Бесіда про мучеників, про упокорення і милостиню
Перевага церковних свят перед світськими видовищами.
Душі святих — Божа колісниця і храм. Рівність між містом та
селом щодо релігії. Достаток
мучеників у селі доповнює нестачу вчителів.
Тіла мучеників залишені Богом на землі, щоб люди,
приходячи до них, отримували полегшення для душі
у життєвих прикрощах. Хто негідно причащається,
той розпинає Христа. Самоосуд і плач через гріхи
спасають від майбутнього суду. Повчання церковне —
світильник для душі. Вийшовши із церкви, треба
виявляти повчання в житті, не захоплюючись
багатством та розкішшю
Учора день мучеників і сьогодні день мучеників. О, якби завжди ми звершували день мучеників! Якщо ті, котрі збожеволіли через видовища і дивляться на кінські манежі, ніколи не насичуються цими непристойними видовищами, то набагато більшу ненаситну прихильність повинні мати ми до святкування на честь святих. Там диявольське торжество, а тут християнське свято. Там скачуть біси, а тут радіють ангели. Там загибель душ, а тут спасіння всіх, котрі збираються. Однак і там є деяке задоволення? Але не таке, як тут. Яке задоволення дивитися на коней, які бігають марно і без потреби? А тут ти бачиш не запрягання безсловесних, а незліченні колісниці мучеників і Бога, Який стоїть на цих колісницях і спрямовує шлях до неба.
А що душі святих є Божими колісницями, послухай пророка, який говорить: «Колісниць Божих тьма і тисячі тисяч» (Пс. 67, 18). Чим обдарував Він небесні сили, те дарував і нашому єству. Він сидить на херувимах, як і псалом говорить: «Возсів на херувими і полетів» (Пс. 17, 11). І ще: «Сидиш на херувимах і бачиш безодні» (Дан. 3, 54). Це Він дав також і нам: на них Він сидить, а у нас живе: «Оселюся в них і ходитиму в них» (2 Кор. 6, 16; Лев. 26, 12). Вони стали колісницею, а ми — храмом. Чи бачиш спорідненість честі? Чи бачиш, як Він умиротворив небесне і земне? Тому ми, якщо захочемо, ніскільки не відстанемо від ангелів.
Однак, як я сказав на початку, вчора день мучеників і сьогодні день мучеників, але не тих, котрі в нас, а тих, котрі в селі, хоч вірніше, і ті в нас. Місто і село різняться між собою у справах життєвих, але щодо благочестя уподібнюються і єднаються. Не дивися на варварську мову тамтешніх жителів, але на їхню мудру душу. Яка користь від злагоди у словах, коли думки не в злагоді? І яка шкода від відмінності в мові, коли є єднання у вірі? У цьому село нічим не гірше від міста, оскільки вони рівні в головному із благ. Тому і Господь наш Ісус Христос не тільки в містах перебував, а села обминав і залишав без уваги, але «ходив по всіх містах і селах…, проповідуючи Євангеліє і зціляючи всякі недуги і всяку неміч» (Мф. 9, 35).
Наслідуючи Його, і наш загальний пастир і вчитель залишив нас і пішов до тих, хоч вірніше, не залишив нас, пішовши до них, бо пішов до наших братів. І як тоді, коли було свято Маккавеїв, усе село зійшлося до міста, так тепер, коли звершується свято тамтешніх мучеників, усьому місту варто було б переселитися до них. Для того Бог і насадив мучеників не тільки в містах, але й у самому селі, щоб з нагоди свят ми мали необхідний привід для взаємного спілкування, тому і більше (мучеників) у селі, ніж у місті. Недостатньому Бог подав більш щедру честь. Це — найслабкіший член, тому він і отримав більше лікування, оскільки ті, котрі живуть у містах, постійно користаються повчанням, а котрі живуть у селі, ті не мають долі від цього достатку.
Отже, Бог, утішаючи через нестачу вчителів достатком мучеників, улаштував так, що в тих більше поховано мучеників. Вони не чують постійного голосу вчителів, зате чують голос мучеників, який віщає до них із гробу і має велику силу. А щоб переконатися, що мученики і мовчки мають більше сили, ніж ми, котрі говоримо, згадаєте, що багато хто, часто розмовляючи з багатьма про чесноти, не мали жодного успіху, тоді як інші мовчки звершили надзвичайні справи своїм світлим життям. Тим більше звершили це мученики, видаючи не голос із уст, а набагато вищий від усного — голос самих справ, якими вони розмовляють зі всім людським єством, промовляючи такі слова:
— Погляньте на нас, які лихоліття ми перетерпіли. Що ж ми перетерпіли, будучи засудженими на смерть і знайшовши вічне життя? Ми сподобилися покласти тіла свої за Христа. Але якби ми тепер не віддали їх за Христа, то через деякий час повинні були б і мимоволі розлучити їх із тимчасовим життям. Якби мучеництво не прийшло і не взяло їх, то прийшла б і зруйнувала їх загальна природна смерть. Тому ми безупинно дякуємо Богові, що Він сподобив нас скористатися смертю, конче необхідною для спасіння наших душ, і те, що є необхідним боргом, прийняв від нас, як дар, і причому з найбільшою честю.
Однак муки тяжкі і нестерпні? Але вони продовжуються короткий час, а блаженство від них – на безконечні віки, чи вірніше, — навіть і в коротку мить часу ці муки не тяжкі для тих, котрі дивляться на майбутнє і прагнуть до Розпорядника подвигів. Так і блаженний Стефан очима віри споглядав Христа і не бачив дощу каміння, а замість них обчислював нагороди і вінці (Діян. 7, 55). Так і ти перенеси свій погляд від сьогодення до майбутнього і не отримаєш навіть короткочасного відчуття прикрощів.
2. Це і більше цього говорять мученики і переконують набагато сильніше, ніж ми. Справді, коли я говорю, що муки не містять у собі нічого тяжкого, то слова мої не здаються достовірними, бо розмірковувати про таке на словах зовсім неважко, а мученик, який говорить ділами, ні від кого не зустрічає заперечень. І як буває в лазнях, коли ванна наповнена гарячою водою, ніхто не наважується опуститися в неї. І хоч сидячі по краях спонукають один одного до цього словами, однак нікого не переконують. А коли хтось один із них опустить руку або, роззувшись, ногу і сміливо кинеться всім тілом, тоді переконає сидячих угорі опуститися у ванну краще мовчки, ніж ті, котрі багато говорять. Так і мученики, тільки тут замість ванни з водою має бути багаття. Отож ті, котрі стоять довкола ззовні, хоч би наставляли незліченними словами, не надто переконають, а коли хтось один із мучеників не тільки ногу чи руку опустить униз, але кине все тіло, пропонуючи сильніший за всякі умовляння та поради наочний досвід, тоді виганяє страх із навколишніх.
Бачите, наскільки сильнішим є голос безмовних мучеників. Тому Бог і залишив нам їхні тіла. Тому вони, давно перемігши, і досі не воскресли. І хоч вони так давно перетерпіли подвиги і не отримали воскресіння, то не отримали заради тебе і заради твоєї користі, щоб і ти, споглядаючи на такого подвижника, збуджувався до подібного подвигу. Самі вони від цієї неспішності не зазнають жодної втрати, а для тебе від цієї обставини є велика користь. Вони згодом отримають те, чого не отримують нині, а коли б Бог узяв їх звідси тепер, то позбавив би нас великого повчання і втіхи, бо воістину найбільше повчання і втіха є для всіх людей від гробів цих святих.
Свідками сказаного є ви самі. Ми часто погрожували, благали, лякали, перестерігали вас, однак ви не виявляли такої ретельності до молитви і не збуджувалися. А прийшовши до храму мучеників, ні від кого не чуючи поради, побачивши тільки гріб святих, ви стали проливати рясні джерела сліз і стали гарячими в молитвах. Мученик лежить безмовним, у цілковитому мовчанні. Що ж зворушує совість і змушує струмки сліз литися, як із джерела? Саме уявлення про мученика і спогад про все, що ним було звершено. Як убогі, коли побачать інших багатими, котрі досягли високих звань, в оточенні охоронців, користуються у царя великою честю, тоді, через добробут інших яскравіше пізнаючи власну убогість, проливають сльози, так і ми, коли згадаємо про відвагу мучеників, яку вони мають перед Царем усіх — Богом, про їхню світлість і славу, тоді згадаємо тут про власні гріхи і, на тлі їхнього багатства яскравіше побачивши власну убогість, печалимося і тужимо, пізнаючи, як далеко ми відстаємо від них. Це і викликає сльози.
Тому Бог і залишив нам тут їхні тіла, щоб, коли купа занять і безліч життєвих турбот від приватних чи суспільних справ (а їх так багато), наведе на нашу душу густий морок, тоді, залишивши дім, вийшовши з міста, простившись із цим шумом, ми пішли б до храму мучеників, насолодилися тамтешнім духовним віянням, забули про безліч справ, утішилися спокоєм, побули разом зі святими, помолились Розпорядникові їхніх подвигів про наше спасіння, пролили багато молінь і, так скинувши тягар зі своєї совісті, повернулися знову додому з великою душевною радістю.
Гробниці мучеників — це ніщо інше, як безпечні гавані, джерела духовних вод, ніколи невичерпні скарби багатства. Як гавані, приймаючи кораблі, які заливаються безліччю хвиль, подають їм безпеку, так і гробниці мучеників, прийнявши наші душі, які заливаються життєвими справами, подають їм велику тишу і безпеку. Як джерела холодної води оживляють тіла, виснажені працею і спекою, так і ці гробниці прохолоджують душі, обпалені недоречними пристрастями, і при одному погляді на них погашають і недоречну похіть, і заздрість, яка сушить, і полум’я гніву, і все інше, що тривожить нас. Вони набагато кращі від скарбів, бо грошові скарби накликають багато небезпек на тих, у кого вони знаходяться, і, будучи розділеними на багато частин, від цього поділу зменшуються. А тут цього нема, але на противагу видимим скарбам і придбання безпечне, і поділ не спричиняє зменшення. Ті, як я тепер сказав, будучи розділеними на частини, стають меншими, а ці, коли будуть розділені між багатьма, тоді ще більше виявляють своє багатство. Такими є речі духовні: вони від роздроблення збільшуються, від поділу примножуються. Не такими приємними є луги, які виставляють перед глядачами троянди і фіалки, як гроби мучеників, які подають душам глядачів належне нев’януче і непорушне задоволення.
3. Отже, доторкнемося до цих гробниць з вірою, запалимося душею, піднімемо плач. Багато гріхів учинено нами, і гріхів великих. Тому для нас необхідне велике лікування і сильне сповідання. Святі мученики пролили кров свою — твої очі нехай проллють сльози, а сльози зможуть погасити багаття гріхів. Їм розривали ребра, вони бачили навколо себе катів – так і ти зроби зі своєю совістю: посади розум, який судить, на престол непідкупного суду, виведи на середину всі свої гріхи, приклади до провин грізні думки, приборкай непристойні бажання, через які звершилися гріхи, нехай вони будуть розірвані з великою силою. Якщо ми так постараємося судити самі себе, то уникнемо того страшного судилища. А що той, хто нині судить сам себе і вимагає від себе суворого звіту в гріхах, не зазнає осуду в майбутньому, про це послухай Павла, який говорить: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі» від Господа (1 Кор. 11, 31). Докоряючи тим, котрі негідно причащалися Таїн, він так говорив: «Хто їсть і п’є недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої» (1 Кор. 11, 27, 29). Цим він говорить наступне:
— Як ті, котрі розіп’яли Ісуса, — каже, — так і ті, котрі негідно причащаються Таїн, отримають кару.
Нехай ніхто не сприймає ці слова перебільшенням. Тіло Господнє — це царський одяг. І той, хто розірвав царську багряницю, і той, хто забруднив її нечистими руками, завдають однакової образи, тому однаково і караються. Так і щодо Тіла Христового. Юдеї розіп’яли його цвяхами на хресті, а ти, живучи в гріхах, — нечистим язиком і думкою. Тому і пригрозив тобі Павло однаковим покаранням. А далі говорить: «Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає» (1 Кор. 11, 30). Потім, указуючи, що ті, котрі вимагають від самих себе звіту за гріхи тут, котрі засуджують свої провини і вже не впадають у ті ж гріхи, зможуть звільнитися від майбутнього страшного і не-вблаганного вироку, він додає: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 31–32).
Отже, будемо мучити свою душу, сильно караючи за нестримні помисли, будемо змивати свою нечистоту сльозами. Великі плоди від цих ридань, великі повчання і розрада. Як великою є кара за сміх і розбещеність, так, навпаки, постійні ридання подають втіху. «Блаженні ті, що плачуть, — сказано, — бо вони втішаться» (Мф. 5, 4). «Горе вам, що смієтеся тепер, бо будете плакати» (Лк. 6, 25). Тому і Павло, хоч не усвідомлював за собою жодного гріха, проводив увесь час у сльозах і риданнях. Хто говорить про це? Сам цей блаженний. «Я три роки, — говорить він, — день і ніч безперестанно зі сльозами навчав кожного з вас» (Діян. 20, 31). Він — три роки, а ми — хоч би один місяць. Він — дні і ночі, він — за чужі гріхи, а ми — хоч би за власні провини, він, — нічого не усвідомлюючи за собою, а ми — хоч би заради нашої обтяженої совісті.
Чому ж він плаче? Чому не тільки навчає і наставляє, але додає і сльози? Як люблячий батько, у якого єдиний син захворів і не приймає ліків від лікарів, але відкидає їх, і він, сівши біля нього, пестить його, цілує, обіймає і цим надмірним піклуванням хоче прихилити його і переконати прийняти поміч від ліків, так і Павло, люблячи віруючих усього світу, як єдиного сина, і, бачачи, що багато опинилося в тяжкому стані і в невиліковній душевній хворобі, однак не хочуть приймати викриття і виправлення через докори, а віддаляються від нього, утримував їх сльозами, щоб вони, бачачи його плачучим і ридаючим, зворушилися його виглядом, прийняли ліки і, позбувшись хвороби, повернулися до попереднього здоров’я. Тому він, повчаючи, завжди плакав.
Якщо ж Павло виявляв таке піклування щодо чужих гріхів, то яку ревність повинні виявити ми для виправлення власних? Велика, у розумінні користі, сила печалі перед Богом. Ісая каже про неї, або вірніше, — Бог через Ісаю сповістив так: «За гріх злегка засмутив його» (Іс. 57, 17). Я не наклав, говорить, покарання, відповідного до злочину. У добрих справах Бог перевершує міру нагороди, а за гріхи через Своє людинолюбство, багаторазово викриваючи, накладає на тих, котрі згрішили, малу кару. І тут, натякаючи на це, Він сказав: «За гріх злегка засмутив його…, і засмутився, і пішов збентеженим шляхом своїм…Шлях його бачив і зцілив його» (Іс. 57, І7–18)1.
4. Чи бачиш, наскільки скорою і великою є користь від покаяння? Трохи покаравши його за гріхи і побачивши, що він став сумним і печальним, Я облишив, говорить Бог, навіть це мале покарання. Настільки Бог готовий до примирення з нами і тільки шукає для цього малої причини! Подаймо ж Йому причину виявити любов до нас, постараймося утримувати себе чистими від гріхів. А якщо коли-небудь спіткнемося, скоро встаньмо, з цілковитою щирістю оплакуючи провини, щоб отримати радість від Бога. Якщо грішник примирив із собою Бога тим, що «засмутився і пішов збентеженим», то що може зробити той, хто додасть до цього сльози і буде призивати Його з великою ревністю? Знаю, що душа ваша тепер загорілася. Але щоб, вийшовши звідси, ми не остудили цей жар, а утримали його в собі, зробімо це. Нива душі вашої плодоносна, приймає насіння і скоро дає колосся, не потребує ані в зволіканні, ані в часі. Однак я боюся вашого ворога.
Поза церквою стоїть диявол. Він не сміє ввійти в цю священну огорожу, бо де Христова отара, там вовк не показується, але, боячись Пастиря, стоїть ззовні. Коли ми вийдемо звідси, не йдімо тут же на непристойні зібрання, не віддаваймося пустим бесідам та марним заняттям, але, поки ще тримаємо в пам’яті сказане, поспішімо додому і кожен, сівши з дружиною і дітьми, нехай уважно роздумає над сказаним. А якщо не хочете піти додому, то, зібравши дружньо тих, котрі слухали разом з вами, сядьте наодинці і, пропонуючи від себе кожен те, що зберіг, удруге виявіть повне повчання, щоб ви збиралися тут не даремно. Божі веління — це світильник: «Бо заповідь є світильник, і наставляння — світло, і розсудливі повчання — шлях до життя» (Притч. 6, 23). А хто запалює світильник, той не зупиняється на торговищі, але поспішає додому, щоб не згас вогонь від подуву вітру, щоб не виснажилося полум’я від довгого зволікання. Так вчинімо і ми. Дух Святий запалив нам Своє вчення, тому, вийшовши звідси і будучи сповненими того, що чули, коли зустрінемося чи то з товаришем, чи з родичем, чи з домашніми, чи з будь-ким іншим, пройдімо мимо, щоб за той час, коли ми будемо розмовляти з ними про зайве і марне, не згас вогонь вчення, але щоб він полум’янів у душі, як у домі, і, палаючи у піднесених помислах, ніби на якомусь світильнику, висвітлював усе внутрішнє.
Справді, так дивно було б бачити душу, залишену без повчання, як ніколи не можемо бачити ввечері будинок без світильника і світла. Тому в нас і буває багато гріхів, що ми не спішимо запалювати світильник у душі. Тому ми і падаємо щодня, тому і залишається у нас у душі багато чого без користі і як попало, що ми, вислухавши божественні слова, перш ніж дійдемо до дверей церкви, тут же викидаємо їх і, загасивши світло, ходимо у непроглядній темряві.
Але, якщо це було раніше, то тепер цього вже нехай не буде. Постараймося постійно мати в душі палаючий світильник і, перш ніж прикрашати дім, будемо прикрашати душу. Адже він залишається тут, а цю, відходячи звідси, ми візьмемо, тому і необхідно виявляти про неї більше піклування. А тепер є такі жалюгідні люди, які прикрашають ці свої доми і золотими стелями, і різнобарвним камінням, і мальовничими картинами, і блискучими стовпами, і всім іншим, а душу недбало залишають у стані гіршому, ніж будь-який опустілий готель, наповнений брудом, димом, великим смородом, у невимовному запустінні. А причиною є те, що в нас не горить постійно світильник вчення. Тому те, що необхідне, буває занедбаним, а до того, що нічого не вартує, виявляється велика увага.
Це я сказав не тільки до багатого, але й до бідного. І ці, часто прикрашаючи, по можливості, свій дім, душу залишають занедбаною. Тому я подаю наставляння загальне тим й іншим, застерігаючи і радячи, не надто піклуватися про справи цього життя, а всі старання витрачати на піклування про речі духовні і необхідні. Убогий нехай дивиться на вдовицю, яка поклала дві лепти (Лк. 21, 2), і не вважає убогість перешкодою у справах милостині і людинолюбства. Багатий нехай пам’ятає про Іова і, як той використовував усе своє майно не для себе, а для убогих, так і він. Тому Іов і переніс втрату майна мужньо, бо привчився його відчужувати ще до спокуси диявола. Так і ти нехтуй цим багатством, щоб, коли воно і відійде, ти не впав у скорботу.
Якщо маєш його, витрачай на необхідне, щоб тоді, коли втратиш його, ти мав двояку користь — приготовлену для тебе нагороду за прекрасну витрату і мудрість через зневагу до нього, яка є корисною під час утрати багатства. Тому воно і називається майном (χρήματα), щоб ми його не заривали, а використовували (χρώμεθα) на необхідне. Тому воно називається наживанням (κτήματα), щоб не ми були його володінням, а ним володіли (κτήσώμεθα). Ти господар великого багатства? То не будь рабом того, чого Бог зробив тебе господарем, а рабом не будеш тоді, коли будеш витрачати його належно, а не заривати. Нема нічого більш непостійного, як багатство, і нема нічого більш перемінливого, як добробут.
Отже, оскільки володіння ними ненадійне і вони часто відлітають від нас швидше за всякого птаха і тікають, як будь-який невдячний раб, то, поки ми є володарями над ними, будемо використовувати їх належно, щоби, придбавши за ненадійне багатство надійні блага, успадкували приготовлений на небесах скарб, якого щоб сподобилися всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві слава зі Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
