Похвала священомученику Ігнатію Богоносцю
Мученицькі подвиги доступні для всіх — чоловіків і жінок. Святий Ігнатій — і єпископ, і апостол, і мученик. Ігнатій був поставлений єпископом самими апостолами і мав усі чесноти, яких вимагав від єпископа Павло. Він управляв великою Антіохійською Церквою у найважчі часи, під час гонінь ззовні і невпорядкованості всередині, був спадкоємцем апостола Петра. Диявол, щоб ослабити церкви, направляє гоніння проти предстоятелів і віддає їх смерті далеко від їхніх церков, щоб довгою дорогою їх обезсилити і церквам не дати гарного прикладу. Бог перетворив подорож Ігнатія до Рима у засіб повчання та утвердження в істині римлян та сусідніх церков. Мученицька смерть — очевидний доказ воскресіння Христового. Урочисте перенесення мощів Ігнатія до Антіохії. Умовляння приходити до гробниці мученика
Щедрі і честолюбні засновники бенкетів влаштовують часті і безперервні бенкети для того, щоб і своє багатство показати, і водночас виявити свою прихильність до друзів. Так і благодать Духа, подаючи нам доказ Своєї сили і показуючи велику прихильність до друзів Божих, постійно і безупинно пропонує нам трапези мучеників. Недавно пригощала нас з великою привітністю дуже юна і безшлюбна дівчина, блаженна мучениця Пелагія, а сьогодні знову відновив її свято блаженний і доблесний мученик Ігнатій. Різні обличчя, але трапеза одна. Міняються подвиги, але вінець один. Різноманітні змагання, але нагорода та ж сама. До зовнішніх змагань, де потрібні тілесні труди, справедливо допускаються тільки чоловіки, а тут, де все змагання стосується душі, поприще відкрите для тієї й іншої статті, глядачі сидять того й іншого роду.
Сюди вступали не тільки чоловіки, щоб жінки не мали слушного виправдання, вказуючи на немічність статі, і не тільки жінки несли подвиг, щоб не була осоромлена чоловіча стать. Але як із тих, так і з інших є багато проголошених переможцями, які отримали вінці, щоб ти наочно переконався, що в Христі Ісусі «нема ні чоловічої статі, ні жіночої» (Гал. 3, 28), що ані стать, ані тілесна немічність, ані вік, ані будь-що інше не може перешкоджати тим, котрі йдуть дорогою благочестя, якщо в наших душах укорінені мужня готовність, бадьорий настрій духу та гаряче і полум’яне відчуття страху Божого. Тому й діви, і жінки, і чоловіки, і юнаки, і старці, і раби, і вільні, і всяке звання, і всякий вік, і та, й інша стать виступали на ці подвиги і нізвідки не зазнавали жодної шкоди, бо йшли на ці подвиги з мужньою рішучістю.
Однак час уже кличе нас до розповіді про славні діла цього блаженного мужа, але розум бентежиться і тривожиться, не знаючи, що говорити по-перше, що по-друге, що по-третє — безліч похвал заливає нас зі всіх боків! Ми знаходимося в такому ж становищі, якби хтось, увійшовши на луг і побачивши безліч троянд, безліч фіалок і стільки ж лілій та інших весняних квітів, всіляких і різноманітних, розгубився, на що йому подивитися спочатку, на що після, адже кожна із побачених квітів притягує його погляд до себе. Так і ми, увійшовши на цей духовний луг діянь Ігнатія і споглядаючи в його душі не весняні квіти, а самі плоди Духа, всілякі та різноманітні, бентежимося і розгублюємося, не знаючи, на що найперше звернути увагу, бо кожний із цих видимих плодів відволікає від сусідніх наш душевний погляд і залучає його до споглядання своєї краси.
Погляньте, він управляв нашою Церквою доблесно і з такою старанністю, якої хоче Христос. Він справами виявив той найвищий зразок і правило єпископства, яке визначив Христос. Слухаючи слова Христові, що «пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10, 11), він віддав її за овець зі всією мужністю. Він близько спілкувався з апостолами і взяв від них духовні струмені. Яким же природно був той, хто з ними виховувався і скрізь з ними перебував, спілкувався з ними і в словах, і в невимовному і був визнаний ними гідним такої влади? І тут настав час, який вимагав мужності душі, яка нехтує всім земним, яка кипить божественною любов’ю і надає перевагу невидимому перед видимим, — і він з такою легкістю скинув із себе тіло, з якою дехто зняв би із себе одяг. Про що ж нам сказати насамперед? Чи про вчення апостольське, яке він виявляв у всьому, чи про зневагу до цього життя, чи про побожну ревність, з якою він управляв Церквою? Кого ми будемо насамперед прославляти: мученика, єпископа чи апостола? Благодать Духа сплела потрійний вінець і прикрасила ним цю святу голову, або краще сказати, — вінець різноманітний, бо, коли хтось старанно розбере кожний з його вінців, то побачить, що з них виростають для нас й інші вінці.
2. Якщо бажаєте, то насамперед приступимо до похвал його єпископства. Але хіба це не один вінець? Однак розглянемо його у словах, і ви побачите, що з нього виходять у нас і два вінці, і три, і більше. Я дивуюся цьому мужу не тільки тому, що він виявився гідним такої влади, але й тому, що ця влада була вручена йому тими святими, і що руки блаженних Апостолів торкалися його священної голови. А це є немалою похвалою для нього не тільки тому, що він отримав велику благодать з неба, і не тільки тому, що вони звели на нього щедру силу Духа, але й тому, що вони засвідчили присутність у ньому людських чеснот. А яким чином, я скажу.
Павло у посланні до Тита, — а коли я говорю про Павла, то маю на увазі не тільки його, але й Петра, і Якова, і Іоана, і весь їхній сонм, бо як в одній лірі є різні струни, але гармонія одна, так і в сонмі Апостолів, хоч різні особи, але вчення одне, бо Художник був один — Дух Святий, Який приводив у рух їхні душі, що і виражає Павло, коли говорить: «проте чи я, чи вони, ми так проповідуємо» (1 Кор. 15, 11). Отже, у посланні до Тита, вказуючи, яким повинен бути єпископ, Павло говорить: «Єпископ повинний бути бездоганний, як Божий управитель, не такий, що собі догоджає, не гнівливий, не п’яниця, не забіяка, не користолюбець, але гостинний, благолюбний, цнотливий, справедливий, побожний, стриманий, який дотримується правдивого слова, згідно із вченням, щоб він мав силу і наставляти у здоровому вченні, і викривати противників» (Тит. 1, 7–9). І знову, пишучи до Тимофія про те ж саме, він каже: «Коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає. Але єпископ повинний бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, цнотливим, благоговійним, гостинним, здатним навчати, не п’яниця, не забіяка, але тихим, не користолюбним, не сріблолюбним» (1 Тим. 3, 1–3).
Бачиш, якої досконалості у чеснотах вимагає він від єпископа? Наче якийсь талановитий живописець, склавши різні фарби, щоб зробити перший портрет з царського обличчя, виконує цю справу зі всією старанністю, щоб всі, що будуть наслідувати його і писати з нього, мали досконалий портрет, так і блаженний Павло, ніби зображуючи царський портрет і готуючи його прототип, поєднав різні фарби чеснот і досконало зобразив нам особливі риси єпископства, щоб кожний, хто піднімається на цей ступінь влади, дивлячись на нього, так само старанно все узгоджував з ним.
Отже, я сміло можу сказати, що блаженний Ігнатій відобразив у своїй душі весь цей зразок зі всією точністю і був і непорочним, і бездоганним, і несамолюбивим; і не гнівливим, і не п’яницею, і не забіякою, і не сварливим, і не сріблолюбним, але справедливим, преподобним, стриманим, дотримувався правдивого слова, згідно із вченням, тверезим, цнотливим, справедливим, і мав усі інші якості, яких вимагав Павло. А який, скажеш, є доказ цього? (Той, що) ті, котрі сказали це, вони і рукоположили його зі всією старанністю. Переконуючи інших випробовувати тих, котрі мали підніматися на цей престол влади, не могли вони самі робити це недбало, і якби не бачили всіх цих чеснот насадженими в душі цього мученика, то і не вручили б йому цієї влади.
Вони добре знали, яка небезпека очікує тих, котрі звершують такі рукоположення, не перебираючи, і як попало. Знову пояснюючи саме це у посланні до того ж Тимофія, Павло говорив: «Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів» (1 Тим. 5, 22). Що ти кажеш? Інший згрішив, а я буду учасником його провини і покарання? Так, говорить він, бо ти подаєш можливість грішити. Якщо хтось дасть людині несамовитій і божевільній гострий меч, і божевільний учинить ним убивство, то вину приймає на себе той, хто дав цей меч. Так і той, хто надає право на цю владу людині, яка живе у пороках, викликає на свою власну голову весь вогонь його гріхів і зухвальства, — хто посадив корінь, той завжди буває винуватцем того, що виростає від нього. Чи бачиш, як вінець його єпископства явився у нас подвійним, і як достоїнство тих, котрі рукоположили його, зробило його владу сяючою і цілком засвідчило про його чесноти?
3. Хочете, я відкрию вам і другий вінець, який проростає із цього ж? Уявімо той час, коли він отримав владу єпископства. Адже не все одно — управляти Церквою тепер чи тоді, як не все одно — йти дорогою вже прокладеною і добре вимощеною, після багатьох подорожніх, чи дорогою, яка ще тільки має бути прокладена, на якій повно проваль, каміння і звірів, по якій ще ніколи ніхто не проходив. Нині, з ласки Божої, для єпископа немає жодних небезпек, але скрізь належний мир, і всі ми насолоджуємося спокоєм, оскільки вчення благочестя поширилося до країв світу, і царі разом з нами старанно дотримуються віри.
А тоді цього не було. Навпаки, куди не подивишся, скрізь були скелі, провалля, війни, битви, небезпеки. І начальники, і царі, і народи, і міста, і племена, і свої, і чужі замишляли зло проти віруючих. І не тільки в цьому полягало нещастя, але й у тому, що багато хто із самих віруючих з огляду на те, що вони недавно прийняли далеке для них вчення, потребували неабиякої поблажливості, оскільки були ще слабкими і часто спотикалися. А це засмучувало вчителів не менше, ніж зовнішні війни, чи вірніше сказати, — набагато більше, бо зовнішні битви і напади подавали їм навіть чимале задоволення в надії на приготовлені нагороди. Тому й Апостоли поверталися «із синедріону, радіючи», що зазнали побиття (Діян. 5, 41). І Павло волає, кажучи: «Я радію в стражданнях моїх» (Кол. 1, 24), — він завжди хвалиться скорботами.
Однак рани близьких і падіння братів не давали їм навіть дух перевести, але, наче найтяжче ярмо, постійно обтяжували і гнітили шию їхніх душ. Послухай, як гірко печалиться цим Павло, який так радів серед страждань: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). І далі: «Бо я боюся, щоб мені, прийшовши до вас, не знайти вас такими, якими не бажаю, також щоб і вам не знайти мене таким, яким не бажаєте». І після цього: «Щоб знов, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, котрі згрішили раніше і не покаялись у нечистоті, блуді та непотребстві, яке чинили» (2 Кор. 12, 20–21). Ти постійно бачиш його скорботним і плачучим за своїх, як він постійно боїться і переживає за віруючих.
Отже, як ми дивуємося керманичеві не тоді, коли він на спокійному морі на кораблі, який гонить сприятливий вітер, зможе вберегти плаваючих, а тоді, коли море лютує, хвилі здіймаються, самі подорожні на кораблі бунтуються, тих, котрі пливуть, охоплює велика буря і ззовні, і всередині, а він у цей час зможе зі всією безпечністю керувати судном; так і ми повинні набагато більше дивуватися тим, яким доручені були церкви тоді, ніж тим, котрі управляють ними нині. Адже тоді була сильна війна і ззовні, і всередині, паростки віри були ще надто ніжними і вимагали великого піклування, і церковні громади, ніби немовлята, потребували великої опіки й особливо мудрої душі, яка б могла виховувати їх. А щоб ви яскравіше пізнали, яких вінців гідні були ті, кому довірена була тоді Церква, і як важко і небезпечно братися за справу на самому початку і раніше за інших приступати до неї, я вкажу вам на свідчення Христа, Який говорить про те ж саме і підтверджує висловлену нами думку. Він, коли бачив багато народу, що йшов до Нього, і, бажаючи показати Апостолам, що пророки більше за них трудилися, говорить: «Інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю» (Ін. 4, 38). Хоч Апостоли трудилися набагато більше за пророків, та оскільки ті першими сіяли слово благочестя і залучали до істини ще ненавчені душі людей, то їм і присуджується більша частина трудів.
Не однаково — учити, прийшовши після багатьох учителів, чи кидати насіння першому. Те, що вже вивчалося і стало звичним для багатьох, легко сприймається, а те, що чують уперше, бентежить душу слухачів і для того, хто навчає, викликає чимало труднощів. Тому і в Афінах слухачі збентежилися і відступили від Павла, докоряючи його: «Щось дивне ти вкладаєш у вуха наші» (Діян. 17, 20). Якщо і тепер управління Церквою спричиняє багато турбот і труднощів для її керманичів, то уяви, чи не вдвічі, втричі, а то й на багато більше труднощів було тоді, коли були постійні небезпеки, війни, підступи і страх. Неможливо, неможливо виразити словом ті труднощі, які переносили тоді ці святі мужі. Їх може знати тільки той, хто сам пережив їх.
4. Скажу і про четвертий вінець, який являється для нас із того ж єпископства. Який же? Той, що він управляв нашим державним містом. Важко управляти навіть сотнею людей чи бодай п’ятдесятьма, але мати на руках таке місто і народ, що досягає до двохсот тисяч чоловік, яку чесноту і мудрість, думаєш, це виявляє? Як у військах найважливіші і найчисленніші загони вручаються більш мудрим полководцям, так і міста великі і більш багатолюдні довіряються досвідченим правителям. Крім того, велике піклування про це місто виявив і Сам Бог, як Він показав це через самі справи. Петрові, предстоятелеві всього світу, якому вручив ключі неба, якому надав керувати і влаштовувати все, Він велів провести тут довгий час, то наше місто для Нього було рівнозначне всьому світу.
Але, згадавши про Петра, я побачив і п’ятий вінець, який сплітається звідси, — той, який Ігнатій перейняв від Петра із владою. Як той, хто виймає великий камінь із фундаменту, якщо не хоче похитнути і зруйнувати весь будинок, намагається, звичайно, поставити замість нього інший, такий же, так і тоді, коли Петро мав піти звідси, благодать Духа поставила замість нього іншого, рівного Петрові вчителя, щоб уже побудований будинок не був зруйнований незначністю спадкоємця.
Отже, ми нарахували п’ять вінців: від величності влади, від достоїнства тих, котрі рукоположили його, від труднощів часу, від величини міста, від чесноти того, хто передав йому єпископство. Сплівши всі ці вінці, можна було б говорити і про шостий, і сьомий, і більше. Але щоб, використавши весь час на бесіду про єпископство, ми не втратили розповіді про мученика, приступимо нарешті до розмови і про цей подвиг.
Коли проти церков була піднята жорстока війна і, ніби на землі запанувала найжорстокіша тиранія, всіх ловили серед площі й обвинувачували не за щось негідне, а за те, що, залишивши оману, наверталися до благочестя, відступивши від служіння демонам, визнавали істинного Бога і поклонялись Єдинородному Його Синові. За що належало нагороджувати вінцями, виявляти подив і почесті, за те тих, котрі прийняли віру, а особливо предстоятелів церков, віддавали на муки і катували незліченними тортурами. Диявол, підступний і вмілий винахідник таких підступів, сподівався, що, погубивши пастирів, він легко зможе розікрасти отари. Але Той, Хто «ловить мудрих у хитрощах їхніх» (1 Кор. 3, 19), бажаючи показати йому, що не люди керують Його церквами, а Він Сам скрізь пасе тих, котрі вірують у Нього, попустив це, щоб диявол, бачачи, що і після знищування пастирів благочестя не зменшується і слово проповіді не вгасає, а ще більше зростає, через самі справи переконався сам і всі, що служать йому у цих гоніннях, що наші справи не людські, що основа вчення має корінь звище, з небес, що церквами скрізь керує Сам Бог, і той, хто воює з Богом, ніколи не може вийти переможцем.
І не тільки це зло робив диявол, але й інше не менше від цього: він не дозволяв віддавати смерті єпископів у тих містах, у яких вони були предстоятелями, але убивав їх, ведучи в чужу країну. А робив він це і як спробу спокусити їх, коли вони були позбавлені необхідного, так і в надії ослабити їх труднощами у дорозі, що він зробив і з цим блаженним мужем. Він викликав його з нашого міста до Рима, призначаючи йому особливо довгу, подвійну відстань для бігу, сподіваючись і протяжністю шляху, і безліччю днів здолати його мужність, не знаючи того, що він своїм помічником і супутником у такій подорожі мав Ісуса, а тому ставав ще більш сильним, виявив ще більший доказ властивої йому сили і більше утверджував церкви. Попутні міста, збираючись зі всіх сторін, підбадьорювали подвижника і проводжали, наділяючи великими запасами на дорогу, несучи подвиг разом з ним молитвами і моліннями.
Вони самі отримували чималу втіху, бачачи мученика, який ішов на смерть з такою готовністю, з якою природно було йти тому, кого закликали до царських Небесних чертогів. Через його мужню ревність і світлий погляд вони переконувалися, що те, на що він ішов, було не смертю, а якимсь відходом, переселенням і сходженням на небо. Цьому навчав він усі міста, через які проходив, і словами, і ділами. І що було з юдеями, коли вони, зв’язавши Павла і відіславши до Рима, думали, що посилають його на смерть, однак послали вчителем для тих юдеїв, які там жили, так було і з Ігнатієм, а то й більше того. Він пройшов дивним учителем не тільки для жителів Рима, але й для всіх міст, які були на його шляху, переконуючи нехтувати земним життя, за ніщо мати видиме, любити майбутнє, дивитися на небо і не бентежитися ніякими прикрощами цього життя. Навчаючи їх цьому, а ще більше самими ділами, він звершував шлях, наче якесь сонце, що виходить зі сходу і йде на захід. Або краще сказати — навіть світліше за нього, бо сонце йде вгорі, виливаючи чуттєве світло, а Ігнатій сяяв прямо внизу, виливаючи в душі духовне світло вчення. І сонце, йдучи до заходу, ховається, і тут же настає ніч, а цей муж, пішовши у західні краї, засяяв звідти ще світліше: великі благодіяння виявив для всіх у дорозі, а коли вступив до міста (Рима), то і його навчив мудрості.
Тому Бог і попустив йому там закінчити життя, щоб кончина його стала уроком благочестя для всіх, котрі живуть у Римі. Ви, за Божою благодаттю, вже укоренившись у вірі, не потребували більше ніякого доказу, а жителі Рима, де тоді було велике безчестя, мали потребу у більшій допомозі. Тому і Петро, і Павло, а після них цей муж — усі вони були принесені в жертву там як для того, щоб це місто, опоганене кров’ю ідолів, очистити власною кров’ю, так і для того, щоб ділами подати доказ воскресіння розп’ятого Христа, переконавши жителів Рима, що вони не нехтували б цим життям з таким задоволенням, якби не були цілком переконані, що зійдуть до розп’ятого Ісуса і побачать Його на небесах.
Воістину, наймогутнішим доказом воскресіння служить те, що Христос, Який помер, виявив після смерті таку силу, що живих людей переконав нехтувати і вітчизною, і домом, і друзями, і рідними, і самим життям заради сповідання Його, і справжнім задоволенням вважати катування, небезпеки і смерть. Такі подвиги властиві не мерцеві і не тому, хто залишився у гробі, але воскреслому і живому. Інакше, як пояснити те, що за Його життя всі Апостоли, які спілкувалися з Ним, від страху виявилися слабкими, зрадили Учителя і розбіглися. А коли Він помер, то не тільки Петро і Павло, але й Ігнатій, який не бачив Його і не насолоджувався спілкуванням з Ним, показали таку ревність до Нього, що віддали за Нього саму душу?
5. Отже, щоб всі жителі Рима наглядно переконалися в цьому, Бог попустив святому закінчити життя там. А що саме з такої причини, це я засвідчу самим способом його кончини. Він прийняв звинувачувальний вирок не поза міськими стінами, у яру чи у в’язниці, чи у будь-якому кутку, але перетерпів муки від випущених на нього звірів серед театру, у присутності всього міста, щоб, піднісши трофей перемоги над дияволом перед очима всіх, зробити всіх глядачів наслідувачами своїх подвигів, щоб не тільки вмирали так само мужньо, але вмирали з радістю. Він з такою радістю дивився на диких звірів, начебто не насильно повинен був розстатися з життям, але закликався до життя кращого, більш духовного. Звідки це видно? Зі слів, які він промовив, готовлячись до смерті. Почувши, що його очікує такий вид страти, він сказав:
— Бажав би я отримати користь від цих звірів!
Такими є люблячі: вони з радістю приймають усе, що приходиться терпіти за улюблених, і тим більше вважають задоволеним своє бажання, чим болісніші їхні страждання, що було і з ним. Він намагався наслідувати Апостолів не тільки смертю, але й готовністю до смерті. Чуючи, що вони, прийнявши знущання, поверталися з радістю, і він хотів наслідувати учителів не тільки кончиною, але й своєю радістю, тому і говорив:
— Бажав би я отримати користь від звірів!
Уста звірів він вважав набагато лагіднішими, ніж язик мучителя, і це справедливо, бо цей закликав до геєни, а вуста тих перепроваджували до Царства. Потім, коли він там закінчив своє життя чи вірніше — зійшов на небо, він повернувся увінчаним.
І це було справою Провидіння Божого, що Він знову повернув його до нас і розділив мученика між містами. Рим прийняв його пролиту кров, а ви ушановані його останками. Ви насолоджувалися його єпископством, а ті насолодилися його мучеництвом. Вони бачили його, як він перебуває у подвигові, перемагає й увінчується, а ви постійно маєте його із собою. Бог на короткий час відлучив його від вас і дарував його вам з більшою славою. Як ті, що взяли в борг гроші, віддають те, що отримали, з лишком, так і Бог, узявши від вас на короткий час цей дорогоцінний скарб і показавши його тому місту, віддав його вам з великою славою. Ви відпустили єпископа — прийняли мученика, відпустили з молитвами — прийняли з вінцями. І не тільки ви, але і всі, котрі лежать на шляху міста. З якими почуттями, думаєте, вони дивилися на ці останки, які повертаються? Яке задоволення вони отримували? Як раділи? Якими похвалами зі всіх сторін обсипали увінчаного переможця?
Як хороброго атлета, який здолав усіх своїх суперників і з блискучою славою вийшов з місця боротьби, глядачі тут же приймають і не дають йому навіть ступити на землю, але несуть додому на своїх руках, обсипаючи незліченними похвалами, так і цього святого міста, починаючи від Рима, послідовно приймали і несли на своїх раменах до цього міста, вихваляючи увінчаного переможця, прославляючи Суддю боротьби, сміючись над дияволом за те, що його хитрість отримала протилежне завершення, що він думав учинити проти мученика, те ставало йому на користь. Тоді мученик подав користь й утвердження всім тим містам, а відтоді до цього дня він збагачує ваше місто. І як постійний скарб, який щодня розділяють, а він, не зменшуючись, збагачує всіх, котрі беруть від нього, так і блаженний Ігнатій тих, котрі приходять до нього, відпускає додому, наповнюючи благословенням, відвагою, бадьорістю і великою мужністю.
Отже, не тільки сьогодні, але щодня будемо приходити до нього для отримання духовних плодів. Можливо, воістину може той, хто приходить сюди з вірою, отримати великі блага, бо не тільки тіла, але і самі гробниці святих сповнені духовною благодаттю. Якщо за Єлисея трапилося так, що мертвий, доторкнувшись тільки до його гробниці, розірвав пута смерті і знову повернувся до життя, то набагато більше нині, коли благодать набагато рясніша, коли дія Духа сильніша, той, хто доторкається до цієї гробниці з вірою, може отримати від неї велику силу. Тому Бог і залишив нам мощі святих, бажаючи привести нас до такої ж ревності і дати нам надійний притулок і розраду в нещастях, які постійно переслідують нас.
Отож, закликаю всіх вас: чи перебуває хтось у печалі, чи в хворобах, чи в скорботі, чи в будь-якому іншому життєвому нещасті, чи в глибині гріхів, нехай з вірою приходить сюди і позбудеться усього цього, і повернеться з великою радістю, отримавши полегшення совісті від одного споглядання. Або краще сказати — не тільки тому, хто опинився в нещасті, необхідно приходити сюди, але хоч би хтось перебував у радості, у славі, у владі чи мав велику відвагу перед Богом, і той нехай не нехтує цією користю. Він, прийшовши сюди і побачивши цього святого, зробить свої блага непохитними, спогадом про його подвиги навчить свою душу упокорювати себе і не допустить своїй совісті звеличуватися своїми справами. А це не маловажливо — для тих, котрі щасливі, не пишатися своїм щастям, а вміти скромно ним користуватися.
Отже, цей скарб корисний для всіх — це корисний притулок для занепалих, щоб вони змогли позбутися спокус, для щасливих, щоб їхні блага залишилися непохитними, для немічних, щоб вони повернули собі здоров’я, і для здорових, щоб вони не впали у хворобу. Роздумуючи над цим, будемо віддавати перевагу перебуванню всякої радості і всякого задоволення тут, щоб і радіючи, і водночас отримуючи користь, ми змогли і там стати співмешканцями і спільниками цих святих, за молитвами святих, через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
