Похвала всім святим, які в усьому світі постраждали
Мученики рівняються з ангелами. Мучеництво
— і радість, і битва. Мучеництво — сходи до неба.
Способи готування до мучеництва в мирний час.
Подвиги чеснот полегшуються думкою про нагороду.
Насолода від нічної молитви. Умовляння завжди
пам’ятати про мучеників і цим прикрашати
свою душу, як оселю Царя Небесного
Ще не минуло семи днів після того, як ми звершували священне торжество П’ятидесятниці, і ось знову наздогнав нас лик мучеників, чи вірніше — ополчення і воїнство мучеників, яке нічим не уступає ополченню ангелів, яких бачив патріарх Яків (Бут. 32, 2), але подібне і рівне йому. Мученики й ангели розрізняються тільки іменами, а справами поєднані. Ангели живуть на небі, і там же мученики. Перші не підвладні старості і безсмертні, і мученики будуть мати те саме. Але ті отримали безтілесне єство? Що ж? І мученики, хоч мають тіло, але безсмертне, чи вірніше — ще до безсмертя смерть за Христа прикрашає їхні тіла краще, ніж безсмертя. Не таким світлим є небо, яке прикрашається хором зірок, як тіла мучеників, які прикрашаються світлою кров’ю ран.
Отже, померши, вони отримали найбільше надбання і ще до безсмертя прийняли нагороди, отримавши завдяки смерті вінці. «Ти створив його мало чим меншим за ангелів: славою і честю увінчав його» (Пс. 8, 6), — говорить Давид про людське єство взагалі. Але і це менше Христос, прийшовши, доповнив, засудивши смертю смерть. Однак я не це доказую, а те, що і цей недолік, смерть, став надбанням, бо коли б вони не були смертними, то не стали б мучениками. Якби не було смерті, то не було б і вінця, якби не було смерті, то не було б мучеництва, якби не було смерті, то Павло не зміг би говорити: «Я щодня вмираю: тому свідок ваша похвала мені, яку я маю в Христі Ісусі» (1 Кор. 15, 31). Якби не було смерті і тління, то він не міг би також говорити: «Я радію в стражданнях моїх за вас і поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1, 24).
Отож, не будемо печалитися, що ми стали смертними, а будемо дякувати, що через смерть для нас відкрите поприще мучеництва. Через тлінність ми отримали можливість для нагород, звідси маємо ми привід для подвигів. Чи бачиш премудрість Божу, як Він найбільше із лих, вершину нашого нещастя, уведену дияволом, тобто смерть, перемінив нам на честь і славу, ведучи через неї подвижників до нагород мучеництва? Що ж? Будемо дякувати дияволові за смерть? Цього не буде: це благо не ним придумане, це — дар премудрості Божої. Той увів смерть, щоб погубити людей і, повернувши в землю, відняти в них усяку надію на спасіння. А Христос, узявши це, перемінив і через смерть знову звів нас на небо. Тому нехай ніхто не засуджує нас за те, що я назвав весь сонм мучеників веселими і воїнством, приписавши одному єству дві протилежні назви. Радість і воїнство — назви протилежні, однак тут вони поєдналися разом. Мученики йшли на страждання із задоволенням, веселі і водночас як войовничі, виявили всяку мужність і терпіння і перемогли супротивників. Якщо подивишся на звершення подій, то ці події — битва, війна й ополчення, а коли поглянеш на сутність подій, тоді те, що звершилося — радість, свято, торжество і найбільше задоволення.
Хочеш знати, наскільки ці подвиги, тобто подвиги мучеників, жахливіші за війни? Що жахливого на війні? З того й іншого боку стоять обгороджені стани, які виблискують зброєю й освітлюють землю. Зі всіх боків пускаються хмари стріл, що своєю численністю затьмарюють повітря. Потоки крові ллються по землі, скрізь, як колосся під час жнив, падає безліч воїнів, які уражають один одного. Тепер від них я переведу тебе до цього бою. І тут два ополчення, одне — мучеників, а друге — мучителів. Але мучителі озброєні, а мученики борються з оголеним тілом, і перемога залишається за оголеними, а не за озброєними. Хто не здивується від того, що той, кого катують, перемагає того, котрий катує, зв’язаний — незв’язаного, той, кого спалюють, — того, хто спалює, той, хто помирає, — того, що вбиває? Чи бачиш, наскільки ці подвиги жахливіші за ті? Ті, хоч і страшні, але відбуваються природно. А ці перевершують усяку природу і всякий порядок речей, щоб ти переконався, що це — справи благодаті Божої.
Водночас, що більш несправедливе за цю боротьбу? Що більш беззаконне за ці бої? На війні обидві сторони, які воюють, озброєні, а тут ні, але один оголений, а другий озброєний. Також у боротьбі обом супротивникам дозволяється діяти руками, а тут один зв’язаний, а другий вільно наносить удари. Вибравши собі, ніби відповідно до тиранії, право чинити зло, а праведних мучеників змусивши терпіти зло, судді таким чином нападають на святих, однак і тоді не перемагають їх, але після такої нерівної битви відходять переможеними. І відбувається так, якби хтось вивів воїна на битву і, відламавши вістря його списа і знявши з нього броню, наказав боротися з оголеним тілом, а він, зазнаючи нападів та ударів й отримуючи незліченні рани, здобув би трофеї. Так само і ці, вивівши мучеників нагими, зв’язавши їм ззаду руки і зі всіх боків завдаючи їм ударів і ран, були переможені. А вони, отримуючи рани, підносили трофей перемоги над дияволом.
Як адамант, по якому наносять удари, не піддається і не зм’якшується, а навпаки, розтрощує залізо, яким б’ють, так і душі святих, зазнаючи так багато катувань, яких їм завдавали, самі не зазнавали жодної шкоди, а силу тих, котрі їх били, сокрушали і змушували їх після багатьох і нестерпних ударів відходити з боротьби переможеними із соромом та безчестям, їх прив’язували до дерева і стругали їхні боки, проводячи глибокі борозни, ніби розорюючи землю, а не тіло роздираючи, що можна було бачити відкриті нутрощі, оголені ребра, розірвані груди. І на цьому ті кровожерливі звірі не зупинялися в несамовитості, але, знявши з дерева, розтягували їх на залізних ґратах над гарячими вугіллями, і можна було бачити видовище, жахливіше за попереднє. Двоякі краплі падали з тіл: кров, яка лилася, і розтоплена плоть. Але святі, лежачи на вугіллі, наче на трояндах, з радістю дивилися на те, що відбувалося.
2. Ти ж, слухаючи про залізні ґрати (які мають вигляд сходів), згадай про духовні сходи, котрі бачив патріарх Яків, що простягалися від землі до неба. Ними піднімалися ангели, а по цих піднімаються мученики. На тих і на цих стоїть Господь (Бут. 28, 13). Якби ці святі не мали такої опори, вони не витерпіли б страждань. По тих піднімаються й опускаються ангели, а по цих, як усі знають, піднімаються мученики. Чому? Тому, що тих «посилають служити тим, які мають успадковувати спасіння» (Євр. 1, 14), а ці, як борці і вінценосці, закінчивши подвиги, відходять нарешті до Розпорядника подвигів.
Однак не будемо просто слухати, коли розповідається про те, що гаряче вугілля підкладали під знівечені тіла, але уявімо, яке буває нам, коли нас охоплює гарячка. Тоді ми саме життя вважаємо не життям, досадуємо, нервуємо, дратуємося, як малі діти, вважаючи цей вогонь ніскільки не меншим за вогонь геєнський. А вони, будучи не гарячкою охоплені, але коли зі всіх боків їх обіймало полум’я, й іскри вторгалися в їхні рани і мучили лютіше за всякого звіра, тоді, ніби будучи адамантовими і, ніби бачачи, що це відбувається з чужими тілами, доблесно і з властивою їм мужністю стояли на словах сповідання і залишалися непохитними у будь-яких нещастях, яскраво виявляючи і свою мужність, і Божу благодать. Ви часто бачите на світанку сонце, як воно сходить і кидає багряне проміння? Такі були тіла святих, коли зі всіх боків, наче багряні промені, їх обливали потоки крові й опромінювали тіло набагато сильніше, ніж небо опромінюється сонцем.
Бачачи цю кров, ангели раділи, а біси жахалися, і сам диявол тремтів. То була не просто видима кров, але кров спасіння, кров свята, кров гідна небес, кров, яка постійно напоює добрі рослини Церкви. Бачив цю кров і жахався диявол, бо згадував про іншу Кров — Владики. Заради тієї текла і ця кров, бо з тих пір, як пробите ребро Владики, ти бачиш тисячі пробитих ребер. І хто не піде на ці подвиги з великою радістю, бажаючи прилучитися до страждань Господніх і зробитися гідним смерті Христової? Це — достатня відплата, велика честь, нагорода, яка перевершує труди ще раніше Царства Небесного. Отже, не будемо жахатися, коли чуємо, що такий-то потерпів мучеництво, але будемо жахатися, коли почуємо, що такий-то виявився слабким і впав, коли перед ним були такі нагороди.
Якщо ж хочеш почути і про майбутні нагороди, то жодне слово не може їх виразити, бо «не бачило око, — сказано, — і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). А з людей ніхто не полюбив ЙОГО так, як мученики. Але хоч велич визначених благ перевищує і слово, і наш розум, ми не будемо мовчати про них, але, наскільки можливо нам сказати, а вам вислухати, постараємося бодай туманно зобразити вам блаженство, яке прийме там мучеників. А повністю його пізнають тільки ті, котрі насолоджуються ним насправді. Жорстокі і нестерпні страждання мученики терплять тут упродовж короткого часу, а після відходу звідси вони підносяться на небеса. Причому перед ними йдуть ангели і супроводжують їх архангели, бо не соромляться подібних до себе рабів і зважилися зробити для них усе, як і ті зважилися витерпіти все задля Христа, свого Владики.
Після сходження на небо, їх зустрічають усі святі сили. Якщо тоді, коли до міста приходять чужі борці, збігається звідусіль весь народ і, оточивши їх, розглядає стрункість їхніх тіл, то набагато більше тоді, коли сходять на небеса подвижники благочестя, ангели зустрічають і всі небесні сили сходяться звідусіль, щоб побачити їхні рани, і, як деяких героїв, які повернулися з війни і битв після багатьох перемог і з великими трофеями, всіх їх радісно приймають і вітають, потім з великим торжеством ведуть їх до Царя Небесного, до Престолу, наповненого великою славою, де херувими і серафими. Прибувши туди і поклонившись Сидячому на Престолі, мученики отримують від Владики набагато більше благовоління, ніж від подібних до себе рабів, бо Він приймає їх не як рабів (хоч і це найбільша честь, рівної якій не можливо знайти), але як друзів Своїх. «Ви, — говорить Він, — друзі Мої» (Ін. 15, 14). І цілком справедливо, адже Він Сам сказав: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Оскільки вони виявили найбільшу любов, тому Він і приймає їх як друзів, і вони насолоджуються тамтешньою славою, єднаються з ликами (ангельськими), беруть участь у таємничих піснеспівах.
Якщо вони, ще перебуваючи в тілі, належали до тамтешнього лику через спілкування в таїнствах, співаючи трисвяту пісню разом з херувимами, як ви, посвячені в тайни, знаєте, то набагато більше тоді, насолоджуючись співтовариством у лику, вони з великою відвагою беруть участь у тамтешньому славослів’ї. Хіба не жахалися ви мучеництва колись? А тепер хіба не бажаєте мучеництва? Тепер хіба не шкодуєте, що нині вже не час мук? Але будемо і ми вправлятися як під час мучеництва. Вони нехтували життям — ти нехтуй задоволення. Вони кидали свої тіла у вогонь — ти тепер кидай гроші у руки убогих. Вони зневажали вугілля — ти погашай полум’я похоті. Це важко, зате корисно. Дивися не на печальне сьогодення, а на приємне майбутнє, не на теперішні нещастя, а на блага очікувані, не на страждання, а на нагороди, не на труди, а на вінці, не на зусилля, а на відплату, не на скорботи, а на нагороду, не на палаючий вогонь, а на Царство майбутнє, не на навколишніх катів, а на Христа, Який увінчує.
3. Це найкращий спосіб і найзручніший шлях до чесноти — дивитися не тільки на труди, але і на нагороди після трудів, однак і не тільки на них самих по собі. Так, коли ти маєш намір подати милостиню, то звертай увагу не на грошові витрати, а на придбання правди: «Він роздає щедро, подає вбогим, праведність Його перебуватиме вічно» (Пс. 111, 9). Не дивися на зменшення багатства, але дивися на примноження скарбу. Коли постиш, то думай не про виснаження від посту, а про легкість, яка буває від цього виснаження. Коли пильнуєш у молитві, то думай не про втому, що спричиняється пильнуванням, а про відвагу, яка подається через молитву. Так роблять і воїни: вони дивляться не на рани, а на нагороди, не на поразки, а на перемоги, не на падаючих мертвими, а на героїв, які увінчуються. Так і керманичі, перш ніж подивляться на хвилі, бачать пристані, перш, ніж аварію корабля, — торгові вигоди, перш, ніж нещастя на морі, — благополуччя після мореплавання.
Так роби і ти. Уяви, яка велика справа — серед глибокої ночі, коли сплять усі люди, звірі і худоба, коли панує найглибша тиша, ти один пильнуєш і сміливо розмовляєш із Владикою всіх. Солодкий сон? Але немає нічого солодшого за молитву. Розмовляючи з Богом наодинці, коли ніхто тебе не турбує і не відволікає від молитви, ти багато в чому можеш мати успіх. Насамперед час — твій союзник для отримання того, чого бажаєш. Але ти повертаєшся, лежачи на м’якій постелі, і не поспішаєш вставати? Уяви сьогоднішніх мучеників, які лежали на залізних ґратах, де не постіль була підстелена, а підкладене гаряче вугілля.
На цьому я хочу завершити розмову, щоб ви пішли із живим і свіжим спогадом про ці ґрати і пам’ятали про них вночі і вдень. Хоч би нас утримували тисячі пут, ми зможемо легко розірвати всі і встати до молитви, якщо будемо постійно уявляти собі ці ґрати. Однак не тільки ґрати, але накреслимо на широті нашого серця й інші страждання мучеників. Як ті, котрі роблять свої доми красивими, прикрашаючи їх з кожного боку різнобарвним живописом, так і ми на стінах нашої душі намалюймо страти мучеників. Той живопис безплідний, а цей приносить користь. Для цього живопису не потрібні ані багатства, ані витрати, ані будь-яке мистецтво, а достатньо замість цього докласти старанність, мужній і тверезий розум, щоб ним, ніби за допомогою якоїсь талановитої руки, зобразити їхні муки.
Отже, намалюємо в душі одних лежачими на сковородах, інших розтягнутими на вугіллі, деяких у казанах, інших кинутими в море, ще інших розтерзаними, інших зігнених на колесі, деяких розбитих до скель, інших, як вони борються з дикими звірами, ще інших, як їх скидають у провалля, деяких такими, як кожному із них випало закінчити життя, щоб, зробивши через розмаїття такого живопису наше житло світлим, приготувати належне пристановище для Царя Небесного. Якщо Він побачить такі зображення в душі, то прийде з Отцем і створить у нас обитель зі Святим Духом. І буде, нарешті, наша душа царським домом, і ніяка негідна думка не зможе ввійти в неї, адже спогади про мучеників, ніби якийсь живопис, буде постійно зберігатися в нас і видавати велике сяйво, і Цар усього, Бог, буде постійно жити в нас. Отже, прийнявши Христа тут, ми після відходу звідси зможемо бути прийнятими у вічні обителі, і цього щоб сподобилися всі ми за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим і Животворящим Духом навіки-віків. Амінь.
