«Наша Парафія»

Слово:  1  2

Слово перше ↑

До тих, що готуються до просвічення, і про те,
чому Хрещення називається купіллю відродження,
а не звільненням від гріхів. Про те, що небезпечно
не тільки порушувати клятву, але й клястися,
хоч би ми клялися справедливо

1. Який жаданий і милий для нас сонм юних братів! Я називаю вас браттями ще до народження і вітаю вас, як рідних, ще до того, як ви народилися. Я знаю, добре знаю, якої честі і якої влади ви маєте удостоїтися, а тих, котрі мають отримати владу, зазвичай усі поважають ще до отримання цієї влади, щоби завчасною послужливістю здобути собі їхню прихильність на майбутнє. Це тепер роблю і я, оскільки ви маєте отримати не тільки владу, а саме Царство, і не просте Царство, а Царство Небесне. Тому прошу і благаю вас, згадаєте про мене, коли досягнете цього Царства. Йосиф говорив начальникові винарів: «Згадай же мене, коли добре тобі буде» (Бут. 40, 14), так і я тепер говорю вам: «Згадайте ж мене, коли добре вам буде».

Не за тлумачення снів я прошу у вас цієї нагороди, як він, бо я прийшов не сни розгадувати вам, а сповіщати про речі небесні і благовістити про ті блага, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, — такі блага, — які Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). Йосиф говорив винареві: «Через три дні фараон піднесе голову твою і поверне тебе на місце твоє…, коли ти був у нього виночерпієм» (Бут. 40, 13). А я не кажу: ще три дні, і ви станете виночерпіями володаря, — але ще тридцять днів, і не фараон, а Цар Небесний уведе вас до небесної батьківщини, у вільний Єрусалим, у місто небесне. Той говорив: «І ти подаси чашу фараону в руку його» (Бут. 40, 13), а я не кажу, що ви будете подавати чашу в руку царя — Сам Цар дасть у руки ваші чашу страшну, наповнену великою силою і ціннішу за всяке створіння. Посвячені в тайни знають силу цієї чаші, скоро пізнаєте і ви. Отже, згадаєте про мене, коли ввійдете в те Царство, коли отримаєте царський одяг, коли одягнетесь у порфіру, окроплену кров’ю Владики, коли одягнете діадему, що зі всіх боків сяє промінням, світлішим за сонячне. Такі дари Нареченого хоч перевищують вашу гідність, однак гідні Його людинолюбства.

Тому я і догоджаю вам ще до вашого вступу в той священний шлюбний чертог. І не тільки догоджаю, але й хвалю вашу розсудливість, що ви приступаєте до Хрещення не при останньому подиху, як найбезпечніші з людей, але як розсудливі раби, готові з великою прихильністю коритися Господу, вже відтепер з великою покірністю і запопадливістю схиляєте шию душі під ярмо Христове, приймаєте це благе ярмо і берете на себе цей легкий тягар. Хоч і однакові дари благодаті для вас і для тих, котрі приймають Таїнство наприкінці життя, але неоднакове спрямування волі і приготування до цього. Ті приймають Таїнство на одрі, а ви в надрах Церкви, спільної нашої матері. Ті — у скорботі і сльозах, а ви — в радості і піднесенні. Ті — зі стогоном, а ви — із вдячністю. Ті — охоплені сильною гарячкою, а ви — наповнюючись великим духовним задоволенням.

Тому тут усе відповідає дару, а там — протилежне дару. Там той, хто отримує Таїнство, тяжко нарікає і плаче, навколо стоять діти і плачуть, дружина б’є себе по обличчю, друзі сумні, слуги обливаються сльозами, весь дім має вигляд якогось негожого і похмурого дня. А коли заглянеш у саме серце лежачого, то побачиш його скорботним більше за всіх. Як вітри, що з великою силою спрямовуються один проти одного і розділяють море на багато частин, так і думки про лихо, що спіткало його, вриваючись у душу хворого, розривають його серце на безліч турбот. Чи гляне він на дітей — уявляє їхнє сирітство, чи гляне на дружину — думає про її вдівство, чи гляне на слуг — на думку приходить запустіння всього дому, чи погляне на себе — пригадує це своє життя і, готуючись розлучитися з ним, покривається великою хмарою печалі.

Такою є душа того, хто тоді має намір прийняти Таїнство. Потім серед такого сум’яття і неспокою входить священик, який для хворого страшніший за гарячку, а для наближених до хворого — жахливіший за смерть. Бо прихід священика для хворого, що втратив надію на життя, вважається ознакою більшої безнадійності, ніж голос лікаря, і джерело вічного життя сприймається як знак смерті. Але я ще не сказав про найголовніше зло. Часто серед метушні з боку рідних через приготу-вання душа, залишивши тіло, відлітає. А для багатьох і її присутність не приносить жодної користі, бо коли той, що готується прийняти Таїнство, не впізнає присутніх, не чує їх голосу і не може вимовити тих слів, з якими він повинен вступити у блаженний завіт із нашим Владикою, а лежить, як неживе дерево чи камінь, нічим не відрізняючись від мертвого, — то яка користь від прийняття Таїнства при такій нечутливості?

2. Хто має намір приступити до священних і страшних Таїнств, той повинен бути тверезим і бадьорим, вільним від будь-яких життєвих турбот, сповненим великою чистотою і великою ревністю, викинути зі свідомості всякі помисли, негідні Таїнств, і зробити свою храмину абсолютно чистою, наче має намір прийняти самого Царя. Так підготовлений ваш розум, такі ваші помисли, такий настрій вашої душі. Тому очікуйте за такий прекрасний намір гідну нагороду від Бога, Який Своїми нагородами перевищує заслуги тих, які виявляють Йому покору. А оскільки і сподвижники зі свого боку повинні приносити належне, то ми принесемо належне від себе, чи краще — і це не наше, а також Владики. Адже, як говорить Апостол: «Що ти маєш, чого б не отримав? А якщо отримав, чого хвалишся, ніби не отримав?» (1 Кор. 4, 7).

Насамперед я хотів би сказати, чому наші отці узаконили саме в цей час року допускати чад Церкви до прийняття Таїнства (Хрещення) і для чого вони встановили, згідно з нашими повчаннями, роздягати вас і роззувати, і, роздягнених та роззутих, покритих тільки одною сорочкою вести до слів заклинателів. Не просто і не даремно вони встановили і цей вид, і цей час, але те й інше має таємниче і глибоке значення. Хотів би я відкрити його вам, але бачу, що тепер бесіда закликає нас до іншого, більш необхідного предмета. Необхідно сказати, що таке Хрещення, для чого воно введено в наше життя і які блага нам подає.

Але, якщо хочете, будемо насамперед говорити про назву цього таємничого очищення. Воно має не одне найменування, а багато і різних. Так, це очищення називається купіллю відродження: «Він спас нас, — говорить Апостол, — купіллю відродження й оновленням Святого Духа» (Тит. 3, 5). Називається й просвіченням, як називає його знову ж таки Павло: «Згадайте попередні дні ваші, коли ви, будучи просвіченими, витримали великий подвиг страждань» (Євр. 10, 32). І ще: «Неможливо тих, що один раз просвітилися…, і відпали, знову обновляти покаянням» (Євр. 6, 4, 6). Називається і хрещенням: «Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3, 27). Називається і похованням: «Ми поховані з Ним, — говорить, — хрещенням у смерть» (Рим. 6, 4). Називається й обрізанням: «У Ньому ви й обрізані нерукотворним обрізанням, стягненням гріховної плоті» (Кол. 2, 11). Називається й хрестом: «Давній наш чоловік був розп’ятий з Ним, щоб знищене було тіло гріховне» (Рим. 6, 6). Можна вказати й чимало інших найменувань, але щоб не витрачати часу на перерахування назв цього дару, звернемося тепер до першої назви і, пояснивши її значення, припинимо бесіду. Мову ж почнемо трохи здалеку.

Є загальне для всіх людей обмивання у лазнях, де просто омивається тілесна нечистота. Є обмивання юдейське, яке, хоч важливіше від першого, але набагато нижче благодатного, — адже і воно омиває нечистоту тілесну, однак не тільки тілесну, але й ту, яка з’являється через немічність совісті. Є багато речей, які за своєю властивістю не є нечистими, а стають нечистими через немічність совісті. Як для дітей маски та інші страхіття, які самі по собі не страшні, дітям здаються страшними через немічність їхньої природи, так і стосовно того, про що я сказав. Наприклад, дотик до мертвого тіла сам по собі не оскверняє, але коли це трапиться з людиною, в якої немічна совість, то робить того, хто доторкнувся, нечистим. Що ця справа сама по собі не є нечистою, показав сам засновник закону Мойсей, який ніс із собою мертвого Йосифа, однак залишився чистим. Тому і Павло, роздумуючи над такою нечистотою, яка буває не від природи, а через немічність совісті, говорить: «Немає нічого, що було б нечисте саме по собі; тільки для того, хто визнає що-небудь нечистим, є воно нечисте» (Рим. 14, 14). Бачиш, що нечистота буває не від властивості речей, а через немічність думки? І далі: «Усе чисте, але лихо чоловікові, котрий їсть для спокуси» (Рим. 14, 20). Бачиш, що причиною нечистоти буває не саме споживання, а спокусливе споживання?

3. Від такої скверни очищало юдейське обмивання. А обмивання благодатне очищає не таку нечистоту, а справжню, котра надзвичайно оскверняє разом з тілом і душу. Воно робить чистими не тих, котрі доторкнулися до мертвих тіл, а тих, котрі торкнулися мертвих справ. Чи розпусник, чи блудник, чи ідолопоклонник, чи вчинив будь-яке інше зло, хоч би навіть поєднав у собі всі людські пороки, але якщо він увійде у водяну купіль, то вийде з цих божественних струменів чистішим від сонячного проміння. А щоб ти не вважав сказаного перебільшенням, послухай Павла, який говорить про силу цієї купелі: «Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужоложники, ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні хижаки — Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9–10).

— Але як це, — скажеш, — стосується вищесказаного?

Необхідно показати, чи очищає все це сила купелі. Вислухай далі. «І такими були деякі з вас; але обмилися, але освятилися, але виправдалися іменем Господа нашого Ісуса Христа і Духом Бога нашого» (1 Кор. 6, 11). Ми обіцяли вам показати, що ті, котрі входять у цю купіль, очищаються від усякої скверни, однак наші слова показали більше, тобто, що вони стають не тільки чистими, але й святими, і праведними. Він не тільки сказав: «Обмилися, — але також, — освятилися і виправдалися». Що може бути більш дивне, коли без трудів, зусиль і добрих справ звершується виправдання?

Таким є людинолюбство Божественного дару — він робить праведними навіть без зусиль. Якщо указ царя, виражений декількома словами, відпускає на волю винних у незліченних злочинах, а інших зводить на найвищий ступінь почестей, то тим більше Святий Дух Божий, всемогутній, може й очистити нас від усякого зла, і дарувати нам велику праведність, і наповнити нас великою відвагою. Як іскра, що впала в неосяжне море, негайно гасне і, поглинена безліччю води, стає невидимою, так і вся людська порочність, занурюючись у купіль божественного джерела, тоне і зникає скоріше і легше, ніж та іскра.

Якщо ж ця купіль відпускає всі наші гріхи, то чому, скажеш, вона називається не купіллю відпущення гріхів чи купіллю очищення, але «купіллю відродження»? Тому, що вона не просто відпускає нам гріхи, не просто очищає нас від гріхів, але робить це так, що ми ніби знову народжуємося. Справді, вона знову створює і відроджує нас, не створюючи знову із землі, але творячи з іншої стихії, з єства водяного. Вона не просто омиває посудину, але знову цілком переплавляє її. Омите, хоч би й старанно було очищене, все ж таки зберігає сліди своєї властивості і має залишки нечистоти. А вкинуте в горно й обновлюване за допомогою полум’я, очистившись від усякої нечистоти і будучи вийнятим із печі, видає такий же блиск, як і наново відлиті речі. Якби хтось, узявши золоту статую, яка забруднилася від довгого часу, диму, пилу та іржі, і, переплавивши її, повернув нам чистою і блискучою, так і Бог, узявши наше єство, ушкоджене іржею гріха, затемнене великим димом гріхів, яке втратило ту красу, яку Він дарував йому на початку, знову переплавляє його, вкидаючи у воду, наче в горно, і замість вогню посилає благодать Духа і потім виводить нас звідти наново створеними, обновленими й у сяйві, що не поступається перед сонячним промінням, знищивши так стару людину й відтворивши нову, більш світлу, ніж була колись.

4. Вказуючи нам на це знищення і таємниче очищення, пророк колись сказав: «Як посуд глиняний, розіб’єш їх» (Пс. 2, 9). А що тут йдеться про вірних, ясно вказують нам попередні слова: «Ти Син Мій, — говорить, — Я нині породив Тебе. Проси у Мене, і дам Тобі народи у спадщину Твою і краї землі у володіння Твоє» (Пс. 2, 7–8). Бачиш, як він згадав про Церкву із язичників і вказав на влаштоване скрізь Царство Христове? Потім ще говорить: «Будеш, пасти їх жезлом залізним», не важким, але міцним, і, «як посуд глиняний, розіб’єш їх». Ось розкривається і купіль у таємничому змісті. Він не просто сказав: «Посуд глиняний», але: «посуд (гончарський)»1. Подумайте: розбитий глиняний посуд не може бути виправлений, оскільки він отримав твердість у вогні, а посуд гончарський, щойно виготовлений із глини, але ще не обпалений, якщо й пошкодиться, може завдяки мистецтву художника легко отримати інший вигляд.

Тому Бог, коли говорить про яке-небудь непоправне лихо, приводить для прикладу не посуд гончаря, а посуд глиняний. Так, коли Він хотів указати пророкові та юдеям, що віддасть місто непоправному лиху, то звелів узяти глиняний посуд, розбити його перед усім народом і сказати: «Так знищу Я народ цей і місто це» (Єр. 19, 10–11). Коли ж Він хотів подати їм добрі надії, то привів пророка в дім гончаря і не вказав йому на глиняний обпалений посуд, а вказав на посуд необпалений, який випав з рук гончаря, і додав, кажучи:

— Якщо цей гончар, піднявши посудину, що впала, знову виправив її, то тим більше Я хіба не зможу виправити вас, падаючих (Єр. 18, 2–6)?

Отже, Бог може не тільки виправити нас, тлінних, за допомогою купелі відродження, але й після прийняття сили Духа тих, котрі впали, за допомогою щирого покаяння привести до колишнього стану. Однак тепер не час говорити вам про покаяння, чи краще нехай не буде такого часу, коли б вам знадобилися ці ліки, а щоб зберегли ви назавжди неушкодженою ту красу і світлість, яку маєте отримати нині. А щоб ви завжди оберігали її, поговоримо з вами трохи і про спосіб життя.

У цій (земній) школі боротьби падіння для борців не є небезпечними, оскільки йде боротьба між своїми й усі вправи звершуються на учителях. Коли ж настане час боротьби, коли відкриється арена, коли зберуться глядачі, коли явиться організатор боротьби, тоді вже необхідно буде або, будучи недбалими, впасти й піти з великим безчестям, або ж, виявивши старанність, отримати вінці і нагороди. Так і для вас ці тридцять днів подібні до деякої школи боротьби — це час навчання і вправ. Навчимося за ці дні перемагати злого біса, бо після Хрещення ми повинні будемо проти нього виступити, з ним боротися і воювати. Будемо ж у цей час пізнавати його підступи, його лукавство, звідки він може легко завдати нам шкоди, щоб під час боротьби ми не дивувалися і не бентежилися, бачачи його виверти, як щось нове для себе, але, приготувавшись вправами між собою і вивчивши всю його підступність, могли сміливо вступати з ним у боротьбу.

Він, звичайно, шкодить нам усіма засобами, але особливо через язик та уста. Жодний інший член так не придатний йому для зваби і нашої погибелі, як нестримний язик і неприборкані вуста. Саме це спричиняє для нас багато падінь, через це ми впадаємо в тяжкі провини. Пояснюючи, як легко впасти через язик, хтось говорить: «Багато хто упав від вістря меча, але не стільки, скільки полягло від язика» (Сир. 28, 21). І вказуючи, наскільки важке таке падіння, він же додає: «Спотикання від землі краще, ніж від язика» (Сир. 20, 18). Зміст його слів такий: краще, говорить, упасти і розбити тіло, ніж вимовити таке слово, яке губить нашу душу. І не тільки про падіння він говорить, але й застерігає мати неабияку обережність, щоб не падати: «Для вуст твоїх, — говорить, — зроби двері і запори» (Сир. 28, 29). Йдеться не про те, щоб ми приготували двері та запори, а щоб особливо старанно утримували язик від непристойних слів. В іншому місці, вказуючи, що при нашому старанні, та й ще до нього, щоб втримати цього звіра всередині, ми маємо потребу у вищій допомозі, і, підносячи руки до Бога, пророк говорить: «Піднесення рук моїх — як жертва вечірня. Постав, Господи, охорону устам моїм і двері огорожі в устах моїх» (Пс. 140, 2–3). Також знову говорить і той, умовляння якого були наведені перед цим: «Хто дасть мені варту до вуст моїх і печатку розсудливості на вуста мої?» (Сир. 22, 31). Бачиш, як кожен із них боїться цих падінь, плаче, дає поради і молиться, щоб язик був старанно бережений?

— Але чому, — скажеш, — Бог дав нам цей член від початку, якщо він приносить нам таку погибель?

Тому, що він приносить і велику користь. Якби ми докладали старання, то він приносив би тільки користь і — ніякої шкоди. Послухай, що говорить той, хто сказав і попереднє: «Смерть і життя — у владі язика» (Притч. 18, 21)2. І Христос виражає те ж саме, коли говорить: «За словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12, 37). Язик знаходиться посередині між тими та іншим членами, а ти — його господар. Так і меч лежить посередині: якщо ти використаєш його проти ворогів, то він стане для тебе рятівним знаряддям, а коли ти завдаси удару самому собі, то причиною ураження буде не властивість заліза, а твоє беззаконня. Так будемо роздумувати і про язик: він — меч, що лежить посередині. Вигострюй його для викриття своїх гріхів, а не для того, щоб завдати удару братові. Для того Бог і відгородив його подвійною стіною — рядом зубів та огорожею губ, щоб він не вимовляв непристойних слів швидко й необачно. Утримуй його за ними. Якщо ж він не утримується, то упокорюй зубами, віддаючи його плоть їм, наче катам, і кусай його, бо краще йому нині бути покусаним за гріхи, ніж тоді просити краплі води і, висихаючи у вогні, не мати полегшення. А він, зазвичай, робить багато й інших гріхів, коли злословить, хулить, лихословить, обмовляє, клянеться, порушує клятви.

5. Але щоб, розповідаючи вам сьогодні про все відразу, не обтяжити ваш розум, ми насамперед запропонуємо вам один закон — берегти себе від клятв, застерігаючи, що коли ви не будете уникати клятв, тобто не тільки клятвопорушень, але якщо не будете уникати і клятв, висловлених при справах справедливих, то ми не будемо говорити вам більше про жодні інші речі. Безглуздо було б, якби тоді, коли вчителі грамоти не подають дітям іншого уроку, поки не побачать, що в їхній пам’яті добре закарбувався перший, — ми стали б викладати наступне тим, котрі не можуть достеменно переказати попередній урок. Це означало б не що інше, як лити воду в діряву бочку.

Отже, щоб ви не закрили нам уста, докладіть до цього велику ревність. Справді, тяжкий цей гріх і дуже тяжкий. Він дуже тяжкий тому, що не здається тяжким. Тому я і боюся його, що його ніхто не боїться. Тому ця хвороба і невиліковна, що вона не вважається хворобою. Як проста розмова не є провиною, так і це не вважається провиною, і це беззаконня звершується з великою зухвалістю. І якщо хтось стане засуджувати його, то тут же піднімається сміх і безліч глузувань, однак не над тими, котрі засуджуються за клятву, а над тими, котрі намагаються виправити це зло. Тому-то я і веду тривалу розмову про це, бо хочу вирвати глибокий корінь і знищити тривале зло, маючи на увазі не тільки клятвопорушення, але й навіть справедливі клятви.

— Але такий-то, — скажуть, — чоловік добрий, має сан священства, живе дуже цнотливо і благочестиво, однак клянеться?

Не говори мені про цього доброго, стриманого, благочестивого, який має сан священства, але, якщо хочеш, нехай це буде Петро чи Павло, чи ангел, що зійшов з неба, — я і тоді не подивлюся на достоїнство особи, бо я читаю закон про клятву не рабський, а царський. А коли читається царський указ, тоді повинно замовкнути всяке достоїнство рабів. Якщо ти можеш стверджувати, що Христос повелів клястися або Христос не карає за це, — доведи, і я підкорюся. Але коли Він з такою ревністю забороняє це і виявляє таку турботу про це, що ставить тих, котрі клянуться, нарівні з лукавим, — «що зверх цього, тобто так — так і ні — ні, те від лукавого» (Мф. 5, 37), — говорить Він, то для чого ти вказуєш мені на такого-то і такого-то? Бог виніс вирок над тобою, опираючись не на недбалість подібних до тебе рабів, а на розпорядження Своїх законів.

— Я звелів, — скаже Він, — і необхідно було підкорятися, а не посилатися на такого-то і не перейматися чужими гріхами.

Якщо великий Давид упав у тяжкий гріх, то, скажи мені, невже через це і ми можемо грішити? Тому потрібно остерігатися цього і наслідувати тільки чесноти святих, а де недбальство і порушення закону, звідти треба тікати якнайскоріше. Бо ми маємо справу не з подібними до нас рабами, а з Владикою, і Йому дамо звіт за все, що зробили протягом життя.

Отже, будемо готуватися до того Суду. Яким би славним і великим не був той, хто порушує цей закон, він неодмінно отримає кару, визначену за злочин, оскільки у Бога нема упередження. Як і яким чином можна уникнути цього гріха? Необхідно не тільки вказати, наскільки тяжкий гріх, але й дати пораду, як уникнути його. Ти маєш дружину, маєш слугу, маєш дітей, і друга, і родича, і сусіда? Доручи їм охороняти тебе в цьому.

Звичка — справа особлива. Відійти від неї й уберегтися важко. Вона часто збиває нас проти нашої волі і нашої свідомості. Тому, чим більше ти знаєш силу звички, тим більше намагайся звільнитися від звички поганої і привчай себе до іншої, корисної. Як тепер погана звичка часто може захоплювати тебе, незважаючи на твої старання, побоювання, обережність, дбайливість, так тоді, коли ти привчиш себе до доброї звички — не клястися, ти ніколи не допустиш себе впасти у гріх клятви, незважаючи навіть на своє бажання і недбалість. Звичка — воістину велика справа, вона має силу природи. Тому, щоб не трудитися неустанно, візьмімо собі іншу звичку. У кожного, хто живе і спілкується з тобою, проси милості, щоб він радив і застерігав тебе уникати клятв і викривав тебе, коли ти виявишся винним у цьому. Застереження, які вони будуть робити тобі, послужать і для них повчанням і спонуканням до такої ж чесноти, бо той, хто осуджує іншого за клятви, сам не скоро впаде у цю прірву.

Часті клятви — це не мала прірва не тільки тоді, коли вони стосуються предметів маловажних, але і тоді, коли стосуються предметів особливо важливих. Ми ж, коли купуємо овочі і сперечаємося про два оболи, і гніваємося на слуг, і погрожуємо їм, в усьому закликаємо у свідки Бога. Стосовно таких речей ти не насмілишся на торговищі закликати у свідки і людину вільну, наділену яким-небудь звичайним саном, бо коли наважишся, то будеш покараний за образу. А Царя Небесного і Владику ангелів ти тягнеш у свідки у розмові і про торгівлю, і про гроші, і про інші дріб’язки. Хіба терпіти це можливо? Як же ми зможемо звільнитися від цієї поганої звички? Оточімо себе тими стражами, про яких я сказав, визначмо собі певний час для виправлення і визначмо кару, якщо упродовж того часу не виправимося. А скільки часу нам для цього знадобиться? Я не думаю, що для людей особливо тверезих, пильних, які невсипуще піклуються про своє спасіння, знадобиться більше, як десять днів, щоб цілковито відкинути погану звичку клястися. Якщо ж ми і після десяти днів будемо помічені в клятві, то накладемо на себе кару і визначимо найбільшу відплату і пеню за злочин. Яку ж кару? Цього я не визначаю, а вам самим надаю владу для вироку.

Так будемо чинити із собою не тільки щодо клятв, але й щодо інших провин. Якщо будь-коли допустимось цих провин, будемо призначати собі час для найтяжчих покарань, щоб прийти до нашого Владики чистими, позбутися вогню геєнського і з відвагою стати перед престолом Христовим. Чого щоб сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві, зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.

Слово друге ↑

До тих, що готуються до просвічення.
Про жінок, котрі прикрашаються заплітанням
волосся і золотом, і про тих, котрі вірять у прикмети,
знамення або займаються примовами,
що непритаманне для християнства

1. Я прийшов зажадати від вас насамперед плодів того, що сказано було вам, улюблені, недавно, бо ми говоримо не для того, щоб ви тільки слухали, але щоб і пам’ятали сказане, і показували його нам у ділах, чи краще не нам, а Богові, Який знає таємниці душі. Тому наше повчання і називається оголошенням, щоб воно й під час нашої відсутності виголошувалося у вашій душі. Не дивуйтеся, що ми прийшли вимагати плодів від насіння всього через десять днів, — і за один день можна водночас і посіяти насіння, і зібрати жнива, оскільки ми виступаємо на подвиги, опираючись не тільки на свою силу, але й на поміч Божу.

Отже, ті, котрі засвоїли сказане і виявили його ділами, нехай продовжують прагнути вперед, а ті, котрі ще не починали цієї доброї справи, нехай тепер почнуть, щоб подальшим старанням відвести від себе осуд за байдужість. Так, можливо, навіть для того, хто був досить безтурботним, надолужити весь утрачений час наступною посиленою ретельністю. Тому говорить псалмоспівець: «О, коли б ви нині послухали голосу Його: «Не робіть жорстокими сердець ваших, як у день випробовування» (Пс. 94, 7–8). Цими словами він застерігає і радить ніколи не впадати у відчай, але поки ми тут, мати благі надії, пориватися вперед і прагнути «до почесті вишнього покликання Божого» (Флп. 3, 14). Тому будемо так чинити і досліджувати назви цього великого дару.

Як незнання величі сану робить безтурботними тих, котрі наділені ним, так усвідомлення робить їх вдячними і надихає до більшої ретельності. З іншого боку, соромно і смішно було б, отримавши від Бога таку честь, не знати, що означають її назви. Але що я говорю про цей дар? Якщо ти станеш роздумувати про загальне ім’я нашого роду, то і тут отримаєш великий урок і спонукання до чеснот. Це ім’я — людина. І ми визначаємо його не так, як зовнішні (язичники), а так, як велить Божественне Писання. Людина — це не той, хто має тільки людські руки й ноги, і не той, хто має тільки розум, але той, хто зі старанністю вправляється у благочесті і чеснотах. Так, послухай, що Писання говорить про Іова. Сказавши, що «був чоловік у землі Уц (Авситидійській)», не описує його тими ознаками, якими описують зовнішність людини, і не говорить, що він мав дві ноги і широкі нігті, але, поєднуючи показові риси його благочестя, говорить: «…непорочний, справедливий і богобоязливий, і віддалявся від усякого зла» (Іов. 1, 1), вказуючи, що це і є людина. Так само й інший говорить: «Бійся Бога і заповідей Його дотримуйся, тому що у цьому все для людини» (Еккл. 12, 13).

Якщо ж назва людина містить у собі таке спонукання до чеснот, то тим більше назва вірний. Вірним ти називаєшся тому, що віруєш у Бога, і Він вірить тобі, подаючи виправдання, освячення, чистоту душі, усиновлення, Царство Небесне. Усе це Він довірив і дав тобі, а ти зі свого боку довіряєш і віддаєш Йому інше: милостиню, молитви, чистоту та всі інші чесноти. Але що я говорю — милостиню? Якщо ти подаєш Йому навіть «чашу холодної води» (Мф. 10, 42), і це не буде втрачене для тебе, і це Він вірно збереже до того дня і віддасть з великим прибутком. Те й дивно, що Він не тільки зберігає довірене Йому, але й примножує його нагородами.

Те ж саме велів Він і тобі: відповідно до своїх сил, робити те, що тобі довірене, — примножувати святість, яку ти отримав, робити більш світлою праведність, отриману через Хрещення, виявляти більш величним цей дар, — так, як чинив і Павло, який своїми трудами, ревністю і ретельністю примножив усі ті блага, які отримав. І поглянь на піклування Боже: Він і не все дав тобі тут, і не всього позбавив, але одне дав, а інше обіцяв. Чому ж Він не все дав тут? Тому, щоб ти показав віру в Нього: віруючи в те, що ще не дано, тільки через Його єдину обіцянку. А чому, з іншого боку, Він не відклав усе для того життя, але дарував і благодать Духа, і праведність, і освячення? Тому, щоб полегшити для тебе труди, і через те, що вже дано, збудити благу надію на те, що буде. Тому ти і будеш називатися новопросвіченим, оскільки в тебе завжди буде, якщо захочеш, нове світло, яке ніколи не гасне. Звичайне світло, бажаємо ми чи ні, змінюється темрявою, а це сонце не знає темряви: «Світло в темряві світить і темрява не огорнула його» (Ін. 1, 5).

Справді, не таким світлим буває світ у променях сонця, що сходить, як ясною і світлою стає душа, яка отримала благодать Духа. Задумайся старанніше над природою речей: уночі в темряві хтось, побачивши мотузку, часто приймає її за змію, від товариша, що наближається, тікає, як від ворога, почувши який-небудь шум, охоплюється страхом, а вдень цього не буває — все є таким, яким воно є. Так буває і з нашою душею. Коли послана благодать виганяє зі свідомості темряву, тоді ми пізнаємо справжнє значення речей, і те, що колись здавалося страшним, тепер стає незначущим. Ми вже не боїмося смерті, бо навчилися від цієї священної тайни, що смерть не є смерть, а сон і тимчасове заспокоєння. Не боїмося ані бідності, ані хвороби, ані чогось подібного, пізнавши, що ми прямуємо до життя кращого, нетлінного, безсмертного і вільного від усяких негараздів.

2. Отже, не будемо більше приліплюватися до земного — ані до розкішної трапези, ані до дорогоцінного одягу. Ти маєш одяг найважливіший, маєш трапезу духовну, маєш славу вищу, і всім для тебе є Христос: і трапезою, й одягом, і домом, і главою, і коренем. «Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3, 27), — ось як Він став одягом для тебе. Хочеш знати, як Він стає для тебе трапезою? «Як послав Мене Живий Отець, — і Я живу Отцем, — говорить Він, — так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене» (Ін. 6, 57). Він стає і домом для тебе: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6, 56). Також і коренем: «Я є лоза, — говорить Він, — а ви гілки» (Ін. 15, 5). Він же і твій брат, і друг, і наречений: «Не називаю вас більше рабами… Ви — друзі Мої» (Ін. 15, 15, 14). І Павло говорить: «Я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою» (2 Кор. 11, 2), і: «… щоб Він був первородним між багатьма браттями» (Рим. 8, 29). І ми є не тільки братами Його, але й дітьми: «Ось Я, — говорить, — і діти, яких дав Мені Господь» (Іс. 8, 18). І не тільки діти, але і «члени» Його, і «тіло» Його (1 Кор. 12, 27). Але, вважаючи все вищесказане ніби недостатнім для вираження любові і благовоління, які Він виявляє до нас, тому запропонував ще й інший, більший і найближчий доказ, назвавши Себе нашою «Главою» (Еф. 1, 22).

Знаючи це, улюблений, відплачуй своєму Благодійникові кращим способом життя й, уявляючи велич жертви, прикрашай члени свого тіла. Подумай, що ти приймаєш рукою — і ніколи не допускай їй ударити кого-небудь, щоб не посоромити руки, яка сподобилася такого дару, гріхом биття. Подумай, що приймаєш ти рукою, й утримуй її чистою від пожадливості та всякої крадіжки. Пам’ятай, що ти не тільки рукою приймаєш Жертву, але й до вуст наближаєш. Тому бережи язик чистим від соромних та образливих слів, від богохульства, клятвопорушення і всього подібного. Бо це — смертельно. Той язик, який служить надзвичайно страшним Таїнствам, обагрений такою Кров’ю, і став золотим мечем, перетворювати на знаряддя лихослів’я, образ та насмішок. Соромся честі, якої удостоїв його Бог, і не принижуй його безчестям гріха.

Зверни увагу також на те, що після рук і язика до цього страшного Таїнства прилучається ще й серце, тому ніколи не влаштовуй підступів проти ближнього, а бережи свій розум чистим від усяких злих задумів. Так само ти можеш захистити й очі, і вуха. Хіба не безглуздо після цього таємничого голосу, що сходить з небес, тобто від херувимів, опоганити слух блудними піснями і розпусними наспівами? Хіба не заслуговує найтяжчої кари — тими ж очима, якими споглядаєш невимовні і страшні таїнства, дивитися на блудниць і в думці чинити перелюб? Ти, улюблений, запрошений на шлюб, тому не входь одягненим у брудний одяг, а візьми одяг, гідний шлюбу. Якщо люди, запрошені на звичайні шлюби, хоч би вони були найубогіші, часто позичають чи купують чистий одяг і так приходять до тих, котрі їх запросили. А ти, будучи запрошеним на шлюб духовний і бенкет царський, подумай, який тобі необхідно було б купити одяг, чи краще — і купувати не потрібно, а Той, Хто запрошує, Сам дає тобі його задарма, щоб ти не зміг посилатися і на убогість. Тому зберігай той одяг, який отримав. Якщо ти втратиш його, то вже не зможеш ані зайняти, ані купити його, бо такий одяг ніде не продається.

Чи чув ти, як колись запрошені до Таїнства плакали і били себе в груди від каяття совісті? Дивися ж, улюблений, щоб і ти коли-небудь не зазнав цього. А як не зазнаєш, якщо не покинеш негідної звички до зла? Тому я і колись говорив, і тепер говорю, і не перестану говорити, що той, хто не виправив своїх моральних недоліків і не приготував себе до чеснот, нехай і не хреститься. Ця купіль може відпустити колишні гріхи. Але великий страх і велика небезпека знову повернутися до них, щоб тоді ліки не спричинили нам рану. Чим більша благодать, тим суворіше будуть покарані ті, котрі після того будуть грішити.

3. Отже, навчімося звідси — не повертатися до попередньої «блювотини» (2 Петр. 2, 12). А що необхідно наперед покаятися, відійти від колишніх пороків і вже тоді приступати до благодаті, послухай, що говорить про це Іоан і верховний з Апостолів до тих, котрі мають хреститися. Перший говорить: «Створіть же плоди, достойні покаяння, і не думайте говорити в собі: отця маємо Авраама» (Лк. 3, 8). А інший говорив тим, котрі запитували його: «Покайтеся, і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа» (Діян. 2, 38). Той, хто кається, вже не допускається до того, в чому покаявся. Тому і нам заповідано говорити: «Відрікаюся від тебе, сатано»3, — щоб ми вже не поверталися до нього.

Як роблять живописці, так нехай буде і тепер. Ті, поклавши дошки, накресливши на них білі лінії і зобразивши царський образ, перш ніж наведуть справжні фарби, цілком вільно одне стирають, а інше замість того пишуть, виправляючи погрішності і переробляючи те, що недобре зроблено. Але коли нарешті наведуть фарби, тоді вже не владні знову стирати і перемальовувати, бо інакше пошкодили б красу образа і річ вийшла б негідною. Так само зроби і ти. Уяви, що твоя душа — це образ. Отже, перш ніж наведена буде на тобі справжня фарба Духа, зітри негідні звички, котрі знаходяться в тобі — божитися, чи брехати, чи ображати, чи лихословити, чи насміхатися, чи, коли маєш звичку робити щось інше недозволене, — винищ цю звичку, щоб після Хрещення знову не повертатися до неї. Купіль знищує гріхи, а ти виправ звичку, щоб, коли вже будуть наведені фарби і засяє царський образ, ти не стер його і на дану тобі від Бога красу не наклав ран і шрамів. Приборкай гнів, загаси злість. Якщо хтось завдав тобі шкоди чи образи, оплакуй його, а не печалься, співчувай, а не дратуйся і не говори: моїй душі завдано шкоди. Жодній душі ніким не може бути спричинено шкоди, якщо ми самі не завдамо шкоди своїй душі. А як, я скажу.

Хтось забрав твоє майно? Він спричинив збитки не душі твоїй, а грошам, але коли ти будеш злопам’ятним, тоді сам завдаси шкоду своїй душі. Відняті гроші не заподіюють їй ніякої шкоди, а ще й приносять користь, але коли ти не відкинув гніву, тоді віддаси там звіт за цю злопам’ятність. Може, хтось тебе злословив й образив? Він не спричинив жодної шкоди ані душі твоїй, ані навіть тілу, але коли, навпаки, ти почав злословити й ображати його, то сам завдав шкоду своїй душі, оскільки мусиш віддати звіт за ті слова, які говорив.

Якраз саме це я і хочу довести вам: душі християнина і віруючого ніхто не може заподіяти шкоди, навіть сам диявол. І дивним є не тільки те, що Бог зробив нас недоступними для всякого підступу, але й те, що Він зробив нас здатними звершувати чесноти, незважаючи на будь-які перешкоди, якщо тільки ми захочемо цього, — чи будемо ми убогими, чи немічними тілом, чи знедоленими, чи незнатними, чи рабами. Ні убогість, ані хвороба, ані тілесне каліцтво, ані рабство і ніщо інше ніколи не може бути перешкодою для чеснот. Але що я говорю про убогого, і раба, і незнатного? Якби ти був навіть в’язнем, то й це не може бути для тебе перешкодою для чесноти. А як, я скажу. Тебе засмутив хтось зі співмешканців і роздратував? Відкинь гнів проти нього. Хіба узи й убогість, і приниження перешкоджають тобі в цьому? Але що я говорю: перешкоджають? Навіть допомагають і сприяють у приборканні зарозумілості. Може, бачиш іншого, котрому добре? Не заздри — і тут убогість не є перешкодою.

Також коли тобі потрібно молитися, роби це зі світлим і пильним розумом — і тут не буде жодної перешкоди. Виявляй всяку лагідність, цнотливість і статечність — і для цього не потрібна зовнішня допомога. Велич чесноти особливо і полягає в тому, що вона не має потреби ані в багатстві, ані у владі, ані в славі, і ні в чому іншому, а тільки в освяченій душі, і нічого більше.

Поглянь, те ж саме буває і з благодаттю. Чи хтось кривий, чи не має ока, чи каліка, чи вкрай хворий, — благодать не має перешкод ні до кого з них, щоб приходити. Вона хоче тільки душі, яка щиро її приймає, а все зовнішнє залишає осторонь. Від воїнів, для зарахування їх до війська, вимагається і належний зріст, і тілесне здоров’я, і не тільки це необхідне для того, хто має намір стати воїном, але й треба бути вільним, бо хто в рабстві, той відкидається. А Небесний Цар цього не вимагає, а приймає до Свого воїнства і рабів, і старців, і розслаблених, і нікого не соромиться. Що може бути більш людинолюбним? Що може бути милосердніше? Він вимагає тільки того, що залежить від нас. Рабство і воля не від нас залежить, також високий і малий зріст, старість і квітучий вік, і все тому подібне — це від нас не залежить. Але бути лагідним, добрим і таке інше — це залежить від нашої волі. Тому Бог і жадає від нас тільки того, що в нашій владі. І цілком природно, бо Він призиває нас до Своєї благодаті не для власної потреби, а для нашого блага, тоді як царі — собі на службу. Крім того, ті ведуть на війну чуттєву, а Він на боротьбу духовну.

І не тільки у зовнішніх війнах, але такий же приклад можна бачити й між борцями. Ті, котрі хочуть виступити на це видовище, починають боротьбу не раніше, як глашатай, узявши їх, обведе довкола перед усіма, викликуючи і запитуючи: чи будь-хто не обвинувачує його. Водночас там боротьба не духовна, а тілесна. То для чого ж вимагати доказів благородства? А тут цього нема, — все навпаки, бо в нас мистецтво боротьби залежить не від рукопашних сутичок, а від мудрості душі і мужності розуму. Тут Розпорядник подвигів робить навпаки, Він не бере подвижника, не обводить його і не говорить, чи хтось не обвинувачує його, а виголошує:

— Хоч би всі люди, хоч би біси з дияволом стали й обвинувачували його в крайніх і мерзенних злочинах, Я не відкидаю його, Я не відвертаюся, а, спасаючи від обвинувачів і звільняючи від пороків, веду на подвиги.

Так і повинно бути, бо тут Розпорядник подвигів є Порадником і Помічником у подвигах благочестя, Який допомагає подвижникам у боротьбі проти диявола.

4. І дивним є не тільки те, що Він відпускає нам гріхи, але й те, що не відкриває їх, не робить їх явними і загальновідомими, не змушує нас виходити на середину і сповіщати про свої гріхи, а велить давати звіт тільки Йому і тільки перед Ним сповідатися. Якби хтось зі світських суддів запропонував кому-небудь із впійманих розбійників чи грабіжників могил розповісти про свої злочини і так уникнути покарання, то вони заради свого спасіння прийняли б це з великою охотою, нехтуючи соромом. А тут нічого подібного нема. Бог і гріхи відпускає, і не змушує сповіщати про них у присутності інших, а вимагає тільки одного: щоб той, хто отримує прощення, сам пізнав велич дару. Тому чи не безглуздо, коли Він виявляє милість до нас і задовольняється тільки нашим свідченням, ми, служачи Йому, намагаємося в цьому мати інших свідками і все робимо для показу? Отже, надихаючись Його благістю, будемо робити належне з нашого боку, а насамперед будемо приборкувати нестриманість язика і не говорити безупинно, бо «при багатослів’ї не минути гріха» (Притч. 10, 19). Якщо маєш сказати щось корисне, то відкривай уста, а коли немає нічого необхідного, то мовчи — так краще.

Ти ремісник? Співай псалми сидячи. Але ти не хочеш співати вустами? Роби це в думці. Псалом — великий співрозмовник — ним ти охороняєшся від усякої небезпеки, і в майстерні будеш сидіти, наче у монастирі, адже нам подає спокій не вибраність місця, а строгість моральності. Так Павло, займаючись ремеслом у майстерні, не зазнав жодної шкоди для своєї чесноти. Отже, не говори: як я, ремісник і бідняк, можу бути благочестивим? Саме тому ти і можеш бути благочестивим, що для благочестя убогість природніша за багатство і діяльність — за ледарство, а для неуважних багатство служить навіть перешкодою. Коли необхідно приборкати гнів, погасити заздрість, усмирити злість, звершити молитву, виявити скромність і лагідність, прихильність і любов, хіба може тоді убогість бути перешкодою? Щоб досягти цього, потрібно не срібло витрачати, а виявляти добру волю. Милостиня якраз потребує грошей, але й вона виявляється більш яскраво при убогості. Так, та, котра поклала дві лепти, була убогішою за всіх людей, однак усіх перевершила (Лк. 21, 2–4).

Отже, не будемо вважати багатство чимось великим і не будемо думати, начебто золото краще за бруд. Достоїнство речі залежить не від її природних властивостей, а від нашої думки про неї. Хто буде старанно вникати, той побачить, що залізо набагато необхідніше, ніж золото, бо останнє не має нічого спільного з життям, а перше, допомагаючи в незліченних ремеслах, подає нам багато користі. Але для чого я роблю порівняння між залізом і золотом? Навіть і просте каміння більш потрібне, ніж дорогоцінне, бо від останнього нема ніякої користі, а з першого побудовані і будинки, і стіни, і міста. Покажи мені, яка може бути користь від перлин, чи краще, якої шкоди від них не може бути? Для того, щоб ти носив одне таке зерно, тисячі убогих терплять голод. Яке ж ти знайдеш виправдання, яке прощення?

Ти хочеш прикрасити своє обличчя? Прикрашай його не перлами, а цнотливістю і скромністю, тоді чоловікові буде приємніше дивитися на тебе. Та прикраса, зазвичай, дає привід для ревнощів, ворожнечі, незгод і сварок — немає нічого більш неприємного, як підозріле обличчя. А прикраса милостинею і цнотливістю відкидає всяку злу думку і прив’язує чоловіка міцніше за всякі узи. Не стільки природа робить обличчя красивим, скільки прихильність того, хто на нього споглядає. А прихильність, зазвичай, нічим так не здобувається, як цнотливістю і скромністю. Тож, хоч би дружина була красивою, але якщо чоловік відчуває до неї ненависть, то вона буде здаватися йому мерзеннішою за всіх. Навпаки, хоч би вона і не була вродливою, але якщо чоловік до неї прихильний, то вона буде здаватися йому красивішою за всіх, оскільки думка залежить не від природних властивостей видимого, а від ставлення того, хто дивиться.

Отже, прикрашай обличчя цнотливістю, скромністю, милостинею, людинолюбством, любов’ю, привітністю до чоловіка, лагідністю, смиренністю, терплячістю. Ось барви чеснот. Ними ти прихилиш любов не тільки людей, але й ангелів, за них величає тебе Сам Бог. А коли до тебе милостивим буде Бог, то, звичайно, Він прив’яже до тебе і чоловіка. Якщо «мудрість людини просвітлює лице її» (Еккл. 8, 1), то тим більше просвітить обличчя дружини її чеснота. Якщо ж ти вважаєш свої прикраси величними, то скажи мені, яку користь отримаєш від цих перлин того дня? Але чи потрібно говорити про той день, коли можна показати це і на прикладі сьогодення? Так, коли деякі обвинувачувані за образу царя були притягнуті до суду й опинилися перед крайньою небезпекою, тоді їхні матері і дружини, знявши з себе намиста, і золоті речі, і перли, і всі прикраси, і золотий одяг, і одягнувшись у простий і вбогий, посипавши себе попелом і впавши перед дверима судилища, схиляли цим суддів до милості.

Якщо ж навіть у цих судилищах золоті прикраси, перли і різнобарвний одяг можуть стати зрадливими, а викликати прихильність суддів скоріше можуть скромність, лагідність, попіл, сльози, убогий одяг, то тим більше це буде на тому непідкупному і страшному Суді. Яку, скажи мені, ти зможеш дати відповідь, яке виправдання, коли Господь почне судити тебе за ці перли і виведе на середину убогих, загиблих від голоду? Тому Павло сказав: «Не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом» (1 Тим. 2, 9), бо з цього боку може бути зрада. І якби ми навіть постійно користалися ними, то під час смерті все одно втратимо їх. Чеснота, навпаки, подає всяку безпеку. Вона не зраджує і не відпадає, але робить нас більш безпечними і тут, і туди супроводжує нас. Хочеш придбати перлини і ніколи не втратити це багатство? Візьми всі прикраси і передай їх через убогих у руки Христові. Він збереже для тебе все багатство, і коли твоє тіло у великому сяйві воскресне, тоді Він подасть тобі краще багатство і більші прикраси, ніж ці теперішні, мізерні і смішні. Подумай, кому ти хочеш подобатися і для кого одягаєш ці прикраси, — щоби канатник, мідник і крамар, дивлячись на тебе, дивувалися? І ти, роблячи все це для них, не соромишся і не червонієш, показуючи себе тим, яких навіть не вважаєш гідними твого привітання?

Яким же чином ти зможеш знехтувати усім цим фальшивим блиском? Якщо згадаєш слова, котрі ти вимовляв під час звершення Таїнства: «Відрікаюся від тебе, сатано, і від гордості твоєї, і служіння тобі». Пристрасть прикрашатися дорогоцінним камінням — це сатанинська гордість. Ти отримав золото не для того, щоб ним зв’язувати тіло, а щоб звільняти і годувати убогих. Тож частіше повторюй: «Відрікаюся від тебе, сатано». Немає нічого більш надійного за ці слова, якщо ми будемо виправдувати їх ділами.

5. Зрозумійте, прошу вас, це і ви, котрі маєте намір прийняти Таїнство, оскільки ці слова — це договір з Господом. Як ми, купуючи рабів, наперед запитуємо тих, кого купуємо, чи бажають вони служити нам, — так робить і Христос: оскільки Його влада не поєднана з примусом, тому Він, маючи намір прийняти тебе на служіння, приймає від тебе договірні умови і наперед запитує, чи бажаєш залишити того лютого і жорстокого тирана. І поглянь на людинолюбство (Боже)! Ми перед тим, як віддати плату, запитуємо у тих, кого купуємо, і коли довідаємося про їхнє бажання, тоді і віддаємо плату. А Христос не так — Він уже віддав плату за усіх нас — Свою дорогоцінну Кров. «Ви куплені, — говорить (Апостол), — дорогою ціною» (1 Кор. 7, 23). І попри це Він не примушує Йому служити тих, котрі не хочуть.

— Якщо ти не бажаєш, — говорить Він, — і сам добровільно не хочеш записатися на службу Мені, Я не примушую і не заставляю.

Водночас ми ніколи не наважимося купувати негідних рабів, а коли і зважимося, то купуємо їх з поганим наміром і таку віддаємо за них і ціну. А Христос, викуповуючи рабів невдячних і беззаконних, заплатив за них ціну, як за найкращого раба, навіть набагато більшу, настільки більшу, що осягнути її велич неможливо ані словом, ані думкою. Адже Він віддав не небо і землю, і море, а те, що цінніше за все, — заплатив Своєю Кров’ю і так відкупив нас. І після цього Він не вимагає від нас ані свідків, ані письмової угоди, а задовольняється тільки словами. І коли ти скажеш від душі: «Відрікаюся від тебе, сатано, і гордині твоєї», то Він отримав усе. Тому скажемо: «Відрікаюся від тебе, сатано», — скажемо так, як ті, що мають там у той день дати звіт за ці слова. І будемо дотримуватись їх, щоби тоді повернути цю заставу в цілості. А видовища, кінські скачки, всякий гріх, а також спостереження за днями, ворожіння і прикмети — це сатанинська гординя.

А що таке, скажеш, прикмети? Іноді хто-небудь, вийшовши зі свого дому, бачить людину однооку чи кульгаву і сприймає це за погану ознаку. Це — сатанинська гордість, бо день робить поганим не зустріч з людиною, а гріховне життя. Тому, коли ти вийдеш, бережися тільки одного, — щоб ти не зустрівся з гріхом. Наше падіння спричиняє гріх, а без нього нам і диявол ніскільки не зможе зашкодити. Що ти говориш? Бачиш людину і приймаєш це за ознаку, а сіті диявола не бачиш, як він озброює тебе проти того, хто не завдав тобі ніякої образи, як він без усякої справедливої причини робить тебе ворогом для брата? Бог велів любити навіть ворогів, а ти відвертаєшся і від того, хто тебе нічим не скривдив, не знаючи, у чому звинувачувати його, і не думаєш, як це смішно, як соромно, а особливо, як небезпечно? Чи сказати ще щось інше, більш смішне? Мені соромно, і я червонію, однак змушений сказати заради вашого спасіння.

Якщо зустрінеться дівиця, то говорять: день буде безплідний, а якщо зустрінеться блудниця, то — щасливий, гарний і дуже прибутковий. Ви закриваєтеся, б’єте себе в чоло й опускаєте погляди в землю? Але це треба робити не тоді, коли про це говорять, а коли це відбувається. Поглянь і тут, як диявол прикриває свої підступи, щоб ми відверталися від цнотливої жінки, а вітали і любили розпусну. Адже він чув слова Христові: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28), і бачив, що чимало переборювали нестриманість, тому, бажаючи вже іншим шляхом привести їх до гріха, через таку прикмету вселив їм із задоволенням дивитися на розпусних жінок.

А що сказати про тих, котрі використовують примови і прив’язки, прив’язують до голови та ніг свої мідні монети Олександра Македонського? Чи такі, скажи мені, наші надії, щоб після хреста і смерті Владики ми покладали надію про спасіння на зображення язичницького царя? Невже ти не знаєш, що звершив хрест? Він зруйнував смерть, подолав гріх, скасував пекло, знищив силу диявола — невже він не гідний віри щодо тілесного здоров’я? Він відновив весь світ — і ти не надієшся на нього? Чого ж, скажи мені, ти гідний? І ти використовуєш не тільки прив’язки, але й примови, вводячи до свого дому п’яних і бабів, котрі вижили з розуму, і не соромишся, не червонієш, коли після такого благочестя захоплюєшся такими справами?

І ось що найтяжче у цій спокусі: коли ми застерігаємо і відхиляємо від неї, тоді ті, котрі хочуть виправдуватися, говорять, що жінка, котра примовляє, є християнкою і нічого не вимовляє, крім імені Божого. Але саме тому я і ненавиджу її, і відвертаюся від неї, що вона використовує ім’я Боже задля Його зневаги, що вона, називаючи себе християнкою, робить справи язичницькі. І біси вимовляли ім’я Боже, однак залишалися бісами. Вони і Христові говорили: «Знаю Тебе, хто Ти, — Святий Божий» (Мк. 1, 24), однак Він заборонив їм і вигнав їх. Тому застерігаю вас бути чистими від цієї спокуси і мати із собою ці слова, наче жезл. Як ніхто з вас не наважиться вийти на площу без взуття й одягу, так і ти ніколи не виходь на площу без цих слів. Коли ти маєш намір переступити поріг сіней, то вимов наперед ці слова: «Відрікаюся від тебе, сатано, і гордині твоєї, і служіння тобі, і поєднуюся з Тобою, Христе». І ніколи не виходь без цих слів. Вони будуть для тебе і жезлом, і зброєю, і нездоланним захистом. Водночас із цими словами зобрази і хрест на своєму чолі. Тоді не тільки людина, яку зустрінеш, але і сам диявол, бачачи тебе скрізь з цією зброєю, не в змозі буде зашкодити тобі. Усе це запам’ятай собі вже з цього часу, щоб коли отримаєш печать, ти був готовим воїном і, отримавши перемогу над дияволом, отримав вінець правди, якого щоб сподобилися всі ми через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві, зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.

1. У церковнослов’янському тексті Біблії — «скудельничи» — гончарський». [↩]
2. Св. Іоан Золотоустий приписує ці слова Ісусові, сину Сираха. [↩]
3. Слова під час звершення таїнства Хрещення. [↩]

Опубліковано: 08.08.2016; востаннє змінено: 14.10.2016.