Похвала святій великомучениці Дросиді. Пам’ятати про смерть
Вид гробниць нагадує про ненадійність усього
земного, необхідність готуватися до вічності.
Спогад про мучеників упокорює високу думку про
себе, охороняє і від розпачу. Смерть мучеників —
доказ воскресіння Христового, викриття безсилля бісів,
спонукання до чеснот. Протиставлення
смерті мучениць падінню Єви. Обставини смерті
св. Дросиди і її прославляння. Умовляння не
піклуватися про місце свого поховання. Заповіт
Йосифа про перенесення з Єгипту своїх останків.
Умовляння не піклуватися про розкішне поховання
Працьовиті пастирі, побачивши після довгої зими світлий промінь і теплий день, виводять овець із хліва і ведуть їх на відповідні пасовища. Наслідуючи їх, і наш добрий пастир вивів цю священну отару і духовну паству Христову на ці духовні пасовища святих. Хоч вівці насичуються і стоячи біля ясел, але коли виходять за огорожу, тоді від полів вони отримують більшу користь, з великою насолодою схиляючись і щипаючи траву, дихаючи чистим повітрям, дивлячись на яскраві і сяючі сонячні промені, стрибаючи біля озер, джерел і рік. І сама земля, скрізь прикрашена квітами, приносить їм певне задоволення.
І не тільки для них, але й для нас у цьому є велика користь, бо хоч і всередині нам пропонувалася трапеза, наповнена духовними стравами, але вихід до цих святих подає і велике душевне задоволення, і не меншу від задоволення користь. І не тому, що ми дихаємо чистим повітрям, а тому, що дивимося на високі справи цих доблесних облич; зворушуючись не біля водних рік, а біля рік благодатних дарів; не схиляючись і щипаючи траву, а розповідаючи про чесноти мучеників; не землю бачачи, прикрашену квітами, а дивлячись на тіла, сповнені дарами духовними. І хоч кожний з мученицьких храмів подає тим, котрі там збираються, чималу користь, однак більше за всіх цей. Як тільки хто-небудь підійде до входу, відразу ж безліч гробниць зі всіх боків потрапляють йому на очі, і, куди б він не подивився, скрізь бачить гробниці і пам’ятники, і раки тих, котрі відійшли. А таке споглядання гробниць чимало сприяє нам у справі духовної мудрості. Від цього споглядання душа, якщо вона байдужа, то скоро зосереджується, а якщо ревна і пильна, стає ще більш ревною. І той, хто оплакує свою убогість, завдяки цьому видовищу тут же отримує розраду, а той, хто звеличується багатством, упокорюється і печалиться.
Погляд на гробниці змушує кожного, хто дивиться на них, навіть мимоволі задуматися над власною кончиною і переконує будь-що земне, ані скорботне, ані приємне не вважати надійним. А хто переконаний у цьому, той уже не може бути легко впійманий у сіті гріха. Тому один премудрий і повчає: «У всіх словах твоїх пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш» 1 (Сир. 7, 39). Так само й інший висловлює пораду: «Приготуй на завершення справи твої»2 (Притч. 24, 27), і приготуйся в дорогу, вказуючи не на земний шлях, а на відхід звідси. Якщо ми постійно і щодня будемо пам’ятати про невідомість кончини, то не впадемо так швидко у гріхи. Ані життєві радості не в змозі будуть підносити нас, ані печалі пригнічувати і бентежити, оскільки кінець того й іншого невідомий. Часто сьогодні живий не доживає і до вечора.
Отже, ті, котрі проводять час у місті, не завжди мають можливість думати про це і упокорюватися, а ті, котрі вийшли за його стіни, прийшли до цих гробниць і побачили безліч тих, котрі відійшли, обов’язково волею-неволею отримують такі думки від цього видовища. А отримавши, стають більш піднесеними і звільняються від пристрастей до земних речей. І не тільки такі думки будемо отримувати, але будемо мати і достатнє спонукання поспішати і готуватися до нашої вічної батьківщини і робити все, залежне від нас, задля відходу туди, пізнавши, що коли ми залишимо що-небудь з нашого тут, то залишене завдасть нам шкоди. Як мандрівник, який після тривалої дороги поспішає до своєї батьківщини неодмінно витрачає і роздає усе, що має залишити у готелі, так і ми, ідучи звідси, витрачаємо все своє, що залишимо тут. Тому туди необхідно відправляти одне разом із собою, а інше раніше себе. Земне життя — це шлях, і немає на ньому нічого постійного, але ми проходимо і повз його скорботи, і повз радощі. Тому я і люблю цю місцевість більше за інші, що не тільки під час зібрань, але часто приходячи сюди й без зібрань у той час, коли очі мої тихо, у великій безмовності дивляться на гробниці і переносять душу до тих, котрі відійшли, і до тамтешнього їхнього стану, я постійно згадував ці слова.
2. Тому я і захоплююся цим доблесним отцем3, що він, скориставшись тихим днем, під проводом і керівництвом блаженної Дросиди, пам’ять якої ми звершуємо, вивів нас сюди. Справді, крім вищесказаного, від цього місця можна отримувати ще й іншу велику користь. Коли ми, пройшовши повз інші гробниці, приходимо до рак мучеників, то наш розум стає більш піднесеним, душа діяльнішою, старання сильнішим, віра більш гарячою.
Так, коли ми обміркуємо труди, подвиги, нагороди, відплату і вінці цих святих, то отримуємо ще більше спонукання для упокорення. І хоч би хтось звершив великі справи, то він, порівнюючи свою чесноту з їхніми подвигами, буде вважати, що ще не зробив нічого великого. І той, хто не зробив нічого великого і доброго, отримавши від їхньої мужності спонукання займатися надбанням чеснот і подумавши про себе, що може і йому вдасться коли-небудь, якщо сподобиться Божого людинолюбства, звершивши такі ж поривання, раптом зійти на небо і сподобитися тієї найбільшої відваги, не буде впадати у відчай щодо свого спасіння. І роздумуючи про це та дещо інше, набагато важливіше від цього, вони можуть іти звідси. Смерть мучеників – це заохочення вірних, відвага Церкви, утвердження християнства, руйнування смерті, доказ воскресіння, осміяння бісів, осуд диявола, повчання мудрості, наставляння зневажати земними благами і прагнення до майбутніх, розрада в прикрощах, які переслідують нас, спонукання до терпеливості, спрямування до мужності, корінь, джерело і мати всіх благ. Якщо бажаєте, ми доведемо кожен із цих виразів і скажемо, як вона буває заохоченням вірних, відвагою церков, доказом воскресіння, і всім іншим, що я тепер сказав.
Отже, коли у нас почнуться суперечки з язичниками і боротьба щодо догматів, і вони почнуть зневажати нашу віру, то поряд з іншим вкажемо їм і на це, тобто на смерть мучеників, і скажемо: хто переконав їх нехтувати цим життям? Якщо Христос помер і не воскрес, то хто звершив ці надприродні справи? Стосовно того, що людська сила упродовж такого тривалого часу не може переконувати стільки тисяч не тільки чоловіків, але й жінок, і незаміжніх дів, і малих дітей, щоб вони нехтували цим життям, сміливо йшли на диких звірів, глузували з вогню, зневажали всякими карами і тортурами і прагнули до майбутнього життя, то (супротивникам нашим) навіть не потрібні будуть наші доводи, але запитають самих себе й отримають достатньо доказів щодо сказаного.
Відтоді, як прийшов Христос, були невірні царі, були і вірні, але більшість із невірних кидали віруючих у прірви, у багаття, у безодні, у море, віддавали диким звірам та різноманітним карам і тортурам, вириваючи всіма засобами віру з їхніх душ, однак нічого не домоглися і відійшли осоромленими. І хоч віруючих терзали всіма засобами, однак віра ще більше зростала. Зате жодний благочестивий цар ніколи не наважувався карати і мучити кого-небудь з невіруючих, примушуючи відходити від омани, однак омана і так сама собою проходить і зникає, щоб ти переконався й у силі істини, й у немічності неправди, коли остання навіть без будь-якого утиску зникає сама собою, а перша через самі перешкоди зростає і піднімається до невимовної висоти, то причина та, що в душах мучеників і живе, і діє Христос.
Отже, коли скажуть, що Він не воскрес, то ми запитаємо їх: хто ж звершив ці справи? Мертвий, скажи мені? Але стільки було мертвих, жоден не зробив цього. Він був чарівник і заклинатель? Але було багато і чарівників, і заклинателів, і ошуканців, однак всі вони замовкли і навіть залишків їх ніде нема, і разом з їхнім життям згасли і справи їхнього чародійства. А справи Христові зростають щодня, і цілком природно, бо ці справи звершувалися не чародійством, а Божественною силою, тому вони і не руйнуються. Але я для доказу сили краще подам не тільки те, що вони зростають, але і те, що (зростають) задля блага і спасіння нашого життя. Після Його пришестя жителі землі зі звірів зробилися людьми, або вірніше — всі ті, котрі щиро слухають Його, з людей стали ангелами. Але скажуть: мученики були обмануті і спокушені, тому і нехтували цим життям. Потім перші не переконали других, другі — третіх, і чим далі продовжувалися гоніння, тим більше зростав і цей подвиг, і ніхто за такий тривалий час не усвідомив омани. Але де у цьому толк?
Якщо вони були обмануті, то чому біси бояться їхнього праху? Чому тікають навіть від гробниць? Звичайно, що біси так поводяться не тому, начебто вони бояться мертвих. Ось, тисячі мертвих по всій землі, однак біси бувають біля них, і багатьох біснуватих можна бачити в пустелях і гробницях. А там, де поховані кості мучеників, звідти вони тікають, наче від якогось вогню і нестерпних мук, голосно сповіщаючи про внутрішню силу, яка їх мордує.
3. Цим доведено, що смерть мучеників є викриттям безсилля бісів. А те, що вона служить обвинуваченням і їхньої нечутливості, видно з наступного. Якщо вони, тобто мученики, будучи підвладними тілу і природним потребам, в оточенні безлічі скорбот і страждань, проводячи тлінне життя і перебуваючи на землі, виявляються такими, що через любов до їхнього Бога, Який їх створив, нехтують цим життям; а ті, будучи вільними від плоті та всяких цих скорбот і страждань, виявляються настільки зарозумілими і невдячними Благодійникові, то яке вони будуть мати виправдання, яке прощення? Ніякого ніколи, оскільки чеснота мучеників з великою силою засуджує їхню злобу. Засуджують не тільки люди людей, більш ревні більш безтурботних, але їхня ревність засуджує і самих бісів. Це висловив і Павло, коли сказав: «Хіба не знаєте, що ми будемо судити ангелів, чи не тим більше справи житейські?» (1 Кор. 6, 3), маючи на увазі ангелів диявола, відступників.
Але як, скажеш, ми будемо їх судити? Не сидячи, звичайно, і вимагаючи від них звіту, але нашою ревністю засуджуючи їхню безтурботність. Саме це він і виразив, сказавши: «Якщо ж світ буде судимий вами» (1 Кор. 6, 2). Не сказав: перед вами, але: «…вами». Так само, коли (Христос) говорить: «Ниневитяни постануть на суд з родом цим і осудять його» (Лк. 11, 32), то не в тому розумінні, що ниневитяни зажадають тоді звіту від невіруючих юдеїв, але віра тих засудить невір’я цих.
Від мучеників можна багато чим скористатися і для чесноти, і для зневаги цими благами. Коли побачиш, що вони нехтували всім життям, то хоч би ти був черствим і недбайливим більше за всіх, відчуєш особливо піднесені помисли, будеш глузувати з розкоші, нехтувати грошима і побажаєш тамтешнього життя. Чи будеш у хворобі — у стражданнях мучеників отримаєш велике спонукання до терпіння. Чи будеш пригнічений убогістю, чи будь-яким іншим найтяжчим злом, — дивлячись на заподіяні їм великі муки, отримаєш достатню розраду у всіх нещастях, які тебе осягли.
Тому я особливо люблю дні пам’яті мучеників, люблю і вітаю всі, але особливо, коли зустрічаються подвижницями жінки. Чим слабкіший сосуд, тим більша благодать, тим яскравіший трофей, тим славніша перемога, але не через немічність єства подвижників, а тому, що ворог чим здобув перемогу, тим же нині переможений. Через діву диявол умертвив колись Адама — через Діву згодом Христос подолав диявола. І той меч, який був вигострений у нього проти нас, відтяв голову дракона, подібно як було і за Давида. Як тоді цей праведник, підбігши, відтяв голову Голіафа власним мечем цього чужоземця, так і тепер: жінкою диявол переміг — жінкою і переможений. Вона була для нього зброєю колись, вона ж стала тепер знаряддям його вбивства, сосудом непереможним. Перша жінка згрішила і померла, а ця померла, щоб не грішити. Та, загордившись тоді надією через порожню обіцянку, потоптала закони Божі, ця знехтувала і цим життям, щоб не відректися від віри в Благодійника.
Яке ж після цього може бути виправдання зніженим чоловікам, яке прощення, коли жінки чинять так мужньо, коли вони так сміливо виступають на подвиги благочестя? Справді, ані стать, ані вік, ані будь-що інше не може перешкодити, коли є старанність, ревність і щира віра. Будемо і ми цим здобувати собі благодать Божу, як було і з цієї блаженною (Дросидою). У неї було немічне тіло, беззахисна стать, незрілий вік, але благодать, яка зійшла, покрила немічність усього цього, оскільки знайшла мужню ревність, нелицемірну віру і душу, готову на небезпеку.
4. Ні, немає нікого сильнішого від того, хто з великою ревністю зберігає укоріненим у собі страх Божий. І хоч би йому загрожував вогонь чи залізо, чи звірі, чи що б то не було, він досить легко нехтує всім, як і ця блаженна Дросида. Коли тиран запалив вогнище, — адже він не кинув її у провалля і не відтяв їй голову, щоб через короткочасність мук її подвиг став більш легким, але, бажаючи уразити її свідомість і здолати її вільну душу виглядом багаття, кинув її в середину нього. Отже, коли він запалив вогнище, і піч розгорілася, і полум’я піднімалося досить високо, тоді блаженна мучениця, дивлячись на це, сама запалилася ревністю і кипіла вогнем Христової любові, згадавши трьох юнаків і подумавши про себе, що вона бере участь у їхніх подвигах і покладає на себе однакові з ними вінці. Як ті, котрі дійшли до несамовитості, не бачать нічого з того, що є явним, але хоч би бачили вигострений меч, прямо головою кидаються на нього, і хоч би бачили вогнище, чи провалля, чи безодню, чи море, чи що б то не було, безстрашно кидаються на все, так і вона, будучи охопленою не звичайною несамовитістю, — цього не було, — але іншою, вищою за усяку розсудливість, і, занурившись у любов Христову, не бачила нічого із видимого, але, переселившись на небо і перемістивши туди душу, глузувала зі всіх нещасть і вважала вогонь не вогнем, а росою. Тому я називаю це вогнище і найчистішим джерелом води, і деякою дивною фарбувальнею, і горном.
Справді, як золото в горні, так душа цієї блаженної через це вогнище ставала найчистішою. Її плоть танула, кістки висушувалися, жили горіли, і тілесний сік тік зі всіх боків, але віра душі ставала більш твердою і світлою. Вороги, дивлячись на це, вважали її загиблою, а вона більше очищалася. І як недосвідчена людина, стоячи і бачачи золото, яке розтопилося, тече і змішується з попелом, вважає його втраченим і зіпсованим, зате митець і достатньо досвідчений у цьому знає, що таким чином воно робиться більш чистим, і після розпікання витягає і збирає його абсолютно світлим, так і щодо неї. Невірні, бачачи, що її плоть тане і розтікається, думали, що вона стає попелом і порохом, а вірні досить добре знали, що, танучи, вона очищається від усякої нечистоти і виходить надзвичайно світлою, отримавши безсмертя. Навіть на самому вогнищі ще до воскресіння вона отримала чималу перемогу над супротивними силами, оскільки її плоть, яка руйнувалася вогнем і видавала тріск, з великою силою змушувала їх тікати. І як мужній воїн, одягнувши мідну зброю, самим шумом зброї вражає більш боязких серед супротивників, так тоді і блаженна Дросида тріском своєї шкіри змушувала тікати ті сили. І не тільки цим способом, але й іншим, не меншим від цього.
Як тільки вона ввійшла у вогнище, дим, піднявшись на висоту і поширившись у повітрі, задушив усіх бісів, котрі літали в повітрі, прогнав диявола, очистив єство самого повітря. Після того, як повітря було осквернене димом ідолів, піднявся інший дим, який очистив нечистоту, що пристала до нього від них. Тому це вогнище може бути порівняне з джерелом. Ніби знявши біля джерела одяг й обмиваючи в ньому тіло, так вона в цьому полум’ї, знявши свою плоть легше за всякий одяг й освітивши душу, поспішила до Нареченого в супроводі свічконосців. Якщо вже ангели відвели того Лазаря, покритого виразками, на лоно Авраама, то тим більше вони, мов охоронці, супроводжували її, взявши з полум’я, ніби з якогось священного притулку і шлюбного чертога, і, зводячи до небесного Нареченого. Чому я назвав це багаття також фарбувальнею? Бо в той час, коли Сам Христос невидимою рукою підтримував святу голову мучениці і хрестив її вогнем, наче водою, вона, мовби в якійсь дивній фарбувальні, зробившись царською багряницею, відправилася до Небесного Царя і з великою відвагою ввійшла на зводи небесні.
О, дивовижне вогнище! Який скарб містило воно?! Цей прах і попіл, дорожчий за всяке золото, приємніший за всякі пахощами, цінніший за всяке каміння! І справді, чого не може зробити багатство і золото, те можуть — останки мучеників. Золото ніколи ані хвороби не зціляло, ані смерть не проганяло, а кості мучеників робили і те, й інше: одне за наших предків, інше і за нас. Це дуже добре розуміємо не тільки ми, але й праведники, які жили до пришестя Христового. Так, коли всі виходили з Єгипту й одні несли золото, інші срібло, тоді Мойсей замість усякого багатства взяв і ніс останки Йосифа, несучи в них із собою додому найбільший скарб, сповнений незліченними благами.
5. Але, можливо, хтось скаже: для чого ж він переніс їх з Єгипту до Палестини? У день пам’яті мучеників це потрібно особливо досліджувати. Чимало хто, надто піклуючись про своє поховання, заповідали родині, щоб, коли так трапиться, що вони помруть в іншому місці, їх перенесли і поховали вдома. Потім, зазнавши від нас за це докорів у малодушності, прикривалися цією історією і, коли ми говорили, що немає ніякого значення, чи вдома буде хтось похований, чи в чужій землі, вони говорили:
— Якщо немає ніякого значення, то чому ж Мойсей, узявши останки Йосифа, переніс їх із Єгипту до Палестини?
А я скажу ще більше, що не тільки Мойсей узяв їх, але і Йосиф, умираючи, заповідав. А це, справді, більш важливо. «Бог відвідає вас, — сказав він, — і ви винесіть кості мої звідси» (Бут. 50, 25). Для чого ж і цей заповідав, і той послухався? Сказане заслуговує дослідження. Що ти кажеш? Патріарх, який нехтував цим життям і зневажав усім, котрого не гідний був світ, мандрівник і захожий, який щодня думав про небесне, який споглядав на небесний Єрусалим, цей, поки жив, через страх Божий утратив і батьківщину, і волю, був у в’язниці і не був спокушений тамтешніми підступами, а коли готувався померти, то став настільки дріб’язковий, що надто піклується про перенесення своїх костей, і ще задовго наперед велить винести його останки? Хто може сказати це? Яка вигода, яка користь померлому від перенесення його костей? Чому ж він заповідав це?
Зовсім не про кості свої піклуючись, але можна сказати, що боячись безчестя єгиптян. Оскільки він звершив багато великих благодіянь, був для них і годувальником, і заступником, знайшов надзвичайний порятунок від голоду, і те, що нікому не було відоме, він перший відкрив і всім оголосив, і, розтлумачивши сновидіння, не тільки провістив голод, але й запропонував відповідні ліки від нього, наповнивши єгипетські житниці так, що ніхто не відчував настання голоду, — то, щоб за велич благодіянь не бути після смерті сприйнятим за бога, — адже ті варвари легко роблять з людей богів, — він, ліквідовуючи будь-який привід для безчестя, велів перенести останки додому.
Це — одна причина. Можна сказати і про іншу, безсумнівну, оскільки її можна довести Писанням. Про яку ж саме? Він знав, чув від батька, а той від діда довідався слово, яке зійшло до нього, що єгиптяни будуть багато років поневолювати і пригноблювати євреїв. «Нащадки твої будуть мандрівниками в землі не своїй, і поневолять їх, і будуть гнітити їх чотириста років» (Бут. 15, 13), — сказав Бог Авраамові. Тому, щоб вони, знемагаючи тривалий час і не переносячи прикрощів, не впали у відчай щодо свого повернення і не занепадали духом, а мали безсумнівний доказ і непохитну надію на повернення на батьківщину, він, даючи їм найбільшу заставу надії, провістив про повернення своїх останків, щоб вони, роздумуючи про себе, що, якби праведник не був твердо і цілковито переконаний, що всі ми повернемося, то не заповідав би про свої кості. А що це істина, і що саме тому він провістив про свої кості, піклуючись не про поховання, а використовуючи заходи проти їхнього невір’я, послухай, що говорить Павло: «Вірою Йосиф, при кончині, нагадував про вихід синів Ізраїлевих і про кістки свої заповідав» (Євр. 11, 22).
Що означає: вірою? Те, що він передбачав, що повинно було трапитися через чималий період часу, і те, що його нащадки неодмінно знову займуть батьківщину. І ось, щоб вказати на це, він провістив те й інше. Чудно і дивно було бачити, як під час виходу несли його кості. Той Йосиф, який завів євреїв до Єгипту, знову йшов попереду і під час повернення, укріплюючи в них терпіння і надію на майбутнє. Бачачи перед своїми очима ці останки, а далі згадуючи всю історію і роздумуючи про себе, як він зазнав підступу від братів, був кинутий у рів, пережив велику небезпеку, був у в’язниці, і про все інше, що з ним було, а потім уявляючи, як він після всього став царем і першим у Єгипті, опікуном і заступником багатьох, вони мали достатню надію на спасіння від прикрощів, які постійно осягали їх, навчаючись від костей праведника, що ніхто із тих, котрі вірили в Бога й очікували від Нього допомоги, ніколи не були Ним покинуті.
І справді, хоч би навіть будь-що сумне і несподіване трапилося між обіцянками і їхнім звершенням, воно ніколи не зможе позбавити того, хто надіється, очікуваного, але те, що провіщено Небесним вироком, неодмінно збудеться, і тих, котрі терпеливо очікують того, що було провіщено Богом, зробить особливо славними. Тому Йосиф і заповів про свої кості.
6. Отже, не будемо так багато піклуватися про поховання вдома і будемо тремтіти не перед смертю, а перед гріхом. Не смерть породила гріх, але гріх спричинив нам смерть, а смерть стала ліками від гріха. А що потрібно боятися не смерті, але гріха, послухай, що говорить пророк: «Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115, 6). І в іншому місці: «Смерть же грішників люта» (Пс. 33, 22). Чи бачиш, що уважні до самих себе можуть отримати від смерті навіть велику користь, а безтурботні і недбайливі приймають її, як покарання?
Я веду мову про ці речі не просто так, а тому, що багато хто, як я чую, часто говорять про види смерті й одних, які насправді не є ганебними, соромляться, а інших, гідних найбільшого осуду, не ганьблять. Тому я хочу сьогодні розглянути і цю річ. У день мучеників якраз належний час і для цієї мудрості. Я чув, як чимало говорять:
— Такий-то помер у чужій країні гірше за собаку, ніхто з родини не був біля нього і не віддавав його землі, а лиш деякі із сусідів скликали один одного, якось у складчину одягли його, і так його поховали.
Отже, щоб це не засмучувало нас, необхідно виправити і цю думку. Не це, людино, означає померти гірше за собаку. Померти гірше за собаку означає померти в гріхах, а не закінчити життя в чужій країні. Не говори мені про того, кого несуть на позолоченому ложі, у супроводі всього міста, кого прославляє народ, на кого накидано безліч шовкового і золотого одягу. Це означає не що інше, як тільки пропонувати більш щедру трапезу черв’якам. Тому не вказуй мені на нього, але покажи цю ж людину, супроводжуваною з такими почестями у той день, коли Христос сяде на високому престолі, коли його введуть, покличуть, зажадають звіту про те, що він говорив, що робив, що думав. Тоді ніхто з цієї безлічі народу не захистить його, не спасе його від кари і мук, не допоможуть йому ці вигуки і славослів’я. Але з пониклою головою, зі страхом, із соромом від обвинувачень за свої справи він буде захоплений злими силами і відведений на нескінченні муки із найжорстокішим скреготом зубів, даремно ридаючи тоді і мучачись від нестерпних страждань.
Так буде там. Але й тут, вочевидь, також нестерпно. Після славослів’їв, виголошених перед усіма за гроші чи з якого-небудь страху, почуєш, як усі будуть ганьбити його і на вулицях, і на торговищі, і вдома, і в готелях, і в майстернях, і на шляху, і в селищах, і скрізь кожний, хто проходить, з великим страхом буде розповідати ближньому і говорити, яких мук він зазнає, які кари його зустрінуть, які тепер чекають на нього страждання. Яка була йому користь від цього життя? Яке надбання він отримав через жадібність? Він відійшов, залишивши багатство іншим, а сам похований, взявши з собою гріхи, і зі всіх боків багато обвинувачів, які співчувають скривдженим, хоч самі не зазнавали нічого злого. Як під час благодіянь і ті, котрі нічого не отримали, радіють з тими, котрі отримали, і вихваляють благодійника, так і при образах навіть ті, котрі не зазнали ніякого зла, співчувають потерпілим і ганьблять того, хто спричинив образи. Тому і говорить пророк: «Смерть же грішників люта», як через ці осудження, так і через тамтешні кари.
Отже, ось цей помирає гірше за собаку, а з праведником цього не буває, але хоч би він завершував життя в пустелі, хоч би ніхто не одягав його, хоч би ніхто не був присутній, він відходить, отримуючи належний похоронний одяг — відвага перед Богом, його дивно виносять ангели, які присутні і направляють його душу, як я перед цим показав це на Лазарі, і залишає незліченних хвалителів його життя. І хоч би він залишив дітей, усі жителі міста будуть їхніми покровителями й опікунами, відплачуючи їм через прихильність до батька. А той, хто помер у гріхах і користолюбстві, якщо відійде, залишивши дітей, то залишає їх спадкоємцями ворожнечі до нього і залишає серед ворогів. А коли закінчить життя бездітним, то в будинках та інших володіннях, які він придбав злодійством та жадібністю, залишає для себе безсмертний осуд. Зовсім інакше праведник. Він навіть після відходу здобуває найбільші блага, оскільки через спогади про його чесноти приносить користь усім живим, роблячи їх кращими, тоді як порочний і в цьому відношенні карається, бо ті, котрі скрізь залишають сліди своєї жадібності, не тільки за життя, але й після смерті багатьом шкодять.
Отже, знаючи це, будемо вважати нещасливими не тих, котрі помирають у чужих краях, а тих, котрі помирають у гріхах, і будемо звеличувати не тих, котрі відходять вдома на постелі, а тих, котрі відходять з чеснотами. І самі будемо піклуватися про чесноти й уникати гріха, бо перша приносить користь і живим, і тим, котрі відійшли, а останній шкодить по обидва боки, піддаючи їх ганьбі і ведучи до вічних покарань. Бог же, Який сподобив і цю блаженну, яка зібрала нас сьогодні, почати і звершити подвиг, перемогти і бути увінчаною, нехай сподобить і нас усіх загалом можливості, проживши це життя згідно з Його волею і заповідями, ввійти того дня в обителі цієї святої і насолодитися безсмертними благами, яких щоб сподобилися всі ми за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.
- Переклад за церковнослов’янським текстом. У синодальному перекладі: «У всіх ділах твоїх…». [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- Мається на увазі єпископ Флавіан. [↩]
