Бесіда про святого священномученика Фоку
Бесіда Про священномученика Фоку
Проти єретиків і на 141 псалом
Перенесення мощів священномученика, заклик
брати участь у святі. Боротьба з єретиками
направлена не проти людей, а проти омани.
Смиренння Христа перед рабом первосвященика.
Викриття Єровоама — приклад Божого довготерпіння.
Єретики перекручують Св. Писання собі на погибель,
не завдаючи шкоди ані Богові, ані Писанню.
Ім’я Господь не нижче імені Бог
Прекрасним було наше місто вчора, прекрасним і дивним не тому, що були в ньому колони, а тому, що був мученик, який урочисто прибув до нас із Понта. Він бачив вашу гостинність і подав вам благословення. Він похвалив вашу старанність і благословив присутніх. Я назвав блаженними тих, котрі зібралися і брали участь у його пахощах, а відсутніх я назвав нещасливими. Але щоб їхня втрата не залишилася непоправною, ми прославляємо його знову і наступного дня, щоб і ті, котрі були відсутні через недбайливість, тепер старанністю подвоїли благословення від мученика. Як я часто говорив, так і не перестану говорити: я не покарання вимагаю за гріх, а готую ліки для немічних. Ти був відсутній учора? То прийди хоч сьогодні, щоб бачити його, як він відходить до свого місця. Ти бачив, як він ішов через торговище? Поглянь, як він пливе і по морю, щоб обидві стихії (повітря і вода) наповнилися його благословенням.
Нехай ніхто не ухиляється від цього священного торжества: ані діва нехай не залишається вдома, ані жінка нехай не затримується в помешканні. Покиньмо місто порожнім і переселімося до гробу мученика, адже і царі радіють разом з нами. Яке ж може мати виправдання проста людина, коли царі залишають царські чертоги і сидять біля гробниці мученика? Такою є сила мучеників, що вона притягує не тільки простих людей, але й тих, котрі носять діадеми. Вона — посоромлення язичників, вона — осудження їхньої омани, вона — погибель бісів, вона — наша честь і вінець Церкви. Я радію разом з мучениками і танцюю, споглядаючи замість лугів на їхній трофей, адже замість джерел вони вилили кров. Їхні кості виснажені, а пам’ять про них молодіє з дня на день. Як не можливо згаснути сонцю, так і пам’яті мучеників, бо Сам Христос сказав: «Небо і земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть» (Мф. 24, 35).
Однак похвали мученикові відкладемо до більш зручного часу: і сказаного достатньо завдяки ретельності тих, котрі повинні були зібратися і зробити славним день свята. Як я вчора говорив, так і сьогодні знову говорю: для мученика не прибавиться слави від присутності багатьох, а для вас від присутності біля мученика буде примноження благословення. Як той, хто дивиться на сонце, не робить цього світила більш світлим, але висвітлює власні очі свої, так і той, хто вшановує мученика, не його робить більш славним, але сам отримує від нього сяюче благословення. Зробімо ж знову море церквою, вийшовши туди зі світильниками, поєднавши вогонь з водою і воду наповнивши вогнем. Нехай ніхто не боїться моря. Мученик не боявся смерті, а ти боїшся води?
Однак ми вже сказали про це достатньо. Запропонуємо тепер вам звичайну трапезу із прочитаного сьогодні. Хоч і стиснуті ваші тіла, зате нехай окриляється душа. Я дивлюся не на тісноту вашу, а на ретельність. Приємне для керманича море, яке хвилюється, приємна і для вчителя церква, яка розлилася морем. У цих водах немає ні солоності, ані підвідного каменя, ані чудовиська, але море і волога, наповнена пахощами. Тут кораблі, які пливуть не від землі до землі, але від землі на небо, які містять у собі не гроші, не золото і не срібло, але віру, любов, ревність і мудрість.
2. Отже, старанно направмо корабель, який ніколи не гине і не піддається аварії. Але слухайте уважно те, про що говориться. Псалом сьогодні виводить нас на боротьбу з єретиками не для того, щоб повалити тих із них, котрі стоять, але щоб підняти тих, котрі лежать. Саме такою є наша війна: не живих вона робить мертвими, але, будучи сповненою лагідністю та великим смиренням, із мертвих готує живих. Я переслідую не ділом, а словом, не єретика, а єресь, не від людини відвертаюся, але ненавиджу оману і хочу залучити до себе (того, хто заблудився). Я веду війну не з істотою, бо істота — Боже створіння, але хочу виправити розум, який розбещений дияволом. Як лікар, лікуючи хворого, не з тілом воює, а винищує ушкодження тіла, так і я, якщо буду боротися з єретиками, то буду боротися не із людьми, а хочу винищити оману й очистити гнилість. Я звик терпіти переслідування, а не переслідувати, бути гнаним, а не гнати.
Так і Христос перемагав, не розпинаючи, але розпинаючись, не б’ючи, але приймаючи удари. «Якщо Я сказав зле, — говорить Він, — то доведи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?» (Ін. 18, 23). Владика всесвіту виправдується перед рабом первосвященика, прийнявши удар по вустах, з яких виходило слово і приборкувало море, і підняло з мертвих чотириденного Лазаря, від яких тікало зло, від яких розрішалися хвороби і гріхи. Це — чудо Розп’ятого. Маючи силу посилати блискавки, похитнути землю, висушити руку раба, Він не зробив нічого із цього, але навіть виправдовується і перемагає лагідністю, навчаючи тебе, людину, ніколи не обурюватися, щоб ти, хоч би був розіп’ятим, хоч би зазнавав побиття, говорив так само, як і твій Владика: «Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?» І поглянь на Його людинолюбство, як Він за образи рабів карає, а образи щодо Себе пропускає.
Був колись один пророк, який викривав нечестивого царя і, прийшовши, говорив: «Жертовник, жертовник!» послухай (3 Цар. 13, 2). Оскільки цар Єровоам стояв, приносячи жертву ідолам, то пророк, прийшовши, звертається до жертовника. Що ти робиш, пророче? Залишаєш людину і розмовляєш із жертовником?
— Так, — говорить він.
— Чому?
— Оскільки людина стала черствішою за камінь, то я залишаю її і розмовляю з цим, щоб ти побачив, що камінь слухає, а людина не слухає. Послухай, жертовнику, послухай, і тут же «жертовник розпався» (3 Цар. 13, 5).
«Простяг руку свою» цар, бажаючи схопити пророка, і не міг зігнути її (3 Цар. 13, 4). Бачиш, що жертовник слухався більше, ніж цар? Бачиш, що він залишив розумного і розмовляє з нерозумним, щоб слухняністю останнього виправити черствість і злобу першого? Жертовник розпався, а злоба царя не розпалася. Але поглянь на те, що трапилося: цар простягнув руку схопити пророка, і тут же «одерев’яніла рука його» (3 Цар. 13, 4). Оскільки через кару над жертовником він не виправився, тому повчається слухняності Богові через власну кару.
— Жаліючи тебе, я хотів вилити гнів на камінь, та оскільки камінь не став для тебе учителем, то прийми покарання ти.
«Простяг руку свою, і відразу одерев’яніла». Вона стала трофеєм пророка, «і не міг цар повернути її до себе». Де діадема? Де порфіри? Де лати? Де щити? Де військо? Де списи? Бог повелів, і все це пропало. Вельможі стояли, не маючи сили допомогти, але зробивши тільки глядачами удару. «Простяг руку свою цар, і одерев’яніла». І коли стала сухою, тоді принесла плід. Поглянь на приклад древа, яке було в раю, і древа хресного. Як те древо, будучи квітучим, спричинило смерть, а древо хреста, будучи сухим, породило життя, так було і з рукою царя: коли вона була квітучою, тоді чинила безчестя, а коли стала сухою, тоді виявила слухняність. Ось дивні діла Божі!
Але, як я вже сказав, коли Він Сам отримував побиття, тоді не чинив жодного зла тому, хто бив, а коли загрожувала образа Його рабові, тоді покарав царя, повчаючи тебе за образу Бога мстити, а образи власні пропускати.
— Як Я пропускаю Мої образи, а за твої мщу, так і ти за Мої мсти, а свої пропускай.
Але напружте свій слух, слухаючи мене (адже, коли час подвигів, слухачам необхідно мати напружений слух), щоб ви добре знали, як я зв’язую, як розрішаю гріхи супротивників, як я борюся і як уражаю. Якщо і ті, котрі сидять на видовищі, нагинаються, напружують свій зір, встають на пальцях, коли двоє борються, щоб бачити боротьбу, сповнену сорому, щоб бачити боротьбу, яку наслідувати ганебно, то набагато уважніше ми повинні слухати Божественне Писання. Якщо ти хвалиш борця, то чому сам не стаєш борцем? Якщо ж ти соромишся зробитися борцем, то чому підтримуєш похвалу їм? А тут боротьба не така, але загальна для всіх і корисна як для тих, котрі говорять, так і для слухаючих. Я борюся з єретиком, щоб і вас зробити борцями, щоб ви закривали їм вуста не тільки тоді, коли співаєте, але й тоді, коли розмовляєте.
Що ж говорить пророк? «Голосом моїм до Господа взиваю: голосом моїм до Бога молюся» (Пс. 141, 1). Зверни увагу: невже це слово подає привід для боротьби? Поглянь, як я сплітаю вінець і сутність змагань. «Голосом моїм до Господа взиваю: голосом моїм до Господа молюся». Тут поклич мені єретика, є він присутній чи відсутній. Якщо він присутній, то нехай повчається від нашого голосу, а коли відсутній, то нехай довідається через вас, котрі слухаєте. Однак, як я сказав, я не гоню його присутнього, але приймаю його, гнаного власною совістю, а не вами, за словами того, хто сказав: «Нечестивий біжить, коли ніхто не женеться» (Притч. 28, 1).
Церква є матір’ю своїх дітей, яка і їх приймає, і чужим відкриває надра. Загальним місцем видовища був Ноїв ковчег, але Церква краща за нього. Той прийняв нерозумних тварин і зберіг їх нерозумними, а вона приймає нерозумних і перемінює їх. Наприклад, увійде сюди лисиця — єретик, а я роблю її вівцею; увійде вовк, а я, наскільки це залежить від мене, роблю його ягням. Якщо ж він не захоче, то це вже не від мене, а від його власного безумства. Так і Христос мав дванадцять учнів, і один став зрадником, але це залежало не від Христа, а від власної розбещеної волі. Так і Єлисей мав грошолюбного учня, але це не від немічності учителя, а через безвідповідальність учня. Я кидаю насіння. Якщо ти — земля родюча, яка приймає насіння, то віддаси колосся; а якщо ти — безплідний камінь, то це вже не від мене. Чи будеш ти слухати, чи не будеш слухати, я не перестану наспівувати тобі духовну пісню і поливати рани, щоб я не почув того дня: «Лукавий рабе!… Треба було віддати срібло моє купцям» (Мф. 25, 26–27). «Голосом моїм до Господа взиваю: голосом моїм до Бога молюся».
3. Що ти кажеш, єретику? Про кого говорить пророк і кого він називає Господом і Богом? Йдеться про одну Особу. Єретики, перекручуючи Писання на свою голову і постійно вишукуючи доводи проти свого спасіння, не відчувають, як самі себе штовхають в провалля погибелі. І той, хто славословить Сина Божого, не робить Його більш славним, і той, хто злословить, не завдає Йому шкоди, оскільки безтілесна Істота не має потреби в нашому славослів’ї. Але як той, хто називає сонце світлим, не додає йому світла, і той, хто називає його темним, не зменшує його сутності, а тільки своїм вироком виявляє власну сліпоту, так і той, хто називає Сина Божого не Сином, а створінням, виявляє доказ власного божевілля, а той, хто визнає Його (Божественне) єство, виявляє особисту розсудливість. Однак ані цей не приносить Йому користі, ані той не завдає Йому шкоди, тільки один бореться проти свого спасіння, а другий — за своє спасіння.
Вони, як я сказав, перекручуючи Писання, все опускають, а шукають, чи не знайдеться де-небудь підстави, яка би бодай трохи сприяла їхній хворобі. Не говори мені, що причиною цьому є Писання. Не Писання є причиною, а їхнє безумство, подібно, як мед солодкий, однак хворий вважає його гірким, але це не меду докір, а причина у хворобі. Так і божевільні не бачать предметів, але це не вина предметів видимих, а перекручене сприйняття божевільного. Бог створив небо, щоб ми дивилися на створіння і поклонялися Творцеві, а язичники обожили створення, однак причиною є не створіння, а їхнє безумство. І як нерозумний ні від кого не отримує користі, так розсудливий отримує користь і від самого себе. Хто може зрівнятися з Христом? Однак і від Нього Юда не отримав користі. Хто більш негідний, ніж диявол? Однак Іов отримав вінець. Ані Юда не приніс користі Христові, оскільки був нерозумним, ані Іовові не зашкодив диявол, оскільки він був розсудливий. Говорю це для того, щоб ніхто не засуджував Писання — це безумство тих, котрі зле тлумачать те, що сказано добре. Адже і диявол розмовляв із Христом від Писання.
Виною є не Писання, а розум, який зле тлумачить те, що сказано добре. Бажаючи довести, що Син нижче від Отця, єретики ходять, вишукуючи дивні вирази і щодо цих імен, «Бог і Господь», і говорять, що Отець — Бог, а Син — Господь, розділяють ці імена і приписують ім’я Бог Отцеві, а ім’я Господь Синові, ставши справжніми розподілювачами Божества і роздавачами жеребу. Чи приписує Писання Синові назву «Господь»? Чи це воно говорить? Хіба ти не чув, як псалом сьогодні звертається до однієї Особи: «Голосом моїм до Господа взиваю: голосом моїм до Бога молюся»? Отже, він називає його і Господом, і Богом. Хто, по-твоєму, є Богом — Син чи Отець? Звичайно, скажеш, що ці імена належать Отцеві. Отже Син — Бог, і Отець — Господь. Для чого ж ти розділяєш ці імена і одне там додаєш, а інше тут відокремлюєш? І Павло (о, якби ти слухав Павла і був блаженним!) говорить: «Але в нас один Бог Отець, від Якого все…, і один Господь Ісус Христос, через Якого все» (1 Кор. 8, 6). Він хіба назвав Сина Богом? А як? Господом. Що ж, скажи мені, Бог важливіший, ніж Господь, а Господь менший, ніж Бог?
Слухайте, прошу вас, напруживши увагу. Якщо я доведу, що Господь і Бог — єдине, що тоді скажеш ти? Ти говориш, що Бог більший, а Господь менший? Послухай пророка, який говорить: «Господь, Який створив небеса, Він, Бог, Який утворив землю» (Іс. 45, 18). Господь — небо, і Бог — землю. Слова «Господь» і «Бог» він використав задля однієї і тієї ж Особи. І ще: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог твій, Господь єдиний є» (Втор. 6, 4). Двічі — Господь, і один раз — Бог, і спершу — Господь, а потім — Бог, і знову — Господь. Якби останнє було нижчим, а перше вищим, то щодо великої Особи він не використав би спочатку вираз нижчий, а потім вищий, але назвав би вищим, цього було б достатньо — не додав би нижчого.
Чи зрозуміли ви, що я сказав? Я повторю наставляння, бо тут не видовище для показу, але повчання для душевного упокорення; не для того, щоб ви пішли звідси беззбройними, а щоб поверталися озброєними. Бог, кажеш ти, єретику, вищий, а Господь — нижчий? Я вказав тобі на пророка, який говорить: «Господь, Який створив небеса, Він, Бог, Який утворив землю». Вказую тобі ще на Мойсея, який говорить: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог твій, Господь єдиний є». Як єдиний, коли два імені: одне нижчої, а друге вищої Особи? Досконала Особа не може бути вищою чи нижчою від Самої Себе, але є рівною і нероздільною. «Господь, Бог твій, Господь єдиний є». Ось я доводжу тобі, що ім’я Господь те саме, що й Бог. І взагалі, якщо Господь нижчий, а Бог вищий, то яким повинно бути Його ім’я: менше — Господь чи більше — Бог? Якщо він скаже: «Яке ім’я Моє?» — то що ти, єретику, скажеш? Скажеш, що Господь — це ім’я Сина, а Бог — Отця, як більш властиве? Але якщо я доведу тобі, що менше ім’я Господь є Його особистим ім’ям, то що зробиш ти? «Нехай узнають, що ім’я тобі — Господь» (Пс. 82, 19), — говорить пророк. Хіба він сказав: Бог? Якщо ім’я Бог більше, то чому пророк не сказав: «Нехай узнають, що ім’я тобі — Бог»? Якщо Його власним і Йому властивим є ім’я Бог, і далеким, як нижчим, є ім’я Господь, то чому він сказав: «Нехай узнають, що ім’я тобі — Господь», — ім’я мале, менше, нижче Його гідності, і не назвав ім’я велике і високе, гідне Його Особи? Для того, щоб ти знав, що і це не є малим, ані нижчим, але має таку ж силу: «Нехай узнають, що ім’я тобі — Господь і що Ти єдиний Всевишній на всій землі» (Пс. 82, 19).
4. Але ти не відступаєш, а знову говориш, що ім’я Бог — більше, а Господь — менше? Отже, якщо я покажу, що і Син називається цим великим ім’ям, що ти скажеш? Чи припиниш війну? Чи облишиш боротьбу? Чи визнаєш своє спасіння? Чи відійдеш від божевілля? Ти зрозумів, що я сказав? Оскільки ім’я Господь приписують Синові, а Бог — Отцеві, як більше, то, коли я покажу тобі, що Син називається цим великим ім’ям — Бог, бій звершений, я підкоряю тебе твоєю зброєю і на твоїх крилах стаю вище тебе. Ти сказав, що ім’я Бог більше, а Господь менше. Я хочу довести, що менше не личило Отцеві, якщо Він вищий, і більше не личило Синові, якщо Син нижчий. Послухай пророка, який говорить: «Цей є Бог наш, і ніхто інший не зрівняється з Ним. Він знайшов усі путі премудрості… Після того Він явився на землі і знаходився між людьми» (Вар. 3, 36–38). Що скажеш на це? Будеш спростовувати ці слова? Не можеш — істина залишається сяючою власним світлом і сліпить очі єретикам, котрі не хочуть їй вірити.
Хоч глибокою є ця боротьба і великий жар, але це слово більше, воно дивне для сприйняття тих, котрі слухають, і жар гаситься росою повчання. Якщо ми збираємося раз чи двічі на тиждень, то слухач не повинен бути байдужим. Коли ти вийдеш звідси і хто-небудь запитає тебе, про що говорив учитель? Ти скажеш: проти єретиків. Якщо він скаже: про що ж він говорив? І ти не зможеш відповідати, тоді для тебе великий сором. А коли відповіси, тоді уколеш його: якщо це буде єретик — виправиш його, якщо це буде недбайливий товариш — залучиш його, якщо нестримна жінка — напоумиш її. А відповідати ти зобов’язаний і жінці. «Жінки, — сказано, — у церквах нехай мовчать… Якщо ж вони хочуть чогось навчитися, нехай спитають про те у своїх чоловіків» (1 Кор. 14, 34–35). Коли ти прийдеш додому і дружина запитає тебе: що ти приніс мені з церкви, скажи їй: не м’яса, і не вина, і не золота, і не одягу, який прикрашає тіло, а слово, яке умудряє душу. Коли ти прийдеш до дружини, то запропонуй духовну трапезу. Скажи спочатку, поки свіжа пам’ять: насолодимося духовним, а потім насолодимося земною трапезою, бо коли ми так уладнаємо свої справи, то будемо мати Бога серед нас, Який і трапезу благословляє, і нас увінчує. За все це будемо дякувати Самому Отцеві із Сином і Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
- У Біблії: «…голосом моїм до Господа молюся». [↩]
