Проти аномеїв. Слово третє
Про неосяжне і про те, що навіть благість Божа нестерпна для Серафимів
Працьовиті землероби, коли бачать безплідне і непридатне дерево, що заважає їхній роботі і шкодить ніжним рослинам і міцним корінням, і своєю гущавиною, обов’язково його зрубують. Часто і вітер, звідкіля б він не подув, допомагає їм у цьому: упираючись у гілля дерева і розхитуючи його, валить на землю, набагато полегшуючи труд землеробів. Позаяк і ми вирубуємо дике і непридатне дерево — єресь аномеїв, то помолимося Богу, щоб зіслав нам благодать Духа, яка б, хлинувши сильніше від будь-якого вітру, з корінням вирвала цю єресь і полегшила наш труд.
Як занедбана, недоглянена землеробами земля пророщує зі своїх надр непридатні трави, безліч терня і дикі дерева, так і душа аномеїв, пуста, незаповнена повчаннями із Писання, сама по собі виростила із себе дику і непридатну єресь. Це дерево ні Павло не садив, ні Аполлос не поливав, ні Бог не зростив, а насадило його недоладне мудрування, поливала гордовита пихатість і виростила пристрасть марнославства. Нам потрібне полум’я Духа, щоб не тільки викорінити, а спалити цей корінь. Благаймо Бога, Якого вони хулять, а ми прославляємо, і помолімося, щоб Він і моєму язикові дарував більшу силу, і розум мій відкрив для більш яскравого розкриття того, що маю говорити.
Весь наш труд для Нього і для Його слави, чи навіть для нашого власного спасіння. Богові ніхто не може ні ганьбою зашкодити, ні славослов’ям прибавити більше слави: Він завжди залишається у Своїй славі, не звеличуючись від славослов’я і не принижуючись від хули. І ті люди, які достойно прославляють Його, — хоч ніхто не в змозі прославити Його достойно, а тільки відповідно до своєї сили, — отримують від цього славослов’я для себе користь. А ті, котрі хулять Його і принижують, шкодять власному спасінню. Хтось сказав: «Хто кидає камінь вверх, — кидає його на свою голову» (Сир. 27, 28). Як той, хто кидає камінь вверх, не може пробити небо та й навіть докинути до нього, а отримає удар по голові, бо камінь повертається до того, хто його кидав; так і той, хто хулить блаженне Єство Боже, ніскільки ніколи не зможе Йому зашкодити, бо Він настільки великий і так високо, що недосяжний для будь-якої шкоди, але сам, зробившись невдячним перед Благодійником, оголює меч на свою душу.
Благаймо Самого Бога, невимовного, неусвідомленого, невидимого, неосяжного, що перемагає силу людського язика, що перевершує поняття смертного розуму, незвіданого для ангелів, невидимого для серафимів, неосяжного для херувимів, невидимого для начал, властей, сил і взагалі для всього творіння, а пізнаного тільки Сином і Святим Духом. Знаю, що будуть осуджувати мої слова за сміливість, з якою я сказав, що Він неосяжний і для вишніх сил. А я при цьому буду осуджувати їхнє велике безумство і гордість. Сміливо не те, коли говорять, що Творець вище розуму всього творіння, але коли стверджують, що Неосяжного для вишніх сил пізнали і можуть охопити своїм слабим розумом ті, котрі повзають внизу і є такими далекими від тих істот.
Однак, якщо я доведу те, що обіцяв, то можу бути справедливо звинувачений у сміливості. Але якщо ви і після того, як я доведу, що Бог неосяжний для вишніх сил, ще будете сперечатися і стверджувати, буцімто ви пізнали Його, то якого провалля, якої безодні заслуговуєте ви, що хвалитеся пізнанням Невидимого для всіх безтілесних сил?
2. Отже, тепер приступимо до самих доказів, попередньо знову звернувшись до молитви, бо тільки молитва може допомогти нам у тому, що ми шукаємо. Тому благаймо Царя царюючих і Господа пануючих, єдиного, Хто має безсмертя і живе у світлі неприступному, «Якого ніхто з людей не бачив і бачити не може. Йому честь і держава вічна! Амінь» (1 Тим. 6, 16). Це не мої слова, а Павлові.
Ти ж зверни увагу на побожність його душі і любов, що в ній утвердилася. Згадуючи про Бога, він не дозволяв собі приступити до викладення вчення, не віддавши попередньо Йому належне, завершивши славослов’ям. Якщо «пам’ять праведного з похвалами» (Притч. 10, 7), то тим більше з прославленням має бути згадка про Бога. Так Павло робить на початку послань. Розпочинаючи послання і згадуючи про Бога, він не приступає до повчання, поки не виразить Йому належне славослов’я. Послухай, як він говорить у посланні до галатів: «Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа, Який віддав Себе Самого за гріхи наші, щоб визволити нас від сучасного лукавого світу, з волі Бога і Отця нашого; Йому і слава навіки віків. Амінь» (Гал. 1, 3–5). Також і в іншому місці: «Цареві ж віків нетлінному, невидимому, єдиному, премудрому Богові честь і слава навіки вічні. Амінь» (1 Тим. 1, 17).
Але може він так робить тільки щодо Отця, а стосовно Сина ні? Послухай, як те ж саме він робить і стосовно Єдинородного, коли каже: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, — і додає: — яким належить усиновлення, і слава, і заповіти, і законоположення, і богослужіння, і обітниці; їхні отці, і від них Христос по плоті, Сущий над усіма Бог, благословенний повік, амінь» (Рим. 9, 3–5). Як Отцеві, так і Єдинородному він спочатку віддає славослов’я, а потім уже продовжує мову, тому що чув Христові слова: «Щоб усі шанували Сина, як шанують Отця» (Ін. 5, 23).
А тепер, щоб ви переконалися, що і сама молитва може подати нам доказ, звернемося й до цього. «Цар царюючих, — говорить він, — і Господь пануючих, єдиний, Який має безсмертя і живе у неприступному світлі» (1 Тим. 6, 15–16). На цьому зостановись і спитай єретика, що означає «живе у неприступному світлі», і зверни увагу на точність Павлових виразів. Він не сказав: «Є неприступним світлом, — а «живе у неприступному світлі», щоб ти зрозумів, коли помешкання неприступне, то тим більше Бог, Який живе в ньому. Це він сказав не для того, щоб ти роздумував про помешкання і місце Бога, а щоб з більшим переконанням визнав Його неосяжність. Водночас не сказав: «Живе у світлі неосяжному, а в неприступному», що набагато вище неосяжності.
Неосяжним називається те, котре хоч знайдене і розглянуте, але все ж таки залишається незрозумілим для тих, що його шукають. А неприступне — це те, до чого ніхто не може навіть наблизитися, не те щоб досліджувати. Наприклад, неосяжним називається те море, в яке, занурюючись, водолази опускаються на велику глибину, але не можуть досягнути кінця. А неприступним називається те, чого взагалі неможливо ні шукати, ні досліджувати.
3. Що ти на це скажеш? Скажеш, для людей Він неосяжний, але не для ангелів, не для вишніх сил. Отже, скажи мені, ти ангел і належиш до сонму безтілесних сил? Хіба ти не людина і однієї зі мною природи, чи ти забув про свою природу? Припустимо, що Бог недосяжний тільки для людей, хоч це не так, і Павло не сказав: «Для людей живе у неприступному світі, а для ангелів у приступному». Однак, якщо хочеш, припустимо це. Але ти сам хіба не людина? Та хоч би Він і не був неприступним для ангелів, але яке це має відношення до тебе, що сперечаєшся, досліджуєш, стверджуєш, що людська природа може осягнути Його єство? А щоб ти переконався, що Він неприступний не тільки для людей, але й для вишніх сил, послухай, що говорить Ісая. Коли я називаю Ісайю, то наводжу провіщення Духа, бо пророк все провіщає через Духа. «Року смерті царя Озії бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі…, і серафими стояли довкола Нього, по шість крил у кожного, двома закривали обличчя свої, двома закривали ноги свої» (Іс. 6, 1–2). Скажи мені, чому вони покривають обличчя і закриваються крилами? Хіба не тому, що не можуть переносити сяйва і проміння, що виходить від престолу? Однак вони споглядали ще не чисте світло, не саму чисту сутність. Те, що вони споглядали, було тільки відображенням.
Що таке відображення? Це те, коли Бог являється не таким, Яким Він є у Своїй суті, а, пристосовуючи явлення обличчя до немічності споглядаючих, показує Себе настільки, наскільки Його може сприйняти той, хто має споглядати. А що це було тільки відображення, видно із самих слів: «… бачив я Господа, — говорить пророк, — що сидів на високому та піднесеному престолі». Однак Бог не сидить, бо таке положення притаманне тільки для тіла. І «на престолі». Але Бог не обмежується престолом, адже Божество безмежне. Однак серафими, стоячи близько, не могли переносити і відображення: «… серафими стояли довкола Нього». Саме тому вони і не могли, що були близько. Хоч словом «довкола» визначено не місце — цим словом Святий Дух хоче показати, що серафими знаходяться біля Божого єства ближче, ніж ми, але й вони не можуть дивитися на Нього. Тому пророк говорить: «І серафими стояли довкола Нього», вказуючи цим не на місце, а на близькість: вони ближче до Бога, ніж ми. Ми знаємо Неосяжне не настільки, як небесні сили, — вони більш чисті, мудрі і прозорливі, ніж наша людська природа. Нестерпність сонячного проміння більше відома зрячому, ніж сліпому. Так і неосяжність Божа більше відома їм, ніж нам. Бо якою великою є відмінність між сліпим і зрячим, такою ж є відмінність між нами і ними.
Отже, слухаючи слова пророка «бачив я Господа», не думай, що він бачив саме Його Єство. Він бачив тільки відображення. До того ж більш тьмяне, ніж бачать вишні сили, бо він не міг бачити те, що бачать херувими.
4. Але що я говорю про це блаженне Єство, коли людина не може без страху споглядати навіть на єство ангельське? Щоб ви переконалися, що це саме так, я покажу вам людину, друга Божого, який завдяки мудрості й праведності мав велику сміливість, який прославився й іншими численними достоїнствами, — святого Даниїла. Якщо я говорю, що він знемагав, ставав кволим і падав при появі ангела, то нехай ніхто не думає, ніби він переживав це через свою гріховність і нечисту совість. Коли безсумнівною була його душевна сміливість, то в цьому яскраво проявляється немічність природи. Даниїл постив три тижні, «будь-якої страви не їв, а м’ясо і вино не входило до уст його і не намащувався» (Дан. 10, 3). І коли душа його завдяки посту зробилася більш легкою і духовною, стала більш здатною для сприйняття видінь, тоді він і побачив видіння.
Що ж він говорить? «І звів я свої очі, та й побачив, аж ось один чоловік, одягнений у лляний одяг, тобто у священний одяг, а стегна його оперезані золотом. А тіло його — як топаз, а обличчя його — як вид блискавки, а очі його — як вогняне полум’я, а рамена його та ноги його — як ніби блискуча мідь, а звук слів його — як гук натовпу. А я, Даниїл, сам бачив це видіння, а люди, що були разом зі мною, не бачили цього видіння, але велике тремтіння спало на них, і вони повтікали в укриття… І не зосталося в мені сили, і слава моя змінилася й зникла» (Дан. 10, 5–8). Що означає «слава моя змінилася й зникла»? Даниїл був юнаком побожним, але при появі ангела страх так змінив його, як міняється людина в час смерті: він став блідий, зник здоровий колір його обличчя. Тому і говорить: «… Слава моя змінилася й зникла». Коли їздовий налякається і випустить віжки, тоді всі коні несуться стрімголов і колісниця сама перекидається. Так зазвичай буває і з душею, коли нею опановує переляк і страх. Налякавшись і ніби випустивши віжки свого впливу на всі тілесні почуття, вона залишає їх напризволяще. Вони ж, не стримувані її силою, знемагають і падають, що і сталося тоді з Даниїлом.
А що ангел? Він підняв його і сказав: «Даниїле, муже любий, зрозумій ті слова, що я скажу тобі, і стань на своєму місці, бо тепер я посланий до тебе» (Дан. 10, 11). Він устав тремтячи. А коли ангел почав знову говорити до нього і сказав: «Від першого дня, коли ти дав серце, щоб упокоритися перед лицем твого Бога, були почуті слова твої, і я прийшов ради твоїх слів» (Дан. 10, 12), — він знову впав на землю, наче завмерлий. Зомлілі, отямившись і побачивши, що ми їх тримаємо і окроплюємо їхнє обличчя холодною водою, часто знову непритомніють на наших руках. Так сталося і з пророком. Від страху його душа не могла винести навіть вигляду свого небесного співслужителя, який йому явився, і того світла. Вона знітилася і поривалася звільнитися від тенет плоті, ніби від якихось кайданів, але він ще стримував її.
Нехай почують це ті, що випробовують Владику ангелів. Даниїл, перед яким опускали очі леви, і в людському тілі мав надлюдську силу, не виніс присутності небожителя, а впав, ніби мертвий. «У цьому видінні, — говорить він, — обернулися на мене болі мої…, і не залишилося й духу» (Дан. 10, 16–17). А ті, котрі надто далекі від побожності цього праведника, хваляться, що вони досконало пізнали найвище Єство, Яке є Началом усього і створило міріади ангелів, серед яких навіть на одного Даниїл не мав сили споглядати.
5. Але повернемося до попереднього і покажемо, що Бог недоступний для споглядання вишнім силам навіть Своїм відображенням. Скажи мені, чому серафими закриваються крилами? Цією дією вони підтверджують апостольські слова «живе у неприступному світлі» (1 Тим. 6, 16). І не тільки вони, але й вищі за них — херувими. Серафими стоять поруч, а херувими служать Богові престолами. Це сказано про херувимів не тому, що Бог потребує престолу, а щоб ти усвідомив достойність цих сил.
Послухай, що говорить про них інший пророк: «Було слово Господнє до Єзекіїля, сина Бузі над річкою Кевар» (Єз. 1, 3). Єзекіїль стояв тоді біля річки Ховар, а Даниїл — біля річки Тигр. Коли Бог хоче показати Своїм рабам якесь дивне видіння, то виводить їх із міст на місце віддалене від шуму, щоб душа нічим не тривожилася ні через споглядання, ні через слух, а, насолоджуючись спокоєм, повністю віддалася спогляданню видіння. Що ж він бачив? «Із півночі велика хмара, — говорить він, — та палючий вогонь; а навколо неї — сяйво, з середини нього — ніби блискуча мідь з-посеред вогню. А із середини його — подоба чотирьох живих істот, а оце їхній вид: вони мали подобу людини. І кожна мала чотири обличчя, і кожна з них мала чотири крила… А їхні ободи були високі та страшні; і їхні ободи довкола в чотирьох їх були повні очей… А на головах тих живих істот була подоба склепіння, ніби дивний кришталь, розтягнений над їхніми головами згори… У кожного було по двоє крил, що закривали їм їхні тіла… А згори склепіння, що над їхньою головою, була подоба трону на вигляд каменя сапфіру; а на подобі трону була подоба на вигляд людини, на ньому згори. І бачив я ніби блискучу мідь, на вид вогню в середині його навколо, від виду стегон його і вище, а від виду стегон його й додолу бачив я ніби вогонь та сяйво навколо нього. Як вид веселки, що буває в хмарі в дощовий день, такий був вигляд сяйва навколо» (Єз. 1, 4–6, 18, 22–23, 26–28). І після цього, бажаючи показати, що ні він, ні небесні сили не наближалися до чистого Єства, пророк говорить: «Це був вигляд подоби Господньої слави!» (Єз. 2, 1).
Тож, чи бачиш відображення там і тут? Але й ці сили закривають себе крилами з тієї ж причини, хоч вони наймудріші, найрозумніші і найчистіші сили. З чого це видно? Із їхньої назви. Як ангел іменується ангелом через те, що сповіщає людям волю Божу; архангел називається так тому, що є начальником над ангелами, так і ті небесні сили мають назви, що вказують нам на їхню мудрість і чистоту. Крила вказують на висоту єства. Як Гавриїл являється таким, що летить, не тому, що в нього є крила, а щоб ти знав, що він являється людському роду із найвищих місць і вишніх осель, так і їхні крила означають не що інше, як висоту їхнього єства.
Отже, крила знаменують висоту єства, престол — те, що на ньому спочиває Бог, очі — прозорливість, присутність біля престолу й неустанне прославлення Бога — невсипучість і пильнування. Так само і назви одних означають мудрість, а інших — чистоту. Що означає Херувим? Досконале знання. А Серафим? Полум’яні уста. Чи бачиш, як назви виражають і чистоту, і мудрість? Якщо ті, котрі володіють досконалим знанням, не можуть вповні споглядати навіть відображення Боже, а мають часткове знання, як говорить Павло, «…частинно знаємо…, і ніби у тьмяному дзеркалі» (1 Кор. 13, 9, 12), то яким безумством було б вважати відомим і явним для себе те, що для них закрито?
6. Тепер я хотів би довести, що Бог неосяжний не тільки для херувимів і серафимів, але й для начал, і влад, і всякої створеної сили. Однак наш розум утомився не від того, що надто багато сказано, а від страшного змісту слів. Душа, довго вникаючи у вишнє споглядання, тремтить і боїться. Опустимо її, охоплену страхом, з неба і заспокоїмо, звернувшись до звичайного утішення. У чому це утішення? У молитві за те, щоб ті, котрі страждають цією хворобою, одужали. Якщо нам повелівається благати Бога за хворих, за тих, що знаходяться в рудниках і тяжкому рабстві, за одержимих демонами, то чи не тим більше необхідно молитися за таких людей? Безчестя гірше за демона. Несамовитість біснуватих може проститися, а ця хвороба не має жодного виправдання.
Згадавши про молитву за біснуватих, я хочу сказати дещо вам, улюблені, для викорінення тяжкої хвороби в Церкві. Нерозсудливо було б, лікуючи з такою запопадливістю сторонніх, залишати поза увагою свої члени. Що це за хвороба? Незлічима кількість народу зібралася тепер і з такою уважністю слухають слова. А в найстрашніший час я часто шукаю його і не бачу, і дуже зітхаю від того, що, коли говорить ваш співслужитель, ви проявляєте надзвичайну старанність і особливу ревність, тиснетесь один перед одним і залишаєтесь до кінця. А коли має явитися у священних таїнствах Христос, тоді церква буває порожня і безлюдна. Чи заслуговує це прощення? Через таку байдужість ви позбавляєтесь усіх похвал, які заслужили своїм ревним слуханням. Хто з вас не осудить і мене, коли побачить, що плоди від почутого у вас так швидко пропадають? Коли б ви старанно прислухались до сказаного, тоді підтверджували б свою ревність на ділі. А коли після слухання тут же виходите, то це служить доказом того, що ви із того, що було сказано, нічого не взяли до свого серця і не засвоїли. Бо, коли б сказане увійшло до душі, то воно, звичайно, утримало б вас у церкві і пробудило б у вас більшу побожність перед страшними таїнствами.
А тепер, ніби послухавши того, що грає на кіфарі, як тільки замовкає той, хто говорить, ви відходите, не отримавши жодної користі. Але яке бездушне виправдання можна чути від багатьох? «Молитися, — кажуть, — я можу і вдома, а слухати слово і повчання дома неможливо». Помиляєшся, чоловіче. Звичайно, молитися можна і вдома. Але молитися так, як у церкві, де багато отців, де однодумно підноситься пісня до Бога, вдома неможливо. Молячись до Владики в себе, ти не будеш так скоро вислуханий, як тоді, коли будеш молитися зі своїми браттями. Тут є щось набагато більше, а саме: однодушність і злагодженість, союз любові і молитви священиків. Для того і стоять священики, щоби більш слабкі молитви народу поєднувати із сильнішими і разом підносити до неба.
З іншого боку, яка може бути користь від бесіди, коли з нею не поєднана молитва? Спочатку молитва, а потім слово. Про це говорять і апостоли: «Ми постійно перебуваємо в молитві та служінні слову» (Діян. 6, 4). Так Павло робив — на початку послання звершує молитву, щоб світло молитви, як світло світильника, сприяло повчанню. Якщо ти привчиш себе старанно молитися, то не будеш мати потреби у настановах своїх співслужителів, бо Сам Бог без будь-якого посередника буде просвічувати твій розум. Якщо молитва одного має таку силу, то набагато більше молитва з народом. В останньої набагато більше сили і більше сміливості, ніж у молитви, що звершується на самоті вдома.
Із чого це видно? Послухай, що говорить сам Павло: «(Бог), Який і врятував нас від такої близької смерті, і визволяє, і на Якого надіємось, що і ще визволить, при сприянні і вашої молитви за нас, щоб за дароване нам, завдяки заступництву багатьох, багато хто дякував за нас» (2 Кор. 1, 10–11). Так і Петро уникнув темниці, бо «церква ревно молилася за нього Богові» (Діян. 12, 5). Якщо Петрові допомогла молитва Церкви і цього стовпа (Церкви) вивела із темниці, то скажи мені, чому ти нехтуєш її силою, чим можеш виправдатися? Послухай і самого Бога, Котрий говорить, що Його умилостивляють молитви багатьох. Так, звертаючись до Йони з приводу гарбузиння, Він говорить: «Ти змилувався над рециновим кущем, над яким не трудився і не плекав його… А Я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десятитисяч людей?» (Йон. 4, 10–11). Не просто так Він вказує на чисельність жителів, а щоб вказати тобі, що однодушна молитва має велику силу. Це я хочу розтлумачити вам і на прикладі людської історії.
7. Як ви знаєте, років десять тому деяких було звинувачено в тиранії. Одного із вельмож1, звинуваченого в цьому злочині, з вірьовкою в устах вели на страту. Тоді все місто збіглося на кінні скачки, вивели з майстерень робітників і весь народ, зійшовшись, врятував від царського гніву засудженого чоловіка, недостойного будь-якого помилування. Так, бажаючи умилостивити гнів земного царя, всі ви зійшлися з дітьми і жінками. А щоб умилостивити Царя Небесного і врятувати від Його гніву не одного чоловіка, як тоді, і не двох, трьох чи сто, а всіх грішників землі і звільнити одержимих демоном від сітей диявола, невже ви залишитеся поза Церквою і не зійдетесь разом, щоби Бог, зглянувшись на вашу однодушність, і їх звільнив від покарання, і вам гріхи простив? Якщо ти в цей час будеш на ринку, чи вдома, чи зайнятий важливою справою, то чи не розірвеш сильніше за лева усі ці ланцюги і не прийдеш на спільну молитву? Яку ж тоді, скажи мені, улюблений, ти в такому випадку зможеш мати надію на спасіння?
Тут не тільки люди зі страхом благають, але й ангели припадають до Владики, і архангели моляться. Цьому сприяє сам час, сприяє саме Жертвоприношення. Як люди, взявши віття олив, махають ними перед царями, нагадуючи їм цими вітками про милість і людинолюбство, так й ангели, вказуючи замість віття олив на саме Тіло Господнє, благають Владику за людський рід і ніби говорять: «Ми молимося за тих, котрих Ти Сам колись сподобив такої Своєї любові, що віддав за них Свою власну душу. Ми приносимо молитву за тих, за котрих Ти Сам пролив Кров. Ми просимо за тих, за котрих Ти приніс у Жертву Своє тіло».
У цей час диякон вводить одержимих (демонами), повеліваючи їм тільки схилити голову і в такому положенні звершувати молитву, адже їм не можна молитися разом зі всіма. Тому він і вводить їх, щоб ти, пройнявшись жалем до них, над їхнім нещастям і безмовністю, сміливо благав за них Бога.
Отже, знаючи про це, будемо збиратися в цей час, щоб осягнути милість і знайти благодать та завчасну поміч. Ви схвалили сказане, прийняли наставляння з великим шумом та оплесками. Але щоб ви виразили мені цю похвалу і на ділі, тепер настає час, щоб виразити послух — після повчання буде молитва. Я шукаю такої похвали, таких оплесків — через прояв самих діл. Переконуйте один одного стояти так, як ви стоїте. А хто буде порушувати порядок, того постарайтеся утримати, щоб отримати подвійну нагороду: і за власну старанність, і за піклування про братів. Щоб ви змогли зі ще більшим старанням підносити молитви й умилостивити Бога, і отримати блага тепер і в майбутньому через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю спільно зі Святим Духом слава і держава навіки віків. Амінь.
- Очевидно, йдеться про Феодора, якого 374 року переслідував імператор Валент, запідозрюючи його в домаганні найвищої влади (Созомен. Церковна Історія. Кн. VI, розд. 35). [↩]
