Бесіда перша
Духовна краса святого апостола Павла. Апостол надзвичайним чином поєднав у собі все величне і добре, що є не тільки між людьми, але й між ангелами. Він мав усі чесноти Авеля, Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, Іона, Мойсея, Давида, Іллі, Іоана Хрестителя, а також ангелів
Не згрішив би той, хто назвав би душу Павла лугом чеснот і раєм духовним: так рясно процвітав він благодаттю і настільки гідне благодаті виявив смирення душі! Оскільки він зробився обраним сосудом і добре очистив себе, то на нього рясно вилився дар Духа. Звідси і він вилив нам дивні ріки і не чотири, як райські джерела, а набагато численніші, які течуть щодня і зрошують не землю, а збуджують людські душі приносити плоди чеснот. Яке ж слово може бути достатнім, щоб зобразити його досконалості, який язик зможе гідно виразити похвалу йому? Коли в одній душі поєднуються всі людські чесноти, причому всі з надлишком і не тільки людські, але й ангельські, то як ми знайдемо похвалу, відповідну її величі? Однак через це ми не будемо мовчати, а саме через це й особливо через це і будемо говорити. У тому й полягає найвищий ступінь похвали, коли велич досконалості перевищує мистецтво слова, і тоді поразка для нас буває славнішою за тисячі трофеїв.
Отже, з чого найзручніше було б почати похвалу? Із чого ж ще, як не з того, щоб насамперед показати, що він мав чесноти всіх (святих)? Справді, що б не вчинили доблесного пророки, патріархи, праведники, апостоли, мученики, все це в сукупності він мов у такій високій мірі, якою тим даром ніхто з них зокрема не володів. Подивися: Авель приніс жертву (Бут. 4, 4), і за це прославляється. Але якщо взяти жертву Павлову, то виявиться, що вона настільки перевершує ту, наскільки небо — землю. На яку б указати вам, бо в нього жертва не одна? Він щодня приносив у жертву себе самого і це приношення, знову ж таки, звершував подвійно: і вмираючи щодня, і носячи мертвотність у тілі своєму (1 Кор. 15, 31; 2 Кор. 4, 10). Він безперестанно боровся з небезпеками, добровільно заколював себе і так умертвляв плотське єство, що ніскільки не менше перебував у стані жертв, яких заколюють, а набагато більше. Не волів і овець приносив він, а самого себе щодня подвійно заколював. Тому він і насмілився сказати: «Бо я вже стаю жертвою» (2 Тим. 4, 6), називаючи жертвою свою кров.
Однак він не задовольнявся цими жертвами, а, присвятивши себе у всій повноті, приніс (Богові) весь світ: і сушу, і море, й Елладу, і варварську країну, і взагалі всю землю, яку тільки освітлює сонце. Він, наче якийсь птах, облітав її всю не просто обходячи, а винищуючи терня гріхів, засіваючи вченням благочестя, виганяючи оману, поширюючи істину, роблячи з людей ангелів, чи краще, роблячи людей з бісів ангелами. Тому, після багатьох трудів і безперестанних перемог своїх готуючись відійти, він задля розради учнів говорив: «Та коли я і роблюся жертвою за жертву і служіння віри вашої, то радію і співрадію усім вам. Так само і ви радійте і співрадійте мені» (Флп. 2, 17–18). Що ж може зрівнятися з цією жертвою, яку він заколов мечем духовним, яку приніс на жертовнику, який знаходиться вище небес? Авель був підступно вбитий Каїном і тому прославився, а я перерахував тобі безліч смертей — стільки, скільки днів провів у проповідях цей блаженний (Апостол). Якщо ж ти хочеш знати і про смерть, що спіткала його насправді, то Авель упав від руки брата, якому він не вчинив ані образи, ані благодіяння, а Павло був убитий тими, котрих він намагався спасти від незліченних бід і задля яких терпів усі свої страждання.
Ной був праведним і досконалим серед свого роду, і серед усіх тільки він був таким (Бут. 6, 9). Але й Павло серед усіх таким був. Той спас тільки себе з дітьми, а цей, коли світ охопив набагато сильніший потоп, не за допомогою ковчега, збитого з дощок, але, склавши замість дощок послання, вихопив із середовища хвиль не двох, трьох чи п’ятьох родичів, а весь світ, що готовий був потонути в них. Та й цей ковчег був не таким, щоб перебувати на одному місці, а досягав меж всесвіту. І донині з тих пір Павло вводить до цього ковчега всіх, бо він улаштований для безлічі тих, що спасаються. А приймаючи таких, котрі безглуздіші за безсловесних тварин, робить їх подібними до небесних сил. Так, він перевершує той ковчег. Той, прийнявши ворона, знову випускав ворона (Бут. 8), прийнявши вовка, не перемінював його звірства. А цей не так. Прийнявши вовків, робив їх вівцями, прийнявши яструбів і шулік, відпускав голубами, — звільняючи людську природу від усякої безсловесності та звірства, вселяв лагідність духу. І донині цей ковчег залишається на плаву і не руйнується. Буря безчестя не змогла розбити Його дощок, а навпаки, він, плаваючи серед бурі, приборкав її лють. І це природно, адже ці дошки намащені не замазкою і смолою, а Духом Святим.
Усі дивуються Авраамові, бо він, почувши: «Піди з землі твої, від роду твого» (Бут. 12, 1), залишив батьківщину і дім, і друзів, і родичів — веління Боже було для нього понад усе. Цьому дивуємося і ми, але що може зрівнятися з Павлом? Він задля Ісуса залишив не батьківщину, дім і родичів, а сам світ, вірніше, знехтував самим небом і небом небес і шукав тільки одного — любові Ісуса. Послухай, як він сам виражає це, коли говорить: «Ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина…, не зможе відлучити нас від любові Божої» (Рим. 8, 38–39). Той, піддаючи себе небезпеці, спас від чужоземців свого племінника, а цей не племінника, не три чи п’ять міст, а, щодня наражаючи на незліченні небезпеки і смерть себе, врятував увесь світ не із рук чужоземців, а від самих бісів, подаючи велику безпеку іншим. Там вершину чеснот і найвищу ступінь мудрості являє приношення у жертву сина, а тут у Павла ми бачимо перевагу, бо не сина, але, як я вже сказав, він безліч рипів приносив у жертву самого себе.
Що є дивного в Ісаакові? Крім багато чого, особливо Його незлобливість, бо він, копаючи колодязі і будучи гнаним зі своїх меж (Бут. 26), не противився, дивлячись на колодязі, які засипають, але терпів і відразу ж переходив на інше місце, ніколи не опираючись тим, котрі його ображали, а скрізь уступав, відмовляючись від власного майна, аж поки не наситив їхню несправедливу жадібність. Але Павло, бачачи не колодязі, що засипають камінням, а своє власне тіло, не тільки уступав, як той, але й тих, котрі кидали в нього каміння, намагався звести на небо. І чим більше засипали це джерело, тим більше він старався і невпинно виливав щедрі потоки.
Писання дивується терпінню сина Ісаака. Але яка адамантова душа може виявити Павлове терпіння? Він трудився за наречену Христову не двічі по сім років, а впродовж цілого життя, терплячи не тільки денну спеку і нічний холод, а незлічимі хмари спокус, то приймаючи бичування, то піддаючись побиттю камінням, то борючись зі звірами, то борючись із морем, безперестанно день і ніч терплячи голод і холод, усюди наражаючись на небезпеки і вириваючи овець із пащі диявола. Йосиф був цнотливим. Але я боюся, чи не буде смішно вихваляти за це Павла, який розіп’яв себе для світу, і не тільки на красу тілесну, але й на всі речі дивився так, як ми (дивимося) на порох і попіл, і був байдужий до того, як мертвий до мертвого. Так він, старанно приборкуючи природні бажання, ніколи не відчував жодної пристрасті до будь-чого людського.
Усі люди дивуються Іову, і дуже справедливо. Він був справді великим подвижником і терпінням, чистотою життя, вірою в Бога, непохитністю у боротьбі, дивною перемогою, що була наслідком боротьби, може рівнятися із самим Павлом. Однак Павло провів у таких подвигах не декілька місяців, а багато років, обливаючи гноєм не груддя землі, сидячи на гноїщі, а безупинно впадаючи у саму пащу невидимого лева, борючись із незліченними спокусами, і був твердіший за всякий камінь. Терпів образи, обплювання і лихослів’я не від трьох чи чотирьох друзів, а від невіруючих лжебратів.
Великою була гостинність Іова і піклування про нужденних? І ми не будемо спростовувати цього, однак бачимо, що воно настільки нижче від піклування Павлового, наскільки тіло нижче від душі. Що той робив для стражденних тілом, те цей робив для немічних душею, виправляючи всіх калік і сліпих розумом, обдаровуючи нагих і негідних одягом мудрості. Та й щодо тілесних нестатків він настільки перевершував його, наскільки важливіше допомагати нужденним, коли сам терпиш убогість і голод, ніж робити це від надлишку. У того дім був відкритий для всякого прихожого, а в цього душа була відкрита для всього світу і приймала в себе всі народи. Тому він і говорив: «Нам не тісно в нас, але в серцях наших тісно» (2 Кор. 6, 12). Той був щедрий для нужденних, маючи безліч овець і волів, а цей, не маючи нічого, крім тіла, трудився для нужденних тільки цим тілом. «Потребам моїм, — говорить він, — і тим, що були зі мною, послужили ці руки мої» (Діян. 20, 34), — тобто тілесними трудами він подавав на прожиток голодним і спраглим.
Жорстокі і нестерпні муки спричиняли Іову черв’яки і рани? Визнаю це і я. Але коли порівняєш це з бичуваннями, які стільки років терпів Павло, постійний голод, наготу, кайдани, в’язниці, небезпеки, підступи проти нього від своїх, від чужих, від володарів, від усього світу і водночас ще важче, а саме скорбота через тих, що падають, турбота про всі церкви, пекучий неспокій, який він відчував через кожного, хто спокушався, тоді побачиш, наскільки душа, яка переносила це, була твердішою за камінь і перевершувала (міцністю) залізо й адамант. Отже, що той переносив тілом, те цей — душею, і сильніше за всякого черв’яка його душу точила скорбота через кожного, хто спокушався. Тому він безупинно проливав потоки сліз не тільки вдень, але і вночі, і через кожного з них мучився тяжче за всяку жінку, котра народжує, через що й говорив: «Діти мої, для яких я знову у в муках народження» (Гал. 4, 19).
Кому можна дивуватися після Іова? Звичайно, Мойсеєві. Але Павло і його перевершив багато в чому. Багато в ньому величного, однак головне і найвище достоїнство цієї святої душі полягає в тому, що він задля спасіння юдеїв готовий був сам бути викресленим із книги Божої (Вих. 32, 32). Але він зважувався вигинути разом з іншими, а Павло зважувався загинути не разом з іншими, а так, щоб інші спаслися, а тільки він був позбавлений вічної слави. Той боровся з фараоном, а цей щодня — з дияволом. Той ніс труди за один народ, а цей — за весь світ, обливаючись не потом, а кров’ю замість поту, і, виправляючи не тільки населені землі, але й пустельні, не тільки Елладу, але й варварську країну.
Далі варто було б представити Ісуса (Навина) і Самуїла, й інших пророків, але щоб надто не розширювати бесіду, перейдемо до найголовніших із них, бо коли він виявиться вище цих, то й щодо інших не залишиться жодного сумніву. Отже, хто є найголовнішим?
Хто ж після вищезгаданих, якщо не Давид, і Ілля, і Іоан, серед яких один — предтеча першого, а другий — предтеча другого пришестя Господнього, і тому один названий ім’ям другого? Що відмінного в Давиді? Смирення і любов до Бога. Але хто більше чи, принаймні, хто не менше за Павлову душу мав те й інше? Що дивного в Іллі? Те, що він закрив небо, навів голод і звів вогонь? Я думаю, що ні, а те, що він мав ревність щодо Господа і в цьому був сильнішим за вогонь. Але якщо подивишся на ревність Павла, то побачиш, що він настільки перевершує Іллю, наскільки той перевершує інших пророків. Що справді може зрівнятися з тими словами, які він говорив, виявляючи ревність щодо слави Господньої: «Я жадав би сам бути відлученим під Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3)? Тому, коли перед ним були небеса, вінці і нагороди, він не поспішав, барився і говорив: «Залишатися в плоті потрібніше для вас» (Флп. 1, 24). Тож жодне із видимих чи невидимих створінь він не вважав достатнім для вираження його любові і ревності, але шукав інше, неіснуюче, щоб зобразити те, чого хотів і бажав.
Іоан їв акриди і дикий мед. Але Павло жив у світі так, як той у пустелі, не акриди споживаючи і дикий мед, а маючи трапезу набагато убогішу — через ревність до проповіді не мав навіть необхідної їжі. Той виявив велику сміливість у викритті Ірода? А цей закривав уста не одному, двом чи трьом, а безлічі подібних до нього, чи краще сказати — набагато лютішим, ніж той тиран.
Залишається, нарешті, порівняти Павла з ангелами. Тому, залишивши землю, піднесемося на зводи небесні. Нехай ніхто не вважає наші слова зухвалими. Якщо Писання називає ангелом Іоана і священиків, то що дивного в тому, коли ми порівняємо з цими силами того, хто більш дивний за них усіх? Що ж у них є величного? Те, що вони у всьому підкоряються Богові, про що і Давид говорить з подивом: «Сильні міцністю, що виконують слово Його» (Пс. 102, 20). Справді, немає нічого рівного цьому, хоч би вони були тисячу разів безтілесними, адже саме те і робить їх блаженними, що вони підкорюються велінням (Божим) і ні в чому не виявляють неслухняності. Але й у Павла можна бачити, як він достеменно дотримувався цього. Він не тільки виконував слово Боже, але й усі веління, і навіть понад веління, як він сам виявив це, сказавши: «За що ж мені нагорода? За те, що, проповідуючи Євангеліє, благовістую про Христа безвідплатно?» (1 Кор. 9, 18). Що ще з подивом творить пророк про ангелів? «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми — вогненне полум’я» (Пс. 103, 4). Але і це можна бачити в Павлові, бо він, як дух і вогонь, обходив весь світ й очищав землю. Але він ще не досяг неба? Це й дивно, що він був таким на землі і, будучи одягнутим у смертне тіло, рівнявся з безтілесними силами. Якого ж осуду заслуговуймо ми, якщо одна людина поєднує в собі всі чесноти, а ми не намагаємося наслідувати його бодай у найменшій мірі?
Отже, роздумуючи над цим, постараймося спасти себе від осуду і наслідувати його ревність, щоб сподобитися отримати такі ж блага благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віки. Амінь.
