«Наша Парафія»

Подяка Богові за прощення тих, котрі провинилися
перед царем. Повчання про єство світу і про те,
що Бог, створивши людину, дав їй природний закон.
Про найретельніше уникнення клятв

1. І вчора я сказав: «Благословенний Бог», — і сьогодні знову скажу те ж саме. Хоч лихо минуло, однак пам’ять про лихо нехай не проходить. І не для того, щоб ми тужили, а щоб дякувати. Якщо залишиться пам’ять про лихо, тоді ніколи не прийде і саме лихо. І чому повинні бути нещастя, коли сама пам’ять про них робить нас мудрішими? Тому як Бог не попустив, щоб ми потонули у тих прикрощах, які були нас спіткали, так і ми не дамо собі розслабитися після того, як вони минули. Тоді в печалі Він нас підбадьорив, то ж тепер у радості дякуймо Йому. Він утішив нас у печалі і не зрадив, то не зрадьмо ж і ми себе в щасті і не впадімо у байдужість. «Під час ситості, — говорить (премудрий), — згадуй про час голоду» (Сир. 18, 25).

Будемо ж і ми пам’ятати час випробовування в день спокою, та й із гріхами зробимо те ж саме. Якщо ти згрішиш і Бог простить тобі гріхи — прийми прощення і подякуй (Богові), але про гріх не забувай. І не тому, щоб ти мучив себе думкою (про гріх), а щоб навчити душу не віддаватися легковажним веселощам і не впадати в ті ж гріхи. Так учинив і Павло, сказавши: «Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, — і додав, — мене, колишнього хулителя, і гонителя, і кривдника» (1 Тим. 1, 12–13). Нехай, говорить, стане явним життя раба, щоб відкрилося людинолюбство Владики. Хоч я й отримав прощення гріхів, але спогадів про них не полишаю. І через це не тільки відкрилося людинолюбство Владики, але й Павло зробився більш славним. Коли ти довідаєшся, яким він був колись, і побачиш, з кого і ким він став, то будеш дивуватися йому ще сильніше, і ще більше будеш його вшановувати. А коли ти сам багато нагрішив, то, почавши перемінюватися, отримаєш від цього прикладу добру надію, оскільки він, крім того, про що вже було сказано, втішає і підбадьорює тих, котрі впадають у розпач.

Це ж буде і з нашим містом. Усе те, що трапилося, доводить вашу чесноту, бо ви покаянням змогли відхилити такий великий гнів. А це говорить про людинолюбство Бога, Який заради малого звертання відвів таку хмару і підбадьорює всіх, котрі впадають у відчай, повчаючи їх нашими подіями, що, хто звертається до неба — до Божої допомоги, той не може потонути, хоч би його зі всіх боків обіймали тисячі хвиль. Чи бачив хто, чи чув хто коли-небудь про лихо, подібне до нашого? Ми щодня очікували, що наше місто разом із жителями буде знищене дотла. Але коли диявол сподівався потопити наш корабель, саме тоді Бог і вчинив цілковиту тишу. Тож не забудьмо, яким великим було горе, щоби пам’ятати і про велич благодіянь, вчинених Богом. Той, хто не знає властивості хвороби, не осягне і мистецтва лікаря. Розповімо це і нашим дітям, і передамо з покоління в покоління, щоб знали всі, як диявол намагався знищити навіть саме місце міста і як Бог перед очима всіх відновив це грішне місто, що впало, і не попустив, щоб воно зазнало бодай найменшої шкоди, а досить скоро і страх розігнав, і небезпеку ліквідував.

Минулого тижня ми всі очікували розкрадання нашого майна, навали воїнів та уявляли собі безліч інших прикрощів. Але ось усе минуло, подібно до хмари і тіні, що скоро переходить, і покарані ми тільки очікуванням лиха чи, краще сказати, не покарані, а навчені, і стали кращими від того, що Бог пом’якшив серце царя. Тому будемо говорити завжди і щодня: «Благословенний Бог». Будемо з неабиякою ретельністю приходити на зібрання і ходити до церкви, від якої отримали стільки користі. Знаєте, куди ви спочатку прибігли, куди зійшлися, звідки прийшло до нас спасіння. Тому будемо триматися за цей священний якір, і як він не видав нас під час небезпеки, так і ми не покинемо його під час спокою, а залишимося при ньому невідлучно, будемо щодня збиратися, молитися, слухати слово Боже. А вільний час, який використовували для розвідування, розпитування і бігання біля тих, котрі приходили зі столиці, і на переживання про нещастя, які загрожували, — весь цей час будемо використовувати для слухання божественних заповідей, а не на недоречні і марні заняття, щоби знову не зазнати нам такого ж сум’яття.

2. Три минулі дні ми розглядали один спосіб богопізнання і закінчили його тлумаченням, як «небеса повідають славу Божу» (Пс. 18, 1), і що означають слова Павла: «Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1, 20). І ми показали, як прославляється Творець через створення світу, — через небо, землю і море. Сьогодні, знову дещо роздумуючи про це, перейдемо до іншого.

Бог не тільки створив світ, але й дарував створінню здатність діяти, і водночас не все залишив без руху, і не усьому звелів рухатися. Небо стоїть нерухомо, як говорить пророк: «Він розпростер небеса, як тонку тканину, і розкинув їх, як намет для житла» (Іс. 40, 22). А сонце з іншими зірками біжить щодня. Земля, знову ж таки, стоїть непохитно, а води течуть постійно. І не тільки води, але й хмари, і дощі часті, які у свій час змінюють одні одних. І хоч природа дощів однакова, а те, що відбувається від них, — різне. У винограді дощ стає вином, у маслині — олією, в інших рослинах перетворюється на їхні соки. Утроба землі одна, але до зрілості все приходить по-різному: одне повільніше, інше скоріше. Хто не здивується і не зачарується від цього?

Але дивним є не тільки те, що Бог створив природу різновидою і різноманітною, але й те, що віддав її всім, — багатим і вбогим, грішним і праведним, як сказав Христос: «Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5, 45). Наповнив її незліченною безліччю тварин і, давши їм природжені звички, велів нам одних наслідувати, а інших уникати. Наприклад, мураха працьовита і працює невтомно. Тому, якщо будеш уважний, то отримаєш від цієї тварини дуже важливе наставляння — не віддаватися лінощам і не уникати турбот і трудів. Тому і Писання відсилає до неї лінивця, коли говорить: «Піди до мурахи, лінивцю, подивися на дії її і будь мудрим» (Притч. 6, 6). Не хочеш, говорить, зрозуміти з Писання, що трудитися — це добра справа, і що той, хто не трудиться, не повинен і їсти, не хочеш вислухати цього від учителів, тоді навчися від безсловесних. Так робимо й ми у себе вдома. Коли старші, які вважають себе кращими, чимось провиняться, ми часто кажемо їм, щоб подивилися на дбайливих дітей, і говоримо:

— Поглянь, він менший за тебе, а який старанний і турботливий!

Так і ти отримай від мурахи великий урок працьовитості і подивуйся твоєму Господу не тільки в тому, що Він створив сонце і небо, але й у тому, що створив мурахи, — цю тварину, хоч і малу, але яка являє собою великий доказ Божої премудрості. Задумайся, яке воно розумне, і подивуйся, як Бог у такому малому тілі зумів умістити таке невтомне бажання до працьовитості.

Отже, в мурахи вчися працьовитості, а в бджоли любові — і до чистоти, і до праці, і до ближнього. Вона щодня трудиться і працює не стільки для себе, скільки для нас. Так і для християнина найбільше властиво шукати користі не для себе, а для інших. Як бджола облітає всі луги, щоб приготувати трапезу для інших, так, людино, роби і ти. Якщо назбирав грошей, — використай їх для інших. Якщо в тебе є слова повчання, не закопуй їх, а запропонуй нужденним. Якщо є якийсь інший надлишок, — стань корисним для того, хто потребує плодів твоєї праці. Хіба не бачиш, що бджолу поважають більше за інших тварин не за те, що трудиться, а саме за те, що трудиться для інших? Адже і павук трудиться і клопочеться, розтягує по стінах тонкі тканини, які вище всякого жіночого мистецтва, однак його не поважають, бо його робота для нас зовсім не потрібна. Такими є й ті, котрі трудяться і клопочуться тільки для себе.

Наслідуй незлобливість голуба, наслідуй любов осла і вола до свого господаря, наслідуй безтурботність птахів. Можна багато чим скористатися від безсловесних для виправлення вдачі. І Христос повчає нас на прикладі цих тварин: «Будьте мудрі, — говорить, — як змії, і лагідні, як голуби» (Мф. 10, 16). І знову: «Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть. .., і Отець ваш Небесний годує їх» (Мф. 6, 26). Пророк, присоромлюючи невдячних юдеїв, говорить: «Віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого; а Ізраїль не знає Мене» (Іс. 1, 3). І знову: «Горлиця і ластівка, і журавель пильнують час, коли їм прилетіти; а народ Мій не знає визначення Господнього» (Єр. 8, 7).

Від цих та подібних їм створінь учися творити добро, а від протилежних навчайся, як уникати порока. Як бджола любить робити добро, так змія — завдавати шкоди. Тому відкинь злість, щоб не почув: «Отрута аспіда в устах їхніх» (Пс. 139, 4). Далі, собака безсоромна — зненавидь і це зло. Лисиця хитра і підступна — не наслідуй цього порока. Але як бджола, літаючи по лугах, не все несе із собою, але, вибираючи корисне, інше залишає, так зроби і ти, — спостерігаючи за безсловесними, бери собі те, що є в них корисного. І ті добрі якості, які в них є від природи, ти в собі своєю вільною волею удосконалюй.

Саме цим ти й обдарований Богом, що Він дав тобі можливість те добре, що є у безсловесних від природи, чинити за своєю волею, щоби за це ще й отримати нагороду. Вони роблять добро не зі своєї волі і не за розумом, а тільки за потягом природи. Наприклад, бджола робить мед, будучи навченою цьому не розумом і міркуванням, а природою. Адже якби це не було справою природи і спадковою здатністю всього роду (бджіл), то, без сумніву, деякі з них не знали б цього мистецтва. Тоді як від самого створення світу до сьогодні ніхто не бачив таких бджіл, які б нічого не робили і не збирали меду. Природне — це загальне для всього роду, а що від волі, те не загальне, бо для звершення цього необхідний труд.

3. Отже, взявши все найкраще, володій ним. Ти — цар безсловесних, а царі з надлишком мають все те, що є найкращого у підданих: чи то золото, чи срібло, чи дорогоцінні камені, чи красивий одяг.

Дивлячись на природу, дивуйся своєму Господу. Якщо ж що-небудь із видимого перевершує тебе і ти не можеш зрозуміти його призначення, то прослав Творця і за те, що мудрість творіння перевершує твій розум. Не говори: для чого це? Навіщо це? Корисною є всяка річ, хоч ми і не знаємо її призначення. Як, увійшовши до лікарні і побачивши безліч приготовлених інструментів, ти дивуєшся їхній розмаїтості, хоч і не знаєш їхнього призначення, так і стосовно природи: бачачи безліч тварин, трав, рослин та інших речей, призначення яких не знаєш, — вразися їхньою розмаїтістю і прийди в подив перед великим Художником-Богом від того, що Він не все відкрив перед тобою, але й не все утаємничив. Не все Він утаємничив, щоб ти не сказав, начебто те, що існує, залишене без Провидіння, і не все відкрив перед тобою, щоб великі знання не породили в тобі гордість.

Так і першу людину злий демон скинув обіцянкою більшого знання, а позбавив і того, яке в неї було. Тому і Премудрий радить: «Понад міру важкого для себе не шукай, і що понад сили твої, того не випробовуй. Що заповідаю тобі, про те розмірковуй» (Сир. 3, 21–22), бо в більшості Божі діла таємні. І далі: «Тобі відкрито дуже багато з людського знання» (Сир. 3, 23). А це сказав він задля розради тому, хто нарікає і печалиться, що не все знає.

— І те, — говорить, — що тобі дано знати, набагато вище твого розуму. І пізнав ти це не сам собою, а будучи навченим від Бога. Тому будь задоволений тим багатством, яке маєш, і не шукай більшого, а дякуй за те, що одержав. Не нарікай через те, що чогось не одержав. Прославляй Бога за те, що знаєш, і не спокушайся через те, чого не знаєш. Те й інше Бог зробив на користь: одне відкрив, а інше приховав, — усе ж для твого спасіння.

Отже, тільки саме богопізнання через розглядання природи може, як я сказав, зайняти в нас багато днів. Однак, щоб достеменно розглянути устрій навіть однієї людини (достеменно, говорю, відповідно до наших можливостей, а не у всій досконалості, бо хоч ми сказали про властивості багатьох речей, але є набагато більше й інших незбагненних, котрі знає Бог, Який створив їх, ми ж усього не знаємо); отже, щоб з точністю розглянути весь устрій людини і відкрити премудрість у кожному члені, структуру та розміщення нервів, жил, артерій та устрій всього іншого, для цього нам не вистачило б і цілого року. Тому завершимо ці роздуми і, давши можливість працелюбним і допитливим на підставі сказаного розглянути й інші частини природи, звернемося до іншого, що також може вказати на Божественне Провидіння.

Що ж є цим іншим? Те, що Бог, створивши людину, дарував їй природний закон. Що ж це за природний закон? Бог вклав у нас совість і зробив пізнання добра та зла природженим. Нам не потрібно вчитися, що блуд — це зло, а цнотливість — добро, — це ми знаємо від початку. І для свідчення того, що ми знаємо це від початку, Законодавець, даючи згодом закони і, сказавши: «Не убий» (Вих. 20, 13), не додав, що вбивство — це зло, а сказав просто: «Не убий», — Він тільки заборонив гріх, а не повчав про нього. Чому ж, сказавши: «Не убий», Він не додав, що убивство — це зло? Тому, що попередньо нас навчила цього совість, і Він говорить про це вже з тими, котрі це знають і розуміють. Але коли говорить про іншу заповідь, яка не відкрита нам совістю, тоді не тільки забороняє, але додає і причину. Так, установлюючи закон про суботу і кажучи: «А день сьомий…, не роби в цей день ніякої справи», Він указав і причину спокою. Яку? «Спочив (Бог) у день сьомий від усіх діл Своїх, які чинив» (Вих. 20, 10–11; Бут. 2, 2). І ще: «Пам’ятай, що і ти був рабом у Єгипті» (Втор. 24, 18). Чому ж, скажи мені, до заповіді про суботу він додає і причину, а щодо вбивства цього не зробив? Тому, що та не з первісних і не відкрита нам совістю, а є окремою заповіддю і тимчасовою, тому вона згодом і скасована. А заповіді необхідні, які є основою нашого життя, — це не вбий, не вкради, не чини перелюбу. Тому він не вказує причини і не додає до них повчання, а задовольняється простою забороною.

4. Однак не тільки в цьому, але й в іншому попробую довести вам, що людина отримала пізнання добра від природи. Адам учинив перший гріх, і після цього гріха негайно заховався. Якби він не знав, що зробив щось зле, то для чого б став ховатися? Ще не було ані Письма, ані Закону, ані Мойсея, — як же він довідався про гріх і заховався? І не тільки заховався, але, будучи обвинувачуваним, намагається перекласти провину на іншого і говорить: «Жінка, яку Ти мені дав, дала мені від древа, і я їв» (Бут. 3, 12). А вона перекладає провину ще на іншого, на змія. Поглянь же на премудрість Божу. Коли Адам сказав: «Почув я голос Твій у раю і злякався, тому що я нагий, і сховався» (Бут. 3, 10), Бог не відразу викрив його у провині і не сказав: «Чому ти їв від древа?» Але як? «Хто сказав тобі, — говорить Він, — що ти нагий? Чи не їв ти від дерева, з якого Я заборонив тобі їсти?» (Бут. 3, 11). Бог і не змовчав, і не викрив його прямо. Не змовчав, щоби викликати в ньому визнання гріха. Не викрив прямо, щоби не все було справою Божою, і людина не була позбавлена прощення, яке подається нам через каяття. Тому Бог і не висловив прямо причину, через яку звершилося пізнання (гріха), але починає розмову у виді запитання, залишаючи людині можливість самій дійти до розкаяння.

Те ж саме можна бачити і стосовно Каїна й Авеля. Вони перші принесли Богові початки своїх трудів. Ми хочемо довести на прикладах не тільки зла, але й добра, що людина (від природи) знає те й інше. Людина знає, що гріх — це зло, і це показав Адам. А що вона також знає, що чеснота є добром, — це вже показав Авель. Він приніс свою жертву не через чиїсь наставляння і не через веління закону, який би говорив тоді про принесення початків (у жертву), але навчений сам собою і совістю. Не буду говорити далі, а зупинюся на перших людях, коли ще не було ані письмен, ані закону, ані пророків, ані суддів, а тільки Адам з дітьми, щоб ти зрозумів, що пізнання добра і зла вкладено у природу людини від початку. Звідки б інакше довідався Авель, що приносити жертву — це добра справа, що вшановувати Бога і за все дякувати — це добре?

— Що ж, — скажеш, — а хіба Каїн не приніс жертви?

Приніс і він, але не так (як Авель). І в цьому знову відкривається пізнання, яке подається совістю. Каїн, коли через заздрощі надумав убити вшанованого (Богом) брата, приховує цей підступний намір, і що говорить? «Підемо в поле» (Бут. 4, 8). На вид одне — маска дружелюбності, а в думці інше — намір братовбивства. Якби Каїн не знав, що цей намір є злом, то для чого б став його приховувати? А після звершення вбивства, коли Бог запитував його: «Де Авель, брат твій?» — Він знову говорить: «Не знаю, хіба я сторож братові моєму?» (Бут. 4, 9). Чому ж він не признається? Хіба не ясно, що він сам себе сильно засуджує? Як батько його заховався, так і він не зізнається, а після викриття сам же говорить: «Покарання моє більше, ніж можна знести» (Бут. 3, 13).

Але язичник не сприймає цього, тому поговоримо і з ним. І що ми зробили стосовно природи, поборовшись з язичниками не тільки Писанням, але й умовиводами, те ж будемо робити і тепер стосовно совісті. Павло також, борючись з ними, використав цей спосіб доказу. Що ж говорять вони?

— Немає в нас, — кажуть, — природженого закону в совісті. Бог не заклав його у природу.

З чого ж, скажи мені, з чого їхні законодавці написали закони про шлюб, про вбивства, про заповіти, про застави, про повагу до ближніх і про багато іншого? Можливо, нинішні законодавці навчилися від попередників, ті — від давніших, а ті — від найдавніших. Але від кого навчилися ті, котрі спочатку видали перші закони? Хіба не зрозуміло, що від совісті? Адже вони не можуть сказати про себе, що були з Мойсеєм, що слухали пророків. Як це може бути, коли вони язичники? Звідси очевидно, що на основі закону, даного від початку людині Богом при її створенні, на його основі вони й уклали закони, і винайшли мистецтва і все інше. Так само винайдені і мистецтва, тобто перші люди дійшли до них, будучи навчені природою. Так з’явилися і суди, так встановлені і покарання, про що говорить і Павло. Багато хто з язичників хотів сперечатися і говорив:

— Як Бог буде судити людей, які жили ще до Мойсея? Він ще не послав законодавця, не дав закону, не послав ані пророка, ані апостола, ані євангеліста. Як же буде судити їх?

Тому Павло, бажаючи показати, що вони мали природжений закон і добре знали, що можна робити, сказав ось що: «Коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана в них у серцях». Як це — без Письма? «Про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну, у той день, коли за моїм благовістям Бог буде судити таємні діла людей через Ісуса Христа» (Рим. 2, 14–16). І ще: «Ті, які, не маючи закону, згрішили, поза законом і загинуть; а ті, які в законі згрішили, за законом будуть засуджені» (Рим. 2, 12). Що означає «поза законом і загинуть»? Означає те, що не закон засудить їх, а думки і совість. Якби вони не мали закону в совісті, то їм не варто було б за гріхи гинути, оскільки вони «згрішили поза законом»? Але словами «поза законом» Апостол виражає не те, начебто вони зовсім не мали закону, а те, що не мали закону письмового, однак мали закон природний. І ще: «Слава ж, і честь, і мир усякому, хто робить добро, спершу юдею, потім і елліну» (Рим. 2, 10).

5. Так говорить (Апостол), роздумуючи про колишні часи, що були до пришестя Христового. Елліном він називає тут не ідолопоклонника, а того, хто поклоняється єдиному Богові, тільки не зв’язаного юдейськими обрядами, тобто суботами, обрізанням та різними очищеннями, який живе дуже мудро і благочестиво. І знову, роздумуючи про це, говорить: «Скорбота й утиски на всяку душу людини, яка чинить зло, спершу юдея, потім і елліна!» (Рим. 2, 9). І тут елліном він називає людину, вільну від дотримання юдейських обрядів. Якщо ж така людина ані закону не чула, ані з юдеями не спілкувалася, то чому на неї впаде лють і гнів, і скорбота за злі діла? Тому, що він мав совість, яка всередині говорила йому, наставляла й учила його всьому. З чого це видно? З того, що він сам карав інших за злочини, видавав закони, засновував судилища. Вказуючи саме на це, Павло сказав про людей порочних: «Вони знають праведний суд Божий, що хто чинить так, вартий смерті; однак не тільки самі так роблять, але й тим, що роблять, сприяють» (Рим. 1, 32).

— А звідки, — скажеш, — вони довідалися, що воля Божа є такою, щоб ті, котрі живуть нечестиво, були карані смертю? Звідки?

З того, як вони самі судили інших, котрі грішили. Справді, якщо ти не вважаєш убивство злом, то, впіймавши вбивцю, не страчуй його своїм судом. Якщо не вважаєш злом перелюбство, то, коли трапиться перелюбник, залиши його без покарання. Якщо ж ти проти чужих гріхів і закони пишеш, і визначаєш покарання, і буваєш строгим суддею, то яке виправдання можеш отримати у своїх власних гріхах, кажучи, начебто ти не знав, що необхідно робити? І ти чинив перелюб, і він. Чому ж його караєш, а себе вважаєш гідним прощення? Якби ти не знав, що перелюб — це зло, тоді не варто б карати й іншого. Якщо ж іншого караєш, а себе вважаєш таким, що не підлягає покаранню, то чи розумно за однакові гріхи виносити неоднаковий вирок? Павло, обвинувачуючи саме за це, сказав: «Невже думаєш ти, чоловіче, що, засуджуючи тих, хто чинить таке, і роблячи те саме, ти втечеш від суду Божого?» (Рим. 2, 3). Ні, це не так. Тим судом, говорить, який ти вчинив проти іншого, Бог тоді і тебе засудить. Бо ж, звичайно, не тільки ти справедливий, а Бог — несправедливий! Якщо ти не залишаєш провин іншого без уваги, то як залишить Бог? Якщо ти виправляєш гріхи інших, то як Бог не буде виправляти тебе?

А коли Він посилає на тебе покарання не відразу ж, то не тішся цим, а ще більше бійся. Так велів і Павло: «Зневажаєш багатство Його милосердя, лагідності і довготерпіння, не розуміючи, що милосердя Боже веде тебе до покаяння?» (Рим. 2, 4). Не для того, говорить він, Бог довго терпить, щоб ти зробився гіршим, а щоб покаявся. А коли не хочеш, — Його довготерпіння послужить причиною для більшого покарання твоєї нерозкаяності. Вказуючи саме на це, Апостол сказав: «Через жорстокість твою і нерозкаяність серця, ти сам собі збираєш гнів на день гніву й об’явлення праведного суду від Бога, Який воздасть кожному за вчинками його» (Рим. 2, 5).

Отже, оскільки Бог віддасть кожному за діла, і для того, щоб за гріхи карати, а за чесноти нагороджувати, вклав у нас природний закон, а потім дав і писаний, тому будемо влаштовувати свої діла з великою старанністю як такі, що готуються стати колись перед страшним судилищем, знаючи, що не отримаємо ніякого прощення, якщо при законі природному і писаному, після такого наставляння і безупинного умовляння, будемо байдужими до свого спасіння.

6. Знову хочу поговорити з вами про клятви, але соромлюся. Для мене не важко говорити вам те саме день і ніч, але, спостерігаючи за вами упродовж багатьох днів, боюся, щоб не обвинуватити мені вас у чималій байдужості тим, що вам необхідно постійно нагадувати про таку легку справу. Так, не тільки соромлюся, але й боюся за вас, бо безупинне наставляння для уважних корисне і спасенне, а для байдужих шкідливе й небезпечне. Чим хто частіше слухає, тим більшу кару викликає на себе, якщо не виконує того, що слухає. Саме за це дорікаючи юдеям, Бог сказав: «Я посилав до них рабів Моїх, пророків, посилав з раннього ранку, але вони не слухали» (Єр. 29, 19). Правда, ми робимо це заради великого піклування (про вас), але боїмося, щоб ці умовляння і ці поради у той страшний день (Суду) не стали проти всіх вас. Бо коли і сама справа неважка, і нагадують про неї постійне, то що зможемо сказати для свого виправдання? Яка відповідь урятує нас від покарання?

Скажи мені: якщо ти даси кому-небудь у борг грошей, то чи не нагадуєш боржникові про цю позику всякий раз, як тільки з ним зустрінешся? Так роби і тут. Нехай кожний з вас вважає ближнього своїм боржником, зобов’язаним замість грошей сповняти цю заповідь, і при зустрічі нехай нагадує йому про сплату боргу, пам’ятаючи, що коли будемо байдужими до братів, то нам загрожує велика небезпека. Тому і не перестаю говорити те саме, бо боюся, щоб не почути в той день: «Лукавий рабе і лінивий!… Треба було тобі віддати срібло моє купцям» (Мф. 25, 26–27). Ось я і віддавав його не раз і не два, а багато-разово. А ваша справа показати прибуток. А прибуток від слухання — це виконання почутого ділами, оскільки те, що віддається, — Господнє.

Отже, приймаймо не з байдужістю, а зі старанністю, і збережімо цю заставу, щоб повернути її в той день з великим прибутком. Якщо ти не навернеш до цієї чесноти інших, то почуєш такий же голос, який почув той, котрий закопав талант у землю. Але дай Боже почути вам не цей, а інший голос, яким Христос звернувся до того, котрий отримав прибуток: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірний, над великим тебе поставлю» (Мф. 25, 21). І ми почуємо цей голос, якщо виявимо таку ж старанність, як він, а таку старанність ми виявимо тоді, коли виконаємо те, про що говорю.

Вийшовши звідси, поки почуте у вас ще свіже, застерігайте один одного, і як під час прощання ви бажаєте здоров’я, так і тепер кожний іди додому з умовлянням і наказуючи ближньому:

— Пам’ятай і дивися, щоб ти дотримався цієї заповіді.

Тоді, звичайно, ми будемо мати успіх. Якщо і друзі розлучаться з тобою з такою порадою, і дружина, коли ти будеш вдома, буде нагадувати про це, і коли будете самі і з вами невідступно буде наше слово — ми досить скоро відкинемо цю погану звичку. Знаю, що ви дивуєтеся, чому я так піклуюся про цю заповідь. Але я тоді скажу причину, коли виконаєте те, що наказано. Тепер же ось що скажу: ця заповідь — це божественний закон, і порушувати її небезпечно. Якщо ж побачу, що вона сповнена, скажу вам й іншу причину, не меншу за першу, щоб ви знали, що я так піклуюся про цей закон справедливо. Але час уже завершити слово молитвою.

Скажемо ж усі разом: Боже, Ти не хочеш смерті грішника, але щоб навернувся він і був живий; сподоби нас виконати цю і всі інші заповіді і так стати перед престолом Христа Твого, щоб, отримавши велику відвагу, ми успадковували Царство у славі Твоїй, бо Тобі слава належить з Єдинородним Твоїм Сином і Святим Духом, нині і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 06.07.2016.