сходити, дає назву, перше — Отцю, друге — Синові, третє — Святому Духові, про Якого у нас слово, тож незлитість трьох Іпостасей дотримується в єдиному єстві й гідності Божества. Син не Отець, тому що Отець один, але те ж, що Отець. Дух не Син, хоча й від Бога, тому що Єдинородний один, але те ж, що Син. І Три — єдине в Божестві, і Єдине — три за особистими властивостями, так що немає ні єдиного — у розумінні Савеллієвому, ні трьох -у значенні нинішнього лукавого розділення.
10. «Отже, що? Дух є Бог?» — Без сумніву. «І єдиносущний?» — Так, тому що Бог. «Укажи ж мені, продовжуєш ти, щоб від того самого один був син, а інший не син, і притім обоє були єдиносущні, тоді і я допущу Бога й Бога». — Укажи ж і ти іншого Бога, і інше Боже єство, і тоді представлю тобі саму Тройцю з тими ж іменами й іменованими. А якщо Бог один, і найвище Єство одне, то звідки візьму для тебе подобу? Чи знову шукатимеш її в речах земних і довколишніх? Хоча дуже соромно, і не тільки соромно, але здебільшого марно, подобу небесного брати в земному, нерухливого — у єстві, що тече, і, як говорить Ісая, «чи запитують мертвих про живих?» (Іс. 8, 19), однак же спробую догодити тобі й звідси взяти щось на допомогу слову. Але про інше думаю промовчати, хоча з історії тварин можна взяти багато, частково нам, частково деяким, відомо про те, як майстерно влаштувала природа народження тварин. Бо кажуть, що не тільки від однорідних народжуються того ж роду, а від різнорідних різнородні, але й від різнорідних того ж роду, а від однорідних різнорідні. А якщо хтось вірить сказанню, то є й інший спосіб народження, а саме: тварина сама себе знищує й сама із себе народжується. Але є і такі тварини, які через щедрість природи перероджуються, з одного роду перетворюючись на інший. Навіть від того самого одне є не народження, а інше народження, втім, те й те єдиносущне, що деяким чином ближче підходить уводити до теперішнього предмету. Але я, навівши один приклад, що власне нас стосується і всім відомий, перейду до іншого міркування. 11. Що був Адам? — творіння Боже. А Єва? — Частина цього творіння. А Сиф? — Народження обох. — Отже, чи не зауважуєш, що творіння, частина і породження тотожні? — Як не бачити? — І єдиносущні вони чи ні? — Чому ж ні? — Отже, визнано, що й ті, що по-різному походять, можуть бути однієї сутності. Кажу ж це не для того, щоб творіння або відокремлення, або інше що-небудь тілесне перенести й на Божество (нехай не нападає на мене ще який-небудь мудрець!), а щоб усе це слугувало ніби образом умоспоглядального. Але неможливо, щоб узяте для порівняння у всьому повністю відповідало істині. «І до чого це? — запитуєш. — Не однієї особи було одне народженням, а інше чимсь іншим». Що ж із цього? Хіба Єва й Сиф не від одного Адама? — Від кого ж іншого? — Чи обоє вони породження Адама? — Зовсім ні. — А що ж таке? — Єва — частина, а Сиф — породження. — Однак обоє вони тотожні між собою, тому що обоє люди, про що ніхто не сперечатиметься. Отже, чи перестанеш сперечатися проти Духа й стверджувати, що Він неодмінно або породження, або не єдиносущний і не Бог, хоча й у спорідненому людині відкриваємо можливість нашої думки? І ти, думаю, схвалив би її, якби не навчився бути занадто впертим і сперечатися проти очевидності.
12. Але ти говориш: «Хто поклонявся Духові? Хтось із прадавніх або з нових? Хто молився Йому? Де написано, що треба Йому поклонятися і молитися? Звідки ти взяв це?» Переконливішу на це причину назву тобі згодом, коли роздумуватиму про неписане. А тепер досить буде сказати те, що в Дусі ми поклоняємося і через Нього молимося. Бо сказано: «Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною» (Ін. 4, 24). І ще: «ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8, 26). І ще: «Буду молитися духом, буду молитися і розумом; буду співати духом, буду співати і розумом» (1 Кор. 14, 15), тобто в розумі й у Дусі. Отже, поклоніння, або моління Духом, на мою думку, означає не що інше, як те, що Дух сам Собі приносить молитву й поклоніння. Невже не схвалить цього хтось із мужів богонетхненних, які добре знають, що поклоніння Єдиному є поклоніння Трьом, через рівночесність гідності й Божества в Трьох.
Мене не злякає й те, що, за сказаним, «все через Сина сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1, 3), начебто під словом «все» знаходиться і Дух Святий. Тому що не просто сказано: все, але: все, що почало бути. Не Сином Отець, не Сином і все те, що не мало початок буття. Тому доведи, що Дух мав початок буття, і потім віддавай Його Синові, і зараховуй до творіння. А поки не доведеш цього, всеоб’ємністю слова ніскільки не допоможеш нечестю. Бо якщо Дух мав початок буття, то, без сумніву, Христом; я сам не заперечуватиму цього. А якщо не мав, то навіщо перебувати Йому під словом всі або бути через Христа? Отже, перестань і зле вшановувати Отця, повстаючи проти Єдинородного (бо погане те вшановування, коли позбавляєш Його Сина, і замість Сина даєш найдосконаліше творіння), і погано вшановувати Сина, повстаючи проти Духа. Син не творець Духа, як чогось Йому службового, але прославляється з Ним, як з рівночесним. Не став поруч із собою ні Єдиного із Тройці, щоб не відпасти тобі від Тройці, і ні в Єдиного не віднімай Божеського єства й рівного поклоніння, щоб з відібранням Єдиного із Трьох не було віднято все, краще ж сказати, щоб тобі не відпасти від усього. Краще мати недостатнє поняття про єдність, ніж з усією зухвалістю віддаватися нечестю.
13. Тепер моє слово торкнеться найголовнішого. І хоча сумую, що нині відновлюється питання, вже давно померло, яке поступилося місцем вірі. Однак на нас, які мають Слово і стоять за Духа, лежить обов’язок протистояти нав’язливим охочим до суперечок і не здаватися беззахисно в полон. Вони кажуть: «Якщо Бог, Бог і Бог, то як же не три Боги? І Славиме тобою чи не є багатоначальність?» Хто ж каже це? Чи ті, які удосконалились у нечесті, чи й ті, які займають друге місце, тобто ті, які благомисленніше за інших думають про Сина? Хоча є в мене загальне слово для тих і тих, однак є й особливе для останніх, а саме. Що скажете нам, троєбожникам, ви, які шануєте Сина, хоча і відступилися від Духа, хіба і ви не двоєбожники? Якщо відречетеся і від поклоніння Єдинородному, то явно станете на бік супротивників. І тоді чи потрібно буде виявляти до вас людинолюбство, як до таких, що начебто не зовсім ще померли? А якщо ви шануєте Сина і в цьому відношенні ще здорові, то запитаємо вас, чим захистите своє двоєбожжя, якби хтось почав звинувачувати вас? Якщо є у вас розумне слово, відповідайте, укажіть і нам шлях до відповіді. Тих же доказів, якими ви відіб’єте від себе звинувачення у двоєбожжі, буде достатньо й для нас проти звинувачення у троєбожжі. А в такий спосіб ми одержимо верх, використавши вас, звинувачів, на захист себе. Що ж шляхетніше за це? Яка ж у нас загальна відповідь, яке загальне слово тим і тим?
14. У нас один Бог, тому що Божество одне. І до Єдиного зводяться сущі від Бога, хоча й вірується у Трьох, бо як Один не більший, так і Другий не менший є Бог, і Один не раніше, і Другий не після: Вони й хотінням не відділяються, і силою не розділяються, і все те не має місця, що тільки буває в речах роздільних. Навпаки, якщо висловитися стисліше, Божество в Розділених нероздільне, як у трьох сонцях, які одне в одному, одне розчинення світла. Тому коли маємо на думці Божество, першу причину і єдиноначальність, тоді те, що уявляється нами, — одне. А коли маємо на думці Тих, Які Божеству Сущі від першої Причини, і Сущі від Неї дочасно й рівночесно, тоді Поклоняємих — три.
15. Скажуть: «Що ж? Чи не одне Божество й у язичників, як учать ті з них, які досконаліше за деяких любомудрували? І в нас цілий рід — одне людство. Однак в язичників богів, як і в нас людей, багато, а не один». Але там, хоча спільність і має єдність, втім, уявне є мислене, однак нероздільних багато і вони розділені між собою часом, пристрастями й силою. Бо ми не тільки складні, але й протилежні як один одному, так і самі собі; не кажучи вже про ціле життя, навіть і дня не буваємо тими ж, але безперестанно течемо й змінюємося і тілом, і душею. Не знаю, чи не такі ж ангели й усяке, крім Тройці, небесне єство, хоча вони прості й через Свою близькість до верховного Блага міцно утверджені в добрі. 16. А що стосується шанованих язичниками богів і, як самі називають, демонів, то нам немає потреби бути їхніми звинувачами; навпаки, через викриття їхніх богословів, вони схильні до пристрастей, бунтів, сповнені злом і мінливістю, перебувають у протистоянні не тільки самі із собою, але й з першими причинами, як називають вони океанів, тифіїв, фанітів і ще не знаю кого, а наостанку якогось дітоненависника — бога, який через владолюбство і ненаситність пожирає всіх решту, щоб стати батьком усіх людей і богів, нещадно поглинених і виблюваних. Якщо ж, як самі вони кажуть, щоб уникнути сорому, усе це вигадки і якісь іносказання, що скажуть для пояснення того, що все в них розділене на три частини і над кожною частиною істот головує інший бог, відмінний від інших і речовиною, і гідністю? Але не таке наше вчення. «Не така, як їх, доля Якова, бо Бог його є Творець усього», — каже мій богослов (Єр. 51, 19). Навпаки, кожна з Них1 за тотожністю сутності й сили має таку ж єдність із З’єднаним, як і з самим Собою. Таке поняття цієї єдності, наскільки ми осягаємо його. І якщо поняття це переконливе, то подяка Богові за умоспоглядання! А якщо не переконливе, пошукаємо переконливішого.
17. А твої докази, якими руйнуєш нашу єдність, не знаю, як назвати — чи жартами, чи чим-небудь слушним? І що в тебе за доказ? Кажеш: «Єдиносущність обчислюється, а неєдиносущність не обчислюється (під численням же розумієш зібрання в одне число), а тому неминучий висновок, що у вас, на цій підставі три Боги, тоді як у нас немає цієї небезпеки, бо не називаємо єдиносущими». Отже, одним словом, позбавив ти себе від трудів і здобув погану перемогу. Твій вчинок трохи схожий на те, коли дехто через страх смерті сам накладає на себе петлю. Щоб не утруднитися, стоячи за єдиноначальність, ти відрікся від Божества й зрадив ворогам, чого вони шукали. Але я, хоча б треба було й потрудитися трохи, не зраджу Достопоклоняємого. А тут не бачу навіть і труда. 18. Ти кажеш: обчислюються єдиносущі, а ті, що не мають єдиносущія, уявляються одиницями. Де ти взяв це? У яких учителів і міфотворців? Хіба не знаєш, що будь-яке число показує кількість предметів, а не природу речей? А я такий простий або, краще сказати, такий неук, що три речі, хоча б вони й різні були за природою, щодо числа називаю трьома. Але одне, одне й одне, хоча вони й не сполучаються сутністю, називаю стількома ж одиницями, дивлячись не стільки на речі, скільки на кількість обчислюваних речей. Оскільки ж ти дуже тримаєшся Писання, хоча й заперечуєш Писанню, то ось тобі докази й звідси. У Притчах троє: «Ось троє мають струнку ходу, лев, козел і півень, четвертий же, цар, Який говорить до народу» (Притч. 30, 29-31); не кажу вже про інших названих там четверочислом, тим часом, як речі ці різні за природою. І в Мойсея знаходжу двох херувимів, які рахуються по одиниці (див.: Вих. 25, 19). Як же за твоїм іменослів’ям тих назвати трьома, коли вони настільки несхожі між собою за природою, а останніх рахувати по одиниці, коли вони настільки між собою однорідні й близькі? А якщо Бога й мамону, які настільки далекі між собою, підводячи під одне число, назву двома господарями (див.: Мф. 6, 24), то, можливо, ти ще більш посмієшся з такого підрахунку. 19. Але ти кажеш: «У мене ті предмети називаються обчислюваними, які мають ту ж сутність, і імена яких вимовляються відповідно, наприклад: три людини й три Боги, а не три які-небудь речі. Бо яка тут відповідність?» Це значить давати правило про імена, а не вчити істині. Тому й у мене Петро, Павло й Іоан і не три, й не єдиносущні, поки не іменуються трьома Петрами, трьома Павлами й стількома ж Іоанами. Бо або те, що ти спостерігав, роздумуючи про імена більш родові, того ми, слідуючи твоїй вигадці, вимагатимемо в роздумі про імена більш часткові, або не поступившись нам тим, що ти дозволив собі самому, вчиниш несправедливо. А що ж Іоан? Коли в Соборних посланнях каже: «І троє свідчать на землі: дух, вода і кров» (1 Ін. 5, 8), невже, на твою думку, висловлюється недоладно, по-перше, оскільки насмілився обчислювати неєдиносущні речі, тоді як це ти присвоїв тільки єдиносущним (бо хто скаже, щоб пойменовані речі були однієї сутності?), а по-друге, бо склав слова не відповідно, а навпаки, слово три (τρείς) поставивши в чоловічому роді, всупереч правилам і статутам як твоїм, так і граматичним, звів три імені середнього роду (τό πνεύμα, τό ϋσωρ, τό αϊμα)? Але яка в тому різниця, чи сказати слово три в чоловічому роді й потім уявити одне, одне й одне, або сказавши: один, один і один, найменувати їх трьома не в чоловічому, а в середньому роді, що вважаєш неналежним для Божества? А що твій рак: рак тварина, рак знаряддя і рак сузір“я? Що твій пес: пес, який живе на суші, пес морський і пес небесний? Чи не думаєш, що їх можна назвати три раки й пси? — Без сумніву, так. — Невже ж вони тому й єдиносущні? Хто з розумних скаже це? Чи бачиш, як зруйнувався твій доказ, взятий від числення, і розсипалося неодноразово спростоване? Бо якщо й єдиносущні не завжди обчислюються, і неєдиносущні можуть обчислюватися, а імена вимовляються про тих і других, то які надбання твого вчення? 20. Але я приймаю для розгляду ще й таке, можливо, не без підстави. Один й один чи не буде два? І два знову чи не розкладають на один й один? — Очевидно, так. — Але якщо, за твоїм міркуванням, ті, що складаються, єдиносущні, а ті, що розділяються, різносущні, то який з цього висновок? Те, що одні і ті ж предмети й єдиносущні, й різносущні.
Смішні для мене також твої першочисленості й нижчечисленості, про які так високо ти думаєш, начебто в порядку імен полягає порядок іменованих. Бо якщо останнє справедливо, то тоді в Божественному Писанні одні й ті ж за рівночесністю єства вважаються то першими, то другими, чи заважає що одному й тому ж на тій же підставі бути й чеснішим і менш чеснішим себе самого?
Таке ж у мене міркування про слова Бог і Господь, також про прийменники: «із», «через» і «в», за якими ти так хитро розрізняєш Божество, відносячи перший прийменник до Отця, другий — до Сина, третій — до Духа Святого. Але що зробив би ти, якби кожний з цих прийменників постійно привласнювався одному, коли доводиш ними таку нерівність у гідності і єстві, тоді як, наскільки відомо тим, що вправлялися в цьому, усі вони й до всіх вживаються?
І цього достатньо для людей не зовсім несвідомих. Але оскільки тобі, одного разу кинувшись у боротьбу проти Духа, найтяжче стримати своє прагнення, і як небоязкий вепр, ти хочеш бути впертим до кінця й напирати на меч, поки рана не дійде до нутрощів, то подивимося, що залишається ще сказати тобі.
21. Знову й уже не раз ти повторюєш нам: «Не відомий у Писанні». Хоча доведено, що Дух Святий не є дивина і нововведення, але був відомий і відкритий як прадавніми, так і новими, і доведено вже багатьма тими, що міркували про цей предмет, притім людьми, які займалися Божественним Писанням не злегка й не поверхово, але крізь букву проникали у внутрішнє, удостоїлися бачити таємну красу й просвітилися Світлом відання. Однак і я покажу це ніби мимохідь, і, наскільки можна, намагатимусь не подати думки, що беруся за непотрібну працю і щедрий більше належного, коли можу будувати на чужій основі. Якщо ж спонуканням до хули й причиною надмірного словоблудства й нечестя служить для тебе те, що в Писанні Дух не досить ясно називається Богом і не так часто згадується, як спочатку Отець, а потім Син; я вилікую тебе від цієї хвороби, пофілософствувавши з тобою трохи про найменованих і про імена, особливо посилаючись на Писання.
22. З іменованого іншого нема, але сказано в Писанні; інше є, але не сказано в Писанні; а іншого нема, і не сказане, інше ж є, і сказане. Вимагаєш у мене на це доказів? Готовий навести. За Писанням, Бог спить (див.: Пс. 43, 24), пробуджується (Дан. 9, 14), гнівається (див.: Втор. 11, 17), ходить і має престолом херувимів (Іс. 37, 16). Але коли Він мав немочі? І чи чув ти, що Бог є тіло? Тут подано те, чого немає. Бо, відповідно до своїх понять, ми і Боже називали іменами, взятими із себе самих. Коли Бог, з причин Йому Самому відомих, припиняє Своє піклування і ніби не піклується про нас, це значить, що Він спить, бо наш сон є подібна бездіяльність і безтурботність. Коли, навпаки, раптом починає благодіяти, значить Він пробуджується, бо пробудження є припиненням сну, також як уважний погляд є припиненням відрази. Він карає, а ми зробили із цього — гнівається, бо в нас покарання буває через гнів. Він діє то тут, то там, а по-нашому — Він ходить, бо ходіння є переходом від одного до другого. Він упокоюється і ніби живе у святих силах, а ми називаємо це сидінням і сидінням на престолі, що також властиве нам. А Божество ні в чому так не упокоюється, як у святих. Швидкий рух названий у нас літанням, зір названий лицем, подавання і прийняття -рукою. А також усяка інша Божа сила й усяка інша Божа дія зображена в нас чим-небудь взятим з тілесного. 23. І з іншого боку, звідки взяв ти слова: «ненароджене» і «безначальне» — ці твердині твої; звідки й ми беремо слово: «безсмертне»? Укажи мені їх буквально; інакше або твої відкинемо, а своє згладимо, бо їх немає в Писанні, і тоді зі знищенням імен пропав і ти від своїх припущень, загинула й ця стіна притулку, на яку ти сподівався; або, очевидно, що, хоча й не сказано цього в Писанні, однак воно взяте зі слів, у яких міститься те ж саме… З яких же саме? «Я Той самий» (Іс. 43, 13), «Я перший і Я останній, і, крім Мене, немає Бога» (Іс. 44, 6), «раніше Мене не було Бога і після Мене не буде» (Іс. 43, 10); тому що Моє є цілком, воно не почалося і не припиниться. Тримаючись цього, оскільки ніщо немає раніше за Бога, і Він не має причини, яка б Йому передувала, ти найменував Його безначальним й ненародженим, а оскільки Він не перестає бути, — безсмертним і негинучим… Такі й такі властивості перші два випадки. Чого ж немає й не сказано? Того, що Бог злий, що куля чотирикутна, що минуле настало, що людина не складна. Бо чи знав ти людину, яка б дійшла до такого пошкодження розуму, яка насмілилася б подумати або сказати що-небудь подібне? Залишається показати, що є і сказане, — Бог, людина, ангел, суд, суєта, тобто подібні твоїм умовисновки, перекручення віри, знищення таїнства.
24. А коли така різниця між іменами й тими, що іменуються, для чого ти так багато раболіпствуєш букві й піддаєшся юдейській мудрості, ганяючись за складами і залишаючи річ? Якщо ти скажеш: двічі по п’ять і двічі по сім, а я зі сказаного виведу: десять і чотирнадцять, або, якщо тварину розумну й смертну заміню словом людина, то невже подумаєш, що кажу дурницю? Та і як це, якщо кажу твоє ж? Бо ці слова не стільки належать мені, який виголошує їх, скільки тобі, який змушує сказати. Тому як я тут дивився не стільки на сказане, скільки на те, що розуміється, так не пропустив би сказати й інше що-небудь, якщо б знайшлося, хоча не сказане або неясно сказане, але яке мається на увазі в Писанні, і не побоявся б тебе — охочого сперечатися про імена.
Таку дамо відповідь людям наполовину благомислячим (а тобі не можна сказати й цього, бо ти, який заперечуєш найменування Сина, як вони ні ясні, ні численні, звичайно, не шануєш найменувань Духа, хоча б указали тобі набагато ясніші й багаточисельніші відомих), тепер же, піднісши слово трохи вище, поясню і вам, мудрецям, причину всієї неясності.
25. Упродовж віків були два знамениті перетворення людського життя, названі двома Завітами й, за відомим висловом Писання, потрясіннями землі (див.: Агг. 2, 7). Одне вело від ідолів до Закону, а друге від Закону — до Євангелія. Благовіщу й про третє потрясіння — про перехід від тутешнього до тамтешнього, непохитного й непорушного. Але з обома Завітами сталося те саме. Що саме? Вони вводилися не раптово, не з першого приймання за справу. Для чого ж? Нам потрібно було знати, що нас не примушують, а переконують. Бо те, що не свобідне, те й не міцне, як потік або рослина не надовго втримуються силою. Добровільне ж і міцніше, й надійніше. І перше є діло того, хто використовує насилля, а останнє властиве нам. Перше властиве насильницькій владі, а останнє — Божому правосуддю. Тому Бог визначив, що не для небажаючих треба робити добро, а благодіяти бажаючим. Тому Він, як дітоводитель і лікар, одні отецькі звичаї скасовує, а інші дозволяє, допускає дещо й для нашої насолоди, як лікарі дають хворим ліки, мистецьки приправлені чим-небудь приємним, щоб їх прийняли. Бо нелегко змінити те, що стало звичаєм і довгий час шанувалося. Що ж я маю на увазі? Те, що перший Завіт, заборонивши ідолів, допустив жертви, а другий, скасувавши жертви, не заборонив обрізання. Потім, які одного разу погодилися на відміну, ті поступилися і відступленим, одні — жертвами, другі — обрізанням, і стали з язичників юдеями і з юдеїв християнами, бо притягувало Євангеліє поступовими змінами. В цьому нехай переконає тебе Павло, який від обрізання й очищення вже дійшов до того, що сказав: «Браття! За що ж переслідують мене, якщо я і тепер проповідую обрізання?» (Гал. 5, 11). Те було потрібне для домобудівництва, а це — для досконалості.
26. Цьому хочу уподібнити й богослів’я, тільки в іншому значенні, бо там перетворення досягалося через відміну, а тут досконалість — через додавання. Але справа в тому, що Старий Завіт ясно проповідував Отця, а не з такою ясністю Сина; Новий відкрив Сина й дав вказівки про Божество Духа; нині перебуває з нами Дух, даруючи нам ясніше про Нього пізнання. Небезпечно було раніше, ніж сповідане Божество Отця, ясно проповідувати Сина і раніше, ніж визнаний Син (висловлюся трохи сміливіше), обтяжувати нас проповіддю про Духа Святого й наражати на небезпеку втратити останні сили, як буває з людьми, які обтяжені їжею, прийнятою над міру, або ще слабкий зір спрямовують на сонячне світло. Належало ж, щоб Троїчне світло просвітлювало тих, що просвітлюються поступовим додаванням, як каже Давид, «сходженнями» (Пс. 83, 6), переходами від слави у славу й зростанням. З цієї, думаю, причини й на учеників Дух сходить поступово, співвідносячись із силою приймаючих, на початку Євангелія, після страждання, після вознесіння, то удосконалює через них сили (див.: Мф. 10, 1), то дається їм через подув (див.: Ін. 20, 22), то являється у вогненних язиках (див.: Діян. 2, 3). Та й Ісус сповіщає про Нього поступово, як сам ти побачиш при уважнішому читанні. «Ублагаю, — говорить, — Отця, й іншого Утішителя дасть вам» (Ін. 14, 16-17), щоб не вважали Його супротивником Бога і промовляючим з іншої якої-небудь влади. Потім, хоча й вживає слово «пошле», але додає: «в ім’я Моє» (Ін. 14, 26), і, залишивши слово: «ублагаю», утримує слово «пошле». Потім каже «пошлю» (Ін. 15, 26), показуючи власну гідність. Потім сказав «прийде» (Ін. 16, 13), показуючи владу Духа. 27. Бачиш поступове осяююче нас сяйво й той порядок богослів’я, якою і нам краще дотримуватися, не все раптом висловлюючи і не все до кінця приховуючи, тому що перше необережне, а останнє безбожне; і одним можна уразити чужих, а іншим — відчужити своїх. Додам до сказаного й те, що хоча, можливо, приходило вже на думку й іншим, однак вважаю плодом свого розуму. У Спасителя і після того, як Він багато чого проповідував ученикам, було ще щось, чого, як сам Він казав (можливо, через причини, вище мною викладені), ученики не могли тоді «вмістити» (Ін. 16, 12), і через те Він приховував від них. І ще Спаситель говорив, що будемо всьому навчені після сходження Духа (Ін. 16, 13). Сюди я відношу й саме Божество Духа, ясно відкрите згодом, коли вже це відання зробилося своєчасним і сприймальним, після прославляння (άποκατάστασιν) Спасителя, після того, як з вірою почали приймати чудо. Та й що більше за це або Христос обіцяв, або Дух дав би, якщо потрібно визнавати великим і гідним Божої величі й обіцяне, й проповідане?
28. Так я впевнений у цьому сам, і бажав би, щоб зі мною всякий, хто мені друг, шанував Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого, три особи, єдине Божество, нероздільне у славі, честі, сутності й царстві, як любомудрував один з богоносних мужів, які жили незадовго до нас. Або нехай не бачить, як говорить Писання, «зірки світанку» (Іов 3, 9), ні слави майбутнього осяяння, хто вірить інакше, або, пристосовуючись до обставин, буває то тим, то іншим, і про найважливіші предмети судить не здраво. Якщо Дух не достопоклоняємий, то як же Він робить мене богом у хрещенні? А якщо достопоклоняємий, то як же не достошановний? А якщо достошановний, то як же Він не Бог? Тут одне тримається іншим, це справді золотий і спасительний ланцюг. Від Духа ми маємо відродження, від відродження — оновлення, від оновлення — пізнання про гідність Того, Хто відновив.
29. Усе це можна було б сказати про Духа в тому припущенні, що Він не засвідчений Писанням. Але тепер виступить перед тобою і рій свідчень, з яких кожному, хто не занадто тугодумний і далекий від Духа, ясно побачить, що божество Духа достатньо відкрите в Писанні. Зверни увагу на таке. Народжується Христос — Дух випереджає (див.: Лк. 1, 35). Хрещається Христос — Дух свідчить (див.: Ін. 1, 33-34). Спокушається Христос — Дух зводить Його (див.: Мф. 4, 1). Звершує чудеса Христос — Дух супроводжує. Возноситься Христос — Дух успадковує. Чого великого й можливого єдиному Богові не може зробити Дух? І з імен Божих, якими Він не іменується, крім ненародженості й народження? Але ці властивості мали залишатися при Отцеві й Синові, щоб не відбулося злиття в Божестві, Яке приводить у тремтіння, коли уявляю розумом і багатство найменувань, і те, що ті, що противляться Духові, не соромляться і такого числа імен. Він іменується: «Духом Божим, «Духом Христовим» (Рим. 8, 9), «Розумом Христовим» (1Кор. 2, 16), «Духом Господнім» (Іс. 61, 1), «Сам Господь» (2 Кор. 3, 17), «Духом усиновлення» (Рим. 8, 15), «Духом істини» (Ін. 14, 17), свободи (2 Кор. 3, 17),«Духом премудрости і розуму, духом ради і кріпкости, духом відання і благочестя; і страхом Божим» (Іс. 11, 2-3), бо все це звершує. Він усе виконує сутністю, все утримує (Прем. 1, 7)- наповнює світ по відношенню до сутності й не вмістимий для світу по відношенню до сили. Він є «Дух благий» (Пс. 141, 10), «Правий» (Пс. 50, 12), «Владичний» (Пс. 50, 14) — по єству, а не по засвоєнню, Він освячує, але не освячується, вимірює, але не вимірюється, позичає, але не позичається, наповнює, але не наповнюється, утримує, але не утримується, наслідуваний (див.: Еф. 1, 14), прославляємий (див.: 1 Кор. 6, 19-20), разом обчислюваний (див.: Мф. 28, 19), погрожуючий (див.: Діян. 5, 1-10; Мф. 12, 31-32). Він є «перстом Божим» (Лк. 11, 20), вогонь (див.: Мф. 3, 11. Діян. 2, 3), як Бог, і думаю, на ознаку єдиносущності. Він є «Духом Божим, Який створив» (Іов. 33, 4), оновлює у хрещенні (див.: Тит. з, 5) і воскресінні (див.: Рим. 8, 11), Дух, Який усе знає (див.: 1 Кор. 2, 11), всьому вчить (див.: Ін. 14, 26), «дише, де хоче» (Ін. 3, 8), Дух, Який наставляє (див.: Ін. 16, 3), промовляє (див.: Мф. 10, 20), посилає (див.: Діян. 13, 4), відокремлює (див.: Діян. 13, 2), гнівається (див.: Іс. 63, 10), спокушається (див.: Діян. 5, 9), податель одкровень (див.: 1 Кор. 2, 10), просвітлення (див.: Євр. 6, 4), життя (Рим. 8, 11), краще ж сказати, саме світло й саме життя. Він робить мене храмом (див.: 1 Кор. 6, 19), творить богом, звершує, чому й хрещення випереджає (див.: Діян. 10, 44), і після хрещення зводиться (див.: Діян. 19, 5-6); Він звершує все те, що звершує Бог. Він розділяється у вогненних язиках (див.: Діян. 2, 3) і розділяє дари (див.: 1 Кор. 12, 11), творить апостолів, пророків, благовісників, пастирів, учителів (див.: Еф. 4, 11); Він є Дух «розумний, святий, єдинородний, багаточастковий, тонкий, легкорухомий, світлий, чистий, ясний, нешкідливий, благолюбивий, швидкий, невтримний» (що рівнозначно, можливо, словам: премудрий, різноманітний у діях, який робить усе ясним і світлим, свобідним і незмінним), «благодійний, людинолюбний, твердий, непохитний, спокійний, безпечальний, всевидючий і що проникає в усі розумні, чисті, найтонші духи» (Прем. 7, 22-23), тобто, як розумію, сили ангельські, а також пророчі й апостольські, у той же час і не в одному місці, але ті, що там і тут перебувають, чим й означається необмеженість. І як же б ти думав? 30. Ті, які говорять це й учать цьому, а крім того, називають Духа «іншим Утішителем» (Ін. 14, 16), ніби іншим Богом, знають, що тільки хула на Духа не прощається (див.: Мф. 12, 31); Ананію ж і Сапфіру, коли вони збрехали Духові Святому, оголошують такими, що сказали неправду Богові, а не людині (див.: Діян. 3, 4), — чи сповідують про Духа, що він Бог, чи що інше? О, наскільки ти насправді грубий і далекий від Духа, якщо сумніваєшся в цьому й вимагаєш ще Вчителя! Отже, найменування ці досить численні й багатозначні (бо чи потрібно наводити тобі місця Писання буквально?); а якщо в Писанні й зустрічаються принизливі вислови: «Симону подається Дух Святий» (див.: Діян. 8, 18), посилається (див.: Ін. 14, 26), ділиться (див.: Діян. 2, 3), дарування, дар (див.: Діян. 2, 38), подув (див.: Ін. 20, 21), обітування (див.: Діян. 2, 33), клопотання (див.: Рим. 8, 26) і інші подібні, то (не кажучи про кожний із цих висловів) потрібно їх зводити до першої Причини, щоб бачити, від Кого Дух, а не приймати три начала, подібно до багатобожників. Тому що однаково нечестиво й з’єднувати із Савеллієм, і розділяти з Арієм: з’єднувати стосовно особи, розділяти стосовно єства.
31. Чого я не розглядав сам із собою в любомудрому своєму розумі, чим не збагачував розуму, де не шукав подоби для цього, але не знайшов, до чого б земного можна було застосувати Боже єство. Якщо й знайдеться мала якась подібність, то набагато більше вислизає, залишаючи мене внизу разом з тим, що вибране для порівняння. За прикладом інших, я уявив собі джерело, ключ і потік і роздумував: чи не мають подібності з одним Отець, з іншим Син, із третім Дух Святий? Бо джерело, ключ і потік не розділені часом, і їхнє співперебування безперервне, хоча й здається, що вони розділені трьома властивостями. Але побоявся, по-перше, щоб не допустити в Божестві якоїсь течії, що ніколи не зупиняється; по-друге, щоб такою подобою не ввести й чисельної єдності. Тому що джерело, ключ і потік щодо числа становлять одне, різні ж тільки в образі уявлення. 32. Взяв знову для розгляду сонце, промінь і світло. Але й тут побоювання, щоб у нескладному єстві не подати якої-небудь складності, що спостерігається у сонці й у тому, що від сонця; по-друге, щоб, приписавши сутність Отцю, не позбавити самостійності інші Особи й не зробити Їх силами Божими, які в Отці існують, але не самостійні. Бо й промінь, і світло не є сонце, а деякі сонячні виливи й істотні якості сонця. По-третє, щоб не приписати Богові разом і буття, і небуття (до якого висновку може привести цей приклад), а це ще безглуздіше сказаного раніше. Чув я також, що хтось знаходив шукану подобу в сонячному відблиску, який з’являється на стіні і трясеться від руху вод, коли промінь, зібраний повітрям і потім розсіяний поверхнею, що відбивається, дивно коливається, бо від численних і частих рухів він перебігає з місця на місце, складаючи не стільки одне, скільки множину, і не стільки множину — скільки одне; тому що за швидкістю зближення і розходжень вислизає раніше, ніж уловить його зір. Але, на мою думку, не можна прийняти й цього. 33. По-перше, тут занадто видно те, що приводить у рух, але первоначальніше за Бога немає нічого, що приводило б Його в рух, тому що Сам Він причина всього, але не має причини, яка була б первоначальніша за Нього. По-друге, бо й цією подобою наводиться попередня думка про рух, про складність, про єство непостійне й таке, що коливається, тоді як нічого подібного не треба уявляти про Божество. І взагалі нічого не знаходжу, що при розгляді уявлюваного зупинило б думку на обраних подобах, хіба хто з належною розсудливістю візьме з образа що-небудь одне й відкине все інше. Нарешті, я зробив висновок, що найкраще відступитися від усіх образів і тіней, як оманних і далеко не досягаючих істини, триматися ж напряму думок більш благочестивих, зупинившись на деяких висловах, мати керівником Духа, і яке осяяння отримане від Нього, те зберігати до кінця, з ним, як із щирим спільником і співрозмовником, проходити теперішній вік, а в міру сил і інших переконувати, щоб поклонялися Отцю, і Синові, і Святому Духові — єдиному Божеству і єдиній Силі. Богу всяка слава, честь, держава навіки-віків. Амінь.
- Із Осіб Божества. [↩]
