Про зраду Юди. Бесіда перша
Небагато маю сьогодні сказати вам, улюблені. Небагато маю сказати не тому, що вам надокучають довгі проповіді, — неможливо знайти інше таке місто, яке було б готове з такою любов’ю слухати духовні бесіди. Отже, ми скажемо небагато не тому, що надокучуємо вам безліччю проповідуваного, а тому, що сьогодні є важлива причина для скорочення слова — я бачу, що багато хто з віруючих поспішають до причастя страшних Таїн. Тому, щоб вони не втратили і цієї трапези і не залишилися без тієї, необхідно їжу розподілити так, щоб і з того, і з іншого боку для вас була користь, і щоб ви відійшли, будучи забезпеченими на дорогу цією трапезою і нашими бесідами, і приступили до страшного Причастя зі страхом, трепетом і належним благоговінням.
Сьогодні, улюблені, Господь наш Ісус Христос був зраджений. Цього вечора, що наступає, юдеї взяли Його і пішли. Але, почувши, що Ісус був зраджений, не впадай у скорботу. Або краще віддайся скорботі і гірко плач, але не за зрадженим Ісусом, а за зрадником Юдою, бо Зраджений спас світ, а той, що зрадив, погубив свою душу. Зраджений сидить нині праворуч Отця на небесах, а той, що зрадив, знаходиться нині в пеклі, очікуючи неминучої кари. Над ним плач і зітхай, над ним тужи, як і Владика наш плакав над ним. Побачивши його, сказано (в Писанні), «стривожився духом і засвідчив, і сказав: один з вас видасть Мене» (Ін. 13, 21). О, яке велике милосердя Владики: зраджений тужить над зрадником! Побачивши його, говорить (Євангеліст), «стривожився духом і засвідчив, і сказав: один з вас видасть Мене». Чому Він засмутився? Щоб показати Свою любов і водночас навчити нас, що потрібно постійно оплакувати не того, хто терпить зло, а того, хто спричиняє зло.
Останнє гірше від першого, чи, краще сказати, перше, тобто терпіти зло не є злом, а злом є спричиняти зло. Терпіти зло — подає Царство Небесне, а заподіювати зло — це піддає нас геєні і покаранню. «Блаженні, — говорить Господь, — гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5, 10). Бачиш, як той, хто терпить зло, отримує нагороду і дар — Царство Небесне? Послухай, як той, що заподіює зло, піддається покаранню і помсті. Павло, сказавши про юдеїв, що вони «вбили і Господа Ісуса, і Його пророків» (1 Сол. 2, 15), додав: «але кінець їх буде по ділах їхніх» (2 Кор. 11, 15). Бачиш, як гнані отримують Царство, а ті, що гонять, успадковують гнів (Божий)? Це я сказав тепер не без мети, а для того, щоб ми не гнівалися на ворогів, а жаліли їх, оплакували їх і співчували їм. Якраз вони і терплять зло, ворогуючи проти нас. Якщо ми так налаштуємо свою душу, тоді будемо спроможні і молитися за них. Тому я і говорю з вами вже четвертий день про молитву за ворогів, щоб це слово настановлення, укоренившись у вас через безперестанне повчання, було міцно засвоєне. Задля цього я і не перестаю говорити, щоб відпала пухлина гніву і затихло запалення, щоб той, хто приступає до молитви, був чистий від гніву.
Христос заповів це не тільки ворогам, але й нам, які прощаємо їм провини, бо ти, припиняючи гнів проти ворога, більше здобуваєш, ніж утрачаєш. Як же, скажеш, я більше здобуваю? Якщо ти простиш провини ворогові, то і тобі будуть прощені твої провини проти Владики. Ці невиліковні і непрощенні, а для тих є велике полегшення і прощення. Послухай, як Ілій говорив до своїх синів: «Якщо згрішить людина проти людини, то помоляться за неї Богу; якщо ж людина згрішить проти Господа, то хто буде заступником за неї?» (1 Цар. 2, 25). Так, ця рана нелегко зцілюється і молитвою, але, не зцілюючись молитвою, вона зцілюється прощенням провин ближньому. Тому гріхи щодо Владики Христос назвав тисячами талантів, а гріхи щодо ближнього — сотнею динарів (Мф. 18, 23–35). То ж прости сто динарів, щоб тобі були прощені тисячі талантів.
2. Однак про молитву за ворогів сказано вже достатньо. Повернемося, якщо бажаєте, до слів про зраду і подивимося, як був зраджений наш Господь. «Тоді один з дванадцяти, званий Юдою Іскаріотом, пішов до первосвящеників і сказав: що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» (Мф. 26, 14–15). Ці слова, вочевидь, зрозумілі і нічого іншого в них не мається на увазі. Але коли хтось ретельно дослідить кожне з цих слів, то побачить у них багато чого для роздумів і велику глибину думок. Насамперед — це час. Не даремно Євангеліст указує на нього, не просто так сказав: «…пішов», але додав: «Тоді пішов». «Тоді». Скажи мені: коли? І для чого він означує час? Чого він хоче навчити мене? Не без мети сказано це: «Тоді», — той, хто говорить Духом, не говорить даремно і без мети. Що ж означає це «тоді»? Якраз перед тим, саме перед тією подією приходила блудниця «з посудиною дорогоцінного мира» і злила цей єлей на главу Господа (Мф. 26, 7). Вона виявила велику послугу, виявила велику віру, велику слухняність і благоговіння, перемінила попереднє життя, стала кращою і цнотливою. І коли блудниця покаялася, коли здобула для себе благовоління Владики, тоді учень зрадив Учителя. Тому і сказано: «Тоді», щоб ти не звинувачував Учителя в немічності, коли побачиш, що учень зраджує Вчителя. Сила Вчителя була такою, що залучала до покори Йому навіть блудниць.
— Чому ж, — скажеш, — Той, Хто навернув блудниць, не зміг залучити до Себе учня?
Він міг залучити до себе учня, але не хотів робити його добрим примусово і залучати до Себе насильно.
«Тоді пішов». Немаловажна річ для роздумів прихована й у цьому слові «пішов». Не будучи покликаним первосвящениками, не будучи примушеним необхідністю чи силою, але вчинив підступність і започаткував такий намір сам по собі і від себе, не маючи в цьому безчесті будь-якого спільника. «Тоді один з дванадцяти…, пішов». Що означає «один з дванадцяти»? І в цих словах «один з дванадцяти» особливо виражається осуд проти нього. В Ісуса були й інші учні, яких нараховувалося сімдесят, але ті займали другорядне місце, не користувалися такою честю, не мали такої відваги, не брали участі у стількох тайнах, як дванадцять учнів. Ці були особливими і являли хор біля Царя — це були наближені до Вчителя. І звідси відпав Юда.
Тож щоб ти знав, що не простий учень зрадив Його, але один з вищого розряду, тому й говорить Євангеліст: «Один з дванадцяти». І святий Матфей не соромився написати це. Чому не соромився? Тому, щоб ти знав, що євангелісти завжди в усьому говорять істину і нічого не приховують, навіть того, що здається принизливим, бо і це, явно принизливе, відкриває людинолюбство Владики. Зрадника, розбійника, злодія Він удостоїв таких благ і до останньої години терпів його, напоумляв, перестерігав і виявляв усіляке піклування про нього. Якщо ж він не слухав, то винен не Господь. Свідком цьому є блудниця: вона була уважною до себе — і спаслася.
Отже, дивлячись на блудницю, не впадай у відчай і, дивлячись на Юду, не будь самовпевненим. Те й інше: і самовпевненість, і розпач ведуть до загибелі. Самовпевненість змушує падати того, хто стоїть, а розпач не дозволяє встати лежачому. Тому і Павло перестерігав: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12). Ти маєш приклади того й іншого: як учень, якому здавалося, що він стоїть, упав, і як блудниця, яка впала, піднялася. Схильний до падіння наш розум, слабосильна воля, тому ми маємо зі всіх боків оберігати себе й захищати.
«Тоді один з дванадцяти, званий Юдою Іскаріотом, пішов». Чи бачиш, з якого хору він відпав? Чи бачиш, яким вченням він знехтував? Чи бачиш, яке зло — безтурботність і недбальство? «Званий Юдою Іскаріотом». Чому ти мені називаєш його місто (Каріот)? О, якби я не знав його! «Званий Юдою Іскаріотом». Чому ж ти називаєш його місто? Був інший учень — Юда, названий Зилотом (ревнителем). Щоб через подібність імен не сталося будь-якої помилки, Євангеліст і вказав на відмінність між ними. Цього назвав відповідно до його доброї якості: Юда Зилот, а того не назвав за його злою якістю — не сказав: «Юда зрадник», хоч варто було б. Як цього назвав відповідно до його доброї якості, так і того назвати за його злою якістю і сказати: «Юда зрадник». Але, щоб навчити тебе утримувати свої слова чистими від осуду, він щадить і самого зрадника. «Тоді, — говорить, — один з дванадцяти, званий Юдою Іскаріотом, пішов до первосвящеників і сказав: що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» (Мф. 26, 14–15). О, нечестиві ці слова! Як вони вирвалися з вуст, як піднявся язик? Як не заціпеніло все тіло? Як не затьмарився розум?
3. «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» Скажи мені, хіба цього тебе навчив Христос? Хіба не задля цього Він говорив: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ані міді у пояси свої» (Мф. 10, 9), заздалегідь стримуючи твою схильність до сріблолюбства? Хіба не в цьому Він постійно переконував і водночас говорив: «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу» (Мф. 5, 39)? «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» О божевілля! Скажи мені, за що? У чому малому чи великому маючи звинуватити (Його), ти видаєш Учителя? За те, що Він дав тобі владу над демонами? За те, що дав силу зціляти хвороби, очищати прокажених? За те, що дав силу воскрешати мертвих, що поставив господарем над владою смерті? За ці благодіяння ти даєш таку відплату?
«Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» О божевілля, чи краще — сріблолюбство! Воно породило все це зло — захоплений ним, він зрадив Учителя. Таким є цей злий корінь. Він душі, якими опановує, приводить у шаленство гірше за біса, вселяє в них забуття про все — і про себе, і про ближніх, і про закони природи, позбавляє всякого глузду і робить божевільними. Поглянь, скільки речей він вирвав із душі Юди: співтовариство (з Ісусом Христом), приязнь, спільність трапези, чудеса, повчання, умовляння, наставляння — все це тоді сріблолюбство кинуло в забуття. Тому справедливо говорив Павло: «Корінь усього лихого є сріблолюбство» (1 Тим. 6, 10). «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» Велике божевілля в цих словах. Скажи мені, невже ти можеш зрадити Того, Хто тримає все, володарює над бісами, повеліває морю, є Владикою всієї природи? І щоб приборкати його божевілля і показати, що якби Він Сам не хотів, то не був би зраджений, послухай, що Він робить. Саме під час зради, коли вийшли на нього «з ліхтарями і світильниками та зброєю», Він говорить їм: «Кого шукаєте?» (Ін. 18, 3–4). Вони не знали Того, Кого хотіли взяти. Юда був настільки далекий від можливості зрадити Його, що навіть не бачив Того, Кого мав намір зрадити, хоч тоді були світильники і стільки світла. На це вказав і Євангеліст, сказавши, що вони прийшли «з ліхтарями і світильниками»! не бачили Його.
Щодня Господь нагадував йому і ділами, і словами, наставляючи, що зрадник не заховається (від Нього). Не явно викривав його перед усіма, щоб він не зробився більш безсоромним і не мовчав, щоб він не думав, що все приховано, і не приступив до зради без страху, а тому часто говорив: «Один з вас видасть Мене» (Ін. 13, 21), — однак не відкривав його. Чимало говорив Він і про геєну, чимало і про Царство, і в тому й іншому показував Свою силу — і в покаранні грішників, і в нагороді праведних. Але Юда все це відкинув, а Бог не тягнув його силою. Адже Бог створив нас господарями у виборі і поганих, і добрих справ, бо хотів, щоб ми були добрими за своєю волею. Він не примушує і не заставляє, якщо ми не хочемо, оскільки бути добрим примусово — не означає бути добрим. Отже, оскільки і Юда був господарем своїх помислів і мав владу не коритися їм і не схилятися до сріблолюбства, то він вочевидь сам засліпив свій розум і відмовився від власного спасіння.
«Що, — говорить, — хочете дати мені, — і я вам видам Його?» Викриваючи засліплення його розуму та божевілля, Євангеліст говорить, що коли вони прийшли, то біля них стояв Юда, котрий сказав: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» І не тільки в цьому можна бачити силу Христову, але і в тому, що після виголошеного Ним простого слова, вони відступили і впали на землю. Та оскільки вони і після цього не відійшли від безсоромності, то Він, нарешті, віддає Себе, ніби промовляючи:
— Я зі Свого боку зробив все: виявив Свою силу, показав, що ви починаєте неможливу справу. Я хотів приборкати вашу злобу, та оскільки ви не захотіли цього, а залишилися при своєму божевіллі, то ось Я віддаю Себе.
Це я сказав для того, щоби будь-хто не став засуджувати Христа, говорячи:
— Чому Він не перемінив Юду? Чому не зробив його розсудливим і добрим?
Як можна було зробити його добрим? Примусово чи добровільно? Якщо примусово, то таким чином він не міг зробитися кращим, бо ніхто не може бути добрим примусово. Якщо ж добровільно і за власним бажанням, то Він (Христос) використав усі способи, які могли випробувати волю і бажання. А якщо він не хотів прийняти ліки, то це вина не лікаря, а того, хто відкинув лікування. Поглянь, скільки зробив Христос, щоб прихилити його до Себе і спасти: навчив його всякій мудрості і ділами, і словами, поставив його вище бісів, зробив здатним звершувати багато чудес, лякав погрозою геєни, напоумляв обітницею Царства, постійно викривав його потаємні думки, але не виставляв його на вид усім, умивав ноги його разом з іншими (учнями), зробив учасником Своєї Вечері і Трапези, не пропустив нічого — ані малого, ані великого. Однак він добровільно залишився непоправним.
А щоб ти переконався, що він, маючи можливість змінитися, не хотів це зробити, і все відбулося через його безтурботність, то послухай. Зрадивши Христа, він кинув тридцять срібняків і сказав: «Згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27, 4). Що це? Коли ти бачив, як Він звершував чудеса, тоді не говорив: «Згрішив я, зрадивши кров невинну», але: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» А коли зло процвітало, зрада звершилася і гріх учинено, тоді ти усвідомив цей гріх? Чого ж ми повчаємося з цього? Того, що коли віддаємося безтурботності, тоді й умовляння не приносить нам користі, а коли буваємо уважними, тоді й самі можемо піднятися. Так і він. Коли Вчитель остерігав його — не слухав, а коли ніхто не остерігав, тоді пробудилася його власна совість, і він перемінився без усякого вчителя, засудив те, на що відважився, і кинув тридцять срібняків. «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його? Вони, — говорить Євангеліст, — запропонували йому тридцять срібняків» (Мф. 26, 15), — запропонували ціну за Кров, яка не має ціни. Для чого ти, Юдо, приймаєш тридцять срібняків? Христос прийшов пролити цю Кров за весь світ даром, а ти за неї укладаєш безсоромні угоди й умови. Та й справді, що може бути більш безсоромне від такої угоди?
4. «Ученики приступили». Коли? Тоді, коли те відбулося, коли зрада звершилася, коли Юда погубив себе, тоді «ученики приступили до Ісуса і сказали Йому: де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» (Мф. 26, 17). Чи бачиш учня? Чи бачиш (інших) учнів? Той видає Владику, а ці піклуються про паску; той укладає угоду, а ці пропонують послуги. Той і ці бачили однакові чудеса, отримували однакові наставляння, однакову владу. Звідки ж така відмінність? Від волі — вона завжди буває причиною всіх благ і бід. «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Це було нинішнього вечора. Владика не мав дому, а тому вони говорять Йому: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Ми не маємо визначеного пристановища, не маємо ані намету, ані дому. Нехай побачать ті, котрі живуть у прекрасних будинках, у широких портиках, у великих огорожах, що Христос не мав, де голову прихилити. Ось (учні) і запитують: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Яку паску? Не цю, нашу, а поки що юдейську.
Саме таку приготували учні, а цю, нашу, — приготував Він Сам, і не тільки Сам приготував її, але Сам же і став Паскою. «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Це була юдейська паска, та, котра отримала початок у Єгипті. Для чого ж Христос споживав її? Для того, щоб виконати все, що вимагав закон. Він і тоді, коли хрестився, говорив: «Так належить нам виконати всяку правду» (Мф. 3, 15). Я прийшов звільнити людину від клятви закону, бо «послав Бог Сина Свого, Котрий народився від жони, був під законом, щоб викупити підзаконних» і припинити сам закон (Гал. 4, 4–5). І щоби будь-хто не сказав, що Він знищив закон через те, що не міг його виконати, бо він важкий і незручний, Він спочатку виконав його весь, а вже потім відмінив. Тому Він звершив і Пасху, оскільки Пасха була встановлена законом.
А для чого закон наказав споживати паску? Юдеї були невдячні своєму Благодійникові і скоро після благодіянь забували про веління Боже. Так, коли вони вийшли з Єгипту, то навіть, бачивши море, яке розділилося і знову з’єдналося, та інші незліченні чудеса, говорили: «Зроби нам бога, який ішов би перед нами» (Вих. 32, 1). Що ти говориш? Чудеса ще перед тобою, а ти вже забув про Благодійника? І ось, оскільки вони були такими байдужими і невдячними, тому під час установлення свят Бог пов’язав спогад про Його дари. Тому Він звелів заколювати і пасху, щоб, коли запитає тебе, — говорить Він, — син твій: що означає ця Пасха? — ти скажеш, що колись наші предки в Єгипті помазали двері кров’ю вівці, щоб згубник, прийшовши і побачивши, не насмілився ввійти і не завдав удару (Вих. 12, 27–28). Так це свято стало постійним нагадуванням про спасіння.
І отримували вони не тільки ту користь, що свято нагадувало їм про стародавні благодіяння, але й іншу, більшу — ту, що воно знаменувало майбутнє. Той агнець був образом іншого Агнця — духовного, ягня — Ягняти. То була тінь, а це — істина. Коли ж з’явилося Сонце правди, тоді нарешті тінь зникла, бо при сході сонця тінь ховається. Тому саме на цій трапезі звершується та й інша Пасха, — і прообразна, й істинна. Як живописці на одній і тій же дошці наводять контури і зображують тінь, а потім накладають на неї справжні фарби, так учинив і Христос. На одній і тій же трапезі Він відмітив і прообразну Пасху, і долучив істинну. «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Тоді була Пасха юдейська, але коли зійшло сонце, тоді світильник уже не потрібний. Коли прийшла істина, тоді вже тінь нехай зникне.
5. Говорю це юдеям, оскільки вони думають, що звершують Пасху, — ті, котрі з необрізаними серцями, з безсоромним наміром пропонують опрісноки. Скажи мені, юдею, як ти звершуєш Пасху? Храм зруйнований, жертовник знищений, Святе-святих потоптано, всякі жертви припинені. Чому ж ти насмілюєшся чинити ці беззаконні діла? Тебе колись відвели до Вавилона і ті, що поневолили тебе, говорили тобі там: «Заспівайте нам пісень сионських» (Пс. 136, 3), але ти не погодився. Це виразив Давид, сказавши: «На ріках вавилонських, там сиділи і плакали… На вербах посеред нього ми повісили арфи наші» (Пс. 136, 1–2), тобто псалтир, цитру, ліру та інші, бо в старовину вони використовували їх і з ними співали псалми. Відправившись у неволю, вони взяли їх із собою не для того, щоб використовувати, а щоб мати згадку про життя на батьківщині. «Там-бо, — говорить, — питали нас про слова пісень полонителі наші», а ми сказали: «Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?» (Пс. 136, 3–4).
Що ти говориш? Пісню Господню на чужій землі не співаєш, а Пасху Господню на чужій землі звершуєш? Чи бачиш невдячність? Чи бачиш беззаконня? Коли вороги примушували їх, то вони не сміли навіть вимовити псалма на чужій землі, а тепер, коли їх ніхто не примушує і не заставляє, самі від себе піднімають війну проти Бога. Чи бачиш, які нечисті опрісноки, яке беззаконне їхнє свято, як не існує вже Пасхи юдейської? Була колись юдейська Пасха, але тепер скасована, і прийшла Пасха духовна, яку подав тоді Христос. Коли вони (учні) їли і пили, тоді Він, сказано (в Євангелії), «узяв хліб і, благословивши, переламав і сказав: це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів» (Мф. 26, 26–27). Посвячені в тайни розуміють сказане. Також, узявши чашу, сказав: «Це є Кров Моя, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26, 28).
І Юда був присутній, коли це говорив Христос. «Це є Тіло», яке ти, Юдо, продав за тридцять срібняків. «Це є Кров», про яку ти недавно склав безсоромну угоду з невдячними фарисеями. О, людинолюбство Христове! О, божевілля, о, шаленство Юди! Цей продав Його за тридцять динарів, а Христос і після того не відмовився б цю продану Кров Свою віддати тому, хто продав, «на відпущення гріхів», якби тільки він захотів. Адже й Юда був присутній і брав участь у священній трапезі. Христос і ноги йому вмив разом з іншими учнями, й у священній Трапезі він брав участь для того, щоб, коли залишиться при своєму безчесті, не мав жодної причини для виправдання. Христос зі Свого боку сказав і використав усе, а він завзято залишився при своєму нечестивому намірі.
6. Однак уже час приступити до цієї страшної Трапези. Приступимо ж усі з належною скромністю й увагою. І нехай ніхто не буде Юдою, нехай ніхто не буде злим, нехай ніхто не ховає в собі отруту, носячи одне на вустах, а інше в думках. Христос перед нами і тепер. Хто заснував ту Трапезу, Той же тепер влаштовує і цю. Не людина перетворює запропоноване на Тіло і Кров Христову, а Сам розп’ятий за нас Христос. Священик, являючи Його образ, стоїть і вимовляє ті слова, але діє сила і благодать Божа. «Це є Тіло Моє», — сказав Він. Ці слова перетворюють подане. Як ті слова: «Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю» (Бут. 1, 28), хоч вони вимовлені були один раз, але насправді дають нашій природі силу для дітонародження на всі часи, так і ці слова, будучи вимовленими один раз, відтоді і донині, і до Його пришестя роблять у церквах Жертву досконалою на кожній трапезі. Отже, нехай ніхто не приступає лукавим, ніхто — переповненим злобою, ніхто — маючи отруту в думках, щоб не причащатися для осуду.
І ось, після прийняття поданого, в Юду ввійшов диявол і зневажив не Тіло Господнє, а зневажив Юду за його безсоромність. І щоб ти знав, що на тих, котрі негідно причащаються Божественних Таїн, особливо нападає і постійно входить у них диявол, як і тоді в Юду. Так почесті подають користь гідним, а ті, котрі негідно користуються ними, зазнають більшої кари. Говорю це не для того, щоб залякати, а щоб застерегти. Нехай же ніхто не буде Юдою, нехай ніхто, приступаючи, не має в собі отрути злоби. Ця Жертва є духовною поживою. Як тілесна їжа, потрапляючи в шлунок, який має погані соки, ще більше підсилює хворобу і не через свої властивості, а через хворобу шлунка, так, зазвичай, буває і з духовними Таїнствами. І вони, коли подаються душі, яка переповнена злобою, ще більше шкодять і гублять її, і не через свої властивості, а через хворобу душі, котра їх прийняла.
Тож нехай ніхто не має в собі злих помислів. Очистімо розум. Ми приступаємо до чистої Жертви — зробімо ж душу свою святою, а зробити це можна й за один день. Як і яким чином? Якщо ти маєш що-небудь проти ворога, то відкинь гнів, зціли рану, припини ворожнечу, щоби зміг отримати користь від цієї Трапези, бо ти приступаєш до страшної і святої Жертви. Посоромся того, що стало причиною цього приношення. Перед нами заколений Христос. Чому Він заколений і для чого? Для того, щоб умиротворити небесне і земне, щоб зробити тебе другом ангелів, щоб примирити тебе з Богом, щоб з ворога і супротивника зробити тебе другом. Він віддав душу Свою за тих, що ненавидять Його, а ти залишаєшся ворогом подібному до тебе рабові? Як же ти можеш приступити до Трапези миру? Він не відмовився навіть умерти за тебе, а в тебе бракує сил, щоб заради себе відкинути гнів проти подібного до тебе раба? Якого прощення це може заслуговувати?
— Він, — скажеш, — скривдив мене і дуже багато відняв у мене.
То й що? Втрата тільки в грошах — він же не ранив тебе так, як Юда Христа. Однак Христос навіть Кров Свою, котра пролита, віддав для спасіння тих, котрі її пролили. Що можеш ти на це сказати?
Якщо ти не простив ворогові, то не йому завдав шкоди, а собі. Йому ти часто шкодив у цьому житті, а себе зробив негідним прощення і безмовним на майбутнє. Ні від кого так не відвертається Бог, як від злопам’ятної людини, як від гордовитого серця і дратівливої душі. Послухай же, що Він говорить: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш наперед, стоячи перед жертовником, що брат твій має щось проти тебе, залиши там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5, 23–24). Що ти кажеш: залишу (дар)? Так, говорить, ця Жертва і принесена задля примирення із братом твоїм.
Отже, якщо ця Жертва принесена задля твого примирення з братом, а ти не укладаєш миру, тоді даремно береш участь у цій Жертві, марним для тебе стає це благо. Зроби ж насамперед те, задля чого ця Жертва принесена, і тоді прекрасно нею скористаєшся. Задля того Син Божий зійшов, щоб примирити наше єство з Владикою. І не тільки для цього Він прийшов, але (ще й з тим прагненням), щоб і нас, які чинимо це, зробити спільниками Його імені. «Блаженні, — говорить Він, — миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9). Що зробив Єдинородний Син Божий, те, відповідно до людської сили, зроби і ти, ставши носієм миру і для себе, і для інших. Тому тебе, миротворця, Він і називає сином Божим, тому і щодо принесення Жертви Він не згадав про жодну іншу заповідь, окрім примирення з братом, виражаючи цим, що це важливіше за все. Я хотів більше продовжити слово, але для уважних і сказаного достатньо, якщо вони будуть це пам’ятати. Тому будемо, улюблені, постійно пам’ятати ці слова і святе цілування, і страшні вітання, які подаємо один одному. Це поєднує наші душі і робить те, що всі ми стаємо одним тілом, оскільки і причащаємося всі одного Тіла. З’єднаймося ж в одне тіло, поєд-нуючись один з одним не тілами, але зв’язуючись між собою союзом любові душі. Так ми зможемо з відвагою споживати від поданої Трапези. І хоч би ми мали безліч праведних діл, однак якщо будемо злопам’ятними, то все буде марним і жодних плодів для спасіння отримати від них не зможемо. Отже, усвідомлюючи це, припинімо всякий гнів і, очистивши совість свою, зі всією смиренністю і лагідністю приступімо до Трапези Христової, з Яким Отцеві зі Святим Духом усяка слава, честь, держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
