Похвала святому мученикові Юліану
Слава мучеників на землі і на небі. Нагорода за
земні подвиги відкладена Богом для того, щоб вона
була вічною і її очікування полегшувало подвиги.
Життя св. Юліана; останні муки і смерть. Тіла святих
залишені на землі для повчання нам. Умовляння
утриматися від участі у розгулах у Дафні
Якщо такі почесті мученикам на землі, то які вінці сплітаються на небесах для їхніх святих голів після відходу звідси? Якщо така слава їм ще до воскресіння, то яким буде їхнє сяйво після воскресіння? Якщо вони отримують таку шану від подібних до себе рабів, то якого благовоління сподобляться від Господа? Якщо ми, лукаві, уміємо так вшановувати подвижників із подібних до нас рабів і благоговіти перед ними, бо вони несли подвиг за Христа, то наскільки незліченні блага дасть Отець наш Небесний тим, котрі потрудилися для Нього (Мф. 7, 11)?
Справді, Він щедрий і людинолюбний, але їх очікують великі почесті не тільки через це, а й тому, що Він — боржник їхній. Не за нас були заколені мученики, однак ми збираємося на їх честь. Якщо ж ми, за яких вони не були заколені, збираємося, то що зробить Христос, за Якого вони поклали свої голови? Якщо Він дав такі великі блага тим, кому нічого не був винен, то які дари віддасть Він тим, перед ким є боржником? Колись Він нічого не був повинен світові, «тому що всі згрішили, — говорить Павло, — і позбавлені слави Божої» (Рим. 3, 23). Хоч вірніше — за Ним у боргу були кари і муки, однак, маючи віддати нам кари і муки, Він дарував життя вічне. Отже, якщо тим, кому Він винен був карами, Він дав Царство, то що дасть тим, кому винен життя вічне? Якими почестями вшанує їх? Якщо Він розіп’явся і пролив кров за тих, котрі ненавиділи Його, то що зробить для тих, котрі пролили свою кров за віру в Нього? Якщо Він так полюбив тих, котрі відвертаються і віддаляються, що навіть помер за них, то з яким благоволінням і шаною прийме Він тих, котрі полюбили Його найвищою мірою (бо «немає більше від тієї любові, як якщо хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13))?
Подвижники зовнішніх змагань на одній і тій же арені і борються, і перемагають, і проголошуються переможцями, і увінчуються. А з подвижниками благочестя буває не так: борються вони в цьому віці, а увінчуються в майбутньому; борються з дияволом і перемагають тут, а проголошуються переможцями там. І щоб ви переконалися, що це справедливо, — що не тут даються їм вінці, але всі дари очікують їх там, послухайте Павла, який говорить: «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди». Де і коли? «Який дасть мені Господь, праведний Суддя, у той день» (2 Тим. 4, 7–8). Тут він змагався, а там увінчується; тут переміг, а там проголошується. Послухайте, як і сьогодні він волає і говорить: «Усі ці померли у вірі, не отримавши обітниць, а тільки здалеку бачили їх і раділи» (Євр. 11, 13). Чому ж у подвижників зовнішніх водночас і перемоги, і вінці, а в подвижників благочестя перемоги і вінці не разом, але на такій відстані часу? Вони змагалися, трудилися тут, зазнали безліч ран, а Господь не увінчує їх відразу? Не відразу, говорить (Апостол), оскільки це життя, за своєю природою, не вміщає величі тієї честі. Цей вік скороминучий і короткий, а той безмежний, безсмертний і нескінченний.
Тому Господь і визначив труди для віку короткого і тимчасового, а вінці зберіг для нестаріючого і нескінченного, щоб і тягар трудів полегшувався, обмежуючись стислістю часу, і насолода від вінців була постійною і нескінченною, простягаючись у вічність безмежних віків. Таким чином Він відклав дар, бажаючи більше вшанувати їх. І не тільки для цього, але і для того, щоб вони мали вже чисте задоволення. Як той, хто спочатку мав задоволення і насолоджувався ним, а потім страждає, і через очікування майбутніх нещасть вже не відчуває справжньої насолоди, так і той, хто спочатку бореться, змагається, терпить незліченні прикрощі, а після того увінчується, будучи підбадьореним надією на майбутні блага, вже не відчуває цих прикрощів. І не тільки надією на майбутнє Він полегшив їм ці труди, але й тим, що влаштував так, щоб скорботи були раніше насолоди, щоб, споглядаючи на неї, не надто пригнічувалися цими прикрощами. Так і бійці охоче приймають рани, дивлячись не на біль, а на вінець. Так і мореплавці, переносячи незліченні небезпеки, буревії і певну важку війну, будучи готовими до бою і з дикими звірами, і з морськими розбійниками, не думають про щось подібне, а дивляться на пристані і збагачення торгівлею.
Так і мученики, терплячи незліченні страждання і витримуючи роздирання тіла різними тортурами, не дивилися на будь-що подібне, а спрямовували зір до неба і до тамтешніх благ. А щоб ви переконалися, що важке і нестерпне від природи стає легким і досить зручним завдяки надії на майбутнє, послухайте провісника таких благ. «Бо короткочасне легке страждання наше, — говорить він, — викликає безмірну вічну славу». Скажи мені, яким чином? «Коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме» (2 Кор. 4, 17–18).
2. Усе це сказано мною не просто так, а для вас, щоб ви, коли побачите кого-небудь, що насолоджується і користується задоволеннями в цьому житті, а там має зазнати кари, не звеличували його за ці насолоди, а пожаліли через майбутнє покарання. І з іншого боку, коли побачите кого-небудь з тих, котрі мають там насолоджуватися великою честю, у скорботі, у прикрощах і серед незліченних нещасть у цьому тимчасовому житті, то не оплакуйте його через ці нещастя, а звеличуйте і вважайте гідним наслідування заради призначених йому вінців у тих безмежних віках. Святого, якого нині святкуємо, дав нам кіликійський народ, який дав і Павла. Він був співгромадянином Апостола, і ці обидва служителі Церкви звідти передані нам.
Коли відкрилося поприще благочестя і час призивав його до подвигів, то він потрапляє до жорстокого звіра, який був тоді суддею. І погляньте, яка хитрість! Бачачи непохитне переконання святого і неможливість здолати силу його рішучості жорстокістю страти, суддя використовує проти нього неспішність і відстрочки, постійно то викликаючи мученика, то відсилаючи назад. Він не за один день, вислухавши, відтяв йому голову, щоб швидка страта не зробила для нього подвиг більш легким, але щодня викликав його і відсилав назад, чинив допити, погрожував незліченними катуваннями, спокушав улесливими словами, пускаючи в хід усілякі хитрощі, намагаючись похитнути цю непохитну основу. Так водив його цілий рік по всій Кіликії, бажаючи осоромити його, а вірніше те, чого не припускав, — робив його більш славним. Сам же мученик викликував і співав з Павлом: «Дяка Богові, Який завжди дає нам торжествувати в Христі Ісусі і пахощі пізнання про Себе розповсюджує через нас у всякому місці» (2 Кор. 2, 14).
Як миро, поки лежить в одному місці, то наповнює повітря пахощами тільки у ньому, а коли буде пронесено через багато місць, тоді всі наповнює своїми пахощами. Саме так сталося тоді і з цим мучеником. Його водили, маючи намір осоромити, а вийшло протилежне: завдяки таким водінням подвижник ставав більш славним і всіх жителів країни кіликійської робив наслідувачами своєї чесноти. Його водили скрізь, щоб знали про його подвиги не тільки з чуток, але щоб глядачі бачили вінценосця власними очима. І чим дальші відстані влаштовував для нього (мучитель), тим славнішими ставали всі його походи; чим більші задумував для нього перешкоди, тим більше дивними були подвиги; чим довше розтягував йому скорботи, тим більш наглядним робив його терпіння. Золото чим довше піддається дії вогню, тим стає чистіше. Так і душа цього святого, зазнаючи тоді тортур, від часу все більше сяяла. І мучитель водив у мученикові не що інше, як трофей перемоги над самим собою і над дияволом, викриття жорстокості язичників, доказ благочестя християн, найбільше знамення сили Христової, повчання і наставляння вірним, щоб і вони охоче витримували такі ж подвиги, проповідника слави Божої, вчителя мистецтва таких подвигів.
Справді, він закликав усіх наслідувати його ревність, звертаючись не тільки голосом, але й самими своїми справами, видаючи звук голосніше за сурму. Як «небеса повідають славу Божу» (Пс. 18, 1), не голос видаючи, але, приводячи глядача в подив перед Творцем пишнотою свого вигляду, так проповідував славу Божу і цей мученик, будучи сам небом, і притому набагато яскравішим від цього видимого, бо не стільки блиску додають небу хори зірок, скільки струмені ран примножували ясність тіла мученика. А щоб ви переконалися, що рани мученика яскравіші від утверджених на небі зірок, то погляньте.
На те небо і на зірки дивляться і люди, і біси, а на рани мученика дивляться люди вірні, а біси прямо дивитися не сміють. А коли й намагаються глянути, то тут же засліплюється їхній зір, не маючи сили стерпіти блиску, який з них виходить. Я доведу це не тільки давніми випадками, але тими, які бувають ще й нині. Узявши кого-небудь, одержимого бісом, який біснується, приведи до цієї святої гробниці, де є останки мученика, і ти побачиш, що він неодмінно відскочить і втече. Так він негайно вискакує із самого входу, не насмілюючись глянути навіть на саму раку, начебто йому треба йти по гарячому вугіллі. Якщо ж тепер, через такий тривалий час, коли мученик став прахом і попелом, біси не сміють глянути на пам’ятник і на оголені кістки святого, то зрозуміло, що й тоді, коли вони бачили його обагреним з усіх боків кров’ю, коли сяяв ранами більше, ніж сонце промінням, вони були ураженими і з ураженим зором тікали.
3. Бачиш, наскільки рани мучеників більш яскраві й дивні, ніж небесні зірки, і мають велику силу? Так святий був виведений на середину, і гіркі муки оточували його звідусіль: страх перед майбутнім, тягар тогочасного, біль від того, що прийшло, томління від очікуваного. Кати, обступивши його тіло, наче дикі звірі, терзали його ребра, скоблили плоть, оголювали кістки, доходили до самих нутрощів і, хоч перешукали все, однак викрасти скарб віри не змогли. У царських скарбницях, де зберігається золото та інше неоціненне багатство, як тільки розламаєш стіни чи відчиниш двері, відразу ж побачиш лежачі скарби. А тут, з цим святим і христоносним храмом сталося протилежне: кати розламали стіни, розірвали груди, однак багатства, яке знаходилося в ньому, не бачили і не могли взяти. Але що трапилося із жителями Содому, які стояли біля самих дверей Лотового помешкання і не знайшли входу (Бут. 19, 11), так і вони — перешукали все тіло мученика, однак заволодіти скарбом й опустошити багатство віри не змогли.
Такими є душевні доблесті святих: невід’ємні і нездоланні, вони заховані в непохитності їхньої душі, ніби в якомусь недоступному притулку, і їх не побачать ані очі мучителів, ані руки катів не в змозі їх відняти, і хоч би вони розтерзали саме серце, саме якому довірена душевна мужність, хоч би розсікли його на дрібні частини — і тоді не спустошили б вони цього багатства, а ще неабияк примножили його. А причиною є те, що в таких душах живе Бог, і той, хто воює з Богом, ніколи не можливо отримати перемогу, але неодмінно має зазнати ганебної поразки і піти осоромленим. Тому й у той час відбулося прямо протилежне звичайному. Скрізь справи беруть верх над словами, а тоді слова отримали верх над справами. Яким чином? Мучителі використовували вогонь, залізо, катування, використовували тортури, муки, бичування, повністю пошматували його ребра, а страждалець залишався нездоланним. Він тільки говорив, видавав тільки голос — і слово отримало верх над ділами.
З вуст мученика виходив святий голос, і разом з ним виливалося світло яскравіше від сонячного променя. Світло цього променя таке, якою є віддаль від неба до землі, чи вірніше, навіть і цієї відстані воно не може пройти, коли зустрінеться посередині чи то покрівля, чи стіна, чи хмара, чи будь-яке інше тіло, але відбивається і подальший його рух перепиняється цими перешкодами. А голос мученика, вийшовши зі святих його вуст, вознісся до самого неба. Він пройшов через небо небес, його побачили ангели і відступили, архангели посторонилися, херувими та інші сили повели його нагору, і він не зупинився, поки не привели його до самого Царського престолу.
Після цього голосу, коли тодішній суддя побачив, що всі засоби використані марне і на даремно, що він іде проти рожна і розбиває адамант, — то що він робить? Він приступає нарешті до своєї явної поразки і позбавляє мученика земного життя, адже смерть мучеників — це явна поразка тих, котрі вбивають, і блискуча перемога тих, кого вбивають. Але поглянь, який жахливий і жорстокий вид смерті він придумав, що особливо показує жорстокість мучителя і мужність мученика. Який же саме вид страти? Принісши мішок і наповнивши його піском, він саджає туди скорпіонів, змій, єхидн, драконів і разом з ними саджає святого, і кидає в море. І ось був мученик разом зі звірами, і знову праведний муж укладений разом зі звірами. Я сказав: «Знову», щоб ви згадали стародавню розповідь про Даниїла. Того кинули в рів, а цього посадили в мішок; тоді привалили камінь, а тут зашили мішок, зробивши для праведника ще більш тісну темницю.
Але звірі скрізь поважають тіла святих для посоромлення й осуду тих, котрі отримали дар слова і визнані гідними, щоби бути людьми, однак через свою надмірну лють затьмарюють лютість диких звірів, яким, звичайно, був і цей мучитель. І можна було бачити дивне чудо, не менше за чудо з Даниїлом. Як тоді здивувалися вавилоняни, побачивши, як через багато днів він вийшов із левиного рову, так здивувалися ангели, бачачи душу Юліана, яка з мішка і хвиль піднімалася на небо. Даниїл вразив і переміг двох левів, однак тілесних, а цей уразив і переміг одного лева, зате уявного, нашого ворога диявола, який, сказано, «ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти» (1 Петр. 5, 8). Але він був переможений мужністю мученика, який зняв із себе отруту гріха, і тому він його і не пожер. Тому (мученик) і не боявся ані лева, ані лютості звірів.
4. Хочете, я розповім й інше стародавнє оповідання, в якому є праведник і звірі? Згадаєте про потоп за часів Ноя і про ковчег. І тоді праведник і звірі разом. Але Ной увійшов людиною, і вийшов людиною, Юліан же ввійшов людиною, а вийшов ангелом. Той увійшов із землі, і вийшов знову на землю, цей увійшов у мішок із землі, а з мішка відійшов на небо. Море взяло його не для того, щоб умертвити, але щоб увінчати, а увінчавши, повернуло нам тіло мученика, цей святий ковчег. І ми зберігаємо його до цього дня як скарбницю незліченних благ. Бог розділив з нами мучеників: Сам узяв їхні душі, а тіла ніби дав нам, щоб їхні святі останки були для нас постійним нагадуванням про їхні чесноти. Справді, якщо той, хто дивиться на закривавлену зброю бійця, на його щит, спис і лати, хоч би це був найлінивіший зі всіх, будучи збудженим видом цієї зброї до звершення таких же подвигів, тут же підхоплюється, запалюється і прагне до бою, то ми, хоч би були боязкішими зі всіх, дивлячись не на зброю, а на саме тіло святого, яке сподобилося бути закривавленим за віру в Христа, хіба можемо не збудити в собі великої ревності, коли це видовище, ніби якийсь вогонь, проникає в нашу душу і закликає до такого ж подвигу? Тому Бог і залишив нам тіла святих до воскресіння, щоб ми мали в них урок найбільшої мудрості.
Однак нехай не зменшуються похвали мученикові через немічність нашої мови, але нехай очікують Розпорядника подвигів — Бога. Хто дає їм вінці, Той і величає їх. Похвала їм не від людей, а від Бога. І те, що ми сказали, сказали не для того, щоб показати мученика більш світлим, а щоб вас зробити більш ревними. Тому, облишивши похвали йому, повернемо всю розмову до вас, хоч вірніше, похвали мученикам неможливо припинити, коли хтось у церкві розмовляє про речі корисні.
Будьте ж уважними. Я хочу сьогодні ліквідувати негідний стародавній звичай, щоб ми не тільки приходили до мучеників, але й наслідували мучеників, оскільки вшановування мучеників не тільки в тому, щоб приходити до них, але насамперед у тому, щоб наслідувати їхню мужність. Тому найперше необхідно вказати на негідний звичай, бо, не знаючи хвороби, важко застосовувати і ліки. Тому я спочатку розкрию рану, а потім прикладу ліки.
Який же це негідний звичай? Деякі з тих, що зібралися тут сьогодні (я не буду обвинувачувати в цій провині всю церкву), через байдужість і простоту, залишивши нас, завтра кинуться до Дафни — марнувати завтра те, що ми зібрали сьогодні, і руйнувати те, що ми створили. Отже, щоб присутність тут не була для них даремною, скажемо трохи про це і завершимо розмову. Навіщо, скажи мені, ти поспішаєш у це передмістя? Ось тут — передмістя небесного Єрусалима, ось тут — духовна Дафна! Там джерела вод — тут джерела мучеників, там кипариси, безплідні дерева — тут останки святих, насадження, коріння яких на землі, а гілки простягаються до неба. Хочеш бачити і плоди цих гілок? Відкрий очі віри, і я негайно покажу тобі єство цих чудових плодів. Плід цих гілок не яблука, не горіхи і не будь-що інше тлінне, що гине, а зцілення скалічених тіл, відпущення гріхів, винищування пороку, лікування душевних хвороб, безперестанна молитва, відвага перед Богом — усе духовне і сповнене небесних благ. Ці плоди постійно зриваються і завжди залишаються в достатку, і для тих, хто їх обробляє, їх ніколи не бракує. Водночас дерева, які ростуть на землі, приносять плоди один раз на рік, і якщо не зірвеш їх, то з настанням зими, коли плоди псуються й обпадають, дерева втрачають свою красу. А ці не знають ані зими, ані літа, не підлягають впливу пір року, і їх ніколи не можна бачити без плодів, але завжди стоять в однаковій красі. Не торкається їх ані тління, ані зміна часів.
Отож, скільки з тих пір, як це тіло посаджене на землі, збирали незліченні зцілення від цієї святої гробниці, однак плодів не зменшилося — жниво пожинали, а колосся не зменшилося, із джерела черпали, а струмки не спорожніли. Навпаки, відбувається деякий постійний приплив, який ніколи не висихає, але на заміну вичерпаного постійно подає ще більш щедре чудо. І не тільки звершуються чудеса, але і подаються уроки мудрості. Якщо ти багатий і пишаєшся, маючи гордовиту душу, то, прийшовши сюди, побачивши мученика й обміркувавши різницю між твоїм багатством і його достатком, тут же упокориш гордість і, відкинувши пихатість, підеш звідси із цілком здоровою душею. Якщо ж ти убогий і вважаєш себе зневаженим, то, прийшовши, побачивши багатство мученика і посміявшись над зовнішнім багатством, вийдеш звідси, наповнившись великою мудрістю. І хоч би тобі були завдані образи чи збитки, чи рани, але, побачивши, що ти ще не так постраждав, як цей святий мученик, і від цього отримаєш тут достатню розраду.
Бачиш, які плоди цих коренів, якими вони є невичерпними, якими духовними, як вони торкаються самої душі? Я не забороняю ходити у передмістя, але забороняю йти завтра. Чому? Тому, щоб насолода була бездоганною, щоб задоволення було чистим, щоб не було осуду. Іншого дня можна і задоволенням насолодитися, і гріха уникнути. Якщо ж ти хочеш і нині насолоджуватися задоволенням, то що може бути приємніше від цього зібрання, що прекрасніше від цього духовного видовища? Збори твоїх спільників, твоїх братів? Але ти хочеш брати участь і в тілесній трапезі? Можна, після завершення зібрання, тут біля храму мучеників, розташувавшись під смоковницею чи під виноградником, і тілу дати відпочинок, і совість звільнити від осуду.
Мученик, якого бачимо поблизу, знаходиться поруч і стоїть біля трапези, він не допустить задоволенню перейти в гріх. Але, наче якийсь наставник чи прекрасний батько, якого споглядаємо очима віри, стримує сміх, відкидає негідні задоволення, знищує всі пориви плоті, яких там неможливо уникнути. Чому? Тому, що завтра захоплять передмістя хороводи людей. А вигляд таких людей часто навіть того, хто хоче бути розсудливим, мимоволі приводить до наслідування тієї безсоромності, а особливо тоді, коли серед них є присутнім диявол, а його там викликають блудними піснями, брудними розмовами, бісівською радістю. А ти відрікся від цієї радості і того дня, якого сподобився священних Таїн, визначив себе на служіння Христові. Тому пам’ятай ті слова і ту обітницю і уникай їхнього порушення.
5. Я хочу поговорити і з тими, котрі тут присутні і туди не підуть, і доручити їм спасіння інших. Так і лікар, прийшовши до хворого, не багато говорить з лежачим, але, покликавши його близьких, дає їм усі настанови щодо ліків, їжі та догляду. Чому? Тому, що хворий не відразу сприймає поради, а здоровий з цілковитою готовністю вислуховує те, що говориться. Тому і я після них хочу поговорити з вами.
Завтра заздалегідь захопимо ворота, займемо дороги, знімемо з візків чоловіки чоловіків, а жінки жінок, приведемо їх сюди і не будемо соромитися. Де спасіння брата, там нема сорому. Якщо вони не соромляться, відправляючись на беззаконні веселощі, то тим більше ми не повинні соромитися, наміряючись повернути їх до цього священного торжества. Коли має бути спасіння брата, не будемо відмовлятися ні від чого. Якщо Христос помер за нас, так і ми повинні терпіти все за них. Хоч би вони почали бити, хоч би стали сваритися, ти тримай і не відставай доти, поки приведеш їх до святого мученика. Хоч би довелося влаштувати суд з перехожих, то бажаючі нехай слухають:
— Я хочу, — скажи, — врятувати брата, бачу душу, яка гине, і не можу зневажити родинністю.
Хто хоче, нехай засуджує; хто хоче, нехай обвинувачує. Але, напевно, ніхто не засудить, навпаки, всі похвалять, усі підтримають. Не заради грошей, не заради помсти за особисту образу і не за будь-що інше життєве я сперечаюся і борюся, а за спасіння брата. Хто не схвалить цього, хто не подивується? Нас, нічим не зв’язаних між собою через тілесну родинність, пов’язала любов’ю родинність духовна сильніше за батьків. Якщо хочете, то візьмемо із собою і мученика — він не посоромиться піти і спасти братів. Поставимо його перед їхніми очима, нехай злякаються його присутності, нехай посоромляться його умовляння і прохання, а він не посоромиться навіть просити. Якщо його Владика благає наше єство: «Ми — посланці від імені Христового, — говорить Павло, — і мовби Сам Бог умовляє через нас…: примиріться з Богом» (2 Кор. 5, 20), — то тим більше зробить це Його раб. Його засмучує тільки єдине — наша загибель, і єдине тішить — наше спасіння, тому він не відмовиться зробити задля цього все.
Тому і ми не будемо соромитися і не будемо вважати це зайвим. Якщо мисливці ходять через ущелини, гори, провалля і всякі непрохідні місця, бажаючи впіймати зайця чи сарну, чи що-небудь інше, а часто навіть яких-небудь диких птахів, то як ти, будучи відповідальним за спасіння не якогось там безсловесного, але духовного брата, за котрого помер Христос, відмовляєшся і соромишся не через гори і ліси проходити, а тільки вийти до воріт? Яке, скажи мені, ти будеш мати виправдання? Хіба ти не чуєш, як один мудрий застерігає і говорить: «Є сором, що веде до гріха» (Сир. 4, 25)? Але ти боїшся, щоб хто-небудь не засудив тебе? Склади вину на мене, що це я сказав. Скажи, що так велів учитель. Я готовий судитися з тими, котрі осуджують, і подати виправдання. Але, вірніше, ані вас, ані нас ніхто не засудить, хоч би й був надто безсоромним. Навпаки, схвалять усі, і не тільки жителі нашого рідного міста, але й сусідніх міст, і будуть захоплюватися нами через турботливість, через те, що ми маємо таку силу любові, таку ревність у взаємній прихильності. Але що я говорю про людей? Сам Владика ангелів схвалить нас.
Отже, знаючи нагороду, не знехтуймо цим полюванням, повернімося завтра сюди не одні, але нехай кожний прийде, ведучи із собою прибуток. Якщо тільки ти прийдеш у той час, коли той, хто виходить з дому, відправляється в дорогу, і направиш його йти сюди, то потім уже не буде жодних труднощів. Навпаки, через деякий час він сам виразить тобі велику подяку, та й інші похвалять вас і будуть захоплюватися. А що найважливіше — Небесний Владика дасть вам за це великі нагороди, примножить і цей прибуток, і цю хвалу. Отже, уявляючи собі прибуток, який ми отримаємо від цього, розсіємося всі перед містом, перехопимо наших братів і приведемо сюди, щоб і завтра у нас було повне видовище і належне торжество, щоб святий мученик за таку старанність прийняв нас з великою відвагою у вічні обителі, чого щоб сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві слава зі Святим і Животворящим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
