«Наша Парафія»

Виголошена в Антіохії у старій церкві,
коли св. Іоан був пресвітером, — про нещастя,
що впали на місто через повалення статуй
благочестивого царя Феодосія Великого.
На слова Апостола: «Багатих у нинішньому віці наставляй,
щоб вони були невисокої думки про себе» (1 Тим. 6, 17).
Проти користолюбства

1. Що мені сказати, про що говорити? Тепер час сліз, а не слів, ридання, а не розмов, молитви, а не проповіді. Такий тяжкий злочин, така невиліковна рана, така велика виразка: вона перевершує всякі ліки і вимагає вищої допомоги. Так і Іов, утративши все, сидів на гноїщі, і друзі, почувши про це, прийшли і, побачивши його, здалеку роздерли одяг, посипали себе попелом і сильно ридали. Те ж належало б зробити і тепер усім навколишнім містам — прийти до вашого міста і з цілковитою співчутливістю оплакати те, що трапилося. Тоді Іов сидів на гноїщі, а нині наше місто сидить у великій сіті. Тоді диявол напав на отари, на рогату худобу і на все надбання праведника, тепер він вилив своє шаленство на ціле місто. Однак і тоді, і тепер це попустив Бог. Тоді для того, щоби тяжкими випробовуваннями більше прославити праведника, а тепер для того, щоб цим надмірним лихом зробити нас більш смиренними.

Дайте мені оплакати те, що трапилося. Сім днів мовчав я, як і друзі Іова. Дайте мені тепер відкрити уста й оплакати це загальне лихо. Хто побажав нам зла, улюблені? Хто позаздрив нам? Звідки така переміна? Нічого не було славнішого за наше місто, а тепер нема нічого жалюгіднішого за нього. Народ, настільки тихий і лагідний, наче приручений і смиренний кінь, завжди покірний перед правителями, тепер раптом розлютився і накоїв такого лиха, про яке й говорити непристойно. Тепер плачу і ридаю. Не через тягар покарання, що загрожує, а через крайню нерозсудливість того, що вчинено. Якщо цар не образиться і не розгнівається, не покарає нас і не віддасть на тортури, то скажи мені, як через вчинене нами ми перенесемо сором? Від плачу переривається моя бесіда, ледь можу відкривати уста, рухати язиком і вимовляти слова. Тяжкий сум, наче вузда, утримує мій язик і зупиняє слова.

Не було колись міста, щасливішого за наше, а тепер нема сумнішого за нього. Його жителі, ніби бджоли, що дзижчать біля вулика, щодня юрбилися на площі, і через таку багатолюдність досі всі вважали нас щасливими. Але ось тепер цей вулик спорожнів, бо як бджіл розганяє дим, так і нас розганяє страх. Що сказав пророк, оплакуючи Єрусалим, те ж випадає сказати тепер і нам: місто наше стало, «як дуб, якого листя обпало, і як сад, у якому нема води» (Іс. 1, 30). У незрошуваному саду стирчать дерева без листя і плодів — таким стало тепер і наше місто. Коли його покинула поміч Всевишнього, воно спорожніло і втратило майже всіх жителів.

Нема нічого милішого за батьківщину, однак тепер нема нічого сумнішого за неї. Усі тікають з рідного міста, як із сіті, покидають його, як безодню, вискакують, наче з вогню. Як від будинку, обійнятого полум’ям, з великим поспіхом тікають не тільки ті, що живуть у ньому, але й усі сусіди, намагаючись врятувати бодай голе тіло, так і тепер, коли гнів царя, подібно до вогню, загрожує впасти зверху, кожен спішить утекти і врятувати бодай голе тіло, перш ніж цей вогонь, ідучи своїм шляхом, не дійде і до нього. Наше нещастя стало загадкою: без ворогів утеча, без бою переселення, без поневолення полон! Ми не бачили варварського вогню, не бачили обличчя ворогів, — а терпимо те, що й полонені. Тепер усі знають про наше горе, бо, приймаючи в себе наших утікачів, чують від них про лихо нашого міста.

2. Але я не соромлюся цього і не червонію. Нехай знають усі про прикрощі нашого міста, щоби, співчуваючи матері, піднесли спільно до Бога голос від усієї землі й однодумно ублагали Небесного Царя про спасіння спільної для всіх нас матері й годувальниці. Недавно наше місто зазнало землетрусу, а тепер трясуться самі душі жителів. Тоді хиталися основи будинків, а тепер у кожного здригається сама основа серця.

Ми щодня бачимо перед очима смерть, живемо в постійному страху і терпимо Каїнове покарання, страдаючи більше, ніж ув’язнені в темниці, і витримуючи облогу незвичайну і нову, жахливішої за яку й уявити неможливо. Ті, що витримують облогу від ворогів, закриті тільки всередині міських стін, а для нас навіть площа стала недоступною — кожен закритий у стінах свого дому. І як для тих, що в облозі, небезпечно вийти за міську стіну через ворогів, що їх оточили, так для багатьох жителів нашого міста небезпечно вийти з дому і появитися на площі, оскільки скрізь серед площі ловлять і хапають винних і невинних і тягнуть до суду без будь-якого розбору. Тому господарі разом зі своїми слугами сидять у своїх домах, наче в’язні.

— Кого схопили? Кого посадили у в’язницю? Кого сьогодні покарали? Як і яким чином? — Ось про що тільки вивідують і запитують вони у кожного, у кого тільки можна безпечно щось довідатися.

Їхнє життя стало жалюгіднішим за всяку смерть. Вони вимушені щодня оплакувати чуже горе, тремтіти щодо власної безпеки, тому стали нічим не кращими за мертвих, бо від страху самі давно померли. А якби будь-хто, не маючи цього страху і неспокою, захотів вийти на площу, то її сумний вигляд одразу погнав би його додому. Він побачив би, що там, де декілька днів перед цим людей було більше, ніж хвиль на ріці, бродить один, найбільше — двоє, і то з пониклим обличчям і в глибокому смутку. Тепер уся колишня багатолюдність зникла.

Неприємний вигляд лісу, в якому вирубано багато дерев, чи вигляд голови, на якій у багатьох місцях нема волосся. Так і наше місто, коли в ньому стало менше людей і тільки деякі з’являються то тут, то там, стало нудним і на кожного, хто погляне на нього, наводить густу імлу туги. І не тільки місто — саме повітря і навіть світле коло сонця, здається, тепер похмурилось від скорботи і стало темнішим. І не тому, що змінилася властивість стихій, а тому, що наші очі, затьмарені імлою суму, не можуть ясно і з попередньою легкістю сприймати світло сонячного проміння. Тепер звершилося те, що колись оплакував пророк: «Зроблю захід сонця опівдні і затьмарю землю серед світлого дня» (Ам. 8, 9). А сказав він це не тому, що сонце насправді заховалося і день померк, а тому, що ті, котрі у скорботі, через морок суму не зможуть бачити світла навіть опівдні. Це тепер і сталося: куди б хто не подивився, чи на землю, чи на стіни, чи на стовпи міста, чи на своїх ближніх — скрізь, йому здається, бачить ніч і глибокий морок.

Так, усе переповнилося печаллю! Скрізь страшна безмовність і порожнеча. Зник приємний шум багатолюдності. Місто безмовне, наче всі його жителі сховалися під землею. Всі стали подібними до каменя, вуста зв’язані горем, як оковами, і зберігають таку глибоку тишу, наче напали вороги і відразу винищили всіх вогнем і мечем. Тепер доречно сказати: «Покличте плакальниць, щоб вони прийшли; пошліть за майстринями у цій справі, щоб вони прийшли, …і здіймуть плач за нас» (Єр. 9, 17–18). Нехай ваші очі виллють воду, і вії ваші проллють сльози. Плачте, пагорби, ридайте, гори. Прикличмо все створіння співчувати нашому горю. Таке велике місто, глава східних міст, опинилося перед небезпекою бути стертим з лиця світу. Той, хто мав багато дітей, тепер раптом став бездітним, і нема кому йому допомогти, бо ображений той, кому немає рівного на землі. Він — цар, вождь і глава всіх, що живуть на землі. А тому звернімося до Царя Небесного, Його покличмо на допомогу. Якщо не отримаємо милості з неба, то не буде для нас жодної розради в горі.

3. На цьому я хотів уже завершити слово, бо скорботні душі не люблять тривалих розмов. Як чорна хмара, ставши на шляху сонячних променів, перепиняє все їхнє сяйво, так і хмара печалі, коли стане перед нашою душею, не дає вільного доступу для слова, а придушує його і з великим насиллям утримує всередині. І це буває не тільки з проповідниками, але й зі слухачами, оскільки сум як слову не дозволяє вільно виливатися з душі того, хто говорить, так не дає йому падати із властивою йому силою і на серця слухачів. І юдеї, будучи обтяженими «від важкої роботи над глиною і цеглою» (Вих. 1, 14), не могли слухати Мойсея, коли він часто і багато говорив їм про їхнє спасіння (Вих. 6, 9), бо печаль перепиняла слову шлях до їхньої душі і закривала слух.

Тому і я хотів завершити тут слово, але подумав, що хмара не тільки припиняє шлях сонячним променям, а часто і сама піддається дії його, оскільки сонце своєю теплотою, яка постійно підсилюється, розріджує хмару і часто розриває її посередині. І тоді раптом, засяявши якнайясніше, з’являється перед нашим зором. Саме це я сподіваюся зробити сьогодні. Сподіваюся, що слово, постійно діючи на ваші душі і довго перебуваючи в них, розірве хмару печалі й освітить ваші думки звичайними настановами. Поручіть же мені ваші душі, прихиліть на якийсь час ваш слух, відкиньте печаль, і повернімося до попередніх звичаїв. І як ми звикли завжди бути тут зі щирістю, так зробімо і тепер, поклавши все на Бога. Це посприяє нам і в припиненні лиха. Бо коли Він побачить, що ми уважно слухаємо Його слово й у найтяжкий час не полишаємо любові до мудрості, то незабаром подасть нам допомогу, вчинить благу переміну й утихомирить цю бурю.

Християнин повинен саме тим і відрізнятися від невірних, щоб усе переносити благодушно і, окриляючись надією на майбутнє, підноситися на висоту, недосяжну для людських лих. Вірний стоїть на скелі, а тому недосяжний для ударів хвиль. Нехай здіймаються хвилі випробовувань — вони не досягнуть до його ніг — він стоїть вище всякого такого наклепу. То ж не падаймо духом, улюблені! Не стільки ми самі піклуємося про своє спасіння, скільки Бог, Який створив нас. Не стільки ми піклуємося, щоб не зазнати будь-якого лиха, скільки Той, Хто дарував нам душу, а потім подає ще безліч благ. Окрилимо себе такою надією і зі звичною ревністю вислухаємо те, що буде сказано.

Недавно я пропонував вашій любові велику бесіду1 і бачив, що всі йшли за мною, і ніхто не повернувся з половини дороги. Дякую вам за таку ретельність. Цим я отримав нагороду за труди. Але ж тоді я просив у вас ще й іншої нагороди і, думаю, ви знаєте це і пам’ятаєте. Якої нагороди? Покарати і напоумити богохульників, котрі є в нашому місті, приборкати тих, котрі ображають Бога, і тих, котрі бешкетують. Не думаю, щоб я сказав тоді це від себе — Сам Бог, Який передбачає майбутнє, вклав у мою душу такі слова. І якби ми покарали тих, котрі так зухвало поводилися, тепер не трапилося б того, що трапилося. Якщо вже необхідно було зазнати небезпеки, то чи не краще було потерпіти тоді, напоумляючи і приборкуючи цих людей (що принесло б нам і вінець мучеництва), ніж тепер боятися, тремтіти й очікувати смерті через їхнє бешкетування? Ось, злочин вчинений деякими, а вина впала на усіх. Ось, тепер через них ми всі у страху, і через вчинене ними буйство самі терпимо покарання. А якби ми перед цим вигнали їх з міста чи напоумили і зцілили хворі члени, то не зазнали б цього страху.

Знаю, що жителі нашого міста здавна вирізняються шляхетною вдачею, і що тільки деякі прибульці і бурлаки, нечестивці і лиходії, які зневірилися щодо свого спасіння, зважилися на таку зухвалість. Тому я безперестанно волав до вас і наполягав: приборкаймо шаленство богохульників, напоумимо їх, подбаймо про їхнє спасіння, хоч би це коштувало нам життя. Такий подвиг принесе нам велику нагороду. Не допустимо, щоби було завдано образи нашому Владиці. Якщо ми залишимо це поза увагою, місто зазнає великого лиха.

4. Як я провіщував, так і сталося, і тепер за цю безтурботність ми терпимо кару. Ти не звернув уваги на те, що ображаєш Бога, і ось Він попустив, щоби було завдано образи цареві і всім нам загрожувала крайня небезпека, і таким чином через цей страх ми отримали кару за своє недбальство. Невже даремно і без причини я провіщував і постійно тривожив вашу любов? Однак результату не було. То нехай принаймні тепер буде інакше. Напоумившись сьогоднішнім лихом, приборкаймо безчинну нахабність цих людей, закриймо їм уста, зачинімо, як смертоносні джерела, й обернімо в протилежний бік, тоді лихо, яке спіткало місто, припиниться.

Церква — не видовище, щоб у ній слухати тільки заради задоволення. З неї повинні виходити з повчанням, з належним важливим надбанням. Ось якими повинні виходити звідси! Даремно і безцільно приходимо сюди, якщо отримаємо наставляння тільки на якийсь час і вийдемо звідси, не отримавши від нього будь-якої користі. Яка для мене користь від цих оплесків? Що у цих похвалах і вигуках? Для мене буде похвалою те, коли ви виправдаєте всі мої слова своїми ділами. Тоді я буду щасливий і блаженний, коли ви з цілковитою ретельністю будете не тільки сприймати, але й виконувати все, що почуєте від мене. Нехай кожний виправляє свого ближнього, бо сказано: «Повчайте один одного» (1 Сол. 5, 11). Якщо ж ми не будемо робити цього, то злочин кожного буде завдавати загальної і важкої згуби для всього міста. Ось і тепер, хоч ми і не брали участі в злочині зухвалих людей, однак уражені страхом не менше за них, і тремтимо, щоби гнів царя не впав на нас усіх. І не можемо сказати, виправдовуючись:

— Я не був при цьому, не знав, не брав участі.

— Саме за це, — говорять, — ти і повинен бути покараний і засуджений зі всією суворістю, що не був там, не перешкодив, не утримав безчинних, не наразив себе на небезпеку задля честі царя. Ти не брав участі в зухвалості винних? Хвалю за це і славлю. Але ти не став на заваді тому, що трапилося, а це заслуговує осуду.

Такі ж слова ми почуємо і від Бога, якщо будемо мовчати тоді, коли проти Нього лунає хула і зневага. Той, хто закопав талант (Мф. 25, 25–30), засуджений не за те, що його применшив, що повернув довірені гроші в цілості, а за те, що не збільшив його, не віддав срібла купцям, тобто не навчив інших — не наставив, не порадив, не втримав, не виправив своїх ближніх — безчинних грішників. Ось за що він без усякої пощади підданий тяжкому покаранню! Але я твердо переконаний, що ви, якщо не колись, то принаймні тепер, подбаєте про таке виправлення і не допустите, щоби Бог зазнавав образ. І якби в цьому навіть ніхто не переконував, то вже те, що трапилося, може в достатній мірі переконати найбільш байдужих подбати про своє спасіння.

Але вже час мені запропонувати вам звичайну трапезу зі слів Павла, і ми візьмемо і запропонуємо всім прочитані нині слова. Що ж сьогодні було прочитано? «Багатих у нинішньому віці наставляй, щоб вони не були високої думки про себе» (1 Тим. 6, 17). Сказавши, «багатих у нинішньому віці», він вказав, що є й інші багаті — у майбутньому віці. Таким був Лазар — убогий у цьому житті і багатий у майбутньому. Багатий не золотом, сріблом й іншими подібними речами, що гинуть і зникають, а тими невимовними благами, що їх «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило» (1 Кор. 2, 9).

Справді, щире багатство і достаток — це блага досконалі і непіддатні до будь-яких перемін. Але не таким був багач, який нехтував Лазарем. Навпаки, він став убогішим за всіх, адже згодом просив краплі води, та навіть і її не міг отримати — до такого краю злиденності дійшов! Тому Апостол і назвав їх багатими «у нинішньому віці», щоб ти знав, що цей достаток закінчується із цим життям і далі не йде, не переходить в інше життя разом зі своїми власниками, а часто покидає їх ще раніше смерті. Саме на це він і вказує, коли говорить: «…Надіялись не на багатство, що гине» (1 Тим. 6, 17).

Справді, як я вже часто говорив і не перестану говорити: немає нічого настільки ненадійного, як багатство. Це — невдячний утікач, невірний раб. Наклади на нього тисячу ланцюгів — він з ланцюгами втече. Власники часто замикали його замками, зачиняли двері і приставляли до нього сторожу із рабів, а воно, звабивши рабів, тікало разом зі своїми стражами, захоплюючи їх із собою, наче ланцюг, і таким чином сама варта ставала нічого не вартою. Що ж може бути більш ненадійне за багатство? Хто ще більш жалюгідний за тих, котрі так піклуються про нього? Вони всіма силами намагаються збирати те, що так швидко гине і зникає, і не слухають, що говорить пророк: «Горе вам, що надієтеся на силу свою та величаєтеся багатством своїм» (Пс. 48, 7). Чому ж, скажи, горе? «Збирає, — говорить він, — і не знає, кому те дістанеться» (Пс. 38, 7). Труди безсумнівні, а насолода ненадійна. Ти часто трудишся і мориш себе для ворогів. Часто після твоєї смерті твоє надбання переходить до тих, котрі завдавали тобі образ і вишукували тисячі підступів. І ось тобі дісталися тільки гріхи, а насолода іншим!

5. Але треба розглянути і те, чому Апостол не сказав: «Багатим у нинішньому віці заповідай не збагачуватися, заповідай зубожіти, заповідай розтратити майно, — а сказав, — наставляй, щоб вони не були високої думки про себе» (1 Тим. 6, 17). Він знав, що гордість є коренем і основою багатства, і хто вміє жити скромно, той не буде надто піклуватися про багатство. То для чого, скажи мені, ти оточуєш себе безліччю рабів, дармоїдів, підлесників та всіма іншими ознаками пишності? Звичайно, що не через нестатки, а тільки через гордість, щоб цим показатися поважнішим за інших.

Крім того, (Апостол) знав, що багатство не заборонене, якщо хто вживає його через свої нестатки. Не вино є злом, як я вже говорив, а пияцтво. Так само не багатство є злом, а скнарість і сріблолюбство. Одна справа грошолюб, а інша — багатий. Грошолюб не багатий. Грошолюб багато в чому відчуває нужду, а нужденний ніколи не може бути багатим. Грошолюб є стражем свого майна, а не власником, рабом, а не господарем. Йому легше віддати кому-небудь частину свого тіла, ніж виділити бодай частку із закопаного золота. Він з такою дбайливістю зберігає свій скарб, ніби хтось строго заборонив йому навіть доторкатися до цього скарбу, і береже своє, як чуже. І справді, це — чуже. Бо як може він вважати своїм те, чого ніяк не наважиться розділити з іншими і дати убогим, хоч би навіть отримав тисячу покарань? Який же це власник майна, коли не вживає його і ним не користується?

Крім того, Апостол не всім усе заповідає, а зважає на немічність слухачів, як це робив Христос. Багатому, що приходив і говорив з Ним про вічне життя, Він не сказав тут же: «Піди, продай майно твоє» (Мф. 19, 21), але, відклавши це, говорив йому про заповіді. Потім, коли той запитав: «Чого ще не вистачає мені?» (Мф. 19, 20), то й тоді не відразу сказав: «Продай майно твоє», але: «Коли хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє» (Мф. 19, 21), — тобто, віддаю це на твою волю, не ставлю тобі це за вимогу, а даю владу самому вирішувати. Тому і Павло, як через немічність слухачів, так і добре знаючи, що скромність незабаром змусить їх відмовитися від гордості і піклування про багатство, говорив багатим не про убогість, а про смиренність. Заповівши, щоб «не були високої думки про себе», він водночас учив, як вони зможуть не бути «високої думки про себе». Яким же чином? Коли пізнають властивість багатства, — наскільки воно ненадійне і зрадливе. Тому і сказав далі: «Щоб вони надіялись не на багатство непевне» (1 Тим. 6, 17).

Багатий не той, хто багато придбав, а той, хто багато роздав. Авраам був багатий, але не був грошолюбний, оскільки не заглядав до чужого дому, не цікавився чужим майном, але, вийшовши (зі свого дому), дивився, чи нема де мандрівника, чи нема де убогого, щоб допомогти убогому і прийняти подорожнього. Не під золотим дахом він жив, а, спорудивши намет під дубом, задовольнявся тінню від листя. І його помешкання було настільки прекрасним, що навіть ангели не соромилися зупинитися в нього, бо шукали не величного дому, а побожної душі. Тому, улюблені, будемо і ми наслідувати Авраама і розділимо те, що в нас є, з убогими. Помешкання в нього було найпростішим, однак стало світлішим за царські палаци. Жоден цар ніколи не приймав у себе ангелів, а він, сидячи під дубом і спорудивши намет, удостоївся такої честі. І не за простоту житла він був ушанований, а отримав такий дар за красу душі і за приховане в ній багатство.

Будемо ж і ми прикрашати не будинки, а насамперед свої душі. Та й як не соромно прикрашати стіни мармуром без потреби і без користі і водночас допускати, щоби Христос ходив посеред нас без одягу! Яка тобі, людино, користь від будинку? Хіба ти, помираючи, візьмеш його з собою? Ні, не візьмеш, а душу неодмінно візьмеш. Ось тепер спіткала нас така небезпека. То нехай допоможуть нам будинки, нехай захистять нас від тієї небезпеки, що загрожує. Однак зробити цього вони не можуть! Свідками того є ви, котрі все покидаєте і тікаєте в пустелю, остерігаючись їх, як сітей і пастки. Нехай допоможуть тепер гроші, але й вони нічого не вартують. Якщо ж гроші неспроможні проти гніву людського, то тим більше на божественному і непідкупному суді. Якщо золото нічим нам не допомагає тепер, коли ми образили і прогнівили людину, то тим більше воно буде безсилим, коли розгнівається Бог, для Якого гроші не потрібні.

Ми будуємо будинки, щоби в них жити, а не щоб ними пишатися. Усе, що перевершує необхідність, — зайве і некорисне. Одягни взуття більше за ногу, і воно викличе незручність, бо буде заважати ходити. Так і будинок, коли він більший, ніж необхідно, перешкоджає йти до неба. Ти хочеш будувати красиві, великі будинки? Не забороняю, тільки будуй не на землі, а побудуй обителі на небесах, у яких би ти зміг й інших прийняти, — обителі, які ніколи не зруйнуються. Чому ти з таким шаленством женешся за тим, що тікає і залишається тут? Нема нічого більш оманливого за багатство. Воно сьогодні з тобою, а завтра проти тебе — воно зі всіх боків озброює проти тебе заздрісні очі. Це — ворог, який живе під одним з тобою дахом, це — ворог домашній. Свідками цього є ви, які володієте ним і всіляко зариваєте і ховаєте його. Але якраз багатство нині збільшує тягар вашого лиха.

Ти бачиш, наскільки убогі є легкими, нічим не зв’язаними, на все готовими, і, навпаки, як багаті терплять безліч труднощів, ходять туди й сюди, шукаючи, де б заховати своє золото, шукають, у кого б його покласти. Навіщо шукаєш, людино, подібних до себе рабів? Ось Христос готовий прийняти і зберегти те, що ти Йому довіриш. І не тільки зберегти, але й примножити й повернути з великим прибутком! З Його руки ніхто не викраде. Він не тільки збереже довірене Йому, але й звільнить тебе від неминучих переживань. Люди, отримавши на збереження наше багатство, думають, що, зберігаючи отримане, роблять нам послугу. Христос, навпаки, говорить, що коли отримав від тебе багатство, то не Він тобі, а ти Йому зробив послугу. І за Своє піклування, з яким Він зберігає твій скарб, не жадає від тебе нагороди, а Сам нагороджує тебе.

6. Отже, яке вибачення може бути для нас, яке прощення, коли залишаємо Того, Хто може і зберегти наше надбання, і за збереження вміє бути вдячним, і відплачує невимовними і великими нагородами, а вручаємо свою власність слабким охоронцям — людям, які думають, що цим роблять нам послугу, і повертають нам згодом тільки те, що отримали від нас? Ти тут мандрівник і захожий. Твоя батьківщина на небесах. Переклади все туди, щоб отримати нагороду тут ще до майбутньої насолоди. Хто живе благими надіями і з упевненістю очікує майбутнього, той уже тут попробував Царства (Небесного). Бо ніщо так не тішить і не підносить душу, як блага надія на майбутнє, тобто те, що туди перекладеш своє багатство і з належною ретельністю подбаєш про власну душу.

Ті, що піклуються тільки про прикрасу свого будинку, є багатими тільки зовнішніми благами, вони нехтують благами внутрішніми і не звертають уваги на те, що їхня душа порожня, нечиста і покрита павутиною. Але якщо, знехтувавши зовнішнім, вони все піклування спрямують на свою душу і будуть зі всіх боків прикрашати її, тоді душа таких людей стане обителлю Христовою. А хто може бути більш щасливим за того, у кому живе Христос? Хочеш бути багатим? Знайди собі друга в Бозі і будеш багатший за всіх. Хочеш бути багатим? Не будь зарозумілим — це корисно не тільки для майбутнього життя, але й для цього. Ніщо так не збуджує заздрості, як багата людина. А коли ще додати гордість, тоді перед нею відкривається подвійна прірва, і всі об’являють їй найжорстокішу війну. А коли ти зумієш вести себе скромно, то своїм смиренням віднімеш силу в заздрості і будеш безпечно володіти своїм майном. Такою є властивість чеснот — вона не тільки корисна для майбутнього, але подає нагороду вже тут. Тому не будемо пишатися багатством і будь-чим іншим. Якщо падає і гине той, хто величається духовною досконалістю, то тим більше — тілесною. Подумаймо про свою природу, задумаймося над своїми гріхами, пізнаймо, хто ми, і це буде для нас достатнім спонуканням для смирення. Не кажи мені:
— У мене лежать прибутки, зібрані за скільки-то і стільки років — тисячі талантів золота, прибутки, які зростають з кожним днем.

Усе, що б ти не сказав, скажеш даремно і без потреби. Часто все це зникає з дому за одну годину і за коротку мить, подібно легкому пороху, що піднімається вверх від подиху вітру. Такими прикладами наповнене життя ваше, і повчаннями про це наповнене Писання. Сьогодні багатий — завтра убогий. Тому я часто сміявся, читаючи у заповітах: «Такий-то нехай володіє полями чи будинком, а інший нехай ними користується». Ми всі тільки користуємося, а володіти ніхто не може, бо хоч би багатство і залишалося у нас на все життя, не зазнавши жодної зміни, то під час смерті, волею чи неволею, ми поступимося ним іншим і, тільки покористувавшись ним, відійдемо в інше життя, втративши над ним усяку владу. Отже, тільки ті володіють багатством, котрі і його використанням не дорожать, і насолодою від нього нехтують. Хто відмовився від свого майна і роздав його убогим, той скористався ним належно і збереже владу над ним при переході в інше життя. І не тільки не втратить свого надбання під час смерті, але все і навіть набагато більше отримає тоді, коли необхідною буде особлива допомога — у день Суду, коли всі ми повинні будемо давати звіт про свої справи.

Отже, хто хоче багатство придбати, ним користуватися і володіти, той нехай відмовиться від усього майна. Бо, не зробивши цього, неодмінно залишить його під час смерті, а часто ще й до смерті втратить серед незліченних небезпек та прикрощів. І прикрим є не тільки те, що така переміна відбувається раптово, але й те, що багатому доводиться терпіти убогість, не приготувавшись до неї. Не такою є доля убогого. Він уповає не на золото і срібло, на ці бездушні речі, а на Бога, «Який дає нам усе щедро» (1 Тим. 6, 17). Тому становище багатого більш непевне, ніж убогого, оскільки воно підвладне частим і різноманітним перемінам. Що означають слова «дає нам усе щедро для насолоди» (1 Тим. 6, 17)? Бог подає нам щедро все те, що набагато необхідніше за гроші, а саме: повітря, воду, вогонь, сонце та все інше. Не можна сказати, що багатий насолоджується променями сонця більше, а вбогий менше. Не можна сказати, що багатий більше вдихає повітря, ніж убогий. Усе це дано всім порівну.

Чому ж Бог зробив більш важливе й необхідне, від чого залежить наше життя, загальним, а те, що маловажне й мізерне (маю на увазі гроші), не належить до загальної власності? Чому? Щоб наше життя було забезпеченим, і ми мали поприще для чеснот. Та й справді, якби необхідне не було спільним, то, можливо, багаті, через звичайне користолюбство, пригнобили б убогих. Бо коли вони це роблять стосовно грошей, то чого не зробили б стосовно тих благ? І знову, якби гроші були спільними і всі мали б їх порівну, тоді не було б нагоди для милостині і причини для доброчинності.

7. Отже, щоб ми могли жити безпечно, для спільного користування нам дано все, від чого залежить наше життя. А щоб ми мали можливість заслужити почесті й похвалу, тому гроші не є спільними, — щоб ми не піддавалися користолюбству, а любили правду, роздавали своє майно нужденним і таким чином могли отримувати деяке полегшення у своїх гріхах.

Бог зробив тебе багатим, то чому ж ти сам робиш себе убогим? Бог зробив тебе багатим для того, щоб ти допомагав нужденним, щоб своєю щедрістю до інших загладжував власні гріхи; дав тобі багатство не для того, щоб ти закрив його на свою погибель, а щоб витратив ради свого спасіння. Тому Він і володіння багатством зробив ненадійним, щоби саме цим послабити божевільну пристрасть до нього. Якщо ті, котрі володіють багатством, навіть тепер, коли не можуть надіятися на нього, а навпаки, бачать, що воно породжує безліч небезпек, запалюються такою пристрастю до нього, то кого б вони пожаліли, якби ще багатство мало і ці якості — стабільність і незмінність? Кого б не зачепили? Якої вдови, яких сиріт, яких убогих? Тому не будемо вважати багатство великим благом. Велике благо — не гроші нажити, а здобувати страх Божий і благочестя.

Ось, якби тепер серед нас був праведник, який має велику відвагу перед Богом, то він, хоч би був убогіший за всіх людей, зміг би припинити ці нещастя — для нього було б достатньо тільки піднести руки до неба і благати Бога, і хмара пройшла б. А між іншим у нас лежить стільки золота, і воно краще за будь-який бруд може припинити ті нещастя, що нас спіткали! І не тільки в цій небезпеці, але й тоді, коли нас осягне хвороба, чи смерть, чи будь-що інше подібне, наскільки незначною виявляється сила грошей, що вони самі по собі не можуть подати нам жодної розради у прикрощах.

Багатство, очевидно, тільки в єдиному перевершує убогість — воно дає можливість щодня веселитися і відчувати чимало задоволень на бенкетах. Але це можна бачити і за столом убогих. Вони насолоджуються навіть більшим задоволенням, ніж усі багаті. Не дивуйтеся і не вважайте мої слова дивними. Я поясню вам це зі свідчень самого досвіду. Усі ви, звичайно, знаєте і згідні з тим, що задоволення на бенкетах залежить, звичайно, не від властивості страв, а від настрою присутніх. Наприклад, хто сідає за стіл голодним, для того і найпростіша їжа буде приємнішою за всякі приправи, солодощі та різні ласощі. Навпаки, хто йде до столу, не відчуваючи потреби в їжі і не відчуваючи голоду, як це роблять багаті, той, хоч би знайшов на столі найулюбленіші страви, не відчує задоволення, оскільки в ньому ще не пробудився поклик до їжі. А що це справді так, цьому ви самі свідки. А ось і Писання говорить те ж саме: «Сита душа зневажає і стільник, а голодній душі все гірке солодке» (Притч. 27, 1). А що може бути більш солодке за стільниковий мед? Однак і він, говорить, не подає задоволення тому, хто не голодний. А що більш неприємне за гірке? Але й воно буває солодким для тих, котрі живуть у нестатках. А те, що убогі приступають до їжі тільки тоді, коли відчують голод і потребу в ній, а багаті не очікують такого спонукання, це відомо кожному. Тому-то багаті і не відчувають справжнього і чистого задоволення.

Таке ж буває не тільки щодо їжі, але й щодо пиття. Як там, незалежно від властивості їжі, задоволення приносить голод, так, звичайно, тут спрага робить напій найприємнішим, хоч би то була проста вода. І на це вказує пророк, коли говорить: «Медом із скелі насичував би їх» (Пс. 38, 17). Однак ми ніде не знайдемо в Писанні, щоб Мойсей виводив зі скелі мед, а тільки знаходимо, що він виводив ріки води, прохолодні джерела. Що ж означають ці слова? Писання не говорить неправди. Коли спраглі і стомлені прикрощами знайшли холодні джерела, пророк, щоб виразити приємність цього питва, назвав воду медом. І не тому, що вона природно перетворилася на мед, а тому, що відчуття тих, котрі пили, зробило ці джерела солодшими за мед. Ти зрозумів, як звичайний напій стає солодким через настрій спраглих? Так і вбогі після трудів і втоми, будучи охоплені спрагою, п’ють просту воду із таким же задоволенням. А багаті навіть тоді, коли п’ють солодке, запашне і найкращої якості вино, подібного задоволення не відчувають.

8. Це ж можна сказати і про сон. Не м’яка постіль, не посріблене ложе, не тиша в спальні і не будь-що інше робить сон солодким і спокійним, а праця, втома і звичка лягати спати тоді, коли нападає дрімота і дуже хочеться спати. Про це свідчить досвід, а насамперед визначення Писання. Соломон, який завжди жив у задоволенні, бажаючи вказати на це, сказав: «Солодкий сон у того, хто працює, чи мало, чи багато він з’їсть» (Еккл. 5, 11). Чому він додав: «…чи мало, чи багато він з’їсть»? Тому, що і те, й інше — і голод, і пересичення, зазвичай, спричиняють безсоння. Голод, висушуючи тіло, омертвляє повіки і не дає їм зімкнутися. Пересичення, стискаючи і придушуючи подих, породжує безліч хвороб. Однак дія трудів є настільки благотворною, що раб може спати як у тому, так і в іншому випадку (у голоді і в пересиченні). Цілий день всюди бігаючи на служінні своїм господарям, зазнаючи побиття, терплячи втому, не маючи жодного перепочинку, раби за такий неспокій та труди отримують достатню нагороду в приємному сні. І це — прояв Божого людинолюбства, що задоволення купуються не за золото і срібло, а трудом, роботою, прикрістю і всякою мудрістю.

У багатих не так. Лежачи на своїх постелях, вони часто проводять у безсонні цілі ночі і, не дивлячись на безліч хитрувань, не мають приємного сну. А бідняк, завершивши денні труди, ледь з утомленим тілом торкнеться постелі, як уже поринає в глибокий, солодкий і здоровий сон, і за свої праведні труди отримує в ньому чималу нагороду.

Отже, якщо бідняк і спить, і їсть, і п’є з більшим задоволенням, ніж багатий, то яку тоді цінність має багатство, якщо воно не дає навіть того, у чому, вочевидь, і полягає його перевага над убогістю? Тому Бог від початку і наклав на людину труд не як кару і муки, а для напоумлення і повчання. Адам, коли жив і не трудився, був вигнаний із раю. Зате Апостол, коли проводив життя у трудах і прикрощах, у праці і подвигу, як сам він говорить: «У труді і в подвизі вночі і вдень» (2 Сол. 3, 8), тоді піднесений був до раю і був узятий до третього неба.

Не будьмо байдужими до трудів, не будемо зневажати працю, оскільки від цього ще раніше Царства Небесного ми отримуємо найбільшу нагороду — задоволення від них і не тільки задоволення, але й те, що важливіше від задоволення — квітуче здоров’я. Багатих, крім того, що вони позбавлені цього задоволення, осягає чимало хвороб, тоді як бідняки не потрапляють до рук лікарів. Якщо інколи вони і піддаються недугам, то, будучи далекими від усякої ніжності і маючи здорову статуру, скоро поправляються.

Убогість — велике надбання для тих, котрі мудро її переносять. Це — скарб, який неможливо вкрасти, жезл незламний, надбання, яке не маліє, притулок безпечний. Але убогого, кажуть, пригнічують? Зате багатий зазнає набагато більше наклепів. Убогого зневажають і кривдять, а багатому заздрять. Здолати убогого не так просто, як багатого, бо багатий задля цього з кожного боку подає нагоду як для диявола, так і для підступних людей, і через безліч справ буває рабом для всіх. Маючи необхідність у спілкуванні з багатьма, він вимушений багатьом з неабияким приниженням лестити і догоджати. А убогого, якщо він розсудливо поводиться, не може здолати навіть диявол. Іов і раніше був міцним, а коли втратив усе, тоді став ще могутнішим й отримав над дияволом блискучу перемогу.

Убогий, якщо поводиться мудро, навіть скривдженим не може бути. І те, що я говорив про задоволення від їжі, а саме, що воно залежить не від розкішних страв, а від настрою тих, котрі їдять, те ж скажу і про образу. А саме, що образа завдається чи не завдається не через бажання того, хто її завдає, а через настрій тих, котрі терплять образу. Наприклад, тобі хто-небудь завдав тяжкої і нестерпної образи. Якщо ти над цією образою посміявся, не сприйняв до серця образливих слів, то ти став вище удару — ти не ображений. Якби ми мали адамантове тіло, то хоч би зі всіх боків на нас сипалися тисячі стріл, ми ударів не відчували б, оскільки рани спричиняться не від руки того, хто випускає стріли, а через властивість тіла, підданого стражданню. Так і тут: образи і приниження, що поєднані з образами, бувають не від злоби тих, що ображають, а через немічність тих, що ображаються. Якби ми були мудрі, то могли б не ображатися і не відчувати жодних образ. Тебе хтось скривдив, але ти не відчув образи і не засмутився? Тоді ти не скривджений, а навпаки, скоріше ти вразив, чим сам уражений. Коли той, хто ображав, бачить, що його удар не досягає до душі того, кого ображав, тоді він сам дуже мучиться. Коли скривджені мовчать, то удар образ сам повертається назад і вражає того, ким був посланий.

9. Отже, улюблені, будьмо у всьому мудрими, і тоді убогість нічим не зможе нам зашкодити. Вона навіть принесе велику користь і зробить нас славнішими і багатшими за всіх багатіїв.

Хто, скажи мені, був убогішим за Іллю? Але тому він і перевершив усіх багатіїв, що був настільки убогим і саму убогість обрав багатством своєї душі. Він полюбив таку убогість тому, що весь достаток багатства ставив нижче своєї високої душі і вважав невартим своєї мудрості. Якби він високо цінував ці блага, то мав би не тільки плащ. Однак він настільки зневажав усю земну суєту і дивився на золото як на порох, який топчуть, що, крім того одягу, не мав нічого. Тому і цар відчував потребу в цьому біднякові, той, що мав стільки золота, з жадібністю ловив слова того, хто не мав нічого, крім плаща. Настільки плащ був цінніший за порфіру і печера праведника величнішою за царські палати! Тому і підносячись до неба, він не залишив своєму учневі нічого, крім плаща.

— З ним, — говорив він, — я боровся з дияволом, ним і ти озброюйся проти нього.

Нехтування багатством є міцною зброєю, нездоланним притулком, непорушним стовпом. Єлисей прийняв плащ як найбільшу спадщину. І справді, це була найбільша спадщина, цінніша за всяке золото. І відтоді Ілля став особливим: був Ілля на небі і був Ілля на землі. Знаю, що ви ублажаєте цього праведника, і кожен з вас бажав би бути таким, як він. Але що, коли доведу вам, що всі ми, які беремо участь у таїнствах, отримали щось таке, що незрівнянно більше, ніж те?

Ілля залишив своєму учневі плащ, а Син Божий, коли вознісся, залишив нам Свою Плоть. Ілля залишився без плаща, а Христос і нам залишив Свою Плоть, і з нею ж вознісся. Тому не будемо занепадати духом, не будемо нарікати, не будемо боятися тяжких часів. Хіба відмовиться вчинити що-небудь для нашого спасіння Той, Хто не відрікся пролити за нас Свою Кров і дав нам Свою Плоть і Свою Кров? Надихаючись такими надіями, будемо безустанно волати до Нього і підносити молитви та благання. Будемо зі всією старанністю піклуватися про всяку чесноту, щоб уникнути цих небезпек і досягти майбутніх благ. І цього, щоби сподобитися всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом навіки-віків. Амінь.

1. Мається на увазі Перша бесіда, виголошена в Антіохії ще до бунту. [↩]

Опубліковано: 23.06.2016.