«Наша Парафія»

У неділю спасенного1 тижня до сільських жителів.
Про те, що не можна клястися

1. У попередні дні ви радісно відсвяткували пам’ять святих мучеників, насолодилися духовним торжеством, раділи доброю радістю. Ви бачили оголені боки, розсічені ребра, кров, що ллється звідусіль, незліченні види мук. Ви бачили, як людська природа виявляє діла, які перевершують природу, і як вінки сплітаються із крові. Ви влаштували прекрасний урочистий хід по всьому місту під проводом славного вождя. А мене хвороба примусила мимоволі залишитися вдома. Однак, якщо я і не брав участі у торжестві, то все ж таки був учасником радості, якщо і не мав задоволення бути на святі, то все ж таки був співучасником ваших веселощів. Така вже сила любові: вона змушує навіть тих, котрі не відчувають задоволення, радіти разом з тими, котрі відчувають, спонукаючи вважати блага ближніх спільними. Тому-то і я, сидячи вдома, радів разом з вами, а сьогодні, хоч і не зовсім ще оправився від хвороби, піднявся і побіг до вас, щоби бачити ваші любі обличчя і взяти участь у цьому святі.

А цей день, думаю, є найбільшим торжеством через присутність наших братів, які сьогодні додали краси нашому місту і прикрасили наше зібрання. Хоч ці люди і відмінні від нас мовою2, але однакові з нами вірою, живуть у тихому спокої і ведуть скромне і славне життя. Справді, у цих мужів нема ані театрів з їхнім бешкетуванням, ані кінських скачок, ані розпусних жінок, ані іншого міського сум’яття. Розпуста у всіх її видах вигнана, всюди рясно процвітає добра моральність. А причина цього в тому, що все їхнє життя у трудах, і повчання в чеснотах та стриманості вони знаходять в обробітку землі, займаючись саме тим мистецтвом, яке Бог увів у наше життя найперше. Адамові ще до гріха, коли він насолоджувався повною волею, було запропоновано займатися деякого роду землеробством, щоправда, не важким й абсолютно невиснажливим, яке водночас подавало йому велику мудрість. Поставив його у раю, говориться (у Писанні), «щоб обробляти його й оберігати» (Бут. 2, 15).

На кого б ви з цих мужів не подивилися, ви побачите, як кожний з них має час, коли оре, запрягає волів, тягне плуг і розсікає глибоку борозну, а в інший — піднімається на священне підвищення й обробляє душі підлеглих, — то він зрізає серпом терня на полі, то словом очищає душі від гріхів. Вони не соромляться працювати на землі, як жителі нашого міста, а соромляться ледарства, знаючи, що воно навчило всякого зла і споконвіку було наставником гріха для тих, котрі його полюбили. Ці люди більше, ніж будь-хто, розмірковують найвищою мудрістю, виявляючи свої чесноти не зовнішністю, а через переконання. Що стосується мудреців язичницьких, то вони нічим не кращі за акторів і комедіантів, оскільки не можуть показати нічого, крім плаща3, бороди і довгої мантії. А ці люди, зовсім навпаки. Попрощавшись із палкою, бородою та іншими приналежностями, прикрасили свою душу настановами істинної мудрості, та й не тільки самими настановами, але й ділами. І якщо ви запитаєте кого-небудь з цих сільських жителів, які нічого не знають, крім свого заступа і плуга, про ті істини, про які язичницькі мудреці не змогли сказати нічого путнього, не дивлячись на свої нескінченні вишукування і довгі розмірковування, то він з великою мудрістю точно відповість вам усе. Однак дивним є не тільки це, а й те, що вони своїми ділами підтверджують віру, основану на істині, оскільки непохитно впевнені, що ми маємо безсмертну душу, повинні будемо дати звіт про все, що вчинили тут, і стати перед страшним престолом. Тому і все своє життя влаштували згідно із цими надіями, і стали вище всякої життєвої суєти, будучи навчені божественним Писанням, що «суєта суєт — усе суєта» (Еккл. 1, 2), і не прагнуть до будь-якого примарного блиску.

Ці люди і про Бога вміють розмірковувати так, як заповів Бог. Якщо ти візьмеш одного з них, а потім приведеш якого-небудь язичницького мудреця, однак тепер такого і не знайти, але, взявши кого-небудь з тих і розкривши книги стародавніх мудреців, прочитаєш (написане в них) і, зіставивши, порівняєш, що сьогодні відповідають ці люди, і що мудрували тоді ті, то побачиш, яка велика мудрість перших, і яке велике безумство останніх. Справді, у ті часи, як деякі з цих останніх говорять, що й існуюче не управляється Провидінням, і творіння не від Бога, і чеснот самих по собі нібито не достатньо, а ще потрібні гроші, знаменитість походження і зовнішня слава та багато іншого, ще більш смішного, — то ці люди, навпаки, роздумують і про Провидіння, і про загробний Суд, і про творчу діяльність Бога, що привела все з небуття, і про все інше, ніскільки при цьому не будучи зобов’язаними язичницькій науці.

Хто не впізнає у цьому силу Христа, Який невчених і простих явив настільки мудрішими від тих, котрі багато хвалилися своєю мудрістю, наскільки мудрі мужі перевершують малих дітей? Що вони втрачають від того, що їхня мова проста, коли думки сповнені глибокої мудрості? І навпаки, яка користь язичникам від вишуканого слова, коли розум їхній залишається без думок? Це схоже на те, як якби хтось мав ніж, у якого рукоятка срібна, а саме лезо м’якше за свинець. Так і в них: мова прикрашена словами й іменами, а думка вкрай немічна і взагалі ні на що не придатна.

Цілком інакше у цих мудреців, а вірніше, навпаки. Їхній розум сповнений глибокої духовної мудрості, а життя відповідає вченню. У них нема зніжених жінок, нема ані прикрас в одязі, ані підфарбовувань і підмальовувань: усякого роду розтління викоренене. Тому-то вони і підлеглих людей дуже легко привчають до стриманості, і цілковито дотримуються закону Павла, який велить мати одяг і їжу і не шукати нічого більше (1 Тим. 6, 8). У них нема звичаю натиратися запашними мазями, що затуманюють розум, бо сама земля, вирощуючи трави, вправніше за будь-якого мировара виготовляє для них тонкі пахощі квітів. І тому що вони вигнали всяку розкіш і викоренили згубні наслідки пияцтва, а їжу вживають тільки в такій кількості, скільки необхідно для підтримання життя, то й тіло в них через це має таке ж достатнє здоров’я, як і душа.

Отже, не будемо нехтувати цими людьми через їхній зовнішній вигляд, а краще будемо дивуватися їхньому розуму. Справді, яка користь від зовнішнього одягу, коли душа одягнена жалюгідніше за всякого жебрака? Хвалити і дивуватися людині треба не через одяг, так само і не через тіло, а через душу. Розкрий душу цих людей і ти побачиш її красу і багатство у мові, у переконаннях і в усіх їхніх уподобаннях.

2. Отже, нехай посоромляться язичники, нехай закриють у зніяковінні своє обличчя і заховаються від сорому за своїх філософів і за свою мудрість, яка немічніша за всяке божевілля. Коли їхні мудреці за свого життя ледь змогли навчити своїх думок найнікчемніше число людей, та й цих утратили при найменшій небезпеці, учні Христа, — рибаки, митарі, виготовлювачі наметів, — за декілька років навернули до істини весь світ, і, не дивлячись на незліченні небезпеки, що виникали з тих пір, проповідь не тільки не згасла, а процвітає і нині і робить все більші й більші успіхи. І навчили вони мудрості людей недосвідчених — хліборобів і пастухів. І якраз ці останні, маючи, крім усього іншого, закладену в серце любов — винуватницю всякого добра, — не дивлячись на далеку дорогу, поспішили прийти до нас, щоб обняти своїх братів.

Ось і ми за такі дари, маю на увазі любов і прихильність, відпустимо їх, забезпечивши засобами на дорогу, і знову поведемо мову про клятви, щоб з коренем вирвати зі свідомості кожного цю негідну звичку. Але насамперед я хочу сьогодні трохи пригадати вам з того, що було сказано раніше.

Після того, як юдеї, вийшовши з Персії і звільнившись від тієї тиранії, повернулися до своєї батьківщини, і «побачив, — говорить пророк, — ось летить сувій (серп)… Довжина його двадцять ліктів, а ширина його десять ліктів». І від пророка, який повчав їх, чули, що «воно ввійде у дім того, хто клянеться Моїм ім’ям неправдиво, і перебуватиме в домі його, знищить його, і древа його, і каміння його» (Зах. 5, 1–4). При читанні цих слів у свій час4 ми досліджували, чому Господь губить не тільки того, котрий клянеться, а руйнує і дім його, і вказували, що причина в тому, що Бог хоче, щоб кара за особливо тяжкі злочини залишалася назавжди, щоб від цього всі стали більш розсудливими. А оскільки клятвопорушник після смерті неминуче віддається землі, то щоб не поховати разом з тілом і його безчестя, Бог зробив і сам дім могильним пам’ятником якраз для того, щоб всі, хто проходить мимо, бачачи його і знаючи причину руйнування, уникали наслідування гріха.

Це трапилося і з содомлянами. Коли вони розпалилися похіттю один на одного, — вогнем, посланим з неба, спалена була навіть сама земля, оскільки Бог хотів, щоб кара і за цей гріх перебувала постійно (Бут. 19). І поглянь на людинолюбство Бога. Він не тільки грішників змусив безперестанно горіти у вогні до сьогодні, але, спаливши їх раз і назавжди пожежею, спалив і лице землі, виставивши його перед зором усіх, хто тільки бажає побачити. І тепер вид тієї землі красномовніше за всякий голос переконує всі наступні покоління, ніби волаючи і говорячи: «Не наважуйтесь на діла содомлян!» Ніщо так не поражає і не жахає розум, як вид того, що постійно носить сліди лиха. Це можуть засвідчити ті, котрі побували в тих краях. Раніше, не дивлячись на те, що їм часто доводилося чути про це при читанні Писання, вони не відчували такого страху. А коли побували і пройшли тим краєм, бачили її спустошення, споглядали сліди пожежі і ніде не бачили доброї землі, а тільки золу і попіл, вони пішли з жахом, отримавши від цього видовища великий урок розсудливості, оскільки сам вид кари нагадав про образ гріха. Як ті ввели статеве змішання, яке не завершувалося дітонародженням, так і Бог навів помсту, через яку утроба землі раз і назавжди позбавлена всяких плодів. Саме тому і погрожує Бог зруйнувати навіть доми тих, котрі клянуться, щоб через їхнє покарання зробити інших більш розсудливими.

3. А я покажу вам сьогодні не один, і не два, і не три будинки, які зруйновані через клятву, а ціле місто і народ, улюблений Богом, плем’я, яке завжди було під особливою опікою Провидіння, і рід, який уник багатьох небезпек.

Справді, Єрусалим — Боже місто, яке мало святий кивот і все служіння біля нього, місто, де були пророки і благодать Духа, і кивот, і скрижалі завіту, і золота чаша, де часто являлися ангели, — саме це місто, не дивлячись на нескінченну безліч воєн і численні напади на нього варварів, наче оточене стальною стіною, завжди тільки глузувало над усіма цими ворогами. І тоді, коли вся країна була вже розорена, воно єдине не зазнало жодного лиха. І навіть більш дивним є те, що воно проганяло ворогів, завдаючи їм часто тяжких ударів, і мало від Бога настільки велике піклування, що Він Сам говорив: «Як виноград у пустелі Я знайшов Ізраїля; як першу ягоду на смоківниці, у перший час її, побачив Я батьків ваших» (Ос. 9, 10). І далі щодо самого міста: «Коли у виноградному гроні знаходиться сік, тоді говорять: «Не пошкодь його» (Іс. 65, 8). І все ж таки це улюблене Богом місто, яке уникло і надзвичайно великих небезпек, й отримало прощення за багато злочинів, і в той час, як інші були поневолені не раз, не два, а багаторазово, тільки воно змогло уникнути полону — тільки за одну клятву було сплюндроване. За яку, про це я зараз скажу.

Став у них царем деякий Седекія. Цей Седекія дав Навуходоносору, варварському цареві, клятву бути його союзником. Після цього зрадив і перекинувся до царя єгипетського, виявивши цілковиту зневагу до клятви, і зазнав того, що зараз ви почуєте.

Однак спочатку необхідно розповісти саму розповідь пророка, якою він провіщав це. «Було до мене, — говорить пророк, — слово Господнє: «Сину людський! Запропонуй загадку і скажи притчу до дому Ізраїлевого. Скажи: так говорить Господь Бог: великий орел з великими крилами, з довгими перами, пухнастий, строкатий» (Єз. 17, 1–3). Тут пророк назвав орлом вавилонського царя, а великим, «з великими крилами, з довгими перами, пухнастим, строкатим» назвав його через незлічиме військо, силу могутності і миттєвість нападу, бо як крила і кігті служать зброєю для орла, так для царів такими є воїни і коні. Отже, цей орел, сказано, захотів і «прилетів у Ливан» (Єз. 17, 3). Що означає: захотів? Рішучість, непохитний намір. А Ливаном пророк назвав Юдею, оскільки вона знаходилась поруч із цією горою.

Далі, маючи намір говорити про клятву і договір, (пророк) продовжує: «І взяв від насіння цієї землі, і посадив на землі насіння, помістив біля великих вод, як садять вербу. І воно виросло, і зробилося виноградною лозою, широкою, низькою на зріст, віття якої хилилося до неї, і коріння її було під нею» (Єз. 17, 5–6). Тут виноградом пророк назвав місто Єрусалим, а вказівкою на те, що лози його лежали над самим орлом, а корені його були під ним, пророк указав на договір і союз з ним, і що він сам підкорив себе йому. Відтак, бажаючи вказати на беззаконня, (пророк) говорить, вказуючи на царя єгипетського: «І ще був орел з великими крилами, пухнастий; і ось ця лоза потягнулася до нього своїм корінням, і простягла до нього віття своє, щоб він поливав її з борозен розсадника свого. Скажи: так говорить Господь Бог: чи буде у неї успіх?» (Єз. 17, 7–9), — тобто той, хто порушив договір і клятву, чи буде у змозі вистояти, спастися і не впасти? Далі, вказавши, що цього не буде, і місто через клятвопорушення неодмінно загине, (пророк) роздумує про саму кару і називає причину: «Чи не вирвуть коренів її, і чи не обірвуть плодів її, так що вона засохне? Усе молоде віття, яке виросло від неї, засохне» (Єз. 17, 9). І бажаючи показати, що воно буде зруйноване не людською силою, а (саме) тому, що через клятвопорушення вчинило ворогом для себе Бога, (пророк) додає: «І не з великою силою, і не з багатьма людьми зірвуть її з коренів її» (Єз. 17, 9).

Такою є притча. Далі пророк пояснює її і говорить: «Ось прийшов цар вавилонський у Єрусалим» (Єз. 17, 12). І сказавши дещо про інше, (пророк) говорить про клятву і союз: «Уклав, — говорить, — з ним союз» (Єз. 17, 13). Потім указує на зраду: «Але той відійшов від нього, пославши послів своїх у Єгипет, щоб дали йому коней і багато людей» (Єз. 17, 15). І тут же, показуючи, що ця загибель відбувається через клятвопорушення, додає: «У місці перебування царя, який поставив його царем, і якому дану клятву він знехтував, і порушив союз свій з ним, він помре у Вавилоні. З великою силою і з численним народом фараон нічого не зробить… Він знехтував клятву, щоб порушити союз… Клятву Мою, яку він знехтував, і союз Мій, який він порушив, Я поверну на його голову. І закину на нього сіть Мою» (Єз. 17, 16–20). Бачиш, як не раз, не два, а багаторазово говорить Господь, що Седекія терпить усе це за клятвопорушення: коли ганьблять клятву, Бог невблаганний.

З якою ревністю піклується Бог про те, щоб клятви не зневажалися, це можна бачити не тільки на карі, що впала на місто за клятвопорушення, але і в тому, як Бог не спішить (із покаранням) і дає час (на виправлення). «У дев’ятий рік царювання свого, — сказано, — у десятий місяць, у десятий день місяця, прийшов Навуходоносор, цар вавилонський, зі всім військом своїм до Єрусалима й обложив його, і спорудив навколо нього вал. І перебувало місто в облозі до одинадцятого року царя Седекії. У дев’ятий день місяця посилився голод у місті, і не було хліба у народу землі. І взяте було місто» (4 Цар. 25, 1–4).

Звичайно, Бог міг би негайно, першого ж дня віддати їх і підкорити під владу ворогів, але Він зволив упродовж трьох років очікувати і змусив їх пережити найважчу облогу саме для того, щоб вони, будучи ураженими із ззовні — страхом перед ворогами, а зсередини — голодом, що охопив усе місто, примусили царя, бодай і проти волі, підкоритися чужоземцеві, і щоб таким чином трохи послабився злочин. А що це правда, а не моя вигадка, послухайте, що говорить йому Бог через пророка: «Якщо ти вийдеш до князів царя вавилонського, то жива буде душа твоя, і це місто не буде спалене вогнем, і ти будеш, живий, і дім твій. А якщо не вийдеш до князів царя вавилонського, то це місто буде віддане до рук халдеїв, і вони спалять його вогнем, і ти не уникнеш рук їхніх. І сказав цар: «Я боюся юдеїв, які перейшли до халдеїв, щоб халдеї не віддали мене до рук їхніх, і щоб ті не наглумилися з мене». І сказав Єремія: «Не віддадуть; послухай голосу Господа про те, що я говорю тобі, і добре тобі буде, і жива буде душа твоя. А якщо ти не захочеш вийти, то ось слово, яке відкрив мені Господь: ось, усі дружини, які залишилися у домі царя Юдейського, відведені будуть до князів царя вавилонського, і скажуть вони: «Тебе звабили і перемогли друзі твої, ноги твої занурилися в багно, і вони віддалилися від тебе». І всіх дружин твоїх і дітей твоїх відведуть до халдеїв, і ти не уникнеш рук їхніх, але будеш, узятий рукою царя вавилонського, і зробиш те, що місто це буде спалене вогнем» (Єр. 38, 17–23).

Але коли пророк цими словами не переконав Седекію, і той залишився в гріху і беззаконні, то Бог через три роки віддав місто, показавши і Своє людинолюбство, і безумство царя. Увійшовши досить легко, (вороги) спалили дім Господній, і дім царя, і будинки Єрусалима, і начальник охоронців спалив усі великі будівлі і зруйнував стіни Єрусалима, і всюди був вогонь варварський, оскільки керувала пожежею і скрізь розносила полум’я клятва. І залишки народу, які були в місті і перейшли до царя (вавилонського), виселив начальник охоронців. «І стовпи мідяні, які були в домі Господньому, і підстави, і море мідне, яке було в домі Господньому, зламали халдеї… І тази, і лопатки, і ножі, і ложки, і всі посудини мідні, які вживалися при служінні, взяли. І кадильниці, і чаші, що було золоте, і що було срібне, узяв начальник охоронців Навузардан: стовпи два, і море одне, і підстави, які зробив Соломон у дім Господній… І взяв начальник охоронців Сераію, первосвященика, і Цефанію, священика другого, і трьох, що стояли на варті біля порогу. І з міста взяв одного євнуха, який був начальником над людьми військовими, і п’ять чоловік, які стояли перед лицем царя, і писаря головного у війську (Сафана архістратига)5, і шістдесят чоловіків з народу землі. І взяв їх…, і привів їх до царя вавилонського… І вразив їх цар, і умертвив їх» (4 Цар. 25, 13–16, 18–21).

Отже, згадаєте тепер про (серп) сувій, що летить і входить до дому клятвопорушника, і руйнує стіни і дерево, і камінь. Згадаєте, як ця клятва, ввійшовши до міста, зруйнувала і доми, і храм, і стіни, і прекрасні будівлі, і перетворила місто на могилу. І ні святе-святих, ані священні посудини, ані будь-що інше не відвернуло кари і помсти за злочин клятви. Так трагічно зруйноване було місто. А сам цар зазнав ще більш жалюгідної і скорботної долі. Як той серп, що летить, винищив доми, саме так він уразив і цього, коли він біг. «Халдеї ж, — сказано, — стояли навколо міста; і цар пішов дорогою до рівнини. І погналося військо халдейське за царем, і наздогнало його… І взяли царя, і привели його до царя вавилонського, вчинили над ним суд; і синів Седекії закололи перед очима його, а самому Седекії осліпили очі і закували його в кайдани, і відвели його у Вавилон» (4 Цар. 25, 4–7).

Що означає: «вчинили над ним суд»? Він зажадав у нього звіту, судився з ним і спочатку заколов його дітей, щоб він був свідком свого горя і бачив цю трагічну і жахливу подію, а потім осліпив і його. Для чого, знову ж таки, це відбувається? Для того, щоб він відправився до варварів та юдеїв, котрі там жили, як учитель і щоб, котрі будуть дивитися на нього, пізнали через осліпленого, яким злом є клятвопорушення. І не тільки ті, а щоб і всі, котрі будуть на дорозі, дивлячись на зв’язаного й осліпленого, бачили в цьому нещасті тягар гріха. Тому-то один із пророків говорить: «Не побачить» (Седекія) Вавилона (Єз. 12, 13), а інший, що відвели «у Вавилон» (Єр. 32, 5). Здається, пророцтво суперечливе. Однак ні — істинні і те, і друге. Дійсно, Вавилона (Седекія) не бачив, однак у Вавилон був відведений. То як же він не бачив Вавилона? А так, що в Юдеї він був осліплений, бо тут була віроломно порушена клятва, тут же вона й відімщена, і він отримав кару. А як відведений був у Вавилон? Ставши невільником. І оскільки було два покарання — осліплення і полон, то пророки і розділили їх, і один, указуючи на його осліплення, говорить: «Не побачить» Вавилона, а інший, натякаючи на його полон, говорить, що відвели у Вавилон.

4. Отже, браття, знаючи це і згадуючи попередньо сказане, покиньмо нарешті цю негідну звичку. Ось про що прошу і благаю всіх вас. Справді, якщо в Старому Завіті, коли від юдеїв не вимагалося надзвичайної мудрості, а багато в чому допускалися послаблення, однак тільки за одне клятвопорушення спіткав такий великий гнів, таке розграбування і неволя, то що прийдеться терпіти тим, котрі клянуться тепер після явлення закону, який забороняє робити це, і такого роз’яснення заповідей? Хіба від нас вимагається лише те, щоб ми прийшли на зібрання і прослухали те, про що говориться тут? Якщо ми, постійно слухаючи, не виконуємо того, про що йдеться, то це приведе тільки до більшого осуду і невблаганної кари. Яке виправдання і яке вибачення можемо мати, коли, збираючись тут й отримуючи такі наставляння з раннього віку і до останнього дня життя, залишаємося подібними до тих (юдеїв) і не намагаємося виправити жодного недоліку?

Не вказуй мені на звичку. Я тільки обурююся і серджуся, коли говорять, начебто ми не можемо перемогти звички. Якщо не переможемо звички, то як станемо вище похоті? Корінь останньої має свій початок у самій природі, оскільки мати бажання — природно, однак бажати поганого, у всякому разі, справа вільної волі. А щодо клятви, то вона бере початок навіть не у вільній волі, а тільки із легковажності. І щоб ти усвідомив, що ця вада поширилася до такої міри не через труднощі, а виключно через нашу легковажність, то задумайся, скільки набагато важчих справ звершують люди, не очікуючи при цьому жодної нагороди. Задумаймося, які діла започаткував диявол, скільки трудів вони вимагають, яких зусиль, і ці труднощі не стали на заваді для виконання цих започаткувань.

Скажи, що може бути важче від того, коли який-небудь юнак, віддавшись на волю людей, котрі повинні розм’якшити його тіло і зробити гнучкими його члени, старанно намагається зігнути все тіло, наче колесо, і вертітися на підлозі, і очима, рухами рук і всякими іншими кривляннями намагається уподібнитися жінці, і не думає ані про труднощі, ані про ганебність подібних занять? Хто не вразиться знову, бачачи на сцені танцюристів, котрі використовують члени свого тіла, ніби крила? А ті, що кидають у повітря один за одним ножі, а потім ловлять їх усіх за ручку, кого б з тих, хто не бажає докласти жодних трудів заради чеснот, не змогли б вони присоромити? Або що можна б сказати про тих, котрі, тримаючи на чолі жердину, ніби дерево, що корінням тримається в землі, і так тримають її нерухомо? І що ще більш дивне, — вони навіть змушують на верху жердини боротися маленьких дітей. І ані руки, ані будь-який інший член тіла, а тільки одне чоло надійніше за будь-яку прив’язь без хитань носить цю жердину. Інший, знову ж таки, крокує по тоненькій мотузці з такою безстрашністю, з якою люди ходять по рівній площині. І все це, що здається незбагненним для розуму, стало можливим для мистецтва.

Скажи мені, чи можемо щось подібне сказати про клятви? Які труднощі назвемо? Які зусилля? Яке мистецтво? Яку небезпеку? Нам потрібно тільки небагато старання, і ми зможемо досягнути всього досить скоро. І не говори мені, що ти вже виконав більшу частину. Якщо ти не виконав усього, вважай, що ти анічогісінько не зробив, бо це деяке, котре залишене без уваги, знищує і все інше. Адже часто люди, побудувавши будинок і поклавши дах, але не звернувши уваги тільки на одну черепицю, яка впала, губили весь будинок. Те ж саме можна спостерігати і щодо одягу: і тут маленький розрив, коли не буде зашитий, спричинить величезну діру. Це часто буває і з потоками, бо і ці, знайшовши тільки маленький вхід, скоро введуть усю воду.

Тому і ти, якщо навіть звідусіль відгородив себе, але маленька частина залишається без захисту, то відгороди від диявола і цю, щоби бути захищеним звідусіль. Бачив (серп) сувій? Бачив главу Іоанна? Чув історію із Саулом? Чув про неволю юдейську? А водночас чув слова Христові, Який говорить, що не тільки клятвопорушення, але й клятва, якою б вона не була, є справою диявольською і цілковитим винаходом ворога (Мф. 5, 33–34)? Ти бачиш, що скрізь за клятвою йде клятвопорушення? Тож збери все це і запиши у своїй пам’яті. Хіба не бачиш, як жінки і малі діти чіпляють до шиї Євангеліє, наче велику охорону, і носять його всюди, куди б не пішли? А ти заповіді і закони євангельські закарбуй у своєму розумі. Отут не треба золота і грошей, не потрібно купувати і книгу, а потрібно тільки одне бажання і настрій натхненої душі, — і будеш мати найкраще Євангеліє, носячи його не зовні, а складаючи всередині, у тайниках душі. Тому, уставши з постелі і виходячи зі свого дому, пригадай собі наступний закон: «А Я кажу вам — не кляніться зовсім» (Мф. 5, 34). І ці слова будуть для тебе замість повчання. Не потрібно багато трудів, а тільки трохи уваги. А що це правда, видно ось із чого. Покликавши свого сина, насвари і погрози трохи посікти його, якщо він не виконає цього закону, і побачиш, як він тут же покине негідну звичку. То хіба це розумно, коли малі діти, боячись нас, виконують заповідь, а ми не боїмося Бога бодай так, як бояться нас сини!

Отже, що я говорив раніше, те говорю і тепер. Візьмемо собі за закон — не займатися ані публічними, ані особистими справами доти, поки не виконаємо цього закону, а будучи спонукувані необхідністю, легко досягнемо успіху і прикрасимо себе, а водночас прикрасимо і все місто. Подумай тільки, чого б варте було те, якби по усьому світу рознісся слух, що в Антіохії панує звичай, властивий християнам, — там не зустрінеш жодну людину, яка б вимовила клятву, хоч би для того виникла крайня необхідність. Без сумніву, про це почули б сусідні міста, вірніше, не тільки сусідні, але й до самого краю землі дійшов би поголос, бо ж звичайно, що й купці, які спілкуються з вами, й інші, які приходять звідти, розповіли б про це всім. Коли хвалять інші міста, чимало вказують на гавані, на ринок, на багатство товарів, ви ж подайте тим, котрі приходять сюди, можливість говорити, що такого, як є в Антіохії, неможливо побачити ніде в інших містах, бо люди, які живуть у цьому місті, захочуть скоріше відтяти язик, ніж висловити клятву.

Це буде для нас прикрасою і твердинею. Більше того — принесе ще й велику нагороду, адже безсумнівно, що вас почнуть наслідувати інші. То коли той, хто наверне бодай одного чи двох, отримає від Бога велику нагороду, то яку нагороду отримаєте ви, виховуючи весь світ? Отже, необхідно намагатися пильнувати і мати світлий розум, знаючи, що отримаємо велику нагороду не тільки за власне виправлення, але й за виправлення інших, і знайдемо велику ласку в Бога, яку постійно отримуючи, сподобимося Царства Небесного в Христі Ісусі Господі нашому, Котрому слава і держава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

1. Відповідно до змісту бесіди — це неділя напередодні Страсного тижня, Неділя Вербна. [↩]
2. Жителі сіл і селищ в околицях Антіохії розмовляли сирійською мовою. [↩]
3. Трібон — спартанський плащ, а також потерте плаття, яке носили бідняки. З часів Сократа — звичний одяг усіх філософів. [↩]
4. Бесіда 15, 5. [↩]
5. У перекладі «Сімдесяти», а відповідно й у слов’янському, й українському перекладах Біблії цього імені нема. [↩]

Опубліковано: 08.07.2016.