Дуже корисне слово про віру, про закон природи і про Святого Духа
«Усе Писання богодухновенне і корисне» (2 Тим. 3, 16), маючи Духа істини початком і джерелом благочестя. Від святого Духа, Якому поклоняємося, ніби від якогось щедрого і плідного джерела, течуть усі Божественні потоки. І те, що постановляє закон, про що провіщують пророки, що сповіщають Апостоли, — все це воістину присвоюється і приписується Святому Духові: «Усе творить один і той же Дух, наділяючи кожного осібно, як Йому завгодно» (1 Кор. 12, 11). Тому сяючою є всяка краса благочестя і сяють слова істини, і виливаються скарби богодухновенної мудрості. Не ті скарби, котрі в землі заховані, а ті, котрі проглядаються в глибині благочестя, скарби, які веселять душі, які просвічують думки, які обертають всесвіт, які збагачують усю вбогість Адама. Як, скинувши із себе первісну красу благочестя, він опинився у надзвичайному приниженні, так через милосердя Спасителя нашого, Бога-Слова, він збагачений. І Павло свідчить, кажучи в одному місці так: «Дякую Богові…, бо в Ньому ви збагатилися всім, усяким словом і всяким пізнанням» (1 Кор. 1, 4–5).
Хто приймає Боже слово, той збагачується, а хто не приймає Божого слова, той стає убогим. Так само свідчить і Єремія, промовляючи: «І сказав я: це, можливо, бідняки; бо не можуть слухати слова Господнього»1 (Єр. 5, 4). І бідняк зневажається, а багатий величається, багатий словом істини, яке цвіте чеснотами плодоносної мудрості. Таким був Давид, який говорить: «Я, мов оливкове зелене дерево в домі Божім» (Пс. 51, 10), — плодоносна оливка, яка красується не листям, а обтяжена плодами благочестя. Часто буває так, що душа, яка красується гіллям і листям, не приносить плоду, подібно, як Єремія говорив про Ізраїль: «Ізраїль — гіллястий виноград» (Ос. 10, 1)2, — гіллястий, але не рясний плодами. Він був саме таким. А пророк, захоплюючись, говорить: «Я, мов оливкове зелене дерево», яке не зовні цвіте, а обтяжене внутрішніми плодами, «оливкове зелене дерево в домі Божім», адже не годиться перебувати поза домом Божим.
Так, ти можеш побачити, що багато хто і без слова істини на вигляд сяє добрими справами, ти можеш побачити мужів жалісливих, милостивих, які піклуються про справедливість. Але від їхніх справ нема ніяких плодів, бо (ці люди) не знають істини. Ці діла прекрасні, однак треба, щоб їм передувало найвище. Коли юдеї запитували Господа: «Що нам робити, щоб чинити діла Божі?» (Ін. 6, 28), Він відповів їм: «Ось діло Боже, щоб ви увірували в Того, Кого Він послав» (Ін. 6, 29). Поглянь, як Він назвав віру ділом. Отже, як тільки ти увіруєш, тут же розцвітеш і ділами. І не тому, що в тебе бракує діл, а тому, що віра сама по собі повна добрих діл. Діла бувають стосовно людей і від людей, а віра — від людей стосовно Бога. Віра робить того, хто навертається, небесним громадянином, віра робить людину, створену із землі, співрозмовником Божим, без віри ніщо не може бути добрим.
Здаються мені, браття, (тут використаю деяку образність у словах), здаються мені ті, котрі процвітають у добрих ділах і не знають Бога й побожності, подібними до останків мерців, які хоч і прекрасно одягнені, однак не мають відчуття прекрасного. Яка користь від мертвої душі, омертвілої для Бога-Слова, хоч одягненої добрими ділами? Діла звершуються завдяки надії на відплату і вінці. Якщо ж ти не знаєш Начальника подвигів, то за кого несеш подвиг? Віра задля того, щоб не бути зганьбленою, не може бути позбавленою діл, однак віра вища від діл. Як у людей, які заслуговують називатися людьми, насамперед необхідно, щоб на чільному місці проходило належне життя і щоб належно споживали їжу (бо їжа зберігає наше життя). Так само необхідно, щоб в нашому житті передувала надія на Христа і щоб вона була підкріплювана добрими ділами. Часто може жити той, хто не їсть, але не може їсти той, хто не живе. Мойсей постив сорок днів (Вих. 34, 28), але через те, що мав у собі живе слово, тому нестача земного ніскільки не зашкодила йому.
Так буває і щодо душевного стану. Необхідно, щоб душа укріплювалася ділами, але треба, щоб насамперед була прийнята віра. Ти не можеш назвати людину, яка б жила і чинила діла справедливості без віри, а вірного без діл я можу вказати, що він жив і визнаний гідним Царства. Ніхто не жив без віри. Розбійник як тільки увірував, тут же був виправданий (Лк. 23, 40–43). І не говори мені: він не мав часу жити праведно, бо і я не заперечую цього, а тільки вказую на те, що спасла його віра сама по собі. Якби він з вірою залишився живим і знехтував ділами, тоді втратив би спасіння. Тепер же розглядаємо і досліджуємо те, що і віра сама по собі спасла, а діла самі по собі ніколи не виправдували тих, котрі їх чинили.
Дуже хочете побачити, що діла без віри не животворять? Через діла милостині та молитву добре засвідчив про себе Корнилій (Діян. 10), однак, віруючи в Бога, він не знав Христа, ще не пізнав Слово Боже. І оскільки діла були прекрасними і дивними, то вони були приємні для Того, Хто роздає блага, — велелюбного Бога. Та оскільки велике око правди й істини — непідкупний і праведний Суддя побачив, що хоч діла прекрасні, однак мертві, бо не мають віри, тому послав божественного ангела, який роздає нагороди за діла, щоб прекрасного борця увінчати вірою. Той говорить йому: «Корнилію, молитви твої і милостині твої згадалися перед Богом» (Діян. 10, 4). Якщо ж була почута молитва, говорить він, і були прийняті милостині, то чого мені бракує для праведності? «Отже, пошли людей до Іоппії, — говорить ангел, — і поклич Симона, званого Петром…, він скаже тобі слова, якими спасешся ти і весь дім твій» (Діян. 10, 5–6). Ось, — діла не могли спасти. Якщо, завдяки тому, що сповіщає Петро, спасається сам Корнилій і його дім, то Корнилій ще не мав спасіння через діла, поки не оселилася в ньому віра — поруч з його ділами. Тому і Петро, блаженний і вибраний Христом апостол, прийшовши із Іоппії і побачивши Божу благодать, вилиту на тих, котрі тоді вважалися іноплемінниками, й усвідомивши Боже визначення, говорить: «Істинно пізнаю, що Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і робить по правді, угодний Йому» (Діян. 10, 34–35). Не сказав: «В усякому народі той, хто робить по правді», спасеться, але той, хто «угодний Йому», тобто стає гідним того, щоб бути прийнятим. Тому необхідно, щоб віра сяяла перед ділами, щоб діла йшли за вірою.
І нехай ніхто не паплюжить віри через її безплідність, не безчестить діл невір’ям. Стань плодоносною оливкою, але «в домі Божім». Під плодоносною оливкою маються на увазі прекрасні діла, а слова «в домі Божім» вказують на віру. Які ж то діла Божі? Усі ми їх знаємо, якщо тільки захочемо їх звершувати, ніщо не приховане. Те, що стосується догматів, може викликати сумніви, а те, що стосується діл, не приховане, бо закони диктує природа. Ми самі усвідомлюємо те, що прекрасне і що погане. Бог заклав у природу неписаний закон, який просвічує наші думки. Нехай ніхто не каже: я не читав закону, я не знаю того, що стосується закону. Бо, коли ти відкинеш загальний закон, то викриє тебе закон природи.
Хочеш знати, як Бог у природі утвердив закони, які розрізняють, що є добре і що — погане? Запитай у нашого повсякденного життя про те, як ті, котрі чинять зло, не хочуть, щоб їх називали злими. Як саме — послухай. Перелюбник чинить перелюб, але, коли його називають перелюбником, червоніє від сорому. Скажи явному перелюбникові: перелюбнику! Чому він, коли це чинить, радіє, а коли чує — соромиться. Отже, якщо ти думаєш, що гріх — це щось гарне, то чому уникаєш ним називатися? Скажи клятвопорушникові: клятвопорушнику! І найменування своїх власних діл він вважає образою. Отож, сама природа волає, що погане є далеким від справ Божих. А те, що створив Бог, прекрасне і дуже прекрасне, до такої міри прекрасне, що, стикаючись зі злом, червоніє перед пороком від сорому. Скажи цнотливому: цнотливий! І він, як тішиться своїми ділами, так не соромиться і назви. Назви справедливого справедливим, і він справами увінчується і назвою прикрашається, бо, хоч совісністю він і відмовиться від такого найменування, але в душі похвалу приймає.
Подумай, який великий порок живе у світі і залишається непомітним! Як же залишається непомітним? Якщо ти будеш достеменно досліджувати окремі частини, то не знайдеш ніякого пороку у його власному вигляді. Якщо він не візьме собі в борг вигляду чесноти, то не виявляється. А як саме, послухай. Той, хто бреше, бреше, не зізнаючись у неправді, а обманює, прикриваючись істиною. Той, хто чинить несправедливо, не говорить про це, але представляється тим, ким не є, і тоді чинить несправедливість. Так само підступна людина не виявляє підступництва, але одягає на себе личину дружби і чинить негідні справи. Перелюбник, коли вторгається до помешкання, не зізнаючись у злочинному перелюбстві, але, одягаючи на вуста личину цнотливості, зневажає Божі права. Чи бачиш, що гріх не має свого власного обличчя? Подібно і наклепник кожного разу, коли приходить у судилище, приходить, не оголосивши те, що є насправді, але представившись свідком істини, своєю неправдою виявляє, що він свідок пороку. Отже, порок не має свого власного обличчя, якщо не візьме в борг обличчя в чесноти. Тому Спаситель говорив: «Приходять до вас в одежі овечій, а всередині — вовки хижі» (Мф. 7, 15). Але повернемося до питання, яке необхідно обговорити.
2. Хочеш знати, брате, яку силу має природний закон? Душа наша, хоч би й загрузла в пороках, вітає добре ім’я. Часто чимало володарів, будучи сповненими користолюбством і ні про що інше не думаючи, крім грабежу і неправди, схиляються на прохання деяких, щоб або полегшити біднякові нужду, яка його спіткала, або простити дещо із боргів, або не помститися тим, які образили чи мали намір образити. І той, хто приходив, задля того, щоб якнайкраще виконати місію перед мужем могутнім і негідним, не починає із істини, не говорить йому про те, ким він є, але приписує йому чесноти. (Хіба не знаєш, як завжди прикидаються особи, які добре сповняють обов’язки послів?). Ти, говорить він, доброчесний чоловік, твоє ім’я прославлене, всі оспівують твої прекрасні діяння. І багато чого додає, щоб переконати, щоб прихилити його похвалою і щоб він відійшов від негідної справи. Поглянь, як порок долається похвалами за чесноти. Жодний злий не хоче, щоб його називали злим, оскільки вітає те, що властиво чеснотам, хоч волю обирає протилежну.
Отже, улюблені, зробимося плодоносною оливкою, процвітаймо і ділами, і плодами, і листям. Наше листя — це слова, а плоди — спосіб життя. Нехай і слово твоє буде чесним, і спосіб життя плодоносним, бо в благочестивої людини немає навіть і листка відкинутого. «Лист його, — говорить Давид, — не опадає, а все, що він не робитиме, буде успішним» (Пс. 1, 3). Але, о, чудо! Я подумав про те, як Адам нагим вийшов із раю і як Давид цвіте в домі Божому. Один вийшов нагим через злочин, а другий, одягшись у чесноти, волає: «Я, Отче, мов оливкове зелене дерево» (Пс. 51, 10). Ніщо не позбавляє нас зброї до такої міри, як безплідність, і ніщо так не одягає нас, як плодючість завдяки добрим справам.
Адам був створений… Ще повторимо сказане, бо повторення доброго утверджує в душах повчання. Подібно, як вовна, яку фарбують, постійно опускається у фарбу, щоб фарба глибше залишила на ній свої властивості, так само потрібно, щоб і наші душі безупинно занурювалися в божественні слова, щоб була змита стародавня ганьба, і ми одяглися у нову красу. Та вовна кожного разу, як прийме фарбу, залишає відбиток єства і приймає назву фарби. І вже не називаєш її вовною, але порфірою чи багряницею, чи зеленою матерією, чи чим-небудь подібним, дивлячись на те, яку красу передала пофарбованій вовні фарба. Отож, якщо фарба змінює назву єства, то хіба єство Боже не змінює людину так, що той, хто до занурення у воду був у земному образі, а після занурення отримує сяючий небесний образ?
Отже, Адам був створений убогим із землі. Бог створив його, взявши пороху. Але Адам, як я вже говорив, не бачив, як він був створений, оскільки не було потреби в тому, щоб він був свідком того, що відбувалося, щоб не почав звеличуватися перед Богом. Якщо він, перебуваючи серед неабиякого приниження, звеличується і не знає Творця, і відкидає Того, Хто створив, то якби він отримав щось таке, що перевершує його природу, хто вмістив би безмірність його зарозумілості? Тому Бог, створивши людину, вклав у творіння і велику силу, і багато чого такого, що свідчить про її приниження, щоб через силу, яка була в ній, викликала подив благодать Художника, а через приниження — припинялася людська зарозумілість. Дав язик для спілкування, який прославляє Бога, який оспівує Божественне, який висловлює красу творіння. Роздумує про небо і землю невеликий шматочок плоті — язик, який розміром менший від двох пальців, але що я кажу: пальців? Навіть краю нігтя. Але й цей невеликий і незначний кінчик говорить про небо і землю. Але щоб не подумав, що він є якоюсь великою річчю і не звеличувався вище свого єства, він часто зазнавав і пухлин, і ран, щоб знав, що, будучи смертним, говорить про вічні і безсмертні речі, і розумів, яка сила в Того, про Кого сповіщається, і яка немічність у того, хто сповіщає.
Він дав їй (людині) око — це маленьке зерно, бо те, що бачить, є серединою — це середня частина зіниці. І саме за допомогою цього маленького зерна вона бачить усе творіння. І задля того, щоб вона, обхоплюючи своїм зором усе творіння, не звеличувалася, часто буває помутніння зору й очні хвороби, і нагноєння в очах, і сльози, і дещо подібне, — це для того, щоб вона через свою немічність пізнавала себе, а за творіння прославляла Художника. Він дав їй мисляче серце, корінь роздумів, джерело думок. Але саме в цих місцях створив і внутрішності, які наповняються нечистотами і всякими іншими гидотами, задля чого людина їсть, щоб кожного разу, як серце почне звеличуватися, утроба стримувала його. Отож, й утроба, і нечистоти необхідні задля виховного керівництва. Якщо людина, носячи нечистоту, насмілюється виявляти нахабність і не просто виявляти нахабність, але навіть проти Бога, як насмілився сказати один варварський цар: «Вище за зірки Божі піднесу престіл мій…, буду подібний до Всевишнього» (Іс. 14, 13–14). Якщо так говорить той, хто носить такі нечистоти та гидоти, то, якби він був зовсім вільний від цієї немічності і мізерності, хто ж зміг би стерпіти його величання? Тому великий Ісая говорить зарозумілим: «Чого гордиться земля і попіл?» (Сир. 10, 9)3.
Але знову повернемося до питання, яке підлягає обговоренню. Бог створив людину з пороху, але людина не бачила, як саме вона створювалася, а тому не знала і своєї мізерності. Бог, як я вже сказав, не створив душі раніше тіла, щоб вона не бачила творення. Та оскільки вона взагалі не знає, з якого приниження появилася і, що Творець створив її із землі, тому Він повертає її в землю, з якої була взята, щоб тепер на досвіді пізнала свою немічність, довідалася і про древнє благодіяння, і про майбутнє людинолюбство, адже, коли була створена, то не бачила, що створена із землі. Зверни старанно увагу, остерігаючись, щоб думка не втекла від тебе. Коли був створений Адам, то він не бачив, що виник із землі. Але, коли він пробуджується у воскресінні, то знає, що пробуджується, скинувши із себе прах. Бо, хоч мертвий і не бачить самого себе, однак бачить того, хто помер раніше за нього.
Ми бачимо померлих і тих, котрі перетворилися на порох, і завдяки тому, що бачимо, виховуємося. Хіба ти не бачив часто нахабних і зарозумілих мужів, якими смиренними й лагідними вони стають, коли помирають? Приходить смерть, і серце в усіх тремтить, гордість у всіх пропадає. Біля гробниць ми стаємо більш смиренними. Коли побачимо оголені кістки, коли роздумуємо про людське єство, яке розпалося, з’їдене, тоді відразу ж стаємо більш смиренними один з одним, — ось чим ми стаємо і куди відходимо! Так ми говоримо, а відійшли від могил — і забули про мізерність. Біля могили кожний говорить своєму ближньому приблизно таке:
— О, горе! О, жалюгідне наше життя! Поглянь, чим ми стаємо.
Але, хоч і говоримо це, однак інколи крадемо і кричимо, і виявляємо злопам’ятність. Тут кожен міркує так, начебто він має намір зовсім відректися від вад. Однак це на словах усередині, а зовні ділами противиться Богу. Тому Бог влаштував, щоб всюди були споруджені гробниці, які б нагадували нам про нашу власну немічність. Тому кожне місто, кожне селище перед входом до них має могили. Хтось спішить увійти до столичного міста, яке процвітає багатством, могутністю та іншими достоїнствами. Але, перш ніж побачить те, що уявляє, спочатку бачить те, чим сам він стане. Гробниці перед містами, могили перед полями — всюди перед очима повчання про нашу мізерність. Ми насамперед повчаємося того, у що, нарешті, перетворюємося, і тоді вже бачимо внутрішні образи. І не тільки це, але й часто повчаємося крайній мізерності єства, коли маємо намір насолоджуватися життям.
Часто чоловік після того, як захотів одружитися, диктує тому, хто пише закони стосовно приданого. Ще не відбулося єднання, а вже негайно вписується смерть. Ще не насолодився співжиттям і шлюбом, а вже визначає для себе смерть. Ще не побачив дружини, а вже наперед уявляє перед собою жереб смерті як стосовно себе самого, так і стосовно тієї. І пише так: «Якщо помре чоловік раніше дружини… Якщо дружина — раніше чоловіка, то повинні вчинити так і так». Отже, стародавні закони завжди для всіх утверджували нагадування про єство. І не тільки щодо існуючого і живих визначає жереб смерті, але й стосовно того, кого ще нема. Що саме говорить? «Якщо ж дитя, яке має народитися, помре…» Ще нема плоду, а вже думка сформована. І далі в заповітах виявляє усвідомлення єства. А коли зазнає що-небудь із того, що трапляється з чоловіком, або, коли помре дружина, тоді забуває про те, що писав, і промовляє інші трагічні слова:
— І це, — говорить, — я повинен пережити? Хіба я ждав, що це випаде мені і я втрачу дружину?
Що ж? Ти забув про те, що написав? Коли ще нічого не було, тоді ти розумів обмеженість єства, а коли зазнав страждання, то про закони єства забув?
Це сказано для напоумлення всім, щоб всі все те, що трапляється, переносили гідно, щоб не думали, що Боже визначення — це покарання. Не мудруй, коли ще нема нещасть, а покажи велич душі тоді, коли виявишся захопленим стражданнями. Коли засмучуєшся, згадай слова, якими утішаєш тих, котрі засмучуються. Які слова ми говоримо тим, котрі засмучуються? Хіба не так розмірковуємо з ними: «Ці нещастя — це доля людини. Не тільки ти терпиш це горе, не тільки ти переніс насильство з боку смерті. Це переносять і царі, часто переживали це лихо і правителі, терпіли від нього і володарі. Усвідом своє єство. Ти — людина. Ти разом зі всіма маєш однакові спільні закони природи»?
3. Це і більше від цього ти говориш, коли втішаєш іншого. Невже ж для інших ти є благородним учителем, а щодо себе ти навіть не є жалюгідним учнем? Властивість великої і благородної душі — це смирення серед самого розпалу нещасть. Якщо хтось може при кожному нещасті чи печалі, чи втраті говорити: «Праведний Ти, Господи, і справедливі суди Твої» (Пс. 118, 137), то він терпить утрату, як людина, але увінчується, як боголюбець.
Життя, браття, сповнене неабиякими труднощами, і неодмінно мусить страждати праведний і неправедний, благочестивий і нечестивий. Але є велика відмінність: одне — бути покараному, як домашня людина, й інше — бути битому в якості чужого. Отримує покарання син, отримує покарання і слуга. Але один, як раб, що вчинив гріх, а другий, як вільний, як син, що потребує покарання. Ці покарання не є рівними за честю. Якщо благочестивий терпить те, що терпить нечестивий, то він від цього не стає рівним із нечестивим. Для нього (тобто благочестивого) покарання — це скорбота і випробовування, а для нечестивого — бичування і кара. Тому, знаючи про такі труднощі, блаженний Давид говорить про праведних: «Багато скорбот у праведника» (Пс. 33, 20). Але поглянь на те, що він додає: «… та від усіх них визволить його Господь» (Пс. 33, 20). Ще не сказав про скорботу, однак показав зцілення. Про протилежних людей говорить: «Багато покарань грішникові» (Пс. 31, 10), і нічого не додає для них, тоді як «багато скорбот у праведника, та від усіх них визволить його Господь».
Але хто-небудь, слухаючи це, нехай не впадає у відчай і нехай не говорить: отже, якщо я зазнаю покарання, як грішник, не маючи надії, то це покарання для мене є безплідним. Тепер Писання назвало грішника, не надто далекого від благочестя, але страждаючого; до деякої міри благочестивого, але такого, що провинився в людських справах. Адже Бог милостивий до грішників, усе Писання наповнене прикладами Божого людинолюбства. Воно говорить: «Живу Я! — говорить Господь Бог… — Хіба Я хочу смерті грішника? Чи не того, щоб він навернувся від шляхів своїх і був живий?» (Єз. 18, 3, 23). Бог клянеться не тому, що не довіряє Собі, але, щоб вивести нас зі стану невір’я в стан віри.
Тому всяка людина, яка випробовується скорботами, нехай говорить: «Праведний Ти, Господи, і справедливі суди Твої» (Пс. 118, 137), — і водночас він виявить благородну душу і не порушить благочестя. Таким, наприклад, був блаженний Іов, який боровся зі всякими стражданнями, подолав усі диявольські жахи, знесилив усю диявольську несамовитість, непохитністю напряму своїх думок розтрощив диявольські хвилі, водночас утратив усе і не відрікся від Господа. Але його військові подвиги будуть викладені в особливій розмові, бо для їхнього дослідження воістину необхідний особливий час, щоб швидкоплинністю своїх слів ми не образили його подвигів.
Однак будемо мати перед очима те, що сказав той розсудливий муж і великий подвижник. Він затверджує сказане печаттю. Втративши все, він не втратив благочестя, але говорить: «Господь дав, Господь і взяв; як угодно було Господу, так і зробилося» (Іов. 1, 21). Прекрасно сказав: «…як угодно». Дає місце достоїнству, не цікавиться даремно щодо управління. Не сказав, як ми говоримо: чому молоді вмирають, а старі залишаються? Яке це управління? Старий сильно бажає смерті, маючи розслаблену плоть і терплячи нестачу в грошах та у всякій іншій розраді, однак сповнення бажання не отримує, а юнак, вродливий, милий для своїх батьків, забирається передчасно? Навчися не розслідувати цього, навчися говорити: «Присуди Твої, — як безодня велика» (Пс. 35, 7). Навчися говорити: «Праведний Ти, Господи, і справедливі суди Твої» (Пс. 118, 137). Навчися говорити: «Як угодно було Господу, так і зробилося». Усвідом достоїнство Боже, щоб усвідомити благочестя.
Та оскільки слово торкнулося слави Святого Духа, то скажемо дещо з догматів для нашої безпеки й утвердження. Подібно як Іов, сказавши: «Як угодно було Господу», показав достоїнство і владу, так й Апостоли, вказуючи на гідність Святого Духа, як Господа, говорять: «Бо угодно Святому Духові і нам не покладати на вас більше ніякого тягаря, крім цього необхідного» (Діян. 15, 28). «Угодно Святому Духові». Якщо Він є підвладним, то чому «угодно» Йому? Якщо Дух є під владою законів і служить, то як тоді підвладному може бути «угодно»? Хіба не те звершується, що угодно цареві, а не те, що приходить на розум підлеглим? «Як угодно було Господу», — говорить Іов. «Угодно Святому Духові», — говорять Апостоли. Виявлення гідності в тому й іншому випадках рівноцінне, оскільки слава Царства — нероздільна. Але порочність єретиків знову знаходить лазівку. Вони говорять:
— Хіба Апостоли через те, що сказали: «Угодно Святому Духові, — а потім додали: — і нам», мають гідність Божества?
Необхідно піклуватися про те, щоб не вкласти отрути свого безвір’я в недосвідчені душі, щоб не влити єретичного безчестя у вуха безневинних. Вони часто поважно говорять:
— Брате, — кажуть, — нехай ніщо зі сказаного тебе не дивує! Називає тебе наче братом, однак убиває як ворога.
— Не дивуйся, — кажуть, — що Апостоли сказали про Святого Духа: «Угодно Святому Духові», але поглянь і на те, що додається: «Угодно Святому Духові і нам», — угодно Апостолам. Хіба Апостоли — боги? Хіба вони мають Божу гідність?
Кожного разу, коли єретик говорить це, ми винесемо стріли зі Святого Писання, бо «гострі стріли сильного» (Пс. 119, 4), які посилаються в серце ворогів Царя. Отже, що необхідно йому сказати? Якщо поєднання Апостолів зі Святим Духом принижує гідність Духа, то виходить, що і поєднання Мойсея з Богом принижує гідність Божу. Для прикладу скажу: якщо ти не будеш вважати великими слова «Угодно Святому Духові» через те, що тут приєднано й Апостолів, тоді не зможеш називати великою і віру в Бога через поєднання з Богом Мойсея, оскільки Писання говорить: «Народ повірив Господу і Мойсеєві» (Вих. 14, 31). Але ми винесемо й іншу стрілу. Якщо приєднана слава Апостолів принижує достоїнство Духа, тоді ображає Бога і принижує Його достоїнство і приєднання до імені Божого імені Самуїла, адже написано: «І прийшов весь народ у великий страх від Господа і Самуїла» (1 Цар. 12, 18). У свою чергу принесемо проти безчестя й іншу, третю стрілу. Якщо принижує достоїнство і Божественну владу Святого Духа поєднання з Духом Апостолів, тоді принижує достоїнство Боже і Гедеон, ім’я якого приєднано до імені Божого, оскільки весь народ, воюючи, викликнув: «Меч Господа і Гедеона!» (Суд. 7, 20).
Отже, як Мойсей поєднаний з Богом не як рівний Богові, а як служитель Божий, і Самуїл з Богом не як рівний, а як пророк, і Гедеон з Богом не як рівний, а як військовий вождь, так й Апостоли з Духом, як проповідники Євангелія. Тому пізнай достоїнство і не ображай честі Духа. Пізнай богонатхненне богослів’я Святої Тройці: Отця і Сина, і Святого Духа. Це — нестворене Єство, істинне достоїнство, нероздільне Царство, неподільна частина, нерозривна надія, незбагненна слава Отця і Сина, і Святого Духа, Якому належить усяка слава, честь і поклоніння навіки-віків. Амінь.
- У Біблії: «Це, можливо, бідняки; вони дурні, бо не знають шляхів Господніх, закону Бога свого». [↩]
- Насправді ж — пророк Осія. [↩]
- Насправді ж — Ісус, син Сираха. [↩]
