Бесіда третя
Блаженний Павло, виражаючи силу людської ревності і те, що ми можемо досягати самого неба, залишивши ангелів, архангелів та інші сили, іноді велить наслідувати Христа тільки так, як він: «Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 11, 1). А інколи і без себе зводить їх до Самого Бога: «Отже, наслідуйте Бога, як діти улюблені» (Еф. 5, 1). Далі, бажаючи показати, що ніщо так не виявляє це наслідування, як загальнокорисне життя і старання — бути корисним для кожного, він додає: «Живіть у любові» (Еф. 5, 2). Тому, сказавши: «Будьте моїми послідовниками», він тут же починає розмову про любов, виражаючи, що ця чеснота особливо наближає до Бога. Всі інші нижчі за неї, вони мають відношення до однієї людини, наприклад, боротьба з похіттю, війна з утробою, опір сріблолюбству, бій із гнівом. А любов — це спільне, що є в нас з Богом. Тому і Христос говорив: «Моліться за тих, хто кривдить вас, щоб ви були» подібними до Отця вашого, Який є на небесах (Мф. 5, 44–45).
І Павло, визнаючи це головним із благ, звершував Його з великою ретельністю. Справді, ніхто так не любив ворогів, ніхто так не благодіяв тим, хто влаштовував йому підступи, ніхто так не печалився тими, хто його ображав, оскільки він дивився не на те, що сам терпів, але роздумував над спільністю природи, і чим більше вони лютували, тим більше він жалів їх через їхню несамовитість. Як батько переживає за сина, який збожеволів, і чим більше хворий ображає і б’є його, тим більше він жаліє його й оплакує, так і Павло, дивлячись на силу хвороби тих, котрі його ображали через надмірність бісівських дій, прихилявся до більшого піклування про них.
Послухай, з якою лагідністю, з яким жалем він говорить нам про тих, котрі п’ять разів били його, побивали камінням, зв’язували, жадали його крові і щодня намагалися розтерзати його: «Свідчу їм, що мають ревність по Богу, та не за розумом» (Рим. 10, 2). А в іншому місці, напоумляючи тих, котрі звеличувалися над ним, говорить: «Не величайся, але бійся. Бо якщо Бог не пощадив природних гілок, то гляди, чи пощадить і тебе» (Рим. 11, 20–21). Оскільки він знав визначення Господа, виявлене проти них, тому робив усе, що було у його владі, – безупинно плакав над ними, печалився, зупиняв тих, котрі хотіли нападати на них, і намагався, по можливості, знайти для них бодай тінь оправдання. А оскільки не міг переконати їх словом через їхню завзятість і жорстокість, то звертався до безперестанних молитов. «Браття, — говорив він, — бажання мого серця і молитва до Бога за них на спасіння» (Рим. 10, 1). Нагадував їм і про благі надії. «Бо дари і покликання Божі, — говорив, — непорушні» (Рим. 11, 29), — щоб вони цілковито не впали у відчай і не загинули.
Усе це було ознакою його турботи і надзвичайної прихильності до них, як і його наступні слова: «Прийде від Сиону Визволитель і відверне безчестя від Якова» (Рим. 11, 26). Так сильно він мучився і страждав, дивлячись на тих, що гинуть! Тому у такій печалі намагався знайти для себе певну розраду і говорив: «Прийде Визволитель і відверне безчестя від Якова… — і далі: — Так і вони тепер противляться заради вашого помилування, щоб і вони самі були помилувані» (Рим. 11, 26, 31). Так чинив і Єремія, намагаючись використати всі сили, щоб знайти бодай якесь виправдання для грішників, і говорив: «Хоч беззаконня наші свідчать проти нас, але твори з нами заради Тебе» (Єр. 14, 7). І ще: «Знаю, Господи, що не у волі людини путь її, що не у владі того, хто йде, давати напрямок стопам своїм» (Єр. 10, 23). І в іншому місці сказано: «Пам’ятає, що ми — порох землі» (Пс. 102, 14).
Так зазвичай чинять ті, хто молиться за грішників: якщо не можуть сказати нічого ґрунтовного, то придумують бодай якусь тінь виправдання, яка хоч і не може бути прийнята за непорушну істину, однак утішає тих, котрі печаляться через тих, котрі гинуть. Тому і ми не будемо достеменно досліджувати таких виправдань, але пам’ятаючи, що це — слова скорбної душі, яка шукає сказати бодай щось задля грішників, тому будемо сприймати їх такими.
Але хіба він був таким тільки щодо юдеїв, а до зовнішніх не таким? Ні. Він був співчутливішим за всіх і до своїх, і до чужого. Послухай, що говорить він до Тимофія: «Раб же Господній не повинен сваритися, а бути до всіх привітним, повчальним, незлобивим, з лагідністю наставляти противників, чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх у свою волю» (2 Тим. 2, 24–26). Чи хочеш бачити, як він розмовляв і з тими, котрі згрішили? Послухай, що говорить він у посланні до коринфян: «Я боюся, щоб мені, прийшовши до вас, не знайти вас такими, якими не бажаю…, — і трохи згодом: — щоб знову, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялись у нечистоті і непотребстві, яке чинили» (2 Кор. 12, 20–21). І в посланні до галатів говорить: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос!» (Гал. 4, 19). Послухай, як він печалиться і через блудника не менше за нього самого і клопоче за нього: «Виявіть до нього любов» (2 Кор. 2, 8). І коли відлучав його, то робив це з великими сльозами. «Від великої скорботи, — говорить, — і туги серця я писав вам з великими сльозами не для того, щоб засмутити вас, але щоб ви пізнали мою надмірну любов до вас» (2 Кор. 2, 4). І ще: «Для юдеїв я був як юдей…, для підзаконних був як підзаконний…, для немічних був як немічний… Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких» (1 Кор. 9, 20, 22). А також в іншому місці: «Щоб показати кожну людину довершеною у Христі Ісусі» (Кол. 1, 28).
Чи бачиш душу, яка вища за всю землю? Він хотів кожну людину показати такою, і зі свого боку показав усіх. Справді, ніби сам породивши весь світ, він турбувався, трудився, намагався всіх ввести до Царства, зціляючи, перестерігаючи, обіцяючи, молячись, просячи, лякаючи бісів, проганяючи розбещувачів своєю присутністю, посланнями, словами, справами, через учнів і сам особисто піднімаючи тих, що падають, утверджуючи тих, котрі стоять, відновлюючи тих, котрі впали, лікуючи скорботних, збуджуючи безтурботних, страшно волаючи проти ворогів, грізно дивлячись на супротивників. Він сам, наче якийсь воєначальник чи талановитий лікар, був і зброєносцем, і щитоносцем, і захисником, і помічником — сам був усім для війська. І виявляв велике піклування, велику дбайливість не тільки про духовні потреби, але й про тілесні. Послухай, як він пише до цілого народу про одну жінку. «Вручаю вам, — говорить, — Фиву, сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської. Прийміть її для Господа, як личить святим, і допоможіть їй, у чому вона буде мати потребу у вас» (Рим. 16, 1–2). І ще: «Ви маєте сім’ю Стефанову…, будьте і ви шанобливі до таких»; і ще: «Шануйте таких» (1 Кор. 16, 15–16, 18).
Любові святих властиво допомагати й у цих потребах. Так і Єлисей не тільки духовну користь подав жінці, яка прийняла його, але намагався винагородити її і речовинними благами, а тому і говорив: «Чи не потрібно поговорити про тебе з царем або воєначальником?» (4 Цар. 4, 13). Що ж дивного в тому, що Павло в посланнях клопотався і, закликаючи кого-небудь до себе, не вважав негідним те, щоб подбати про все необхідне для них у дорозі і згадати про це в посланні? Так у посланні до Тита він говорить: «Законника Зину та Аполлоса потурбуйся відправити так, щоб у них ні в чому не було нестатку» (Тит. 3, 13). Якщо ж він, даючи доручення, так ретельно піклувався, то тим більше зробив би все, коли б побачив когось у небезпеці. Поглянь, як він у посланні до Филимона піклується про Онисима, як мудро, як ревно пише про нього. Якщо ж про одного раба, і то такого, що втік і чимало забрав у свого господаря, він не відмовився скласти ціле послання, то уяви, яким він був у ставленні до інших.
Єдине він вважав ганебним — зневажати бодай чимось, що необхідне для спасіння. Тому він використовував усі засоби і не щадив нічого для тих, котрі спасаються: ані слів, ані майна, ані тіла, — багаторазово жертвуючи своїм життям, він тим більше не пошкодував би майна, якби його мав. Але що я говорю: якби мав? Не дивлячись і на відсутність (у нього майна), можна довести, що він не шкодував його. Не приймай цих слів за загадку, а знову послухай, як він сам говорить: «Я охоче буду витрачати своє і виснажувати себе за душі ваші» (2 Кор. 12, 15). І звертаючись до ефесян, говорить: «Самі знаєте, що потребам моїм і тим, що були зі мною, послужили ці руки мої» (Діян. 20, 34). Будучи великим у головній із чеснот — любові, він був сильнішим за всяке полум’я. Як залізо, будучи вкинутим у погонь, усе стає вогнем, так і він, палаючи вогнем любові, весь став любов’ю і, як батько для всього світу, він ставився до всіх, як ставляться батьки, чи краще — турботами про тілесні і духовні потреби перевершував усіх батьків, не жаліючи для улюблених нічого: ані майна, ані слів, ані тіла, ані душі. Тому він і називав любов виконанням закону, поєднанням досконалості, матір’ю всіх благ, початком і кінцем чеснот, через що і говорив: «Метою ж умовляння є любов від щирого серця і доброї совісті» (1 Тим. 1, 5). І ще: «Бо заповіді: «Не перелюбствуй», «Не убивай»… і всі інші містяться в цьому слові: «Люби ближнього твого, як самого себе» (Рим. 13, 9).
Отже, якщо і початок, і кінець, і всі блага — у любові, тоді будемо нею наслідувати Павла, бо і він через неї став таким. Не вказуй мені на мертвих, котрих він воскрешав, і на прокажених, яких він очищав, — Бог не зажадає від тебе чогось такого. Унаслідуй Павлову любов — і отримаєш гідний вінець. Хто говорить це? Він сам, котрий мав у собі любов. Він ставив її вище і знамень, і чудес, і багато чого іншого. А оскільки він у всьому керувався нею, тому вповні знав і її силу. Завдяки їй він сам став таким, і ніщо не надало йому стільки гідності, як сила любові, а тому і говорив: «Дбайте про дари більші, і я покажу вам шлях ще кращий» (1 Кор. 12, 31), називаючи цим надзвичайним і зручним шляхом любов. Будемо ж і ми постійно ходити цим шляхом, щоб побачити Павла, чи краще — Господа Павлового, і сподобитися нетлінних вінців за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
