Похвала святому отцеві нашому Євстафію, архієпископу Антіохії великої
Прославляти людей можна тільки після їхньої смерті. Мертві більш блаженні, ніж живі, особливо померлі за Христа. Св. Євстафій помер у Фракії, він мученик, хоч помер своєю смертю. Жертвопринесення Ісаака — прообраз безкровної християнської жертви. Діяльність св. Євстафія проти аріан і його вигнання. Бог допускає гоніння на Церкву, щоб показати силу істини і немічність єресей та язичництва
Один мудрий і досвідчений у мудрості муж, який повністю вивчив природу людських дій і пізнав її немічність, що немає нічого надійного і вірного, повчає всіх людей не називати нікого блаженним раніше смерті (Сир. 11, 28). Тож, оскільки блаженний Євстафій уже помер, ми зі всією сміливістю можемо прославляти його, бо якщо нікого не потрібно до смерті називати блаженним, то прославляти достойних після їхньої смерті, безумовно, можна. Справді, він уже пройшов безодню життєвих справ, звільнився від штормів, приплив у тиху і безтурботну пристань, над ним уже не панує невідомість майбутнього, він не підвладний падінню, але, ніби стоячи тепер на якомусь камені чи високій скелі, глузує зі всяких хвиль.
Отже, ублажати його — безпечно, прославляти його — бездоганно, бо він уже не боїться переміни, не побоюється падіння. Ми, які ще живемо подібно до тих, котрі хитаються серед моря, підвладні багатьом перемінам. Як ті то піднімаються вверх, коли здіймаються хвилі, то падають у саму безодню, при чому ані ця висота не є безпечною, ані те провалювання не є постійним, бо те й інше залежить від вод, які течуть і не зупиняються, так і в справах людських немає нічого непохитного і постійного, а є часті і швидкі переміни. Один щастям піднесений на висоту, а інший нещастям скинутий у глибоку безодню. Але і той нехай не пишається, і цей не впадає у відчай, бо кожного жде дуже швидка переміна.
Тільки той не (відчуває цього), хто переселився на небо, відійшов до жаданого Ісуса, прийшов у країну безтурботну, звідки «хвороба1, сум і зітхання відійдуть» (Іс. 35, 10). Там немає ані подоби зміни, немає ані тіні переміни, але все тверде і непохитне, все міцне і стійке, все нетлінне і безсмертне, все непорушне і перебуває назавжди. Тому і сказано: «Раніше смерті не називай нікого блаженним» (Сир. 11, 28). Чому? Тому, що майбутнє невідоме, наше єство немічне, воля не діяльна, гріх легко опановує нами і є багато сітей. «Знай, — сказано, — що ти посередині сітей ідеш» (Сир. 9, 18). Постійні спокуси, безліч справ, невпинний напад бісів, безупинні повстання пристрастей — ось чому сказано: «Раніше смерті не називай нікого блаженним». Отже, називати достойного блаженним після його смерті безпечно, чи краще, не просто після його смерті, але після такої смерті, коли життя завершив із вінцем, зі сповіданням і нелицемірною вірою. Якщо хтось назвав блаженними просто померлих, то чи не набагато більше (можна так назвати) померлих таким чином?
Хто ж, скажеш, назвав блаженними просто померлих? Соломон, премудрий Соломон. Не будь неуважним до цього мужа, а уяви, ким він був, як жив, у якій безпеці і насолоді провів приємне і безтурботне життя. Він пройшов через усі види задоволень, обміркував усі способи душевної насолоди, вишукав усілякі і різноманітні види веселощів і, оповідаючи про них, говорив: «Я побудував собі доми, посадив собі виноградники, влаштував собі сади і гаї; зробив собі водойми, придбав собі слуг і служниць, і домочадці були в мене…; також майно з великої і дрібної худоби було в мене…, зібрав собі срібла і золота…; завів у себе співців і співачок, виночерпіїв і виночерпниць2» (Еккл. 2, 4–9). Отже, що він говорить при такому достатку багатства, майна, задоволень і насолод? «І ублажив я, — говорить, — мертвих, більше за живих, а блаженніший за них обох той, хто ще не існував» (Еккл. 4, 2–3). Воістину, правдивий викривач насолод, який виголошує щодо них такий вирок. Якби хтось із тих, котрі жили у бідності й убогості виголосив цей вирок проти задоволень, то можна було б подумати, що він засуджує їх не справедливо, а через незнання. Але коли гудить їх той, хто пройшов через усі ці задоволення і випробував кожен їхній шлях, то його осуд уже не підлягає сумніву.
Можливо, ви думаєте, що наше слово відійшло від своєї справжньої теми. Але якщо ми вникнемо, то побачимо, що все сказане має між собою найтісніший зв’язок. У дні пам’яті мучеників і бесіди про мудрість необхідно вести послідовно. Говоримо це, не засуджуючи це життя, ні, але викриваємо задоволення. Бо злом є не саме життя, але життя безцільне, необдумане.
2. Отже, хто прожив це життя в добрих справах і з надією на майбутні блага, той може сказати подібно до Павла, що «залишатися в плоті незрівнянно краще3», бо це є плоди трудів (Флп. 1, 23–24), як було і з блаженним Євстафієм, який належно скористався і життям, і смертю. Він потерпів смерть за Христа не у своїй країні, а в чужій. Це — справа ворогів. Вони вигнали його з батьківщини, щоб осоромити, а він через вигнання на чужину став ще більш славним і знаменитим, що і довів кінець справ. Такою є його слава, що тоді, як його тіло спочиває у Фракії, пам’ять його щодня процвітає в нас, і хоч гріб його знаходиться в тій варварській країні, але любов наша, не дивлячись на таку велику відстань і такий довгий час, щодня зростає. Або краще, якщо треба сказати правду, то і гріб його у нас, а не тільки у Фракії. Пам’ятниками святих є не могили, гробниці, стовпи і написи, але добрі справи, ревність віри і чиста перед Богом совість.
Справді, красивішою за всякий стовп є споруджена мученикові ця церква, яка містить у собі не безмовні письмена, а самими справами сповіщає про його пам’ять і славу голосніше за сурму. І кожний із вас, котрі є тут присутніми, є гробницею цього святого, гробницею одушевленою і духовною. Якщо я розкрию совість кожного з вас, тут присутніх, то знайду, що цей святий перебуває всередині вашої душі. Чи бачите, як вороги нічого не досягли, як вони не загасили його слави, а ще більше її піднесли і зробили світлішою, влаштувавши стільки гробниць замість однієї, гробниць одушевлених, гробниць, що видають голос, гробниць, які готуються до такої ж ревності? Тому я і називаю тіла святих джерелами, і коренями, і світом духовним. Чому? Тому, що кожний зі згаданих предметів не утримує власної доброти тільки в собі, а поширює її на далеку відстань.
Наприклад, джерела дають багато води і не утримують її у своїх надрах, але, утворюючи довгі ріки, з’єднуються з морем і своєю протяжністю, ніби протягнутою рукою, беруться за морські води. Так само корінь рослин ховається внизу, у надрах землі, однак не утримує всю свою силу в глибині. Особливо таку властивість мають виноградні лози, які в’ються по деревах. Коли вони поширюють своє гілля по високих стовбурах, то простягають кучеряві гілки по цих підпорах на далеку відстань, утворюючи густотою свого листя довгу покрівлю. Така ж властивість і мира. Часто воно лежить у комірці, але його пахощі, поширюючись через вікна на вулиці, провулки і площі, дають вістку про гарні пахощі, які ховаються всередині, тим, котрі ходять зовні.
Якщо ж джерело, і корінь, і рослини, і пахощі за своєю природою мають таку силу, то набагато більше тіла святих. А що сказане мною правда, свідки — ви самі. Так, тіло цього мученика лежить у Фракії, а ви, знаходячись не у Фракії, а далеко від тієї країни, на такій відстані відчуваєте пахощі і тому зібралися так, що ані далека дорога не перешкодила, ані тривалість часу не заглушила. Такою є властивість духовних доблестей. Вони не перериваються ніякою тілесною перешкодою, а цвітуть і зростають щодня, і ні тривалість часу не послабляє їх, ані простір шляху не перепиняє.
Не дивуйтеся однак, що, починаючи це слово і похвали, я назвав цього святого мучеником. Він закінчив життя своєю смертю: який же він мученик? Я часто говорив вашій любові, що мучеником робить не тільки смерть, але й душевні наміри. Часто вінець мучеництва сплітається не за кінець справи, але й за намір. І не я, а Павло дає таке визначення мучеництву, коли говорить: «Я щодня вмираю» (1 Кор. 15, 31). Як ти вмираєш щодня? Як може одне смертне тіло прийняти безліч смертей? Наміром, говорить, і готовністю до смерті. Так судить і Бог. Авраам не закривавив меча, не обагрив жертовника, не заколов Ісаака, однак жертвопринесення звершив. Хто це говорить? Той, Хто прийняв жертву. «Ти не пожалів, — говорить Він, — сина твого, єдиного твого, для Мене» (Бут. 22, 12). Отож, Авраам отримав його живим і повернув здоровим. Як же він не пожалів?
— А так, — говорить Господь, — що про такі жертви Я суджу не по завершенні справи, але через намір тих, котрі зважуються.
Не умертвила рука, але умертвив намір. Не встромивши меча у горло юнака, не перерізав шиї, однак буває жертва і без крові. Знають, про що йдеться ті, котрі посвячені в тайни. Тому і та жертва звершилася без крові, бо вона мала бути прообразом цієї. Чи бачиш, як ще в Старому Завіті був визначений образ? Тому не заперечуй істини.
3. Отже, цей мученик, — а наше слово довело, що він був мучеником, — готовий був на незліченні смерті і всі пережив через намір і ревність, а багато небезпек, які його спіткали, переніс на досвіді. Його і з батьківщини вигнали, і на чужину відправили, і багато чого іншого тоді вчинили проти цього блаженного, хоч для обвинувачення не мали жодної справедливої причини, а тільки те, що, за словами Павла, «і поклонялися, і служили тварі замість Творця» (Рим. 1, 25). Він же відійшов від безчестя і боявся беззаконня, але це гідне вінців, а не обвинувачення. Ти ж поглянь на злобу диявола. Оскільки недавно припинилася язичницька війна і всі церкви щойно відпочили від жорстоких і безупинних гонінь, і минуло зовсім небагато часу, як були зачинені всі храми (ідольські), погашені жертовники і знищена вся бісівська несамовитість, — це засмучувало злого біса, і він не міг спокійно переносити спокій Церкви. Що ж він робить? Він розпочинає іншу жорстоку війну. Та була зовнішня, а ця внутрішня. У такій війні для тих, котрі опиняються в ній, набагато легше загинути, ніж уберегти себе.
Саме тоді цей блаженний управляв нашою Церквою. Ця хвороба, ніби якась сильна зараза, піднялася з країн Єгипту, потім, пройшовши через проміжні міста, незабаром вторглась і до нашого міста. Але він, будучи пильним, спостерігаючи і наперед передбачаючи все, що мало трапитися, відхиляв війну, яка наближалася, і, перебуваючи тут, як мудрий лікар, перш ніж хвороба вторглася до міста, готував ліки і з великою передбачливістю управляв цим священним кораблем, відвідуючи всі місця, надихаючи корабельників, мореплавців, усіх плавців, збуджуючи їх до уважності і пильнування, начебто морські розбійники нападали і мали намір відняти скарб віри. І таке піклування він застосовував не тільки тут, але посилав скрізь людей, які б учили, переконували, радили, закривали доступ для супротивників. Він був добре навчений благодаттю Духа, що предстоятель Церкви повинен піклуватися не тільки про ту Церкву, яка йому вручена Духом, але про всю Церкву у всьому світі. Цього він навчився зі священних молитов.
— Якщо необхідно, — говорив він, — звершувати молитви за всесвітню Церкву, від краю до краю всесвіту, то тим більше необхідно виявляти і піклування про неї, піклуватися водночас усіма (церквами) і про всіх турбуватися.
І що було зі Стефаном, це сталося і з ним. Як юдеї, будучи не в змозі противитися мудрості Стефана, побили того святого камінням (Діян. 7, 58), так і ці, будучи не в змозі противитися мудрості Євстафія і бачачи, що укріплення охороняються, виганяють нарешті проповідника з міста. Але голос його не замовк. Чоловік був вигнаний, а слова вчення не були вигнані. Так і Павло був зв’язаний, а слово Боже зв’язане не було (2 Тим. 2, 9). І цей був у чужій країні, а його вчення було з нами. Отже, вигнавши його, вони несподівано напали, наче сильний потік, однак ані рослин не вирвали, ані насіння не затопили, ані обробленої ниви не пошкодили. Так укоренилося те, що було добре і талановито оброблене його мудрістю! Однак необхідно сказати, чому Бог попустив, щоб він був вигнаний звідси. Ця Церква щойно передихнула, мала чималу втіху в управлінні Євстафія. Він зі всіх боків захищав її і відбивав напади ворогів. Чому ж він був вигнаний, чому Бог попустив його гонителям? Чому? Не подумайте, що мої слова послужать вирішенням тільки цього подиву. Ні, якщо випаде вам говорити про подібне із язичниками чи єретиками, то те, що буде сказано, буде достатнє для вирішення будь-якого подиву.
Бог попускає Своїй істинній і апостольській вірі піддаватися багатьом нападам, а єресям і язичництву попускає насолоджуватися спокоєм. Для чого? Для того, щоб ти побачив їхню немічність, коли вони руйнуються самі собою, навіть не будучи потривоженими, і щоб ти переконався в силі віри, яка терпить напади, і через самих супротивників збільшується. А що це не мої здогади, а Божественна відповідь, дана звище, послухаємо, що говорить про це Павло, адже і він колись переживав дещо людське, бо хоч він був Павлом, однак був причетним до нашого єства.
Що ж він переживав? Він був гнаний, зазнавав нападів, терпів катування, піддавався незліченним підступам ззовні і зсередини, від тих, котрі здавалися своїми, і від чужих. І чи потрібно перераховувати, скільки він переніс горя? Отже, знемагаючи і вже не переносячи нападів ворогів, котрі постійно руйнували його вчення і противилися його словам, він припадає до Господа, закликає Його і говорить: «Дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене… Тричі благав я Господа про те… Але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 7–9). Знаю, що деякі вважають це тілесною неміччю, але це не так, не так, а називає він ангелом сатани людей, котрі противилися йому. Бо «сатана» — це єврейське слово, «сатана» означає «супротивник».
Отже, знаряддя диявола і людей, котрі служать йому, Павло називає його ангелами. Чому ж, скажуть, додано «у плоть»? Тому, що плоть зазнавала катувань, а душа була легкою, надихалася надією майбутніх благ. Підступи ворогів не торкалися його душі і не руйнували внутрішніх помислів, а досягали тільки плоті, ця війна не могла проникнути всередину. Оскільки роздирали, бичували, зв’язували плоть, а зв’язати душу було неможливо, тому він і говорить: «Дано мені жало у плоть, ангел сатани», натякаючи на спокуси, скорботи, гоніння. Що далі? «Тричі, — говорить, — благав я Господа про те», тобто часто я молився, говорить, щоб хоч трохи відпочити від спокус. Але ви пам’ятаєте причину, про яку я сказав, що Бог попускає рабам Своїм терпіти катування, бути гнаними і переживати незліченні прикрощі саме для того, щоб показати Свою силу. Ось і тут Апостол, який молився про те, щоб відступили від нього незліченні нещастя і супротивники, не отримав того, чого просив, і вказує причину, чому він не отримав того. Яка ж це причина? Ніщо не перешкоджає знову нагадати її. «Досить для тебе, — говорить Він, — благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі».
4. Чи бачиш, що Бог для того попускає ангелам сатани нападати на Його рабів і завдавати їм незліченних прикрощів, щоб виявилася Його сила? Воістину, якщо ми станемо сперечатися чи то з язичниками, чи із жалюгідними юдеями, то для доказу Божественної сили нам буде достатньо того, що віра, зазнаючи незліченних війн, отримала верх. І тоді, як весь світ противився і всі з великим запалом гнали тих дванадцятьох мужів, тобто Апостолів, а вони, будучи битими, гнаними і терплячи незліченні прикрощі, змогли за короткий час цілковито подолати тих, котрі їм це спричиняли. Тому Бог попустив і блаженному Євстафію бути відправленим на чужину, щоб ще більше показати нам і силу істини, і безсилля єретиків.
Отже, він, відправляючись у заслання, хоч і покинув місто, але любові до вас не покинув. І хоч був вигнаний з Церкви, але не вважав себе позбавленим управління і піклування про вас, а виявляв піклування і турботу ще сильніше, і, покликавши всіх, заповідав не відлучатися, не уступати вовкам і не віддавати їм пастви, а залишатися всередині, закриваючи їм вуста, викриваючи їх й утверджуючи найпростіших із братів. А що він повелів добре, це показав кінець справи. Якби ви тоді не залишилися в Церкві, то більша частина міста загинула б, адже вовки пожирають овець у пустелі. Однак його слова перешкодили їм безсоромно виявити свою злобу. І виявив це не тільки кінець справи, але й слова Павла, оскільки він зробив такі наставляння за настановами Апостола. Що ж говорить Павло? Колись, готуючись бути відведеним в останню подорож до Рима, після якої вже не сподівався бачити учнів, він говорив:
— Я більше не побачу вас.
Говорив це не для того, щоб їх засмутити, а щоб утвердити. Отже, наміряючись відправитися звідти, він утверджував їх такими словами: «Я знаю, що після відходу мого прийдуть до вас люті вовки…; та із вас самих постануть люди, які говоритимуть неправдиво» (Діян. 20, 29–30). Трояка війна: дикі звірі, жорстокість війни, напади не чужих, а своїх. Тож, звичайно, що війна було особливо жорстокою. Справді, якщо хтось буде нападати на мене і воювати ззовні, то я зможу легко перемогти його, а коли рана зароджується всередині, від самого тіла, тоді зло стає важко виліковним. Так було і тоді. Тому він і перестерігав, кажучи: «Пильнуйте себе і все стадо» (Діян. 20, 28). Не сказав: залишивши овець, тікайте геть.
І блаженний Євстафій, наслідуючи це наставляння, перестерігав своїх учнів. Те, що чув цей мудрий і доблесний учитель, ці слова він сповнив ділами. Так при нападі вовків, він не залишив овець і, хоч не піднімався на престол начальствування, але це не мало будь-якого значення для благородної і мудрої душі. Почесті начальників він залишав іншим, а труди начальників переносив сам, перебуваючи серед вовків. Зуби звірів ніскільки не шкодили йому — настільки його віра була сильнішою за їхні укуси! Отже, перебуваючи всередині і переймаючи всю їхню боротьбу на себе, він подавав вівцям велику безпеку. Але він робив не тільки те, що загороджував уста ворогам і відбивав богохульства, але й обходив самих овець, довідуючись, чи не уражений хтось стрілою, чи не отримав тяжкої рани, і негайно прикладав ліки. Роблячи це, він заклав у всіх закваску істинної віри і не відійшов доти, поки з волі Божої блаженний Мелетій не прийшов прийняти все це тісто. Той посіяв, а цей, прийшовши, пожав.
Так було і за Мойсея та Аарона. Вони, подібно заквасці, перебуваючи серед єгиптян, зробили багатьох ревнителями свого благочестя. Про це свідчить і Мойсей, коли говорить, що «безліч різноплемінних людей вийшли» разом з ізраїльтянами (Вих. 12, 38). Наслідуючи цього Мойсея, блаженний ще до начальствування звершував справи начальства, бо і Мойсей, ще не отримавши управління народом, досить сильно і мужньо карав тих, котрі ображали, захищав скривджених і, залишивши царську трапезу, почесті і переваги, поспішив до глини і виготовлення цеглин, вважаючи, що піклування про своїх більш почесне, ніж усякі розкоші, задоволення та почесті. Дивлячись тоді на нього, і цей заповідав усім начальникам піклуватися про народ і, обравши замість спокою труди та вигнання звідусіль, щодня терпів безперестанні озлоблення. Однак для нього все було легким, оскільки самі діла подавали йому достатню розраду в тому, що трапилося.
Віддавши за все це подяку Богові, будемо наслідувати чесноти цих святих, щоб мати участь з ними й у вінцях, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь і держава навіки-віків. Амінь.
- У синодальному перекладі цього слова немає. [↩]
- У синодальному перекладі цих слів немає. [↩]
- У словах апостола Павла навпаки: «Визволитися і бути з Христом… незрівнянно краще; а залишатися в плоті потрібніше для вас» (Флп. 1, 23–24). Очевидно, що Святитель і мав це на увазі. Неточність, можливо, була допущена переписувачами або перекладачами. [↩]
