«Наша Парафія»

Виголошена в Антіохії під час пресвітерства
у Старій церкві1, на слова: «Вживай небагато вина
зароди шлунка твого і частих твоїх недуг»
(1 Тим. 5, 23)

1. Ви чули апостольський голос, небесну трубу, духовну ліру? Справді, голос, наче труба, подаючи страшний бойовий сигнал, лякає ворогів і піднімає занепалих духом своїх, і в тих, котрі його чують, збуджує велику мужність і робить непереможними для диявола. Або як ліра, яка, приємно насолоджуючи нас, приборкує пориви нечистих помислів і разом із задоволенням подає і велику користь.

Отже, ви сьогодні чули, як Павло розмовляє з Тимофієм про багато важливих речей? Він писав йому в посланні про рукоположення: «Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів» (1 Тим. 5, 22). І показавши, що за гріхи одних покаранню разом з ними піддадуться й інші, вказав на велику небезпеку такого беззаконня, бо через хіротонію вони надають сили безчестю. Далі він говорить: «Вживай небагато вина заради шлунка твого і частих твоїх недуг» (1 Тим. 5, 23). Він говорив з нами сьогодні і про покірність слуг, і про божевілля грошолюбів, і про безрозсудність багатих, і про чимало іншого. Оскільки зараз розтлумачити все неможливо, то що бажаєте, улюблені, щоб ми взяли зі сказаного для бесіди з вами?

У прочитаному, наче на лузі, я бачу безліч різноманітних квітів, безліч троянд, фіалок і лілій, — усюди розсіяні різноманітні і рясні плоди духу і великі аромати. А краще сказати, читання божественних Писань — це не тільки луг, але і рай, бо ці квіти мають не тільки звичайні аромати, але і плоди, які можуть насичувати душу.

То що ж бажаєте, щоб ми подали вам сьогодні зі сказаного? Бажаєте, щоб ми зайнялися тепер тим, що здається найлегшим і зрозумілим для кожного? Я згідний, та й вам, добре я знаю, це сподобається. Але що найлегше? Що ж, як не те, що видається і легким для кожного, і може бути коротко виражене? Що ж це? «Вживай небагато вина заради шлунка твого і частих твоїх недуг». Отже, звернемо всю бесіду на ці слова.

Не через честолюбство ми це робимо і не з бажання похвалитися даром слова, бо говоримо не від себе, а те, що вселяє благодать Духа. Говоримо для того, щоб розбудити безтурботних слухачів і переконати, наскільки великим є скарб Писань і наскільки читати їх неуважно є ненадійно і небезпечно. Справді, якщо станеться так, що це легке і зрозуміле слово, яке, як багатьом здається, не містить нічого важливого, може посприяти нам для великого багатства і пізнання найвищої мудрості, то набагато більше ті (слова), що самі по собі виявляють своє багатство, наповнять незліченними скарбами тих, котрі прислухаються до них. Тому не будемо нехтувати тими думками Писань, які вважаються незначними, бо і вони від благодаті Духа. А благодать Духа ніколи не буває малою й убогою, а є великою, дивною і гідною щедрот Того, Хто їх подає.

Тож будемо слухати їх не поверхово. Адже ті, що очищають руду, кинувши її в плавильну піч, виймають не тільки шматки золота, але й з великою старанністю збирають маленькі крупинки. А оскільки і ми очищаємо золото, вийняте з апостольських рудників, то кидаємо його не у плавильню, а вкладаємо у свідомість вашої душі; не полум’я розпалюємо, а запалюємо вогонь духу. Тому будемо старанно збирати навіть маленькі крупинки. Бо хоч і коротке слово, зате має велике значення. Як дорогоцінне каміння ціниться не вагою загальної речовини, а красою, так і читання божественних Писань. Язичницька наука, розкриваючи багато вульгарності і вселяючи слухачам чимало дріб’язковості, відпускає їх з пустими руками, оскільки вони не отримують бодай чогось доброго. Благодать же Духа не так, а зовсім навпаки: вона всім, хто слухає її, декількома словами вселяє мудрість, і часто буває достатньо взяти звідси тільки один вислів, щоб мати опору на весь життєвий шлях.

2. Якщо тут таке багатство, то встаньмо і тверезою свідомістю сприймімо те, що буде сказано, бо я маю намір заглибитися словом далеко. Багатьом здається, що згадані настанови і непотрібні, і зайві. Говорять:

— Хіба Тимофій сам не міг знати, чим треба лікуватися, а очікував довідатися про це від учителя? Невже учитель не тільки дав веління, але й висловив це на письмі, викарбувавши його в посланні, ніби на мідному стовпі, і не посоромився написати про це учневі в посланні, визначеному для народного читання?

Це вчинено для того, щоб ти знав, що наставляння не тільки не зайве, але й необхідне і надзвичайно корисне. І це — тобто, що воно було не тільки сказане, а викладене письмово і через послання передане всім прийдешнім поколінням, — не Павлова справа, а благодаті Духа.
Тепер перейду до самого доказу. Справді, поряд із цим деякі не менше дивуються і дещо іншому, запитуючи себе:

— Чому Бог допустив, щоби муж, який мав таке натхнення, муж, кістки й останки якого виганяли демонів, піддався такій хворобі?

Так, він не просто хворів, а постійно і безупинно, недуги, що безупинно йшли одна за одною, не давали йому перепочинку бодай на короткий час. З чого це видно? Із самих слів Павла. Він не сказав: «Заради недуги», але: «Заради недуг». І не просто недуг, а вказав і на їхню безперервність: «Частих твоїх недуг». Нехай вислухають це ті, котрі, піддавшись тривалій хворобі, нарікають (на свої страждання) і знемагають.

Але питання полягає не тільки в тому, що він (Тимофій), будучи святим, хворів, і хворів безупинно, а в тому, що йому були довірені і суспільні справи. Якби він був одним із тих, котрі відійшли на вершини гір, усамітнено облаштували свої помешкання й обрали життя, далеке від суспільних занять і трудів, то питання не було б таким складним. Але піддати путам недуги мужа, поставленого на служіння суспільне, мужа, якому довірені турботи про багато церков, який з такою запопадливістю і старанням упорядковує цілі міста, народи і весь світ, — це може надзвичайно збентежити того, хто не ставиться до цього з належною увагою.

Справді, якщо вже не заради себе, то принаймні заради інших, він повинен би бути здоровим. Він був вождем особливо доблесним. Він воював, говорить (Писання), не тільки з невірними, але і з демонами, і з самим дияволом. Ці вороги, розсіваючи військо і захоплюючи в полон, нападали з великою силою. А він міг навернути до істини незліченну кількість і був немічний. Якщо через хворобу, говорить, хоч і не було будь-якої втрати для справи, однак вона була здатна зробити боязкими і більш безтурботними вірних. Якщо воїни, коли бачать свого вождя прикутим до постелі, стають сумними і нерішучими в битві, то набагато природніше, коли вірні, побачивши свого вчителя, який вершив стільки знамень, у постійних недугах і тілесних стражданнях, можуть відчувати властиве людям. Але не тільки це, але й дещо ще інше викликає сумніви, а саме: чому Тимофій, перебуваючи в такому стані, ані сам не зцілив себе, ані його учитель? Вони піднімали мертвих, виганяли демонів, цілковито панували над смертю, а одного немічного тіла не зцілили? Явивши таку велику силу і за життя, і після смерті на чужих тілах, не відновили шлунка того, який занедужав?

Однак найважливіше в тому, що Павло після безлічі величних знамень, які він звершив одним простим словом, не соромився і не відчував докорів совісті писати Тимофієві, щоб він удавався до послуг вина. Це вважається особливо важливим не тому, що ганебно пити вино, зовсім ні! Це вчення єретиків. А тому, що він не вважав ганебним те, що без допомоги вина не можна виправити хворого органу, і настільки був далекий від сорому щодо цього, що навіть виставив це (наставляння) на видовище всім майбутнім поколінням.

Бачите, до якої глибини ми довели своє слово? Бачите, як те, що видається незначним, викликає безліч запитань? Вкажемо і на рішення. Я для того і зійшов до великої глибини, щоби, налаштувавши ваш розум, підготувати наші думки.

3. Але, перш ніж винести рішення щодо цих питань, дозвольте мені сказати дещо про чесноту Тимофія та піклування Павла. У кого ж, справді, могла бути більш ніжна любов, як не в того, хто, перебуваючи досить далеко і будучи зайнятий безліччю справ, так піклувався про здоров’я шлунка учня і так дбайливо писав про лікування хвороби? З іншого боку, що могло рівнятися з чеснотою Тимофія? Він настільки нехтував розкошами і зневажав пишність столу, що через надто суворий спосіб життя і надмірний піст навіть занедужав. А про те, що він таким був не від природи, а саме постом та вживанням води зруйнував силу шлунка, послухайте, як виразно говорить сам Павло. Він не просто сказав: «Вживай небагато вина», а сказавши попередньо: «Надалі пий не саму воду», потім уже додав і пораду — вживати вино. Тобто він зазначив, що до того часу Тимофій пив воду і через те захворів.

Хто не подивується його мудрості і суворості? Він досяг самих небес, зійшов на вершину чеснот, і це засвідчив про нього його вчитель словами: «Я послав до вас Тимофія, мого улюбленого і вірного в Господі сина» (1 Кор. 4, 17). А коли Павло називає його сином, і сином вірним і улюбленим, то цих слів достатньо, щоб виразити всю його чесноту, оскільки судження святих далекі від будь-якої пристрасті і не залежать ані від прихильності, ані від ворожості. Тимофій не викликав би такого подиву, як це є тепер, якби він був сином Павла природно, бо, будучи абсолютно не рідним йому по плоті, він, старанно зберігаючи в усьому риси його мудрості, усиновив йому себе через спорідненість у чесноті. Він, наче телець, спряжений з волом, тягнув з ним по всьому світу ярмо і, з огляду на свій вік, ніскільки не ослаблявся, а прагнув бути у трудах суперником з учителем. І знову свідок цьому сам Павло, який говорить: «Тому нехай ніхто не зневажає його;…бо він робить діло Господнє, як і я» (1 Кор. 16, 11–10). Бачиш, як він свідчить про ревність (Тимофія), яка рівняється із його ревністю? Потім, щоб не подумали, начебто він говорить це з прихильності, робить свідками чесноти свого сина самих слухачів: «А його вірність вам відома, бо він, як син батькові, служив мені у благовістуванні» (Флп. 2, 22).

Але, піднявшись навіть до такої висоти досконалості, він і тоді не був самовпевнений, а залишався сором’язливим і надзвичайно боязким, через що і суворо постив, і не відчував того, що буває з багатьма тими, котрі, попостивши тільки десять чи двадцять місяців, тут же все покидають. Він же не зазнав будь-чого такого і навіть про себе не сказав чогось на кшталт:
— Для чого мені тепер постити? Я переміг, запанував над пристрастями, умертвив своє тіло, демонів залякав, диявола відігнав, мертвих воскресив, прокажених очистив, я страшний для ворожих сил. Яка мені тепер необхідність у пості і тій безпеці, яку він подає?

Нічого подібного він не сказав, не подумав, але чим більше наповнювався незліченними заслугами, тим більше боявся і тремтів. І цієї мудрості він навчився в учителя. Бо і той, будучи піднесеним до третього неба і вознесеним до раю, де чув невимовні слова і, ставши учасником таких таїн і, ніби на крилах, облітаючи весь світ, у посланні до коринф’ян говорив: «Боюся, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27). Якщо ж Павло після звершених ним таких славних і великих справ боявся, Павло, який міг сказати: «Для мене світ розіп’ятий, і я для світу» (Гал. 6, 14), то набагато більше треба боятися нам. І тим більше, чим більше осягаємо досконалості, бо тоді і диявол стає більш лютим — стає більш лютим, коли бачить, що ми дбайливо влаштовуємо своє життя. Коли бачить, що здобутки чеснот складені і щедро накопичені, тоді намагається завдати більш тяжкого лиха. Бо коли людина мізерна і незначна, якщо послизнеться й упаде, то завдасть суспільству не надто великого лиха. А коли, піддавшись спокусі, падає той, хто у великій славі стоїть на вершині чеснот, ніби на якійсь висоті, будучи видимим і знаним для всіх, і таким, що викликає у всіх подив, то спричиняє велике руйнування і шкоду. І не тільки тому, що сам упав з висоти, але ще й тому, що зробив більш безтурботними чимало з тих, хто на нього дивився. І як для тіла ще нема великої шкоди, коли зруйнований який-небудь інший орган, а коли виколені очі чи ушкоджена голова, тоді все тіло стає безпорадним. Так можна сказати і про святих, і про людей з великими заслугами. Коли вони гаснуть, коли впадають у безчестя, тоді приносять загальну і непоправну шкоду для всього тіла.

4. Тимофій, знаючи все це, захистив себе звідусіль. Так, він знав, що юність важка, що вона легко запалюється, легко піддається звабам, легко потрапляє на слизький шлях і має потребу в дуже міцній вузді, бо вона, наче багаття, що охоплює все те, що лежить неподалік, і легко запалює. І він відразу ж звідусіль відгородив її, щоб усмирити, і всіляко намагався погасити це полум’я. Він з великою силою приборкував коня без вузди і вудил, поки цілковито не приборкав його скажених стрибків, поки не упокорив вудилами і віддав до рук розуму, який приборкує його з великою силою. Нехай, говорив він, буде немічним тіло, тільки нехай не ослабне душа. Нехай приборкується плоть, але зате не буде перешкод для спрямування душі до неба.

Але щодо нього водночас можна дивуватися понад усе ще й з того, що, будучи настільки немічним і борючись з такою важкою недугою, він не нехтував справами божественними, а всюди літав більше, ніж здорові і сильні тілом: то в Ефес, то в Коринф, часто в Македонію, в Італію, — всюди будучи з учителем на суші, на морі, беручи участь у всіх його подвигах і постійних небезпеках. І немічність тіла не здолала мудрості душі. Така ревність щодо Бога дає такі легкі крила. Як люди, які мають сильні і здорові тіла, хоч душа нікчемна, безтурботна і лінива, не мають потреби піклуватися про здоров’я, так і знесилені не мають будь-якої втрати від немічності, якщо душа благородна і перебуває у піднесеному стані.

Декому здається, що це наставляння і порада виправдовує більш безсоромне вживання вина. Насправді це не так. Якщо хто-небудь старанно дослідить ці слова, то побачить, що це наставляння скоріше закликає до посту. Поглянь, що Павло дав цю пораду не спочатку і не з перших кроків, а порадив тільки тоді, коли побачив, що всі сили (у Тимофія) вже підірвані. І тоді він не просто порадив, а з деяким попереднім обмеженням. Він не просто сказав: «Вживай вина», а: «Вживай небагато вина». І не тому, що для Тимофія були потрібні такі наставляння та поради, а тому, що цього потребуємо ми. Пишучи йому послання, він ставить міру і межу вживання вина для нас, повеліваючи пити стільки, скільки треба для того, щоби відновити ослаблені сили, скільки потрібно, щоби подати тілу здоров’я, а не нову хворобу. Бо непомірне вживання вина не менше, а навіть набагато більше викликає важкі хвороби і душі, і тіла, спричиняє збурення пристрастей, вносить у свідомість бурю нечистих помислів, розслабляє і розхитує сили тіла, ніж ненормальне вживання води. Не так руйнується земля, яка обтяжується постійним надлишком води, як розхитується, розслаблюється і зникає сила тіла, котре постійно заливається вином.

Тому, піклуючись і про здоров’я тіла, і стримуючи його неприборкані пориви, будемо уникати крайностей з одного та іншого боку. Вино дане Богом не для того, щоб ми впивалися до сп’яніння, а щоб були тверезими, щоб веселилися, а не доводили себе до печалі. Бо вино, сказано, веселить серце людини (Пс. 103, 15), а ти робиш його причиною печалі. І справді, ті, що надмірно впиваються, бувають похмурі духом, оскільки над їхнім розумом розливається великий морок. Найкращі ліки — коли ти дотримуєшся цілковитої помірності. Це — для нас корисна основа і проти єретиків, які обмовляють створіння Боже. Адже якби вино було одним із заборонених предметів, то Павло не дозволив би його, не сказав би, що треба вживати вино. І не тільки проти єретиків, але й проти деяких більш простих наших братів, які кожного разу, коли бачать, що деякі через пияцтво поводяться непристойно, забуваючи ганьбити їх, паплюжать даний Богом плід, говорячи:

— Нехай не буде вина!

Тому скажемо їм:

— Нехай не буде пияцтва. Бо вино є ділом Божим, а пияцтво — справою диявола. Не вино творить пияцтво, а непомірність. Не паплюж створене Богом, а викривай божевілля раба. А ти, залишивши без покарання і виправлення того, хто грішить, ображаєш Благодійника?

5. Отже, коли почуємо, що хтось говорить подібне, то примусьмо його мовчати, оскільки не вживання, а непомірність спричинює пияцтво, пияцтво — корінь усіх зол. Вино дане для того, щоб відновлювати сили немічного тіла, а не для того, щоб руйнувати силу душі, щоб знімати немічність плоті, а не щоб шкодити здоров’ю душі. Тому через своє непомірне вживання дару Божого не подавай людям нерозумним і безсоромним причини для його осудження.

Що, крім пияцтва, заслуговує насправді більшого жалю? П’яниця — живий мрець. Пияцтво — самозваний демон, недуг, що не має прощення, падіння, якому нема виправдання, загальна ганьба роду нашого. Від п’яниці нема користі не тільки під час зібрання, не тільки в справах приватних і суспільних, але лиш через один сморід, який видихає, він стає мерзенніший за всіх. Відригування, позіхання і крики п’яних неприємні і противні, і тим, хто є поряд з ними і це бачить, спричиняє крайню відразу. Однак вершина зла в тому, що ця недуга робить для п’яниці недоступним небо і не дозволяє досягти вічних благ, і тих, хто страждає цією недугою, тут і там разом з ганьбою очікує найтяжче покарання.

Тому відкиньмо цю погану звичку і послухаймо слів Павла: «Вживай небагато вина». Та й саме вживання в невеликій кількості він дозволив заради немочі, і якби не було цієї виснажливої немочі, то він не змусив би учня приймати навіть малу кількість. Тож і ми необхідні для життя їжу і питво, що дані нам, завжди повинні приймати у певний час і за необхідністю, ніколи не переступати межу необхідності і нічого не чинити нерозважливо і безладно.

Тепер, коли ми пізнали дбайливість Павла і чесноти Тимофія, повернемо бесіду вже на вирішення поставлених запитань. У чому ж полягають ці запитання? Треба повторити їх знову, щоби зрозумілішим було вирішення. Для чого (запитують) Бог допустив, щоб в недугу впав такий святий, який звершував такі великі справи, і чому ані він, ані учитель не змогли відігнати хворобу, а мали необхідність у допомозі вина? У цьому полягало запитання. Саме ж вирішення необхідно вивести так, щоб не тільки тоді, коли хто-небудь піддався б такій хворобі і немочі, але і якби хто-небудь з людей святих, великих і гідних подиву зазнав убогості, голоду, кайданів, тортур, образ, обмовлянь і взагалі всіляких прикрощів цього життя, то й щодо них у тому, що буде сказано сьогодні, можна було б знайти конкретний і яскравий захист проти тих, котрі хочуть обвинувачувати (за це Бога). Адже ви чули, як чимало запитують:

— Чому, справді, один, будучи людиною смиренною і лагідною, щодня тягнеться до суду яким-небудь злочинцем і лиходієм, терпить безліч нещасть і Бог допускає це? Чому інший, несправедливо обвинувачений, помер несправедливо? Одного, — кажуть, — утопили, іншого скинули зі скелі.

І ми могли б назвати багато святих, які жили й у наш час, і за наших предків, котрі зазнали чимало всіляких мук. Щоби усвідомити весь зміст цього й ані самим не бентежитися, ані інших не допустити до спокуси, звернімо старанно увагу на те, що буде тепер сказано.

6. Я можу назвати вам, улюблені, вісім причин нещасть усякого роду і виду, що їх терплять святі. Тому особливо всі напружте вашу увагу, знаючи, що для нас уже не буде жодного вибачення і виправдання, якщо будемо спокушатися нещастями, які трапляються, якщо при існуванні скількох причин почнемо бентежитися і тривожитися, начебто їх не було взагалі.

Отже, перша полягає в тому, що Бог попускає їм терпіти прикрощі, щоб вони через свої великі заслуги і чудеса згодом не впадали у гордість. Друга в тому, щоб інші не думали про них більше, ніж властиво людській природі, і не думали, начебто вони боги, а не люди. Третя, — щоб було видно могутність сили Божої, яка перемагає і множить проповідь через людей слабких і поневолених. Четверта, — щоб яскравіше виявилося терпіння їх самих, як людей, котрі служать Богові не заради нагород, а мають таку побожність, що навіть після великих прикрощів виявляють до Нього чисту любов. П’ята, — щоб ми пам’ятали про воскресіння. Справді, коли ти побачиш, що людина праведна, сповнена великими чеснотами, без кінця терпить нещастя і так відходить з цього світу, то ти мимоволі змушений будеш подумати про тамтешній суд. Бо коли люди не дозволяють тим, хто трудиться для них, піти без нагороди і відплати, то тим більше Бог ніколи не захоче відпустити неувінчаними тих, хто стільки потрудився. А коли Він ніколи не захоче залишити їх без нагороди за їхні труди, то обов’язково має бути якийсь час після цієї смерті, коли вони отримають нагороду за ці труди. Шоста (причина) у тому, щоб усі, котрі зазнають прикрощів, мали належну розраду і полегшення, дивлячись на них і пам’ятаючи про ті прикрощі, які з ними траплялися. Сьома, — щоб, коли ми закликаємо вас наслідувати їхні чесноти і кожному з вас говоримо: «Наслідуй Павла і йди за Петром», — ви, через незрівнянну висоту заслуг, не подумали, що вони були людьми іншої природи, і боязливо не відмовилися від наслідування. Восьма, — щоб, коли потрібно догоджати і жаліти, ми знали, кого треба вважати блаженним, а кого жалюгідним і нещасним.

Такими є причини. Але їх необхідно підтвердити Писанням і достеменно показати, що все сказане не видумка людських міркувань, а думки Божественних Писань. Тоді наше слово буде заслуговувати більшої довіри і глибше западе у ваші душі. Те, що скорботи допомагають святим бути лагідними і смиренними, а не підноситися через знамення та заслуги, і що саме тому Бог попустив, щоб вони були, послухай, як про це говорять і пророк Давид, і Павло. Перший говорить: «Благо мені, що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповітів Твоїх» (Пс. 118, 71). А другий, сказавши, що піднесений був до третього неба і взятий у рай, додав: «А щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало в плоть, ангел сатани, пригнічувати мене» (2 Кор. 12, 7).

Що може бути яскравіше за це? «Щоб я не звеличувався, — говорить він, — то Бог допустив ангелам сатани мучити мене». Ангелами ж сатани він називає не якихось демонів, а людей, служителів диявола — невірних, тиранів, язичників, які постійно пригнічували його і постійно гнали. Тому в його словах зміст такий: «Бог, — ніби говорить він, — міг припинити безкінечні гоніння й утиски. Але коли я був піднесений до третього неба і взятий у рай, то, щоб через надмірність цих одкровень я не загордився і не став зарозумілим, Бог допустив ці гоніння і дозволив ангелам сатани мучити мене гоніннями та скорботами, щоб я не звеличувався. Хоч і святі, і гідні подиву сподвижники Павла і Петра, і всі, хто б то не був, попри все вони є людьми і їм необхідна велика обережність, щоб необачно не впасти в гордість. І святі мають у цьому особливу необхідність. Бо ніщо так не притягує до гордості, як усвідомлення заслуг і настирлива душа. Щоб вони не зазнали чогось подібного, Бог і попустив, щоби були спокуси і скорботи, які могли б упокорювати їх і допомогли в усьому дотримуватися поміркованості.

7. Те, що прикрощі святих чимало сприяють виявленню сили Божої, послухай того ж Апостола, який уже сказав про це. Щоб ти не говорив, як думають невірні, що Бог, Який допускає ці нещастя, безсилий, і, не маючи влади, визволити своїх (шанувальників) від небезпеки, допускає, щоб вони постійно страждали, поглянь, як сказав Павло, що те, що відбувається, не тільки не свідчить про Його безсилля, а ще більше виявляє Його силу. Сказавши: «Дано мені жало в плоть, ангел сатани, пригнічувати мене» і вказавши цими словами на безупинні спокуси, він додав: «Тричі благав я Господа про те, щоб він відступився від мене. Але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 8–9). Тоді, говорить, виявляється Моя сила, коли ви в немочі і коли ви здаєтеся слабкими, через вас зростає і всюди поширюється слово проповіді. Так, коли після незліченних ударів він відведений був у в’язницю, тоді полонив в’язничного сторожа. У колоді були ноги, у ланцюгах руки, а темниця потряслася опівночі, коли співали (Апостоли).

Бачиш, як Його сила виявляється в немочі? Якби Павло похитнув в’язницю, будучи вільним, то те, що трапилося, не було б таким дивним. Тому Бог і говорить: «Залишайся в кайданах, і нехай потрясуться скрізь стіни, і нехай звільняться від кайданів в’язні, щоби краще було видно Мою силу, коли через тебе, зв’язаного і скованого, звільняються всі в’язні». І в’язничного сторожа вразило тоді саме те, що, будучи так міцно скованим, Павло тільки однією молитвою зміг потрясти основу, відчинити двері в’язниці і звільнити всіх в’язнів.

І не тільки тут, але й з Петром, і з тим же Павлом, і з іншими Апостолами можна бачити, що це відбувається постійно, тобто благодать Божа завжди виявляється і голосно звіщає про свою силу в переслідуваннях, у гнобленнях. Тому Він говорив: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 9). Але часто було чимало схильних думати про них (святих) більше, ніж властиво людській природі, якби не бачили їх, як вони терплять такі прикрощі. І послухай, як боявся цього Павло. «А коли захочу хвалитися, — говорить він, — не буду безумний, бо скажу істину; але я утримуюсь, щоб ніхто не подумав про мене більше, ніж скільки в мені бачить або чує від мене» (2 Кор. 12, 6). Що означають його слова? Я міг би, говорить він, указати на набагато більші чудеса, але не хочу, щоби велич знамень не вселяла людям про мене високої думки.

Тому і ті, що були з Петром, коли був зцілений кривий і всі з подивом дивилися на них, заспокоюючи народ і переконуючи, що вони самі від себе своєю силою нічого не вчинили, сказали: «Чого на нас так дивитесь, ніби ми своєю силою чи побожністю зробили те, що він ходить?» (Діян. 3, 12). І знову в Лістрах були не тільки вражені, але й привели прикрашених вінками биків, і хотіли принести жертву Павлові з Варнавою. Поглянь на підступність диявола: через кого Господь хотів викоренити у світі безчестя, саме через тих він намагався його ввести, знову переконуючи визнавати людей богами, що він і чинив за старих часів. Саме ця його справа найбільше і дала початок та корінь ідолопоклонству. Адже чимало з тих, що і щасливо війни завершили, і трофеї здобули, і міста побудували, і звершили деякі інші подібні благодіяння для тодішніх людей, визнані були богами, вшановані храмами і вівтарями, і весь список язичницьких богів складається з цих людей.

Щоби цього не трапилося і зі святими, Бог попустив їм бути постійно гнаними, зазнавати тортур, піддаватися недугам, щоби цілковита тілесна немічність і достаток спокус переконували сучасників, що ті, котрі звершили такі великі чудеса, все ж таки були людьми і нічого не чинили від себе, а звершувала все через них тільки одна благодать. Бо коли ті вважали за богів людей, які звершили незначні і мізерні справи, то набагато більше запідозрили б вони цих, які звершували такі справи, яких ніхто ніколи не бачив і не чув, якби вони не перетерпіли того, що властиве людям. Якщо навіть незважаючи на те, що вони зазнавати тортур, падали, потрапляли в кайдани, виганялися, щодня стикалися з небезпеками, деякі все ж таки піддавалися цій нечестивій думці, то набагато більше вони подумали б, якби ті не терпіли будь-чого такого, що властиве людям.

8. Такою є третя причина нещасть. Четверта ж полягає в тому, щоб люди не думали, наче б то святі служать Богові заради земного щастя. Справді, деякі, живучи розпутно, яким часто багато докоряють і закликають до подвигів у чеснотах, і слухаючи про похвали святим за мужність у прикрощах, через це починають їх обмовляти. І не тільки люди, але й сам диявол чинить те ж саме.

Справді, коли Іов мав великі багатства і насолоджувався повним достатком, тоді той злий демон, зазнавши через нього дорікань від Бога, не маючи що сказати, ані виправдатися у своїх злочинах, ані викликати сумніви щодо чеснот праведника, тут же вдається до цього захисту і говорить: «Хіба даром богобоязливий Іов? Чи не Ти навколо відгородив його і дім його, і все, що в нього?» (Іов. 1, 9–10). «За нагороду, — говорить він, — Іов побожний, тому і насолоджується таким достатком». Що ж Бог? Він, бажаючи показати, що не за нагороду служать Йому святі, позбавив його всього багатства, віддав убогості і допустив упасти в тяжку хворобу. Потім, докоряючи дияволу, що той даремно запідозрив його, говорить, що (Іов) ще утвердиться у доброті, «а ти збуджував Мене проти нього, щоб погубити його невинно» (Іов. 2, 3).

Для святих достатньою нагородою і дарунком є звершувати служіння Богові, адже для люблячого достатньо і тієї нагороди, щоби любити того, кого любить. Тому він і не шукає будь-чого понад те і не думає про щось більше. Якщо ж так буває стосовно людини, то ще більше — стосовно Бога. Тому і Бог, бажаючи показати це, дозволив більше, ніж вимагав диявол. Той говорить: «Простягни руку Твою і торкнися кістки його і плоті його» (Іов. 2, 5). А Бог не так, але говорить: «Ось, він у руках твоїх» (Іов. 2, 6). Подібно, як на світських змаганнях атлети постають сильними і здоровими тілом не тоді, коли обкутані зволоженим олією одягом, а коли виступають на арену, скинувши його, оголеними, і поражають глядачів повною досконалістю всіх частин тіла, коли ніщо вже не ховає його. Так й Іов: коли був оточений усім тим багатством, то для багатьох було невідомо, який він. Коли ж позбувся його подібно, як атлет знімає одяг, й голим вийшов на подвиг благочестя, тоді в такому оголеному вигляді так вразив усіх глядачів, що навіть воїнство ангельське, побачивши це, голосно вигукнуло, споглядаючи твердість його душі, й аплодувало як переможцеві. Як я щойно сказав, він не тоді був видимий для людей, коли володів усім тим багатством, а тоді, коли, скинувши його, подібно одягу, виявився нагим посеред світу, ніби в театрі, і всі були вражені гарним станом його душі. І не тільки завдяки цій наготі він виявив себе, але також і завдяки боротьбі та терпінню у хворобі.

Як я вже сказав, його уразив не Сам Бог, щоб диявол знову не сказав:

— Ти пощадив і навів не таку спокусу, яку б належало, — а віддав самому дияволу і знищення отар, і владу над тілом.

— Я, — говорить Він, — упевнений у борцеві. Тому не перешкоджаю застосувати щодо нього прийоми боротьби, які хочеш.

Але як управні борці, що цілковито покладаються на своє мистецтво і силу тіла, часто вступають у боротьбу із супротивниками не прямо і не на рівних умовах, а дозволяють їм перехопити себе посередині, щоби зробити перемогу більш блискучою, так і Бог допустив дияволові схопити святого посередині, щоби, коли той переможе після такої переваги у боротьбі з боку диявола і покладе його на землю, був більш блискучим вінець. Золото випробуване. Випробовуй його як хочеш, як хочеш пробуй, ти не знайдеш у ньому бруду.

Однак Бог показує нам не тільки мужність інших, але подає ще й іншу велику розраду. Що ж говорить Христос? «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радуйтеся і веселітеся, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас» (Мф. 5, 11–12). І Павло, знову бажаючи втішити македонян, говорить: «Ви, браття, стали спадкоємцями церков Божих у Христі Ісусі, які знаходяться в Юдеї, бо і ви те саме перетерпіли від своїх одноплемінників, що й ті від юдеїв» (1 Сол. 2, 14). Так само він повчає і євреїв, перераховуючи всіх праведників, які страждали у печах, в ямах, у пустелях, у горах, у печерах, проводили життя в голоді й тісноті (Євр. 11, 38), оскільки спілкування в стражданнях подає деяку розраду вигнанцям. А те, що страждання святих, знову ж таки, подають привід говорити і про воскресіння, послухай, як говорить про це сам Павло: «Коли я боровся зі звірами в Ефесі, то, з людського погляду, яка мені користь, якщо мертві не воскресають?» (1 Кор. 15, 32). І ще: «Якщо ми в цьому тільки житті уповаємо на Христа, то ми нещасніші за всіх людей» (1 Кор. 15, 19). Ми в цьому житті, говорить він, терпимо незліченні нещастя, і якщо не можна надіятися на інше життя, то хто був би більш нещасний, ніж ми?

9. Отже, очевидним є те, що наше життя не обмежується земним існуванням. І це стає зрозумілим через спокуси. Бог ніколи б не допустив, щоб ті, котрі перенесли стільки великих прикрощів і провели все земне життя в спокусах та незліченних небезпеках, не були нагороджені набагато більшими дарами. Якщо ж Він не допустив би цього, то очевидно, що Він приготував дещо інше, краще і більш світле життя, в якому має увінчати борців благочестя і прославити їх перед зором усього світу.

Отже, коли ти побачиш, що праведник перебуває в біді, терпить прикрощі, терпить від хвороб, убогості і зазнає в цьому житті безліч інших випробовувань, тоді скажи собі: якби не було воскресіння і суду, то Бог не попустив би, щоб той, хто перетерпів за Нього стільки прикрощів, відійшов звідси, не отримавши нічого гарного. Звідси очевидно, що Він приготував для них інше життя, набагато приємніше і щасливіше, ніж це. Адже, якби це було не так, то Він не дозволив би багатьом нечестивим упродовж цього життя жити в розкоші, а багатьом праведникам не допустив би залишатися у безмірній нужді. Але оскільки приготовлений інший вік, у якому Він має намір віддати кожному відповідно до заслуг: одному — відплату за безчестя, іншому — нагороду за чесноти, — тому і жде, споглядаючи, як один бідує, а інший розкошує.

Постараюся висвітлити й іншу причину через Писання. У чому ж вона полягає? У тому, щоб ми, будучи покликаними до цієї ж чесноти, не говорили, що вони (святі) мали іншу природу чи не були людьми. Тому хтось, вказуючи на великого Іллю, сказав так: «Ілля був чоловік, подібний до нас» (Як. 5, 17). Бачиш, як Апостол вказує, що співучастю у стражданнях він (Ілля) був людиною, як і ми? І ще: «І я людина смертна, подібна до всіх» (Прем. 7, 1), — це запорука спільності природи. А для того, щоб ти знав, що страждання святих повчають нас звеличувати саме того, кого необхідно звеличувати, то це видно із наступного.

Коли ти слухаєш Павла, який говорить, що «навіть донині терпимо голод, і спрагу, і наготу, і страждаємо, і поневіряємось, і трудимось» (1 Кор. 4, 11) і що кого любить Господь, «того карає: б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12, 6), то ясно, що ми будемо звеличувати не тих, котрі насолоджуються спокоєм, а тих, котрі терплять заради Бога утиски та скорботи, і будемо наслідувати тих, котрі живуть доброчесно і піклуються про благочестя. Так і пророк говорить: «Правиця їхня повна неправди…, дочки «їхні прибрані й прикрашені, як стовпи у царських палатах; житниці їхні повні і всяким хлібом багаті; множаться тисячами вівці їхні на пасовищах своїх; воли їх ситі. Нема ні розкрадання, ні пропажі, ні стогону на вулицях їх. Блаженний народ, у якого все це є»2 (Пс. 143, 11–15). Ти ж, Пророче, що говориш? — «Блаженний народ, у якого Господь — Бог його» (Пс. 143, 15).

— Не того, хто збагачується майном, а того, хто прикрашається благочестям, — говорить він, — я вважаю блаженним, хоч би він терпів незліченні прикрощі.

Якщо ж потрібно назвати і дев’яту причину, то ми вказали б на те, що скорботи роблять більш випробуваними тих, котрі їх зазнають, оскільки «від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість, від досвідченості — надія, а надія не посоромить» (Рим. 5, 3–5). Бачиш, що досвідченість, яка походить від скорботи, вселяє нам надію на майбутнє, і перебування в спокусах спонукає нас мати добру надію на майбутнє? Отже, я не без підстави говорив, що ці скорботи втішають нас надіями на воскресіння і роблять тих, котрі терплять спокуси, кращими — як «золото випробовується у вогні», так і людина, прийнята (Богом), — «у горнилі приниження» (Сир. 2, 5).

Можна назвати і десяту причину. Яку ж саме? Ту, яку я часто називав і раніше, а саме: якщо у нас є які-небудь вади, то й їх позбудьмося тут. Вказуючи на це, патріарх говорив до багача, що «Лазар отримав тільки зло, отже, тепер він тішиться» (Лк. 16, 25). А крім цієї, з’ясуємо ще й іншу причину. У чому ж вона полягає? У тому, щоб ми примножували вінці й нагороди, бо наскільки зростають скорботи, настільки збільшується і нагорода, чи точніше — набагато більше. «Бо гадаю, — говорить Апостол, — що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8, 18).

Отже, маючи можливість назвати стільки причин страждання святих, не будемо нарікати в спокусах, ані сумніватися, ані бентежитися, а будемо й самі виховувати свої душі, й інших навчати цьому. І якщо ти побачиш людину, яка живе побожно, прагне мудрості, догоджає Богові і все ж терпить незліченні прикрощі, то не спокусися, улюблений! І якщо ти побачиш, що хто-небудь приступає до духовних справ і думає досягти чого-небудь корисного, а потім зазнає невдачі, то не бентежся. І я знаю, що чимало так говорять. Один, кажуть, відправився у Мартиріон3, щоб доставити засоби допомоги убогим, але зазнав аварії корабля і втратив усе. Інший, роблячи те ж саме, потрапив до розбійників і ледь врятував своє життя, втікши від них нагим. Що ж скажемо? Те, що не потрібно ні на що нарікати, бо хоч той чоловік і зазнав катастрофи, однак він має досконалий плід правди, оскільки все, що від нього, сповнив: зібрав майно, зберіг, приступив до справи, відправився в дорогу, а вже аварія корабля ніскільки не залежала від нього. Але для чого Бог допустив це? Для того, щоб зробити цю людину випробуваною. Але ж убогі, скажуть, утратили гроші? Ти не можеш так піклуватися про убогих, як їхній Бог, Який їх створив. Бо якщо вони і втратили їх, то Він може подати їм ще більше джерело добробуту з іншого боку.

10. Тому не будемо вимагати в Нього звіту за те, що відбувається, а прославимо за все. Не без мети і не даремно Він часто попускає подібне, однак не залишає без опіки тих, хто повинен би отримати розраду від тих грошей. Тільки подаючи їм на прожиток іншим способом, Він робить і більш випробуваним того, хто зазнав катастрофи, і готує йому велику нагороду. Бо дякувати Богові, зазнавши такого лиха, є набагато більшою заслугою, ніж давати милостиню.

Справді, не тільки те, що ми віддаємо, творячи милостиню, але й те, що ми мужньо переносимо, коли в нас віднімають інші, приносить нам рясні плоди. І щоб ти знав, що останнє вище, ніж перше, я пояснюю це на прикладі того, що трапилося з Іовом. Він володів майном, відкривав свій дім для убогих, віддавав усе, що мав. Однак він не був таким славним тоді, коли відкривав свій дім для убогих, як тоді, коли почув, що дому не стало. Не впав у відчай. Він не був таким славним тоді, коли, обстригаючи овець, одягав нагих, як став славним і знаменитим, коли, почувши, що зійшов вогонь і знищив усі його отари, дякував Богові. Тоді він був людинолюбним, тепер став мудрим. Тоді він жалів убогих, тепер же дякував Владиці. І він не сказав сам собі:

— Що ж це? Отари, від яких годувалося безліч убогих, знищені. Якщо вже я не був гідний насолоджуватися цим багатством, то принаймні варто було б пожаліти їх заради тих, котрі отримували від них частку.

Однак навіть чогось подібного він не сказав і не подумав, а знав, що Бог усе влаштовує на користь. І щоб ти знав, що Іов завдав дияволові набагато сильнішого удару саме тоді, коли, будучи позбавленим усього, дякував Богові, ніж тоді, коли, володіючи майном, проявляв співчутливість. Задумайся над тим, що, коли він володів майном, диявол міг висловити якісь підозри, хоч і неправдиві, він усе ж таки зміг сказати: «Хіба даром богобоязливий Іов?». А після того, як забрав у нього все, позбавив усього, а Іов зберіг таку ж любов до Бога, тоді безсоромні вуста замкнулися цілковито, і диявол не міг уже сказати нічого, оскільки праведник став ще славнішим, ніж був колись.

Отже, мужньо і з вдячністю переносити прикрощі, будучи позбавленим усього, як показано на прикладі цього праведника, — набагато вища чеснота, ніж, живучи в багатстві, творити милостиню. Тоді в Іова була велика дружелюбність до таких рабів, як він, тепер він показав велику любов до Владики. Я не даремно говорю про це, оскільки чимало тих, що подають милостиню, утримують удовиць, часто втрачають маєтки. Одні втрачають усе через пожежі, що трапляються, інші зазнають катастроф, ще інші — через безпідставні обвинувачення та наклепи, і після щедрих милостинь доходять до крайньої убогості, до безсилля і хвороби і ні від кого не отримують жодної допомоги. Тож не будемо говорити, як чимало говорять:

— Ніхто нічого не знає, — і цього досить, щоби відкинути будь-яке зніяковіння.

— Той, — кажуть, — творячи стільки милостині, втратив усе.

І що з того, що він усе втратив? Якщо він подякує за цю втрату, то отримає від Бога набагато більше милості і в майбутньому житті буде мати не вдвічі, як Іов, а в сто разів більше. Якщо ж він тяжко страждає тут, то якраз за це, тобто що він усе мужньо переносить, готується для нього більший скарб. Бо, закликаючи його до великих подвигів і до більш тяжкої боротьби, Бог допустив, щоби він упав з багатства в убогість. Пожежа, що трапляється, часто знищує твій дім і винищує все майно? Згадай те, що трапилося з Іовом, подякуй Владиці за те, що міг перешкодити і не перешкодив, і ти отримаєш таку ж нагороду, яку отримав би, якби все це віддав у руки убогим. Але ти живеш в убогості, голоді й серед незліченних небезпек? Згадай Лазаря, який боровся і з хворобою, і з убогістю, і з прикрощами. Згадай Апостолів, які проводили життя в голоді і в спразі, і наготі. Згадай пророків, патріархів, праведників, і ти побачиш, що всі вони були не з багатих і не з тих, що насолоджуються життям, а з тих, що терплять нестатки, скорботи і прикрощі.

11. Складаючи це в душі, подякуй Владиці за те, що Він сподобив тебе такої долі, — не з ненависті, а через сильну любов. Бо Він не допустив би і тим зазнати таких прикрощів, якби не любив їх сильно, оскільки через ці нещастя Він зробив їх більш славними. Немає блага, відповідного подяці, як і немає нічого гіршого за хулу. Не будемо дивуватися з того, що, докладаючи старань у духовних справах, ми терпимо чимало прикрощів. Як розбійники роблять підкопи і старанно вистежують не там, де сіно, полова і солома, а де золото і срібло, так і диявол особливо налягає на того, хто займається духовними справами. Багато підступності там, де є чеснота; заздрість там, де є милостиня.

Однак ми маємо одну найбільшу зброю, яка здатна відбити кожен такий підступ — це дякувати за все Богові. Скажи мені, хіба не тоді Авель упав від руки брата, коли приносив жертву від плодів? І все ж таки Бог попустив це, не з ненависті до того, хто Його вшановував, а через сильну любов і бажання подати йому, крім вінця за прекрасну жертву, інший вінець — мучеництва. Мойсей захотів допомогти несправедливо скривдженому й опинився під крайньою небезпекою, так що мусив тікати з батьківщини. І Бог попустив це, щоб ти знав терпіння святих. Справді, якби ми взялися за духовні справи, наперед знаючи, що не зазнаємо будь-яких прикрощів, то при такій запоруці щодо безпеки ми виявилися б такими, що нічого великого не роблять. Зате ті, що, передбачаючи і небезпеки, і прикрощі, і смерть, і незліченні нещастя, все ж таки не полишають таких подвигів і не стають бездіяльними через побоювання страждань, і якраз тому, що звершують такі справи, вони заслуговують найбільшого подиву.

Отже, як говорили три юнаки: «Бог наш, Якому ми служимо, сильний спасти нас від печі. Якщо ж і не буде того, то нехай буде відомо тобі, царю, що ми богам твоїм служити не будемо і золотому ідолу, якого ти поставив, не поклонимося» (Дан. 3, 17–18), так і ти, коли маєш робити щось, що личить Богові, передбачай чимало небезпек, чимало прикрощів, чимало смертей і не дивуйся, не бентежся, коли це трапляється. «Сину мій! — говорить мудрий, — якщо ти приступаєш служити Господу, приготуй душу твою для спокуси» (Сир. 2, 1). Ніхто, зважуючись на змагання, не сподівається здобути вінець без ран. Тому і ти, коли почав усіма силами боротися з дияволом, не женися за безпечним і сповненим приємності життям, бо Бог обіцяв тобі нагороду і сповнення обітниць не тут, а в майбутньому віці.

Тому, коли ти сам, звершивши щось добре, отримаєш неприємності чи побачиш, що зазнав цього інший, тоді веселися і радій, оскільки це послужить тобі для більшої нагороди. Не падай духом, не занедбуй старанності, не ставай лінивим, а навпаки, — докладай ще більшої настирливості. І Апостоли, коли проповідували, і, зазнаючи тортур, побиття камінням, часто опиняючись у в’язницях, не тільки після визволення із небезпек, але й під час самих небезпек звіщали проповідь істини зі ще більшою запопадливістю. І можна бачити, як Павло навіть у в’язниці, в кайданах навчає, наставляє в тайнах, і знову робить це і на суді, і під час катастрофи в буревій, і серед безлічі небезпек.

І ти наслідуй цих святих. Поки в силі, не відмовляйся від добрих справ. І хоч би бачив, що диявол перешкоджає тобі безліч разів, ніколи не відступай. Ти, можливо, зазнав катастрофи, переносячи гроші, а Павло відправився до Риму і зазнав катастрофи та переніс безліч прикрощів, несучи те, що дорожче за всякі гроші, — слово. І це він сам сказав: «І один раз, і вдруге хотів прийти до вас, та перешкодив нам сатана» (1 Сол. 2, 18). І Бог попускав це, виявляючи Свою незрівнянну силу і показуючи, що хоч би диявол чинив незліченні перешкоди, справа проповіді від цього не зазнала жодної шкоди і не припинялася. Тому Павло за все дякує Богові, знаючи, що цим Він зробив його більш славним, і в усьому виявляв велику силу своєї ревності, не утримувану жодними перешкодами.

Тому і ми, скільки б разів не спіткала нас невдача, всякий раз будемо приступати до духовних справ і не будемо говорити: для чого допустив Бог перешкоди? Тому і допустив, щоб ти в усьому більше проявив свою ревність і велику любов, оскільки люблячому більш за все властиво ніколи не відмовлятися від того, що подобається улюбленому. Слабкий і легкодухий падає духом відразу ж після першого удару, а сильний і бадьорий, хоч би без кінця зустрічав перешкоди, ще більше буде виявляти старанність до справ Божих, сповняючи все, що необхідно, і за все дякуючи.

Зробімо ж це і ми. Вдячність — це великий скарб, велике багатство, непереможне благо, міцна зброя, а нарікання підсилює вже отриману втрату і змушує нас втрачати ще поверх того, що вже втратили. Ти позбувся майна? Якщо будеш дякувати, то ти придбав душу й опанував великим скарбом, здобувши в Бога більше милості. Якщо ж ти будеш нарікати, то втратиш і своє спасіння, і того не повернеш, і душу, яку мав, і ту вб’єш.

12. Але коли в нас зайшла тепер мова про хулу, то я хочу просити в усіх вас однієї послуги стосовно цієї розмови і роздумів, а саме: щоб ви вгамовували в місті тих, котрі богохульствують. Якщо ти почуєш, що хто-небудь на вулицях чи на площі хулить Бога, підійди і поганьби його. І якщо потрібно буде вдарити його, не відмовляйся, удар його в обличчя, розбий уста, освяти свою руку ударом. І якщо тебе обвинуватять, потягнуть до суду, йди. І якщо суддя перед судилищем зажадає відповіді, сміливо відповідай, що він хулив Царя ангелів. Бо коли варто карати тих, котрі хулять земного царя, то набагато більше тих, котрі ображають Цього (Царя).

Злочин однаковий — публічна образа, й обвинувачем може бути кожен, хто хоче. Нехай знають і юдеї, й елліни, що християни — хоронителі, захисники, управителі й учителі міста. І нехай саме ті розпусники і розбещувачі знають, що їм варто боятися саме рабів Божих, і коли захочуть сказати щось подібне, щоб оглядалися навкруги і боялися навіть тіні, остерігаючись, як би християнин не підслухав, не напав і сильно не побив. Ти чув, що зробив Іоан? Він побачив тирана, який зневажив шлюбні закони, і сміливо посередині площі виголосив: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6, 18). А я привів тебе не до тирана, не до судді, і не через протизаконні шлюби, не через тих, що ображають ближніх, а удостоюю тебе виправляти такого ж, як і ти, за негідну образу Владики. Хіба не правда, що ти вважав би мене божевільним, якби я сказав тобі: карай і виправляй царів і суддів, які чинять протизаконно? Однак же Іоан учинив так.

Отже, це не перевершує наші сили. Ти ж виправляй, принаймні, хоч ближнього, рівного собі, і, якщо навіть треба буде вмерти, не переставай напоумляти брата. Це буде для тебе мучеництвом. Бо ж Іоан був мучеником. Йому не наказували ані жертви приносити, ані поклонитися ідолу — він поклав голову за святі закони, коли вони піддавалися нарузі. Так і ти до смерті борися за істину, а Господь буде допомагати тобі. І не говори мені таких безсердечних слів:

— Чому я повинен піклуватися? У мене з ним нема нічого спільного!

У нас нема нічого спільного тільки з дияволом, а зі всіма людьми ми маємо багато спільного. Вони мають таку ж, як і ми, природу, населяють ту ж землю, споживають таку ж їжу, мають Того ж Владику, отримали такі ж закони, закликаються до такого ж блага, як і ми. Тому не будемо говорити, що у нас з ними нема нічого спільного, бо це голос сатанинський, диявольська нелюдськість. Не будемо так говорити, а покажемо належну братам дбайливість. А я обіцяю зі всією впевненістю і поручаюся перед усіма вами, що коли всі ви, які тут присутні, захочете розділити між собою піклування про спасіння жителів міста, то все воно незабаром виправиться. І хоч тут найменша частина міста, однак найменша кількістю, зате благочестям — головна.

Розділімо між собою турботу про спасіння наших братів. Досить однієї людини, запаленої ревністю, щоб виправити весь народ. А коли тут не одна, і не дві, і не три, а така безліч здатних прийняти на себе турботу про байдужих, то не через будь-що інше, і аж ніяк не через немічність, а тільки через нашу безтурботність багато гинуть і падають духом. Хіба не дивно, справді, що коли побачимо на площі бійку, то біжимо і миримо тих, що б’ються. Але, що я говорю: бійку? Якщо побачимо, що впав осел, то всі спішимо простягнути руку і поставити його на ноги, а про братів, які гинуть, не піклуємося? Богохульник — той же осел, який не витерпів тягаря гніву й упав. Підійди ж і підніми його і словом, і ділом, і лагідністю, і силою — нехай ліки будуть різноманітними.

Якщо ми так налаштуємо свої справи і будемо шукати спасіння для ближніх, то незабаром станемо бажаними й улюбленими для тих, котрі отримують виправлення. А що найважливіше — ми насолодимося майбутніми благами, яких щоб усім нам сподобитися благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

1. Старою називалася частина міста, розташована на узбережжі ріки Оронти. Тут була церква, яку теж називали «Старою», або «Апостольською», оскільки вона була заснована Апостолами. [↩]
2. Цитата не зовсім відповідає Біблії (прим. М.М.). [↩]
3. Μαρτύριον — назва храму Спасителя в Єрусалимі. [↩]

Опубліковано: 22.06.2016; востаннє змінено: 23.06.2016.