«Наша Парафія»

1. І тоді, коли ми вшановували пам’ять Хреста, ми звершували свято поза містом. І тепер, коли в цей славний і світлий день вшановуємо Вознесіння Розп’ятого, ми знову святкуємо поза містом. Ми робимо це не для того, щоб принизити місто, а намагаємося вшанувати мучеників. Щоб ці святі не докоряли нам і не говорили: «Ми не сподобилися побачити жодного дня Владики нашого, який би святкувався у наших обителях», — щоб ці святі не стали докоряти нам і говорити: «Ось, ми пролили за Нього свою кров і сподобилися покласти за Нього голови свої, однак не сподобилися побачити день свята Його, який би звершувався у наших оселях», — тому ми з нагоди цього дня, залишивши місто, прийшли до ніг цих святих, виправдуючись перед ними і за минулі часи.

Якщо і колись належало приходити до цих мужніх подвижників благочестя, коли вони лежали під спудом, то тим більше необхідно робити це тепер, коли ці перлини лежать уособлено, коли вівці відділені від вовків, коли живі відлучені від мертвих. Для них і колись не було ніякої шкоди від того, що вони знаходилися в загальному з єретиками місці поховання, бо чиї душі на небесах, тих тіла не зазнавали шкоди від такого сусідства; чия душа в руках Божих, того останки ніскільки не страждають від місця знаходження. Для них і колись не було ніякої шкоди, але народ наш терпів чималі прикрощі через місце, бо приходили до останків мучеників і звершували молитви з ваганням та сумнівом, бо не знали, де гробниці святих і де лежать справжні скарби. Тут відбувалося те, що було б з отарами овець, які, прагнучи напитися з чистих потоків, прийшли б до чистих джерел, але, відчувши поблизу сморід і неприємний запах, відступили б назад. Так бувало і з нашою паствою. Народ приходив до чистих джерел мучеників, але, відчуваючи єретичний сморід, що поширювався поблизу, відступав назад.

Бачачи це, наш мудрий пастир і загальний учитель, який робить усе для утвердження Церкви, палкий любитель і ревнитель мучеників, не міг далі терпіти таке зло1. Що ж він зробив? Погляньте на його мудрість. Мутні і смердючі потоки він засипав і відвів униз, а чисті джерела мучеників поставив у чистому місці. І погляньте, яке людинолюбство виявив він до мертвих, яку честь мученикам, яке піклування про народ. До мертвих він виявив людинолюбство, не порушивши їхніх кісток, а залишивши їх на попередньому місці. Мучеників ушанував, звільнивши їх від негідного сусідства. Виявив піклування про народ, не допустивши, щоб він надалі звершував молитви із сумнівом.

Тому ми і привели вас сюди, щоби зібрання було більш урочисте, видовище більш красиве, бо тут зібралися не тільки люди, але й мученики, і не тільки мученики, але й ангели. Справді, тут і ангели присутні: сьогодні зійшлося зібрання ангелів і мучеників. Якщо ти хочеш бачити й ангелів, і мучеників, то відкрий очі віри і побачиш це видовище. Бо коли повітря наповнене ангелами, то тим більше церква; якщо церква, то тим більше цього дня, коли возноситься їхній Владика. А про те, що все повітря наповнене ангелами, послухай, як говорить Апостол, застерігаючи жінок мати покривало на голові: «Тому жінка і повинна мати на голові своїй знак влади над нею, заради ангелів» (1 Кор. 11, 10). Також Яків: «Ангел, що визволяє мене від усякого зла» від юності моєї (Бут. 48, 16). І ті, що були в домі разом з Апостолами, говорили Роді: «Це ангел його» (Діян. 12, 15). І ще Яків: «Я бачив, — говорить, — ополчення Боже (ангелів)» (Бут. 32, 2). Чому він бачив «ополчення» і воїнство ангелів на землі? Як цар велить військам знаходитися у кожному місті, щоб ворог не вчинив нападу і не вторгся до міста, так і Бог, оскільки в цьому повітрі знаходяться люті й жорстокі біси і вороги світу, котрі постійно спричиняють війни, протиставив їм воїнства ангелів, щоб вони тільки своєю появою приборкували бісів, а нам завжди подавали спокій. А щоб ти знав, що є ангели миру, то послухай, як диякони завжди виголошують у молитвах: «Ангела миру просимо». Бачиш, що тут присутні й ангели, і мученики? Тож хто більш жалюгідний за тих, котрі сьогодні відсутні? Хто щасливіший за нас, які прийшли і насолоджуємося цим торжеством? Однак розмову про ангелів ми залишимо на інший час, а тепер поведемо мову з приводу цього свята.

2. Яке ж нині свято? Важливе і велике, улюблений, яке перевершує людський розум і гідне щедрості Бога, Який улаштував його. Нині примирення Бога з родом людським, нині ворожнеча, яка довго тривала, припинилася, і довготривала війна закінчилася, нині настав якийсь дивний спокій, якого раніше не сподівалися. І хто міг сподіватися, що Бог мав намір помиритися з людиною? Але це не тому, що Владика був не людинолюбний, а тому, що слуга недбайливий; не тому, що Господь був жорстокий, а тому, що раб невдячний.

Хочеш знати, як ми образили цього людинолюбного, лагідного нашого Владику? Треба знати причину нашої колишньої ворожнечі, щоб ти, побачивши нас, ворогів і супротивників, удостоєними честі, здивувався людинолюбству Того, Хто удостоїв, щоб ти не думав, начебто переміна сталася через наші власні заслуги, щоб ти, пізнавши надмірність Його благодаті, не переставав постійно дякувати Йому за велич дарів. Отже, чи хочеш знати, як ми образили нашого Владику, людинолюбного, лагідного, благого, Який усе зробив для нашого спасіння? Він колись мав на меті зовсім винищити рід наш і так розгнівався на нас, що визначив погубити нас разом із жінками і дітьми, звірами і худобою, і зі всією землею. Якщо хочеш, я дам тобі послухати саме визначення. «Знищу, — говорив Він, — з лиця землі людей, яких Я створив, і звірів, і худобу, бо Я розкаявся, що створив людину» (Бут. 6, 7). А щоб ти знав, що Він не зненавидів нашого єства, але відвертався від пороків, тому сказав: «Знищу з лиця землі людей, яких Я створив, — говорить людині, — кінець усякій плоті прийшов перед лицем Моїм» (Бут. 6, 7, 13). Якби Він ненавидів людину, то не став би розмовляти з людиною. А тепер бачиш, як Він не тільки не хотів учинити того, що погрожував зробити, але ще й виправдовувався, — Господь перед рабом — розмовляв з ним, як з рівним Собі товаришем, і сповіщав про причину майбутньої загибелі не для того, щоб людина знала про ці причини, але щоб, розповівши про це іншим, зробила їх більш розсудливими.

Отже, рід наш, як я сказав, так колись негідно поводився, що опинився в небезпеці — бути винищеним із землі. А нині ми, які були не вартими землі, піднесені на небеса. Ми, не варті земного панування, піднялися до Небесного Царства, зійшли вище небес, зайняли царський престол, і те єство, від якого херувими охороняли рай, нині поставлене вище херувимів. Як же звершилася ця дивна і велика справа? Як ми, які образили Бога, здавалися не вартими землі і втратили земне панування, піднеслися на таку висоту? Як закінчилася війна? Як припинився гнів? Яким дивним є те, що примирення сталося так, що не люди, котрі несправедливо ворогували проти Бога, (просили миру), але Сам Бог, Який справедливо гнівався, умовляв нас. «Ми посланці від імені Христового, — говорить Апостол, — і ніби Сам Бог умовляє через нас» (2 Кор. 5, 20). Що це? Він ображений і Сам умовляє? Так. Він — Бог і тому умовляє, як людинолюбний Батько.

І глянь, що відбувається: посередником стає не людина, не ангел, не архангел чи хтось із рабів, а Син Того, Хто умовляє. Що ж робить Посередник? Те, що властиво для посередника. Як там, де якісь двоє відвертаються одне від одного і не хочуть примиритися, хтось третій, прийшовши і запропонувавши себе за посередника між ними, припиняє їхню взаємну ворожнечу, так зробив і Христос. Бог гнівався на нас, ми відверталися від Бога, людинолюбного Владики, а Христос, запропонувавши Посередником Себе, примирив те й інше єство. Як же Він запропонував Себе Посередником? Він прийняв на Себе покарання, яке від Отця повинні були понести ми, і, відповідно, перетерпів муки та ганьбу.

Чи хочеш знати, як Він прийняв на Себе те й інше? «Христос відкупив нас від прокляття закону, ставши за нас прокляттям» (Гал. 3, 13), — говорить Апостол. Бачиш, як Він прийняв покарання, що загрожувало з вище? Подивися, як перетерпів Він і ганьбу, яка є на землі, «Зневага тих, що Тебе зневажають, — говорить псалмоспівець, — впала на мене» (Пс. 68, 10). Бачиш, як Він припинив ворожнечу, як Він не переставав робити і терпіти все і використовувати всі заходи, поки не привів супротивника і ворога до Самого Бога і не зробив Його другом? І доказ цих благ — цей день, коли Христос, узявши ніби початки нашого єства, підніс його до Владики. Як буває з урожайними полями, коли хто-небудь, узявши трохи колосків, зробивши невеликий сніп і принісши його Богові, цією малою честю зводить благословення на всю ниву, так учинив і Христос. Він Своєю плоттю, наче початком, звів благословення на весь рід наш.

— Але чому Він підніс не все єство наше?

Бо коли хтось принесе все, тоді воно вже не буде початком. Але коли хтось, принісши частку, тоді він через цю частку підготує благословення на всіх.

— Але, — скажеш, — початком варто було б принести первозданну людину, оскільки початком називається те, що першим створюється, першим виростає.

Ні, улюблений, коли ми принесемо перший плід незрілим і негідним, воно не буде початком, а тільки тоді, коли принесемо плід досконалий. Отже, оскільки той плід був підвладний гріхові, тому він і не був принесений, хоч і був першим. А цей плід вільний від гріха, і тому він принесений, хоч і з’явився пізніше. Це — і є Початок.

3. Щоб ти переконався, що початком є не перший плід, який виростає, але плід досконалий, прекрасний, який досяг належної зрілості, я наведу тобі свідчення з Писання. «Коли прийдете в землю, яку Господь Бог дасть вам, — говорив Мойсей до народу, — і посадите яке-небудь плодове дерево, то плоди його вважайте за необрізані: три роки слід вважати їх за необрізані, не слід їсти їх; а на четвертий рік усі плоди його повинні бути посвячені для свят Господніх» (Лев. 19, 23–24). Якби початком було те, що виростає першим, то належало б приносити Господу плід, який уродився першого року. Однак тут сказано: «Три роки слід вважати їх за необрізані», — облиш їх, бо дерево слабке, плоди його недобрі і незрілі. «А на четвертий рік усі плоди його повинні бути посвячені для свят Господніх». І поглянь на мудрість Законодавця. Він не дозволив навіть вкушати цього плоду, щоб людина не приймала його раніше Бога, не дозволив і приносити його, щоби Господу не був принесений плід незрілий. Залиш це, говорить Він, бо це — перші плоди, і не принось їх, бо вони негідні честі Того, Хто приймає. Тож бачиш, що початком є не те перше, що виростає, але досконале?

Це сказано нами про плоть, яку приніс Христос. Отже, Він приніс Отцеві початок нашого єства. А Отець виявив таку повагу до цього дару, що, відповідно як до гідності Того, Хто приніс, так і до чистоти принесеного, прийняв його власними руками, посадив дар поруч із Собою і сказав: «Сиди праворуч Мене» (Пс. 109, 1). До якого єства Бог сказав: «Сиди праворуч Мене»? До того, яке чуло: «Ти порох і до пороху повернешся» (Бут. 3, 19). Хіба для нього не було достатньо піднятися над небесами? Хіба не достатньо було стати разом з ангелами? Хіба не була невимовною і ця честь? Але воно перевершило ангелів, пройшло повз архангелів, перевершило херувимів, піднеслося вище серафимів, минало начальства і зупинилося не раніше, аж поки досягло престолу Владики. Бачиш цей простір від неба до землі? Або краще — почнемо знизу. Чи бачиш, яка відстань від пекла до землі, також від землі до неба, потім від неба до неба вишнього, а від нього — до ангелів, до архангелів, до вишніх сил, до самого Царського Престолу? Він підніс наше єство Вище за всю цю відстань і ці висоти.

Поглянь, як низько (людина) знаходилася і як високо піднесена. Неможливо було ані опуститися нижче від того, куди опустилася людина, ані піднестися вище того, куди підніс її Христос. Виражаючи це, Павло говорив: «Хто зійшов, Той і піднявся» (Еф. 4, 10). Куди Він сходив? «У пекельні місця землі…, і піднявся вище всіх небес» (Еф. 4, 9–10). Поглянь, хто піднявся, яке єство, в якому стані воно було колись? Я спеціально зупиняюся на незначності нашого роду, щоб відзначити надзвичайну честь, даровану нам людинолюбством Владики. Ми були землею і порохом, але це ще не провина, бо це — немічність природи. Ми зробилися більш безглуздими, ніж безсловесні тварини, бо людина «зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм» (Пс. 48, 21). А уподібнитися безглуздим — це стати гіршими за безглуздих, бо бути безглуздим від природи і залишатися безумним — це справа природна. А зійти до безумства тим, котрі обдаровані розумом, — це провина волі. Тому, коли чуєш: «Зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм», то не думай, що псалмоспівець сказав так, бажаючи зрівняти людей із безглуздою твариною, — він сказав це, бажаючи показати, що вони гірші за тварин. Справді, ми були гіршими і бездушнішими за безсловесних не тільки тому, що, будучи людьми, так упали, але й тому, що дійшли до ще більшого безумства. Виражаючи це, Ісая говорив: «Віл знає господаря свого, і осел — ясла господаря свого; а Ізраїль не знає Мене» (Іс. 1, 8). Однак не будемо соромитися колишнього: «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5, 20).

Бачиш, наскільки ми були безглуздішими за тварин. Хочеш бачити, наскільки ми були безглуздішими і від птахів? «І горлиця, і ластівка, і журавель пильнують час, коли їм прилетіти; а народ Мій не знає визначення Господнього» (Єр. 8, 7). Ось ми безглуздіші й від ослів, і волів, і птахів: горлиці і ластівки. Хочеш побачити й інше наше безглуздя? Премудрий робить нас учнями мурах — настільки ми втратили природний толк! «Піди, — говорить він, — до мурахи, лінивцю, подивися на дії її, і будь мудрим» (Притч. 6, 6). Ми створені за образом Божим і зробилися учнями мурах. Однак винен цьому не Творець, а ми, які не зберегли Його образ. Що я говорю про мурах? Ми були бездушнішими за каміння. Хочеш, я наведу свідчення і стосовно цього? «Слухайте, гори, суд Господній, і ви, тверді основи землі: бо у Господа суд з народом Своїм» (Мих. 6, 2). Ти судишся з людьми, а закликаєш основи землі? Так, говорить Він, бо люди більш бездушні, ніж основи землі.

Якої ж ще крайності пороку ти будеш вимагати, коли ми бездушніші за ослів, безглуздіші за волів, більш нерозумні, ніж ластівки й горлиці, тупіші за мурах, бездушніші від каміння, і навіть виявляємося такими ж, як змії? «Отрута в них, — сказано, — як у змії» (Пс. 57, 5). «Отрута аспида в устах їхніх» (Пс. 139, 4). Але чи потрібно говорити про бездушність безсловесних, коли ми, виявляється, іменуємося дітьми самого диявола? «Ваш батько, — говорить, — є диявол» (Ін. 8, 44).

4. І однак ми, будучи бездушними, нерозумними, безглуздими, бездушнішими за каміння, найбільш приниженими, безчесними і зневаженими (як маю сказати, як виразитися, як вимовити це слово?), — знехтуване єство, безумніше за всіх — нині стало вище за всіх. Нині ангели отримали те, чого давно бажали; нині архангели побачили те, чого давно жадали: побачили наше єство сяючим на Царському Престолі, сяючим славою і безсмертною красою. Так, цього давно бажали ангели, цього давно жадали архангели. Хоч наша честь і перевершила їхню (честь), однак вони радіють за наші блага. Так само, як тоді, коли ми несли покарання, вони печалилися, херувими хоч охороняли рай, однак печалилися. Як слуга, взявши за наказом господаря під варту свого співслужителя, хоч і стереже його, однак із жалю до цього співслужителя печалиться від того, що з ним трапилося, — так і херувими, хоч і прийняли рай для збереження, однак печалилися на цій варті.

А щоб ти переконався, що вони справді печалилися, я поясню тобі це на прикладі людей. Коли ти бачиш, що люди співчувають своїм співслужителям, то після того вже не сумнівайся щодо херувимів, бо ці сили набагато співчутливіші за людей. А хто з праведників не печалився про людей, котрі після незліченних гріхів були справедливо покарані? Дивно, що вони печалилися, знаючи гріхи людей і бачачи, що вони образили Владику. Так, Мойсей після ідолопоклонства євреїв, говорив: «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32, 32). Що це? Ти бачиш безчестя і печалишся про покараних? Тому я й печалюся, говорить він, що вони покарані і подали причину для справедливого покарання. А Єзекіїль, побачивши ангела, який поражає народ, з великим криком і голосінням виголосив: «О, Господи Боже! Невже Ти погубиш весь залишок Ізраїля?» (Єз. 9, 8). І Єремія: «Карай мене, Господи, але за правдою, не в гніві Твоєму, щоб не принизити мене» (Єр. 10, 24).

Якщо ж Мойсей, Єзекіїль і Єремія печалилися, то невже сили небесні ніскільки не співчувають нам у наших нещастях? Хіба може таке бути? А що вони наше вважають своїм, згадай, яку радість виявили вони, коли побачили, що Владика примирився з нами. Якби вони не печалилися до цього, то не зраділи б потім. А те, що вони раділи, це видно зі слів Христових: «На небесах більше буде радості за одного грішника, що кається» (Лк. 15, 7). Якщо ж ангели, бачачи одного грішника, котрий навертається, радіють, то як вони можуть не відчувати великого задоволення, бачачи нині піднесеним до неба все єство в його Початку? Послухай ще, як радіють вишні сонми через наше примирення (з Богом). Коли Господь наш народився у плоті, то вони, побачивши, що Він примирився з людьми, — а якби Він не примирився, то й не зійшов би так, — побачивши це, вони створили хор на землі і викликували: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління» (Лк. 2, 14). А для того, щоб ти міг переконатися, що вони тому прославляють Бога, що земля отримала блага, вказали і причину: «На землі мир, — говорять вони, — у людях благовоління», ворожих, невдячних. Бачиш, як вони прославляють Бога за чужі блага, або краще — за свої, оскільки наші блага вони вважають своїми.

Чи хочеш знати, що вони раділи й захоплювалися, коли очікували побачити Його, як Він возноситься? Послухай Христа, Який говорить, що вони безупинно піднімалися й опускалися, а це властиво для тих, котрі бажають бачити дивне видовище. Звідки ж відомо, що вони піднімалися й опускалися? Послухай Самого Христа, Який говорить: «Віднині побачите небо відкрите й ангелів Божих, які піднімаються й опускаються над Сином Людським» (Ін. 1, 51). Таке властиве для люблячих: вони навіть не очікують часу, але своєю радістю випереджають час. Тому вони опускалися, прагнучи побачити те надзвичайне і дивне видовище, — людину, що явилася на небі. То ж ангели являлися завжди: і коли Він народився, і коли воскрес, і нині, коли возносився. «Раптом, — сказано, — перед ними стали два мужі в білому одязі (виявляючи радість навіть своїм виглядом) і сказали учням: «Мужі галилейські, чого ви стоїте і дивитесь на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1, 10–11).

5. Тут слухайте мене уважно. Чому ангели говорять це? Хіба учні не мали очей? Хіба вони не бачили події? Хіба не сказав Євангеліст, що «хмара взяла Його з очей їхніх» (Діян. 1, 9)? Чому ж стали ангели, повчаючи їх, що Христос «вознісся на небо»? З двох причин. По-перше, тому, що розлука з Христом завжди засмучувала учнів. А що вона засмучувала їх, послухай, що Він говорив їм: «Ніхто з вас не питає Мене: «Куди йдеш?»Але від того, що Я сказав вам це, скорботою наповнилися серця ваші» (Ін. 16, 5–6). Якщо ми не можемо (байдуже) переносити розлуку з друзями і родичами нашими, то учні, бачачи Спасителя, Наставника, Заступника, людинолюбного, лагідного, благого, Який розлучається з ними, хіба могли не засмучуватися, хіба могли не печалитися? Тому і став ангел, утішаючи їх у скорботі стосовно відходу Господа звісткою про Його друге пришестя: «Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само» (Діян. 1, 11).

— Ви впали в скорботу, — говорить він, — що Христос вознісся? Не печальтеся: Він знову прийде.

Щоб вони не вчинили те, що зробив Єлисей, який, побачивши свого учителя взятим на небо, «схопив він одяг свій і роздер на дві частини» (4 Цар. 2, 12), — перед ним ніхто не став і не говорив, що Ілля знову прийде, — щоб і вони не вчинили того ж, для цього стали ангели, утішаючи їх у печалі. Ось одна причина явлення ангелів. Не менш важлива й друга причина, з якої ангел і додав: «…вознісся». Яка ж це причина?

Христос вознісся «на небо». Велика відстань між землею і небом, тому сила зору не в змозі стежити за тілом, яке підносилося до неба, бо як птах, що злітає у височінь, чим далі піднімається, тим більше ховається від нашого зору, так і тіло Христове, чим далі підносилося у височінь, тим більше ховалося, оскільки очі через свою немічність не могли стежити за Ним на такій великій відстані. Тому стали ангели, сповіщаючи про Його вознесіння на небо, щоб учні не подумали, що Христос вознісся ніби «на небо», подібно до Іллі, але, — що Він вознісся у саме небо. Тому і сказано: «Вознісся від вас на небо», і це додано не даремно. Ілля був узятий ніби «на небо», оскільки він був рабом. Ісус же вознісся «на небо», бо Він — Владика. Той — на вогненній колісниці, а Цей — на хмарі. Коли потрібно було призвати раба, була послана колісниця, а коли Сина, то — Царський престол, і не просто Царський престол, але престол Отця. Про Отця говорить Ісая: «Ось, Господь сидить на хмарі легкій» (Іс. 19, 1). Отже, якщо Отець «сидить на хмарі», то і Синові Він послав хмару. Ілля при вознесінні опустив Єлисеєві плащ, а Ісус, коли вознісся, зіслав на учнів дари, які роблять не одного пророка, але безліч Єлисеїв, чи краще сказати, набагато більших і славніших за нього.

Піднімімося ж, улюблені, і направмо наші погляди на друге пришестя Христове. Павло говорить: «Сам Господь у час сповіщення, при голосі архангела і сурми Божої, зійде з неба…; і ми, що залишились живими, будемо піднесені на хмарах назустріч Господеві у повітря» (1 Сол. 4, 16–17), але не усі. А що не всі ми будемо піднесені, але одні залишаться, а інші будуть піднесені, послухай, як про це говорить Христос: «Тоді дві, що мелють на жорнах, одну буде забрано, а другу залишено… Будуть двоє на одній постелі: один візьметься, а другий залишиться» (Мф. 24, 41; Лк. 17, 34). Що означає ця притча? Що означає ця заповітна тайна? Жорна — це всі ті, що живуть в убогості і скорботах, а постіль і заспокоєння — це всі, що насолоджуються багатством і почестями. Господь, бажаючи показати, що і серед убогих спасаються, і гинуть, сказав, що із тих, котрі мелють на жорнах, «одну буде забрано, а другу залишено», і серед тих, котрі лежать на постелі, «один візьметься, а другий залишиться». Цим Він виражає те, що грішники залишаються тут й очікують кари, а праведники підносяться на хмарах. Як при в’їзді до міста царя, ті, котрі наділені саном і владою та мають велику відвагу перед царем, виходять з міста йому назустріч, а злочинці і засуджені залишаються під вартою в місті, очікуючи царського вироку, так і під час пришестя Господа, ті, котрі мають відвагу перед Ним, зустрінуть Його на повітрі, а винні і ті, котрі усвідомлять за собою безліч гріхів, будуть очікувати Суддю тут.

Тоді і ми «будемо піднесені». Сказавши «ми», я не включаю себе до числа тих, котрі будуть піднесені. Я не настільки бездушний і нерозумний, щоб не усвідомлювати власних гріхів. Якби я не побоювався затьмарити радість цього свята, то гірко плакав би, згадавши ці слова, бо згадав і про власні гріхи. Але оскільки не хочу порушувати радості цього свята, тому на цьому завершу розмову, залишивши у вас живу пам’ять про той день, щоб ані багатий не тішився багатством своїм, ані вбогий не вважав себе нещасливим через свою вбогість, але кожен робив так чи інакше, зважаючи на те, що він усвідомлює за собою. Ані багатство не робить блаженним, ані вбогість — нещасливим, але хто сподобиться піднесення на хмарах, той блаженний і преблаженний, хоч би він був убогішим за всіх. Так само як і той, хто буде позбавлений цього, нещасливий і пренещасливий, хоч би він був найбагатший за всіх.

Говорю це для того, щоб ми, котрі перебуваємо в гріхах, оплакували самих себе, а всі, що живуть у добрих подвигах, підбадьорювалися, і не тільки підбадьорювалися, але й мали непохитну надію. Однак і перші повинні не тільки плакати, але й виправляти себе, бо і грішник може, облишивши гріхи, повернутися до чеснот і зрівнятися з тими, котрі від початку проводили побожне життя. Будемо піклуватися про це і ми. Ті, котрі усвідомлюють себе побожними, нехай перебувають у благочесті, постійно примножуючи це благе надбання і збільшуючи попередню відвагу. А ті, котрі не мають відваги, і ті, котрі усвідомлять за собою багато гріхів, будемо виправлятися, щоб і ми дійшли до їхньої відваги, і всі разом і однодумно з належною славою зустріли Царя ангелів і сподобилися блаженної радості в Христі Ісусі, Господі нашому, Котрому слава і держава з Отцем і Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. Єпископ Флавіан. [↩]

Опубліковано: 26.10.2016.