«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твори

Роздуми святителя Петра Могили про високе значення чернечого життя

Святий Петро Могила

Наявність особистих записів святих, відмінних від публічних творів, — річ доволі рідкісна, більш притаманна XX століттю. І тим знаменнішим для нашої духовної культури є те, що два великі святителі українського народу, два великі діячі української духовної культури — святитель Петро Могила і святитель Димитрій Туптало — залишили нам такі унікальні документи. На жаль, записки святителя Петра, створені в період між 1628 і 1632 рр. (головно з 1629), не є автобіографічними замітками, як особистий літопис святителя Димитрія. Проте ми можемо цілком підтримати висновок М.Грушевського, який зазначав, що ці записки П. Могили — «дорогоцінна па­м’ятка його інтимних переживань»1. Рукопис має кілька розділів, найголовні­шими і найвідомішими з яких є записи чудес, що сталися у Православній Церкві. Записи зроблено здебільшого рукою святителя; лише місцями, в середині оповідань, трапляються тексти, записані іншими особами. У книзі є чимало іншого матеріалу, зокрема — й суто технічні економічні записи.

Мабуть, задля створення якогось вели­кого твору2 були зроблені й опубліковані сьогодні записи-роздуми про чернецтво. Утім, можливо, це — заготовки для пропові­дей лаврській братії. Текст записок не є завершеним твором: власне, кожен його абзац є окремим роздумом на ту саму тему. В рукописі він іде після церковно-богослужбових творів і не має окремого заголовка.

Виділені курсивом слова в рукописі закреслено. Набране в розрядку написане не рукою святителя.

Про святителя Петра Могилу читайте на нашому сайті у статті Cвятитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Русі.

Нестяжання — від усіх справ негідних загальне заспокоєння, від заколотів, пересудів і клопотів житейських рабства звільнення, і Марії Діви блага і благословенна участь обрана — біля ніг Христових знаходження. Цим-бо кормилом корабель безмовності Духа Святого утверджується. Цим смирення Богопостижиму висоту здобувають. Цим нескорботного рівноангельного життя посників досягають. Цим розпалюється невгамовне божественне бажання пустельників. Цим довершується цноти неуражена цілісність. Цим будується непереможний град мовчання.

Цим хороброго усамітненості гласно твориться бойовище. Цим дитинна, безстрашна в душі, народжується незлобивість. Це є безпристрасного життя основа і початок. Цим все тлінне і тимчасове зневажується та за нечистоти вважається. Цим постійна пам’ять смертна, якою ж страх Божий набувається, зачинається і плодиться. Цим східного Богобачення любові Превисокого Довершеного Христового росту зводяться сходи3. Нестяжання — безпристрасного, довершеного іноцького житія початок і основа. Без нього інок, який намагається досягти чеснотливості, дарма трудиться і марно на піску будову зводить, мирськими-бо суєтою й турботами, немов вітром чи течією води, невдовзі зруйнована буде і загине.

Іноцьке життя є довершеність християнського життя, довершеність же християнська є наслідування Христо­вого життя. Христос же довершеність не в іншому заклав, як у нестяжанні. Усі-бо заповіді юнак звершив, крім тільки одної цієї. Каже йому Христос: «Іди, продай все майно своє і роздай жебракам… та йди за Мною»4. Нестяжанням-бо й довершена довершеність чи любов довершена здійснитися може, бо де «моє» і «твоє» — нема там миру й загальної любові…

Іноцьке істинне житіє на нестяжанні засновується, дівством і послухом здійснюється, любов’ю ж утілюється. Усі ж чесноти з цих чотирьох, як із джерела, витікають, і до розуму Божого довершеного доводять і звершують, і ще на землі, в тілі, роблять причасником небесної насолоди, очевидцем Божественних Таїн, спадкоємцем Божественної слави і ангелам співмеш­канцем і співбесідником.

Нестяжання є істинним дзеркалом, аби самого себе пізнати; світу і всього, що в світі, зневаження і цього істинне відкидання, щонайточніший і щонайістинніший шлях, найкраще кормило, аби на себе зважати; швидке виконання того, аби Христового Божественного світла сягнути, аби лишити і роздати все, і за Ним іти; любовного союзу нерушима полонянка; пристрастей усіх швидке відсічення, всіх же добродійств некрадимий скарб і невичерпне джерело. Смирення щабель, проводир у послуху, дівства друг, молитви нерозривна риза, постувань вірний хранитель, мудрого очищення першопочаток.

Інок, схильний до стяжання, хоча й вважає, що добродійства дотримується, але себе обманює, бо не має його основи, вільної Христової бідності, яку прийняв у знятті мирських риз, в одяганні у волосяну срачицю і у відреченні від світу й того, що в світі. Якщо ж і буде якесь в ньому добродійство чи численні, то не довго побутуватимуть і в ньому не вкоріняться, оскільки без фундаменту, на піску любові до майна це будує, який заворушеннями і пересудами житейськими, і піклуванням про майно чи про збереження зібраного, щоби цього не втратити чи не зменшити, руйнуються і, немов віск від вогню, тануть, і помалу, з часом висихаючи, викорінюються і загибають.

Любов двояка є — Христова і мирська, духовна і плот­ська, до Бога й до речей. Ці ж обидві в одне об’єднуватися не можуть, згідно зі сказаним Господом: «Ніхто не може двом панам служити, бо одного полюбить, а іншим гребувати почне»5; і згідно з Апостолом, «любов плотська є ворожою Богу»6. Тому інок, котрий має любов до речей, духовну любов до Бога мати не може. Любов до речей є — стяжання мати і зберігати; ніхто ж бо з тих, хто ненавидить [речі], не шанується і не зберігає, як знайде; любов же до речей походить від плотської любові, що є ворожнечею (як уже казав) до Бога. Ворожнеча ж до Бога називається плотською лю­бов’ю, оскільки плотолюбці плотською любов’ю Бога ненавидять, бо де ненависть є, там ворожнеча перебуває. До Бога ж любов нічим не пізнається, як тільки виконанням Його заповідей. Той же, хто любить плоть, від Заповідей Божих ухиляється. Тому, оскільки любов до майна чи стяжання походить від плотської любові, яка ворожа до Бога, кожен схильний до стяжання інок — ворожий Богу. Тому інок, схильний до стяжання, через стяжання ворогом є Божим, оскільки, відрікшись одного разу навіки від світу й того, що в світі, задля любові Божої, знову ж, немов пес до своєї блювотини до плотолюбства стяжанням повертається, наругу творячи Богу, не думаючи про те, що іноку ніщо інше в думці, у серці і в розумі, і перед очима перебувати не мусить, тільки Христос Ісус Розіп’ятий за нас, аби, на Нього повсякчас дивлячись, постаралися і себе розіп’яти разом із Ним, і страждати разом із Ним, аби з Ним і воцаритися. У Ньому бо є життя наше, Він є похвалою нашою, Він — слава наша. В Ньому жити — добре, а коли вмерти — набуток. Якщо-бо тут долучимося до бідності, смирення, послуху, терпіння і тяжкого страждання Його — по відшесті від світу цього і слави, і Царства Його станемо учасниками. Якщо ж ні — ніяк не можна бути рабом Божим і рабом мамони, і хто чим перемагається, того й рабом буде. Якщо любов’ю до Бога переможені — Божими рабами єсмо, від Нього ж відплату матимемо у Вічному Житті. Якщо ж проклятим стяжанням, тобто плоттю, плоть же пристрастям [належить], пристрасті ж — ворогу, початку негідного, з ним же і відплата вічна тим, хто рабами його є, в геєні.

Любов істинна до Бога в іноці означає в самому Єдиному Бозі мати надію і сподівання, тільки самим Богом насолоджуватися, і Його Одного замість усього собі мати, і крім Нього Єдиного все ні за що мати, і крім Бога Єдиного, нічого не бажати, нічого не жадати, і без Нього ані жити, ані померти не хотіти. Тому Одному послужити, і Того Одного рабом бути. На Того Одного дивитися, і, крім Того Одного, нічого не хотіти, все Йому Одному, що Один Бог, бути, і сам-один Одному Богу. Крім же одного Бога, мир і все, що в миру, за сморід, і гній, і нечистоти мати. Цією-бо любов’ю мученики розпалившись, плоттю знехтували і, на муки мужньо крокуючи, вінці перемоги отримали. Нею розпалені, сповідники мучителів викрили безбожні веління. Нею перепоясавшись, посники і пустельники плоть зморили і безплотного ворога перемогли, і другими страстотерпцями в світі виявилися. Нею слабкоміцне жіноче єство озброївшись, видимих і невидимих ворогів-чоловіків перемогло. Нею від віку всі святі чеснот збудували сходи, якими до небесних зійшли поселень, і з Христом сподобилися.

[Любов є довершеність християнського братства, всіх чеснот скарб і вершина, і печать Христового життя. Це росте, і множиться, і місце перебування має там, де нема «моє» чи «твоє». А де два цих [слова] є, вона перебування мати не може; якщо ж і вселиться там, то або тих вижене, або сама потроху, маліти і щезати починаючи, вигони­ться. Любов бо, з ненавистю дружби не маючи, завжди бореться: ненависть же від «моє» і «твоє» народжується].

Усі добродійства явні, які видимо людьми здійснені. І тут похвалою їх кожне отримають відплату свою. А які в затвореній кімнаті серця, які не задля похвал людських, хоч і наяву творені, ті від одного серце-видця Бога на Небесах відплату матимуть.

Грішник, оскільки є грішником, не може в Бога звіль­нення від гріхів собі випросити, але тільки той, що покається. Оскільки є грішником, ворогом є Божим. Оскільки ж кається, другом починає бути Його. Гріш­ний-бо, яким же Бог гидує, творить, каючись, що Бог ним тішиться, і вмолений буває. Як же митар, оскільки був грішник, не смів навіть очі звести на небо: оскільки ж, усвідомивши гріх свій, до покаяння прийшов, говорячи: «Боже, очисти мене грішного», — тим же і виправданий був більше, ніж велеречивий фарисей7.

Християнин, доки для світу не помре, Спасіння отримати не може. Любов-бо мирська ворожнечею є до Бога. Доки, отже, світ любить, для світу живе. Для світу ж живучи, любові Божої в собі мати не може — в ньому, отже, любові Божої нема, мертвим є для Бога. Померлий же для Бога є сином погибелі, доки зневагою до світу і презирством усього, що в світі, не воскресне.

Інок, якщо не відречеться від усього остаточним відреченням, ні іноком бути, ні спастися не може. Оскільки він — як Лотова дружина, що дивиться назад, як і вона, що, хоча і з Содогомори вийшла згідно з Божим велінням, але, оскільки, назад подивившись, не в усьому веління Його здійснила, і, на відміну від інших, загинула, — не від усього серця відреклася від мерзенних тих грішників, але любов у собі певну до них, хоча й від них пішла, лишила. Назад подивившись, на стовп соляний обернулась8. Остаточне ж відречення всього є — не тільки від світу й того, що в світі, всього відректися, й нічого свого не мати, й від усіх стяжань звільнити себе, але до того ж і від самого себе й волі своєї відректися і немов умертвити себе; нічого, навіть найменшого, на догоду своїм бажанням не робити, і своїй волі ні в чому не догоджати, тільки повеління настоятеля, немов самого Христа, в усьому виконувати, старатися, ніколи для себе не жити, але за Павлом постійно подумки промовляти: «Вже не я живу, але живе в мені Христос»9, і таке: «Я законом іноцького житія і відкиненням світу для закону природного і своєї волі помер, аби для Бога живим бути».

Як не можна на сирому дереві розпалити вогонь через виповнення мокроти і води, в сухому ж можна, так і вогонь любові в приготованому серці, в якому тілесні й земні заколоти ніби висохли, що [на них] надію в своїй силі, піклуванні й розумі не покладає, розгорається.

Істинний інок ніколи про ранок не піклується, але кожної години смерть перед собою бачить, ніколи зранку не думає собі до вечора досягти, увечері ж — ранок побачити, але завжди живе, щоб сьогодні померти. Тому такий ніколи грішити (що премудро) не воліє, ні до чогось із мирських пристрастей не долучить серце своє, але «і день і ніч у Законі Господньому, — згідно з пророком, — повчається»10, все-бо в його очах мирське і тимчасове — мерзота, і сморід, і огидність. Тільки один Христос Ісус — насолода, прагнення, любов і жадання Його постійно ненаситне. Такому життя — Христос, а смерть — набуття, оскільки доки в тілі живе — ні про що інше не думає, ні про що не мислить, нічого не бажає, крім як Христа отримати і з Ним жити. І все зневаживши, ні за що все має, і тому якщо жити йому — Христос, а якщо померти — набуття, оскільки тоді бажане — лицем до лиця постигнути сподобитися і з Ним жити — уже набуває. Цей і з пророком завше вигукувати може: «Постійно бачив перед собою Господа, який праворуч мене є. Не посоромлюся»11.

Людина, доки в гріху смертному не висповідавшись, без покаяння перебуває, ще в тілі у пеклі перебуває, і совістю, немов у геєні постійно катований, уже мучиться. По сповіді ж, каючись, в тортурах немов на піднебесних митарствах є. Покаяння-бо — очищення від гріхів, ним же очищаються і омиваються всі, які в ньому перебувають від скверни гріховної. Виповнений-бо покаяння і хто від темряви гріхів очистився, коли достойно Причастям Божественних Таїн до Христа прилучається, на Небесах із Христом царствує. Глянь, отже, як людина, ще в тілі перебуваючи, і в пеклі, і на піднебесних митарствах, і на Небесах бути немов у дзеркалі може, по смерті ж — лицем до лиця.

Іноцьке життя є розуму патріархів сходи до Богопізнання12, верх яких сягає небес і утверджується на них. Як же драбина всіляка звичайна з двох складається довгих і прямих дерев, ті ж два дерева безліччю щаблин з’єднуються і зміцнюються, і так драбина справжня складається, так і духовна з двох чеснот перших складається — з дівства і з послуху. Дві ж ці різні чесноти щоденним успіхом складаються і збираються, возносяться смиренням і постановля-ються на твердому, нерушимому камені нестяжання. Верх же є любов, якою інок досягає Небесних врат і до Бога возноситься. Ангели Божі, що сходять по ній, є духовного розуму думки до небесного діяльного знання13 сходження і постійне про горні божественні речі роздум. Ті ж, що в них сходять, думки, коли на себе зважати14, що є роздумом про суєтність світу цього, тління, тимчасового життя маячню, і як даремно метається кожна людина жива; смерть; друге Христове пришестя, Суд Страшний, геєну вічну і подібне до цього, чим же людина до зневаги всього тлінного і до теплого жадання вишніх благ зводиться і до довершеного страху Божого долучається. Бог же утверджується на цій драбині, благодаттю Пресвятого Духа в процвітанні щоденному і в добродіяльних справах допомагаючи, неміч людського єства укріплю­ючи і силу до діяльного Богознання завжди у мірі ревності й чесноти подаючи; без Його [Всесильної] допомоги і заступництва не лише кінчити, а й навіть починати що добре [не] може… Належить йому з Богозорим розумом одному від джерела вийти проклятого, тобто від мирських відлучитися пересудів, і заворушень, і товариств, де, немов у яму вниз завжди притягає житейських принад вода, — і йти в Харран15, тобто в безмовності знайти місце на себе зважати16. Камінь же наближення17 в узголів’я собі, тобто на початку всіх трудів іноцьких покласти, і так постом, пильнуванням і стоянням всенічним, лежанням ниць, колінопреклонінням, постійними молитвами, доконечним послухом і глибоким смиренням тіло умертвляючи, врятуватися: сон бо подібний до смерті, іноку, котрий Спасіння бажає, належить померти і немов нечутливим до всіх житейських бажань і пристрастей бути, для Христа ж у тверезінні жити, і в наближенні [до Бога] життя й розуму духовного скорим та ревним бути, як Боговидний Яків уві сні драбину бачив18 і з Богом розмовляти сподобився.

Іноку життя в послуху монастирськім — це джерело і певна охорона всіх чеснот, відсічення пристрастей, для пильнування себе постійний друг, бадьоре впокорення, совісті постійна вимога, ретельного та щонайчеснішого сповідання виток і правди палкої невсипущий помічник. Інок багатство чеснот, упродовж довгого часу і ціною великих трудів, у безмов­ності, в монастирському бутті зібране, швидко небуттям занапастити і погубити може.

Той, хто відрікся від світу, доки волі своїй догоджає, не тільки не є іноком, але ще й іноцтвувати не почав. Оскільки, за Павлом, той, хто людині годить, не є рабом Христовим19. Якщо ж істинним іноком бути хоче, хай намагається послухом Христу в образі настоятеля в усьому годити. Коли ж воля його змушує догоджати собі, то хай говорить собі: «Ми, які відреклися від світу і для себе померли, і поховалися [з Христом] відкиненням світу і відсіченням своєї волі, аби однині не для себе жити, а для Христа, Котрий розіпʼявся і помер за нас. І, що є мертвий нечутливим і бездушним, то нічого робити не може: так і я, мертвий для себе і для хтивих пристрастей, уже не можу угодження плоті в хоті творити, бо нині живу в плоті не я, але живе в мені Христос, Котрий завше для вгоди Собі обіти, якими ж з Ним волею сам розпинаюся, спонукає».

Інок, котрий щиро бажає відсікти свою волю і в послуху завше перебувати…, завше Христові своєму старатися годити (хай і над силу), нехай змушує себе за власним бажанням і необхідністю в послуху (а не власну волю виконуючи) завше перебувати — і так мало-помалу, з допомогою Христа, по певнім часі остаточно звикне свою відсікати волю; відсіченням в послухові цей не на землі людиною, але на небесах серед ликів ангельських і святих Божих перебуває, Богу Самому солодко уявляє себе в служінні, і зі страхом та трепетом усе, що повеліли, з великим благоговінням виконати завжди старанно намагається. Коли ж у послуху не перебуває, навіть і недовгий час, немов відкинений від служіння Богові, уболіваючи серцем, і немов великого величання позбавленим себе…, то нехай ридає і плаче. Воістину немає більшої честі, ніж Богові прещиро завше служити.

Інок бездіяльний породжує погані думки, від яких народжуються тлінні пристрасті й недоречні бажання. Якщо ж від цього відмовитися і це від себе відсікти хоче, хай ніколи не буде без роботи, але завжди працює. Неробство бо, як один із премудрих сказав, народжує гріх.
Інок, котрий хоче страх Божий набути, нехай вважає себе завжди найгрішнішим і найокаяннішим з інших. Його ж набувши, якщо хоче його в собі завжди мати,нехай постійно з пророком Господа перед собою бачить. Творячи ж це, постійно непідвладним для вражих підступів перебуватиме.

Інок, котрий терпіння не стяжав, спастися не може; говорить бо Господь: «Хто перетерпить до кінця — той спасенний буде»20; і ще: «В терпінні вашому отримаєте душі [ваші]»21. Коли ж хоче терпіння стяжати, хай завжди Христа розіп’ятого перед собою бачить і [Його] муки: глум, рани, обпльовування, побої, дошкуляння, зневагу, приниження і люту Його смерть, що все власною волею задля нашого спасіння витримав. [Все те] в думці своїй тримаючи, постійно і ретельно хай думає, скільки сил на­слідувати цьому хай старається, згідно зі сказаним Павлом: «Терпінням та підемо на належний нам подвиг, дивля­чись на Першоначальника Віри і Звершителя Ісуса»22.

Йому ж бо поставиться хрест Христів і усолодяться медоточиві Його страждання. Якщо щонайлютіші напасті на нас найдуть, немов чужим тілом радісно перетерпить і… від них задля насолоди Христових мук, якими ж завжди насолоджується, [болю] не відчує. Хто спробував-бо небесної насолоди, [тілесні муки] ні за що має, але мов нечутливий радісно терпить…

Ґудзики на ризах носять чи петлиці: для гордого диявола вхід у вустах своїх творіння. Інок гордий бісівською є іграшкою, мирянам — наруга і сміх, для Бога ж — супротивна мерзота.

Інок, доки не в усьому кориться наставнику своєму, не може казати, що відтяв свою волю. Відсічення-бо своєї волі є — нічого згідно свого бажання, але згідно веління і благословення начальника творити. Все-бо, що своєю волею творить, якщо й добре,— є злом проклятим, а згідно веління і благословення, якщо й вважається злом,— добрим і святим є.

Інок, котрий хоче в серці своєму завше Христа Розп’ятого мати, хай насамперед намагається Ім’я Його завше в молитві Ісусовій безперестану в устах мати, звідки [Воно] в розумі і в думках його вкорениться, і так хрестом своїм озброїться в серці його, і любов’ю своєю вразить його, і біль у ньому ненастанного свого бажання зробить. Хто це осягнув — це має, все тлінне і тимчасове за нечистоти і сморід має. Такий, отже, близький до звершення ступеня Боговідання.

Переклад І. Жиленко
  1. М. Грушевський. Історія української літератури. — К., 1996. — т. VI, кн.2. — С.164. []
  2. М. Грушевський. Там само. — С.166 []
  3. В оригіналі «ëђñòâèöà». []
  4. Мт. XIX, 21; Мк Х, 21. []
  5. Пор.: Мт. VI, 24; Лк. ХVI, 13 []
  6. Пор.: Рим. VIII, 5–14; Гал. V, 16–18. []
  7. Пор.: Лк. XVIII, 9–13. []
  8. Пор.: Бут. ХІХ. []
  9. Гал. ІІ, 19–20. []
  10. Пс. І, 1–2. []
  11. Пс. XV, 8. []
  12. Бут. XXVIII, 10–12. []
  13. В оригіналі: «äђòåëúíàãî âђäђí¢à». []
  14. В оригіналі: «êú åæе себѣ внимати мысли îáðàøåí¢å». []
  15. Харран — місто на південному сході сучасної Туреччини, на притоці Євфрата, річці Балих. Мабуть, Харран тут згаданий тому, що саме сюди посилає мати Якова, щоб врятувати його від ненависті брата Ісава, і саме тут він бачить видіння драбини, що доходила до неба (Бут. XXVIII, 10–22). []
  16. В оригіналі «себѣ внимай». []
  17. В оригіналі: «прèсѣдѣн¢à». «Прèсѣдѣти» — сидіти, сидіти біля чогось при комусь, бути присутнім, жити поряд. []
  18. Див. прим. 12. []
  19. Пор.: Рим. VI, 16; 1 Кор. VII, 22–23. []
  20. Пор.: «…хто витримає до кінця, врятований буде» (Мт. Х, 22). Див. також: Мт. XXIV, 13; Мк. XIII, 13. []
  21. Пор.: «…терпінням вашим рятуйте душі ваші» (Лк. XXI, 19). []
  22. Пор.: Євр. XII, 1–3. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору