«Наша Парафія»

З нагоди повернення єпископа Флавіана
і примирення царя з містом.
До винних у поваленні статуй

1. Словами, якими завжди під час небезпек я мав звичай починати бесіду до вашої любові, тими ж словами і сьогодні почну слово до вас і скажу разом з вами: благословенний Бог, Який сподобив нас звершити сьогодні це священне свято з великою радістю та веселощами, повернув тілові голову, вівцям — пастиря, учням — учителя, воїнам — вождя, священикам — святителя. Благословенний Бог, Який «може створити незрівнянно більше за те, чого ми просимо або про що помишляємо» (Еф. 3, 20)! Нам здавалося достатнім позбутися лиха, яке тяжіло над нами, і ми тільки за це і молилися, а людинолюбний Бог, Який дарами завжди незрівнянно перевершує наші прохання, повернув нам, понад усякі сподівання, й отця. Хто міг очікувати, що за такий короткий час він відправиться і поговорить з царем, і припинить нещастя (Антіохії), і знову повернеться до нас — і так скоро, що встигне до священної Пасхи, і святкуватиме її з нами? Але ось ця несподіванка звершилася, і ми отримали отця, і тим більше відчуваємо задоволення, що, не очікуючи, отримали його тепер.

За все це будемо дякувати людинолюбному Богові і дивуватися Його силі та людинолюбству, премудрості та піклуванню про (наше) місто. Диявол намагався цілком зруйнувати (наше місто) зухвалим учинком1, а Бог через це лихо прославив і місто, і святителя, і царя, і всіх показав у більшій славі. Місто прославилося тим, що коли його спіткала така небезпека, то воно, оминувши всіх наділених владою, котрі мають великі багатства, котрі мають неабиякий доступ до царя, звернулося до церкви і до святителя Божого і з великою вірою віддалося небесній надії. Так, коли після відходу нашого отця2 багато хто бентежив ув’язнених у темниці і говорив, що цар не пом’якшується в гніві, а ще більше дратується і замишляє зовсім зруйнувати місто, і розпускав багато інших чуток, — в’язнів ці слова ніскільки не лякали. Але, коли ми говорили, що ці чутки помилкові і є підступом диявола, який хоче вселити зневіру у ваш розум, то вони відповідали нам:

— Ми не потребуємо словесної розради. Знаємо, до кого від початку звернулися і якій надії себе поручили, — до священного якоря ми прикріпили своє спасіння, довірили його не людині, а всемогутньому Богу. Тому і думаємо, що кінець, напевно, буде добрий. Неможливо, неможливо, щоби ця надія могла бути обманута.

Яким вінцям, яким похвалам це рівноцінне для нашого міста? Яке Боже благовоління залучить і в інших справах? Ні, не всяка душа може під час напору небезпек зберігати бадьорість, споглядати на Бога і, знехтувавши всім людським, шукати тієї допомоги!

Так ось, як прославилося місто. Але і святитель прославився не менше, ніж місто. Він віддав свою душу за всіх, і хоч було чимало перешкод: зима, старість, свято, а не менше того і сестра, яка була при смерті, — він став вище всіх цих перешкод і не сказав собі:

— Що ж це? У мене залишилася єдина сестра, вона зі мною тягне ярмо Христове, і ми жили разом стільки часу. І тепер вона при смерті, а ми, залишивши її, підемо звідси і не побачимо, як буде віддавати подих і останні звуки? Вона щодня молила нас закрити їй очі, скласти і зімкнути вуста і подбати про все інше, що необхідне для поховання. А тепер, як безпомічна сирота, нічого не отримає від брата, від якого якраз бажала отримати, але, розлучаючись з життям, не побачить того, хто для неї наймиліший? Від скількох смертей це буде для неї важче? Якби навіть вона була далеко (від мене), чи не належало б (мені) бігти і зробити, і перенести все, щоб зробити для неї це задоволення? А тепер, будучи біля неї, залишу її і піду звідси? Як же вона перенесе наступні дні?

Нічого такого він не тільки не сказав, але й не подумав. Навпаки, надаючи перевагу страху Божому перед усякими родинними взаєминами, він добре знав, що, як керманича випробовують бурі і вождя небезпеки, так і ієрея — спокуси.

— Усі, — говорив він, — дивляться на нас: і юдеї, і язичники. Не обманемо ж їхніх надій на нас і не допустимо байдуже таку аварію корабля, але, доручивши всю нашу долю Богові, віддамо і саме життя.

Поглянь же на великодушність ієрея і на Боже людинолюбство: усім, чим він знехтував, саме цим насолодився. І все задля того, щоб і нагороду отримати за старанність, і в несподіваній насолоді мати ще більше задоволення. Він зважився задля спасіння міста провести свято у чужій стороні, далеко від своїх, а Бог повернув нам його ще до Пасхи, так що це загальне свято він провів з нами і від цього отримав і нагороду за рішучість, і насолодився великою радістю. Не побоявся він (зимової) пори року — і було тепло впродовж усієї його подорожі; не звернув уваги на старість — і пройшов цей далекий шлях так легко, як бадьорий юнак; не подумав про смерть сестри, не піддався слабодухості — і, повернувшись, побачив її живою. Так усе те, чим він знехтував, усе й отримав.

2. Так-то святитель прославився перед Богом і перед людьми! А царя ця справа прикрасила величніше, ніж діадема. По-перше, тоді стало явним, що він готовий ієреям дарувати таку милість, як нікому іншому. Потім — досить скоро дарував цю милість і перестав гніватися. Але, щоб яскравіше пізнати великодушність царя і мудрість святителя, а насамперед — людинолюбство Боже, дозвольте мені переповісти вам дещо із тієї розмови, яка була там.

А скажу те, що довідався від одного з тих, хто був присутній у царському палаці. Сам отець3 не сказав нам ні мало, ні багато, але, наслідуючи великодушність Павла, завжди приховує свої чесноти, і хто б де не запитував його, що він сказав цареві, як переконав його і як вигнав з нього весь гнів, відповідав такими словами:

— Ми ніскільки не зарадили справі. Цар, коли Бог зм’якшив його серце, ще до наших слів сам відкинув весь гнів і втамував лють, і коли говорив про справу, згадував про все, що трапилося, без усякого гніву, начебто ображеним був хтось інший.

Але, що він приховав зі смиренності, те назовні вивів Бог. Що ж це таке? Розповім, тільки почну мову трохи спочатку. Святитель, відправившись з (нашого) міста, де він залишив усіх у такій зневірі, переніс набагато більші скорботи, ніж ми, котрі були серед самого нещастя. По-перше, зустрівшись на півдорозі з посланцями царя для розслідування справи, довідавшись від них, для чого вони послані й уявляючи лихо, що загрожувало місту, — збурювання, сум’яття, втечі, страх, неспокій, небезпеку, — проливав потоки сліз, бо розривалося серце його. Батьки, зазвичай, печаляться набагато більше, якщо не можуть бути разом зі своїми дітьми, коли ті страждають. Таке ж відбувалося і з цим сердечним (батьком) — він плакав не тільки через горе, що загрожувало нам, але й через те, що він далеко від нас, стражденних. Однак і це було для нашого спасіння. Коли він довідався від посланців про те (для чого вони послані), тоді пролив гарячі потоки сліз, звернувся до Бога зі щирою молитвою і проводив ночі без сну, благаючи, щоб Він допоміг цьому стражденному місту й упокорив серце царя.

Коли ж прийшов до того великого міста4 і ввійшов до царських палат, то безмовно зупинився на віддалі від царя, проливаючи сльози, схиливши обличчя вниз, закриваючись, начебто він сам учинив усе те (зухвальство). Так учинив він для того, щоб спершу своїм ставленням, видом, сльозами прихилити царя на милість, а потім почати і клопотати за нас. Для винних залишається одне виправдання — мовчати і нічого не говорити про те, що вчинили. Святитель хотів викинути (у царя) одне почуття, а інше пробудити: викинути гнів, а пробудити скорботу, щоб таким чином відкрити шлях для слів захисту, що і сталося. І як Мойсей, коли народ згрішив, вийшовши на гору і стояв безмовний, поки не покликав його Бог, сказавши: «Залиш Мене, нехай запалає гнів Мій на них» (Вих. 32, 10), — так зробив і святитель.

І ось цар, побачивши його плачучим і пониклим додолу, сам підійшов до нього і те, що відчував він через сльози святителя, те виразив словами, якими звернувся до нього. Це були слова не розгніваного й обуреного, а скоріше скорботного й тяжко опечаленого. А що це правда, довідаєтеся, коли почуєте самі слова. Не сказав (цар): що це означає, ти йдеш клопотати за людей негідних і непотрібних, яким і жити не годиться, — за непокірливих, за бунтарів, гідних усякої кари? Ні, облишивши всі ці слова, він виклав для свого захисту слова, сповнені скромності і важності, перерахував свої благодіяння, які тільки зробив для нашого міста за весь час свого царювання, і при кожному говорив:

— Хіба мені це належить за ті благодіяння? За які несправедливості завдали вони мені такої образи? У чому, малому чи великому, можуть звинувачувати мене ті, котрі образили не тільки мене, але й покійних? Хіба не достатньо було зупинити злість на живих? Ні, вони подумали, що недостатньою буде зухвалість, якщо не образять і покійних. Якщо скривдили ми, як вони думають, тоді все ж таки належало б помилувати мертвих, які не спричинили їм ніякої образи, — їх вони вже не могли звинувачувати в цьому. Хіба не завжди я ставив це місто вище за інші і чи не вважав його милішим за рідне місто? І чи не повсякчасним моїм бажанням було побачити це місто і чи не перед усіма я робив таку клятву?

3. Тут святитель, гірко заплакавши і проливши гарячі сльози, не став уже більше мовчати, оскільки бачив, що виправдання царя веде до ще більшого обвинувачення нас. Тому він, тяжко і гірко ридаючи, сказав:

— Визнаємо і не можемо заперечувати, царю, цю любов, яку виявив ти до нашої батьківщини, а тому й особливо плачемо, що демони позаздрили настільки улюбленому (місту), і ми виявилися невдячними перед благодійником і сильно прогнівили люблячого нас. Зруйнуй, спали, умертви чи будь-що інше зроби, — все одно не покараєш нас відповідно до заслуженого. Ми самі заздалегідь поставили себе в таке становище, яке гірше за тисячі смертей. Що може бути гірше від того, що ми виявилися такими, що без причини прогнівили благодійника і такого люблячого, про що знає весь світ і обвинувачує нас у крайній невдячності? Якби варвари, напавши на наше місто, зруйнували стіни, запалили доми і, забравши невільників, пішли з ними — горе було б менше. Чому? Бо поки ти живий і виявляв би до нас таке благовоління, тоді залишалась би надія, що всі ті нещастя припиняться, — ми знову повернемося до попереднього становища й отримаємо ще більш славну волю.

Але тепер, коли оніміє твоє благовоління і згасне любов, яка захищала нас краще за всякі мури, до кого нарешті ми вдамося? До якого іншого місця звернутися зможемо, роздратувавши такого люблячого владику і лагідного батька? Тому, якщо (антіохійці) вчинили, вочевидь, нестерпний злочин, то вони і постраждали більше за всіх: не сміють на жодну людину глянути, не можуть вільно дивитися очима навіть на сонце, бо сором зі всіх боків стискає вії і змушує заплющуватися. Втративши таким чином душевну волю, вони тепер нещасніші за всіх невільників, терплять крайню ганьбу і, роздумуючи над величиною зла і над тим, до якої зухвалості вони дійшли, не можуть навіть зітхнути, бо всіх людей, які населяють світ, налаштували проти себе обвинувачами більш суворими, ніж сам ображений.

Але, якщо захочеш, царю, то для цієї рани є ліки і є засіб проти всього цього зла. Нерідко і між простими людьми бувало, що тяжкі і нестерпні образи були приводом для великої прихильності. Так трапилося і з нашою природою. Коли Бог створив людину, ввів у рай і сподобив великої честі, диявол, не терплячи такого щастя, позаздрив їй і скинув з тієї висоти, яка була їй дана. Але Бог не тільки не залишив її, але ще замість раю відкрив для нас небо, виявляючи цим Своє людинолюбство і ще більше караючи диявола. Зроби це і ти. Демони вчинили тепер усе, щоб позбавити твого благовоління місто, яке миліше тобі за всі інші. Знаючи це, покарай нас, як хочеш, тільки не залишай без попередньої любові. Але чи сказати і щось дивне? Якщо хочеш покарати демонів, котрі влаштували це, то вияви до нас ще більше благовоління і знову запиши наше місто до числа перших, улюблених тобою міст. Якщо його зруйнуєш, сплюндруєш і знищиш, то зробиш тільки те, чого вони здавна хотіли. А коли відкинеш гнів і знову оголосиш, що любиш його, як любив колись, то завдаси їм смертельної рани і найтяжчої кари, показавши, що вони не тільки не будуть мати успіху в задумі, а відбувається зовсім протилежне тому, чого вони хотіли. І якщо це зробиш і помилуєш місто, якому демони позаздрили через твою любов, то вчиниш справедливо. Якби ти не любив його так сильно, то й вони так не позаздрили б йому. Тому, як не дивно, але кажу правду, що місто так постраждало через тебе і через твою любов.

Від скількох пожеж, від якого руйнування тяжчі ті слова, які ти сказав для свого виправдання? Говориш, що тепер ти ображений і зазнав того, чого не зазнав ніколи жоден з колишніх царів. Але, якщо хочеш, людинолюбний, наймудріший і благочестивіший, ця образа прикрасить тебе вінцем, який буде краще сяяти, ніж ця діадема. Діадема ця, звичайно, є доказом твоєї гідності, але водночас служить і свідченням щедрості того, хто її дав. Вінець же, який сплітається для тебе цим людинолюбством, буде справою власне твоєю і твоєї мудрості — всі не стільки будуть дивуватися тобі через це дорогоцінне каміння, скільки будуть хвалити тебе за перемогу над гнівом. Скинули твої статуї? Але ти можеш спорудити ще красивіші. Якщо простиш провину тим, котрі образили і не піддаси їх ніякому покаранню, то вони спорудять тобі не мідний, не золотий і не кам’яний стовп на площі, а такий, який дорожчий за всяку річ, — прикрашений людинолюбством і милосердям. Так, кожний з них поставить тебе у своєму серці, і в тебе буде стільки статуй, скільки є і буде людей у світі. Не тільки ми, але й наші нащадки, і нащадки їхні, всі почують про це і прославлять, і полюблять тебе, начебто самі отримали благодіяння. А що говорю це не з лестощів, а так буде неодмінно, на доказ розповім тобі одну стародавню повість, щоб ти пізнав, що царів прославляють не стільки війська, зброя, гроші і численність підданих, скільки мудрість і лагідність душі.

Розповідають про блаженного Костянтина, що коли одного разу його зображення було побите камінням і багато хто налаштовував його вчинити над винним суд і страти, кажучи, що ті, котрі кидали каміння, зранили все його обличчя, він, обмацавши рукою обличчя і лагідно посміхнувшись, сказав:

— Не бачу на обличчі ніякої рани. Навпаки, ціла голова, ціле і все обличчя.

Тоді ті люди із соромом та ганьбою залишили цю недобру пораду. Слова ці досі оспівуються всіма, і такий тривалий час не ослабив і не знищив пам’яті про цю мудрість. Скількох же переможних пам’ятників це славніше! Багато спорудив він великих міст, багато варварів переміг — і з цього нічого не пам’ятаємо, а слова ці до сьогодні оспівуються: їх почують усі — і нащадки наші, і їхні нащадки. І дивним є не тільки те, що почують, але й те, що ті, котрі будуть переповідати (ці слова), будуть говорити, а ті, котрі почують, будуть сприймати їх з піднесенням і схваленням, і не буде жодного, хто б, почувши їх, міг змовчати, але тут же викликне і похвалить того, хто розповідає, і побажає йому безлічі благ і після смерті. Якщо ж він заслужив таку славу за ці слова у людей, то скільки вінців одержить від людинолюбного Бога?!

Але що говорити про Костянтина і виставляти чужі приклади, коли можна переконувати тебе і через твої власні подвиги? Згадай недавній час, коли з настанням цього свята ти розіслав по всьому світу веління звільнити із в’язниць ув’язнених і простити їм провини, і начебто цього було недостатньо для доказу твого людинолюбства, написав: «О, якби я міг і померлих покликати і воскресити, і повернути до життя!» Згадай ці слова тепер. Ось час покликати і воскресити, і повернути до життя померлих! Ці (антіохійці) вже померли, ще до проголошення вироку місто вже стало перед самими воротами пекла. Підніми ж його звідти (це ти можеш зробити) без грошей, без витрат, без затрати часу і без усяких трудів. Досить тобі тільки сказати — і піднімеш місто, яке лежить у мороці. Дай тепер йому називатися вже за твоїм людинолюбством. Воно буде вдячне не стільки своєму першому засновникові, скільки твоєму вироку, і це справедливо. Той дав йому початок — і відійшов, а ти піднімеш його тоді, коли воно, ставши видатним і великим, упало після цього довгого благоденства.

Не так було б дивно, якби його захопили вороги і напали варвари, а ти звільнив його від небезпеки, як буде дивним те, що пощадиш його тепер. Те робили часто і багато царів, а це зробиш ти один і перший понад усяке сподівання. Захищати підданих — у цьому немає нічого дивного і надзвичайного — це справа звичайна. Але, зазнавши стільки образ, і таких великих, припинити гнів — це вище за всю людську природу! Подумай, що тепер ти маєш подбати не тільки про це місто, але й про свою славу, і навіть про все християнство. Тепер і юдеї, і язичники, і весь світ, і варвари (адже і вони почули про це) спрямували погляди на тебе і чекають, який винесеш вирок щодо цієї справи. І якщо винесеш (вирок) людинолюбний і лагідний, усі похвалять таке рішення, прославлять Бога і скажуть один одному:

— Ось, яка могутність християнства! Людину, якій немає рівної на землі, яка має владу все вигубити і зруйнувати, воно утримало й присмирило, і навчило терпінню, якого навіть проста людина не виявляла. Воістину великий Бог християнський — Він з людей робить ангелів і ставить їх вище всякої природної звички!

Не бійся того даремного страху і не слухай тих, котрі говорять, начебто гіршими стануть інші міста і виявлять ще більшу зневагу, якщо не буде покаране це. Звичайно, цього треба було б побоюватися, якби ти не міг покарати, і ті, котрі вчинили це, мали б більше сили, ніж ти, чи були рівносильні тобі. Але коли вони уражені жахом і вмирають від страху, коли в моїй особі припали до твоїх ніг і щодня нічого іншого не очікують, крім погибелі, коли звершують спільні моління, дивлячись на небо і благаючи Бога, щоб Він зглянувся і заступився за нас, коли кожний уже розпорядився щодо своїх справ, ніби перед останньою хвилиною життя — чи не зайве таке побоювання? Навіть тоді, коли б були приречені на смерть, вони не страждали б так, як страждають тепер, проводячи стільки днів у страху і трепеті, з настанням вечора не сподіваючись побачити ранок, а з появою дня, не надіючись дожити до вечора. Чимало навіть стали здобиччю звірів, коли втекли в пустелі й оселилися в непрохідних місцях. І не тільки чоловіки, але й малі діти, і шляхетні, красиві жінки впродовж багатьох ночей і днів ховаються в печерах, прірвах і ярах пустель. Незвичайна неволя спіткала наше місто — навіть стіни цілі, а жителі страждають гірше, ніж у погорілих містах. Нема жодного варвара, не видно ворога, а вони жалюгідніші за невільників, їх щодня лякає навіть шелест листя. Це всі знають, і напоумились би не тоді, коли б побачили місто зруйнованим, а тепер, почувши про це горе.

Отже, не думай, начебто інші міста стануть гіршими. Ні, якби ти зруйнував інші міста, то й тоді не напоумив би їх так, як нині, коли через непевність в очікуванні майбутнього ти їх покарав жорстокіше за всякі тортури. Тож не продовжуй більше їхнє горе, а дай їм нарешті зітхнути. Покарати винних і спитати за провини, звичайно, легко і зручно, але помилувати тих, котрі образили, простити тим, котрі провинилися у непрощенній справі, — це можливо хіба що для одного-двох, а особливо, коли ображеним буде цар. Так, підкорити собі всіх страхом — легко, але зробити всіх друзями і змусити полюбити твоє царювання, і щоб не тільки загалом, але й кожен зокрема підносив свої особливі молитви за твоє правління — це справа важка. Нехай будь-хто витратить тисячі грошей, нехай виставить тисячі військ, нехай зробить, що завгодно, — залучити до себе прихильність такої безлічі людей для нього буде нелегко, а для тебе тепер це буде легко і просто. Яких би коштувало для тебе грошей, яких би вартувало трудів — за коротку мить придбати весь світ і змусити всіх людей, як сучасних, так і прийдешніх, просити (у Бога) для твоєї глави всього того, чого тільки вони просять для своїх дітей?

Якщо ж таке є від людей, то подумай, яку нагороду отримаєш від Бога не тільки за те, що тепер робиться, але й за те, що згодом буде зроблене іншими. Адже якщо колись трапиться подібна подія до нинішньої, чого не дай Боже, і деякі з ображених замислять відімстити тим, котрі образили, тоді твоя лагідність і терпіння будуть для них замість усякого наставляння й умовляння і їм буде соромно і совісно, маючи такий зразок мудрості, виявитися гіршими. Так, ти будеш учителем для всіх нащадків. І хоч би вони дійшли до такої ж висоти мудрості, однак ти будеш мати над ними перевагу, бо неоднаково — першому показати таку лагідність чи, дивлячись на інших, наслідувати їх. Тому, яке б людинолюбство і лагідність не показали твої наступники (царі), разом з ними отримаєш нагороду і ти: хто посадив корінь, той буде винуватцем і плодів. Тому тепер з тобою ніхто не може розділяти нагороду за людинолюбство — це, власне, тільки твоя справа, однак ти зможеш брати однакову участь у добрій справі зі всіма, хто тільки згодом появиться подібним до тебе, й отримати таку ж частку, яку отримують наставники в учнях. А якщо і не буде нікого такого, то й тоді твоя слава і честь будуть зростати з кожним поколінням.

Подумай, що це означає: почують усі нащадки, що коли таке велике місто опинилось перед покаранням і помстою, коли всі тремтіли і були в переляку: і воєначальники, і начальники міста, і судді, — і не сміли подати голосу за нещасних, — став один заступник перед Богом, наділений священством, і своїм виглядом, простою бесідою прихилив державного. І чого він не давав нікому з підданих, те, з поваги до законів Божих, дав цьому старцю. Адже і цим місто немало вшанувало тебе, царю, що послало клопотати у цій справі мене. Вони виразили про тебе найкращі і величні слова, — що тоді, як під тобою всяке начальство, ти віддаєш перевагу священикам Божим, хоч би якими незначними вони не були. Однак я йду тепер не тільки від них, але перш ніж від них, я посланий від Владики всіх ангелів сказати найпокірнішій і найпоблажливішій душі твоїй ось що: «Якщо ви прощаєте людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний» (Мф. 6, 14).

Отже, згадай про той день, коли всі ми дамо звіт за свої діла. Подумай, що коли і ти згрішив у будь-чому, то можеш загладити всі гріхи цим вироком і рішенням — без трудів, без зусиль. Так, інші захисники приносять золото, срібло та інші подібні дари, а я прийшов до твоєї царської величності зі священними законами і подаю їх замість усяких дарів, і молю тебе вчинити подібно до Владики твого, Котрий хоч щодня отримує від нас образи, однак не перестає подавати всім Свої дари. Не осором же наші надії й обіцянки не зроби даремними. Скажу тобі, між іншим, і те, що коли зважишся помилуватися місто, виявити до нього колишнє благовоління й облишити цей праведний гнів, тоді я повернуся з великим піднесенням. Якщо ж відкинеш місто від свого серця, тоді не тільки не повернуся до нього і не побачу землі його, але раз і назавжди відречуся від нього і запишуся до іншого міста. Ні, ніколи не припишуся до того міста, з яким ти, найлюдинолюбніший і найлагідніший зі всіх людей, не хочеш примиритися і ввійти в спілкування.

4. Сказавши це і набагато більше, святитель так зворушив царя, що сталося те, що колись сталося з Йосифом. Як той тоді, побачивши братів, хотів плакати, однак ховав скорботу, щоб не видати себе, так і цар — плакав у душі, але не показував цього через присутніх там. Однак нарешті він не зміг приховати почуттів і виявив їх мимоволі. Після цієї розмови для нього вже не потрібні були інші слова, а вимовив тільки одне слово, яке прикрасило його набагато більше за діадему. Що ж це за слово?

— Що тут дивного і надзвичайного, — сказав він, — якщо перестанемо гніватися на тих, котрі образили — на людей. І ми — люди. Якщо Владика світу, прийшовши на землю, ставши заради нас рабом і будучи розіп’ятим тими, заради яких прийшов, молив Отця за тих, котрі розіп’яли Його: «Прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34), — то що дивного, коли ми простимо рабам, подібним до нас?

А що ці слова були не лицемірними, — це довели всі події, а не менше за них і те, про що маю намір тепер сказати. Коли святитель хотів там (у Константинополі) разом з царем звершити це свято, (цар) насильно примусив його поспішити і прискорити (від’їзд), і прийти до громадян Антіохії.

— Знаю, — сказав він, — що тепер їхні душі в тривозі і є ще багато слідів від горя. Піди, утіш. Коли побачать керманича, то й не згадають про бурю, що проминула, і зовсім викинуть лихо із пам’яті.

Коли ж святитель почав наполегливо просити, щоб (цар) послав свого сина, то він, бажаючи переконати, що зовсім викинув з душі весь гнів, сказав:

— Моліться, щоб усунулися ці перешкоди, щоб затихли ці війни — тоді неодмінно я сам прийду.
Що може бути добріше за цю душу? Нехай нарешті язичники, пізнавши через царя і через святителя нашу (християнську) мудрість, засоромляться чи краще не засоромляться, а нехай напоумляться, покинуть свою оману і навернуться до сили християнства.

Боголюбивий цар не зупинився тоді і на цьому. Після того, як святитель уже від’їхав з міста (столичного) і переплив море5, цар послав туди деяких довідатися і поспостерігати, щоб він не витрачав часу і не віднімав у міста (Антіохії) половину радості, проводячи свято в іншому місці. Який ще лагідний батько виявив би таке піклування про тих, котрі його образили? Скажу і ще щось для похвали цього праведного (єпископа). Звершивши таку справу, він не вчинив, як зробив би будь-який славолюб, — сам приніс грамоту, за якою припинялося наше горе. Але оскільки він ішов досить повільно, то упросив одного вправного вершника випередити його і принести місту добрі вісті, щоб через повільність його подорожі не затягувалася печаль. Його єдиним бажанням було не самому принести цю щасливу і надзвичайно радісну вістку, а скоріше заспокоїти наш край.

Отже, що ви зробили тоді, прикрасивши площу вінками, запаливши світильники, розстеливши перед майстернями килими, і як тоді тріумфували, начебто місто народилося знову, те робіть постійно, тільки по-іншому, — прикрашаючи не вінками з квітів, а чеснотами, запалюючи у своїх душах світло (добрих) справ, радіючи духовною радістю. Ніколи не переставаймо дякувати Богові за все це і виявляти перед Ним велику вдячність не тільки за те, що припинив лихо, але й за те, що допустив його, — через те й інше Він прославив наше місто. «Передавайте про це, — говорить пророк, — дітям вашим; а діти ваші нехай скажуть своїм дітям, а їхні діти наступному роду» (Іоїл. 1, 3), щоб усі, котрі будуть жити до кінця віку, пізнавши людинолюбство Боже, яке виявилося над містом, прославили нас, котрі отримали таку милість, і дивувалися нашому Владиці, Який відновив таке грішне місто. Та й самі отримали б користь, наставляючись усіма цими подіями у благочесті.

Розповідь про те, що трапилося з нами, може приносити дуже велику користь не тільки нам, якщо будемо завжди про це пам’ятати, але і нашим нащадкам. Роздумуючи про це, будемо завжди дякувати людинолюбному Богу не тільки при припиненні лиха, але й при його допусканні, пізнавши і з Божественного Писання, і з того, що трапилося з нами, що Він з належним Йому людинолюбством завжди все влаштовує для нашого блага. То щоб і ми, постійно отримуючи його, отримали і Царство Небесне через Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава повіки-віків. Амінь.

1. Тобто поваленням царських статуй. [↩]
2. Єпископа Флавіана до столиці. [↩]
3. Єпископ Флавіан. [↩]
4. Константинополя. [↩]
5. Мається на увазі протока Босфор, яка відокремлює європейський берег, де знаходиться місто Константинополь (зараз Стамбул), від Азії. [↩]

Опубліковано: 08.07.2016; востаннє змінено: 08.08.2016.