Слово шосте
Так, як ти чув, є в цьому житті. Але як ми витерпимо те, що має бути тоді, коли будемо звітувати за кожного дорученого нам? Там покарання не обмежиться ганьбою, там чекають вічні муки. «Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт» (Євр. 13, 17). Хоч я про це і раніше говорив, але і тепер не змовчу, бо страх перед такою погрозою постійно потрясає мою душу. Якщо тому, хто спокушає тільки одного і то найменшого, «краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18, 6), і якщо всі, що «вражають» совість братів (1 Кор. 8, 12), грішать проти Самого Христа, то що колись терпітимуть і якій карі підпадуть ті, які згубили не одного, двох чи трьох, а безліч?
Вони не можуть виправдовуватись недосвідченістю, посилатися не незнання, вибачатися необхідністю і вимушеністю. Таким захистом, якщо би було дозволено, скоріш за все зміг би скористатися хтось із підлеглих ради свого виправдання у власних гріхах, а не предстоятелі для виправдання у гріхах інших людей.
Чому? Тому, що поставлений виправляти неуцтво інших і застерігати перед боротьбою з дияволом не може виправдовуватися незнанням і говорити: «Я не чув сурми, я не знав про війну». Він, як говорить Єзекіїль, для того і поставлений, щоб сурмити іншим і сповіщати про загрозу лиха. Тому, хоч би загинула бодай одна людина, кара спіткає його неминуче. «Вартовий, — говорить він, — коли б побачив меча, що йде, і не засурмив би в сурму, а народ не був би обережний, і прийшов би меч, і захопив би одного з них, то він був би узятий за гріх свій, а його кров Я зажадаю з руки вартового» (Єз. 33, 6).
Перестань же затягувати мене до такої неминучої відповідальності. Ми говоримо не про командування військом і не про земне царювання, а про справу, яка вимагає ангельських чеснот.
2. Священик, щоб його ніколи не покидав Дух Святий, і щоб він міг сказати: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал 2, 20), — повинен мати душу чистішу, ніж сонячне проміння.
Якщо ті, котрі живуть у пустині, котрі покинули місто, ринок і їхній гамір і, постійно знаходяться ніби у захистку і насолоджуються тишею, не наважуються покладатися на безпеку свого життя, але вживають чимало й інших заходів, захищаючи себе з кожного боку, намагаючись говорити і діяти з великою обачністю ради того, щоб, наскільки це під силу людині, мати змогу сміливо з істинною чистотою приступати до Бога; то яку, думаєш ти, повинен мати силу й непохитність священик, щоб мати змогу оберігати свою душу від всякої нечистоти і берегти непошкодженою духовну красу? Йому необхідна значно більша чистота, ніж тим. А кому потрібна більша чистота, тому випадає більше шансів забруднитися, якщо тільки невпинною уважністю і чималими зусиллями не зробить свою душу неприступною для цього.
Вродливе обличчя, приємна статура, струнка хода, ніжний голос, підмальовані очі, розписані щоки, зачіска, намащене волосся, дорогий одяг, різні золоті прикраси, краса дорогоцінних каменів, пахучі оливи і все інше, чим захоплюються жінки, може збентежити душу, якщо вона не буде надійно захищена суворою цнотливістю. Однак збентежитися від цього не дивина, а те, що диявол може поражати і ранити людські душі протилежними предметами, викликає чималий подив і нерозуміння. Декотрі, уникнувши цих сітей, потрапили до інших, абсолютно протилежних. Непривітне обличчя, скуйовджене волосся, брудний одяг, неохайна зовнішність, грубість, недоладна мова, вайлувата хода, неприємний голос, убоге життя, огидний вигляд, безпорадність і самотність — це спочатку викликає співчуття до того, кого бачимо, а потім доводить до остаточної загибелі.
3. Чимало є таких, які, уникнувши перших сітей, а це — золоті речі, аромати, одяг та інше, про що я вже сказав, — легко потрапляли в інші, відмінні від перших, і гинули. Якщо і бідність, і багатство, і красивий вигляд, і простота, поважність і неохайність, і взагалі все те, що я перечислив, може в душі глядача збуджувати боротьбу і з кожного боку насилати на нього напасті, то як же він зможе бути спокійним посеред безлічі таких сітей? Де знайти пристановище, — не кажу, що ради того, щоб не бути насильно захопленим (від цього врятуватися не надто важко), — але щоб уберегти свою душу від збурення нечистими помислами?
Не говорю про почесті — причину численних бід. Почесті, що виявляються жінкам, хоч завдяки цнотливості втрачають свою значущість, однак того, хто не навчився пильнувати проти таких підступів, вони часто скидають. А ось через почесті, що виявляються стосовно чоловіків, той, хто не буде до них байдужим, потрапить у дві протилежні пристрасті — рабську догідливість і безумну бундючність. З одного боку він вимушений принижувати себе перед тими, хто йому підлещує, а з іншого, — через отримані він них почесті, бундючиться перед нижчими і падає у провалля безумства.
Про це я вже говорив. А яка від цього буває шкода, про це можна пересвідчитись тільки на власному досвіді. І не тільки на такі, а набагато більші небезпеки неодмінно наражається той, хто знаходиться серед людей. А той, хто полюбив пустиню, вільний від усього цього. Якщо ж інколи гріховні помисли і наводять його уяву на щось подібне, то уявлення буває незначним і може скоро погаснути, позаяк зір не подає для полум’я поживи ззовні. Чернець боїться тільки за себе. Якщо ж випадає піклуватися про інших, то небагатьох. А хоч би їх було й багато, то все ж таки їх буде менше ніж тих, що належать до Церкви. І піклування про них для настоятеля набагато легше не тільки через їхню нечисельність, а через те, що всі вони вільні від світських справ і не мають необхідності турбуватися ні про дітей, ні про дружину, ні про будь-що подібне. А це робить їх надзвичайно покірними перед настоятелями, дає можливість мати спільне місце для проживання, де їхні проступки тут же можуть бути помічені і виправлені. Такий невпинний нагляд наставників надзвичайно сприяє утвердженню в доброчинності.
4. Однак більшість із тих, що під опікою священика, пригнічені життєвими турботами, які роблять їх менш придатними для духовних справ. Тому учитель повинен, так би мовити, сіяти щоденно, щоби слово повчання хоча б через безперервність змогло утвердитися в слухачах. Надмірне багатство, величність влади, безпечність від розкошів і багато іншого заглушують посіяне насіння. І часто гущавина цього терня не дозволяє насінню навіть упасти на ґрунт. З іншого боку надмірні скорботи, нужденна убогість, постійні прикрощі та інші причини, протилежні попереднім, перешкоджають займатися божественними ділами. Що стосується їхніх гріхів, то навіть найменша частка їх не може бути відомою священикові. І як він може їх знати, коли більшість людей навіть в обличчя не знає?
Ці труднощі пов’язані з його обов’язками перед народом. Але якщо би хто поглянув на його обов’язки щодо Бога, то побачив би, що попередні обов’язки є мізерними. Настільки більшої і досконалішої ревності вимагають останні. Той, хто молиться за все місто (але що я кажу: за місто, — за весь всесвіт) і благає Бога за гріхи всіх, не тільки живих, але й померлих, яким же має бути він сам? Навіть відважність Мойсея та Іллі я вважаю недостатньою для такої молитви. Він приступає до Бога так, ніби йому довірено весь світ і сам він є отцем усіх, просячи і благаючи про повсюдне припинення війн і втихомирення заколотів, про мир і спокій, про скоре визволення від усіх скорбот як особистих, так і суспільних, що нависнули над кожним. Тому він настільки має у всьому перевершувати тих, за кого молиться, наскільки наставникові необхідно перевершувати тих, що знаходяться під його заступництвом.
А коли він призиває Святого Духа, звершує страшну Жертву і часто торкається до нашого Владики, — тоді, скажи мені, до кого прирівняти його? Якої чистоти і якої побожності можемо вимагати від нього? Подумай, якими мають бути руки, що звершують цю службу; яким має бути язик, що вимовляє такі слова; якою чистою і святою має бути душа, яка отримує таку благодать Духа? Тоді й ангели стоять перед священиком, і цілий сонм небесних сил співає, і місце довкола жертовника наповняється ними на честь Того, Хто лежить на ньому. У цьому достатньо переконують дії, які тоді звершуються.
Я колись чув таку розповідь одного чоловіка. Якийсь пресвітер, чоловік дивний, що не раз бачив одкровення, розповідав йому, що він колись сподобився такого видіння, якраз під час Служби. Він раптом побачив, наскільки це було для нього можливо, довкола престолу безліч ангелів, одягнених у світлий одяг, з опущеними головами, наче воїни у присутності царя. І я вірю цьому. Так само інший розповідав мені, але не те, що почув від когось, а що сам сподобився бачити й чути. Коли ті, що готуються відійти з цього життя, з чистою совістю причастяться Таїн, то через прийняті ними Таїни під час останнього віддиху їх оточують ангели і супроводжують звідси.
А ти не тремтиш, закликаючи мою душу до такого священного таїнства і підносячи до священичої гідності одягненого в нечистий одяг, якого Христос вигнав з-посеред інших співрозмовників (Мф. 22, 13). Душа священика має сяяти наче світло, що освітлює всесвіт. А мою душу через нечисту совість огортає такий морок, що вона, будучи постійно зануреною в темряву, ніколи не зможе сміливо поглянути на свого Владику. Священики — це «сіль землі» (Мф. 5, 13). А чи зможе хто-небудь легко стерпіти моє безумство і недосвідченість у всьому, крім тебе, що звик надмірно любити мене?
Священик має бути не тільки чистим, позаяк сподобився такого великого служіння, але й досить розумним і досвідченим у всьому, знати життя не менше за тих, що живуть у світі, і бути вільним від усього більше, ніж ченці, що живуть у горах. Бо йому необхідно спілкуватися з мужами, що мають жінок, виховують дітей, мають слуг, володіють чималим багатством, звершують громадські справи, наділені владою. Тому він повинен бути багатостороннім. Кажу: багатостороннім, але не лукавим, не підлабузником, не лицеміром, а мати надзвичайну волю і сміливість, уміти заради користі поступатися, коли того вимагають обставини; бути смиренним і водночас суворим. Не можна зі всіма підвладними поводитися однаково, подібно як і лікарям неможливо всіх хворих однаково лікувати, і керманичеві знати тільки один засіб у боротьбі з вітрами. Корабель Церкви кидають постійні бурі. Ці бурі вриваються не тільки ззовні, але зароджуються і всередині. Це вимагає від священика надзвичайної пильності і старанності.
5. Усі ці різновиді дії направлені на осягнення єдиної мети — слави Божої й утвердження Церкви. Великий подвиг і великий труд ченців. Але коли би хто порівняв їхні труди зі священичим служінням, що належно звершується, той побачив би між ними таку відмінність, яка може бути між простолюдином і царем. У тих хоч і великі труди, але у подвизі беруть участь і душа, і тіло, або краще сказати, переважно він звершується через тіло. І якщо воно не буде здоровим, то ревність, не маючи можливості проявитися на ділі, залишиться тільки ревністю. Строгий піст, лежання на землі, безсоння, невмивання, тяжка праця й інше, що сприяє виснаженню тіла, — все це нічого не вартує, якщо тіло немічне для виснаження.
А тут — виключно діяльність душі; і для того, щоб проявити її доброчинність, немає необхідності у здоровому тілі. Чи сприяє тілесне здоров’я тому, щоб нам не бути гордими, гнівливими, зухвалими, а бути тверезими, цнотливими, скромними і мати всі ті якості, які перераховує блаженний Павло, зображуючи прекрасного священика (1 Тим. 3, 2)?
Але цього не можна сказати щодо доброчинностей чернецтва. Для тих, що показують видовища, необхідно чимало знарядь — колеса, шнури і мечі. У філософа ж уся діяльність зосереджена в його душі, тому він не має необхідності у чому-небудь зовнішньому. Так і тут. Ченці відчувають необхідність у тілесному добробуті і місцях зручних для проживання, щоб не бути надто віддаленими від людей, щоб мати тишу пустині, і водночас, щоби було здорове повітря. Позаяк при виснаженні постами немає нічого більш шкідливого, як погане повітря.
6. Я не буду тепер говорити про те, скільки турбот вони вимушені перенести заради одягу та прожитку, намагаючись робити все для себе власноруч. А священик не має потреби в цьому. Він, не піклуючись про себе, живе спілкуванням з паствою у всьому, що не завдасть шкоди, складаючи всі знання у скарбниці своєї душі. Якщо хто-небудь почне схвалювати усамітнення у самому собі й уникання від спілкування з народом, то хоч би я і назвав це ознакою терпіння, однак воно не є достатнім доказом досконалої душевної мужності. Той, хто кермує посеред пристані, ще не доводить належним чином свого мистецтва. Однак того, хто посеред моря і під час бурі зумів спасти корабель, ніхто не зможе не назвати прекрасним керманичем.
7. Отже, ми не повинні надмірно дивуватися з того, що чернець, перебуваючи в усамітненні, не спокушається і не звершує численних важких гріхів. Він віддалений від того, що дратує і збурює душу. Але коли той, хто посвятив себе на служіння цілому народові і має нести гріхи багатьох, залишається непохитним і твердим, у буремні часи так налаштовує душу, ніби це затишшя, то він справедливо заслуговує на аплодування і подив усіх, позаяк проявив яскравий доказ своєї мужності.
Тому і ти не дивуйся, що я, уникаючи площ і спілкування з людьми, не маю проти себе багатьох обвинувачів. І не потрібно дивуватися, що я й уві сні не грішив, не трудячись — не падав, не борючись — не був поранений. Хто ж, скажи, хто буде викривати і розкривати мої вади? Ця покрівля і ця келія? Але вони не можуть говорити. Мати, яка більше за інших знає мене? Але з нею в мене немає особливого спілкування і ніколи між нами не було суперечок. А коли б це і бувало, то немає жодної матері настільки жорстокої і нелюблячої своїх дітей, яка би без будь-якої причини і без будь-якого насилля стала перед усіма хулити і ганьбити того, кого носила, породила і виховала.
Коли би хто захотів старанно дослідити мою душу, то знайшов би в ній чимало слабкостей, про що і ти знаєш, хоч звик перед усіма більше за інших підносити мене похвалами. Я кажу це не через скромність. Згадай, скільки разів я говорив тобі, коли про це між нами заходила мова, що коли б хтось запропонував мені на вибір, де б я захотів заслужити для себе добру думку: настоятелем Церкви чи в чернечому житті, я тисячу разів обрав би перше. Я ніколи не переставав звеличувати перед тобою тих, котрі могли належно звершувати це служіння. І ніхто не буде заперечувати, що я ніколи не уникав би того, що сам звеличував, якщо б був здатний це сповнити. То що мені робити?
Ніщо не є таким шкідливим для очолювання Церкви, як ця безтурботність і безпечність, яку деякі називають якоюсь дивною подвижністю. Я ж убачаю в цьому ширму для власної негідності, яка прикриває безліч моїх недоліків, не даючи їм проявитися. Хто звик до такої бездіяльності і спокійного життя, той, хоч би мав надзвичайні здібності, через свою бездіяльність тривожиться, бентежиться і ослаблює основну частину власних сил, позбавляючи їх тренувань. А якщо він до того ж буде ще й убогий розумом і недосвідчений у красномовстві та суперечках, — у такому становищі я і знаходжуся, — то, отримавши управління, він нічим не буде відрізнятися від кам’яних (бовванів).
Тому небагато хто із цього подвижництва переходить на подвиг священства. Бо серед них чимало виявляється непридатних — падають духом і переживають неприємні і важкі наслідки. І це нітрохи не дивно. Якщо подвиги і труди не однакові, тоді той, хто несе подвиги в чомусь одному ніскільки не відрізняється від того, хто трудився в інших подвигах. А той, хто стає на шлях священства, має особливо зневажливо ставитися до слави, долати гнів, мати неабиякий розум.
Зате для того, хто посвятив себе чернечому життю, немає жодної причини вправлятися в цьому. Біля нього немає людей, які б його дратували, через що він звикав би усмиряти силу гніву. Немає людей, які хвалять і аплодують, щоб він навчився не звертати уваги на похвалу народу. Небагато піклування в них і про силу розуму, що необхідне в церковному житті. Тому, коли вони приступають до подвигів, з якими не стикалися, тоді дивуються, переживають труднощі і бентежаться. Однак вони ще можуть мати успіх у доброчинності, але більшість втрачають і те, з чим прийшли.
8. Василій сказав: Що ж, невже настановляти для управління Церквою людей світських, що піклуються життєвими справами, проводять час у суперечках і сварках, сповнених безлічі кривд і звиклих до розкошів?
Златоуст. Заспокійся, блаженний. Під час обрання священиків про таких і думати не варто. Йдеться про таких, що, живучи і спілкуючись зі всіма, змогли б більше, ніж самі ченці уберегти цілісними й неушкодженими чистоту, спокій, побожність, терпеливість, тверезість та інші добрі якості, притаманні ченцям. А хто має безліч слабкостей, але, усамітнившись, може їх скривати і, не спілкуючись із людьми, може не проявляти їх на ділі, такий, виступивши перед народом, нічого не досягне, а тільки покаже себе смішним і опиниться перед ще більшою небезпекою. Це ледь не спіткало і мене, якщо би Боже Провидіння завчасно не відвело цей вогонь від моєї голови.
Коли така людина буде поставлена на виду, вона не вже може заховатися, а постійно викривається. Як вогонь випробовує метал, так клір випробовує людські душі і виявляє, чи хто гнівливий, чи малодушний, чи честолюбний, чи гордий, чи має будь-яку іншу ваду, — розкриває і скоро виявляє всі слабості. І не тільки виявляє, але й показує їх як найтяжчі і найбільш затяті.
Як роз’ятрені тілесні рани не піддаються лікуванню, так і душевні пристрасті, будучи збуджуваними і розпалюваними, зазвичай стають більш запеклими і спонукають тих, хто їм відданий, більше грішити. Людину, яка неуважна до себе, вони спонукають до славолюбства, до пихатості і корисливості, заманюють до розкоші, розслаблення і безпечності і мало-помалу заводять в інші породжені ними вади. Чимало є такого, що, знаходячись серед людей, може ослабити ревність душі і зупинити її прагнення до Бога, особливо спілкування з жінками.
Предстоятелю, що пасе всю отару, не можна піклуватися тільки її однією частиною — чоловіками, а іншу, тобто жінок, які мають потребу в особливому піклуванні через більшу схильність до гріха, залишити без уваги. Той, хто прийняв єпископство, має піклуватися й їхнім здоров’ям, якщо не в більшій, то хоча б в однаковій мірі. Він зобов’язаний навідувати їх, коли вони хворі, утішати, коли у скорботі, докоряти тим, що живуть безпечно, допомагати тим, що в біді. Але під час звершення цього, якщо хто старанно не захистить себе, лукавий знайде безліч шляхів для нападу. Погляд не тільки розпутної, але й цнотливої жінки вражає і непокоїть душу, ласки — зваблюють, почесті — поневолюють; полум’яна любов — ця причина всіх благ для тих, котрі неправильно користуються нею, стає причиною численних бід.
Так само і невпинні турботи притуплюють гостроту розуму, і того, хто здатний підноситися наче птах, роблять важчим від свинцю. І гнів, який запановує над душею, наче дим, затуманює все її нутро. Хто може перелічити інші шкідливі дії: образи, осудження, дорікання з боку вищих і нижчих, розумних і нерозумних?
9. Люди, які не здатні належно оцінювати, переважно бувають доскіпливими і не спішать виправдовувати. Добрий предстоятель не повинен зневажати і цих людей, а на всі їхні звинувачення відповідати з особливим смиренням і бути готовим краще прощати їм нерозумні дорікання, ніж тримати досаду і гніватися. Якщо блаженний Павло, остерігаючись з боку учнів підозри в крадіжці, допустив розпоряджатися грошима й інших, — «щоб, — говорить, — не зазнати від кого нарікання при такій великій кількості пожертв, доручених нашому служінню» (2 Кор. 8, 20), — то чи не потрібно і нам робити все для того, щоб ліквідувати недобрі підозри, хоч би вони були і неправдивими, хоч безглуздими й абсолютно суперечливими щодо нашої слави?
Від жодного гріха ми не так далекі, як Павло від крадіжки. Однак він, будучи далеким від цієї поганої справи, не зневажив підозрою народу, хоч цілком безрозсудною і безумною, бо справді безумно було запідозрювати у чомусь подібному цю блаженну і дивну голову. І, не зважаючи на те, що ця підозра була настільки безрозсудною і могла виникнути хіба що в якогось божевільного, Павло все ж таки наперед ліквідує її причину. Він не зневажив безрозсудністю народу і не вказав: кому може прийти на думку запідозрювати мене в цьому, коли через чудеса і скромне життя я отримав від усіх повагу і подив? Цілком навпаки, він передбачив цю недобру підозру і вирвав її з корінням, або краще, не дав навіть появитися її зародку. Чому? Тому, що «ми дбаємо про добре, — говорить він, — не тільки перед Богом, але й перед людьми» (2 Кор. 8, 21).
Так і навіть більше необхідно піклуватися про те, щоб не тільки викорінювати і зупиняти недобрий поголос, але й наперед передбачити, звідки він міг би появитися, наперед ліквідувати причини, які його породжують, і не чекати поки він появиться і пошириться через уста народу. Бо тоді вже ліквідувати його важко, а часом і неможливо, до того ж це може завдати шкоди народові.
Однак, коли я зупинюся, ганяючись за недосяжним? Перераховувати всі ці труднощі — це не що інше, як міряти море. Якщо той, хто чистий від будь-якої пристрасті, що, однак, не можливе, неодмінно переживає численні прикрощі ради виправлення помилок інших, то, уяви, яку безодню трудів і турбот і які страждання має перенести той, хто при власних слабкостях хоче здолати і свої, і чужі вади!
10. Василій сказав: А ти тепер не несеш трудів і, живучи усамітнено, не маєш турбот?
Златоуст. Маю і тепер. Як можна людині у цьому важкому житті бути вільним від турбот і трудів? Але відправитися у безмежне море і переплисти ріку не одне і те ж. Такою є відмінність між тими і цими турботами. Якщо би я міг бути корисним для інших, то я сам тепер бажав би, і це стало б основою моєї щирої молитви. А позаяк я не можу принести користі іншому, то тішусь тим, що хоч встигну спасти і вирвати з бурі самого себе.
Василій сказав. Невже ти вважаєш це великою справою? І взагалі, невже думаєш спастися, не будучи корисним для інших?
Златоуст. Добре і справедливо ти сказав. І я не вірю, щоб міг спастися той, хто нічого не робить ради спасіння ближнього. Нещасному рабові ніскільки не допомогло те, що він не змарнував талант, однак згубило його те, що він його не примножив і не приніс удвічі більше (Мф. 25, 24–30). Однак я думаю, що для мене буде легша кара, коли буду звинувачений за те, що не спас інших, ніж коли б після отримання такої честі став негідним і погубив інших і себе. Я певен, що тепер очікує мене така кара, якої вимагає тягар моїх гріхів. Однак після отримання влади за спокусу багатьох і за образу Бога, Який удостоїв мене великої почесті — не подвійна і не потрійна, а незлічима.
11. Тому й ізраїльтян Бог вельми сильно викривав, показуючи їм, що вони заслуговують більшого покарання за гріхи, що були звершені після того, як Він їх обрав. Колись Він говорив: «Тільки вас Я пізнав зі всіх племен землі, тому вам відімщу за всі гріхи ваші». А в іншому місці: «І пророків Я збуджував із ваших синів, а з ваших юнаків назореїв» (Амос. 3, 2; 2, 11). І ще раніше пророків, під час встановлення жертв, бажаючи показати, що гріхи священиків підлягають багато важчому покаранню, ніж гріхи простих людей, Він повеліває приносити за священика таку жертву, яку приносилося за весь народ (Лев. 4). Цим Він виражає те, що рани священика потребують більшої допомоги, — такої, як рани всього народу разом. А для них не потрібно було б більшої допомоги, коли б вони не були надто важкими. Однак вони є такими не за своєю природою, а через гідність священика, який звершує ці гріхи.
Але що я говорю про мужів, які звершують це служіння? Дочки священиків, які не мають жодного відношення до священства, через достойність своїх батьків за одинакові гріхи підлягають більш строгому покаранню. Провини можуть бути однаковими як у них, так і в дочок простих людей, наприклад, перелюб. Однак перші підпадають карі багато важчій, ніж другі (Лев. 21, 9; Втор. 22, 21).
12. Бачиш, з якою силою Бог вказує тобі, що начальник заслуговує багато страшнішого покарання, ніж підлеглий? Той, Хто карає дочку священика через її батька більше, ніж інших дочок, віддасть не однаковій карі у порівнянні з іншими і того, хто є винуватцем такого неоднакового її покарання. І цілком справедливо, бо дія шкоди не обмежується тільки на самому начальникові, а губить і душі тих, котрі слабкіші і беруть з нього приклад. І пророк Єзекіїль, повчаючи цьому, розрізняє суди над баранами і над вівцями (Єз. 34, 17).
Чи тепер ти зрозумів, що я мав причину боятися? До цього додам таке: хоч тепер мені належить багато трудитися, щоб до кінця не заволоділи мною душевні пристрасті, я переношу цей труд і не уникаю подвигу. Так, марнослав’я і тепер опановує мною, але я часто повстаю проти нього, усвідомлюючи, що знаходжусь у рабстві; а часом приборкую поневолену душу. І тепер нападають на мене недобрі бажання. Але запалюють не надто сильне полум’я, тому що очі не можуть із зовні отримувати поживи для цього вогню. А щоб хто-небудь говорив зле, а я його слухав, від цього я абсолютно вільний, бо немає тих, котрі б говорили. Самі стіни, звичайно, не можуть говорити. Водночас, хоч і немає біля мене людей, які б мене оточували, неможливо уникнути гніву. Часто згадки про негідних людей та їхні вчинки запалюють моє серце, але не цілковито. Я швидко гашу його полум’я, заспокоюючи і переконуючи, що досить недобре і надто небезпечно, відкинувши свої вади, перейматися вадами ближніх.
Однак, прийшовши до народу і перейнявшись неспокоєм, я буду не в змозі застерігати себе і при цьому знаходити повчальні роздуми. Як ті, що захоплені на скелях потоком чи будь-чим іншим, хоч можуть передбачати загибель, до якої вони несуться, однак придумати для себе будь-яку поміч не можуть; так і я, опинившись у великій бурі пристрастей, хоч можу бачити покарання, що з кожним днем для мене збільшується, однак укріплюватися так, як тепер, і стримувати всі ці люті пориви, що зі всіх боків нападають, для мене буде вже не так просто, як раніше. У мене душа слаба і невелика і легко доступна не тільки до цих пристрастей, але й найгірших — заздрості, не вміє спокійно переносити ні образ, ні почестей. Останнє надзвичайно підносить її, а перше засмучує.
Люті звірі, коли вони здорові і сильні, долають тих, що з ними борються, особливо слабих і недосвідчених. А коли хто виснажить їх голодом, тоді приборкає їхню лють і здолає більшу частину їхньої сили, так що і не надто хоробрий зможе вступити в бій і змагання з ними. Так буває і з душевними пристрастями. Хто їх виснажує, той робить їх покірними перед здоровим глуздом, а хто старанно годує їх, той готує для себе надзвичайно важку боротьбу з ними і робить їх настільки страшними для себе, що все своє життя проводить у рабстві і страху.
Що ж то за пожива для цих звірів? Для марнославства — почесті і похвала, для гордості — влада і величність панування, для заздрості — прославлення ближніх, для грошолюбства — щедрість тих, що дають, для нестриманості — розкоші і часті зустрічі з жінками, а для інших — інше. Коли я виступлю на середину, всі ці звірі зі всією силою нападуть на мене і будуть терзати мою душу, наводити на мене страх, і відбивати їх мені буде надто важко. А коли я залишуся тут, то хоч тоді знадобляться більші зусилля, щоб їх подолати, однак вони підкоряться за Божою благодаттю, і до мене буде доходити тільки їхній рев. Тому я і залишаюся в цій келії неприступним, некомпанійським, відлюдкуватим і терпеливо слухаю безліч інших подібних осуджень, які з охотою бажав би заперечити, але, не маючи можливості це зробити, засмучуюсь і тужу. Для мене неможливо бути компанійським і водночас залишатися у безпеці.
Тому я і тебе прошу: краще пожаліти, ніж звинувачувати того, хто опинився в такому скрутному становищі. Однак я ще не переконав тебе. Тому настав час сказати тобі і те єдине, що ще залишилося не відкритим. Можливо, для багатьох це видасться невірогідним, але я не посоромлюсь відкрити це. Хоч мої слова розкриють мою негідну совість і безліч гріхів, але позаяк Всевідучий Бог буде суворо судити мене, то що для мене людська необізнаність?
Що ж залишилося невідкритим? З того дня, коли ти сповістив мені про цей намір (обрання на єпископа), я опинився в небезпеці цілковитого тілесного знесилення, — такий страх, така печаль охопили мою душу! Споглядаючи славу Невісти Христової: її святість, духовну красу, мудрість, чарівність, і, усвідомлюючи свою немічність, я не переставав її оплакувати і називати себе нещасним. Часто зітхати і з подивом говорити до самого себе: хто це порадив? У чому так згрішила Церква Божа? Чим так прогнівила свого Владику, щоби бути наданою мені найнегіднішому зі всіх і підпасти під таке посоромлення?
Часто так роздумуючи на самоті і не маючи сили винести думки щодо такої невідповідності, я падав знеможений, як розслаблений, і не міг нічого ні бачити, ні чути. Коли таке заціпеніння проходило (інколи воно і припинялося), то його заміняли сльози і печаль. А після тривалих сліз знову охоплював страх, який тривожив, засмучував і бентежив мій розум.
У такій бурі я провів минулий час. А ти не знав, думав, що я живу в тиші. Але тепер я відкрию перед тобою бурю моєї душі. Можливо, ти, припинивши звинувачення, вибачиш мені це. Як же, як відкрию тобі це? Коли б ти захотів бачити ясно, то необхідно було б розкрити перед тобою моє серце. Але позаяк це неможливо, то постараюся, на скільки зможу, хоч в деякому тьмяному виді показати тобі морок моєї печалі. А ти, відповідно до цього, суди про саму печаль.
Уявімо, що дочка царя, який володіє всім всесвітом, виділяється надзвичайною красою, що перевершує людську природу, незрівнянно перевершує всіх жінок, і такою душевною добротою, що навіть усіх мужчин, які були і будуть, залишила далеко поза собою, стала невістою. Своєю високою моральністю вона перевершує всі вимоги цнотливості, а чарівністю свого обличчя затьмарює будь-яку тілесну красу. Уявімо тепер, що її жених палає любов’ю до неї не тільки через це, але водночас відчуває до неї щось особливе і своєю відданістю не зрівняється з найбільш пристрасними поклонниками, які будь-коли були. Тепер (уявімо, що) цей полум’яніючий любов’ю звідкись почув, що із його дивною улюбленою має намір повінчатися хтось із нікчемних і паскудних людей, негідного походження і потворний тілом, найгірший зі всіх.
Чи достатньо я виразив перед тобою мою скорботу? Чи потрібно далі продовжувати цю розмову? Щоб виразити мою печаль, думаю, достатньо. Тільки ради цього я і навів цей приклад. А щоб показати тобі міру мого страху й подиву перейду до іншої картини.
Візьмемо військо, що складається із піших, кінних і морських воїнів. Нехай безліч кораблів покриє море, і полки піхоти та кінноти заповнять простори полів і вершини гір. Нехай виблискує на сонці мідна зброя, світло його проміння нехай відбивається від шоломів і щитів, а брязкіт списів та іржання коней линуть до самого неба. Нехай не буде видно ні моря, ні землі, а скрізь тільки мідь і залізо. І нехай вишикуються проти них неприятелі, люди дикі і невгамовні. Нехай настане вже і час битви. Потім нехай хто-небудь візьме юнака, вихованого в селі, що не знає нічого, крім сопілки і палиці, одягне його у мідні обладунки, проведе перед усім військом і покаже йому полки з їхніми командирами, стрільців, пращників, полководців, воєначальників, тяжко озброєних воїнів, вершників, списоносців, кораблі з їхніми начальниками, посаджених там воїнів і безліч зброї, складеної в кораблях. Нехай покаже йому і всі ряди неприятеля, їхні люті обличчя, різне спорядження і численну силу зброї, глибокі рови, круті скелі і неприступні гори. Нехай ще покаже коней неприятеля, що літають ніби зачаровані, і зброєносців, що несуться ніби на повітрі, всю силу і всі види чародійства. Нехай перечислить перед ним і всі жахи війни. Безліч списів, хмари стріл, непроглядна пітьма, темрява і морок ночі, яку наводять безліч летючих стріл, що своєю густотою закривають сонячне проміння. Пилюка, що засліплює очі не менше, ніж морок; потоки крові, стогін тих, що падають, крики тих, що стоять, купи тих, що лежать, колеса обагрені кров’ю; коні, що разом з вершниками стрімголов падають через безліч лежачих трупів. Землю, на якій все змішалося: кров, луки, стріли, копита коней і разом з ними лежачі голови людей, рука і шия, голінка і розсічені груди, мозок, що прилипнув до мечів і обламаний наконечник стріли, що впилася в око.
Нехай перерахує і страхіття морського бою. Кораблі: одні горять посеред води, інші тонуть разом з воїнами, що на них; шум хвиль, крики корабельників, несамовиті крики воїнів; піна із хвиль і крові, що вдаряється об кораблі. Трупи, що лежать на палубах, тонуть, пливуть, викидаються на берег, колишуться на хвилях і перекривають шлях кораблям.
Достеменно змалювавши перед ним страхіття війни, нехай добавить ще і прикрощі полону, і рабство, що важче за будь-яку смерть. Розповівши його це все, нехай накаже йому тут же сісти на коня і прийняти командування над усім цим військом. Чи думаєш, що цей юнак буде в змозі хоч би вислухати таку розповідь, а не віддасть тут же дух з першого погляду?
13. Не думай, що я перебільшую словами. Так здається тому, що ми, будучи ув’язненими в тілі, ніби в якійсь темниці, не можемо бачити нічого невидимого. І ти не вважай сказаного перебільшенням. Якщо би ти коли-небудь зміг побачити своїми очима темне ополчення і несамовитий напад диявола, то побачив би набагато більшу і страшнішу битву, ніж змалював я. Тут не мідь і залізо, не коні, колісниці й колеса, не вогонь і стріли та будь-які видимі предмети, а інша зброя, набагато страшніша.
Для таких ворогів не потрібні ні панцир, ні щит, ні мечі, ні списи, а достатньо тільки одного виду цього проклятого війська, щоби поразити душу, якщо вона не буде достатньо мужньою, а крім особистої мужності, не буде укріплена Божим Провидінням.
Якщо було б можливо, скинувши з себе це тіло чи з тілом, чисто і без страху власними очима побачити всі диявольські полки і його битву з нами, то ти побачив би не потоки крові і мертві тіла, а таке побоїще душ і такі важкі рани, що всю картину війни, яку я тепер змалював перед тобою, ти сприйняв би як дитячу гру, скоріш забавою, ніж війною. Так багато поражених щодня!
І ці рани спричиняють смерть не таку, як рани тілесні, а наскільки душа відмінна від тіла, настільки відмінною є одна смерть від іншої. Коли душа отримує рану і падає, то вона не лежить непритомною як тіло, а через докори злої совісті мучиться тут, а після відходу звідси під час суду отримає вічні муки. Якщо хтось не відчуває болю від ран, що їх завдає диявол, той своїм омертвінням накликає на себе ще більші нещастя. Бо, хто не постраждав від першої рани, незадовго отримає другу, а після другої і третю. Нечистий, коли бачить людину безпечною, що з байдужістю ставиться до своїх попередніх ран, не перестає її ранити до останнього подиху.
Коли хочеш знати і про способи його нападу, то побачиш, що вони надзвичайно сильні і різновиді. Ніхто не знає стільки видів обману і підступності, скільки цей нечистий, завдяки чому і має велику силу. І ніхто не має такої непримиримої ненависті до своїх найлютіших ворогів, яку має цей лукавий демон до людського роду. Коли ще поглянути на ревність, з якою він веде боротьбу, то стає навіть смішно порівнювати його з людьми. Якщо би хтось вибрав найлютіших і найжорстокіших звірів і зіставив їх з його несамовитістю, той побачив би, що вони в порівнянні з ним надзвичайно покірні й тихі. Такою ненавистю він дихає проти наших душ!
Крім того, час тієї битви не тривалий, а при її нетривалості є ще й перепочинок. І настання ночі, і втома від битви, і час прийому їжі, і чимало іншого дає воїну можливість відпочити, коли він може зняти з себе зброю, трохи підбадьоритися, підкріпитися їжею і напоями, відновити свої попередні сили й іншими засобами. А в боротьбі з лукавим для того, хто хоче завжди залишатися неушкодженим, ніколи не можна ні складати зброї, ні спати. Необхідно вибрати одне із двох: або зняти зброю, впасти і загинути, або невпинно стояти озброєним і пильнувати.
Цей ворог, набагато більше турбуючись про нашу загибель, ніж ми про своє спасіння, завжди стоїть зі своїми полками, спостерігаючи за нашою безпечністю. Для тих, хто не завжди пильнує, особливо важкою робить боротьбу з ним те, що він невидимий для нас і нападає несподівано (це завдає найбільшого лиха).
А ти хотів, щоби в цій війні я управляв Христовими воїнами? Але це означало б управляти для диявола. Якщо той, хто зобов’язаний розпоряджатися й керувати іншими, буде недосвідченіший і немічніший від усіх, то він, зраджуючи через свою недосвідченість своїх підопічних, буде більше управляти для диявола, ніж для Христа. Але чому зітхаєш? Чому плачеш? Не плакати треба від того, що тепер зі мною сталося, а веселитися і радіти.
Василій сказав: Але не через моє становище. Навпаки, воно достойне безмірного ридання, бо тепер заледве я зміг усвідомити, в яку біду ти мене кинув. Я прийшов до тебе довідатися, що маю говорити обвинувачам для твого виправдання, а ти відпускаєш мене, наклавши на мене замість попередньої нову турботу. Я вже не турбуюся тим, що маю сказати їм про тебе, а тим, як мені відповідати за себе і за свої гріхи перед Богом.
Але прошу і молю тебе: якщо ти хоч скільки-небудь піклуєшся про мене «коли є яке втішання у Христі, коли є яка втіха любові, коли є яке милосердя і жалісливість» (Флп. 2, 1), (бо ти знаєш, що саме ти більше, ніж хто інший наразив мене на цю небезпеку), подай руку допомоги, говори і роби все, що зможе мене підбадьорити. Не дозволь собі залишити мене хоч на короткий час, а зроби так, щоб ми тепер проводили життя ще дружніше, ніж до цього.
Златоуст: На це я відповів з усмішкою: чим же я можу допомогти, яку користь тобі принести з таким тягарем турбот? Але коли ти цього бажаєш, не печалься, улюблена главо. Час, коли в тебе буде можливість відпочити від турбот, я буду проводити з тобою, буду утішати і зроблю все, що тільки буде у моїх силах.
При цьому, заплакавши ще тужливіше, він устав, а я обняв його і поцілував його голову. Провів його, наставляючи мужньо переносити те, що сталося. «Вірю, говорив я, Христові, Який покликав тебе і віддав тобі Своїх овець, що через це служіння ти отримаєш таку відважність, що й мене, перебуваючого в небезпеці, у той день приймеш до своєї вічної оселі».
