Бесіда 4
«Бо не ангелам Бог підкорив майбутній всесвіт,
про який говоримо; навпаки, хтось десь засвідчив,
кажучи: «Що є чоловік, що Ти пам’ятаєш про нього?
Або син людський, що Ти відвідуєш його? Небагато
Ти принизив його перед ангелами» (Євр. 2, 5-7)
1. Бажав би я достовірно знати, чи слухає хтось мої слова з належною увагою, чи не на дорогу ми кидаємо насіння, тоді я став би пропонувати повчання з більшою ревністю. Звичайно, хоч би й ніхто не слухав, ми будемо говорити зі страху, що вселяється Спасителем. «Говори», — каже (Господь), до людей цих, і коли не послухають, сам ти не будеш винний (Єз. 3). Але якби я переконався у вашій старанності, то говорив би не тільки зі страху, а робив би це із задоволенням. А тепер, коли ніхто не слухає, хоч я сам не наражаюсь на небезпеку, оскільки виконую свою справу, але ця праця без задоволення. Яка насправді користь, коли ніхто не повчається, хоч я і не заслуговую звинувачення? Якби ви були уважними, то ми отримували б не стільки вигоди від того, що не зазнаємо кари, як від ваших успіхів. А як же мені переконатися в цьому? Помітивши декого з вас, які не дуже уважні, я буду питати їх особисто, коли зустрінуся з ними. І коли побачу, що вони пам’ятають щось зі сказаного, — не кажу про все, бо це для вас не зовсім легко, але хоча би дещо зі всього, — тоді, вочевидь, для мене не буде потреби турбуватися про інших. Мені слід було би не говорити вам цього заздалегідь, а застати вас неприготованими, але й то буде приємним, коли таким способом виявлю (тих, що пам’ятають сказане), або, краще сказати, я й тоді зможу застати вас неприготованими. Адже про те, що запитаю, я кажу заздалегідь, а коли саме запитаю, цього не оголошую. Може — сьогодні, може — завтра, може — через двадцять або тридцять днів, може — менше, а може — більше.
Так і Бог не оголосив нам про день нашої смерті, не відкрив нам, чи прийде Він сьогодні, чи завтра, чи через рік, чи через декілька років, щоб завдяки невідомості очікуваного ми постійно берегли себе благодійними. Про те, що ми помремо, Він сказав, а коли, — не сказав. Так само і я про те, що запитаю, сказав вам, а коли, — не додав, бажаючи, щоб ви піклувалися про це постійно. Нехай ніхто не говорить: я чув це за чотири, за п’ять або більше тижнів і не можу пригадати. Я хочу, щоб той, хто слухає, пам’ятав так, щоб ніколи не забував, не стирав із пам’яті й не втрачав сказаного, бо я хочу, щоб ви пам’ятали не для того, щоб переказати мені, а щоб самим отримати користь: ось про що я піклуюся.
Однак, сказавши те, що потрібно було сказати для застереження, необхідно вже почати розмову за порядком. Про що ж ми маємо говорити сьогодні? «Бо не ангелам, — каже (Апостол), — Бог підкорив майбутній всесвіт, про який говоримо». Чи не говорить він про якийсь інший всесвіт? Ні, саме про цей, тому й додає: «Про який говоримо», щоб не допустити розуму, який заблукав, шукати якогось іншого всесвіту. А чому він називає його майбутнім? Як в іншому місці він каже: «Який є образ майбутнього» (Рим. 5, 14), розмірковуючи про Адама й Христа в посланні до римлян і називаючи Христа, Який втілився, стосовно часів Адама майбутнім, оскільки Христос мав прийти, так і тут, сказавши: «Коли вводить Первородного у всесвіт» (Євр. 1, 6), щоб ти не подумав, ніби він говорить про інший всесвіт, неодноразово стверджує й іншим способом: самим найменуванням його «майбутній», бо всесвіт мав з’явитися, а Син Божий був завжди. Отже, цей всесвіт, що мав з’явитися, Бог підкорив не ангелам, а Христові. Отож, каже, оскільки про нього сказано Синові, тому ніхто не може стверджувати, що ангелам.
Далі він наводить і інше свідчення: «Хтось десь, — каже, — засвідчив». Чому він не назвав імені пророка, а змовчав про нього? Те ж саме він робить і в інших свідченнях, як наприклад, коли каже: «Також, коли вводить Первородного у всесвіт, промовляє: «І нехай поклоняться Йому всі Ангели Божі» (Євр. 1, 6); і ще: «Я буду Йому Отцем» (Євр. 1, 5); і ще: «Про ангелів сказано: «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми вогненне полум’я». А про Сина:… «На початку Ти, Господи, заснував землю» (Євр. 1, 7.10). Так і тут каже: «Хтось десь засвідчив, кажучи». Саме цим, що він замовчує і не називає імені того, хто висловив свідчення, а приводить його, як загальновідоме і незаперечне, мені здається, він указує, що (слухачі його) були досить досвідчені в Писаннях.
2. «Що є чоловік, що Ти пам’ятаєш про нього? Або син людськии, що Ти відвідуєш його? Небагато Ти принизив його перед ангелами; славою і честю вінчав його і поставив його над ділами рук Твоїх, усе підкорив під ноги його» (Євр. 2, 6-8). Це, хоч і сказано про людство взагалі, однак насамперед може стосуватися Христа в плоті. Саме слова: «Усе підкорив під ноги його», стосуються більше Його, ніж нас. Син Божий відвідав нас, нікчемні створіння, і, прийнявши наше (єство), і поєднавши з Собою, став вище за всіх. «Коли ж, — продовжує (Апостол), — підкорив йому все, то не лишив нічого непідкореним йому. Нині ж ще не бачимо, щоб усе було йому підкорене (Євр. 2, 8). Значення його слів таке: оскільки він сказав: «Доки не покладу ворогів Твоїх до підніжжя ніг Твоїх» (Євр. 1, 13), і (слухачі) після цього могли ще віддаватися скорботі, то він, вставивши далі декілька слів, наводить таке свідчення, яким підтверджується попереднє. Щоб вони не говорили: як же Бог поклав ворогів під ноги Його, коли ми ще терпимо такі прикрощі, то він і раніше вказував на це, а саме: словом «доки», що означає не негайне виконання, а згодом, і так усе розкриває докладніше. Через те, що вони ще не підкорені, каже, не думай, що вони не будуть підкорені.
Що вони мають бути підкорені, це відомо, бо й у пророцтві сказано про це: «Коли ж, — каже, — підкорив йому все, то не лишив нічого непідкореним йому». Чому ж не все підкорене Йому? Тому, що ще має бути підкорене. Отже, коли все має бути підкорене Йому, хоча ще не підкорене, ти не тужи і не бентежся. Якби вже прийшов кінець і все було підкорене, а ти терпів такі біди, тоді міг би справедливо тужити. А тепер ми ще не бачимо всього підкореним Йому, Цар ще не вступив уповні у владу. То навіщо ти бентежишся, зазнаючи страждання? Проповідь ще не запанувала над усіма, ще не настав час абсолютного підкорення.
Далі (подається) ще інша втіха: Той, Хто має підкорити всіх, Сам помер і зазнав незліченних страждань. «Бачимо, — каже, — що за перетерплення смерті увінчаний славою і честю Ісус, Який небагато був принижений перед ангелами» (Євр. 2, 9). Далі знову додає дещо бажане: «Увінчаний славою і честю». Чи бачиш, як він відносить усе до Нього? І вислів «небагато був» може стосуватися Того, Хто був тільки три дні в пеклі, ніж до нас, які віддаємося тлінню на такий тривалий час. Водночас і вислів «славою і честю» набагато більше стосується Його, ніж нас. (Апостол) тут знову нагадує про Хрест, намагаючись зробити дві справи: довести Його піклування і переконати їх переносити все великодушно, споглядаючи на Вчителя. Якщо, каже, Той, Кому поклоняються ангели, «небагато був принижений перед ангелами», то тим більше ти, який є меншим за ангелів, повинен переносити все заради Нього. Далі пояснює, що слава і честь, — це Хрест, як і сам (Христос) називає його славою, коли говорить: «Настав час прославитися Синові Людському» (Ін. 12, 23). А коли Він називає славою (страждання) заради рабів, то тим більше ти (називай так страждання) заради Владики.
Бачиш, які плоди Хреста? Тож не бійся його: тобі він здається сумним, але він приносить незліченні блага. Так (Апостол) доводить користь від спокус. Далі каже: «Щоб Йому за благодаттю Божою зазнати смерті за всіх» (Євр. 2, 9). «Щоб — каже, — Йому за благодаттю Божою». І Він постраждав завдяки благодаті Божій заради нас: «Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас» (Рим. 8, 32). Чому? Не тому, що повинен був зробити це для нас, а завдяки благодаті. І ще в посланні до римлян каже: «То тим більше благодать Божа і дар через благодать одного Чоловіка, Ісуса Христа, щедро вилились на багатьох» (Рим. 5, 15). «Щоб Йому за благодаттю Божою зазнати смерті», — не тільки за віруючих, а за весь світ, — Він помер за всіх. Що з того, що не всі увірували? Він виконав свою справу, і тому (Апостол) прямо каже: «Зазнати смерті за всіх». Не сказав: помре, бо Він, насправді зазнавши (смерті), залишався в ній нетривалий час, а незабаром воскрес. Отже, слова «зазнати смерті» означають істинну смерть Христову, а слова: «Небагато Ти принизив його перед ангелами», — вказують на Його воскресіння. Як лікар, не маючи потреби споживати ліки, що приготовані для хворого, через своє піклування про нього спочатку сам куштує, щоби переконати хворого сміливо прийняти запропоновану їжу, так і Христос, знаючи, що всі люди бояться смерті, і бажаючи переконати їх сміливо йти на неї, Сам прийняв її, не маючи в тому потреби. «Бо йде, — каже Він, — князь світу цього, і в Мені він не має нічого» (Ін. 14, 30). Отже, слово «за благодаттю», як і вислів «зазнати смерті за всіх», вселяють саме це. «Бо належало, щоб Той, для Якого все і від Якого все, Той, Хто приводить багатьох синів у славу, вождя спасіння їх зробив довершеним через страждання» (Євр. 2, 10).
3. Тут він говорить про Отця. Чи бачиш, як і стосовно Нього вживає вислів «Той, Хто»? Він не зробив би цього, якби це було принизливим і стосувалося б тільки Сина. А значення його слів таке: Бог учинив, каже, гідне Свого людинолюбства, явивши Первородного, найславнішого, наче мужнього борця, що перевершує інших, показав Його зразком для інших. «Вождя спасіння їх», тобто винуватця спасіння. Чи бачиш, яка відмінність (між Ним і нами)? Хоч і Він — Син, і ми — сини, але Він спасає, а ми спасаємося. Чи помічаєш, як і поєднує нас з Ним, і розділяє? «Той, Хто приводить, — каже, — багатьох синів у славу», — тут поєднує; «вождя спасіння їх», — тут, навпаки, розділяє. «Зробив довершеним через страждання», отже, страждання — це досконалість і засіб для спасіння. Чи бачиш, що терпіння страждань — це не ознака знедолених?
А коли Отець ушанував Сина насамперед тим, що провів Його через страждання, то прийняти насправді плоть і зазнати того, що Він зазнав, — це набагато більша справа, ніж створити світ і привести його з небуття до буття. І це є справою людинолюбства, але перше набагато більше, як і сам (Апостол) пояснює це, коли каже: «Щоб у майбутніх віках явити безмірне багатство благодаті Своєї.., воскресив із Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2, 7.6). «Бо належало, щоб Той, для Якого все і від Якого все, Той, Хто приводить багатьох синів у славу, вождя спасіння їх зробив довершеним через страждання» (Євр. 2, 10). Належало, каже, Йому, Який піклується про все і Який привів усе до буття, дати Сина для спасіння інших, — одного за багатьох. Але він не сказав так, а каже: «Зробив довершеним через страждання», вказуючи, що той, хто страждає за когось, приносить користь не тільки йому, але й сам стає славним і досконалим. І це, каже, заради віруючих, заради того, щоби підбадьорити їх. І Христос був прославлений тоді, коли постраждав. Але коли я кажу, що Він прославлений, то не подумай, ніби Він отримав примноження слави. Ту славу, яка властива Йому, Він мав завжди, нічого до неї не добавляючи.
«Адже Хто освячує і хто освячується, всі — від Єдиного; тому Він не соромиться називати їх браттями» (Євр. 2, 11). Ось як він знову поєднує їх (із Христом), віддаючи їм честь, утішаючи й називаючи їх братами Христовими, бо «всі — від Єдиного». Але водночас конкретизує (свої слова) і вказує, що він говорить про Христа у плоті, висловлюючись так: «Хто освячує і хто освячується». Чи бачиш, яка відмінність (між Ним і нами)? Він освячує, а ми освячуємося. І в іншому місці Його названо начальником спасіння: «У нас один Бог Отець, від Якого все» (1 Кор. 8, 6). «Тому Він не соромиться називати їх браттями». Чи бачиш, як знову вказує на Його перевагу? Словами «не соромиться» він указує, що все це залежить не від єства, а від милосердя і великого смирення Того, Хто не соромиться. Хоч і від Єдиного, але Він освячує, а ми освячуємося. Велика відмінність! Він від Отця як істинний Син, тобто від Його єства, а ми як створіння, тобто з нічого. Отже, між Ним і нами велика відмінність. Тому (Апостол) і каже: «Він не соромиться називати їх браттями, кажучи: «Оповіщу ім’я Твоє браттям Моїм» (Євр. 2, 11-12). Прийнявши плоть, Він прийняв і братство: разом з плоттю появилось і братство. Це сказано правильно, але що означають наступні слова: «Я буду надіятися на Нього» (Євр. 2, 13)? І далі після них (сказані) недаремно: «Ось Я і діти, яких дав Мені Бог». У них Він називає себе батьком, як там називав братом, коли говорив: Оповіщу ім’я Твоє браттям Моїм». Тут знову засвідчується Його перевага та велика відмінність (між Ним і нами), як і в наступних словах: «А оскільки діти причетні плоті і крові» (Євр. 2, 14).
4. Чи бачиш, у чому схожість? У плоті: «То і Він також прийняв те ж саме». Нехай присоромляться всі єретики, нехай присоромляться ті, що стверджують, ніби Він прийшов примарно, а не істинно. (Апостол) не сказав тільки: «Він прийняв те ж саме», і не зупинився на цьому, хоча було б досить, якби він сказав так, однак висловив щось більше, додавши: також». Не привидом, каже, і не примарою Він з’явився, а істинно, бо інакше зайвим було б слово «також». Указавши на Його братство з нами, (Апостол) далі називає і причину такого домобудівництва: «Щоб, — каже, — смертю позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола». Тут він висловлює ту дивну (річ), що чим диявол перемагав, тим сам тепер переможений, якою зброєю він був сильний проти всесвіту, тією ж Христос уразив його. Водночас це свідчить і про велику силу Того, Хто переміг. Чи бачиш, яке благо принесла Його смерть?
«І визволити тих, що страхом смерті все життя трималися в рабстві» (Євр. 2, 15). Навіщо, каже, ви лякаєтеся, навіщо боїтеся скасованої (смерті)? Вона вже не страшна — вона переможена, зганьблена, стала нікчемною і нічого не вартою. А що означають слова «тих, що страхом смерті все життя трималися в рабстві»? Що висловлює ними (Апостол)? Те, що той, хто боїться смерті, є рабом і вживає всі заходи, щоб не померти; або те, що всі люди були рабами смерті, і коли вона ще не була переможена, знаходилися в її владі; або коли не це, то те, що люди жили в постійному страху: постійно чекали, що вони помруть, і, боячись смерті, не могли відчувати ніякого задоволення, оскільки цей страх був у них постійним, на що й натякає (Апостол) словами «все життя». Тут він указує, що скорботні, гнані, переслідувані, вигнані з рідного краю, позбавлені майна та всіх інших благ, проводять життя приємніше і вільніше, ніж ті, які постійно живуть у розкошах, нічого такого не терплять і благоденствують, бо ці все життя знаходяться під цим страхом і є його рабами, а перші вільні від нього і сміються над тим, чого ці бояться. Це подібне до того, якби хтось став щедро відгодовувати в’язня, приреченого на смерть і який постійно чекає на неї. Саме так і смерть колись (чинила з людьми). А тепер відбувається те, неначебто хтось, відігнавши страх, спонукав із задоволенням трудитись і, запропонувавши вести подвижницьке життя, обіцяв вести вже не на смерть, а на царство. То скажи, серед яких бажав би ти знаходитися: чи серед тих, які відгодовуються в темниці, щодня чекаючи свого вироку, чи серед тих, які багато трудяться і трудяться добровільно, щоб одягти діадему царства?
Чи бачиш, як (Апостол) прославляє їхні душі й веде їх до неба? Водночас він повчає, що не тільки смерть скасовано, але через неї уражено і того, хто постійно повстає і веде проти нас непримиренну війну, тобто диявола. Тому, хто не боїться смерті, той не знаходиться під владою диявола. Якщо «шкіру за шкіру, а за життя своє віддасть людина усе, що є у неї» (Іов. 2, 4), і хто наважиться пожертвувати і ним, то чиїм рабом він може бути? Він нічого не боїться, нікого не лякається, він вищий за всіх і вільніший за всіх. Бо хто нехтує власною душею, той тим більше (буде нехтувати) й усім іншим. Коли диявол знаходить таку душу, то вже не може вчинити з нею жодного зі своїх намірів. Справді, скажи мені, що (він може вчинити з нею)? Чи буде погрожувати їй позбавленням майна, безчестям і вигнанням з вітчизни? Але все це є маловажним для того, хто не дорожить навіть власною душею, подібно до блаженного Павла (Діян. 20, 24). Бачиш, хто скидає з себе важку владу смерті, той знищує і силу диявола? Хто вміє постійно з побожністю роздумувати про воскресіння, то чи буде він боятися смерті, чи стане лякатися чогось іншого?
Тому не тужіть і не говоріть: навіщо ми терпимо те і те? Саме так досягається більш славна перемога. А вона не була б славною, якби (Христос) не зруйнував смертю смерть. І дивним є те, що Він переміг її саме тим, чим вона була сильна, явивши скрізь і могутність Свою, і мудрість. Тож не занедбуймо дарованого нам. «Ви, — каже (Апостол), — не прийняли духа рабства (Рим. 8, 15), «а сили, і любові, і цнотливості» (2 Тим. 1, 7). Будемо стояти мужньо, сміючись над смертю.
5. Але мені доводиться важко зітхати (при думці), куди підняв нас Христос і куди ми самі себе опустили. Коли я уявляю крики, що лунають на площі, ридання, які бувають за тими, що відійшли із життя, зітхання та інші безчинства, то повірте, я соромлюся язичників, юдеїв і єретиків, які бачать це і через це неабияк сміються над нами. І хоч би що я говорив після того про воскресіння, слова мої будуть даремним розмірковуванням. Чому? Бо язичники звертають увагу не на те, що я говорю, а на те, що робите ви. Вони відразу скажуть. чи зможе хтось із них інколи зневажати смерть, коли не може навіть іншого бачити померлим? Прекрасно говорить
Павло, прекрасне, гідне небес і людинолюбство Боже. Що ж він говорить? «Визволити тих, що страхом смерті все життя трималися в рабстві» (Євр. 2, 15). Але ви не вірите в це, спростовуючи його слова своїми діями, хоча Бог використав безліч заходів для того, щоб знищити ваш поганий звичай. Ось скажіть мені, що означають світильники, які горять? Чи не проводжаємо ми померлих, як подвижників? Що (означають) співи? Чи не прославляємо ми Бога, чи не дякуємо Йому, що Він нарешті увінчав того, хто відійшов, звільнив від трудів, звільнив від страху і прийняв його до Себе? Чи не для того гімни, чи не для того спів? Усе це властиве тим, що радіють: «Хто в доброму настрої, нехай співає псалми» (Як. 5, 13), — каже (Апостол). Але язичник дивиться не на це.
— Не вказуй мені, — говорить він, — на того, хто має мудрість і не віддається скорботі, бо це зовсім не важливо і не дивно. Ти покажи мені того, хто би виявляв таку мудрість серед самої скорботи, і тоді я повірю у воскресіння.
Не дивно, коли так чинять світські жінки, хоч і це сумно, бо й вони мали би бути мудрими. «Не хочу ж, браття, — каже Павло, — лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13). Він писав це не ченцям і не тим, що присвятили себе на довічне дівоцтво, а світським жінкам, що поєдналися шлюбом, і світським мужам. Але це ще не так сумно, а коли хтось, жінка чи чоловік, які запевняють, що розіп’ялися для світу, однак він рве на собі волосся, а вона безутішно ридає, то що може бути більш негідне від цього? Повірте моїм словам: що якби все робити так, як належить, то таких людей слід було би на тривалий час відлучити від церковних порогів. Коли хтось істинно заслуговує сліз, то це ті, які ще бояться і тремтять перед смертю, які не вірують у воскресіння. Але, скажеш, я не у воскресіння не вірую, а наслідую звичаї. Скажи мені, а чому ти не робиш цього, коли відправляєшся в дорогу і звершуєш далеку подорож? І тоді, скажеш, я плачу і ридаю, наслідуючи звичай. Але там ти справді наслідуєш звичай, а тут зневіряєшся у поверненні. Пригадай, що ти співаєш у той час (під час похорону)? «Повернися, душе моя, у спокій твій, бо Господь облагодіяв тебе» (Пс. 114, 6); і ще: «Не боятимуся зла, бо Ти зі мною» (Пс. 22, 4); і ще: «Ти Пристановище моє у скорботі, що огорнула мене» (Пс. 31, 7). Вникни, який зміст у цьому співі. Але ти не прислухаєшся до нього, а біснуєшся від скорботи.
Будь уважним і розсудливим хоча би під час похорону інших, щоб знайти ліки для свого (похорону). «Повернися, душе моя, у спокій твій, бо Господь облагодіяв тебе», — говориш і сам плачеш? Чи це не гра, чи не лицемірство? Коли ти справді віриш у те, що говориш, то даремно плачеш. А коли прикидаєшся, лицеміриш і вважаєш це байкою, то навіщо співаєш? Навіщо терпиш присутніх? Чому не виганяєш тих, що співають? Але, скажеш, це властиво тим, що біснуються. А те — ще більше. Однак тепер я говорю про це просто так, зате згодом розберу все це ретельніше, оскільки дуже боюся, щоби таким чином не вкралась у Церкву якась важка хвороба. Це ридання ми виправимо пізніше, а тепер кажу й оголошую багатим і бідним, жінкам і чоловікам.
Дай Боже, щоби всі ви відійшли з життя без печалі, щоби за визначеним законом перестарілі батьки були поховані синами, матері — дочками, внуками і правнуками в поважній старості, щоб ніколи не спіткала вас передчасна смерть. Дай Боже вам це, про що і я молюся, і предстоятелів, і всіх вас закликаю молитися Богові один за одного й підносити до Нього спільну молитву про це. А коли, — чого щоб не було і щоб не трапилось, — коли спіткає когось із вас важка смерть, — називаю її важкою не за сутністю, бо смерть уже не важка і ніскільки не відрізняється від сну, а називаю її важкою стосовно нашого сприйняття, — коли вона трапиться і хтось найме цих плакальників, то повірте словам моїм, а я кажу саме те, що повинен говорити, а хто хоче, нехай гнівається, — я відлучу такого від Церкви на тривалий час як ідолопоклонника. Якщо Павло користолюбця називає ідолопоклонником (Кол. 3, 5), то тим більше можна назвати так того, хто чинить над вірним те, що властиве ідолопоклонникам. І навіщо, скажи мені, ти запрошуєш пресвітерів і співаків? Чи не для того, щоб отримати розраду? Чи не для того, щоб ушанувати покійного? То навіщо ображаєш його, навіщо ганьбиш, навіщо безчинствуєш, ніби на видовищі? Ми приходимо, щоби повчати про воскресіння, щоби честю, яка віддається йому, навчити всіх, навіть тих, які ще не піддаються ударам (смерті), але коли трапиться з ними щось таке, все переносили мужньо. А ти приводиш тих, які руйнують наші дії, наскільки це можливо для них?
6. Що може бути гірше за таку насмішку і таке знущання? Що може бути важчим за таку невідповідність? Присоромтесь і напоумтесь, а коли не хочете, то ми не потерпимо, щоб такі згубні звичаї існували в Церкві. «А тих, хто грішить, — каже (Апостол), — викривай перед усіма» (1 Тим. 5, 20). Тому ми через вас наказуємо тим жалюгідним і ганебним (плакальникам), щоб вони ніколи не приходили на похорони вірних, бо тоді ми примусимо їх оплакувати власні нещастя і навчимо більше засмучуватися через свої біди, ніж через чужі. Так люблячий батько, який має неслухняного сина, не тільки йому забороняє мати спілкування з негідними людьми, але і їм погрожує. Так само і я заповідаю вам, а через вас і їм, щоб ані ви не запрошували їх, ані вони не приходили (на похорони). Дай Боже, щоб наші слова принесли якусь користь і погроза мала силу. А коли, — чого нехай не буде, — слова наші будуть знехтувані, то ми нарешті будемо вимушені виконати погрозу: покарати вас, відповідно до церковних законів, а їх так, як слід (учинити) з ними.
А коли й після цього хтось із зухвалих не напоумиться, то нехай він послухає Христа, Який і нині говорить: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого. Якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18, 15-17). Коли (Господь) наказав так відвертатися від брата, що згрішив проти мене, якщо він не слухає викриттів, то розсудіть самі, як я повинен учинити з тим, хто грішить проти себе самого і проти Бога, — адже ви часто осуджуєте нас, що ми не поблажливо ставимося до вас. А хто нехтує заборонами, що накладаються нами, того знову нехай навчить Христос, Який каже: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18, 18). Хоча ми і маловажні, і нікчемні, і гідні зневаги, бо ми і справді такі, але не за себе караємо, не заради задоволення свого гніву, а піклуємося про ваше спасіння.
Тож присоромтеся, закликаю, і напоумтеся. Коли кожен терпеливо переносить (докори) товариша, який нападає на нього навіть більш належного, знаючи мету його і те, що він робить це з прихильності, а не з гордості, то тим більше повинні терпіти викриття вчителя, і причому вчителя, який говорить не своєю владою і не як начальник, а як опікун. Ми говоримо це не для того, щоб засвідчити свою владу, та й чи можна (так думати), коли ми бажаємо, щоб вони навіть не відчували її? Ми говоримо, жаліючи й співчуваючи вам. Тож простіть і нехай ніхто з вас не нехтує церковними заборонами, бо ними зв’язує не людина, а Христос, Який дарував нам таку владу, Який зробив людей володарями такої честі. Ми бажали б використовувати цю владу на дозвіл або, краще сказати, не бажали б і потреби мати в цьому, бо не хочемо, щоби хтось із нас був зв’язаний, — ми ще не такі жалюгідні й ганебні, хоч і дуже нікчемні. Але коли ми вимушені, то простіть: ми накладаємо заборону проти власної волі й бажання, хоча самі тужимо більше за вас, яких зв’язуємо. А хто стане зневажати це, для того настане час суду й навчить його.
Не хочу говорити про те, що буде далі, щоб не стривожити ваші душі. Насамперед ми молимося, щоб не бути вимушеними для цього. А коли вимушені, то виконуємо свою справу й накладаємо заборону. Коли хтось порушить її, то я, який зробив свою справу, не винен, а ти повинен будеш дати звіт Тому, Хто наказав мені зв’язувати. Бо коли в присутності царя хтось із присутніх зброєносців отримає наказ зв’язати когось із тих, що знаходяться в строю і надіти на нього кайдани, а цей не тільки відштовхне його, а ще й розірве самі кайдани, то не зброєносець отримує образу, а насамперед цар, який дав такий наказ. Так, коли (Господь) вважає Своїм те, що робиться віруючому, то тим більше, коли ви ображаєте вчителів, поставлених Ним, Він сприйме це саме за Свою образу. Але не дай Боже, щоби хтось із тих, що знаходяться в цій церкві, зазнав того, щоби бути зв’язаним. Як добре не грішити, так само корисно переносити покарання (έπιτίμησιν).
Тож будемо сприймати викриття і постараємося не грішити, а коли згрішимо, то будемо приймати покарання. Як добре не отримувати ран, а коли це трапиться, то корисно прикладати до ран ліки, так само й тут. Але не дай Боже, щоби для когось потрібними були такі ліки: «Ми сподіваємося, що ви у кращому стані і дотримуєтеся спасіння, хоча й говоримо так». (Євр. 6, 9). Ми запропонували більш сильне (викриття) для більшого застереження. Краще, щоб ви вважали мене строгим, суворим і гордим, ніж щоби ви чинили неугодне Богові. Надіюсь на Бога, що це викриття не буде даремним для вас і що ви виправитеся так, що слова наші посприяють вашій похвалі й честі. Тож дай вам Боже проводити життя згідно з волею Божою, щоб усім нам сподобитися благ, обіцяних Богом тим, що люблять Його, у Христі Ісусі, Господі нашому.
Бесіда 3 | Зміст | Бесіда 5
