«Наша Парафія»

Відвага мучениць — плід смерті Христової,
яка ліквідувала страх смерті. Боялися смерті
Авраам, Яків та Ілля, а нині нехтують нею жінки.
Свв. мучениці під час гоніння покидають рідне
місто, Бог охороняє їх у дорозі, їхнє життя в Едесі,
посилення гоніння за провіщенням Христовим.
Чоловік і батько є гонителем і схоплює їх.
Вони кидаються в ріку, приймаючи правдиве
хрещення. Значення такого подвигу для їхньої
матері, яка боялася не катувань, а наруги

1. Не минуло ще й двадцяти днів, як ми звершували пам’ять Хреста, і ось уже звершуємо пам’ять мучениць. Чи бачиш, як скоро явився плід смерті Христової? Заради тієї Вівці потерпіли заколення ці юнки, заради того Агнця ці жертви, заради тієї Жертви ці приношення. Не минуло ще двадцяти днів, і вже дерево Хреста проростило прекрасні пагони мучеників. Такими є дії Христової смерті.

Отже, поглянь на доказ сказаного тоді, який виправдався сьогодні самими справами. Тоді я говорив: «Розбив Він брами мідні і замки залізні зламав» (Пс. 106, 16), — сьогодні це відкрилося насправді. Якби Він не розбив брами мідні, то жінки не наважилися б увійти так легко при закритих брамах. Якби Він не зламав залізні замки, то діви не змогли б зняти їх. Якби Він не зробив в’язницю непридатною, то мучениці не ввійшли б з такою безстрашністю.

Благословенний Бог — жінка сміливо повстає проти смерті — жінка, яка ввела смерть у наше життя, (жінка) — стародавнє знаряддя диявола, це (знаряддя) скинуло силу диявола. Сосуд немічний і легко ранима стала зброєю непереможною. Жінка насмілилася повстати проти смерті. Хто не здивувався б? Нехай осоромляться язичники, нехай застидаються юдеї, які не вірують у воскресіння Христове. Для чого, скажи мені, шукаєш ти більшого знамення цього воскресіння, коли бачиш таку переміну, що сталася насправді? Жінки сміливо повстають проти смерті, проти того, що колись було страшним і жахливим навіть для святих мужів.

Поглянь же, який страх був перед нею колись, щоб, споглядаючи на теперішню зневагу до неї, ти дивувався Винуватцю цієї переміни — Богові. Поглянь на колишню її силу, щоб, переконавшись у теперішньому її безсиллі, ти дякував Христові, Який зробив її цілком безсилою. Колись, улюблений, не було нічого сильнішого за смерть і нікого слабшого за нас, а тепер немає нічого слабкішого за неї і нікого сильнішого за нас. Чи бачиш, яка дивна переміна сталася, як Бог зробив сильне слабким, а слабке сильним, виявивши для нас у тому й іншому Свою могутність?

Але щоб сказане не було тільки вираженням особистої думки, я приведу і доказ. По-перше, якщо бажаєте, ми покажемо, як колись боялися смерті не тільки грішники, але й святі люди, які мали велику відвагу перед Богом, які відзначалися доблесними справами і досягли всяких чеснот. Але я показую це не для того, щоб засуджувати святих, а щоб виявити подив силі Божій. Отже, звідки видно, що лик смерті колись був страшний і всі жахалися її і тремтіли? З прикладу першого патріарха. Авраам, патріарх, праведник, друг Божий, який залишив батьківщину, і дім, і рідних, і друзів і зневажив усе земне заради волі Божої, так боявся і тремтів перед смертю, що, маючи намір увійти до Єгипту, сказав своїй дружині: «Ось, я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе…, уб’ють мене, а тебе залишать. — Що ж? — Скажи ж, що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя через тебе» (Бут. 12, 11–13). Що це, святий патріарху? Ти нехтуєш безчестям дружини, образою шлюбного ложа, руйнуванням шлюбу? Скажи мені, ти так боїшся смерті? І не тільки зневажаєш цим, але й сплітаєш обман разом із дружиною, граєш разом з нею ганебну драму і, щоб єгипетський цар, спокушаючись на перелюб, не зробив цього явно, одягаєш на неї маску сестри, знімаючи з неї назву дружини?

Однак я боюся, щоб ми, намагаючись ослабити силу смерті, не осудили праведника, тому я постараюся зробити те й інше: і показати безсилля смерті, і звільнити його від такого осуду. Але насамперед необхідно довести, що він боявся смерті, і тоді звільнимо його від дорікань. Погляньмо ж, яку страшну і нестерпну справу він пережив, оскільки бачити свою дружину зганьбленою і дивитися, як з нею чинять перелюбство, це нестерпніше за тисячі смертей. Але що я говорю: як з нею чинять перелюб? Навіть, якщо чоловік має в душі просту думку підозри щодо неї, то й тоді для нього все життя стає не життям. Пристрасть ревнощів — це для нього вогонь і невгасиме полум’я, про болючу і нездоланну силу якого хтось сказав: «Ревнощі — лють чоловіка, і не пощадить він у день помсти, не прийме ніякого викупу і не задовольниться, скільки б ти не примножував дари» (Притч. 6, 34–35). І в іншому місці: «Люті, як пекло, ревнощі» (Пісн. 8, 6). Як неможливо, говорить він, умилостивити пекло грошима, так і заспокоїти та примирити ревнивого. Багато хто часто віддав би свою душу, щоб знайти перелюбника, й охоче став би пити навіть кров чоловіка, котрий образив дружину, і зважився б учинити і потерпіти для цього все. А праведник однак переніс цю нестерпну, болючу і нездоланну пристрасть з великим терпінням і зневажив образою своєї дружини через страх перед смертю і кончиною.

2. Отже, з цього видно, що він боявся смерті. Тепер же час звільнити його від дорікань і обвинувачення за це, насамперед назвавши саме обвинувачення. Яке ж це обвинувачення?

— Йому, — говорять, — краще було вмерти, ніж зневажити образою дружини.

За це й обвинувачують його деякі, що він зважився краще врятувати своє життя, ніж цнотливість дружини. Що ти кажеш? Йому краще було вмерти, ніж зневажити образою дружини? Але яка була б від цього користь? Якби він, помираючи, міг врятувати дружину від образи, тоді ви це кажете дуже добре. Але, якщо, померши, він не приносив цим ніякої користі дружині для її порятунку від образи, то для чого йому без потреби і даремно жертвувати своїм життям? А щоб ти переконався, що він, навіть померши, не зміг би врятувати її від перелюбу, послухай, що говорить він: «Коли єгиптяни побачать тебе…, уб’ють мене, а тебе залишать» (Бут. 12, 12).

Отже, мали звершитися два злочини: перелюб і вбивство. Справою не малої розсудливості було з цих двох відвернути принаймні один. Якби він (знову скажу те ж саме), віддавши душу свою, врятував дружину від образи, і єгиптяни, убивши праведника, не торкнулися б Сари, то ти обвинувачуєш справедливо. Але якщо і після його смерті дружина все одно мала зазнати образи, то для чого ти засуджуєш праведника за те, що коли мали звершитися два злочини, перелюб і вбивство, він своєю мудрістю відвернув один із них, тобто вбивство? За це, навпаки, якраз необхідно хвалити його, що він уберіг руку перелюбника незаплямованою кров’ю. Ти не можеш сказати, що вона тільки словами «я сестра його» схиляла єгиптянина до образи, бо, якби вона навіть сказала: «Я дружина його», — то й тоді він не відстав би. Це пояснив і сам Авраам, сказавши: «Коли побачать тебе…, уб’ють мене, а тебе залишать». Так, якби вона сказала, що вона була його дружиною, то звершилися б і перелюб, і вбивство, а коли вона сказала, що сестра, то вбивство відхилилося. Бачиш, як із двох злочинів, які мали звершитися, він своєю мудрістю один застеріг?

Чи хочеш знати, як він, по можливості зі свого боку, відвернув також і вину перелюбу, не допустивши єгиптянина стати і перелюбником? Вислухай знову уважно його ж слова: «Скажи ж, — говорить, — що моя сестра». Що він говорить? Той, хто взяв його сестру, не є перелюбником, оскільки перелюбник визначається відповідно до наміру. І Юда, який увійшов до своєї невістки Фамарі, не вважався перелюбником, оскільки увійшов до неї не як до невістки, але як до блудниці (Бут. 38, 15). Так і тут єгиптянин, який мав узяти її не як дружину Авраама, але як сестру, не став би вважатися перелюбником.

— Але, — скажуть, — як це стосується Авраама, який знав, що віддавав свою дружину, а не сестру?

І в цьому він не винен. Якби єгиптянин, почувши, що вона дружина Авраама, утримався від образи, то ти справедливо засуджував би праведника, а якщо звання дружини нічим не могло допомогти Сарі, щоб уникнути образи, як і сам він сказав: «Скажуть: це дружина його…, і тебе залишать», тоді тим більше треба хвалити праведника за те, що в таких скрутних обставинах він зумів і зберегти єгиптянина чистим від крові і, по можливості, зменшити провину образи.

Звернемося тепер і до його онука Якова, і ти побачиш, що і він боявся і лякався смерті — чоловік, який з юного віку виявив апостольську мудрість. Як Павло дав закон учням, кажучи: «Маючи їжу й одяг, будемо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8), так і він просив у Бога: «Якщо (Господь) дасть мені хліб їсти й одяг одягтися» (Бут. 28, 20), то досить для нас. Однак і він, який не шукав нічого більш необхідного, який знехтував своїм домом, який отримав благословення, був слухняним матері, друг Божий, мудрістю перевершив природу (бо він, будучи другим за природою, став першим за благословенням), він, який мав таку силу, який був настільки мудрим, який виявив таке благочестя — після незліченних трудів, після незліченних зусиль, після незліченних подвигів і багатьох вінців, повертаючись на батьківщину і готуючись зустрітися з братом, ніби очікуючи побачити дикого звіра і боячись його злопам’ятства, припадає до Бога і волає: «Визволи мене від руки брата мого, тому що я боюся його, щоб він, прийшовши, не убив мене і матері з дітьми» (Бут. 32, 11). Чи бачиш, як і він боявся смерті, як тремтів і волав про це до Бога?

Якщо хочеш, то я покажу тобі ще й іншого великого мужа, який пережив те ж саме? Уяви собі Іллю, душу божественну, яка сягала до небес. Той, котрий зачинив небо і знову відчинив його, звів вогонь з неба, приніс дивну жертву, виявляв ревність до Бога, явив ангельське життя в людському тілі, не мав нічого, крім плаща, був вище від усього людського, — так тремтів і боявся смерті, що після всього, після неба і жертвоприношень, після плаща і пустелі, після такої мудрості і відваги, злякався немічної жінки і, як наслідок, утік. Коли Єзавель сказала: «Нехай те і те зроблять мені боги, і ще більше зроблять, якщо я завтра до цього часу не зроблю з твоєю душею того, що зроблено з душею кожного з них, (то налякався Ілля)…, — сказано в Писанні, — і біг сорок днів» (3 Цар. 19, 2–3, 8).

3. Бачиш, яка страшна смерть? Тому прославляймо Владику, що страшне для пророків Він зробив байдужим для жінок. Ілля тікав від смерті, а жінки прибігли до смерті; він відскочив від смерті, а вони прагнули смерті. Бачиш, яка переміна раптом сталася? Чоловіки, подібні до Авраама та Іллі, бояться смерті, а жінки потоптали смерть своїми ногами, наче бруд. Але не будемо засуджувати і тих святих. Це не їхня провина, це була неміч природи, а не провина волі. Бог хотів, щоб смерть тоді була страшною задля того, щоб потім відкрилася велич благодаті. Він хотів, щоб вона була страшною, оскільки вона була покаранням, а тому не хотів, щоб зменшувалася погроза покарання, щоб люди не стали ще більш байдужими.

— Нехай, — говорив Він, — залишається цей вирок, лякаючи і напоумляючи їх. Буде, буде час, коли вони звільняться і від цього страху.

Що і насправді сталося. А що Він звільнив нас від цього страху, це показують мученики, а раніше мучеників показує Павло. Ти чув, як у Старому Завіті говорив Авраам: «Уб’ють мене, а тебе залишать»? Чув, як говорив Яків: «Визволи мене (Господи) від руки брата мого, тому що я боюся його»? Бачив, як Ілля тікав від жіночої погрози смертю? Послухай же, як ставиться до цієї справи Павло. Чи вважає він смерть страшною, як вони, чи засмучується при її настанні і чи боїться? Навпаки, він вважає її навіть жаданою і тому говорить: «Визволитися і бути з Христом — це незрівнянно краще» (Флп. 1, 23). Для тих страшно, а для нього краще. Для тих неприємно, а для нього приємно. І цілком природно, адже колись смерть зводила до пекла, а тепер смерть передає Христові. Тому Яків говорив: «Зведете ви сивину мою з печаллю в могилу» (Бут. 42, 38); а Павло говорить: «Визволитися і бути з Христом для мене незрівнянно краще».

Однак він говорить це, не засуджуючи цього життя, (цього не було, стережімося, щоб не дати єретикам причини для нападу), і не уникаючи її, як зла, але прагнучи до майбутнього, як до кращого. Він не сказав: «Визволитися і бути з Христом добре», але «краще». А краще — це краще чогось доброго. Як у словах: «Хто видає заміж свою дівчину, добре робить; а хто не видає, робить краще» (1 Кор. 7, 38), він показує, що шлюб добрий, але дівоцтво краще, так і тут: це життя, говорить, добре, але майбутнє набагато краще. І в іншому місці, роздумуючи про те ж саме, він говорив: «Коли я і роблюся жертвою за жертву і служіння вірі вашій, то радію і співрадію усім вам. Про це саме і ви радійте і співрадійте мені» (Флп. 2, 17–18). Що ти говориш? Ти вмираєш, Павле, і призиваєш людей до участі в радості? Що, скажи мені, сталося з тобою?

— Я не вмираю, — говорить він, — але піднімаюся до кращого життя.

Як люди, які отримують владу, запрошують багатьох брати участь у їхній радості, так і Павло, йдучи на смерть, закликав інших співчувати йому, оскільки смерть — це відпочинок і звільнення від трудів, відплата за подвиги, нагорода за боротьбу і вінець. Тому спочатку за померлим були ридання і плач, а тепер — псалми і піснеспіви. Так Якова оплакували сорок днів, стільки ж днів оплакували і Мойсея, і юдеї печалилися, бо смерть тоді була смертю. Тепер не так, а звершуються піснеспіви, молитви і псалми. Усе це показує, що смерть містить у собі задоволення, адже псалми — це символ радості: «Хто з вас у доброму настрої, — сказано, — нехай співає псалми» (Як. 5, 13). Оскільки ми сповнені радості, тому і за померлими співаємо псалми, які переконують нас не боятися смерті.. «Повернися, душе моя, у спокій твій, — сказано, — бо Господь облагодіяв тебе» (Пс. 114, 6). Бачиш, що смерть є благодіяння і відпочинок? Хто увійшов у цей спокій, той відпочив від справ своїх, як Бог — від Своїх.

4. Це про смерть. А тепер повернемося до похвали мученицям, якщо ви не стомилися слухати, оскільки сказане брало для себе привід від похвали мученицям. Однак необхідно повернутися трохи назад. Колись проти Церкви була піднята важка війна, найжорстокіша зі всіх воєн. Це була війна двояка: внутрішня і зовнішня. Перша — з домашніми, друга — з ворогами, одна з чужими, інша з близькими. Якби вона була навіть простою війною, зло було б нестерпним, і якби вона велася тільки ззовні, то й тоді розміри лиха були б великими. Але тепер вона була двоякою, і та, котра велася з домашніми, була тяжчою від зовнішньої. Відкритого ворога можна легко остерегтися, а того, хто має маску друга і приховує в собі ворожі почуття, важко уловити тому, хто зазнає його підступів.

Отже, тоді була двояка війна: одна міжусобна, інша насувалася від зовнішніх, а вірніше, якщо сказати правду, то і та, й інша були міжусобними. І ті, що нападали ззовні: і судді, і начальники, і воїни були не які-небудь чужоземці і варвари чи люди іншого правління і царства, але керувалися тими ж законами, жили в тій же країні, брали участь в одному і тому ж суспільному житті. Отже, міжусобною була війна і із суддями, але більш жорстокою була війна з рідними — незвичайна, дивна і сповнена великою ненавистю. Брати віддавали братів, батьки — дітей, чоловіки — дружин, усякі родинні права були знехтувані, весь світ був у сум’ятті, і ніхто тоді нікого не визнавав, оскільки диявол панував із надзвичайною силою.

Отож, серед такого сум’яття і війни ці жінки, якщо тільки їх можна називати жінками, адже вони в жіночому тілі виявляли дух чоловіків, чи вірніше, — не тільки виявляли дух чоловіків, але перевершили саму природу і рівнялися з безтілесними силами. Отже, ці жінки, залишивши місто і дім, і рідних, переселилися в чужу країну.

— Якщо Христос, — говорили вони, — зазнає безчестя, то для нас не може бути нічого більш цінного і необхідного.

Тому, залишивши все, вони пішли. Подібно, як у будинку, який зайнявся серед ночі, ті, що сплять у ньому, почувши тривогу, негайно схоплюються з постелі і тікають з дому, не взявши з собою нічого з того, що є в домі, оскільки піклуються тільки про одне — якнайшвидше врятувати від полум’я своє тіло і випередити плин вогню, який поширюється з великою швидкістю, так учинили і ці жінки. Бачачи весь світ у полум’ї, вони тут же схопилися і вискочили з воріт міста, піклуючись тільки про одне, — щоб всіма засобами забезпечити спасіння своєї душі. Справді, тоді була сильна пожежа і панувала глибока темрява, темрява більша від нічної. І тому, ніби в темряві, друзі не пізнавали друзів і чоловіки віддавали дружин, повз ворогів проходили, а на друзів і на домашніх нападали — був жорстокий нічний бій, і все було у великому сум’ятті. Тоді вони вийшли і залишили свій край, наслідуючи патріарха Авраама, якому було сказано: «Піди з землі твоєї, від роду твого» (Бут. 12, 1). Час гоніння спонукав і їх піти із землі і від роду, щоб успадкувати небо.

І ось вийшла з дому жінка, маючи біля себе двох дочок. Не пропусти цього поза увагою, слухаючи, що вийшли жінки, благородно виховані, які ніколи не переживали таких нещасть, але думкою уяви, яким було це горе, скільки труднощів воно таїло в собі. Якщо переживають чимало труднощів, переносять багато неприємностей люди, які, починаючи звичайну подорож, запаслися кіньми, мають слуг, безпечно подорожують і мають можливість повернутися, як тільки захочуть, то коли відправляється жінка і діви, коли немає слуг, а є зрада друзів, і сум’яття, і безладдя, і нестерпний страх, і різноманітні небезпеки, і втеча заради душі, і вороги зі всіх боків, — яке слово може виразити подвиг цих жінок, їхню мужність, великодушність, віру? Якби вийшла одна мати, то подвиг не був би настільки нестерпним. Але тепер вона повела і дочок, причому двох дівиць, тому небезпека була подвійною і турбота набагато збільшувалася, бо чим більше майна, тим важче його охороняти.

Отже, вона вийшла, маючи біля себе дів і не маючи можливості заховати їх у внутрішніх покоях. Ви знаєте, що для збереження цвіту дівоцтва використовуються і внутрішні покої, і жіночі відділення в домі, і двері, і замки, і сторожа, і спостерігачі, і служниці, і виховательки, і постійна присутність матері, і піклування батька, і безліч турбот з боку батьків, і, попри все це, воно ледь зберігається. А вона не мала жодної подібної охорони. Як же вона могла вберегти їх? Через дотримання Божественних законів. Вона не мала довкола себе стін житла, зате мала міцну руку, яка покриває звище. Вона не мала ані дверей, ані замків, зате мала істинні двері, які захищають від підступів. Як дім Лота, хоч і був в осаді серед Содому, однак не зазнав жодної шкоди, оскільки в ньому перебували ангели, так і ці мучениці, знаходячись серед содомлян та всяких ворогів і будучи осадженими зі всіх сторін, не зазнали жодної шкоди, оскільки в їхніх душах жив Владика ангелів. І, проходячи пустельним шляхом, вони ніскільки не постраждали, бо йшли істинним шляхом, який вів їх до неба. Тому серед такої війни та сум’яття, охоплені хвилями, вони йшли безпечно. І дивно, що овець вели серед вовків, ягнята проходили серед левів, однак ніхто не дивився на них нескромними очима, але як содомлянам, котрі стояли біля дверей, Бог не попустив побачити вхід (Бут. 9, 10), так і тоді Він засліпив зір усім, щоб не були ображені дівственні тіла.

5. Отже, вони направляються до міста, яке називається Едеса, до міста, що було грубіше, ніж багато інших, але й благочестивіше, оскільки, на їхню думку, що могло зрівнятися з цим містом, щоб знайти притулок серед такого хвилювання і мати пристань серед такої бурі? І місто приймає мандрівниць, мандрівниць землі, але громадянок неба, і, прийнявши, зберегло цю заставу. Однак нехай ніхто не обвинувачує цих жінок у слабодухості за те, що вони втекли. Вони виконували веління Господа, Який говорить: «Коли ж гнатимуть вас в одному місті, біжіть в інше» (Мф. 10, 23). Прислухаючись до цього, вони втекли, і так був сплетений для них один вінець. Який же? Вінець за зневагу до всього земного. «Всякий, хто залишить дім або братів, або сестер, або батька, або матір, або землі, одержить, — сказано, — у стократ і успадкує життя вічне» (Мф. 19, 29). І були вони там, маючи співмешканцем Христа, — «де двоє чи троє зібрані…, там Він є серед них» (Мф. 18, 20). А коли вони були не тільки зібрані, але й тікали заради імені Його, то чи не набагато більше залучили собі Його допомогу?

Коли ці жінки проживали там, раптом скрізь стали розсилатися лукаві веління, в яких було велике насилля і варварська жорстокість. У них було сказано: «Нехай домашні віддають домашніх, чоловіки — дружин, батьки — дітей, діти — батьків, брати — братів, друзі — друзів». А ти пригадай тут слова Христові і подивуйся Його провіщенню — все це Він провістив наперед. «Видасть, — сказав Він, — брат брата, і батько сина; і повстануть діти на батьків» (Мф. 10, 21). Провістив же Він це тоді для наступних трьох цілей. По-перше, для того, щоб ми пізнали Його силу і те, що Він є істинний Бог, Який наперед знає те, чого ще не було. А що Він справді заради цього провіщав майбутнє, послухай, як Він Сам говорить: «І ось Я сказав вам про те, перш ніж збулося, щоб ви повірили, коли збудеться», що це Я (Ін. 14, 29). По-друге, щоб ніхто з ворогів не говорив, що це відбувається через Його необізнаність чи немічність. Той, Хто наперед передбачав, міг і перешкодити, але не перешкодив, щоб вінці були більш сяючими. Тому Він провіщав про це. Він провіщав і заради іншої, третьої мети. Яка ж це мета? Та, щоб зробити подвиг більш легким для тих, котрі знаходяться на арені. Адже несподівані нещастя, якими б вони не були, здаються важкими і нестерпними, а ті, які очікувалися і наперед обмірковувалися, бувають легкими і стерпними.

Отже, вороги, видаючи тоді такі веління, виявляли і свою жорстокість, і мимоволі підтверджували провіщення Христове. Брати віддавали братів, і батьки — дітей. Сама природа повставала проти себе, родини розділялися між собою, всі закони цілковито спотворювалися, все було переповнене якимсь сум’яттям і безладдям, і тоді біси наповняли доми кров’ю рідних. Батько, який віддавав сина, звичайно, вбивав його. Та хоч він і не встромляв меча і не звершував убивство своєю рукою, однак звершував усе наміром, бо хто віддав убивці того, хто має бути убитим, той сам учинив убивство.

— Зробимо ж їх через зраду дітовбивцями, — говорили біси, — і дітей зробимо батьковбивцями.

Бо ж у давнину такі жертви їм приносилися, і батьки заколювали дітей. Про це волав пророк, кажучи: «Приносили в жертву бісам синів своїх і дочок своїх» (Пс. 105, 37). І такої крові вони жадали! Оскільки Христос припинив ці нечестиві й огидні жертвоприношення, то вони намагалися знову відновити їх, але не сміли безсоромно і відкрито сказати: заколюйте дітей ваших, бо ніхто не став би їх слухати. Тому вони звершують це іншим шляхом і хитро вигадують цей закон, наказавши батькам віддавати дітей через суддів.

— Для нас, — говорять вони, — немає різниці, чи хтось сам заколе сина, чи віддасть на заколення, бо і той, і цей — дітовбивець.

Отже, можна було бачити батьковбивць, дітовбивців, братовбивць, усе в сум’ятті та безладді. Однак ці жінки насолоджувалися глибоким спокоєм, оскільки їх зі всіх боків оберігала надія на майбутнє. Перебуваючи навіть у чужому краю, вони не були на чужині: вони мали істинну батьківщину — віру, мали своє місто — сповідання і, маючи благі надії, не переймалися нічим земним, оскільки дивилися тільки на майбутнє. Коли так склалися справи, зупиняється у тому місті батько, маючи біля себе воїнів для лову здобичі. Зупиняється батько і чоловік, батько цих дочок і чоловік цієї жінки, якщо тільки можна назвати батьком чи чоловіком того, хто займається такими справами. Однак краще пощадимо його, наскільки це можливо, бо він був батьком мучениць і чоловіком мучениці — не будемо нашими обвинуваченнями робити його рану більш тяжкою.

6. Поглянь на розсудливість цих жінок. Коли необхідно було тікати, вони втекли, а коли потрібно було вступити в боротьбу, вони зупинилися і, будучи схопленими, наслідували любов Христову. Бо як не потрібно накликати на себе спокуси, так потрібно боротися з ними, коли вони наступлять, щоб там показати лагідність, а тут — мужність. Саме так вони тоді і зробили: повернулися і взялися за подвиг, бо і поприще відкрилося, і час закликав до подвигів. А подвиг вони несли таким чином.

Прийшли вони до міста, яке називається Ієраполь, а звідти зійшли до міста, воістину священного. Біля тієї дороги, якою вони поверталися, протікала ріка, і вони заховалися від воїнів, коли ті обідали і пиячили, а деякі говорять, що і батько сприяв їм обманути воїнів, і я цьому вірю. Можливо, що він зробив це для того, щоб через таку зраду зміг у день суду подати бодай мале виправдання на свою користь, а саме, що він сприяв, допомагав і зробив більш легкою їхню дорогу до мучеництва. Прийнявши, таким чином, його помічником і знайшовши через нього можливість обманути воїнів, вони ввійшли на середину ріки й опустилися в її хвилі. Увійшла мати з двома дочками — нехай слухають і матері, і діви, і нехай одні так само підкоряються матерям, а інші так само виховують дочок, так само люблять своїх дітей.

Отже, увійшла мати на середину, тримаючи з обох боків дочок, заміжня серед незаміжніх. І було подружжя серед дівоцтва, а посередині Христос. Як корінь дерева, який з обох боків має дві стоячі гілки, так і ця блаженна увійшла тоді, маючи з обох боків цих дів, опустила їх у воду, і так вони потонули, чи вірніше, — не потонули, а хрестилися новим і незвичайним хрещенням. А коли ти хочеш переконатися, що ця подія була безсумнівним хрещенням, то послухай, як Христос називає хрещенням Свою смерть. Так, розмовляючи із синами Зеведеєвими, Він говорить: «Чашу Мою будете пити і хрещенням, яким Я хрещуся, будете хреститися» (Мф. 20, 23). А яким хрещенням хрестився Христос після хрещення Іоанового, крім смерті і Хреста? Як Яків, не розп’ятий, але усічений мечем, хрестився хрещенням Христовим, так і ці, хоч і не були розп’яті, а померли від води, хрестившись хрещенням Христовим. І хрестила їх мати.

Що ти кажеш? Жінка хрестить? Так, таким хрещенням і жінки хрестять, як тоді вона і хрестила, і була священиком. Вона привела розумні жертви, і намір став для неї рукоположенням. І дивним є те, що, приносячи жертву, вона не мала потреби ані в жертовнику, ані в дровах, ані у вогні, ані в ножі, оскільки сама стала всім: і жертовником, і дровами, і ножем, і вогнем. Це було жертвопринесенням і хрещенням більш безсумнівним, ніж звичайне хрещення. Про це говорить Павло: «З’єднані з Ним подобою смерті Його» (Рим. 6, 5). А про хрещення мучеників уже не говорить: «… подобою смерті Його», але: «…уподібнюючись смерті Його» (Флп. 3, 10).

Отже, мати ввела дочок у ріку, ніби намірюючись увести їх не в ріку, а в самі священні чертоги, увела їх, тримаючи з обох боків і промовляючи: «Ось я і діти, яких дав мені Бог» (Іс. 8, 18). Ти мені дав їх, я вручаю їх Тобі, моє надбання і саму себе. Отож, мучеництво цієї жінки було двояке, або краще сказати, — трояке: вона потерпіла мучеництво один раз через саму себе і двічі через двох дочок. І як наміряючись кинутися сама, вона потребувала великого терпіння, так і захоплюючи за собою дітей, потребувала такого ж терпіння, чи вірніше, набагато більшого, бо жінки, зазвичай, не так печаляться тоді, коли самі готуються померти, як тоді, коли цього мають зазнати їхні дочки. Тож, вона більше зазнала мук через дочок — вона опиралася силі самої природи, вистояла проти полум’я материнських мук, проти нестерпного сум’яття в душі і проти збурювання утроби. Якщо ті, котрі бачать помираючою одну дочку, вважають життя не життям, то уяви, які муки пережила в собі ця, перетерпівши явно те, про що для інших нестерпно навіть слухати, коли бачила двох дочок, які не вмирають раптом біля неї, а вела їх на смерть власноручно.

Воїни, нічого не знаючи про це, залишалися в надії взяти їх знову, а вони вже були з воїнами Христовими, з небесними ангелами. Однак сторожа не бачила цього, бо не мала очей віри. Павло говорить про матір, що вона «спасеться через народження дітей» (1 Тим. 2, 15), а тут дочки спаслися за допомогою матері. Так матері повинні народжувати дітей. Справді, ці муки народження кращі, ніж перші. Хоч у них сильніше страждання, зате більше користі. Про ці муки народження знають ті, котрі були матерями. Вони знають, які муки — бачити помираючими своїх дочок. Однак самою власноручно стати причиною їхньої смерті — це невимовно вища ступінь.

7. Але чому ця жінка не пішла в судилище? Вона хотіла раніше бою отримати трофей, раніше подвигів схопити вінець, раніше боротьби отримати нагороду, боячись не мук, а нахабних поглядів невірних. Вона не боялася того, що хтось почне рвати її ребра, але боялася, щоб хто-небудь не розтлив дівоцтва дочок. А що вона боялася саме цього, а не того, і тому не пішла в судилище, видно з наступного. У ріці вона перетерпіла набагато тяжчі муки, бо набагато тяжче і болісніше, як я вже сказав, топити своєю рукою власну утробу, тобто дочок, і бачити їх потопаючими, ніж бачити свою плоть у тортурах. Набагато більше мудрості потрібно було їй для того, щоб змогти тримати руки дітей і захоплювати їх із собою в річкові хвилі, ніж для того, щоб переносити катування. Не однаково болісно — бачити дочок, як вони страждають від інших, ніж самій спричиняти їм смерть, самою стати знаряддям кончини, самій замінити для них катів — останнє набагато важче і нестерпніше, ніж перше.

Мої слова підтвердять усі, котрі були матерями, відчули болі народження, мали дочок. Як вона вхопила своїх дітей за руки? Як не заціпнула її рука? Як не ослабли жили? Як не втратила розум? Як розум міг служити тому, що робилося? Справді, те, що відбувалося, гірше за тисячі катувань, бо в неї замість тіла катувалася душа.

Але доки ми будемо намагатися осягнути неосяжне? Жодне слово не зможе зобразити велич цього страждання. Тільки та жінка, яка пережила це і понесла цей подвиг, знає, якими є ці подвиги. Нехай слухають це матері, нехай слухають діви. Матері для того, щоб так виховувати дочок, а діви для того, щоб так коритися матерям. Потрібно не тільки хвалити матір, яка звершила це, але дивуватися і дочкам, які послухалися її в цьому. Ані мати не мала потреби в кайданах для цих жертв і приношень, ані діви не відскочили, а з однаковим духом і відданістю несли ярмо мучеництва і так увійшли в ріку, залишивши взуття на березі.

Зробили ж вони це з жалю до стражів — такою була передбачливість цих святих! Вони постаралися залишити їм ознаку, щоб могли виправдатися в судилищі, щоб жорстокий і суворий суддя не зміг обвинуватити їх у зраді й у тому, що вони, узявши срібло, відпустили цих жінок. Тому вони і залишили взуття, яке підтверджувало безвинність воїнів, що не з їхнього відома, а без відома вони самі кинулися в ріку.

Можливо, великою стала у вас любов до цих святих, тому будемо з цим полум’ям припадати до їхніх останків, будемо обіймати їхні гробниці, бо і гробниці мучеників можуть мати велику силу, як велику силу мають і кістки мучеників. І не тільки в день цього свята, але й в інші дні будемо постійно біля них, будемо закликати їх, будемо просити, щоб вони були нашими наставниками. Вони мають велику відвагу не тільки при житті, але й після смерті, і набагато більшу після смерті, адже нині вони носять рани Христові. А показуючи ці рани, вони можуть про все ублагати Царя. Отже, якщо в них така сила і близькість до Бога, то ми, поставивши себе поряд з ними безперестанним відвідуванням їх і постійним перебуванням з ними, будемо через них здобувати для себе людинолюбство Боже, якого щоб сподобитися всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 15.12.2015; востаннє змінено: 22.12.2015.