«Наша Парафія»

Виправдання суворості проповідника у викритті тих,
котрі негідно причащаються. Мета проповідника —
не відлучати від чаші Господньої, а залучати до неї.
Проповідник не повинен приховувати недоліків
слухачів, інакше від проповіді не буде користі. Не
потрібно забувати навіть про гріхи, які вже прощені,
а постійно каятися в них з упокореним серцем

Достатньо, я думаю, ми недавно нападали на вас і заподіяли вам дуже глибоку рану. Отже, сьогодні необхідно запропонувати лікування і подати більш приємні ліки. Найкращий спосіб лікувати рани — це не тільки різати, але й перев’язувати. Гідне подиву правило наставляти — не тільки викривати, але й повчати і втішати. Так велів і Павло: «Викривай, забороняй, благай» (2 Тим. 4, 2). І якщо хтось постійно втішає, то цим робить слухачів більш байдужими. А коли тільки викриває, то робить їх більш запеклими, бо, не маючи можливості перенести тягар безупинних викриттів, вони тут же поспішно тікають. Тому необхідно, щоб був якийсь різноманітний спосіб наставляння. Отже, оскільки попереднього разу слова надто засмутили розум кожного, сьогодні нам необхідне більш ласкаве наставляння і на засмучення, що появилися через викриття, необхідно накапати, наче єлею, ласкавих слів, пригадавши вам спочатку самі викриття.

Недавно ми прочитали вам постанову Павла щодо причащення Таїн, призначене для всіх, посвячених у таїнства. Закон же був такий (адже ніщо не перешкоджає і тепер знову прочитати його): «Нехай же випробує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї» (1 Кор. 11, 28). Посвячені в таїнства знають, про що ми говоримо, і який це — хліб, і яка — чаша. «Хто їсть і п’є, — говорить (Писання), — недостойно Господа, той винний буде проти Тіла і Крові Господньої» (1 Кор. 11, 29, 27). Ми прочитали вам цей закон, пояснили і зміст слів. Ми сказали, що означає: «Винний буде проти Тіла і Крові Господньої», — що він отримає таке ж покарання, яке отримають ті, котрі розіп’яли Христа. Як ті вбивці, говорить, стали винними проти Крові, так і ці, котрі негідно причащаються Таїн. Саме це й означає: «Винний буде проти Тіла і Крові Господньої».

Здавалося, що сказане страждає великим перебільшенням, і нестерпною є сама погроза. Ми через приклад додали і роздуми, які особливо стосуються саме цього. Подібно до того, говорив я, як хтось, розриваючи царську багряницю і плямуючи брудом, ображає царя, одягненого в неї, так, звичайно, і тут: і ті, котрі вбили Тіло Господнє, і ті, котрі приймають Його з нечистою думкою, — однаково ображають Царський одяг. Юдеї розірвали Його на хресті — і оскверняє той, хто приймає Його з нечистою душею. Тож, хоч і різні гріхи, але однакова образа. Це багатьох потривожило, це багатьох збентежило, уразило совість слухачів, а краще сказати, не тільки слухачів, але перш, ніж вас, і мене, котрий говорю. Спільне наставляння — спільні рани, тому додаю і загальні ліки.

Це була справа Божого людинолюбства, щоб і той, хто говорить, і ті, що слухають, підлягали однаковим законам, були причетні до одного єства, щоб кожний був однаково відповідальним у тому, в чому переступає закон. Для чого? Для того, щоб він виражав докір у належній мірі, щоби був поблажливим до тих, котрі грішать, щоб, пам’ятаючи про свою власну неміч, не вдавався до нестерпного викриття. Тому Бог не звів з неба ангелів і не поставив їх учителями для людського єства, щоб перевагою своєї природи і незнанням людської немічності вони не виносили проти нас надто нещадних докорів. Але Він дав учителями і священиками смертних людей, людей немічних, щоб однакова повинність в одному і тому ж як того, хто говорить, так і тих, котрі слухають, стала вуздою для язика того, хто говорить, і не дозволяла робити надмірних обвинувачень. А що це істина, то сам Павло, який подав цей закон, роз’яснив нам і причину, сказавши: «Бо кожний первосвященик, який з людей обирається, для людей настановляється…, який може бути поблажливий до неуків та заблудлих» (Євр. 5, 1–2). Для чого і чому? «Тому, що і сам обкладений неміччю» (Євр. 5, 2). Бачиш, що немічність стає причиною для жалю і спорідненість єства не дозволяє докірливому будь-коли доходити до безмірності, хоч би він був охоплений і великим старанням?

Але навіщо я сказав це? Щоб ви не говорили: ти, будучи чистим від гріхів, будучи вільним від скорботи, що спричиняється через докори, з великою силою завдаєш нам дуже глибоку рану. Я першим відчуваю біль, бо і сам підвладний гріхам, тому «що всі ми знаходимося під єпитиміями» (Сир. 8, 6). І «хто може сказати: я очистив моє серце?» (Притч. 20, 9). Отже, я вчинив ті викриття не тому, що мудрував в області прикрощів, які далекі для мене, і не через якусь там нелюдськість, але спонукуваний великим піклуванням. При лікуванні тіла той, хто завдає удару, не отримує жодного відчуття удару, а розривається від болю тільки той, кого ріжуть. При лікування душ буває не так, якщо тільки я не помиляюся, судячи про справи інших людей на підставі власних. Але той, хто говорить, усякий раз, коли дорікає іншим, найперше сам мучиться від болю. Ми не так печалимося, коли отримуємо викриття з боку інших, як тоді, коли викриваємо гріхи інших, у яких ми винні, оскільки совість тут же починає викривати того, хто говорить. І та обставина, що наділений достоїнством учительства впадає в ті ж гріхи, що й учні, і потребує тих же викриттів, завдає тому, хто говорить, більш гіркої печалі.

2. Не без причини я тепер оплакую це, а тому, що багато хто, не витерпівши тягаря сказаного, повернувшись, висловлювали невдоволення, обурювалися, говорячи:

— Ти відводиш нас від священної трапези і проганяєш від причастя.

Саме тому я і був змушений сказати, щоб ви зрозуміли, що я не відводжу, а скоріше — збираю разом. Не проганяю і не видаляю, але через викриття якраз залучаю до себе. Страх перед сповіщеним покаранням, постійно діючи і падаючи на совість грішників, як вогонь на віск, знищує, розплавляє наші гріхи і, роблячи розум чистим і сяючим, подає нам більшу відвагу. А через відвагу і веселий настрій дух може зробитися більш схильним до постійного єднання із невимовними і страшними Таїнствами. Подібно, як той, хто дає гіркі ліки людям, які втратили апетит, і, очищаючи негідні соки, збуджує утрачений апетит і робить те, що вони з більшим апетитом приймають звичайну їжу, так і той, хто говорить гіркі слова й очищає розум від негідних помислів, знімаючи важкий тягар гріхів, дає совісті можливість перевести подих і робить те, що вона з великим задоволенням причащається Тіла Господнього. Тому повинні не обурюватися за те, що сказано, а прославляти і хвалити.

Якщо ж деякі, дуже немічні і не переносять цього нашого захисту, то я міг би сказати їм, що висловлюю вам не свої власні закони, а читаю Письмена, які зійшли з небес. Тому, коли мені довірене це служіння, необхідно, щоб я або сказав з відвагою все, що в них написано, шукаючи у всьому користі для слухачів, а не задоволення, або, боячись ненависті слухачів, через таку негідну догідливість пожертвував і своїм, і їхнім спасінням. А про те, що як для того, хто говорить, так і для слухачів особливо небезпечно замовчувати будь-що із Божественних законів, і що вчителів судять як винуватців у вбивствах, коли вони без страху не викладають усіх законів Божих, я знову представлю вам свідком Павла. Звертаюся ж у всіх справах постійно до цієї святої душі з тієї причини, що слова Павлові — це корисні і Божественні закони, оскільки не Павло говорить, а Христос, Який зворушує його душу, — Він через нього говорить усе, що той сказав.

Отже, що говорить Павло? Покликавши жителів Ефеса і сказавши їм останні слова, оскільки вже мав намір відійти від них і, повчаючи їхніх начальників, що як ті, котрі проливають кров учнів, так і ті, котрі не говорять їм корисного, підлягають суду і покаранням, говорить так: «Чистий я від крові всіх». Чому? «Бо я не ухилявся сповіщати вам усю волю Божу» (Діян. 20, 26–27). Якби він «ухилявся сповіщати», то не був би чистий від крові, а був би осуджений, як убивця, і цілком природно, бо вбивця убиває тільки тіло, а той, хто говорить облесливо і робить слухачів більш байдужими, губить душу. Той віддає нинішній смерті, а цей губить душу і відсилає на безсмертні муки і кари.

Але хіба тільки Павло говорить це? Ні, але й Бог, у Свою чергу, раніше Павла вустами пророка загадково передвіщає те ж саме, промовляючи: «Я поставив тебе стражем дому Ізраїлевому» (Єз. 3, 17). Що означає «стражем»? Стражем називається той, хто у той час, коли війська знаходяться внизу, займає високу і горбисту місцевість і звідти спостерігає за нападом ворога, і тим, котрі знаходяться внизу, сповіщає про напад, закликаючи готуватися до бою, щоб не напали на них, беззахисних, і досить легко не повбивали. Отже, оскільки, проводячи життя на землі, багатьох жахів із тих, що нам загрожують, ми не бачимо, тому благодать Божа влаштувала, щоб ті, котрі стоять ніби на високому місці пророцтва, святі пророки, заздалегідь попереджали про те, що нам загрожує майбутній гнів Божий, щоб ми, отямившись через покаяння і виправивши нашу занепалу душу, заздалегідь відвели від себе Богом посланий удар. Тому Він говорить: «Я поставив тебе стражем дому Ізраїлевому», щоб ти попередив про те, що загрожує майбутнє нещастя, подібно, як той попереджає про наступ ворогів. І не малу кару Він накладає на того, хто не попереджає про Божий гнів. Яку ж саме? Душі тих, котрі гинуть, говорить Він, «Стягну від рук твоїх» (Єз. 3, 20). Хто ж до такої міри жорстокий і нелюдяний, і черствий, щоб обвинувачувати того, хто наставляє і постійно говорить про Божий гнів, оскільки сам має зазнати надзвичайно великої кари, якщо буде мовчати?

Отже, про те, що нам, котрі говоримо, не корисно замовчувати про це, достатньо навчили нас і пророк, і апостол. А про те, що і вам, котрі слухаєте, це не корисно, буде зрозуміло із наступного. Якби я, змовчавши, приховав мовчанням гріхи, то закономірно кожний став би обурюватися і справедливо став би сердитися, якби я не мовчав. Але, скільки б ми не мовчали тепер, у всякому разі там гріхи обов’язково виявляться. То яка користь може бути від мовчання? Користі ніякої, а шкода надзвичайна. Кожного разу, коли я тепер говорю, то веду до покаяння і душевного упокорення, а якщо буду мовчати, тоді тут не згадаємо про ті гріхи, які допущені нами, і не покаємося, зате там побачимо їх перед собою оголеними і відкритими і будемо плакати вже без користі і даремно.

3. Отже, якщо у будь-якому разі необхідно, щоб там чи тут ми печалилися через свої гріхи, то краще тут, а не там. Звідки це видно? Із пророчих слів, із євангельських. Пророк говорить: «У пеклі хто ж буде сповідуватися Тобі?» (Пс. 6, 6)1. Не тому, що не сповідаємося, а тому, що робимо це дарма. Христос же повчав саме про це через притчу.

Був один убогий, Лазар, говорить Він. Він, маючи невиліковну хворобу, був весь покритий струпами (Лк. 16, 20). Інший чоловік, багач, не давав убогому навіть крихти. Але для чого розповідати всю притчу? Ви знаєте всю цю історію про нелюдськість багача, як він нічого не давав біднякові зі столу, про убогість останнього і голод, з яким він безупинно боровся. Але так є у цьому житті. Зате після того, як кожний помер, багач бачить того бідняка на лоні Авраамовому. І що говорить? «Отче Аврааме…, пошли (Лазаря), нехай омочить кінець пальця свого у воду та охолодить язик мій», щоб відпочити від болю (Лк. 16, 24). Ти бачив відплату? Він не давав крихти — не отримує за те і краплі води. «Якою мірою міряєте, — сказано, — такою відміряно буде вам» (Мк. 4, 24). Що ж Авраам? «Чадо…! Ти отримав уже блага твої…, а Лазар — тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш» (Лк. 16, 25).

Але (що і досліджується), хоч люди печаляться через гріхи і перемінюються, і завдяки геєні стають кращими, однак це ніскільки не приносить їм користі для полегшення мук у полум’ї, оскільки говорить той: «Отче, пошли його в дім батька мого», щоб він сповістив моїм рідним, «щоб і вони не прийшли в це місце муки» (Лк. 16, 27–28). Не отримавши допомоги сам, намагається після цього допомогти у спасінні іншим. Ти бачив, яким нелюдяним він був до цього часу, і як після цього став людинолюбним? Поки був живий, він проходив повз лежачого перед його очима Лазаря, тепер же піклується і про відсутніх родичів. Тоді, знаходячись серед достатку, не мав милосердного споглядання на бідняка, тепер же, будучи серед мук і невідворотних катувань, піклується про своїх родичів і просить, щоби був посланий той, хто має сповістити їм про це. Бачиш, яким він став і людинолюбним, і лагідним, і співчутливим?

Що ж? Чи отримав він для себе яку-небудь користь від покаяння? Чи вийшла для нього бодай якась вигода від упокорення? Ні, оскільки це покаяння запізніле. Видовище закінчилося, бої припинилися, принагідного часу для змагань уже не залишилося. Тому остерігаю і прошу, і благаю: тужити і плакати через гріхи треба тут. Нехай тут нас засмучують слова, і нехай там не лякають справи. Нехай тут нас уражає слово, і нехай не уражає нас там отруйний черв’як. Нехай тут палить нас осуд, і нехай там не палить геєна вогненна. І відповідно, щоб ті, котрі печаляться тут, були втішені там. І цілком закономірно, щоб ті, котрі розкошують і сміються, і байдуже ставляться до своїх гріхів тут, засмутилися там і тужили, і скреготали зубами. Не моє це слово, але Того, Хто тоді буде судити нас. «Блаженні, — говорить Він, — ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мф. 5, 4). «Горе вам, що смієтеся тепер, бо будете плакати»(Лк. 6, 25).

Отже, що краще — проміняти те упокорення і прикрощі, які тривають тільки визначений час, на вічні блага і на насолоду, якій немає кінця, чи, провівши тут це коротке і тимчасове життя у веселощах, відійти з нього для того, щоб там зазнати вічних кар? Можливо, ти соромишся і червонієш перед думкою висловити гріх? Але якби навіть необхідно було говорити про це і виявляти при людях, то й тоді не потрібно було б соромитися. Соромно впадати у гріх, а не зізнатися в допущеному гріху. Однак тепер і немає потреби сповідатися в присутності свідків. Нехай відбувається дослідження вчинених гріхів перед роздумами совісті, нехай буде судилище без свідків, нехай тільки Бог бачить тебе, що ти сповідаєшся, — Бог, Який не викриває гріхи, а через сповідання відпускає їх.

Але ти навіть за таких умов відкладаєш і відговорюєшся? І я знаю, що совість не переносить спогадів про власні гріхи, тому, як тільки підійдемо до спогадів про допущені нами гріхи, то розум брикається, наче якийсь неприборканий, молодий і норовистий кінь. А ти утримай його, приборкай, погладь рукою, зроби його лагідним, переконай: якщо тепер він не сповідається, то буде сповідатися там, де більше покарання, де більше безчестя. Тут судилище без свідків, і ти, який згрішив, ведеш суд із самим собою, а там усі гріхи, якщо наперед не загладимо їх тут, будуть виведені на середину видовища світу. Ти соромишся зізнатися в гріхах? Соромся чинити гріхи. Ми ж кожного разу, коли звершуємо їх, наважуємося на це нерозважливо і безсоромно, а коли потрібно буває зізнатися, тоді соромимося і баримося, тоді як необхідно було б робити це охоче. Ганьбити за гріхи не сором — це справедливість і чеснота. Якби це не було справедливістю і чеснотою, то Бог не призначив би за це нагороди. А що сповідання має нагороду, послухай, що говорить (Писання): «Говори ти найперше беззаконня твої2, щоб виправдатися» (Іс. 43, 26). Хто соромиться діла, завдяки якому стає праведним? Хто соромиться сповідувати гріхи, щоб їх знищити? Невже Господь для того велить зізнатися, щоб покарати? Не для того, щоб покарати, а щоб дарувати прощення.

4. У земних судилищах за свідомістю йде покарання. Тому і псалом, передбачаючи це, щоби будь-хто, боячись покарання після сповідання, не став заперечувати своїх гріхів, говорить: «Сповідайтеся Господові, бо Він благий, бо повік милість Його» (Пс. 105, 1)3. Невже Він не знає твоїх гріхів, якщо ти не зізнаєшся? Отже, якого успіху ти досягаєш через те, що не сповідаєшся? Невже ти можеш заховатися? Хоч би ти і не сказав, Він знає. Якщо ж ти скажеш, Він забуває, оскільки: ось Я — Бог, «згладжу злочини твої і не пом’яну» (Іс. 43, 25). Чи бачиш? Я не пом’яну, говорить, бо це властиве людинолюбству, а ти згадай, щоб отримати нагоду для виправлення.

Почувши це, Павло сам безупинно згадував про ті гріхи, про які Бог не пам’ятав, згадував, промовляючи: «Я недостойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву» (1 Кор. 15, 9). І далі: «Христос прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший» (1 Тим. 1, 15). Не сказав: був першим, але: є. Від Бога прийшов час прощення гріхів, а у Павла спогади про прощені гріхи не затьмарюються. Що Господь згладив, — він сам це виявляв. Ви чули пророка, який говорить: «Не пом’яну», а ти пам’ятай. Бог називає його обраним сосудом (Діян. 9, 15), а він називає себе першим серед грішників. Якщо ж він не забував про прощені гріхи, то подумай, як він пам’ятав про Божі благодіяння.

Але навіщо я говорю про те, що пам’ять про гріхи не осоромлює? Не настільки славними робить нас пам’ять про добрі вчинки, як спогад про гріхи. А краще сказати: спогад про добрі вчинки не тільки не робить славними, але навіть приводить до сорому й осуду, а пам’ять про гріхи сповнює нас відвагою і великою праведністю. Хто говорить це? Фарисей і митар. Один, виявивши гріхи, повернувся виправданим, а другий, оголосивши добрі вчинки, повернувся, ставши нижче митаря. Бачиш, яка шкода — згадувати про добрі вчинки, і яка користь не забувати про гріхи? І цілком природно, бо хто пам’ятає про добрі вчинки, той захоплюється зарозумілістю, зневажає інших, що якраз і трапилося з фарисеєм, який не дійшов би до такого великого марнославства, не сказав би: «Я не такий, як інші люди» (Лк. 18, 11), якби не пам’ятав про свій піст і десятину. Пам’ятання же про гріхи приборкує розум, переконує бути смиренним і через смирення закликає Боже благовоління. Послухай, прошу, як і Христос велить нам віддавати забуттю свої добрі вчинки. «Коли виконаєте все це, кажіть: ми раби нікчемні» (Лк. 17, 10). Ти говори про себе, що ти нікчемний раб, — не Я роблю тебе нікчемним. Якщо ти зізнаєшся у своїй нікчемності, Я роблю тебе славним й увінчую.

Бачиш, скількома доказами нам засвідчено, що пам’ять про гріхи приносить користь, а пам’ять про добрі вчинки приносить шкоду, й, у свою чергу, навпаки: забуття гріхів викликає кару для нас, а через забуття добрих учинків буває нам користь? Хочеш зрозуміти і з іншого боку, що пам’ятати про гріхи — це найбільша чеснота? Послухай Іова. Як він пишався в інших випадках, так і під час сповідання гріхів, промовляючи: «Якби я згрішив мимоволі4, то не посоромився б перед безліччю народу повідати» гріхів моїх (Іов. 31, 33–34)5. А те, що він говорить, має такий зміст: ніколи зібрання таких же рабів не засоромило мене. Яка користь від того, що про мене не знають люди, коли все знає Суддя. Яка втрата від того, що вони знають про допущені мною гріхи, коли Той хоче звільнити від покарання? І хоч би всі засуджували, я ніскільки не переймаюся їхньою думкою, якщо виправдає Суддя. І хоч би всі величали і захоплювалися мною, знову ж таки, для мене немає ніякої користі від їхнього вироку, якщо Той мене засуджує. Скрізь треба дивитися на Того і щодо гріхів робити те ж саме, що робимо стосовно витрати грошей. Після того, як тільки встали з постелі, перш ніж підемо на ринок чи займемося якою-небудь приватною чи суспільною справою, покликавши слугу, вимагаємо звіту за витрачене, щоб знати, що витрачено на марно, а що на належне, і скільки залишилося. І коли ми довідаємося, що залишилося небагато, то придумуємо всілякі засоби для доходів, щоб не бути непомітно знищеними голодом.

Отже, будемо робити це і щодо наших справ. Призвавши нашу совість, дамо їй звіт про слова, справи, думки, досліджуймо, що витрачено на належне, а що нам на шкоду, яке слово витрачене негідно, на ганьбу, на лихослів’я, на образи, яка думка спонукала око до розпусти, який роздум для нашої шкоди перейшов у діла, звершені чи то руками, чи язиком, чи самими очима. Постараймося відійти від негідних витрат і замість того, що раз витрачено негідно, постараймося зберегти інші доходи. Замість слів, сказаних нерозважливо, будемо вимовляти молитви, замість поглядів, які стали нечистими, вдамося до милостині, посту. Якщо ми маємо намір витрачати нерозумно, нічого не зберігаючи, не збираючи собі добра, то, впавши в крайню убогість, непомітно зберемо для себе покарання вічним вогнем. Отже, ми маємо звичай давати звіт про гроші на світанку, а в справах, про те, що зроблено нами після того, як настав день, і про все сказане зажадаємо від себе звітів після вечері і після настання вечора, лежачи на постелі, коли ніхто не турбує, коли ніхто не тривожить. І якщо побачимо, що в чомусь згрішили, то покараймо совість, винесімо догану розуму, поразімо розум так, щоб ми, вставши і пам’ятаючи про вечірню рану, вже більше не насмілювалися привести себе до тієї ж безодні гріха.

5. Про те, що цей час особливо зручний для вимоги таких звітів, послухай, що говорить пророк: «Гніваючись, не согрішайте, роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтеся» (Пс. 4, 5). Коли настане день, ми багато чого робимо не так, як бажаємо. І друзі дратують, і слуги доводять до нестями, і дружина засмучує, і дитя опечалює, і безліч життєвих та суспільних справ турбує нас, і тоді навіть не можемо зрозуміти того, яким чином обманюємо себе. Але, звільнившись від усього цього і залишившись ввечері наодинці із самими собою, і насолоджуючись великим спокоєм, учинімо на ложі судилище, щоб за допомогою такого суду умилостивляти Бога. Якщо ж щодня будемо грішити і ранити нашу душу, ніколи не вникаючи в це, то подібно до тих, котрі зазнають постійних ран, а потім, не зважаючи на рани, отримують лихоманку і викликають нестерпну смерть, так, звичайно, і ми через цю постійну нечутливість викликаємо на себе неминучі кари.

Я знаю, що сказане обтяжливе, але воно приносить велику вигоду. У нас милостивий Господь, Він бажає тільки знайти причину і тут же виявляє всяке людинолюбство. Якби, грішачи і залишаючись непокараними, ми не робилися гіршими, то Він і не карав би нас. Але Він добре знає, що безкарність тих, котрі грішать, шкодить їм не менше, ніж самі гріхи, тому накладає покарання, стягуючи не за минулу провину, а виправляючи майбутнє. І щоб ти зрозумів, що це правда, послухай що Він говорить до Мойсея: «Залиш Мене, нехай запалає гнів Мій на них, і винищу їх» (Вих. 32, 10). Не тому говорив Він: «Залиш Мене», що Мойсей утримував Його, адже той Йому нічого не сказав, а стояв мовчки, — Він хотів дати йому можливість благати за них. Оскільки ті допустилися гріха, гідного покарання і покарання неминучого, і все ж таки Він не хотів карати їх, а хотів виявити до них людинолюбство, та оскільки це робило їх більш безтурботними, то Він влаштовує те й інше: щоб і кара не була завдана, і щоб ті через безкарність не стали більш безтурботними, побачивши, що уникли гніву Господнього не через власні достоїнства, а завдяки заступництву Мойсея.

Так і ми часто робимо, не бажаючи ані карати слуг, які провинилися і заслуговують покарання, ані звільняти від страху перед покаранням, якого мають очікувати, тому просимо друзів врятувати їх із наших рук, щоб і страх у них залишався в повній силі, і щоб з нашого боку вони уникли покарання. Так учинив і Бог. А що це істина, видно зі слів: «Залиш Мене, — говорить, — нехай запалає гнів Мій…». І ми, коли хочемо покарати, а нам не дозволяють цього, приходимо в стан гніву. Він же говорить: «Залиш Мене, нехай запалає гнів Мій», щоб ти зрозумів, що гнів — це не пристрасть у Бога, а так називається призначене для нас покарання. Отже, коли почуєш, що Мойсей говорить: «Прости їм гріх їхній» (Вих. 32, 32), то перш, ніж дивуватися рабові, вияви подив перед Господом від того, що Він Сам подав йому можливість для такого людинолюбства. Однак Він учинив це не тільки тут, але те ж саме говорить і до Єремії, і до Єзекіїля: «Походіть по вулицях Єрусалима, і подивіться, і розвідайте; якщо є хтось, що чинить суд і правду, милостивим буду до них6» (Єр. 5, 1).

Ти побачив людинолюбство? Чеснотою одного користуються багато, навіть порочні люди, але через порочність багатьох, навіть якщо серед численного народу виявиться бодай один, який живе доброчесно, він не розділяє їхньої долі. Навпаки, одна людина, яка живе праведно, зможе врятувати від гніву Божого цілий народ. Водночас не зможе затягнути до загального покарання і мук і погубити людину, яка живе праведно, навіть ціла розбещена держава. Це видно з історії Ноя. Справді, коли всі гинули, тільки він був урятований. Видно і з життя Мойсея: тільки він по-справжньому виявився здатним з’явитися з клопотанням за такий народ. Я ж можу подати й інший, більший доказ Божого людинолюбства. Коли Він не знайде живих людей, які мають відвагу і можуть з’явитися з клопотанням за тих, котрі згрішили, то звертається до померлих і говорить, що заради них відпускає гріхи, як насправді сказав Єзекії: «Захищу місто це заради Себе і заради Давида, раба Мого» (4 Цар. 20, 6), уже померлого.

Отже, знаючи, що Бог усе влаштовує і робить, щоб звільнити нас від покарання і мук, будемо подавати Йому для цього численні нагоди, сповідаючись, каючись, плачучи, молячись, припиняючи гнів на ближніх, полегшуючи убогість близьких, пильнуючи у молитвах, виявляючи смирення, постійно пам’ятаючи про гріхи. Не достатньо сказати, що я — грішник, але необхідно згадати і про самі гріхи, про кожен окремо. Подібно, як вогонь, що потрапив у терня, легко знищує його, так думка, постійно спрямована на допущені гріхи, легко знищує їх і потопляє. Бог же, Який не зважає на беззаконня і видаляє неправду, нехай очистить нас від гріхів і нехай сподобить Небесного Царства за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві слава зі Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
2. Переклад за церковнослов’янським текстом. У синодальному перекладі ці слова пропущені. [↩]
3. Переклад за церковнослов’янським текстом. Як видно зі змісту, саме такого значення надавав словам псалма Святитель. [↩]
4. У Святителя — «добровільно». [↩]
5. Переклад за церковнослов’янським текстом. У синодальному перекладі дещо інший зміст. [↩]
6. У Біблії читаємо: «Походіть по вулицях Єрусалима, і подивіться, і розвідайте, і пошукайте на площах його, чи не знайдете людину, чи немає того, хто дотримується правди, хто шукає істину? Я пощадив би Єрусалим». [↩]

Опубліковано: 05.01.2016.