«Наша Парафія»

Священики повинні противитися головним гріхам.
Петро впав у гріх, щоб був поблажливим до інших.
Ілля впав у гріх, щоб був милосердним до інших.
Бог задля людей надав перевагу людям, а не ангелам.
Обман язичницьких жерців

Небагато сьогодні присутніх з нами: яка причина? Ми звершуємо пам’ять мучеників, і ніхто не прийшов до нас. Чи не далека дорога була причиною їхнього недбальства? Але, скоріше, завадила їм не далека дорога, а недбальство. І як для ревної і з непохитною волею людини ніщо не може стати на заваді, так для недбайливої і ледачої все може завадити. Мученики пролили свою кров за істину, а ти не хочеш перетерпіти навіть короткої дороги? Вони поклали голову свою за Христа, а ти не хочеш задля Владики навіть за місто вийти? Владика помер за тебе, а ти виявляєш до Нього недбальство? Нині пам’ять мучеників, а ти віддаєшся лінощам і безтурботності? Тобі належало прийти і подивитися, як диявол долається, мученик перемагає, Бог прославляється і Церква увінчується. Але ось їхня причина:

— Я грішний, — говорять вони, — і не можу прийти.

Але якраз тому і прийди, що ти грішний, щоб не втратив праведності. Хто з людей без гріха, скажи мені? Але для того й існують жертва і церква, для того молитви і пости, що є багато душевних ран. Тому і знайдено багато лікарських засобів проти них, і проти кожної душевної рани приготовлені відповідні ліки. Ти маєш церкву, яка приносить жертви, молитви отців, допомогу Святого Духа, служби на честь мучеників, сонм святих і багато такого, що може покликати тебе від гріха до праведності. Але ти не звернувся до молитви мучеників. Яке ж у тебе вибачення? У тебе немає жодної прикрості, і однак ти знайшов перешкоди для того, щоб виявити однодумність (з нами) щодо мучеників. Чи не життєві турботи затримали тебе? У цьому ще більша провина. Ти не виділив для Бога короткого часу, щоб потім користуватися цілим днем?

— Я грішник, — скажеш, — і не можу зробити цього.

Але саме тому і прийди, що ти грішник. Хіба ти не знаєш, що і ті, котрі стоять перед жертовником, піддаються гріхам, бо і вони перебувають у плоті, мають кров і складаються із кісток, що і ми, котрі сидимо на сідалищі і навчаємо, підвладні гріхам, однак не впадаємо у відчай щодо людинолюбства Божого і не приписуємо Йому нелюдськості, бо всі ми — люди і маємо однаковий склад. Але ми, дивлячись на безодню людинолюбства Божого, не перестаємо вчити. Ви, які згрішили, навіть не настільки винні, якщо приходите сюди, бо ви вчитеся, а ми чим більше маємо переваги у сані, тим більшому підлягаємо обвинуваченню. Одна справа — грішити тому, хто вчиться, й інше — тому, хто вчить. Однак ми не відмовляємося від цього, щоб під виглядом смиренності не віддатися безтурботності. І це відбулося з волі Божої, що і самі священики піддаються гріхам. А як саме, послухай.

Якби самі учителі і священики не грішили і не були підвладні життєвим пристрастям, то вони були б нелюдяні і немилосердні у ставленні до інших. Тому Бог улаштував, що і самі священики і начальники бувають рабами пристрастей, щоб в тому, у чому самі страждають, були поблажливими до інших. І завжди, не тільки нині, але й у стародавності, Бог влаштовував так, що тим, кому Він благоволив довірити Церкву і народ, попускав піддаватися гріхам, щоб вони через свої падіння робилися людинолюбними до інших. Якби самі вони не грішили, то не стали б виявляти жодної поблажливості до грішників, але, ставши нелюдяними, почали б усіх відлучати від Церкви. А що це справді так і я говорю це не зі здогадів, постараюся пояснити наочним прикладом.

Петрові мали бути довірені ключі неба, і мало бути довірено безліч народу. Що говорив йому Господь? «Що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (Мф. 16, 19). Петро інколи був надто суворим, а якби був і безгрішним, то яку поблажливість могли б отримати від нього ті, котрих він повчав? Тому Божественна благодать попустила і йому впасти в гріх, щоб у тому, в чому сам страждав, був поблажливим до інших. І поглянь, кому вона попускає впасти в гріх: цьому Петрові, верховному з апостолів, непохитній основі, незламному каменю, першому в Церкві, добрій пристані, непохитному стовпові.

Той самий Петро, який говорив до Христа: «Хоч би мені довелося і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе» (Мф. 26, 35), Петро, який за Божественним Одкровенням засвідчив істину: «Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16, 16), тієї ночі, в яку був зраджений Христос, коли ввійшов і став біля вогнища, щоб грітися, і коли, як оповідає євангеліст, приступила до нього одна рабиня, кажучи: «І ти був учора з цим Чоловіком», — цей Петро відповідав: «Не знаю Цього Чоловіка» (Мф. 26, 69, 72). Недавно ти говорив: «Хоч би мені довелося і вмерти з Тобою, а тепер зрікаєшся і говориш: «Не знаю Цього Чоловіка»? О, Петре, хіба ти це обіцяв? Ти ще не бачив ані катувань, ані бичувань, а тільки почув слова нікчемної рабині і починаєш зрікатися. Ти, Петре, зрікаєшся? Ще не було ані мук, ані тортур, ані ударів, ані люті, ані владик, ані витончених мечів, ані виданих постанов, ані царів, які б погрожували, ані смерті, яка наближається, ані в’язниць, ані прірв, ані моря і нічого подібного, і ти зрікся: «Не знаю Цього Чоловіка»? Знову рабиня говорить йому: «І ти був учора з цим Чоловіком», а він відповідає їй: «Не знаю Чоловіка, про Якого ти говориш». Хто ж той, що говорить тобі: зречися? Не хтось із поважних, а жінка, причому воротарка, знедолена, невільниця, яка не заслуговує жодної уваги, — вона говорить: зречися.

О, надзвичайні справи! Рабиня змусила Петра зректися. Блудниця, яка підійшла до Петра, затьмарила його віру. Петро, цей стовп, не витримав погрози (рабині), бо, як тільки вона сказала, цей стовп захитався і ця твердиня зрушилася. Кого ти бачиш, Петре, що зрікаєшся? Нікчемну рабиню і знехтувану воротарку — її бачиш і зрікаєшся? І ще втретє сказали йому: «Справді, і ти з них» (Мф. 26, 73). Він же відрікся і втретє. Тоді нарешті Ісус, глянувши, нагадав йому сказане, і він, усвідомивши, почав плакати і каятися в гріху.

Так людинолюбний Господь попустив йому впасти в гріх, знаючи, що він, як людина, піддавався людському. Але, як я вже сказав, це було влаштовано тому, щоб він, залишаючись суворим і безгрішним, не був жорстоким до своїх братів, оскільки йому мала бути довірена безліч народу. Він, за Божественним улаштуванням, упав у гріх, щоб, роздумуючи над власним гріхом і прощенням Владики, виявляв милість людинолюбства до інших, по божественному, згідно з волею Божою. Таким чином було допущено згрішити тому, кому мала бути довірена Церква, було допущено згрішити стовпу церков, пристановищу віри, Петрові, учителю світу, щоб це послужило людинолюбству до інших.

Але чому я це сказав? Щоб пояснити те, що і ми, священики, які сидимо на сідалищах і повчаємо, зв’язані гріхами. Тому і не довірене священство ні ангелові, ні архангелові, оскільки вони безгрішні, і щоб через суворість раптово не вражали блискавкою грішників із народу. Але довірене це сідалище людині, народженій від людини, і вона, будучи в полоні похоті і гріха, зустрівши якого-небудь грішника, щоб через власні гріхи була більш людинолюбною до цього грішника. Справді, якби священиком був ангел, то він, якби зустрів якого-небудь перелюбника, не будучи сам причетний до такої пристрасті, негайно умертвив би його. Тому, якби ангел отримав владу священства, то він не повчав би, а негайно умертвив, адже, не будучи сам таким, він запалювалася б гнівом проти такої людини. Тому вона довірена людині, щоб вона, усвідомлюючи свої гріхи і маючи досвід, була поблажливою до грішників і не дратувала гнівом, і щоб Церква не збідніла через такі дії.

2. Але чому я, розповідаючи про ці речі, обмежуюся Петром і жодним словом не обмовляюся про іншу особу? Отже, вкажемо тепер на іншого, а саме на Іллю, пророка, земного ангела і небесну людину, який ходив по землі й управляв небесною колісницею, який був ростом у три лікті і досягав великої висоти, який піднявся аж до зводів небесних, володаря вод, вуста якого були сховищем вод і ключем небес. Він був убогим і багатим, простаком і мудрецем. Убогим, бо нічого не здобував, багатим, бо у своїх вустах містив дощові хмари.

Він був настільки суворим до грішників, що колись молився, щоб Бог не давав дощу. І що він говорив? «Живий Господь, — говорить, — у ці роки не буде дощу, хіба тільки за моїм словом» (3 Цар. 17, 1). Що ти робиш, Ілле? Що ти об’являєш? Помолися ж Владиці і так виконай слова: «Живий Господь, якщо буде дощ, то тільки за моїм словом». Де єретики, котрі роздумують про те, що Син Божий молиться? Нещасні, жалюгідні і безсоромні! Ось Ілля визначає, а Син молиться? Раб велить, а Владика просить? Невже ти не надаси Йому такої ж честі, як Іллі? Невже не хочеш дарувати Владиці такого ж достоїнства, як рабу? Ілля не молиться і не просить, а вимовив слово істини і закрив небо. Ти спочатку молися, Іллє. Але що ж Ілля?

— Знаю, — говорить він, — що Владика мій послухає мене, бо я роблю це із ревності.

О, надзвичайні і дивні справи! Чи бачиш Господа, Якого долає блага воля раба? Ілля вчинив це з великої ревності. Він бачив багато негідних справ, бачив блуд, який панує разом з великим безчестям. Ніч огорнула весь світ. Надзвичайно густа хмара покривала все. Всі погрузли у злі, була загальна трагедія, але не від води, а від розпусти. Цнотливість виганялася, а розпуста тріумфувала; чеснота переслідувалася, а гріх процвітав. Пагорби, гори, покриті лісом долини, дороги, водоймища і повітря осквернялося. Сонце затьмарювалося від диму, земля робилася нечистою, небо безчестилося, все творіння страждало через ідолопоклонство. Всі блукали, наче в мороці, не вникаючи в суть творіння: бачили камінь і поклонялися йому, як Богові, бачили дерево і також ушановували його, як Бога. Надзвичайно густий морок огорнув людей: бачили Творця, а поклонялися творінню.

Тільки Ілля, будучи піднесеним мудрістю і, ніби сидячи на вершині гори та вправляючись у ній, мав світильник чесноти. Тільки він мав світильник благочестя, хоч його світло нікому не приносило користі, бо люди збайдужіли і віддалися ідолопоклонству. Тому Ілля виходив із себе, мучився, ремствував, виголошував слова, але ніхто не слухав. Він застерігав, але ніхто не переставав. Нарешті, будучи спонуканий ревністю, він хоче привернути їх і напоумити, щоб бодай виснажені голодом вони звернулися з молитвою до Творця, щоб спонуканням до побожності для них став голод.

— Ніщо не може напоумити їх, — говорив він, — крім голоду. Тільки таким чином, будучи зі всіх боків стиснутими, вони навернуться до Творця усіх.

Отже, що Ілля? «Живий Господь, — говорить, — у ці роки не буде дощу, хіба тільки за моїм словом» (3 Цар. 17, 1). Виголошене було слово пророка, і повітря тут же змінилося. Небо стало неприродно мідним, будучи затриманим у своїй діяльності, стихії негайно перемінилися. Слово пророка впало у надра землі, наче вогонь, і раптом усе почало засихати, порожніти, зникати. Відразу ж побачили, як трави почали сохнути, рослини і дерева плодоносні і безплідні, які були як на полях, так і біля моря, всі всихали, живі тварини всякого віку гинули, і був плач дітей, ридання матерів і великий розпач. Виголошене було одне слово пророка, і поглянь, скільки воно зробило. Так усе помирало: дикі звірі, худоба, діти, дорослі, тварини й усі птахи, була загальна трагедія, і горе охопило раптом усю землю. Ніхто не міг спастися, але всі помирали від засухи, висихали рослини, джерела, ріки, озера, і взагалі все гинуло. Загальна трагедія охопила всю землю, але не від води, а від засухи. Спершу небо було зв’язане, а потім зовсім замкнене і цілковито перемінило свої властивості.

Отже, все помирало і гинуло від гніву, який зійшов з неба, а Ілля не піклувався ні про що, оскільки він був переповнений ревністю. Тоді гинув всякий навіть незрілий вік. Що ж ти робиш, Ілле? Нехай згрішили юнаки, але навіщо страждають діти? Нехай згрішили люди, але навіщо разом з ними гинуть тварини? Невже ти став таким немилосердним? Ти не піклуєшся ні про кого з людей, ти не маєш ані дружини, ані дітей, ти не звертаєш уваги на тих, що гинуть. Що ж каже йому Бог? «Піди…, — говорить Він, — і сховайся біля потоку Хорафа…, а воронам Я повелів годувати тебе там» (3 Цар. 17, 3–4).

Знову я із задоволенням став би говорити з юдеєм, викликавши його на середину, щоб показати йому, що закон знищував писане в законі, і сам у собі не мав ані відповідності, ані праведності, оскільки він був не істиною, а тінню. Там була тінь, а тут істина; там прообраз, а тут сама сутність. Ілля, якого ти шануєш, пришестя якого ти очікуєш, про якого багато говориш, якого називаєш пророком, — як він приймав їжу від ворона? Ворон за законом нечистий. Так говорить закон, що ворон нечистий. Як же пророк приймав їжу від нечистого ворона? Якщо закон називав ворона нечистим, то, звичайно, ставав нечистим і той, хто приймав їжу від ворона. Однак цього не було, ні, і не могло бути. Ілля приймав їжу від ворона, не вважаючи жодного зі створінь Господа нечистим. Потім, через деякий час, коли потік нарешті висох, Бог посилає пророка для пошуку їжі. «Піди, — говорить Він, — у Сарепту Сидонську… Я повелів там жінці-вдові годувати тебе» (3 Цар. 17, 9).

Це зробив Бог з особливим наміром. Оскільки Ілля не знав того, що відбувалося (він сидів на одному місці і не бачив загального лиха, як усе висохло: й озера, і джерела, і ріки, і рослини, і дерева молоді і старі, плодоносні і безплідні, які знаходяться біля джерел і біля озерних вод, як гинули птахи та всі інші тварини, помирали діти, ридали матері — не бачив цього загального горя), тому Бог піднімає його і велить пройти досить велику віддаль звідти до Сидона, щоб Ілля, побачивши, що відбувалося, звернувся до Владики з молитвою про дарування дощу. Отже, Бог посилає його в далеку дорогу не тому, що Він не міг годувати його там, але бажаючи показати Іллі нещастя, щоб він помолився про дощ. Звичайно, що Бог міг зробити це і без нього, але Він не хотів образити свого раба, виявивши його винуватцем лиха, а Себе — винуватцем благ, тому очікував молитви раба. Однак той не зм’якшився і цим, але впав у якесь божевілля і пройшов дорогою, охоплений жорстокістю, ні на кого не звертаючи уваги, бо він був, як я сказав, переповнений ревністю. Чому ти, Ілле, божеволієш? Чому ти став таким нелюдяним? Почекай трохи, і сам будеш викритий у гріху. За гріхи жителів ти викликав засуху, замкнув небо, одягнув вузду на землю, зупинив плин природи і не хочеш помолитися про припинення цього? Мине небагато часу і ти сам будеш викритий у гріху й отримаєш помилування від твого Владики, щоб стати більш людинолюбним до подібних до тебе рабів.

3. Я став говорити сьогодні про це для того, щоб показати, що священиком поставлений не ангел, але людина, народжена від людини, щоб безгрішним не були винищені грішники. Якби священиком був безгрішний ангел, то він негайно карав би тих, котрі грішать. Тому і поставлена людина, щоб була поблажливою до того, хто підвладний таким же пристрастям, отримуючи нагадування щодо співучасників своєї природи від власних пристрастей. Потім ми виклали, що Бог допускав і великим мужам, яким довіряв безліч народу, впадати в гріх і дарував їм прощення, щоб вони, напоумившись цим, самі були більш людинолюбними. Привів я для прикладу й апостола Петра, якому було допущено впасти в гріх, але який через людинолюбство Боже покаянням загладив цей гріх. Тепер ми повернемося до Іллі і покажемо безодню його великих справ і те, як Бог бажав виявити людинолюбство, а Ілля не виявляв людинолюбства. Бог хотів послати дощ, але очікував молитви від раба.

Що ж? Ілля, пройшовши весь шлях, прийшов до Сарепти Сидонської і побачив одну вдовицю, яка збирала дрова. Однак поглянь на мудрість і віру Іллі. Знову відкрилася інша безодня його чеснот. Він не сказав Богові:

— До кого Ти посилаєш мене? Навіщо змушуєш мене переживати таку небезпеку і посилаєш до вдовиці на крайній голод? Хіба немає інших людей, більш багатих, котрі в змозі полегшити мою убогість? А я починаю таку далеку дорогу, щоб зустріти вдовицю в самому осередку лиха, і не тільки вдовицю, але й убогу?

Зверни увагу, що нічого подібного не сказав слуга Божий, бо надіявся на свого Владику, Який з неможливого робить можливе. «Піди, — говорить Він, — у Сарепту Сидонську… І ось там жінка-вдова збирає дрова» (3 Цар. 17, 9–10). Для чого ж ти йдеш далі, Ілле? Для чого приходиш до вдовиці? Ти бачиш перед собою вбогість — не запитуй про ступінь убогості; ти бачиш вхід (у житло) убогості — не запитуй про те, що є всередині. Куди ти входиш, Ілле? Ти бачиш ту, котра збирає дрова, і просиш у неї їжі? Однак він, маючи заставою слово Владики, пішов і почав розмову з вдовицею. Що ж він говорить? «Дай мені трохи води напитися» (3 Цар. 17, 10). Чи бачиш мудрість Іллі, як він не відразу почав з більшого, але спочатку з того, що дешевше (вартувало)? Не сказав: дай мені хліба, але: принеси мені води. Спочатку він просить води, думаючи, що, коли вона має воду, то може мати і хліб. «Дай мені — говорить, — трохи води». Вдовиця пішла і принесла йому, і він напився.

І, отримавши таким чином бажане, він говорить: «Візьми для мене і шматок хліба поїсти» (3 Цар.  7, 11). Вона відповідає йому: «Живий Господь Бог твій! У мене нічого немає печеного, а тільки є жменя борошна в діжці і трохи олії в глечику…; і приготую це для себе і для сина мого; з’їмо це і помремо» (3 Цар. 17, 12). Що ж Ілля? «Піди, — говорить, — але раніше зроби невеликий опріснок для мене і принеси мені; а для себе і для свого сина зробиш після» (3 Цар. 17, 13). Що ти робиш, Ілле? Нехай буде так, ти хочеш хліба, але чому для себе вимагаєш окремо і найперше? Хіба ти не повинен дякувати, якщо будеш їсти разом з дітьми? Ти сам хочеш наїстися, а дітей уморити голодом?

— Я хочу, — говорить він, — не уморити, а облагодіяти. Я знаю щедрість мого Владики.

Вдова ж не збентежилася, не подумала нічого поганого і не сказала: «Ти вчинив цей голод і залишками від голоду хочеш насититися в мене?» Не сказала: «Ти, будучи сам винуватцем голоду, пройшов стільки країн і прийшов до мене, щоб уморити голодом моїх дітей?» Але ця жінка, гідна Авраама, пішла і зробила за словами пророка. І можна було бачити, як вдова виявилася більш гостинною за самого Авраама. Той почастував ангелів, будучи багатим, а ця почастувала пророка, очікуючи смерті від голоду. Можна було бачити, як була знехтувана природа і піднесена гостинність; можна було бачити, як відкинута була утроба і прийнятий пророк. Весь сонм дітей вона поклала в домовину, адже, стосовно волі вдовиці, вони вже мертві, однак завдяки людинолюбству Божому продовжують жити і зміцнюватися в силі. Я не знаю, як мені величати цю вдову?! Як вона знехтувала дітьми і виявила гостинність, як не заціпеніло її єство, як витримала утроба, як не розірвалися внутрішності, бачачи цілий сонм дітей, які мали загинути від голоду?! Але вона була вище всього цього і виявила гостинність пророкові.

Коли ж пророк отримав хліб і спожив, то після цього віддав нагороду. Вдова посіяла гостинність і тут же пожала колосся цієї гостинності. Що говорить їй Ілля? Живий Господь, «борошно в діжці не вичерпається, і олія в глечику не убуде» (3 Цар. 17, 14). І зробилася права рука вдовиці точилом, а ліва — током і снопами, які в потребі приносили плоди і, за словами пророка, годували вдову. Дім вдови став точилом і током. Не роса, не дощ, не весна, не осінь, не літо, не спека, не сила вітрів, не зміна часів, а тільки одне слово, сказане пророком і причому вимовлене за його власним рішенням, подає вдові достаток.

Потім звідси, — скажу коротко, — пророк пішов до царя Ахаава. Я говорю тепер про його великі справи для того, щоб ти, побачивши, як він згрішить, пізнав благодать Божу, сповнену людинолюбства. Отже, що ж говорить йому Ахаав? «Чи це ти, який бентежить Ізраїль?» Пророк відповів йому: «Не я, а ти і дім батька твого» (3 Цар. 18, 17–18). Чи бачиш відвагу пророка, як він викрив царя? Потім, коли він сидів на горі, прийшов до нього п’ятидесятник і сказав: «Чоловіче Божий! Цар говорить: зійди», пророк відповідає йому: «Якщо я чоловік Божий, то нехай зійде вогонь з неба і попалить тебе і твій п’ятидесяток» (4 Цар. 1, 9–10). Потім іншого разу інший п’ятидесятник сказав: «Чоловіче Божий! Так сказав цар: зійди швидше» (4 Цар. 1, 11). І що ж йому Ілля? «Якщо я чоловік Божий, то нехай зійде вогонь з неба і попалить тебе і твій п’ятидесяток» (4 Цар. 1, 12).

Потім, коли він прийшов на домовлену молитву, то закликав нечестивих жерців Ваала і сказав їм:

— Будемо молитися, — і додав, — улаштуйте окремий жертовник, виберіть двох волів й одного покладіть на дрова, але вогню не підкладайте. Теж саме зроблю і я. «І закличте ви ім’я бога вашого, а я закличу ім’я Господа Бога мого. Той Бог, Який дасть відповідь за допомогою вогню, є Бог» істинний (3 Цар. 18, 23–24).

Тоді нечестиві жерці влаштували жертовник і почали кликати Ваала: «Ваале, почуй нас!» (3 Цар. 18, 26). Довго тривала їхня молитва, але ніхто не слухав їх, бо «не було ні голосу, ні відповіді». Тим часом, поки вони молилися, Ілля терпеливо очікував. Коли ж він побачив, що, не дивлячись на їхнє велике старання, ніхто не слухає їх, тоді, насміхаючись над ними, говорить: «Кричіть гучним голосом…, може, спить» бог ваш (3 Цар. 18, 27). Нарешті, коли вже настав полудень і час минав, він говорить їм: «Тепер відійдіть, щоб і я звершив моє жертвоприношення» (3 Цар. 18, 29). І спорудив жертовник, поклав на нього дрова і сказав: «Принесіть води» навколо вівтаря, і принесли. «Повторіть. І вони повторили… І зробіть те саме третій раз. І зробили втретє» (3 Цар. 18, 34). Але зверни увагу, чому Ілля робить і це. Тому, що обман, зазвичай, привласнює собі те, що властиве істині, як, наприклад, чинять розпусні жінки, випереджаючи і називаючи блудницями чесних жінок, щоб ті, навпаки, не мали чим докорити їм.

4. Однак Ілля і в цьому випадку чинить мудро. Чому? Тут я хочу сказати про те, чого сам я був очевидцем. В ідольських жертовниках у їхній нижній частині бувають отвори, а під ним влаштовується непомітна яма. У цій ямі ховається виконавець обману і через ті отвори знизу вверх викидають на жертву вогонь, так що багато хто обманюється і вважає цей вогонь небесним. Тому й Ілля, щоб його не підозрювали в звершенні чого-небудь подібного, налив воду, щоб вода знайшла отвори, якщо вони є, бо де вода знаходить отвір, там вона не зупиняється, а неодмінно проходить. Отже, він наповнив водою жертовник і став молитися, промовляючи: «Почуй мене, Господи, нині вогнем, Ти послухав мене водою, послухай мене вогнем» (3 Цар. 18, 37)1. І ось, коли він кликав Його, раптово вогонь зійшов з неба і спалив жертву, і каміння, і воду поглинув (3 Цар. 18, 38). Що ж говорить він до народу? «Схопіть пророків Ваалових, щоб жоден з них не сховався. І схопили їх» (3 Цар. 18, 40), і умертвили кількістю чотириста п’ятдесят жерців Ваала і чотириста дібровних.

Почула про те, що трапилося, Єзавель, дружина Ахаава, «і послала до Іллі сказати: нехай те і те зроблять мені боги, і ще більше зроблять, якщо я завтра до цього часу не зроблю з твоєю душею того, що зроблено з душею кожного з них» (3 Цар. 19, 2). Ілля, почувши це, втік. Де ж Ілля, такий високий і великий?

Моя мета – показати, що і він упав у гріх. Кажу: у гріх, не засуджуючи праведника, але бажаючи показати спасенний урок, щоб ти, коли побачиш праведників, які згрішили, однак не впадають у відчай щодо себе, але сподобляються людинолюбства Божого, то, якщо і сам згрішиш, сильніше надіявся на спасіння. Коли Єзавель сказала: «Нехай те і те зроблять мені боги, і ще більше зроблять, якщо я завтра до цього часу не зроблю з твоєю душею того, що зроблено з душею кожного з них», то Ілля, почувши це, втік і біг сорок днів.

О, надмірна малодушність! Почув слово жінки — і втік, перебуваючи в дорозі сорок днів. Не день, не два і не три, але як тільки слово цієї жінки дійшло до пророка, він від малодушності не знав, що робить, піддавшись такій втечі. Що з тобою, Ілле? Ти закрив небо і зупинив дощ, виявив владу над повітрям, призвав з неба вогонь, заколов жерців, говорив до царя Ахаава: «Ти і дім батька твого». Ти сказав: «Живий Господь…, у ці роки не буде дощу, хіба тільки за моїм словом». Ти зробив дім вдови током і снопами, повелівав стихіями, а почувши слова блудниці, втік, і одна жінка відвела тебе в полон? Дві твердині були похитнуті жінкою: Петро злякався рабині, а цей — Єзавелі. Обидва впали в однакові гріхи. І біг Ілля сорок днів. Де ж та ревність твоя, Ілле, коли ти говорив: «Живий Господь…, не буде дощу, хіба тільки за моїм словом», коли ти викривав царя Ахаава, коли призивав вогонь? Стільки зробив ти і не переніс слів однієї жінки? Де та твердість твоя, коли ти не хотів просити Господа твого, щоб Він послав дощ на землю? Він яскравими знаками говорив тобі:

— Помолися Мені, хоч Я і без тебе можу дати дощ, але не хочу. Щоб ти, як був винуватцем зла, так зробився і зачинателем дарування благ.

Справді ти, Ілле, вчинив справу, сповнену жорстокості. Бог змилосердився над нещастям, бо Він — Творець усього і Творець усіх, так само як і піклується про все. Він хотів пом’якшити твою нелюдяність, але ти залишався таким же. Він говорив тобі:

— Я знаю горе, яке відбувається, чую крики матерів, бачу ридання дітей, бачу винищування землі, яку Я створив, і хочу змилосердитися. Але не хочу образити тебе і без твоєї згоди посилати дощ, щоб ти, який був винуватцем зла, не залишився далеким від добра. Я роблю тобі честь.

О, людинолюбство Владики, яке перемагається благоволінням до раба! Однак він багато думав про себе, що він безгрішний, а тепер сам виявився у гріху, оскільки Бог допустив це з наміром, щоб, отримавши поблажливість, не був жорстоким до інших. І біг Ілля, сказано в Писанні, «сорок днів» (3 Цар. 19, 8). Де ті слова, які говорив він до п’ятидесятників, і якими зводив вогонь і спалив їх? Так Бог хотів показати, що і тоді, коли Ілля звершував чудеса, він діяв не сам від себе, але силою Божою. Тому поглянь, що відбувається. Коли діяв Бог, тоді падали і царі, і начальники, і народ, а коли Бог відступив, тоді навіть жінка виявилася страшною. Бог відступив, і людська природа була осоромлена.

Тим часом, після сорокаденної втечі Ілля прийшов і спав в одному місці. До нього приходить Бог, турботливий і людинолюбний Владика до раба, і що говорить йому? Хоч Він знав, чому той прийшов сюди, однак запитує: «Чому ти тут, Ілле?» (3 Цар. 19, 9), — натякаючи на його втечу і ніби кажучи:

— Ти втік. Де твоя колишня відвага? Навчися ж не надіятися на самого себе. «Чому ти тут, Ілле?».

Ілля відповідає, однак, одне маючи на думці, а інше виражаючи словами. Що ж говорить Ілля? «Господи, зруйнували Твої жертовники і пророків Твоїх убили; залишився я один, але і моєї душі шукають, щоб відняти її» (3 Цар. 19, 10). А що йому Бог? Він тут же викриває його.

— Не тому ти втік, Ілле, — говорить Він, — бо не тільки ти не поклонився Ваалові.

І далі, викриваючи його, продовжує: «Я залишив між ізраїльтянами сім тисяч [мужів], усіх цих коліна не схилялися перед Ваалом» (3 Цар. 19, 18). Отже, Бог викрив його, що він не тому утік, але налякавшись жінки. Одна жінка зробила вигнанцем і втікачем такого високого і великого мужа, щоб ти, Ілле, коли звершуєш щось дивне, навчився приписувати це не собі, а силі Божій.

Чи бачиш, як була осоромлена природа, коли відступила благодать? Ілля біг сорок днів. О, сила страху! О, надмірність малодушності! Біг він не день, не два, не три, а сорок днів, вийшов у безлюдні місця, не маючи їжі, не запасся їстівними припасами, бо, переповнившись страхом, не думав про це, але бігу ненаселені місця. Слово жінки дійшло до пророка і, наче вітер, сильно вдаряючи у вітрило, стрімко несе судно, так і це слово, дійшовши до пророка, з великою стрімкістю перенесло його в пустелю. Де ж, Ілле, твоя колишня відвага? Де погрозливі вуста? Де язик, який управляв дощами? Де той, котрий повелівав обома стихіями: то закривав небо, то прикликав вогонь на жертву? Але, як я вже сказав, усе це робив він під дією благодаті. Тому він і викривається Богом.

Чи бачиш, як було допущено йому впасти у малий гріх, щоб цілковито одягнутися в одяг людинолюбства? Отже, Ілле, нарешті ти напоумлений. Тому після того, як ти напоумлений і навчений твоїм Владикою, будь людинолюбним, як твій Владика. Чи бачиш, як Бог допустив упасти в малий гріх стовпам, бастіонам і твердиням? Це для того, щоб вони у випадку власної безгрішності не відлучали всіх від церкви, щоб вони, коли побачать якого-небудь грішника і захочуть виявити до нього немилосердя, згадали про власну гріховність і виявили до нього таке ж людинолюбство, якого самі сподобилися від Владики. Це ми сказали не для осуду праведників, але бажаючи підготувати вам шлях до спасіння, щоб ви, коли згрішите, пригадуючи праведників, які згрішили, і за допомогою покаяння не відчули приниження своєї честі, самі не впадали у відчай щодо свого спасіння. Ми спочатку сказали про їхні чесноти, а потім згадали про гріхи. Так і ти, якщо грішний, не залишай церкву. Якщо праведний, також не залишай її, щоб, завжди зберігаючи у своїй пам’яті те, що пізнав із Писання, ти залишався праведним, пам’ятаючи про Царство Небесне і ті блага, які приготував Бог для тих, котрі люблять Його. Йому ж належить слава із Сином і Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. Переклад за церковнослов’янським текстом Біблії. [↩]

Опубліковано: 04.02.2016.