«Наша Парафія»

Знову подяка Богові за припинення печалі
і згадка про тих, котрі через заколот були схоплені
і покарані. Ще дослідження про створення людини
і про те, що вона отримала природний закон.
Про цілковите стримування від клятв

1. Із того ж початку і з тим же вступом, яким почав я вчора і позавчора, почну і сьогодні. І нині скажу: «Благословенний Бог!» Якою бачили ми минулу середу, і якою бачимо тепер? Який морок був тоді, і яка тиша тепер? У той день у місті відбувалося те жахливе судилище, яке потрясало серця всіх, а день робило нічим не кращим за ніч. І не від того, що погасло світло, а від того, що печаль і страх затьмарили ваші очі. Тому, щоб ми отримали ще більше задоволення, хочу розповісти дещо з того, що тоді трапилося. Водночас вбачаю розповідь про це корисною і для вас, і для всіх нащадків. Адже і для тих, котрі врятувалися від аварії корабля, приємно згадати про хвилі, про буревій і вітри, коли припливуть у пристань. І для тих, котрих спіткала хвороба, приємно після хвороби розповідати іншим про лихоманку, яка ледь не довели їх до смерті. Справді, коли минеться лихо, тоді розповідь про нього має приємність, бо тоді душа вже не боїться, а навпаки, відчуває ще більше задоволення, і спогади про минулі прикрощі завжди допомагають краще бачити теперішнє благополуччя.

Коли більша частина міста від страху перед тією грозою переселилася в пустелю, печери та в потайні місця, бо їх звідусіль гнав страх; коли в домах не стало жінок, а на площі не було чоловіків, тільки де-не-де показувалися двоє чи троє, що йдуть разом, і то наче ходячі мерці, тоді ми ходили до судилища, щоб довідатися про кінець справи. І побачивши там зібраними залишки міста, найбільше дивувалися тому, що, незважаючи на безліч народу біля дверей, там була надзвичайно глибока тиша, ніби не було нікого. Всі дивилися один на одного, і ніхто не насмілювався ані запитати в того, що стояв поряд, ані вислухати щось від нього. Кожний підозрював ближнього, оскільки вже багато, понад усяке сподівання, було схоплено на самій площі і тепер знаходилось у судилищі. І всі ми дивилися на небо, безмовно підносили руки, очікуючи вищої допомоги і благаючи Бога, щоб допоміг підсудним, щоб пом’якшив серця суддів і зробив вирок милостивим.

Як із землі бачать тих, котрі гинуть через аварію корабля, однак, будучи утримувані хвилями, прийти до них, подати руку і врятувати від загибелі не можуть, а тільки здалеку з берега простирають руки і зі сльозами благають Бога допомогти потопаючим, так і тут усі в безмовності думкою призивали Бога, благаючи, щоб Він простяг руку до підсудних, які гинуть, наче у хвилях, не дав через вирок суддів спричинити цілковиту аварію корабля і кораблеві потонути.

Так було біля дверей. Коли ж ми ввійшли до середини двору, то побачили ще інше, набагато жахливіше — воїнів, озброєних мечами і палицями, які охороняли тишу навколо суддів, що засідали всередині. Бо всі близькі до підсудних — дружини і матері, і дочки, і батьки стояли перед дверима судилища — то, щоб ніхто, будучи уражений видовищем горя, коли приходилося когось відводити на смерть, не вчинив якого-небудь шуму і безладдя, воїни, наперед поражаючи їхні серця страхом, лякали всіх своїм видом.

Але ось що було найбільш зворушливим: мати і сестра одного з тих, кого допитували на суді, сиділи біля самих дверей судилища, розпростершись на землі, закриваючи обличчя і зберігаючи сором’язливість настільки, наскільки дозволяла крайність горя, являючи собою загальне видовище для всіх присутніх. Не було біля них ані служниці, ані сусідки, ані приятельки, ані будь-кого з родини, тільки вони в убогому одязі тремтіли серед такої безлічі воїнів, упавши на землю біля самих дверей. Вони, слухаючи голос катів, звуки ударів, крики тих, кого бичують, страшні погрози суддів, болючіше страждали від самих підсудних і через кожного, кого карали, терпіли більш жорстокі муки, ніж самі карані. Оскільки в показах інших була небезпека викриття вини (підсудних), тому вони (мати і дочка) як тільки примічали, що когось ударами примушують вказати на винних, а він видає жалюгідні крики, дивлячись на небо, — молили Бога дати йому силу і терпіння, щоб безпеку їхніх близьких не погубила немічність інших, які не змогли винести жорстокого болю від ударів.

І тут знову було те, що із захопленими буревієм. Як ті, тільки побачивши натиск хвилі, яка здалеку піднімається і все більше й більше наростає, і загрожує потопити судно, майже вмирають від страху ще до того, як хвиля наблизиться, так і ці, тільки чули голоси, що розносилися, і крики, боячись, щоб, знеможені від катувань і будучи спонукувані дати показання, не обмовили когось із їхніх рідних, бачили перед очима тисячі смертей. І можна було бачити тортури всередині (судилища) і тортури поза ним. Тих (підсудних) мучили кати, а цих (дружин і сестер) — сила природи і душевне співчуття. І всередині був плач, і плач ззовні: всередині (плач) винних, ззовні — їхніх рідних. Однак не тільки вони, але й самі судді плакали в душі і страждали сильніше за всіх, будучи вимушеними звершувати таку сумну справу.

2. А я, сидячи там і дивлячись на те, що і дружини, і діви, які не виходили з домів, а тепер стали загальним видовищем для всіх, які почивали на м’яких постелях, тепер лежали на землі, які користувалися послугами стількох служниць, євнухів і всякою іншою розкішшю, тепер, позбувшись усього, припадають до ніг усіх, благаючи, щоб кожний по мірі своїх сил допоміг підсудним, щоб від усіх була ніби якась загальна складчина милості, — (дивлячись на це), я пригадав слова Соломона: «Суєта суєт — усе суєта» (Еккл. 1, 2). Так, побачив я, що вповні звершилися як ці, так й інші слова, які говорять, що «всяка плоть — трава, і вся краса її — як цвіт польовий. Засихає трава, в’яне цвіт» (Іс. 40, 6–7). Тоді відкрилося безсилля і багатства, і шляхетності, і знатності, і заступництва друзів, і споріднення, і всього життєвого, — бо вчинений гріх і провина відкинули всю цю допомогу.

Як мати горобців, коли викрадені її діти, прилетівши і побачивши, що гніздо порожнє, не може вирвати своїх викрадених пташенят, але, літаючи біля рук птахолова, виражає цим свою печаль, так робили тоді й ті жінки, коли діти були забрані із їхніх домів й утримувалися в судилищі, ніби в сітях і тенетах, — вони не могли підійти і відібрати в’язнів, а виражали свою печаль тим, що, розпростершись біля самих дверей, плакали, зітхали і намагалися бути біля сторожі.

Спостерігаючи тоді за цим, мені прийшло на думку майбутнє страшне судилище, і я сказав собі: якщо тепер, коли судять люди, ані мати, ані сестра, ані батько, ані будь-хто інший не можуть звільнити підсудних, хоч ті і не винні в учинених буйствах, — хто ж захистить нас на страшному Христовому Суді, коли нас будуть судити? Хто насмілиться подати голос? Хто звільнить тих, кого буде віддано на нестерпні муки? Хоч підсудні були і першими в місті, і цвітом шляхетності, однак раді були б, якби хтось забрав у них все, навіть, якщо потрібно, і саму волю, тільки б дав їм ще тут пожити.

А коли день закінчився і настав глибокий вечір й очікували остаточного вироку, тоді всі були у ще більшій тривозі і молили Бога, щоб сталася бодай якась затримка і зупинка, щоб Він підказав суддям подати те, що було виявлено розслідуванням, на розгляд цареві. Думали, може, від цієї відстрочки буде яка-небудь користь. І підносилися до людинолюбного Бога загальні молитви від народу, щоб Він врятував залишки міста і не допустив зруйнувати його зовсім до основи, і не видно було жодного, хто б без сліз не волав про це. Однак ніщо тоді з усього цього не зворушило суддів, які всередині слухали справу. Вони пильнували тільки про єдине, — щоб провести суворе розслідування злочину. Нарешті, наклавши на винних окови і закувавши їх у залізо, відсилали через площу до в’язниці. І це — людей, які, тримаючи коней, керували громадськими іграми і мали за собою тисячі інших найважливіших посад. Потім накладали арешт на їхнє майно, а на їхніх дверях виднілися печатки. І їхні дружини, яких виганяли з батьківських домів, повністю пережили те, що дружина Іова, — вони, шукаючи притулку, переходили від дому до дому, з місця на місце. І це було для них нелегко, бо кожний побоювався прийняти і прихистити кого-небудь з родичів винних.

Але попри все — постраждалі були задоволені тим, що ще не втратили життя. Ні втрата грошей, ані безчестя, ані ганьба, ані будь-що інше не засмучувало їх. Безмірність горя і те, що вони все ж таки потерпіли менше, ніж очікували, прихилило їхню душу до мудрості. Тоді вони пізнали, наскільки не важкою, а легкою і зручною є для нас чеснота, і що важкою вона здається тільки через нашу байдужість. Ці люди, які колись не пережили б спокійно невеликої витрати грошей, тепер, коли були охоплені великим страхом і, втративши уже весь свій маєток, були в такому стані, начебто знайшли скарб, бо не втратили життя. Так, якби в нас було відчуття майбутньої геєни, і ми пам’ятали б про ті нестерпні муки, то хоч би прийшлося віддати за закони Божі і майно, і душу, і тіло, — ми не печалилися б, знаючи, що здобуваємо більше, — спасіння від майбутніх страждань.

Може, сумна картина розказаного вже достатньо розм’якшила ваше серце, але не печальтеся. Бо я хочу вдатися до більш тонких роздумів і хочу, щоб ваш розум став більш м’яким, тому і зробив це зумисне, — щоб страшною розповіддю змусити ваш розум відкинути всю байдужість і, відвернувши його від усього земного, більш зручно вселити в глибину вашої душі силу слова.

3. І раніше своєю бесідою ми достатньо довели, що в нас лежить природний закон добра і зла. Але щоб наш доказ був більш яскравий, займемося тим же й тепер. Те, що Бог під час самого створення людини створив її такою, що вона знає те й інше, це показують люди. Так, ми всі, коли грішимо, соромимося навіть підлеглих. І часто пан, йдучи до розпусної жінки й побачивши когось із більш скромних слуг, засоромившись, іде геть із цієї негідної дороги. Знову ж таки, коли інші сварять нас негідними словами, ми називаємо це образою і тих, хто її нам завдав, тягнемо до суду, хоч і самі терпимо від цього неприємності. Отже, ми знаємо, що таке порок і що таке чеснота.

Так само і Христос, показуючи і пояснюючи, що Він заповідає не щось нове чи таке, що перевищує нашу природу, але те, що споконвіку вклав у нашу совість, після того, як виголосив багато блаженств, сказав: «Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7, 12). Не потрібно, говорить, багато слів, ані великих законів, ані різних наставлянь — нехай законом буде твоя воля. Ти хочеш отримати блага? Твори добро іншому. Хочеш, щоб тебе хвалили? Похвали іншого. Хочеш, щоб тебе милували? Помилуй ближнього. Хочеш, щоб тебе любили? Полюби сам. Хочеш бути першим? Уступи першість іншому. Сам будь суддею, сам будь законодавцем свого життя. І знову: «Що ненависне тобі самому, того не роби нікому» (Тов. 4, 15). Ці слова ведуть до уникнення гріха, а попередні — до звершення чеснот. «Що ненависне тобі самому, того не роби нікому». Не любиш терпіти образи? Не ображай іншого. Не любиш, щоб тобі заздрили? Сам не заздри іншому. Не любиш, щоб тебе обманювали? Сам не обманюй іншого. Та й взагалі, якщо у всіх випадках будемо тільки дотримуватися цих двох наставлянь, — нам не потрібні будуть інші наставляння. Знання чеснот вклав у нашу природу Бог, але приводити їх у дію і виконувати надав нашій волі.

Можливо, сказане не зовсім зрозуміле, тоді я постараюся зробити його більш зрозумілим. Щоб знати, що цнотливість — це добро, для цього нам не потрібні розмірковування чи наставляння, бо ми це знання маємо від природи. І не потрібні ані зусилля, ані турботи, щоб вишукувати й довідатися, чи цнотливість є доброю і корисно, чи навпаки. Це всі ми єдиним голосом визнаємо, і ніхто не має сумнівів щодо цієї чесноти. Так само блуд вважаємо злом, і тут також нам не потрібні ані зусилля, ані повчання, щоб довідатися про злочинність цього гріха. Всі ми від природи навчені цьому і хвалимо чесноти, хоч і не чинимо їх, так само як ненавидимо гріх, однак звершуємо його. З боку Бога найбільшим благодіянням було те, що Він нашу совість і волю направив любити чесноту і ворогувати проти гріха ще до звершення їх ділами.

Отже, як сказав я, знання про те й інше закладено в совісті всіх людей, і нам не потрібні жодні вчителі, щоб про те й інше довідатися, оскільки сама діяльність передана нашій волі, старанням і трудам. Чому так? Бо якби Бог учинив так, що все було би даром природи, тоді ми залишилися б без вінців і без нагород. Як безсловесні за ті досконалості, якими вони володіють від природи, не можуть мати ані нагороди, ані схвалення, так і ми не отримали б нічого. Природна досконалість служать похвалою і честю не для того, хто нею володіє, а для Того, Хто її дав. Ось чому Бог не надав усього природі. З іншого боку, Він не допустив, щоб і воля взяла на себе весь тягар, і знання, і виконання, щоб вона не жахнулася труднощів чесноти. Навпаки, совість наказує їй, що робити, а для виконання цього вона докладає власних трудів. Отже, те, що цнотливість — це добро, ми знаємо без усяких трудів — це знання від природи. Але дотриматися цнотливості ми не могли б, якби не докладали зусиль, не приборкували похоті й не використовували чималих трудів. Це вже не дано нам від природи, як знання, а вимагає з нашого боку ретельності і старання.

Однак не тільки цим (Бог) полегшив для нас тягар, але ще й іншим способом, — допустив, щоб деякі із досконалостей були у нас природними. Так, для всіх природно обурюватися разом із ображеними (ми тут же стаємо ворогами тих, котрі скривдили, хоч самі ніскільки не постраждали), радіти з тими, котрі отримують захист і допомогу, печалитися через прикрощі інших і відчувати приємність від взаємної любові. Щоправда, обставини спричиняють між нами ворожість, але взагалі ми відчуваємо один до одного любов. Вказуючи якраз на це, один мудрий сказав: «Усяка тварина любить подібне собі, і всяка людина — ближнього свого» (Сир. 13, 19).

4. Бог нам дав, крім совісті, багато й інших учителів, а саме: дітям — батьків, рабам — господарів, жінкам — чоловіків, учням — наставників, законодавців і суддів — підданим, і друзів — друзям. Ми часто навіть від ворогів отримуємо користі не менше, ніж від друзів: коли вони докоряють нам за провини, то спонукують нас, навіть мимоволі, виправлятися.

А стільки вчителів дав нам Бог для того, щоб нам було легше знайти і зробити корисне, оскільки чимало є таких, які, спонукаючи нас до цього, не дають нам ухилитися від корисного. Якщо ми зневажимо батьків, то, боячись начальників, напевно, будемо скромніші. Якщо і їх знехтуємо і будемо грішити, то вже не зможемо уникнути докору совісті. Якщо і на неї не будемо зважати і не послухаємо, то станемо кращими, коли будемо боятися думки громади. Якщо і цього не засоромимося, тоді напоумити нас зможе, навіть проти волі, природжений страх перед законами. Так, молодих людей беруть під свою опіку і виправляють учителі і батьки, а старших — законодавці і начальники. Раби, як більш схильні до безтурботності, примушуються до належної діяльності, крім названих осіб, ще й господарями, а дружини — чоловіками. І взагалі у нашого роду є зі всіх боків чимало огорож для того, щоб не захоплюватися і не впадати у гріх.

Але понад усе нас ще вчать і хвороби, і прикрі обставини. Так, і бідність утримує, і втрата напоумляє, і небезпека упокорює, і багато чого іншого. Ти не боїшся ані батька, ані вчителя, ані начальника, ані законодавця, ані судді? Не соромишся друга? Тебе не долає ворог? Не напоумляє господар? Не повчає чоловік? Тебе не виправляє совість? А ось приходить тілесна хвороба — і часто виправляє усе. Так само і втрата робить зухвалого скромним. А ще важливіше те, що велику користь приносять нам не тільки наші власні, але й чужі прикрощі. Навіть коли самі нічого не терпимо, а тільки бачимо, як страждають інші, ми врозумляємося не менше за них.

Це буває і стосовно добрих діл. Як від того, коли злі караються, а інші стають кращими, так і тоді, коли добрі роблять щось гарне, то чимало, захоплюючись ними, їх наслідують. Так трапилося і з застереженням від клятв. Чимало, побачивши, що інші покинули цю злу звичку, почали наслідувати їхню старанність і самі подолали цей гріх. Тому ми ще більш старанно знову беремося за це умовляння. Нехай ніхто не говорить мені, що вже чимало виправилося. Потрібно не чимало, а щоб усі (виправилися). Поки не побачу цього, не зможу заспокоїтися. Пастир мав сто овець, але коли заблудилася одна, він не задовольнявся цілістю дев’яноста дев’яти, поки не знайшов ту, котра заблудила, і не привів її до отари (Мф. 18, 12–13). Хіба не бачиш, що це буває з тілом? Якщо вдаримося до чогось і зламаємо один ніготь, то біль із цим членом відчуває все тіло.

Тому не говори, що тих, котрі не виправилися, залишилося вже небагато, а дивися на те, що ці деякі, не виправившись самі, псують і чимало інших. Серед коринф’ян був один блудник, однак Павло так печалився, начебто гинуло ціле місто. І справедливо, бо він знав, що коли цей не напоумиться, то хвороба швидко піде своїм шляхом й осягне всіх. Недавно я бачив у судилищі зв’язаними знатних мужів, яких потім вели по площі. І коли деякі дивувалися надмірності цього безчестя, то інші говорили:

— Чому дивуватися, де суд, там знаменитість не допомагає.

Отже, тим більше не допоможе знаменитість там, де буде безчестя!

5. Тож будемо себе збуджувати роздумами про це, бо коли ви зі свого боку не докладете старання, тоді всі наші труди будуть даремними. Чому так? Тому що справа повчання не така, як інші мистецтва. Майстер срібних справ якою викарбує посудину і поставить, такою застане її, коли прийде наступного дня. І мідник, і мармурник, і всякий художник, яким залишать свій виріб, таким і застануть. У нас не так, а зовсім навпаки, бо ми формуємо не бездушні сосуди, а розумні душі, тому і знаходимо вас не такими, якими залишаємо. Бо після того, як ми тут з великими зусиллями вас настроїмо, виправимо, зробимо більш старанними, то після виходу звідси вас зі всіх боків оточує безліч усяких справ і знову розбещує, завдаючи нам ще більше труднощів.

Тому прошу і благаю, подайте нам руку допомоги, і скільки я тут піклуюся про ваше виправлення, стільки ж і ви, вийшовши звідси, покажіть дбайливості щодо свого спасіння. Якби було можливо, щоб я за вас робив добро, а ви за добрі справи отримували нагороду! Тоді я не турбував би вас так. Але що робити? Це неможливо — Господь віддасть кожному за його діла. І ось, як мати, бачачи дитя в гарячці, ставши біля нього, коли воно мучиться і горить, зі сльозами говорить до хворого дитяти:

— О, якби я могла, дитино, взяти на себе твою гарячку і на себе перейняти цей жар!

Так і я говорю тепер: о, якби я міг за всіх вас потрудитися і зробити добро! Але це неможливо, неможливо! Кожен мусить сам дати звіт за свої діла, і ще не було такого, щоб хтось був покараний за іншого. Тому я у скорботі і плачу, що коли в той день ви будете засуджені, я не зможу допомогти вам, та й не маю я такої відваги перед Богом. А якби й була в мене відвага, — то я не святіший за Мойсея і не праведніший за Самуїла, які хоч яких високих чеснот досягли, однак Бог сказав, що вони ніскільки не зможуть допомогти юдеям, бо сам народ упав у велику байдужість (Єр. 15, 1).

Отже, оскільки ми відповідно до своїх діл можемо отримати і кари, і спасіння, то постараймося, благаю, сповнити разом зі всіма і цю заповідь, щоб, відійшовши звідси з доброю надією, ми отримали обіцяні блага, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві, зі Святим Духом, нині і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 06.07.2016.