«Наша Парафія»

Бесіда перша

Мощі святих лякають демонів. Благодать надає
мученикам мужність. Сила душі матері Маккавеїв —
приклад для наслідування християнським матерям.
Стійкість цієї святої жінки позбавляє вибачення тих,
у яких бракує мужності перед переслідуваннями

Яким сяючим і радісним є наше місто! Сьогоднішній день найсвітліший за весь рік не тому, що сьогодні сонце посилало на землю промені світліші, ніж звичайні, а тому, що світло святих мучеників опромінило наше місто яскравіше за всяку блискавку. Справді, вони світліші за тисячі сонць і яскравіші за великі світила. Від них сьогодні земля чарівніша від неба. Не говори мені про прах, не показуй на попіл та зітлілі від часу їхні кістки, а відкрий очі віри і поглянь на властиву їм Божу силу, на благодать Духа, яка огорнула їх, на славу небесного світла, яка оточує їх. Не такими є промені, які падають на землю від сонячного кола, яким є сяйво і яскравість, що виходить від цих тіл, засліплюючи навіть зір диявола. Як проводирі розбійників і грабіжники гробниць, побачивши де-небудь царську зброю: лати, щит і шолом, усе сяюче золотом, тут же відскакують і не сміють ані наблизитися, ані доторкнутися до них, передбачаючи велику небезпеку, якщо насміляться зробити щось подібне, так і біси, ці істинні проводирі розбійників, де побачать лежачі тіла мучеників, тут же відскакують і тікають. Вони дивляться не на смертну їхню природу, а на невимовну велич Христа, Який діяв у них.

Справді, цю зброю одягав не ангел, не архангел і не будь-яка інша створена сила, а Сам Владика ангелів. І як Павло виголошував: «Ви шукаєте доказу того, чи говорить у мені Христос» (2 Кор. 13, 3), так і вони можуть виголошувати і говорити:

— Ви шукаєте доказу того, чи в нас перебуває Христос?

Ці тіла дорогоцінні, бо вони прийняли рани за свого Господа, бо вони носять виразки за Христа. І як царський вінець, прикрашений зі всіх боків різним камінням, видає різноманітний блиск, так і тіла святих мучеників, засіяні ранами за Христа, ніби дорогим камінням, є ціннішими і величнішими за всяку царську діадему.

Світські розпорядники боротьби, призначивши боротьбу, вважають за найбільшу славу, коли виводять на поприще і на подвиги молодих і міцних борців, які б, перш ніж відзначаться у боротьбі, збуджували у глядачів подив красою свого тіла. Тут не так, а зовсім навпаки. Христос, відкривши боротьбу не таку, як ті, а страшну і жахливу, оскільки тут не бій людей з людьми, а боротьба людей з бісами, відкривши для нас таку боротьбу, вивів на подвиги не молодих і міцних борців, а малолітніх юнаків, з ними старця Єлеазара і, крім них, стару жінку, матір цих юнаків. Що ж це означає, Владико? Такий незрілий вік ти виводиш на поприще для боротьби? Хто чув, щоб коли-небудь виходила на боротьбу жінка в такій старості?

— Ніхто не чув цього. Але Я, — говорить Він, — самими справами виправдаю цю дивну, нову і ніколи не чувану подію. Я не є Тим розпорядником боротьби, щоб все віддавати на силу борців, але Сам перебуваю біля Моїх подвижників, допомагаю їм і подаю руку, і в більшості їхні дії залежать від Моєї допомоги.

Отже, коли ти побачиш, що жінка похилого віку, стара, з палицею виходить на боротьбу, долає несамовитого тирана, перевершує безтілесні сили, легко перемагає диявола, з великою силою руйнує його міць, тоді подивуйся благодаті Розпорядника боротьби, дивуйся силі Христовій. Ці борці міцні не тілом, а вірою. Природа їхня немічна, але могутня благодать, яка їх укріплює. Тіла ослабли від старості, але розум укріпився любов’ю до благочестя. Це не чуттєва боротьба, тому дивися не на зовнішність цих подвижників, а проникни думкою у стан їхньої душі, пізнай силу їхньої віри, щоб переконатися, що той, хто бореться з бісами, не має потреби ані в міцній будові тіла, ані в квітучому віці. Хоч би він був дуже молодим чи досяг глибокої старості, тільки б мав душу доблесну і міцну — у подвигах він ніскільки не зазнає шкоди через свій вік.

2. Що говорити про старця і юнака, коли і жінки виходили на ці подвиги й отримували світлі вінці? На світські змагання, які вимагають відповідного і віку, і статі, і звання, не допускають ані рабів, ані жінок, ані старих, ані дітей. А тут поприще цілком вільно відкрите для всякого звання, для всякого віку і для всякої статі, щоб ти пізнав щедрість і невимовну силу Засновника цього подвигу і бачив правдиве підтвердження апостольських слів: «Сила Його виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 9). Бо, коли діти і старці виявляють надприродну силу, тоді досить яскраво видно благодать діючого в них Бога.

А щоб ти переконався, що ця зовнішня (тілесна) немічність подвижників робить їх ще більш славними вінценосцями, ми тепер, залишивши старця та юнаків, представимо жінку, набагато слабшу за них, стару матір сімох дітей, адже і хвороби через народження є чималою перешкодою для таких подвигів. Що ж насамперед викликає в ній подив? Чи немічність статі, чи похилість віку, чи особлива зворушливість (материнського) співчуття? І це є великими перешкодами для подвигу, який вимагає такого терпіння. Але я ще можу сказати і дещо інше, набагато важливіше, де ми побачимо і мужність жінки, і все підступництво диявола. Що ж це таке?

Поглянь на злобу нечистого біса: він витягнув її на поприще не раніше за всіх, а вивів на подвиги після дітей. Для чого? Для того, щоб тортурами сімох дітей попередньо затьмарити її розум і знищити міцність душі, і після того, як від видовища страждань синів виснажаться сили, тоді її, вже знеможену, легко здолати. Не на те дивися, що вони терпіли муки, а поглянь на те, що вона під час кожної тортури відчувала найтяжчі страждання і з кожним віддавалася смерті. Те, що я говорю, добре знають ті жінки, які пережили болі народження і стали матерями. Часто мати, бачачи своє дитя, як воно страждає від гарячки, буває готовою витерпіти все, навіть перебрати полум’я хвороби з його тіла на себе. Настільки матері вважають страждання дітей більш нестерпними, ніж свої власні нещастя.

Якщо ж це правда, а це дійсно так, то ця мати мучилася стражданнями дітей сильніше за самих дітей і в матері муки були більшими, ніж у дітей. Справді, якщо тільки слух про хворобу одного дитяти роздирає утробу матері, то що витерпіла вона, коли був убитий не один син, а такий сонм дітей, і коли вона не із чуток довідувалася про їхні страждання, а своїми очима бачила те, що відбувалося? Як вона не втратила розуму, бачачи, як кожного з них повільно убивали різними і страшними муками? Як не вирвалася душа з її тіла? Як вона при першому погляді не кинулася на багаття, щоб не бачити наступних мук? Хоч вона була і мудрою жінкою, але — мати, хоч і побожна, але — у плоті, хоч віддана (вірі), але — причетна до жіночої природи, хоч полум’яніла ревністю до благочестя, але — зв’язана путами хвороб дітонародження. Якщо ми, чоловіки, бачачи злочинця, якого ведуть по торговищу з мотузкою при вустах і волочуть до місця страти, часто печалимося від цього видовища, не маючи жодної підстави любити його, а навіть маючи достатні причини утримуватися від такого почуття жалю через злочинність засудженого, то що мусила перенести вона, бачачи не якогось одного злочинця, якого ведуть на страту, але сімох своїх синів, яких разом одного дня убивають не швидкою смертю, а всілякими катуваннями?

Справді, якби ця жінка була кам’яною, якби внутрішність її була із адаманту, то й тоді хіба не обурилась би, хіба не відчула б вона того, що властиво відчувати жінці і матері? Згадай, як ми дивуємося праотцю Авраамові, що він, приносячи в жертву свого сина, зв’язав його і поклав на жертовник, і тоді добре зрозумієш, якою була мужність цієї жінки.

О, сумне і водночас приємне видовище. Сумне через особливості того, що відбувалося, а приємне через сприйняття тієї, котра на це дивилася! Вона не дивилася на потоки крові, а дивилася на вінці правди, що сплітаються; не дивилася на боки, які роздираються, а дивилася на вічні обителі, що приготовлялися; не дивилася на катів, котрі стояли поряд, а дивилася на ангелів, які оточували (її з дітьми); забула про болі народження, знехтувала природою, не дивилася на вік, знехтувала природою, яка діє так деспотично, природою, яка має владу навіть над звірами. Так, чимало звірів, яких важко зловити, ловляться тоді, коли через відданість дітям забувають про власний порятунок і, нехтуючи собою, потрапляють до рук ловців. Немає жодної тварини настільки слабкої, щоб вона не захищала своїх дітей, чи настільки лагідної, щоб вона не дратувалася, коли її дітей убивають. А ця жінка переборола владу природи, яка поширюється і на розумних людей, і на безсловесних тварин. Вона не тільки не кинулася на голову тирана і не роздерла йому обличчя, бачачи своїх дітей, як вони мучаться, але виявила таку надзвичайну мудрість, що навіть сама готувала для нього нелюдський бенкет, — тоді, як перших дітей ще катували, укріплювала інших для перенесення таких же страждань.

3. Нехай слухають це матері, нехай наслідують мужність цієї жінки і її любов до дітей, нехай і вони так виховують своїх дітей. Справа матері — не тільки народити — це залежить від природи, справа матері – виховувати, оскільки це залежить від волі. А щоб ти переконався, що не народження робить матір’ю, а добре виховання, послухай Павла, який удостоює вінця вдову не за народження, а за виховання дітей. Сказавши: «Вдовиця повинна бути обрана не менш як шістдесятирічна…, відома добрими ділами», він далі вказав на головне із добрих діл. Яке ж саме? «Якщо вона виховала дітей». Не сказав: якщо вона народила дітей, але «якщо вона виховала дітей» (1 Тим. 5, 9–10).

Уявімо, що мусила витерпіти ця жінка, якщо тільки можна назвати її жінкою, яка бачила, як пальці (її сина) тремтіти на гарячому вугіллі, голова спадала, залізна рука лягала на голову іншого сина і здирала з неї шкіру, а страждалець тим часом ще стояв і розмовляв. Як вона могла розкрити вуста? Як могла рухати язиком? Як душа її не вилетіла із тіла? Як? Я поясню це. Вона не дивилася на землю, а готувалася тільки до майбутнього. Вона боялася тільки одного: щоб тиран не виявив пощади і не припинив боротьби, щоб не розірвав сонму її дітей, щоб деякі з них не залишилися не увінчаними. А що вона цього боялася, видно з того, як останнього сина майже своїми руками взяла і поставила на жаровню, тільки використавши замість рук словесне умовляння і наставлення. Ми не можемо без скорботи слухати про чужі нещастя, а вона без скорботи дивилася на власні.

Тому будемо не просто слухати про це, але кожний зі слухачів нехай перенесе ці сумні події на своїх власних дітей, нехай уявить їхні милі обличчя й, уявивши перед собою своїх улюблених, нехай припише ці страждання їм і тоді належно зрозуміє силу сказаного. Чи вірніше, — і тоді повністю не зрозуміє, бо власні страждання не може відобразити жодне слово, а дає поняття про них тільки досвід.

Тепер, після увінчання семи синів, доречно сказати про неї наступні пророчі слова: ти ж «мов оливкове зелене дерево в домі Божому» (Пс. 51, 10). На олімпійських іграх, де часто сходяться тисячі борців, вінець покладається тільки на одного, а тут із семи борців стало сім вінценосців. Яку ниву можеш ти показати мені такою родючою, яку утробу — такою плідною, яке народження дітей подібне до цього? Мати синів Заведеєвих стала матір’ю Апостолів, але тільки двох, а щоб одна утроба дала сімох мучеників, цього я не знаю. Крім того, вона і себе долучила до них, збільшивши чисельність не на одну мученицю, а набагато більше. Із сімох синів стало тільки сім мучеників, а тіло матері, яка і себе долучила до них, хоч було одне, однак заміняло собою двічі по сім мучеників, як через те, що вона мучилася при кожному з них, так і через те, що саме вона і зробила їх такими, народивши нам цілу церкву мучеників. Сімох синів вона народила, і жодного для землі, але всіх для неба, а вірніше — всіх народила для Царя Небесного, для життя майбутнього.

Отже, диявол вивів її на боротьбу останньою з тієї причини, про яку я сказав вище, тобто, щоб, наперед виснажившись силою через споглядання на муки (своїх синів), вона була легко подолана, коли виступить проти ворога останньою. Якщо люди, бачачи потоки крові, часто впадають у непритомність, і потрібно багато зусиль, щоб повернути життя, яке їх покидає, і душу, яка відлітає з тіла, то що витерпіла ця жінка, який біль відчувала в душі, бачачи потоки крові, що течуть не з чужого тіла, а із синів?

Отож, диявол, як я вже сказав, залучив її на подвиги після дітей для того, щоб вона стала немічнішою, однак сталося протилежне: вона вийшла на подвиги ще з більшою бадьорістю. Як і чому? Тому, що вона вже не боялася і не турбувалася за будь-кого із дітей, які б залишалися біля неї, щоб вони, ослабнувши бодай трохи духом, не втратили вінців. Але, ніби склавши їх у безпечне сховище, на небо, перепровадивши їх до небесних вінців і незмінних благ, вона сміливо, з великою радістю вийшла на боротьбу. І сама, приклавши власне тіло до сонму дітей, ніби найцінніший камінь до якогось вінця, відійшла до улюбленого Ісуса, залишивши нам найбільшу втіху та повчання, повчання своїми ділами — сприймати всі нещастя із сильною душею і піднесеним розумом.

Справді, який чоловік, яка жінка, який старець, який юнак може отримати вибачення чи мати виправдання, якщо лякається небезпек, які загрожують йому за Христа, після того, як стара жінка, мати багатьох дітей у той час, коли ще ворота смерті були зачинені, гріх ще не був знищений і смерть не була уражена, тобто ще до благодаті понесла подвиг, з такою ревністю і мужністю перетерпіла такі муки задля Бога? І жінки, і чоловіки, і юнаки і старці, пам’ятаючи про це і викарбувавши на своєму серці, ніби на якійсь дошці, подвиги і боротьбу цієї жінки, будемо зберігати у своїй душі її терпіння, як постійне наставляння до зневаги нещасть, щоб ми, будучи наслідувачами чеснот цих святих тут, могли бути спільниками їхніх вінців і там. Як вони показали мудрість у небезпеках, так і ми покажемо терпіння у приборкуванні божевільних пристрастей: гніву, користолюбства, сластолюбства, марнославства і всього іншого. Якщо ми подолаємо полум’я цих пристрастей, як вони вогонь, тоді зможемо стати біля них і мати таку ж, як і вони відвагу. І щоб цього сподобитися всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Бесіда друга

Ми не в змозі належним чином прославити
мучеників, однак повинні намагатися.
Похвала молодшому зі св. мучеників Маккавеїв.
Велич душі матері Маккавеїв.
Умовляння християнам наслідувати її

Усіх святих мучеників звеличити одними вустами неможливо, і хоч би ми мали тисячі вуст і стільки ж язиків, нас не вистачило б для цих похвал. Дивлячись на подвиги семи мучеників, я знаходжуся в такому ж стані, як грошолюбна людина, стоячи біля джерела, що має сім витоків, з яких витікає золото, захотів би вичерпати з них усе, але після довгих і невимовних трудів, залишивши більшу частину, вимушений був би відійти, бо скільки не черпай із джерела, у ньому залишається ще більше. Що ж, якщо ми не можемо віддати належне, то невже нам мовчати? Ні, бо ці дари приймають мученики, які в таких приношеннях наслідують свого Владику. А як чинить Він? Коли хтось принесе до Нього дари, то Він визначає нагороду не за величиною принесеного, а за ревністю тих, котрі принесли. Так учинив Він з відомою вдовицею. Ця жінка поклала дві лепти і була вшанована як така, що поклала багато (Лк. 21, 2–4), оскільки Бог дивиться не на кількість грошей, а на цінність наміру. Грошей — дві лепти, а намір дорожчий, ніж тисячі талантів золота.

Тому сміливо приступимо до похвал і, що ми зробили вчора, те ж нехай буде, якщо бажаєте, і сьогодні. Вчора ми, взявши тільки матір, всю розмову вели про неї. Але зробили так не для того, щоб відокремити її від сонму дітей, а щоб це багатство було в нас безпечніше. Так учинимо і тепер, узявши окремо одного із синів, скажемо дещо про нього. Бо необхідно остерігатися, щоб похвали семи мучеників, поєднаних разом, наче сім річок, не затопили нашу розмову. Отже, візьмемо одного із юнаків не для того, щоб і його відокремити від сонму братів, а щоб зробити для себе тягар більш легкий. Але коли буде звеличений один, то вінець буде загальним і для інших, бо всі вони брали участь в однакових подвигах. Однак і сьогодні мати, хоч ми її не торкаємося, неодмінно ввійде до нашої бесіди, оскільки сама послідовність розмови неодмінно залучить її і не допустить, щоб вона залишила дітей. Якщо вона не відійшла від своїх дітей у подвигах, то не розлучиться з ними і в похвалах.

Кого ж нам узяти із семи подвижників? Чи першого, чи другого, чи третього, чи останнього? А краще сказати: між ними нема останнього, бо це — сонм, а в сонмі не видно ні початку, ні кінця. Але щоб зробити того, кого вихваляємо, більш відомим, ми скажемо про останнього за віком. Їхні подвиги — братерські, і справи — родинні, а де справи родинні, там нема першого і другого. Тому візьмемо останнього за віком і рівного за духом, рівного не тільки з братами, але й із самим старцем (Єлеазаром). Його, одного із братів, вели на муки незв’язаним, бо він не чекав рук катів, але випередив їхню жорстокість власною ревністю, тому вели його не зв’язаним. Цього не бачив жоден із братів, адже всі вони вже померли. Зате в нього були глядачі величніші за братів — очі матері. Чи не говорив я вам, що і без нашого зусилля мати неодмінно ввійде (у нашу розмову)? Ось і привела її послідовність бесіди. Це видовище було настільки поважне і величне, що навіть воїнство ангелів, а також брати дивилися на нього вже не із землі, а з небес, бо вони сиділи увінчані, як судді на олімпійських іграх, не судячи боротьбу, а готові прийняти увінчаного переможця.

Отже, він стояв не зв’язаний і вимовляв слова, сповнені мудрості, він хотів навернути тирана до свого благочестя, та оскільки не зміг, тому звершив нарешті свою справу — віддав себе на муки. Той жалів його юність, а цей оплакував його безчестя. Не на одне і те ж дивилися тиран і мученик — обидва мали однакові тілесні очі, однак не однаковими були очі віри. Той дивився на земне життя, а цей дивився на майбутнє, до якого мав піднестися. Тиран бачив сковороди, а мученик бачив геєну, до якої тиран мав укинути самого себе.

Якщо ми дивуємося Ісаакові, що він, будучи зв’язаним і покладеним батьком на жертовник, не зіскочив і не втік, бачачи піднятий на нього ніж, то набагато більше потрібно дивуватися цьому мученикові, який не був зв’язаний, для якого навіть не потрібні були кайдани, який не чекав рук катів, а сам для себе був і жертвою, і священиком, і жертовником. Глянувши навкруги і не бачачи жодного з братів, він стривожився і зважився з поспіхом досягти того, щоб не відокремитися від цього прекрасного сонму. Ось чому він і не чекав рук катів: він боявся жалю тирана, щоб цей, пожалівши його, не відірвав від братів, тому він наперед звільнив себе від нелюдського людинолюбства. А багато чого могло зворушити тирана: юність віку, муки багатьох братів, якими міг би насититися і дикий звір (однак він не наситився), старість матері і те, що він не отримав жодної користі від страти попередніх.

2. Уявивши все це, юнак віддав себе на муки, уникати яких не випадало, і кинувся на жаровню, ніби в джерело прохолодної води, вважаючи її Божественною лазнею і хрещенням. Як люди, котрих мучить жар, кидаються в струмені холодної води, так він, полум’яніючи любов’ю до братів, кинувся на ці тортури.

Водночас і мати додала умовляння, але не тому, що йому були необхідні умовляння, а щоб ти знову побачив непохитність цієї жінки. Вона при жодному із семи синів не виявила материнської скорботи, а вірніше, при кожному випробувала материнську скорботу. Не сказала собі:

— Що це? Сонм дітей викрадений у мене. Залишився цей один. Після нього мені загрожує бездітність. Хто ж буде годувати мене в старості, якщо цей помре? Чи не досить було б для мене віддати половину, а якщо не половину, то дві частини (синів)? Невже і цього єдиного, що залишився мені для розради в старості, невже і його віддам?

Нічого такого вона не сказала і не подумала, а словесним умовлянням, ніби піднявши руками, поклала сина на жаровню, прославляючи Бога за те, що Він прийняв весь плід її утроби, нікого не відкинув, але зібрав усі плоди з дерева.

Отже, я сміливо можу сказати, що вона витерпіла більше за дітей. Бо для них сама знемога значно зменшувала відчуття болю, а вона з незатьмареним розумом і світлою свідомістю цілковито сприймала живе відчуття того, що відбувалося. І потрібно було бачити троякий вогонь: один — запалений тираном, другий — запалений природою, третій — запалений Духом Святим. Не так розпалив піч вавилонський тиран, як розпалив піч цей тиран для матері. Там поживою вогню були нафта, смола, клоччя і хмиз, а тут — природа: болі дітородіння, любов до дітей, згода дітей. Не так мучилися вони, лежачи на вогні, як мучилася вона від любові до дітей. І однак вона перемогла силою благочестя. Природа боролася з благодаттю, і перемога залишилася на боці благодаті. Благочестя здолало болі дітонародження, і вогонь восторжествував над вогнем — духовний над природним, розпаленим жорстокістю тирана. Подібно, як морська скеля, приймаючи удари хвиль, сама залишається нерухомою, а хвилі розбиває в піну і легко знищує, так і серце цієї жінки, приймаючи удари скорбот, наче скеля морські хвилі, саме залишалося непохитним, а ці удари руйнувало думкою твердою і сповненою мудрості.

Вона намагалася довести тиранові, що вона — істинна їхня мати, а вони — її істинні діти, і не за природною родинністю, а за єднанням у чеснотах. У вогні вона подумки уявляла не страту, а шлюбний світильник. Не так радіє мати, прикрашаючи дітей до шлюбу, як раділа вона, бачачи їх страченими і, начебто одного одягаючи у шлюбний одяг, іншому сплітаючи вінки, третьому готуючи шлюбний чертог, так вона веселилася, бачачи одного, як він іде на жаровню, другого, як біжить на сковороду, третього, як позбавляється голови. Все було наповнене димом і смородом, а вона всіма почуттями відчувала дітей: бачачи очима, чуючи слухом любі слова, самими ніздрями сприймаючи дим від тіл приємний і неприємний. Неприємний для невірних, а для Бога і для неї приємний понад усе, той дим, що заражав повітря, але не заразив серця жінки, бо вона стояла твердою і непохитною, терпляче переносячи все, що відбувалося. Однак, уже час припинити бесіду, щоб їм були віддані більші похвали від нашого спільного учителя1.

Нехай наслідують цю жінку батьки, нехай наслідують матері, і жінки, і чоловіки, і ті, котрі живуть у дівоцтві, й одягнені в руб’я, і ті, котрі в золотих ланцюгах, бо якого б ступеня суворості і мудрості ми не досягли в житті, мудрість цієї жінки випереджає наше терпіння. Тому ніхто з тих, котрі досягли високого ступеня мужності і терпіння, нехай не вважають не вартим мати своєю вчителькою цю стару жінку. Але всі: і ті, котрі живуть у містах, і котрі живуть у пустелях, і котрі бережуть дівоцтво, і з честю перебувають у непорочному шлюбі, і котрі нехтують усім теперішнім, і котрі розіп’яли тіло — будемо молитися, щоб, звершивши однаковий з нею подвиг, удостоїтися однакової з нею відваги і стати того дня біля неї за молитвами цієї святої, її дітей та Єлеазара, великого доблесного старця, який доповнив їхній сонм і в нещастях показав адамантову душу. А ми можемо сподобитися цього, якщо при їхніх святих молитвах зробимо все залежне і від нас самих: під час спокою, без боротьби і лиха, долаючи свої пристрасті, приборкуючи безладні рухи плоті, упокорюючи і поневолюючи тіло. Якщо ми так будемо жити під час миру, то одержимо світлі вінці за попередньо звершені подвиги. А якщо людинолюбний Бог захоче вивести нас на таку ж боротьбу, то ми вийдемо на бій готовими й отримаємо небесні блага, яких щоб сподобитися всім нам, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь і держава навіки-віків. Амінь.

Бесіда третя

Похвала старцеві Єлеазару,
семи братам-мученикам та їхній матері.
Протилежність між нечуваною жертвою цієї святої
жінки і малодушністю деяких християн, які іноді
жаліють пожертвувати бодай трохи срібла

Маючи на увазі з одного боку похвалу, яка личить мученикам за їхні діла, а з іншого боку, дивлячись на тісну юрбу тих, що зібралися, я дивуюся. Тому, якщо бажаєте, ми тепер відкладемо наставляння і постараємося наслідувати непохитність мучеників. Отже, нехай першим стане перед нами старець Єлеазар, початок подвигів, основа мучеництва, вступ у боротьбу, проводир мужності, предтеча терпіння, юна старість, першомученик Старого Завіту, подоба Петра, верховного серед Апостолів. Стомився ворог, використовуючи ласки і муки, зате мученик не перестав виголошувати свої слова. Стояв старець, який тремтів від старості, і сидів тиран, що дихав погрозою й убивством. Однак тремтячий відійшов торжествуючим, а пихатий відійшов переможеним. Стояла старість, яка зазнавала катувань, і вершила суд юність, котра гордо лютувала, однак перемога залишилася на боці старості. О, новий вид перемоги! Усе воїнство, котре метало стріли, змусив тікати один старець, який терпів побиття. Дивні подвиги старця не дають мені перейти до мужності юнаків, однак нам необхідно звернутися і до них, бо вони показали свою силу над тираном й отримали над ним славну перемогу, бо не личило юності виявитися менш безстрашною, ніж старості.

Отже, один за одним були увінчані сім доблесних юнаків, діти однієї утроби, які вийшли на один бій. Але, якщо дозволите, я не буду говорити про них (вам), ревні шанувальники непохитних мучеників. Потім, як я сказав, були увінчані сім доблесних юнаків, діти однієї утроби, які вийшли на один бій, прикрашені братерством за народженням та однаковими вдачами, віддаючи себе один за одним на подвиги. Тепер мені потрібно повторити перед вами, великодушні слухачі, ці євангельські слова: «Блаженна утроба, яка носила вас, і груди, які годували» вас (Лк. 11, 27).

Згадавши про груди та утробу, я перейду тепер до матері цих доблесних подвижників, яка в одному своєму тілі неодноразово вмирала, а вірніше, її багато разів убивали, і вона жодного разу не нарікала — до невразливої і водночас безліч разів ураженої. Не стільки бентежив її перший із синів, який ішов на смерть, як лякав другий, котрий ще не виступив на подвиги. Потім не так засмучувала її смерть другого, як лякало життя третього сина, кінець якого був ще невідомий. Менше турбував її третій і четвертий син, віддані на смерть, поки ще не був закатований п’ятий. І падіння шостого не здолало її мудрості. Нарешті залишався останнім для подвигів сьомий, який доповнив семиструнну цитру мучеників. Що ж? Чи збентежилася вона через незрілість його віку, чи стала тужити, побачивши решту своєї природи, яка віднімається? Навпаки, вона сама вела дитя на смерть, якщо не руками, то порадами.

— Не розривай, сину мій, — говорила вона, — числа вінців, будь спільником братів, як у народженні, так і в подвигах. Наслідуй єдність природи єдністю в ділах. Покажи себе й у боротьбі братом убитих. Сьомим сином народився ти в мене по природі, сьомим мучеником будь у мене з волі. Не допусти, сину мій, щоб я називалася матір’ю семи синів, але шести мучеників.

Де тепер ті, котрі не хочуть робити приношення Богу навіть зі свого майна? Нині мати привела до Господа сімох юних синів — і не збентежилася, жертвуючи своєю утробою. А в нас багато хто іноді шкодує принести бодай кілька дрібних монет. Будемо ж приносити у жертву Богові і душі, і майно, і тіла, у всьому прославляючи Христа, Якому слава і держава на віки-віків. Амінь.

Ще про Маккавеїв2

Відбитки царських зображень можна знайти не тільки сяючими на золоті, сріблі і дорогоцінних предметах, але той же образ можна бачити написаним і на міді. І відмінність матеріалів не віднімає в зображення його достоїнства: зображення, зроблені з дорогоцінних матеріалів, ніскільки не утрачають своєї честі від того, що те ж саме зображення відтворюється на матеріалах нижчої якості, оскільки їм надає однакову гідність царський образ, який, нічим не принижуючи себе видом матеріалів, робить більш почесним той, котрий його приймає.

1. Єпископа Флавіана. [↩]
2. Із твору св. Іоана Дамаскина «Про ікони». Цього уривку немає в жодній із трьох бесід можливо тому, що котрась із них, імовірно третя, дійшла до нас неповністю. [↩]

Опубліковано: 15.12.2015.