«Наша Парафія»

Про попередні речі — заколот. Про піст.
На слова Апостола: «Радійте завжди в Господі»
(Флп. 4, 4)

1. Багато, бачив я, як радіють і говорять між собою:

— Ми перемогли, ми здолали, половина посту минула.

Таких прошу не радіти від того, що минула половина посту, а дивитися на те, чи минула половина гріхів, — і тоді радіти. Це справді гідне радості, це і є саме те, що ми шукаємо, задля цього і всі старання, тобто щоб ми виправили свої недоліки, щоб вийшли з посту не такими, якими вступали в піст, але омилися, відійшли від усіх негідних звичок і так провели священне свято. А якщо ні, то ми не тільки не отримаємо ніякої користі, але й зазнаємо великої шкоди від того, що піст пройде.

Тому не будемо радіти від того, що ми пройшли поприще посту, — це абсолютно неважливо, а будемо радіти тоді, коли проведемо його в добрих ділах, щоб і після посту сяяли його плоди. І від зими користь виявляється саме тоді, коли вона пройде: зеленіють ниви, дерева, покриті листям і плодами, своїм видом свідчать про користь, яку вони отримали від зими. Нехай же це буде і з нами! І ми зимою, під час посту, пережили тривалі і затяжні дощі, отримуючи постійні повчання, прийняли (у себе) духовне насіння і відкинули терня задоволень. Тому будемо старанно оберігати прийняте, щоб і після посту процвітали його плоди, і щоб через ті блага, які отримаємо від посту, пам’ятали і сам піст. Якщо ми так себе налаштуємо, то і майбутній піст приймемо з радістю. Чимало, бачу, настільки байдужі, що тепер же турбуються про майбутню Чотиридесятницю. Чимало, чув я, говорять, що після завершення посту вони не відчувають радості відпочинку через турботи про майбутній рік. Скажи мені, яка ще може бути більша байдужість? А яка причина? Та, що з настанням посту ми думаємо не про те, як би упорядкувати душу, а вважаємо піст тільки як стримування від страв.

Якби ми отримали від нього багато користі до виправлення своїх уподобань, тоді, справді, відчуваючи благі його дії, бажали б, щоб піст був хоч щодня, ніколи б не перестали любити його і, очікуючи посту, не були сумними та неспокійними. Людину, яка думає про добро і піклується про свою душу, ніщо не може засмутити — вона буде насолоджуватися чистою і повсякденною радістю. А що це правда, ви чули, як сьогодні Павло переконував нас і говорив: «Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте» (Флп. 4, 4). Знаю, що ці слова для багатьох здаються неможливими.

— Як може, — говорять, — людина завжди радіти? Радіти, — можливо хтось скаже, — не важко, але радіти завжди — це вже мені здається неможливим, адже нас зі всіх боків осягає багато неминучих скорбот. Хтось утратив сина чи дружину, чи щирого друга, який рідніший за всякого родича, чи зазнав шкоди в майні, чи захворів, чи зазнав будь-якого іншого лиха, чи засмучений незаслуженою образою, чи голод, чи виразка, чи непосильний податок, чи розладналися домашні справи, а втім, і не перерахувати всього, що в особистому й у суспільному житті, зазвичай, нас засмучує. Як же, — говорять, — можливо завжди радіти?

Звичайно, що можливо, людино! Якби було неможливо, то Павло не став би переконувати, не став би радити він, який має духовну мудрість. Тому я постійно говорив вам і не перестану говорити, що те, чого не можна ніде і ні від кого навчитися, це ви можете пізнати тут. Задоволень і радості бажають усі і задля цього все і роблять, і говорять, і трудяться. І купець для того плаває, щоб зібрати грошей, а гроші збирає для того, щоб, володіючи ними, радіти. І воїн для того бореться, і хлібороб для того обробляє землю, і всякий задля того займається своїм ремеслом, і ті, що шукають влади, для того шукають її, щоб насолоджуватися славою, а насолоджуватися славою хочуть для того, щоб радіти. Та й усяка справа, як можемо бачити, робиться в нас задля цієї мети. І кожен, маючи її на увазі, поспішає дійти до неї всякими засобами.

Отже, як сказав я, всі люблять радість, але не усі можуть досягти її, бо не знають дороги, яка веде до неї. Чимало думають, що причиною радості є багатство. Але якби воно було причиною, тоді ніхто з тих, котрі мають гроші, ніколи б не печалилися, однак чимало багатих життя не вважають життям і бажають тисячі смертей, коли відчують яку-небудь печаль, і чи ще хтось переживає стільки печалі, як вони. Не дивися на їхні бенкети, ані на їхніх підлабуз і дармоїдів, а на те, що буває через ці бенкети, — на розорення, наклепи, ризики, неспокій, а найгірше те, що, віддаючись цим мінливостям долі понад сподівання, багаті не вміють ані роздумувати, ані великодушно переносити прикрощі. Тому і прикрощі вони бачать не такими, якими вони є насправді, а навпаки, — навіть легкі їм здаються нестерпними.

Зовсім інакше буває з убогими: навіть нестерпне для них здається незначним, бо вони про це вже наперед думали чимало. Адже горе, яке спіткало нас і сприймається як велике чи як мале, залежить не стільки від самої справи, скільки від того, як сприймають його ті, котрі страждають. І щоб не наводити мені прикладів на те й інше здалеку, візьму їх з того, що трапилося з вами. Погляньте, всі убогі, прості люди уникнули небезпеки і насолоджуються цілковитою волею. А начальники міста, ті, котрі тримали коней, котрі головували на іграх і посідали інші громадські посади, — ці люди сидять тепер у в’язниці, до краю перелякані, самі терплять покарання за злочини всіх, живуть у постійному страху і перебувають тепер у найжалюгіднішому становищі не через безмірність небезпек, а тому, що за старих часів жили в розкоші.

2. І справді, багато хто, коли ми їх утішали і переконували мужньо переносити прикрощі, говорили:

— Адже ми ніколи ні про що таке не думали і не вміли так роздумувати. Тому потребуємо великої втіхи.

Інші знову думають, що причина задоволення — це здоров’я. Ні. Чимало здорових, коли не могли перенести прикрощів, що їх осягали, бажали тисячу разів померти. Інші знову говорять, що постійну радість приносять насолода славою, володіння владою і начальствування, ласки від багатьох. І це не так. Але що говорити про якусь там владу? Якщо ми думкою піднесемося аж до царського сану, то побачимо, що той, хто живе у цьому сані, оточений безліччю прикрощів, і чим більшою кількістю справ він зайнятий, тим більше має неминучих причин для скорботи. І що вже тут говорити про війни, битви і напади варварів, коли (цар) часто боїться навіть своїх домашніх. Справді, багато хто з колишніх царів, уникнувши рук ворожих, не уникли підступу з боку своїх охоронців. Тож причин для печалі у царів стільки, скільки хвиль на морі.

Отже, якщо і царський сан не робить життя щасливим, то що ж ще може це зробити? Із життєвого — ніщо, а зі слів Павла, причому коротких і малих, — цей скарб нам відкриється. Не потрібно багато слів, ані тривалої розмови, тільки роздумаймо над цими словами — і знайдемо шлях, який веде до справжньої радості. Павло не просто сказав: «Радійте завжди», але додав і причину постійної радості, сказавши: «Радійте завжди в Господі». Той, хто радіє в Господі, в жодному разі не може бути позбавлений цієї радості. Все інше, від чого ми радіємо, спотворене, мінливе і непостійне. І не тільки цей недолік воно має, але й те, що, будучи навіть тривалим, не подає нам такої радості, яка б проганяла і затьмарювала печаль, завдану іншими речами.

А страх Божий має те й інше. Він твердий і стійкий, і стільки виливає радості, що ми можемо зовсім не відчувати інших нещасть. Хто належним чином боїться Бога і надіється на Нього, той придбав собі сам корінь радості й у всій повноті володіє джерелом спокою. І як мала іскра, впавши у безбережне море, легко зникає, так і в тих, котрі бояться Бога, що би не трапилося, все, ніби падаючи у велике море спокою, згасає і зникає. А особливо дивним є те, що така людина не перестає радіти навіть тоді, коли є причина для печалі. Якби ніщо не спричиняло печалі, то для нього не було б величним те, що він може завжди радіти. Але бути вище всього, коли осягає чимало прикрощів, які кидають у печаль, і серед печалі радіти — ось це надзвичайне! Як ніхто не дивувався б, що три юнаки не згоріли, якби вони були далеко від Вавилонської печі, — здивувало ж усіх те, що вони, пробувши стільки часу серед вогню, вийшли більш неушкодженими за тих, котрі не були в ній, — так треба сказати і про святих, що якби їх не осягали жодні спокуси, ми не здивувалися б, що вони завжди радіють. А гідне подиву і перевищує людську природу те, що вони, будучи посеред незліченних хвиль, перебувають у кращому стані, ніж ті, котрі насолоджуються цілковитим спокоєм.

Отже, зі сказаного ясно, що не можна знайти серед людей у світі жодного роду життя, в якому б радість була постійним надбанням. А що віруючий не може не насолоджуватися постійною радістю, постараюся і це знову довести, щоб ви не тільки пізнали це безтурботне життя, але й наслідували його. Вкажемо людину, яка не знає за собою жодної провини, а має добру совість, прагне до майбутнього і перебуває в благих надіях. Скажи мені, що може кинути її в печаль? Чи не найбільш нестерпною є смерть? Але очікування її не тільки не засмучує, а навіть доволі тішить його. Він знає, що з настанням смерті прийде спасіння від трудів і шлях до вінців та нагород, визначених для тих, котрі несуть подвиг у побожності й чеснотах. А передчасна смерть дітей? Але й це він переносить мужньо і говорить словами Іова: «Господь дав, Господь і взяв: як угодно було Господу, так і зробилося; нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов. 1, 21). Якщо ж смерть і втрата дітей не можуть засмутити, то тим більше втрата майна, зневага, обвинувачення, наклепи і тілесні хвороби ніколи не зможуть вразити таку велику і доблесну душу.

Так і Апостоли зазнавали побиття, але не печалилися. Величним є і це, але набагато важливіше те, що вони не тільки не печалилися, але й саме бичування сприймали як привід до ще більшої радості, і повернулися із синедріону, «радіючи, що за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя» (Діян. 5, 41). Образив хто і вилаяв такого чоловіка? Але він, навчений Христом, радіє серед зневаг. «Радуйтеся, — говорить (Христос), — і веселіться…, коли зводитимуть на вас всяке лихослів’я та наклепи — Мене ради, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5, 11–12). Він захворів? Але він чув, як інший остерігає і говорить: «У хворобі твоїй не будь недбалий, але молися Господу, і Він зцілить тебе …Бо золото випробовується у вогні, а люди, угодні Богу, у горнилі приниження» (Сир. 38, 9; 2, 5–6).

Якщо ж ані смерть, ані втрата майна, ані тілесна хвороба, ані безчестя, ані наруга, ані будь-що інше не може його засмутити, а навпаки, ще й подає радість, — то яка ще може бути в нього причина для печалі?

— Що ж, скажеш, хіба святі не відчували печалі? Хіба не чуєш, що говорить Павло: «Велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму» (Рим. 9, 2)?

Ось саме це і дивно, що печаль від самого плачу приносила користь і радість. Як бичування спричиняли (для Апостолів) не біль, а радість, так і скорбота приносила (Павлові) ті великі вінці. І ось, що ще дивно: світська не тільки печаль, але й радість несе крайню шкоду, а в справах духовних зовсім навпаки: не тільки радість, але й печаль є великим скарбом благ. Як саме, я скажу. Нерідко дехто, побачивши ворога в горі, тішиться і цією радістю накликає на себе велику кару. Водночас інший, побачивши брата, що той упав, відчуває скорботу і цією скорботою здобуває собі від Бога велике благовоління.

3. Бачиш, як печаль заради Бога краща і корисніша від світської радості? Так і Павло засмучувався через грішників, через невіруючих у Бога, і за цю печаль отримав велику нагороду. Але щоб моє слово було більш зрозумілим, і щоб ви довідалися, що сказане хоч і дивне, однак є правдою, і що плач справді часто підбадьорює скорботні душі і полегшує обтяжену совість, скажу ось що. Чимало жінок, утративши улюблених дітей, коли їм не дають поплакати, ридати і волати, надриваються і вмирають. А коли виразять усе, що властиво скорботним, тоді їм стає легше і вони отримують розраду. Але хіба дивно, що це буває з жінками, коли можна бачити, що те ж саме переживає і пророк? Ось чому він безперестану говорить: «Залишіть мене, я буду плакати гірко; не намагайтеся утішити мене у розоренні дочки народу мого» (Іс. 22, 4).

Отже, печаль часто приносить розраду. Якщо ж це буває у світі, то тим більше у справах духовних. Тому Павло говорить: «Печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння» (2 Кор. 7, 10). Слова ці здаються незрозумілими. А вони ось що означають: ти засмутився через майно — не отримав від цього жодної користі. Засмутився через хворобу — ніскільки не допоміг, а ще більше зашкодив собі. Я сам чув, як чимало, котрі пережили це, звинувачують себе і говорять самі собі:

— Яка користь від того, що я печалився? І грошей не повернув, і себе понервував.

Але якщо ти засмучуєшся через гріх, то і його загладиш, і велику радість отримаєш. Якщо опечалишся через гріхи братів, то і себе напоумиш і утішиш, і їх навернеш, а якщо і не принесеш їм ніякої користі, то сам отримаєш велику нагороду. І щоб ти переконався, що ця печаль через тих, що впали у гріх, хоч би ми ніскільки і не допомогли їм, приносить нам велику нагороду, послухай, що говорить Єзекіїль, чи краще, що через нього говорить Сам Бог. Коли Він посилав деяких зруйнувати місто (Єрусалим) і винищити вогнем і мечем усі будинки з їхніми жителями, то одному з них велить так: «На чолах людей скорботних, що зітхають за всіма мерзотами, що звершуються серед нього, зроби знак. А тим сказав так: ідіть по всьому місту й уражайте…, але не чіпайте жодної людини, на якій знак, і почніть від святилища Мого» (Єз. 9, 4–6). Чому це, скажи мені? Тому що вони, якщо й ніскільки не допомагають (грішникам), то все ж таки печаляться і вболівають через те, що відбувається. А іншим ще й дорікає (Бог) за те, що вони, захопившись розкішшю та переїданням, насолоджуючись великою свободою, не вболівали і не печалилися, коли бачили, як юдеїв гнали у неволю. І дорікає їм такими словами: «Не уболіваєте за біду Йосифа» (Ам. 6, 6), називаючи Йосифом весь народ. І знову: «Не втече і та, що живе в Цаані, плач у селищі Ецель не дасть вам зупинитися в ньому» (Мих. 1, 11). Хоч (грішники) і справедливо отримують кару, однак (Бог) хоче, щоб ми співчували при цьому, а не раділи і веселилися.

— Коли Я, Який караю, — говорить Він, — роблю це не з радістю і не тішуся їхніми стражданнями («Я не хочу смерті грішника» (Єз. 18, 23; 33, 11)), то і ти повинен наслідувати Господа, і печалитися від того, що (грішник) подав привід для праведного покарання.

Тому, хто засмучується заради Бога, той отримує від цього велику користь. Якщо ж ті, котрі терплять побої, блаженніші за тих, котрі їх завдають, якщо наші1 страждальці блаженніші за язичників, котрі живуть у спокої, і скорбні — за тих, котрі веселяться, то яка ж ще може бути у нас причина для скорботи? Тому ми нікого не повинні називати блаженним, крім тих, котрі живуть з Богом. Саме їх звеличує і Писання. «Блажен, — говорить, — муж, що не йде на раду нечестивих»(Пс. 1, 1). «Блаженна та людина, яку врозумляєш Ти, Господи, і навчаєш закону Твого» (Пс. 93, 12). «Блаженні непорочні, що ходять у законі Господнім» (Пс. 118, 1). «Блаженні всі, хто надіється на Нього» (Пс. 2, 12). «Блаженний народ, у якого Бог є Господом» (Пс. 32, 12). «Блаженний, кого не соромить душа його» (Сир. 14, 2). «Блажен муж, що боїться Господа» (Пс. 111, 1). Знову ж таки і Христос (говорить): «Блаженні ті, що плачуть…, блаженні убогі…, блаженні лагідні…, блаженні миротворці…, блаженні гнані за правду» (Мф. 5, 3–11).

Бачиш, як Божественні закони скрізь звеличують не когось із багатих, не знатних родом, ані з тих, що користуються славою, але того, хто має чесноти! Це тому, що потрібно, щоб підставою для всіх наших справ чи страждань був страх Божий. І якщо ти заздалегідь насадиш цей корінь, то не тільки спокій, честь, слава і повага, але й зневага, і наклепи, й образи, і безчестя, і муки, і взагалі всякі нещастя принесуть тобі плоди радості. І як саме коріння дерев гірке, а плоди приносить нам дуже приємні, так і печаль заради Бога принесе нам велику радість. Ті, котрі часто молилися зі скорботою і проливали сльози, вони знають, яку отримали радість, як очищали совість, як піднялися з благою надією. Це тому, що, як я завжди говорю, не властивість речей, а, звичайно, наша думка засмучує нас і радує.

Отже, якщо ми налаштуємо її такою, якою вона повинна бути, тоді будемо мати запоруку для душевного спокою. Як шкодить або подає користь не стільки властивість повітря і зовнішні впливи, а власний нахил, так само і з душею, а то й ще більше, бо там дія природи, а тут усе залежить від вільної волі. Тому Павло, зазнавши незліченних прикрощів: аварії корабля, зневаги, насильства, розбійників і всього, чого словами й перерахувати неможливо, і, вмираючи щодня, не тільки не печалився й не нарікав, але й хвалився, і радів, і говорив: «Нині я радію в стражданнях моїх за вас і поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1, 24). І знову: «І не цим тільки, але хвалимося і скорботами» (Рим. 5, 3). А хвалитися — означає радіти у найвищій мірі.

4. Отже, якщо прагнеш радості, не шукай ані грошей, ані тілесного здоров’я, ані слави, ані влади, ані веселощів, ані розкішних столів, ані шовкового одягу, ані дорогих полів, ані красивих будинків та іншого подібного, а вдайся до мудрості заради Бога і тримайся чесноти. Тоді ніщо ані теперішнє, ані з очікуваного не зможе тебе засмутити. Те, що інших засмучує, для тебе буде примноженням радості. І бичування, і смерть, і втрати, і лихослів’я, й образи, і всі подібні нещастя, якщо тільки наводяться на нас заради Бога і цей мають корінь, приносять для нашої душі велику радість. Ніхто не зможе зробити нас нещасливими, якщо ми самі не зробимо себе ними, так само як ніхто не зможе зробити нас і блаженними, якщо ми самі не зробимо себе такими через Божу благодать. І щоб ви упевнилися, що блаженним є тільки той, хто боїться Господа, це доведу вам тепер не минулим, а тим, що трапилося з нами.

Усьому нашому місту загрожувало повне винищення. Із багатих, знатних і знаменитих людей ніхто не насмілився показатися серед міста, всі втекли і пішли геть. А жителі монастирів, які бояться Бога, ці, прийшовши сюди з неабиякою відвагою, уладнали все. І лихо, яке вже звершилося, й очікувані жахи ніскільки їх не налякали і не кинули в зневіру, і, перебуваючи далеко від лиха і не маючи нічого спільного (з жителями міста), вони кинулися в середину вогню і вивели звідти всіх. І те, що для всіх здається страшним і жахливим — смерть, — вони були готові прийняти її з неабияким бажанням, прагнули до неї з більшою радістю, ніж деякі — до влади і почестей. Вони знали, що якраз у цьому найбільша влада і честь, і ділами довели, що блаженним є тільки той, хто тримається вищої мудрості. Його не турбують ніякі переміни, він не відчуває ніякого зла, а насолоджується постійним благоденством і сміється над усіма уявними неприємностями. Ось тепер перші сановники (міста) перебувають у великій печалі, сидячи у в’язниці, обтяжені ланцюгами і щодня очікують смерті. А ці (ченці) насолоджуються найчистішим задоволенням, хоч би їм навіть довелося зазнати якогось горя. І те, що для інших здається страшним, для них це приємне, бо вони знають, до чого прагнуть і яка доля очікує їх після того, як відійдуть звідси. І живучи так строго і насміхаючись над смертю, вони водночас переживають за інших, і від цього теж отримують неабияку користь.

Постараємося ж піклуватися про свою душу, і ніяка несподіванка не в змозі буде засмутити нас. Будемо благати Бога і про ув’язнених у темниці, щоб Він визволив їх від того нещастя, яке їх спіткало. Бог міг би і негайно припинити нещастя, і не залишити навіть найменших слідів від нього. Але, щоб ми знову не впали у попередню байдужість, Він учинив так, щоб потоки цих нещасть вщухали поступово, одне за одним, чим й утримує нас в постійному благоговінні. А що це правда, і чимало знову впали б у попередню безтурботність, якби всі (нещастя) припинилися раптом, це видно ось із чого.

Ще є залишки нещастя, ще невідоме рішення царя, всі, що керували справами міста, в кайданах, а багато хто з жителів нашого міста, через пристрасть митися, біжать на ріку, чинять там тисячі ганебних справ, бешкетують, танцюють, водять хороводи, захоплюють за собою жінок. Яке вони можуть заслужити прощення, яке вибачення? Чи, краще сказати, які кари і муки заслужать? Глава міста у в’язниці, члени наші у засланні, вирок щодо них не відомий, а ти, скажи мені, влаштовуєш хороводи, заводиш ігри і смієшся!

— Не можемо ж, — говорять, — залишатися немитими.

О, безсоромна, невдячна і розбещена думка! Скільки, скажи мені, минуло місяців, скільки років? Ще немає двадцяти днів, як замкнені для тебе лазні, і ти бунтуєшся і нарікаєш, начебто не мився цілий рік! А як, скажи мені, було з тобою, коли ти очікував нападу воїнів, коли щодня думав про смерть, коли тікав у пустелі і поспішав на вершини гір? Якби тоді хтось запропонував тобі не митися цілий рік, щоб позбутися майбутньої небезпеки, хіба не з охотою ти сприйняв би це і пережив? І ось, коли необхідно було б дякувати Богові, що припинив цю (небезпеку) без будь-якої шкоди для нас, ти знову танцюєш і бешкетуєш, і як тільки страх пройшов, ти впав у ще більшу безтурботність. Хіба не торкнулись тебе нещастя, що ти бажаєш ще лазень? Якби лазні і були відкриті, то горя тих, котрі ще у в’язниці, хіба не достатньо для того, щоб змусити тих, котрі і не перебувають у горі, забути про всякі задоволення? У небезпеці життя, а ти думаєш про лазні і хочеш веселитися? Чи тому виявляєш нехтування, що уник тепер (нещастя)? Дивися, щоб ти не опинився перед небезпекою ще більшого покарання, не викликай грози, що минула, знову з більшою силою, і не зазнай того, про що говорить Христос стосовно демонів. «Коли, — говорить Він, — нечистий дух вийде з людини…, каже: повернуся в дім свій, звідки вийшов, і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою інших сім духів, ще лютіших за себе, і, ввійшовши, живуть там, — і буває для людини тієї останнє гіршим за перше» (Лк. 11, 24–26).

Біймося ж і ми, щоби, позбувшись колишнього лиха, наступним недбальством не викликати на себе ще більшого лиха, ніж було. Знаю, що ви чисті від цього безумства. Тож утримуйте, приборкуйте, напоумляйте і тих, котрі бешкетують, щоб ми раділи завжди, як заповідав Павло. Щоб і за свої добрі діла, і за піклування про інших, і тут, і в майбутнім житті ми отримали велику нагороду, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого Отцеві, зі Святим Духом, слава, честь і поклоніння, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. Християнські. [↩]

Опубліковано: 08.07.2016.