Бесіда про те, що необхідно уникати удаваного і невластивого вигляду
Знову необхідно взяти нам до рук євангельську сурму і висловити вам Господню пораду. «Остерігайтеся, — говорить (Господь), — лжепророків, які приходять до вас в одежі овечій, а всередині — вовки хижі. По плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7, 15–16). Їхній удаваний вигляд, говорить, виявляється всюди через те, що вони щодня чинять, адже діла звершуються від сердечного настрою. Чесний вигляд не змінює вподобань.
Отже, лукава людина даремно трудиться перед мудрими, котрі можуть розпізнати її через плоди і зрозуміти, ким вона є насправді, і якою видається. Навіщо ж ти ховаєш себе під чужим образом? Навіщо шкірою вівці прикриваєш вовка? Рано чи пізно істина виявить тебе, і, тікаючи від істини, ти будеш істиною захоплений у полон. Навіщо ти розсіюєш перед собою слова про людинолюбство, прикриваючи жорстоку вдачу? Не заховається твоя жорстокість, хоч би ти прикинувся надто ніжним. Навіщо ти надягаєш на себе личину дружби, будучи ворогом? Ми живемо не в мороці: таємне виявляється, і ненависть, яку ти приховував, викривається. Навіщо ти прикидаєшся дружнім? Навіщо лестиш, не будучи дружньо налаштованим? Лестощі породять у тобі ненависть, несучи шкоду, ніби від ворога, а не користь, ніби від друга. Ти заради лестощів хвалиш навіть негідне. Але не таким безглуздим є той, перед ким розсипаються лестощі. Він повинний зненавидіти того, хто хвалить його через гріхи. Навіщо, перебуваючи в неправді і живучи розпутно, приймаєш на себе вигляд праведного і цнотливого? Навіщо своїм виглядом приховуєш зарозумілість і словами смиренними і побожними не даєш помітити своєї заздрості? «Бо нема нічого прихованого, що не відкрилося б, і потайного, що не стало б відомим» (Мф. 10, 26).
Неправда — це мерзенне безчестя людини. Уникаймо обвинувачення, спричиненого неправдою. Не роби себе в очах друга таким, що не заслуговуєш довіри, боячись не зустріти до себе довіри навіть тоді, коли говоритимеш істину. Той, хто виявився обманщиком в одному, вже не вартує того, щоб йому вірили навіть тоді, якби він говорив правду. Бо «дотримання правди і правосуддя, — говорить (Писання), — більш угодне Господу, ніж жертва» (Притч. 21, 3). Принеси Богові приємний дар: віру й істину. Та й тобі легше говорити про речі так, як вони є, і не вигадувати того, чого немає в дійсності. Ти не будеш трудитися, насильно надаючи неправді вигляду істини, і ніскільки не будеш стомлюватися, говорячи суперечливе собі, бо неправдиве слово саме із собою не має згоди. Ти, який бережеш істину, не засоромишся, обманувши інших. Друзі будуть сприймати твоє слово більш достовірним, ніж клятву, і твоє слово, будучи більш надійним, ніж будь-яке свідчення, підтверджене клятвою, надасть твоєму свідченню значення справедливого і незаперечного. Коли, прийшовши, будеш свідчити, то отримаєш для себе завдяки істині прекрасну славу, тим, котрі у небезпеці, — спасіння, а тим, котрі ображені, — користь у суді. «Вуста правдиві, — говорить (Писання), — роблять свідчення щирим, свідок же з людей несправедливих — лукавий» (Притч. 12, 19). Із задоволенням буде дивитися на тебе суддя, звільняючи від розслідування, яке має місце під час судових розглядів.
Водночас в очах Господа гідний похвали і доброчесний учинок смирення, якщо ми зможемо належно його звершити. Багато хто справді, вдало звершивши що-небудь доброчесне, бажають принижувати себе на шкоду істині, вважаючи за краще обмовляти самих себе. Я ж тобі кажу, чоловіче, вияви покірність щодо істини, говори про себе вслух Богові принижено, як говорив Авраам: «Я порох і попіл» (Бут. 18, 27). Як говорив Павло: «Бо я найменший з апостолів і недостойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву Божу». Але, у свою чергу виражаючи істину, додав: «Але благодаттю Божою я є те, що є» (1 Кор. 15, 9–10).
Якщо ж це так звідусіль запропоновано для нашого наставлення, то відійдімо від уявного вигляду. Навіщо надягаємо на себе личину, не будучи тим, ким себе виставляємо, приймаючи вигляд святих і тягнучи свої хітони аж по землі, однак своїм характером будучи дикими, за словами й одягом будучи святими, а за напрямком думок і справ — нелюдяними? Одяг не вводить до Небесного Царства, а діла справедливості. Не так дивиться людина, як буде дивитися Бог. Людина дивиться на обличчя, а Бог — на серце. «Ти, Боже праведний, знаєш, серця і думки» (Пс. 7, 10), — говорить (Писання). І перед Тим, Хто йде зібрати думки людські: «Все оголене і відкрите перед очима Його» (Євр. 4, 13). «Ніщо не сховається від тепла Його» (Пс. 18, 7).
Прийде час, коли, скинувши цю маску, виявишся оголеним і тоді із соромом явишся перед обличчям Божим, як грішний Адам. Там уже потрібний не вигляд, а — діла. Тут ми часто вводимо в оману й уникаємо осудження і, завдяки чесному гляду, здаємося ніби праведними, і часто нам догоджають. Там уже ввести в оману не можливо, там шукають діл, а не чесної зовнішності. А вірніше — отримаємо більше покарання й осуду, коли принесемо чесну зовнішність, але не виявимо діл, властивих своєму вигляду. Послухай, що говорить Спаситель про юдеїв, пропонуючи наставляння нам. «Подовжують, — говорить, — край одежі» (Мф. 23, 5), на вулицях «люблять молитися…, щоб бачили їх люди» праведними (Мф. 6, 5). І вони отримають більший осуд.
Ти дуже хочеш мати належний вигляд і сильно полюбив ім’я християнства. Не зупиняйся на цьому, але, давши Богові обіцянку, віддай обіцяне, виявивши свої діла. Чому ти нерозважливий щодо обіцянки, не підкріплюючи її ділами? Отже, обітниці необхідно і давати з обережністю, і віддавати обіцяний борг зі старанністю. «Помоліться і хвалу віддайте Господу, Богу вашому» (Пс. 75, 12). Стань перед Ним з чистим життям, тобто (з чистими) тілом, духом і душею. Нічого не відніми від обіцяного, щоб не зазнати долі Ананії і Сапфіри. Ті, приховавши з ціни обіцяного майна, були засуджені на смерть. І ми повинні боятися цього. Слід знати і не забувати — те, що обіцяється нами Богові, вже не належить нам, а Богові. Наша обіцянка — це Боже надбання. І якщо ми відбираємо щось із нього, то вже беремо не наше, а ніби грабуємо Божий скарб, і неодмінно будемо засуджені як святотатці.
Однак буває обіцянка не тільки майнова, але й на словах, і доброю волею. «За всяке пусте слово, — говорить (Писання), — даси відповідь у день судний» (Мф. 12, 36). Божественне і велике Таїнство стосується не грошей, а досконалої волі і віри в Бога, бо всі ми дали обіцянку і всі ми є боржниками обіцянки. Тому необхідно діві виконувати обітницю дівоцтва, яку вона обіцяла, поміркованому — помірності, а подружжям — цнотливості і взаємної любові. Якщо будь-яка жінка дасть обітницю зберігати своє дівоцтво, бути стриманою у вдівстві, однак знехтує обітницею й одружиться, то вона має осуд, бо відкинула першу заставу вірності. Звичайно, що і пресвітер повинен гідно виконувати обов’язки священства, і диякон — своє служіння чесно, не викрадаючи по-злодійськи того, що стосується обов’язку дияконства, щоб не бути осудженому, як зрадник Юда.
Отже, тут необхідна надзвичайна пильність, щоб, не виконуючи своєї обітниці у всій повноті, а краще сказати, — не віддаючи своєї застави, яку кожний із нас обіцяв, будь-хто у чому-небудь не обманув Бога. Вона вже не наша. Ми повинні усвідомити, що заставу ми отримали від Бога для того, щоб, зберігши обітницю з молитвою без будь-якого обману, ми стали перед страшним престолом Христовим, і вирок Судді не засудив нас, як віроломних, подібно до Ананії. Отже, тут необхідна велика обережність, щоб не згрішити в чому-небудь і не залишити чого-небудь з обіцяного не виконаним. Тому постараймося ревно і старанно виконати обітниці. Не будемо думати, що християнство повинно сповідуватися тільки зовнішньо, і не будемо цим задовольнятися, але, будучи наслідувачами істини і справедливості через свідчення діл, отримаємо наступні за справедливістю почесті від Христа, Якому слава навіки-віків. Амінь.
