«Наша Парафія»

Коли весь народ звільнився від неспокою
і став добросердним, тоді деякі знову збурили місто,
видумуючи жахливі слухи, однак були викриті.
Тому і була виголошена ця бесіда, з настановою
щодо клятв, для чого наведена історія
про Іонафана, Саула та Ієффая, і показано, скільки
клятвопорушень може спричинити одна клятва

1. Немало вчора диявол збурив наше місто, немало і Бог знову утішив нас сьогодні. Тому кожному з нас доречно сказати пророчі слова: «Коли ж примножувалися скорботи в серці моїм, Твоя втіха насолодою наповнювала душу мою» (Пс. 93, 19). Однак Бог показав Своє піклування про нас не тільки тим, що утішив, але й тим, що попустив нам бути стривоженими. Я ніколи не переставав говорити і сьогодні скажу, що не тільки припинення нещасть, але і допущення їх буває з волі Божої. Коли (Бог) побачить, що ми стаємо байдужими, відходимо від єднання з Ним і ніскільки не піклуємося про духовне, Він на трохи залишає нас, щоб ми, напоумившись цим, з більшою ретельністю звернулися до Нього.

І чому дивуєшся, що Він робить це з нами, байдужими, коли навіть Павло причиною цього вбачає спокуси, і свої, і своїх учнів? Посилаючи до коринф’ян друге послання, він так говорить: «Не хочемо ми, браття, щоб вам було невідомо про скорботу нашу, що трапилася з нами в Асії, де було нам тяжко надміру і над силу, так що не сподівалися залишитися живими, але самі в собі мали вирок до смерті» (2 Кор. 1, 8–9). Ці слова означають:

— Нас спіткала настільки велика небезпека, що ми, зневірившись у житті, вже не надіялися на будь-яку щасливу переміну, а тільки очікували смерті (такий зміст слів «самі в собі мали вирок до смерті»). Однак після такої безнадійності Бог припинив бурю, відвів хмару і вирвав нас із самих воріт смерті.

Далі, показуючи, що і допущення до такої небезпеки було справою великого піклування, (Павло) згадує про користь від спокус, — вона полягала в тому, щоб постійно дивитися на Бога, а не мудрувати і не звеличуватися. Тому, сказавши, що «самі в собі мали вирок до смерті», він вказав і причину. Яка ж це причина? «Для того, щоб надіятися не на самих себе, а на Бога, Який воскрешає мертвих» (2 Кор. 1, 9). Спокуси, коли ми спимо і падаємо духом, звичайно, будять, відновляють і роблять нас більш побожними.

Тому, коли побачиш, улюблений, що спокуса то припиняється, то знову настає, не падай духом, не впадай у відчай, але май благі надії, роздумуючи про себе, що Бог віддає нас у руки ворогам не з ненависті і не через відразу, а щоб зробити нас більш старанними і більш близькими до Нього. Тому не будемо сумувати ані зневірюватися в переміні на краще, а будемо очікувати якнайскорішого спокою і, поручивши Богові припинення всіх прикрощів, які оволоділи нами, самі візьмемося знову за свої справи і запропонуємо звичайне повчання. Я хочу знову поговорити з вами про те ж саме, щоб з коренем вирвати з вашої душі злу звичку до клятв.

Для цього необхідно знову вдатися до того ж прохання. Недавно я просив вас, щоб кожен, взявши усічену голову Іоана, з якої ще капає тепла кров, і так пішов звідси додому, уявляючи, що бачить її перед собою, яка видає голос і говорить:

— Зненавидите мого убивцю — клятву.

Чого не зробило викриття, те зробила клятва. Чого не зміг гнів тирана, те зробила необхідність сповнити клятву. Тиран, коли був викритий всенародно перед усіма, благодушно переніс викриття, а коли зв’язав себе клятвою, тоді відсік ту блаженну голову. Саме цього тепер прошу я і не перестану просити, щоб ми, куди б не пішли, йшли з цією головою і усім показували, як вона волає і засуджує клятви. І хоч би ми були до краю байдужі і недбайливі, але бачачи, як очі цієї голови страшно дивляться на нас і погрожують тим, котрі клянуться, — будучи стримувані цим страхом сильніше за всяку вузду, легко зможемо приборкувати і відвертати язик від схильності до клятв.

Клятва має в собі не тільки те зло, що буде вона дотримана чи порушена, піддає покаранню тих, котрі зв’язані нею (чого не буває із жодним з гріхів), але й інше, не менше. Що ж це таке? Те, що ті, котрі дають клятву, часто, при всьому бажанні й старанні, не можуть її не порушити. По-перше, хто часто клянеться добровільно і проти волі, свідомо і несвідомо, у справі і жартома, а нерідко під впливом гніву та багатьох інших пристрастей, той неминуче порушує клятву. І цього ніхто не буде заперечувати — настільки це ясно й очевидно, що той, хто часто клянеться без потреби, той і буває клятвопорушником. По-друге, нехай він і не зробив цього через захоплення, мимоволі і несвідомо, однак вимушений буде неодмінно порушити клятву через саму сутність справи свідомо і добровільно. Так, часто буває, що коли ми обідаємо вдома і хтось зі слуг провиниться, дружина заприсягнеться висікти його, а чоловік у свою чергу заприсягнеться в протилежному і буде стояти на своєму і не уступати. Що би тут (чоловік і дружина) не зробили, неминуче буде клятвопорушення. Як би вони не бажали і не намагалися, виконати клятву вже не зможуть, і як би там не було, один з них упаде до клятвопорушення, а то й навіть обоє. Як саме? Я зараз розкажу, оскільки саме це і є дивним.

Той, хто поклявся висікти слугу чи служницю, а потім був утриманий від цього, і сам порушує клятву, бо не робить того, у чому поклявся, і того, хто утримав його і перешкодив виконати клятву, робить винним у клятвопорушенні, бо однаково винні, як той, хто порушує клятву, так і той, хто ставить іншого перед необхідністю її порушити. Однак це можна бачити не тільки в домах, але й на площах, а особливо в боях, коли бійці клянуться один перед одним: перший, що він поб’є, а другий, що не дасть себе побити; один, що стягне з другого одяг, а той, що не дозволить цього; один, що стягне з другого гроші, а той, що не віддасть. І багато інших клятв, протилежних одна одній, роблять у подібних сварках. Хто не бачив цього і в майстернях, і в школах? Буває, що майстер заприсягнеться, що не дозволить учневі їсти і пити, поки той не закінчить доручену йому справу. Те саме нерідко робить і наставник з юнаком, і господиня зі служницею. І ось, коли настане вечір, а справа не завершена, тоді неминуче — або невправним померти з голоду, або тому, хто поклявся, порушити клятву.

Лукавий демон, який завжди замишляє зло проти нашого щастя, тих, котрі дали клятву (адже він стоїть тут і підслуховує, коли накладають на себе клятви), робить байдужими або спричиняє інші труднощі, щоб, коли справа не звершиться, пішли і побої, й образи, і клятвопорушення, і тисячі інших прикрощів. Як діти, які з великим зусиллям тягнуть в різні боки довгу і гнилу мотузку, і коли мотузка перерветься, всі падають горілиць, і одні пошкоджують голову, інші — іншу частину тіла, так і ті, що клянуться один перед одним у чомусь протилежному, коли клятва через неминучі обставини буде порушена, обидві сторони упадають у безодню клятвопорушення: одні тому, що порушили клятву, інші тому, що іншим подали привід для клятвопорушення.

2. А щоб це було видно не тільки з того, що буває щоденно в домах і на площах, але й із самого Писання, розповім вам одну стародавню історію, подібну до того, що було сказано.

Коли одного разу на юдеїв напали вороги і Іонафан (це був син Саула) одних побив, а інших змусив тікати, то Саул, батько його, бажаючи ще більш збудити військо проти тих, що залишилися, і не зупинятися, аж поки не подолає всіх, учинив суперечливе тому, чого бажав, заприсягшись, що ніхто не вкусить хліба до вечора, — до остаточної поразки ворогів. Що може бути більш безумне? Треба було б тим воїнам, котрі змучилися і надто стомлені, дати перепочити, і коли б вони підкріпилися, висилати проти ворога. А він накладенням клятви, віддавши їх найжорстокішому голоду, учинив з ними більш жорстоко, ніж самі вороги. Небезпечно клястися навіть щодо себе, бо ми багато в чому залежимо від обставин, але ще небезпечніше насильно зв’язати нашими клятвами волю інших, особливо, коли хтось клянеться не за одного, двох чи трьох, а за безліч, що і зробив тоді Саул так необачно. Не подумав він ані про те, що серед такої безлічі, можливо, бодай хтось один може порушити клятву, ані про те, що воїни, до того ж під час битви, далекі від роздумів і не вміють приборкувати животи, особливо після великих трудів. Але все це випустивши з уваги, він заприсягся за ціле військо, як за одного раба, якого можна б легко втримати. Цим він широко відчинив двері для диявола, який за короткий час сплів із цієї клятви не тільки два, не три чи чотири, а набагато більше клятвопорушень.

Якщо ми зовсім не будемо клястися, то закриємо для нього всякий вхід, а коли висловимо бодай одну клятву, то надамо йому неабияку волю влаштувати тисячі клятвопорушень. Як ті, котрі плетуть мотузки, якщо є кому тримати за початковий кінець, тоді плетіння йде успішно, а якщо не буде кому потримати, тоді не зможуть навіть розпочати. Так і диявол: коли, сплітаючи шнури наших гріхів, не отримає початку від нашого язика, то не може й розпочати, а як тільки зробимо початок, він, коли ми язиком, наче рукою, тримаємося за клятву, з неабиякою легкістю виявляє своє лукаве мистецтво, складаючи і сплітаючи з однієї клятви безліч клятвопорушень, що і зробив тепер із Саулом.

Поглянь, яка сіть швидко робиться з однієї клятви. Військо проходило через ліс, де «був на галявині мед. І ввійшов народ у ліс, говорячи: ось, тече мед» (1 Цар. 14, 25–26). Чи бачиш, яка прірва? Трапеза влаштована без приготування, щоб було і зручно приступити до неї, і приємність їжі, і надія приховати — все закликало воїнів до порушення клятви. Водночас і голод, і труд, і час («уся земля — сказано, — обідає» (1 Цар. 14, 25)), — все тоді тягнуло до злочину. І сам вигляд стільників збуджував їх, розслаблюючи силу духу, а приємність і готовність трапези, так само як і те, що важко бути викритими в цій таємній справі, могли похитнути всяку мужність. Якби це було м’ясо, яке треба було б варити і смажити, то воно не так би спокусило їх душу, бо для того, щоб його зварити і приготувати, вони мусили б зупинитися й опинитися перед небезпекою бути схопленими. Тепер же нічого подібного не було, а тільки мед, для (вживання) якого не потрібно було жодних подібних трудів, досить було вмочити кінець пальця, щоби спожити цієї їжі і заховатися.

Однак воїни стримали бажання і не сказали про себе:

— Яке нам діло? Хіба хтось із нас заприсягся в цьому? Він буде покараний за необдуману клятву: навіщо він клявся?

Ні, нічого такого вони не подумали, але з великою пересторогою пройшли повз і вистояли, незважаючи на те, що для них було стільки зваб. «І ввійшов народ у ліс, говорячи» (1 Цар. 14, 26). Що «говорячи»? Вони розмовляли між собою, щоби розмовою полегшити свою скорботу.

3. Що ж? Якщо весь народ вистояв, то нічого і не трапилося, клятва дотримана? Ні, не дотримана, а порушена. Як і яким чином? Зараз почуєте і пізнаєте все лукавство диявола. «Іонафан же не чув, коли батько його заклинав народ, і, простягнувши кінець палки, що була в руці його, умочив її в стільник медовий і підніс рукою до вуст своїх, і просвітліли очі його» (1 Цар. 14, 27). Поглянь, кого потягнув диявол порушити клятву, — не когось із воїнів, а саме сина того, хто поклявся. І він не тільки хотів спричинити клятвопорушення, але, підготовляючи це здалеку і намагаючись озброїти проти себе саму природу, замишляв і дітовбивство. І те, що колись зробив із Ієффаєм, те хотів зробити й тепер. Бо той, давши Богу обітницю принести в жертву першого, хто вийде йому назустріч після перемоги на війні, дійшов до дітовбивства, оскільки першою зустріла його дочка, то він і приніс її в жертву, а Бог не зупинив цього.

Знаю, що через цю жертву чимало невірних обвинувачують нас у жорстокості й нелюдськості. Але я можу сказати, що попущення цієї жертви є доказом великої турботи і людинолюбства (Божого), і що Бог не зупинив цього жертвоприношення, піклуючись про наш рід. Якби Він після тієї обітниці і винесення вироку зупинив жертву, то багато хто і після Ієффая, з надією, що Бог не прийме (а зупинить), стали б давати безліч таких обітниць і так доходили б до дітовбивства. Але тепер, попустивши дітовбивству вчинитися насправді, Він відвів від цього всіх людей на майбутнє. І це правда, так — після принесення в жертву дочки Ієффая, щоб про цю подію завжди пам’ятали і нещастя не забулося, в юдеїв стало законом, щоб діви, збираючись у визначений час, сорок днів оплакували вчинене вбивство і, відновлюючи цим плачем пам’ять про жертву, напоумляли всіх нащадків і повчали, що це зроблено не з волі Божої. Бо інакше Бог не попустив би, щоб діви тужили і плакали. А що це говорю не зі здогадів, показали наслідки. Після цієї жертви ніхто вже не давав подібної обітниці Богові. Тому Він і не зупинив цього жертвоприношення, а ту, котру Сам заповів, жертву Ісаака, зупинив, щоб тим і другим показати, що такими жертвами Він не тішиться.

Але злий демон намагався і тепер учинити таку ж жахливу справу, тому-то і потягнув Іонафана до порушення (клятви). Якби переступив закон хтось із воїнів, у цьому, здавалося йому, не було б великого зла. Ненаситний людським горем і ніколи не задоволений нашими прикрощами, він не надавав значення тому, як би вчинити просте вбивство, а навпаки, думав, що не зробить нічого великого, якщо не забруднить руки царя дітовбивством. Але що я говорю про дітовбивство? Цей нечистий задумав винайти ще більш жахливе вбивство. Якби Іонафан згрішив свідомо і був убитий, то сталося б тільки дітовбивство. Але тепер, коли згрішив несвідомо (адже він і не чув), був би вбитий, він заподіяв би батькові подвійну скорботу, бо заколов би сина, і то сина ніскільки не винного.

Але звернемося до іншого змісту нашої історії. Після того, як Іонафан з’їв, сказано: «Просвітліли очі його». І тут (Писання) викриває велике безумство царя, показуючи, що голод майже засліпив усіх воїнів і на їхні очі навів велике затьмарення. Потім, говорить, один із воїнів, побачивши (Іонафана), сказав: «Батько твій закляв народ, сказавши: «Проклятий, хто сьогодні споживе їжу». Від цього народ знемагає. І сказав Іонафан: «Засмутив батько мій землю» (1 Цар. 14, 28–29). Що означає «засмутив»? Погубив, зіпсував усіх. І ось, коли клятва була порушена, а всі мовчали, ніхто не смів указати на винуватого, то це також був чималий злочин, оскільки участь у гріху беруть не тільки ті, котрі порушують клятву, але й ті, котрі, знаючи це, прикривають.

4. Але подивимося, що далі. «І сказав Саул: «Підемо в погоню за филистимлянами вночі й обберемо їх до світанку… Священик же сказав: «Приступімо тут до Бога» (1 Цар. 14, 36).

У стародавні часи вождем під час війн був Бог, і без Його волі (євреї) ніколи не насмілювалися починати бій — війна була для них справою благочестя. Якщо інколи вони і зазнавали поразки, то не через тілесну немічність, а через гріхи. А коли перемагали, то не силою і мужністю, але через Боже благовоління. І перемога, і поразка були для них школою й училищем побожності. І не тільки для них, але й для їхніх ворогів, оскільки і вони явно бачили, що війна з юдеями звершувалася не зброєю, але життям і ділами воюючих. Знаючи це і розуміючи, наскільки цей народ непереможний і як важко його здолати зброєю і військовими хитрощами, а можна хіба що полонити гріхом, мадіанитяни нарядили вродливих дівиць і, поставивши їх перед (єврейським) військом, заманювали воїнів до розпусти, щоб через перелюб відняти в них Божу поміч, що і сталося. Як тільки вони впадали в гріх, тоді їх можна було легко долати, кого не могли здолати ані зброя, ані коні, ані воїни, ані будь-які військові хитрощі, тих зв’язував гріх і віддавав ворогам. Щити і списи, і стріли — все це було марним, а краса обличчя і хтивість душі перемагали цих хоробрих. Тому хтось застерігає: «Не задивляйся на чужу красу…Не виходь назустріч розпусній жінці» (Сир. 9, 8, 3). «Мед виливають уста чужої дружини, і м’якша за єлей мова її; але наслідки від неї гіркі, як полин, гострі, як меч двогострий» (Притч. 5, 3–4). Блудниця любити не вміє, а тільки сплітає підступність. У її поцілунках — отрута, в устах — згубна отрава. Якщо це виявляється не відразу ж, то тим більше необхідно її уникати, бо вона приховала погибель, носить смерть таємну і не дає побачити її на початку.

Отже, хто шукає задоволення і приємного життя, той нехай тікає від товариства розпусних жінок, бо вони вносять у душу своїх шанувальників тисячі воєн і прикрощів, збуджуючи їх усім — і словами, і ділами до ворожнечі і сварок. І як найжорстокіші вороги, так і вони всі роблять і ведуть до того, щоб звести їх до безчестя, до убогості і крайнього нещастя. Як звіролови, розкинувши сіті, намагаються заманити диких тварин, щоб їх заколоти, так і ці жінки, розкинувши всюди сіті пристрасті, очима і рухами тіла, і словами затягують та обплутують своїх коханців і не відстають доти, поки не вип’ють всю їхню кров. А після цього самі ж нападають на них, глузують з їхньої дурості і чимало знущаються з них. І справді, така людина заслуговує не жалю, а сміху і наруги, бо виявляється більш безглуздою за жінку, і то жінку непотрібну. Тому і той же мудрець знову застерігає: «Сину, пий воду з твоєї водойми і ту, яка тече з твого колодязя» (Притч. 5, 15). І далі: «Утішайся дружиною юності твоєї, улюбленою ланню і прекрасною сарною: любов’ю її насолоджуйся постійно» (Притч. 5, 19). Ось що говорить він про дружину, з якою живе в законному шлюбі. То навіщо залишаєш помічницю і біжиш до обмовниці? Навіщо відвертаєшся від спільниці в житті і догоджаєш тій, котра руйнує твоє життя? Ця — твій член і тіло, а та — меч гострий. Тож, улюблені, уникайте перелюбу і тому, що це зло, і тому, що в майбутньому за це жде кара.

Може, комусь буде здаватися, що ми відхилилися від теми, але це не відхилення. Ми не просто хочемо читати вам історію, а робимо все для того, щоб виправити кожну з пристрастей, які збурюють вас. Тому і робимо часті умовляння, пропонуючи вам різноманітну бесіду. Якщо серед такої багатолюдності зазвичай і хвороби різні, і лікувати треба не одну рану, а багато і різні, тому й ліки повчання мають бути різноманітними. Тепер повернемося до того, від чого ухилилися, щоб сказати це.

«Священик же сказав: «Приступімо тут до Бога». І запитав Саул Бога: «Чи йти мені в погоню за филистимлянами? Чи віддаси їх у руки Ізраїля?» Але Він не відповів йому в той день» (1 Цар. 14, 36–37). Поглянь на лагідність і милість людинолюбного Бога. Він не послав блискавки, не потряс землею, а як ведуть себе друзі з друзями у випадку образи, так і Господь повівся з рабом. Він тільки мовчав і цим мовчанням виразив і висловив йому весь гнів. Саул усвідомив це і сказав: «Нехай підійдуть сюди всі начальники народу і розвідають, і дізнаються, на кому гріх нині? Тому, що — живий Господь, Який спас Ізраїля, — якщо виявиться і на Іонафанові, синові моєму, то і він помре неодмінно» (1 Цар. 14, 38–39). Чи бачиш необачність? Цар бачив, що перша клятва порушена, і не врозумляється цим, а додає ще й іншу. Подивися і на підступництво диявола. Він знав, що син, якщо буде викритий і притягнутий до суду, то тільки своїм видом зможе тут же торкнути батька і пом’якшити гнів царя, тому знову поспішив зв’язати душу Саула іншою клятвою, щоб тримати його, ніби на подвійному ланцюзі, і не давати йому бути владним над своєю волею, але зі всіх боків спонукає його до беззаконного вбивства. Ще не був відкритий винний, а Саул уже виніс рішення. Він ще не знав злочинця, а вже засудив. Батько став катом і ще до розслідування виніс обвинувальний вирок. Що ще може бути більш безрозсудне?

5. Отже, коли Саул сказав це, народ ще більш налякався, всі були в трепеті і сильному страху. А диявол радів, бо привів усіх до печалі. «Але ніхто, — сказано, — зі всього народу не відповів йому. І сказав Саул: «Ви станьте по один бік, а я і син мій Іонафан станемо по інший бік» (1 Цар. 14, 39–40). Це означає:

— Налаштовуючи проти себе Бога тим, що не видаєте винного, ви більше нічого не зробите, як тільки віддасте себе ворогам і з вільних станете рабами.

А ось інша несумісність із клятвою. Якщо він хотів відшукати винного, то варто було б нічим не погрожувати і не поєднувати покарання з клятвою, щоб воїни, будучи вільним від страху, скоріше знайшли винного. А він від гніву і сильного шаленства з попередньою безрозсудністю знову вчинив протилежне тому, чого хотів. Але що багато говорити? Він передав справу жеребу — і Саул, і Іонафан кидають жереб. «І сказав Саул: «Киньте жереб між мною і між Іонафаном, сином моїм… І кинули жереб між ним та Іонафаном, сином його, і впав жереб на Іонафана. І сказав Саул Іонафану: «Розкажи мені, що зробив ти?» І розповів йому Іонафан, і сказав: «Я покуштував кінцем палки, що в руці моїй, трохи меду; і ось я повинен умерти» (1 Цар. 14, 42–43).

Кого б не зворушили, кого б не довели до жалю ці слова? Подумай, яку бурю переживав Саул, коли розривався всередині і відкривалася прірва з того й іншого боку. Однак він і цим не врозумився, але що говорить? «Нехай те і те зробить мені Бог, і ще більше зробить; ти, Іонафане, повинен сьогодні вмерти!» (1 Цар. 14, 44). Ось ще третя клятва, і не просто третя, а з великим скороченням часу. Він не сказав просто: помреш, але «сьогодні». Поспішав, мабуть, поспішав диявол примушувати і затягувати його до цього беззаконного вбивства, а тому не допускає навіть надати відстрочку вирокові, щоб через уповільнення не було виправлено зло. «Але люди сказали Саулу: «Чи Іонафану вмерти, який здобув таке велике спасіння Ізраїлю? Нехай не буде цього! Живий Господь, і волосся не впаде з голови його на землю, тому що він діяв нині з Богом» (1 Цар. 14, 45). Ось і народ заприсягся вдруге, і заприсягся всупереч цареві. Тепер пригадайте мотузку, яку тягнуть діти, — коли вона обривається, тоді ті, котрі її тягнуть, падають горілиць. Заприсягся Саул, не раз і не два, а багаторазово, усупереч йому заприсягся народ і засперечався, і клятва неминуче мусить бути порушена, бо неможливо, щоби всі виконали свої клятви.

І не говори мені про кінець цієї справи, а подумай, скільки тут зароджувалося прикрощів, як диявол підготовлював нещасну справу, і бунт Авесалома. Якби цар захотів настояти і сповнити клятву, тоді весь народ повстав би і стався б страшний бунт. Знову ж таки, якби син задля свого спасіння захотів віддатися війську, він тут же зробився б убивцею батька. Бачиш, як від однієї клятви звершувалися б і збурювання, і дітовбивство, і батьковбивство, і міжусобна війна, і ворожнеча, і вбивства, і кровопролиття, і тисячі трупів! Якби була битва, то, можливо, і Саул, і Іонафан були б убиті, упало б і багато воїнів, і таким чином нічия клятва не була б виконана. Тому не дивися на те, що цього не сталося, а подумай про те, що сама суть справи вела до цього, тільки народ отримав верх.

Тепер порахуймо, скільки було клятвопорушень. Перша клятва Саула порушена сином, друга і третя про смерть сина — самим Саулом. Народ наче б то виконав свою клятву. Але коли розглянути справу конкретніше, то і весь народ підлягає провині клятвопорушення, бо, не видавши батькові сина, примусив порушити клятву Іонафанового батька. Бачиш, скількох людей, волею чи неволею, привела до клятвопорушення одна клятва! Скільки заподіяла горя! Скільки вбивств звершила!

6. Починаючи бесіду, я обіцяв довести, що у випадку протилежних клятв неминуче буде клятвопорушення, однак розкриття історії довело набагато більше, ніж я допускав. Вона показала не одного, не двох і не трьох чоловік, а цілий народ. Не одну, не дві і не три порушені клятви, а набагато більше. Можна б розповісти й іншу історію і показати, як одна клятва вчинила нещастя ще більш жорстоке і велике. Справді, одна клятва спричинила для всіх юдеїв поневолення міст, жінок і дітей, спустошення вогнем і навалу варварів, осквернення святині і безліч інших більш жахливих нещасть. Але бачу, що слово стає великим, тому, припинивши на цьому передання цієї історії, прошу вас разом з розповіддю про Іоанову голову розповідати один одному і про смерть Іонафана, і про загибель цілого народу, хоч цього не сталося насправді, однак, відповідно до сили клятви, повинно би бути. Нагадувати про це (щоб уникнути клятв) і вдома, і на площі, і дружинам, і друзям, і сусідам, і взагалі всім людям. І не думати, начебто нам достатньо для виправдання, якщо все звернемо на звичку. Що це тільки відмовка і пошуки причини, бо гріх звершується не через звичку, а через байдужість, постараюся довести вам із того, що вже трапилося.

Цар закрив міські лазні і не дозволив нікому митися, і ніхто не насмілився переступити закон, ані скаржитися на таке розпорядження, ані посилатися на звичку. Та хоч хворі і чоловіки, і жінки, і діти, і старці, і чимало жінок, які щойно звільнилися від немочі після народження, — всі часто мають потребу в цьому лікуванні, однак волею і неволею підкоряються велінню і не спирають ані на неміч тіла, ані на силу звички, ані на те, що караються за чужу провину, ані на будь-що інше подібне, але охоче несуть цю кару, оскільки очікували більшого лиха, і щодня моляться, щоби царський гнів на цьому зупинився. Бачиш, що де страх, там звичка легко відкидається, хоч би вона була досить тривала і сильна! Не митися, все ж таки, важко. Як не мудруй, а тіло виявляє свою немічність, коли для свого здоров’я не отримує від душевної мудрості ніякої користі. А не клястися — справа досить легка, і не завдає жодної шкоди ані тілу, ані душі, але подає ще чимало користі, велику безпеку, рясне багатство.

Хіба це не дивно — за велінням царя терпіти найважчу річ, а коли Бог заповідає не важку і не складну справу, а цілком легку і зручну, виявляти недбалість, зневагу і посилатися на звичку? Не будемо, благаю вас, не будемо до такої міри байдужими до свого спасіння, а будемо так боятися Бога, як боїмося людини. Знаю, що ви жахнулися, чуючи це. Але більш страшно не віддавати Богові навіть такої честі (як людям) і, строго виконуючи царські закони, зневажати Божественні, послані з небес, і турботу про їхнє вшанування вважати непотрібною. Яке ж, нарешті, можемо отримати вибачення, яке прощення, коли і після такого умовляння залишаємося в тому ж гріху?

Це умовляння я почав тоді, коли почалися нещастя, які спіткали наше місто. І ось воно завершується, а ми не сповнили навіть однієї заповіді. Як же ми будемо просити спасіння від прикрощів, які осягли нас, не змігши виконати бодай одну заповідь? Як будемо очікувати щасливої зміни? Як будемо молитися? Якими устами призивати Бога? Якщо виконаємо закон і цар умилостивиться над містом, ми отримаємо велике задоволення. Але якщо залишимося в беззаконні, то буде нам сором і ганьба звідусіль, що Бог припинив небезпеку, а ми залишилися такими ж байдужими. О, якби можливо було мені оголити душі тих, котрі багато клянуться, і виставити їм перед очі ті рани і виразки, які вони отримують щодня від клятв! Тоді нам не потрібно було б пропонувати умовляння чи поради, бо вид цих ран сильніше за всякі слова зміг би навіть міцно прив’язаних до цієї злої звички відвести від гріха. Але якщо це неможливо очам, то можливо для розуму уявити ганьбу їхньої душі і показати, як вона загнила й ушкоджена. «Як раб, — сказано, — який постійно піддається покаранню, не врятовується від ран, так і той, хто клянеться безперестанно ім’ям Святим, не очиститься від гріха» (Сир. 23, 10). Неможливо, неможливо, щоб уста, які звикли клястися, не порушували часто клятви. Тому молю всіх викинути з душі цю згубну і злу звичку і прикраситися іншим вінцем. І як скрізь співають про наше місто, що воно перше серед усіх у світі прикрасилося ім’ям християн, так дайте усім говорити, що Антіохія, єдина серед усіх міст у світі, вигнала клятви зі своїх меж. Крім того, якщо так станеться, то не тільки вона увінчається, але й в інших містах збудить ревність до цього. І як ім’я християн, почавши звідси, наче з якогось джерела, поширилося по всій вселеній, так і ця добра справа, отримавши тут корінь і початок, зробить вашими учнями всіх людей, які населяють землю. Так що для вас буде подвійна і потрійна нагорода — і за власні добрі справи, і за напоумлення інших. Це буде для вас блискучіше за всяку діадему. Це зробить ваше місто матір’ю міст не тільки на землі, але й на небі. Це захистить нас і в той день і подасть нам вінець правди, який щоб отримати нам усім через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом, слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 06.07.2016; востаннє змінено: 07.07.2016.