Бесіда 6. Бесіда, виголошена в церкві апостолів у день царя Феодосія проти тих, що називають себе кафарами, після промови інших двох єпископів
1. Які прекрасні ці двоє, що проповідують, з яких один тягнув кивот за допомогою биків, а другий поклав початок словам! Хоча вік у них різний, зате основа землеробства одна, а точніше, навіть вік не різний: у молодого врівноваженість старого, а в старого краса й цвіт молодого. Отож ніхто не помилився б, назвавши того й іншого, і старим, і молодим, але не за властивістю віку, а за налаштуванням. Ось нарешті й ми додамо від себе своє. Адже я бачу, що ваш слух ненаситний, а водночас ми зобов’язані блаженному Феодосію не звичайним боргом, не за те, що він був царем, а що був благочестивим, не за те, що вдягнувся у порфіру, а що був одягнений у Христа, в одяг, який ніколи не старіє, й одягався в броню правди, у взуття Євангелія миру, мав меч духовний, щит віри й шолом спасіння. З цією зброєю він знищив тиранів: як першого, так і останнього. Того, схопивши без труднощів і кровопролиття, він підняв переможне знамено, не втративши у війську навіть малої частини; а цього схопив він сам під час зіткненні, що відбулося.
Коли з того й іншого боку військо готувалося до бою, коли випускалися хмари стріл і почалася втеча своїх, коли супротивники сильно налягали, він, зіскочивши з коня, поклавши на землю щит, упавши на коліна, просив допомоги з неба і місце боротьби зробив місцем церкви, б’ючись не за допомогою луків і стріл або списів, але сльозами й молитвами, і так, завдяки тому, що раптом стався порив вітру, стріли супротивників понеслися проти тих, що їх випускали, і вороги, дихаючи люттю і вбивством, побачивши це, миттєво змінилися, оголосили його царем, а свого видали, зв’язавши йому ззаду руки. І повернувся блаженний Феодосій, сяючи не тільки перемогою, але й способом перемоги. Воїни не розділяють з ним перемоги, як у решти царів, але він сам став знаменом (перемоги) і його віра. Саме тому ми звеличуємо його й не говоримо, що він помер, бо кожен, «хто вірує в Мене, — говорить (Господь), — якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» (Ін. 11, 25-26). Це сказав Христос, це сяє і завдяки діям. А що ж, скажеш, хіба він не помер? Зовсім ні. Не можу сказати, що це смерть, але деякий сон і відсутність. Як багато хто із живих буває мертвим, заривши свою душу в тілі, наче в могилі, так багато хто з тих, що померли, живуть, сяючи правдою, подібно до цього блаженного.
Смерть надзвичайно важка, бо насправді смерть народжена гріхом, однак, за словами (Господа), нею не помирають віруючі в Нього. «І кожен, — говорить (Господь), — хто живе і вірує в Мене, не помре повік»… 1
2. Хто обійшов, ніби на крилах, землю і море, хто привів до Христа тисячі народів, учасник невимовних тайн, узятий до третього неба, невже він не наважився сказати про себе щось таке? Зовсім ні, але все протилежне: називав себе виродком і останнім серед апостолів, вважав, що він не гідний навіть цього найменування, і говорив: «Я недостойний зватися апостолом» (1 Кор. 15, 9).
Отже, що це за безумство? Що за хвастощі? Що за божевілля? Будучи людиною, ти називаєш себе чистим (кафаром) і переконаний, що ти чистий, — скільки в цьому безглуздя? Кажучи про себе, що ти чистий, робиш подібне до того, начебто хтось говорив, що море чисте від хвиль. Як його не залишають хвилі, так і нас гріхи. Хіба не знаєш, хто ми, коли радіємо, засмучуємося, коли багаті, бідні, ображаємося, хвалимося, знаходимося в гонінні й боремося, коли насолоджуємося безпекою, голодуємо, насичуємося? Тисячі пристрастей оточують душу, тисячі обставин, тисячі хвороб тілесних, тисячі суперечностей у справах, а ти насмілюєшся сказати, що чистий від стількох хвилювань в Еврипі? 2 Хто може бути бруднішим за того, що знаходиться в такому стані? Але навіщо я говорю про все життя? Скажи мені, чи може хтось стверджувати, що він чистий упродовж одного дня? Якщо не чинить блуду, не перелюбствує, не грішить проти цих заборон, то чи може похвалитися, що він не величався, що не виявляв безглуздя, що не дивився неприборканими очима, що не бажав власності ближнього, що не обманював, що не чинив підступів, що не бажав зла ворогам, що не обмовляв іншого? Якщо той, хто любить того, хто його любить, буде мати за це ніскільки не менше за митаря, то якого прощення може заслуговувати той, хто обмовляє друга?
Будучи під впливом такого зла, ти ще насмілюєшся називати себе чистим? Однак це безглуздя виявиться не тільки в цьому, а ще й з іншого боку. Тож вас, улюблені, прошу, все це обдумавши, віддалятися від їхніх хвастощів і бути поза цим безглуздям, зі всією старанністю випробовувати себе й омивати явні гріхи, а ті, що навіюються, відганяти від себе. Хоч би нас оточували навіть тисячі всякого зла, ми, коли будемо розсудливими й пильними, будемо в змозі досягти чималого виправдання, великого прощення й омитися від гріхів. І послухай, як це буде. Коли будемо приходити до церкви, коли будемо зітхати через гріхи, коли будемо признаватися в гріхах, коли будемо подавати милостиню, коли будемо висловлювати свої молитви, коли будемо допомагати скривдженим, коли будемо прощати провини ворогам, коли будемо плакати над своїми гріхами, — все це є ліки проти гріхів.
Саме це, прошу, будемо робити, щодня омиваючи самих себе, очищаючись, а водночас будемо вважати себе нещасними, кажучи, що ми раби негідні, бо і це немаловажний спосіб загладити гріхи. А коли будемо досягати успіхів, — ніколи не будемо високої думки про себе, щоб не зазнати нам того, чого зазнав фарисей. Коли будемо так розпоряджатися собою, то будемо в змозі досягти людинолюбства і прощення в той страшний день і сподобитися обіцяних благ, якими щоб насолодитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 5. Бесіда його ж, виголошена в храмі святої Ірини про старанність присутніх і байдужість відсутніх, про спів псалмів | Зміст | Бесіда 7. Бесіда, виголошена в храмі святої Анастасії
- Тут, вочевидь, бракує тексту, де Святитель протиставить скромність ап. Павла безсоромності кафарів. [↩]
- Св. проповідник уподібнює людську душу з протокою Еврип (Εϋριπος), що відділяє о. Евбею від материка. Деякі стародавні еллінські письменники говорили, що течія в цій протоці змінювалася сім разів удень і вночі (Pauly, A. Real-Encyclopadie etc. Stuttg. 1844. Bd. Ill, S. 305). [↩]
