Бесіда четверта
Блаженний Павло, який сьогодні зібрав нас і весь світ просвітив, був колись під час (свого) покликання уражений сліпотою. Але його сліпота послужила для просвічення всього світу. Оскільки він зле дивився, то Бог цілком осліпив його, щоб він прозрів з користю: цим Він показав і доказ Своєї сили, і через страждання провістив майбутнє, і навчив проповідництву, бо він, відкинувши від себе все попереднє і закривши очі, повинні був піти (за Христом). Тому і він, висловлюючи те ж саме, викликував: «Якщо хто з вас думає бути мудрим у світі цьому, то будь безумним, щоб бути мудрим» (1 Кор. 3, 18). Отже, і він не зміг би добре прозріти, якби наперед належно не осліпнув, не відкинув свої помисли, які тривожили його, і в усьому не віддався вірі.
Однак нехай ніхто, слухаючи це, не думає, що це його покликання було насильним. Він міг знову повернутися до того, від чого відійшов. Багато хто, побачивши навіть великі чудеса, поверталися до попереднього як у Новому, так і в Старому Завіті, як, наприклад, Юда, Навуходоносор, Еліма-волхв, Симон, Ананія і Сапфіра, весь юдейський народ. А Павло — ні. Прозрівши, він кинувся до чистого світла і злетів до неба. Якщо хочеш знати, для чого він був осліплений, то послухай його. «Ви чули, — говорить він, — про мій попередній спосіб життя в юдействі, що я жорстоко гнав Церкву Божу та руйнував її, і перевершував у юдействі багатьох ровесників моїх у роді моєму, будучи непомірним ревнителем батьківських моїх передань» (Гал. 1, 13–14).
Оскільки він був сильним і завзятим, тому для нього необхідною була й особливо сильна вузда, щоб, захопившись поривом ревності, він не ослухався і того, що буде йому сказано. Тому Господь, бажаючи усмирити його лють, спочатку за допомогою осліплення приборкує хвилі його бурхливої пристрасті, а потім розмовляє з ним, показуючи цим незбагненність Своєї премудрості і надзвичайність всевідучості, і повчає, що з Ким він бореться, від Того не може перенести не тільки кару, але й благодіяння, бо не морок осліпив його, а затьмарила його надзвичайність світла.
Чому ж, скажеш, не було вчинено цього спочатку? Не запитуй про це і не досліджуй, а передай визначення часу незбагненному Божому Провидінню. Так чинить і сам Павло, коли говорить: «Коли ж Бог, Який обрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, благоволив відкрити в мені Сина Свого» (Гал. 1, 15–16). Отже, якщо так говорить Павло, то і ти не досліджуй нічого більше. Тоді, саме тоді це було вчасно, коли були припинені спокуси. А ми з цього повчаймося, що ніхто ніколи ані раніше (Павла), ані він сам не знаходив (Христа), а Сам Христос виявляв Себе, через що і говорив: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15, 16). Чому ж Павло це увірував тоді, коли бачив мертвих, які воскресають з Його ім’ям? Бачачи кривого, що ходить, бісів, що втікають, розслаблених, котрі зміцнюються, він не отримав жодної користі. А цього не міг не знати той, котрий так стежив за апостолами, і, коли Стефана побивали камінням, він був при цьому і бачив Його обличчя, «як лице ангела» (Діян. 6, 15), однак і від цього не отримав жодної користі. Чому ж він від цього не отримав ніякої користі? Тому, що ще не був покликаний.
Однак, слухаючи це, не подумай, що покликання буває насильним. Ні, Бог не примушує, а залишає (нас) і після покликання вільними у своїх міркуваннях. Так Він у визначений час відкрив Себе і юдеям, але вони не хотіли прийняти Його через любов до слави людської (Ін. 12, 43). А якщо хтось з невіруючих скаже: звідки видно, що Він з неба покликав Павла, і цей увірував? Чому ж Він і мене не покликав? Ми відповімо йому наступним: ти, людино, скажи мені, чи віруєш у це? Якщо віруєш, то цього досить тобі для доказу, а якщо не віруєш, що Господь покликав Павла з неба, то як ти говориш: чому і мене Він не покликав? Якщо віруєш, що Він покликав, то цього досить тобі для доказу. Віруй же, і тебе Він кличе з неба, якщо в тебе душа слухняна, а якщо ти неслухняний і розбещений, то і голос, який зійшов з неба, не буде достатній для твого спасіння.
Скільки разів юдеї чули голос, який лунав з неба, і не увірували! Скільки знамень бачили і в Новому, і в Старому Завіті, і не стали кращими! Навпаки, у Старому Завіті після незліченних чудес вони вилили тельця, а єрихонська блудниця, яка не бачила чогось подібного, виявила перед спостерігачами дивну віру. І в землі Обітованній перед знаменнями вони залишалися черствішими за каміння, а ниневітяни, як тільки побачили Іону, увірували, покаялися і відвернули гнів Божий. У Новому Завіті під час самого пришестя Христа розбійник, побачивши Його розп’ятим, визнав Його, а вони, бачивши, як Він воскрешав мертвих, зв’язали і розіп’яли.
Що ж у наш час? Вогонь, який вийшов із основи єрусалимського храму, хіба не вразив будівельників, хіба тоді цим не утримував їх від беззаконного задуму? І все ж таки вони не перемінилися і не відійшли від своєї впертості. Скільки після того було й інших чудес, однак вони і від них не отримали жодної користі. Такими були, наприклад, блискавка, що вдарила у покрівлю храму Аполлона, відповідь самого біса, що змусив тодішнього царя перенести мученика, який був похований неподалік, сказавши, що він не може провіщати, поки буде бачити біля себе гробницю мученика, адже вона була по сусідству. Потім дядько цього царя, котрий осквернив священний сосуд, помер з’їдений черв’яками. А той, що завідував царською скарбницею, за інше беззаконня, вчинене ним щодо церкви, загинув, коли лопнув його живіт. Так само наші джерела, які своїми потоками перевершували ріки, раптово зникли і висохли, чого раніше з ними ніколи не траплялося, а (трапилося тоді), коли цар осквернив країну жертвами та приношеннями. Що сказати про голод, який був за цього царя у містах по всьому світу, про смерть самого царя в країні перській, про його божевілля перед смертю, про військо, покинуте серед варварів, ніби в якомусь неводі і сітях, та про його дивне і незвичне повернення звідти? І коли нечестивий цар жалюгідно загинув, а інший, благочестивий, став після нього, тоді вмить усі нещастя припинилися, і воїни, які потрапили в тенета і ніде не знаходили будь-якого виходу, нарешті, за Божим мановінням, звільнившись від варварів, повернулися в повній безпеці. Кого не могло б усе це навернути до благочестя?
А хіба теперішнє не набагато дивніше за колишнє? Хіба не хрест проповідується — і збігається світ? Хіба не ганебна смерть сповіщається — і всі прибігають? Хіба не тисячі людей були розіп’яті? Хіба не висіли із Самим Христом два розбійники? Хіба мало було мудрих? Хіба мало було сильних? А чиє ім’я коли-небудь мало таку силу? Але що я говорю про мудрих і сильних? Хіба не було знаменитих царів? А хто за такий короткий час опанував усім світом? Не говори мені про різні та всілякі єресі: всі вони проповідують Того ж Христа, хоч і не всі правильно, однак усі поклоняються Йому, розп’ятому в Палестині при Понтії Пилаті. Хіба це не є більш яскравим доказом Його сили, ніж той голос, що лунав з неба? Чому жоден цар не отримав такої перемоги, яку отримав Він, і притому при незліченних перешкодах? Адже і царі воювали, і володарі озброювалися, і всі народи повставали, однак наше не було переможене, а стало ще більш славним.
Звідки ж, скажіть мені, така сила? Він, скажеш, був волхвом. Отже, тільки Він один був таким волхвом? Ви, звичайно, чули, що багато було волхвів і в персів, і в індійців і тепер ще є, але навіть їхніх імен ніде не чути. Але, скажеш, тіанський обманщик і чарівник також прославився. Де і коли? У незначній частині світу і на короткий час, а незабаром зник і загинув, не залишивши ані церкви, ані народу, ані будь-чого іншого. Але що я говорю про зниклих волхвів і чарівників? Чому запустіли всі капища богів, і Додонське, і Кларійське, і всі ці нечестиві віщуни мовчать і замкнули свої вуста? Чому біси тремтять не тільки перед Самим Розп’ятим, але й від кісток тих, котрі вбиті за Нього? Чому вони, як тільки почують про хрест, тут же тікають? Здається, їм варто було б сміятися, бо хіба хрест є чимось славним і знаменитим? Навпаки, він ганебний і мерзенний: він є знаряддям смерті злочинця, смерті найбільш ганебної, проклятої в юдеїв, ганебної в язичників. Чому ж біси бояться його? Хіба не правда, що від сили Розп’ятого на ньому? Якби вони боялися тільки самого хреста, то й це надзвичайно не пасувало би богам. Але розіп’ятих було багато і до Нього, і після Нього, а два навіть разом з Ним. Що ж, якщо хтось буде призивати ім’я розп’ятого розбійника або будь-кого іншого, чи втече біс? Ні, але ще й буде сміятися. А коли згадаєш Ісуса Назарянина, тоді вони біжать, як від вогню.
То що скажеш? Звідки в Ньому така сила? Може, від того, що Він обманщик? Але не такими є Його заповіді. Та й обманщиків було багато. Може, від того, що Він волхв? Але про це не свідчить Його вчення, та й волхвів часто бувало безліч. Може, від того, що Він мудрий? Але і мудреців часто бувало багато. Отже, хто мав таку силу? Навіть приблизно ніхто ніколи у найменшій мірі. Звідси стає очевидним, що не тому, начебто Він був волхвом чи обманщиком, а тому, що Він виправляв таких і був надзвичайною Божественною і непереможною силою. Тому Він і Сам переміг усе, і в цього подвижника (Павла) вдихнув таку силу, про яку свідчать самі справи.
Справді, чоловік, який стояв на торговищі, який займався шкіряним ремеслом, виявив таку силу, що за неповних тридцять років привів до істини і римлян, і персів, й індійців, і скіфів, й ефіопів, і сарматів, і парфян, і мідійців, і сарацин, і взагалі весь рід людський. Яким же чином, скажи мені, цей простий чоловік, який жив у майстерні, який працював долотом, сам став настільки мудрим, що й інших навчив: і народи, і міста, і країни, не виявляючи красномовства, а зовсім навпаки, відрізняючись цілковитим невмінням? Послухай, як він сам говорить, не соромлячись: «Хоч я і неук у слові, але не в пізнанні» (2 Кор. 11, 6). Він не мав багатства, про що теж говорив: «Навіть донині терпимо голод, і спрагу, і наготу і страждаємо, і поневіряємось» (1 Кор. 4, 11). Але що говорити про багатство, коли він часто не мав необхідної їжі, не мав одягу, щоб одягнутися? А те, що він був управний у ремеслі, на це вказує його учень. «І за однорідністю ремесла, — говорить, — залишився в них (Акили і Прискілли) і працював; бо їхнім ремеслом було робити намети» (Діян. 18, 3). Не був він знаменитий і через предків, — як міг ним бути, коли займався таким ремеслом? Так само і щодо батьківщини, і щодо свого народу. Однак, як тільки виступив і з’явився, все у ворогів приводив у сум’яття, все руйнував і, наче вогонь, що потрапив у хмиз і сіно, винищував справи бісівські й усе перемінював так, як хотів.
І дивним є не тільки те, що він сам, будучи таким, мав таку силу, але те, що й учні його у більшості були людьми убогими, простими, невченими, які терпіли голод, незнатними і були вихідцями із незнатних. Про це він сам свідчить і не соромиться говорити про їхню убогість, і навіть просити для них милостині. «Іду, — говорить він, — до Єрусалима, щоб послужити святим» (Рим. 15, 25). І далі: «У перший день тижня кожний із вас нехай відкладає в себе і зберігає, щоб не збирати, коли я прийду» (1 Кор. 16, 2). А що в більшості вони були із простолюдинів, про це він говорить у посланні до коринфян: «Погляньте, браття, хто ви, покликані: не багато серед вас мудрих за плоттю, не багато сильних, не багато, — говорить, — благородних». І були не тільки незнатні, але й досить принижені. «І немічне світу, — говорить, — обрав Бог…, і нічого не значуще, щоб скасувати значуще» (1 Кор. 1, 26–28).
Але, будучи простим і невченим, може, він був переконливий у словах? І цього не було, про що знову ж таки він сам засвідчує, коли говорить: «Я приходив до вас, браття, провіщати вам свідчення Боже не пишномовним словом або мудрістю, бо я розсудив не знати між вами нічого, крім Ісуса Христа, і то розп’ятого… І слово моє, і проповідь моя були не в переконливих словах людської мудрості» (1 Кор. 2, 1–2, 4). Але, може, сутність проповіді була привабливою? Навпаки, послухай, що говорить він і про це: «Бо і юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрості; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство» (1 Кор. 1, 22–23). Але, може, він перебував у безпеці? Навпаки, він ніколи не мав навіть відпочинку від небезпек, «Був я, — говорить, — у вас у немочі, і в страху, й у великому трепеті» (1 Кор. 2, 3).
І не тільки він, але і його учні терпіли те ж саме. «Згадаєте, — говорить, — попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань, то самі серед ганьби і скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані…; ви і розграбування майна вашого прийняли з радістю» (Євр. 10, 32, 34). І в посланні до фесалоникійців говорить: «Бо і ви те саме перетерпіли від своїх єдиноплемінників, що і ті від юдеїв, які вбили і Господа Ісуса, і Його пророків, і нас вигнали, і Богові не догоджають, і всім людям противляться» (1 Фес. 2, 14–15). І в посланні до коринфян каже: «Бо в міру, як примножуються в нас страждання Христові, примножує Христос і втіху нашу» (2 Кор. 1, 5), — як ви берете участь у стражданнях, так і в розраді. І до галатів пише: «Так багато перетерпіли ви, — говорить, — і невже даремно? О, коли б тільки даремно!» (Гал. 3, 4).
Отже, якщо і проповідник був простолюдином, і вбогим, і незнатним, і сутність проповіді не була привабливою, але навіть викликала спокусу, і слухачі були убогими, немічними і незначними, і небезпеки йшли одна за одною як для вчителів, так і для учнів, і Той, Кого проповідували, був розп’ятий, то що допомогло йому перемогти? Хіба не очевидно, що якась Божественна і невимовна сила? Цілком очевидно і це можна бачити через супротив. Справді, коли ми бачимо, що все супротивне йому поєдналося: і багатство, і благородство, і знатність держави, і сила красномовства, і безпека, і неабиякі сприяння, — однак усе це вмить зруйноване, а супротивники перемогли, то скажи мені, яка ж для того була причина? Це подібне до того, якби цар з військом, зброєю і військовим мистецтвом не зміг перемогти варварів, а який-небудь бідняк, нагий і самотній, не маючи ані списа, ані одягу, прийшов і зробив те, чого інші не могли зробити зі зброєю і снарядами.
Отож, не будь безрозсудним, але щодня розмірковуй над цим і поклоняйся силі Розп’ятого. Якби ти побачив, що хто-небудь будує укріплення, копає рови, приставляє до стін машини, кує зброю, збирає воїнів, має незліченну безліч грошей, однак не може взяти жодного міста, а інший бореться з оголеним тілом, використовує тільки руки і здобуває не одне, не два, не двадцять міст, а безліч по всьому світу і бере їх разом із жителями, то чи сказав би ти, що це — справа людської сили? Так, вочевидь, і тут. Тому Бог попустив, щоб і розбійники були розп’яті (разом із Христом), і ще до Нього появилися деякі обманщики, щоб через порівняння відкрилася перевага істини для найбільш байдужих, і щоб ти знав, що Він не належить до них, але між Ним і ними велика і безмежна відмінність, і ніщо не було в змозі затьмарити Його славу: ані спілкування (з розбійниками) в однакових стражданнях, ані те, що Він жив в один час (з обманщиками). Якщо біси боялися хреста, а не сили Розп’ятого, то тим, що таке говорять, закривають уста два розбійники. А якщо всьому сприяли обставини часу, то проти цього говорять послідовники Февди та Юди, які тоді ж зазіхали проти нас, навіть використовуючи багато знамень, однак були винищені. Це, як я сказав, Бог допустив для того, щоб у найвищій мірі показати Свої діла. Задля того Він попустив появитися і лжепророкам у часи пророків, і лжеапостолам при апостолах, щоб ти знав, що ніщо не може затьмарити Його справ.
Чи показати тобі й з іншого боку дивну і надзвичайну силу проповіді, чи показати тобі, як вона росла і поширювалася через самих ворогів? Деякі, ворогуючи колись проти Павла, стали проповідувати його вчення в Римі. Бажаючи роздратувати Нерона, вороже налаштованого проти Павла, вони самі стали проповідувати, щоб через більше поширення вчення і примноження учнів, ще більше запалився гнів тирана, і цей звір ще більше розлютився. Про це говорить сам Павло у посланні до филип’ян: «Бажаю, братія, щоб ви знали, що те, що зі мною сталося, послужило більшому успіху благовістя… І більшість братів у Господі, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже. Деякі, правда, через заздрощі і суперництво, а інші з доброї волі Христа проповідують. Одні з суперництва проповідують Христа не чисто, думаючи збільшити тягар кайданів моїх, а інші — з любові, знаючи, що я поставлений захищати благовістя. Але що до того? Як би не проповідали Христа, удавано або щиро, я й тому радію і радітиму» (Флп. 1, 12, 14–18). Чи бачиш, як багато проповідували через заздрощі? Однак істина перемагала і за допомогою ворогів.
Були також й інші перешкоди. Так, і древні закони не тільки не допомагали (проповіді), а ще й перешкоджали, і (проти християн) повставали як ненависть, так і невігластво наклепників. «Вони мають, — говорили, — царем Христа». Це тому, що вони не знали Його Небесного Царства, страшного і безмежного, а християн обмовляли, начебто вони вводять у світ тиранію, і переслідували їх як через суспільні причини, так і через особисті — кожний окремо. Через суспільні за те, начебто (християнами) підривається державний устрій і спотворюються закони, а через особисті за те, начебто через них руйнується і розвалюється кожний дім. Тоді батько повставав проти сина, син відрікався від батька, дружини від чоловіків, чоловіки від дружин, дочки від матерів, рідні від рідних, друзі від друзів, йшла різностороння і різноманітна боротьба, що вторгалася у доми, розділяла рідних, розладнувала ради, будоражила суди, оскільки руйнувалися батьківські звичаї, знищувалися свята і служіння бісам, про що древні законодавці піклувалися понад усе. Отож, підозра в тиранії спричиняла те, що християн скрізь гнали.
Але ніхто не може сказати, що так було серед язичників, а серед юдеїв було спокійно. Навпаки, останні нападали ще з більшою ненавистю, адже і вони обвинувачували християн у поваленні державного устрою. «Не перестає, — говорили вони про Стефана, — говорити хулу на це святе місце і на закон» (Діян. 6, 13). Але тоді, як полум’я піднімалося звідусіль: від домів, від міст, від полів, від пустелі, від язичників, від юдеїв, від начальників, від підлеглих, від рідних, від землі, від моря, від царів, і всі один одного збуджували до жорстокості і нападали лютіше за всякого звіра, тоді блаженний Павло, потрапивши до таких печей, стоячи серед вовків й отримуючи зі всіх боків удари, не тільки не впав, але всіх їх навернув до істини.
Скажу ще і про інші війни, особливо важкі. Це — війни із лжеапостолами. А що найбільше засмучувало його — це війна з немічними зі своїх, оскільки чимало віруючих розбещувалося, але він і це переборов. Як і якою силою? «Зброя нашого воювання, — говорить він, — не плотська, але сильна Богом на зруйнування твердинь: нею руйнуємо задуми і всіляке звеличування, що повстає проти пізнання Бога» (2 Кор. 10, 4–5). Від цього все раптом змінювалося і переінакшувалося. Як тоді, коли запалені багаття раз за разом винищують терня, і воно зникає у полум’ї, залишаючи ниви чистими, так і тоді, коли язик Павла говорив й охоплював усе сильніше за вогонь, усе відступало і зникало: і служіння бісам, і свята, і торжества, і батьківські звичаї, і порушення законів, і безумство народів, і погрози володарів, і підступи своїх, і хитрування лжеапостолів. Або краще сказати, як при сході сонця і темрява зникає, і дикі звірі ховаються і йдуть до лігвищ, і розбійники тікають, і вбивці йдуть у печери, і морські розбійники віддаляються, і розкрадачі гробниць тікають, і перелюбники, і злодії, і грабіжники, побоюючись бути викритими світлом, ідуть куди-небудь далеко і ховаються, і все стає ясним і світлим: і земля, і море, бо проміння згори опромінює все: моря, гори, країни, міста — так і тоді, коли з’явилася проповідь, яку Павло сіяв скрізь: омана зникала, а істина утверджувалася. Сморід і дим, кимвали і тимпани, пияцтво й обжерливість, блуд і перелюб та інше, що відбувалося в ідольських капищах, про що і говорити негоже, припинялося і знищувалося, подібно як віск тане від вогню чи як солома винищується полум’ям. А світле полум’я істини підносилося яскраво і високо до самого неба, будучи піднесене саме тими, котрі противилися йому, й утверджувалося тими, котрі перешкоджали, й ані небезпеки не зупиняли його нестримного устремління та поширення, ані сила застарілої звички, ані сила батьківських звичаїв та законів, ані те, що повчання заповідей важко сприймалося, ані будь-що інше зі сказаного. А щоб ти переконався, як це важливо, то пригрози язичникам, не кажу: небезпеками, смертю і голодом, але незначною втратою майна, і ти побачиш, що вони негайно переміняться. А наші не такі. Якраз тоді, коли їх розсікали, вбивали і гнали скрізь всілякими переслідуваннями, — вони ставали ще більш бадьорими.
Але що говорити про нинішніх язичників, низьких і знехтуваних? Подивимося на тих, котрі в минулому були знаменитими і славилися мудрістю: Платона, Діагора1, Клазоменянина (Анаксагора) та багато інших, подібних до них, і тоді побачиш силу (євангельської) проповіді. Після того, як Сократ прийняв отруту, інші, боячись постраждати таким же чином, пішли до Мегари, ще інші були позбавлені і батьківщини, і волі, не схиливши на свій бік нікого, крім однієї жінки. А Киттеянин (Платон), залишивши свою політику в письменах, з тим і помер. І хоч тоді ніщо не перешкоджало: ані небезпека, ані неуцтво, а навпаки, вони були і красномовством сильні, і мали багатство, і належали до прославленої країни, однак нічого не встигли зробити. Такою є властивість омани — вона розсівається навіть тоді, коли її ніхто не тривожить. І такою є властивість істини — вона підноситься навіть тоді, коли чимало повстає проти неї. Про це свідчить сама дійсність: не потрібно ані слів, ані бесід, коли звідусіль волає весь світ — міста, села, земля, море, населені країни і ненаселені і вершини гір. Господь навіть пустелю не залишив без участі в Його благодіяннях, але й її сповнив тими благами, які Він, прийшовши з неба, приніс нам через слова Павла, через даровану йому благодать. Оскільки він мав ревність, гідну цього дару, то і благодать щедро засяяла в ньому, і більшість зі сказаного було звершено його вустами.
Отже, якщо Бог так ушанував рід наш, що одну людину сподобив стати винуватцем безлічі доблесних справ, то і ми будемо перейматися, наслідувати і намагатися бути подібними до нього, і не будемо вважати цього неможливим. Я часто говорив і не перестану говорити, що і тіло в нього було таке ж, як у нас, і їжа така ж, і душа така ж, але воля в нього були велика і ревність палка. Це і зробило його таким. Тому нехай ніхто не печалиться, нехай ніхто не впадає у відчай. Якщо ти приготуєш свою душу, то ніщо не перешкодить і тобі отримати таку ж благодать, оскільки Бог не упереджений. Він створив і Павла, Він же створив і тебе, Він — Владика як його, так і твій, як Його прославив, так і тебе хоче увінчати. Тому даймо обіцянку очистити себе, щоб і ми, отримавши щедру благодать, сподобилися тих же благ через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
- В інших виданнях — Піфагора. [↩]
