«Наша Парафія»

Про те, що скорбота корисна тільки для знищення
гріха. На слова: «На початку створив Бог небо
і землю», із чого видно, що створення світу
є джерелом найбільшої розради, і на слова:
«Адаме, де ти?». Про уникнення клятв

1. Багато і про різне говорив я вчора до вашої любові, але якщо неможливо із того запам’ятати все, то прошу вас запам’ятати особливо те, що Бог наслав на нас скорботу не через будь-що інше, а тільки через гріх, і це Він підтвердив ділами. Коли ми печалимося і засмучуємося через утрату майна, через хворобу, через смерть та через інші прикрощі, які осягають нас, то від тієї печалі не тільки не отримуємо ніякого полегшення, а ще збільшуємо прикрість. А коли будемо печалитися і засмучуватися через гріхи, тоді зменшимо тягар гріха, великий (гріх) робимо малим, а часто і зовсім згладжуємо його. Пам’ятайте про це постійно, щоб ви печалилися тільки через гріх, а не через будь-що інше. Пам’ятайте також і про те, що гріх, принісши в наше життя смерть і скорботи, ними ж і винищується, як це ясно ми показали перед цим.

Отже, нічого не будемо так боятися, як гріха і злочину. Не будемо боятися покарання — й уникнемо покарання, бо і три юнаки не злякались печі — й уникнули печі. Такими повинні бути раби Божі! Якщо виховані у Старому Завіті, коли ще не була знищена смерть, не були зламані ворота мідні і не розтрощені засуви залізні, якщо тоді вони зустрічали смерть настільки мужньо, то яке виправдання чи яке вибачення будемо мати ми, які, отримавши таку благодать, не досягаємо бодай однакової з ними міри в чесноті тепер, коли смерть є тільки однією назвою без значення? Смерть — це не що інше, як сон, подорож, переселення, заспокоєння, тиха пристань, рятування від сум’яття і звільнення від життєвих турбот.

Але тут ми призупинимо слово розради, бо вже п’ятий день утішаємо любов вашу і, здається, стаємо вже тягарем. Правда, для уважних досить і сказаного, а для легкодухих не буде ніякої користі, якщо до сказаного додамо і ще більше. Час уже нам перевести повчання на пояснення Писання, бо коли б ми нічого не сказали про це лихо, нас звинуватили б у жорстокості і нелюдськості. Так само, якби ми постійно тільки й говорили про нього, нас справедливо звинуватили б у малодушності. Отже, доручивши душі ваші Богові, Який може звернутися до вашого серця (Іс. 40, 2) і вигнати з нього всяку печаль, приступимо тепер до звичайного наставляння, тим більше, що взагалі всяке пояснення Писання подає втіху і підбадьорення.

Отже, хоч ми, очевидно, ухиляємося від втіхи, але через пояснення Писання знову торкаємося цього ж. А що все Писання уважним подає втіху, — це я поясню вам тут же. Навіть не буду розглядати історичних розповідей Писання і відшукувати (у ньому) будь-які утішливі слова, а навпаки, щоб яскравіше показати підтвердження своєї обіцянки, візьму книгу, яку ми нині читаємо, і, коли хочете, запропоную вам її початок і вступ, у якому, здається, взагалі нема навіть сліду розради і зовсім відсутні втішливі слова, — і цим поясню сказане мною. Що ж це за вступ? «На початку створив Бог небо і землю. Земля ж була безводна і порожня, і темрява була над безоднею» (Бут. 1, 1). Чи подумав хтось із вас, що у цих словах є розрада в скорботі? Хіба це не історична розповідь, хіба це — не повчання про створення?

2. Хочете, щоб я показав, що в цих слова прихована розрада? Отже, підбадьортеся й уважно слухайте те, що буде сказано. Коли почуєш, що небо, землю, море, повітря, води, безліч зірок, два великі світила, рослини, чотириногих, тварин, які плавають і літають, і взагалі все видиме Бог створив для тебе, для твого спасіння і слави, то чи не відчуєш тут же достатню розраду? І чи не найбільший доказ Божої любові відкриєш для себе тоді, коли усвідомиш, що настільки прекрасний, великий і дивовижний світ Бог покликав до буття для тебе — такого малого? Тому, коли почуєш, що «на початку створив Бог небо і землю», не залишай цих слів поза увагою, але обійди думкою (всю) широту землі і задумайся, який розкішний і багатий стіл розкрив Він перед нами і яку велику насолоду запропонував нам зі всіх боків! А що найважливіше, — настільки прекрасний і великий світ Він дав нам не як нагороду за труди і не як відплату за добрі справи, а як тільки створив нас, так тут же вшанував наш рід цим царством.

«Сотворімо людину, — говорить, — за образом Нашим і за подобою Нашою» (Бут. 1, 26). Що значить: «за образом Нашим і за подобою Нашою»? Має на увазі образ влади: як, говорить, на небі немає нікого вище Бога, так на землі нехай не буде нікого вище людини. Отже, Бог вшанував людину, по-перше, тим, що створив за образом Своїм; по-друге, тим, що дав нам владу не як нагороду за труди, а як щирий дар свого людинолюбства; по-третє, тим, що цю владу зробив для нас природженою. Одні начальства природжені, а інші такі, що вручаються. До першого належить, наприклад, панування лева над чотириногими чи орла над птахами, до останнього — панування царя над нами — він не від природи панує над (своїми) ближніми, а тому нерідко втрачає свою владу. Таким є все, що дається не від природи, — воно легко змінюється і переінакшується. Але не так з левом: він від природи володарює над чотириногими, так само як і орел над птахами. Тому в цих породах тварин царственна гідність завжди спадкова, і ніхто не побачить, щоби лев будь-коли склав із себе царювання.

Таку ж царську гідність Бог дарував і нам від початку і поставив нас над усім. Та не тільки цим вшанував Він нашу природу, але й особливістю самого місця, визначивши нам прекрасним помешканням рай і обдарувавши нас розумом і безсмертною душею.

Але не буду навіть говорити про це. Скажу, що багатство піклування Божого настільки велике, що Його доброта і людинолюбство може виявлятися не тільки в тому, чим Він нас вшанував, але й навіть у покараннях. Якраз саме це і прошу вас особливо твердо знати, що Бог однаково благий: і коли виявляє честь і нагороджує, і коли карає. Тому, коли в нас виникнуть суперечки з язичниками чи з єретиками і розмірковування про людинолюбство і благість Божу, то будемо доводити Його благість не тільки тим, чим Він нагородив нас, але й самими покараннями. Якщо Бог благий тільки тоді, коли виявляє честь, і не благий, коли карає, то Він благий тільки наполовину. А це не так, ні! Це, звичайно, буває у людей, коли вони карають у гніві і пристрасті. Але Бог, будучи безпристрасним, нагороджує Він чи карає, — однаково благий. І Його погроза геєною доводить доброту не менше, ніж обіцяння Царства.

Як це? Поясню. Якби Він не погрожував геєною, якби не приготував покарання, то багато хто не одержав би Царства. Багатьох схиляє до чесноти не стільки обіцянка благ, скільки погроза нещастям, — вселяючи страх, Він змушує і спонукає піклуватися про душу. Отже, хоч геєна і протилежна Царству Небесному, але те й інше веде до однієї мети — спасіння людини — це (Царство) залучає до себе, а та (геєна) примушує йти до нього і страхом виправляє байдужих.

3. Не без причини я говорю про це, а тому, що часто під час голоду, посухи чи війни, при вияві царського гніву та в інших подібних неприємних випадках є такі, які зваблюють простодушних і говорять, що ці нещастя несумісні з Провидінням Божим. Тому, щоб ми не обманювалися, а добре знали, що чи посилає на нас Бог голод чи війну, чи якесь інше нещастя, робить Він це через людинолюбство і велике піклування, я і вважаю за потрібне зупинитися на цьому слові.
Так і батьки дітей, яких особливо люблять, позбавляють їжі, завдають побоїв, карають безчестям та багатьма іншими засобами виправляють свавільних. І все ж таки вони — батьки. І особливо вони батьки якраз не тільки тоді, коли пестять дітей, а саме тоді, коли завдають таких покарань. Якщо ж про людей, які часто бувають надміру охоплені обуренням і гнівом, говоримо, що вони карають тих, кого люблять, не через жорстокість і нелюдськість, а через турботу і любов, то тим більше так треба думати про Бога, Який величністю Своєї доброти перевершує всяку батьківську любов. А щоб ти не подумав, що це сказано безпідставно, тому звернемося до самого Писання.

Коли людина була спокушена й обманута лукавим демоном, погляньмо, як тоді Бог повівся з тим, хто вчинив такий гріх: чи погубив його цілковито? Справедливість вимагала того, хто сподобився такої милості, не зробивши нічого доброго, і потім негайно ж відступив від Бога, повністю знищити і погубити. Однак Бог не зробив цього, не знехтував і не відкинув того, хто показав себе настільки невдячним до Благодійника, але — йде до нього, як лікар до хворого. Не пропускай, улюблений, цих слів поза увагою, але подумай, як це, — що Він не послав ангела, ні архангела, ані когось іншого з рабів, подібних до людини, але Сам Господь зійшов до того, хто впав, і підняв лежачого. Прийшов до нього сам на сам, як друг до нещасного друга, який упав у велике горе. А те, що Він зробив це через Своє велике піклування, показують і самі слова, які Він промовив до нього, — вони розкривають Його невимовну любов. Але що говорити про всі слова? Вже перше слово тут же розкриває Його любов. Він не сказав, як би належало сказати ображеному:

— Нечестивий і непотрібний! Ти сподобився від Мене такої милості, наділений такою царською владою, звеличений перед усіма на землі без усякої заслуги, вповні отримав запоруку Мого піклування і вірний доказ провидіння, і ти лукавому демону, згубнику і ворогові твого спасіння повірив більше, ніж Господу і Провидцеві! Що він зробив для тебе такого, як (зробив) Я? Хіба не для тебе Я створив небо, землю, море, сонце, місяць, усі зорі? Ангелам не дано потреби в такому творінні, а для тебе і для твого спокою Я створив такий прекрасний і великий світ. А ти, повіривши нічого не вартим словам, лукавій та оманливій обіцянці більше, ніж насправді вчиненому благодіянню і піклуванню, віддався йому (дияволу) і потоптав Мої закони!

Це і більше цього варто було б сказати Ображеному, але Бог вчинив не так, а зовсім навпаки. Він тут же підняв лежачого вже першими словами — Він перший покликав його і, зляканого та тремтячого, змусив підбадьоритися. А краще сказати: показав любов і велике піклування про нас не тільки в тому, що перший покликав його, але й у тому, що назвав його по імені і сказав: «Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9). Усі ви знаєте, що це свідчить про справжню любов. Так зазвичай роблять і ті, котрі волають до померлих: вони безупинно повторюють їхні імена, тоді як ті, що ненавидять і озлоблені на будь-кого, навпаки, не можуть навіть згадати імен своїх образників. Так Саул, хоч і нічим не був ображений, навпаки, сам багато і сильно ображав Давида, через відразу і ненависть до нього не хотів навіть згадувати його імені. Помітивши, що всі зібралися в нього, а Давид не прийшов, що говорить? Не сказав: «Де Давид? — але. — Де син Ієссеїв?» (1 Цар. 20, 27), — назвав його по батькові. Так само роблять і юдеї стосовно Христа. Оскільки вони Його не любили і ненавиділи, то не сказали: «Де Христос? — але. — Де Він» (Ін. 7, 11).

4. Але Бог, бажаючи і в цьому показати, що гріх не погасив любові і непослух не знищив у Ньому благовоління до людини, а що Він ще піклується і клопочеться про того, хто впав, говорить: «Адаме, де ти?» І (говорить так) не тому, що не знав, де він був, а тому, що в тих, котрі згрішили, вуста бувають зімкнені: гріх зупиняє в них язик, совість утримує його, і вони стають безмовними, зв’язаними мовчанням, наче ланцюгом. Отже, бажаючи викликати в Адама сміливість до розмови, додати йому бадьорості і спонукати до виправдання свого гріха, щоби міг отримати бодай якесь прощення, Бог Сам першим покликав його. Назвавши його ім’я (Адама), Він набагато зменшив у ньому боязливість, цим закликом прогнав його страх і відкрив йому вуста. Ось чому і сказав: «Адаме, де ти?»

— В іншому становищі, — говорить, — Я залишив тебе, а в іншому тепер знаходжу: залишив у відвазі і славі, а знаходжу тепер у безчесті та мовчанні.

Поглянь ще на піклування Боже. Він не покликав Єву, не покликав змія, але того, хто найлегше згрішив, того першим і веде на суд; щоби, почавши з того, хто міг заслуговувати на деяке прощення, зробити більш милостивий вирок і для тієї, котра тяжко згрішила. Водночас судді не самі допитують своїх підлеглих, які мають таку ж, як і вони, природу, але обирають посередником кого-небудь зі своїх служителів, і, коли допитують злочинців, наказують йому передавати свої запитання підсудним і так через нього і говорять, і вислуховують те, що хочуть. А Бог не вважав за потрібне мати між собою і людиною посередника, — Він Сам особисто судить і розпитує.

Крім цього, гідне подиву й те, що Він ще й виправляє гріхи. Судді, коли впіймають розбійників чи тих, що розкрадають гробниці, піклуються не про те, як зробити їх кращими, але щоб покарати за злочини. Бог зовсім навпаки: коли впіймає грішника, то не про те піклується, щоб його покарати, але щоб виправити, зробити кращим і надалі недосяжним для гріха. Таким чином Бог водночас і суддя, і лікар, і вчитель. Як суддя — допитує, як лікар — виправляє, як учитель — наставляє тих, котрі згрішили, і вводить їх у всяку премудрість.

Якщо ж тільки просте і коротке слово виявило настільки велике піклування Бога, то що, якби ми прочитали вам про весь цей суд (над Адамом) і вповні виклали всю цю подію? Бачиш, як усе Писання служить для розради і наставляння? Але про це скажемо у свій час, а насамперед потрібно б сказати, коли дана ця Книга: не спочатку, не відразу ж після Адама це написано, а після багатьох поколінь. Також заслуговує розгляду те, чому написано це після багатьох поколінь, чому тільки для юдеїв, а не для всіх людей, чому єврейською мовою і чому в пустелі Синайській? Не без причини ж Апостол згадує про це місце і цим наводить нас на важливу думку, коли говорить: «Це два завіти: один від гори Синайської, що народжує в рабство» (Гал. 4, 24).

5. Багато й іншого потрібно б досліджувати, але бачу, що час не дозволяє нам пуститися зі словом у таке море. Тому, відклавши це до зручного часу, знову поговоримо з вами про уникання клятв і попросимо любов вашу подбати про це з великим старанням.

Хіба не дивно, що слуга не сміє назвати свого господаря по імені будь-коли і без потреби, — а ми ім’я Господа ангелів вимовляємо скрізь без потреби та з великою недбалістю! Коли потрібно тобі взяти Євангеліє, ти, умивши руки, береш його з великою повагою і благоговінням, із трепетом і страхом, а ім’я Господа Євангелія носиш скрізь на язиці без потреби? Чи хочеш знати, як вимовляють ім’я Його небесні сили, з яким трепетом, з яким жахом, з яким піднесенням? «Бачив я, — говорить, — Господа, Який сидить на престолі високому і величному… І навколо Нього стояли Серафими… І взивали вони один до одного і говорили: «Святий, Святий, Святий Господь Саваоф! Уся земля повна слави Його» (Іс. 6, 1–3). Бачиш, з яким страхом, з яким трепетом називають Його вони, коли славословлять і оспівують? Ти призиваєш Його з великою недбалістю і в молитвах, і проханнях, коли належало б тремтіти, бути обережним та уважним. А в клятвах, де і зовсім не випадало б згадувати це дивовижне ім’я, сплітаєш всілякі божіння одне за одним!

І яке можемо мати вибачення, яке виправдання, навіть тисячу разів посилаючись на звичку? Розповідають про якогось язичницького ритора, що він мав дурну звичку: коли йшов, то постійно сіпав правим плечем. Однак він переміг цю звичку — почав класти на обидва плечі гострі ножі, щоб через побоювання порізатися відучити цю частину тіла від недоречного руху. Зроби ж і ти те саме з язиком, тільки замість ножа наклади на нього страх Божої кари — і неодмінно досягнеш успіху. Бути не може, щоб залишився без успіху той, хто робить це дбайливо і старанно.

Тепер ви хвалите мої слова, але, коли виправитеся, будете ще більш хвалити не тільки нас, але і самих себе: будете з великим задоволенням слухати те, що буде сказано, і з чистою совістю вимовляти ім’я Бога, Який так береже тебе, що говорить: «І головою твоєю не клянися» (Мф. 5, 36). А ти так зневажаєш Його, що навіть клянешся Його славою!

— Але що мені, — кажеш, — робити з тими, котрі ставлять мене перед необхідністю?

Перед якою це необхідністю, людино? Нехай усі пізнають, що ти скоріше зважишся все перетерпіти, ніж переступити закон Божий, — і не будуть тебе примушувати. Не клятва дає людині довіру, а свідчення життя, чесна поведінка і добра слава про неї. Чимало було таких, що часто надривалися клянучись — і нікого не переконували, а інші тільки поклоном голови здобували собі більше довір’я, ніж ті, що стільки клялися. Знаючи про це і маючи перед очима кару, яка очікує тих, котрі клянуться, відійдемо від цієї злої звички, щоби після цього перейти і до інших чеснот і отримати майбутні блага, яких щоб сподобилися всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава, держава і честь Отцеві і Святому Духові нині, і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 05.07.2016.