Про Лазаря. Слово перше
Учорашній день, який був сатанинським святом, ви зробили святом духовним, прийнявши з великою прихильністю мої слова і провівши більшу частину дня тут, насолодившись напоєм, наповненим мудрістю, і радіючи разом з Павлом. Так, ви отримали подвійну користь: ухилилися від безчинного танцю п’яниць і віддавалися духовним піднесенням, які звершуються з великою благопристойністю. Ви пили не з тієї чаші, що виливає вино, але із наповненої духовним повчанням, і стали сопілкою і кіфарою1 для Святого Духа. Коли інші раділи на честь диявола, ви, перебуваючи тут, стали органами і сосудами духовними, дозволили Духові торкнутися ваших душ і вдихнути Його благодать у ваші серця. Завдяки цьому ви і проспівали злагоджену пісню, яка потішає не тільки людей, але й небесні сили.
Тому і сьогодні озброймо язик проти пияцтва і повстаньмо проти нетверезого і розпусного життя. Викриймо тих, котрі так його проводять, не для того, щоб їх соромити, а щоб врятувати від сорому; не для того, щоб їх засуджувати, а щоб виправити; не для того, щоб їх виставити на ганьбу, а щоб відвести від мерзенної ганьби і вирвати з рук диявола. Бо, хто проводить час у пияцтві, розгулі та об’їданні, той потрапив під жорстоку владу самого диявола.
О, якби сталася хоч якась користь від моїх слів! Однак, якщо й після умовлянь вони залишаться такими ж, то й тоді я не перестану подавати їм поради. Джерела течуть, хоч би ніхто й не черпав з них, і струмки дають воду, хоч би й ніхто не брав її, і ріки біжать, хоч би й ніхто не пив з них. Так і проповідник, хоч би й ніхто не слухав його, повинен виконувати все, що йому визначено. Бо вам, котрі прийняли служіння Слова, встановлено людинолюбним Богом закон — ніколи не залишати своєї справи і не мовчати, — хоч би нас слухали, а хоч би тікали.
Коли Єремія, який виголошував юдеям чимало погроз і провіщав майбутні нещастя, через що з нього щодня глузували й насміхалися слухачі, і він хотів припинити такі пророцтва, бо через людські слабості не міг переносити глузування і ганьбу, то послухай, що сам він говорить наступними словами: «Я щодня у посміянні… І подумав я: «Не буду я нагадувати про Нього і не буду більше говорити в ім’я Його». Але було у серці моєму, що ніби горить вогонь, який наповнює кістки мої, і стомився, стримуючи його, і не міг» (Єр. 20, 7, 9). Зміст його слів такий: «Я хотів припинити пророцтво, — говорить він, — бо юдеї не слухали. Але як тільки на це зважився, сила Духа, наче вогонь, охопила мою душу й обпалила всі нутрощі, виснажуючи і висушуючи кісти мої так, що я не зміг винести цього жару».
Якщо той, хто щоденно піддавався осміянню, ганьбі та лихослів’ю, коли зважився замовкнути, зазнав таких мук, то як зможемо отримати прощення ми, коли ще не зазнавши чогось подібного, через невігластво деяких проявили малодушність і перестали пропонувати їм повчання; і особливо тоді, коли є стільки слухачів?
2. Однак я говорю це не для своєї втіхи і підбадьорення. Я налаштував свою душу на те, що поки буду дихати, і Богові угодно буде продовжити це моє життя, буде мене хто слухати, чи не буде — виконувати це служіння і робити те, що мені велено. Але через те, що є люди, які багатьом розслабляють руки і, крім того, що самі не приносять жодної користі для нашого життя, ослабляють старанність інших, насміхаючись, знущаючись і говорячи: «Облиш радити, перестань наставляти, тебе не хочуть слухати, не спілкуйся з ними», — то оскільки є деякі, що так говорять, я маю намір викинути з душі народу цю злісну, нелюдяну думку і диявольський наклеп і поведу мову про це довше.
Я знаю, що навіть учора чимало з тих, котрі, побачивши деяких, що проводили час у корчмі, промовляли такі слова. Вони з насмішкою та знущанням говорили: «Дуже добре вони переконалися, абсолютно ніхто не пішов до корчми. Всі протверезилися!» Що ж ти говориш, чоловіче? Хіба я обіцяв прихилити всіх за один день? Якби перейнялися хоч десятеро, якби хоч п’ятеро, якби навіть один, — чи не достатньо і цього для моєї втіхи?
Скажу про ще більшу крайність. Нехай буде, що мої слова ні для кого не були переконливими, хоч неможливо, щоб залишилося безплідним слово, посіяне для слухання серед такої кількості. Але нехай буде так. Однак і тоді моє слово не безкорисне. Якщо вони і входили до корчми, то входили вже не з такою безсоромністю. І за столом часто згадували мої слова, докори, викриття, а згадуючи, соромилися, червоніли в думці і робили звичні діла вже не з такою зухвалістю. А відчути сором повністю, повністю засудити свої діла — це початок спасіння і прекрасної переміни.
Крім того, я отримав від цього й іншу, не меншу користь. Яку? Ту, що тверезих я зробив ще більш статечними і своїми словами переконав, що найкраще ведуть себе ті, котрі не захоплюються юрбою. Я не підняв хворих? Зате здорових зробив більш благонадійними. Слово не відхилило деяких від пороку? Зате тих, що живуть доброчесно, зробило більш уважними. Додам до цьому і дещо третє. Я не переконав сьогодні? Але, можливо, встигну переконати завтра. Не встигну завтра? Тоді, може, післязавтра чи наступного дня. Хто сьогодні слухав і відкинув почуте, той, можливо, послухає завтра і сприйме. А хто сьогодні і завтра проявить байдужість, той, може, проявить увагу до моїх слів через багато днів. Так нерідко і рибалка, закидаючи даремно сіть цілий день і вже маючи намір піти, ввечері ловить ту рибу, що упродовж дня тікала від нього, і з нею йде.
Якби ми через повсякчасні невдачі, що трапляються, надумали нічого не робити і занедбали всі справи, то в нас розладналося б усе життя і пропало б усе не тільки духовне, але й життєве. Так, якби хлібороб через невдачі, що спіткають раз, два чи декілька разів через негоду, зважився покинути землеробство, то ми всі згодом загинули б з голоду. І якби керманич через буревії, що спіткають його один і два, і декілька разів залишив море, то ніхто з нас не плавав би по морю, через що знову наше життя втратило б чимало корисного. І в кожній справі, якщо про неї так судити і думати, то все загине, і земля стане пустинною. Тому всі, знаючи це, хоч би раз і два, і декілька разів не досягали успіху в тих справах, якими займаються, знову беруться за них з такою ж ретельністю.
3. Знаючи це, і ми, благаю вас, улюблені, не будемо так розмірковувати, не станемо говорити: «Для чого нам стільки слів? Від цих слів немає жодної користі». Хлібороб, засіявши раз і два, і декілька разів одну і ту ж ниву і не отримавши плодів, все ж таки знову обробляє її і часто один рік винагороджує збитки всіх попередніх часів. І буває, що купець, зазнавши чимало аварій корабля, не покидає пристань, але споряджає судно, наймає корабельників і, позичивши грошей, хоч майбутнє йому так само невідоме, береться за ту ж справу. І всякий, чим би не займався, зазвичай поступає так само, як хлібороб і купець.
Якщо ж вони проявляють таке старання ради земного, хоч наслідки їм невідомі, то невже ми перестанемо говорити, якщо наші слова не будуть сприймати? Яке ж ми зможемо мати прощення, яке виправдання? Крім того, у випадку невдач, тим ніхто не поверне втраченого. Наприклад, якщо море потопить корабель, то ніхто не врятує від зубожіння того, хто зазнав аварії корабля; якщо повінь затопить ниву і заглушить насіння, то хлібороб піде додому з пустими руками. Але з нами, котрі говоримо і застерігаємо, буває не так. Якщо ти сієш насіння, а слухач його не сприйме і не принесе плодів слухняності, тобі від Бога приготовлена нагорода за повчання — ти отримаєш таку ж нагороду, яку отримав би, якби він послухався, хоч він і не послухався. Бо ти зі свого боку виконав усе.
Наш обов’язок не переконати слухачів, а тільки давати поради; наша справа — пропонувати умовляння, а сприймати — їхня справа. Як тоді, коли вони звершать чимало добрих справ без наших умовлянь, і вся нагорода буде належати тільки їм, а нам не випаде жодної користі, бо ми не подавали порад; так і тоді, коли вони не послухаються наших умовлянь, уся кара впаде на них, а для нас не буде жодного осуду, а ще буде дана велика нагорода від Бога, бо ми все своє виконали. Нам велено тільки «віддати срібло купцям» (Мф. 25, 27), сказати і запропонувати пораду.
Тож, говори і подавай настановлення братові. Він не послухався? Все одно тобі уготована нагорода, тільки б ти завжди робив це, тільки б не зупинявся, поки не переконаєш, поки не надихнеш його. Завершенням наставляння нехай буде слухняність того, хто отримує настанови.
Диявол безупинно перешкоджає нашому спасінню, не отримуючи при цьому від своєї запопадливості жодної користі, а тільки завдаючи собі ще більшої шкоди. І все ж таки він охоплений такою несамовитістю, що нерідко наважується навіть на неможливі речі, і нападає не тільки на тих, яких сподівається неодмінно побороти і скинути, але й на тих, котрі, ймовірно, подолають його підступи. Так, почувши, що Іова хвалить Бог, Який знає всі тайни, він понадіявся, що зуміє подолати і його. І не переставав підступний застосовувати всі засоби та хитрощі, щоб здолати цього мужа. І хоч Сам Бог визнав у праведникові таку чесноту, при цьому нечистий і найлютіший демон не впадав у відчай.
Тепер скажи мені, як нам не соромитися і не червоніти, коли диявол завжди очікує нашої загибелі і ніколи не впадає у відчай, а ми щодо спасіння братів будемо впадати у відчай? Йому належало б, припинивши випробовування, відступитися від боротьби, оскільки чесноту праведника засвідчив Бог, однак він не відступив, але й після Божого свідчення з великою шаленістю щодо нас сподівався здолати того доблесного мужа.
Нас же ніщо не змушує впадати у відчай, а ми відступаємо. Диявол, не дивлячись на заборону Божу, не відступає від боротьби з нами. Чому ти ухиляєшся, коли Бог закликає і спонукує тебе піднімати тих, що впали? Диявол чув Бога, Який сказав: «Немає такого, як він, на землі: чоловік непорочний, справедливий, богобоязливий і віддаляється від зла» (Іов. 2, 3), однак і після таких численних і сильних похвал продовжував говорити: «А, може, все ж таки безперервністю і чисельністю нещасть, що наводяться на його, я зумію здолати його і скинути цю велику вежу!».
4. Яке прощення може бути для нас, улюблені, і яке виправдання, якщо злий демон з таким шаленством діє проти нас, а ми не проявимо бодай найменшої частки подібного старання заради спасіння наших братів, маючи при цьому своїм помічником Бога? Отже, коли ти побачиш брата жорстоким, непокірливим і неуважним до тебе, скажи сам собі: «А чи згодом все ж таки не зумію переконати його?» Так і Павло велів робити: «Раб же Господній не повинен сваритися, а бути до всіх привітним, повчальним, незлобливим, з лагідністю наставляти противників: чи не дасть їм Бог покаяння для пізнання істини» (2 Тим. 2, 24–25).
Хіба не бачиш, як часто батьки, впадаючи навіть у відчай щодо своїх синів, сідають біля них, плачуть, горюють, цілують їх і роблять зі свого боку все до останнього подиху? Так і ти поводься з братом. Вони плачем і сльозами не можуть ані хворобу прогнати, ані загрозу смерті відхилити. А ти нерідко з терпеливістю і настирливістю, плачем і сльозами можеш прихилити і відновити запеклу душу. Ти повчав і не переконав? Плач і приступай до нього часто. Гірко зітхай, щоб він, посоромившись твого піклування, навернувся до спасіння.
Що встигну зробити я один? Сам я не можу щодня бути зі всіма вами. У мене недостатню сил одному розмовляти з таким багатолюддям. А коли захочете ви взяти участь у спасінні один одного і кожен взяти на себе по одному з безпечних братів, то справа повчання в нас швидко піде вперед. Чи потрібно говорити про тих, котрі після старанного настановлення виправляються? Не потрібно віддаватися відчаю і байдужості навіть і щодо тих, котрі страдають невиліковною хворобою, і хоч би ми ясно передбачали, що вони і після довгого піклування над ними і напоумлення не отримають жодної користі.
Якщо ці слова здаються вам дивними, то я підтверджу їхню правдивість тим, що зробив і сказав Христос. Ми, люди, не знаємо майбутнього, а тому не можемо стверджувати про тих, що слухають: переконаються вони від наших слів чи не переконаються. А Христос, ясно знаючи те й інше, не переставав до кінця виправляти того, хто мав виявитися Йому неслухняним. Знаючи, що Юда не відійде від зрадництва, Христос не переставав відхиляти його від цього зрадництва порадами, умовляннями, благодіяннями, погрозами і всякими напоумленнями, постійно стримував словом, ніби якоюсь уздою. Це Він робив, повчаючи і нас, щоб ми, хоч би й наперед знали, що браття не послухаються, робили зі свого боку все, бо нам за повчання уготована нагорода. Поглянь, як Він постійно і мудро утримував Юду Своїми словами: «Один з вас зрадить Мене» (Мф. 26, 21); і далі: «Не про всіх вас кажу; Я знаю тих, кого обрав» (Ін. 13, 18); і ще: «Один з вас є диявол» (Ін. 6, 70).
Він вважав за краще викликати неспокій у всіх, щоб тільки не виставити на ганьбу зрадника і через явне викриття не зробити його більш безсоромним. А що ці слова спричиняли збентеження і страх і для інших (учнів), хоч вони не усвідомлювали за собою нічого поганого, послухай, як кожний із них зі зніяковілістю говорив: «Чи не я, Господи?» (Мф. 26, 22). Однак Христос напоумляв Юду не тільки словами, але й справами, оскільки часто й у всьому виявляв Своє людинолюбство, очищаючи прокажених, виганяючи демонів, зціляючи хворих, воскрешаючи мертвих, укріплюючи розслаблених, — усім творив добро, але нікого не карав і постійно говорив: «Я прийшов не судити світ, але спасти світ» (Ін. 12, 47). Щоб не подумав Юда, що Христос може тільки добро творити, а не карати, Господь навчає його і цьому, тобто, що Він може і наказувати, і карати тих, що грішать.
5. Поглянь, як мудро і справедливо Він і Юду повчав, і нікого з людей не покарав. Що ж Він зробив, щоб учень пізнав Його караючу силу? Якби Він кого-небудь покарав, то могло б здаватися, що Він суперечить власним словам: «Я прийшов не судити світ, але спасти світ» (Ін. 12, 47). З іншого боку, якби Він нікого не покарав, учень, не пізнавши на ділі Його караючу силу, залишився б ненавченим. Як це мало виглядати? Чому ж належало бути? Щоб і учень злякався і через недбайливість не став гіршим, і з людей будь-хто не був уражений і не зазнав покарання і кари, Христос виявляє цю силу на смоковниці, сказавши: «Нехай не буде надалі від тебе плоду повік» (Мф. 21, 19), і від простого слова вона тут же всохла. Таким чином і всі люди залишилися неушкодженими, і Свою силу Він виявив, коли покаранню піддалося дерево. Учень, якби він був уважний, отримав би від цього покарання велику користь.
Однак він і цим не виправився. А Христос, хоч і передбачав це, зробив, крім цього, й інше, набагато більше. Коли юдеї, озброївшись проти Нього мечами і колами, хотіли накласти на Нього руки, Він засліпив їх і виразив це словами: «Кого шукаєте?» (Ін. 18, 4). Бо Юда неодноразово говорив: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його» (Мф. 26, 15). Тому Господь, бажаючи і юдеїв переконати, і його напоумити в тому, що Він добровільно йде на страждання, що все залежить від Нього, і злоба Юди не може здолати Його — тому, коли сам зрадник стояв разом з усіма, говорить: «Кого шукаєте?»
Хіба Юда не знав Того, Кого хотів зрадити? Але Господь засліпив його зір. І не тільки це вчинив, але Своїми словами повалив усіх на землю (Ін. 18, 6). Коли ж і це не зробило їх більш смиренними і не відвернуло від зради нечестивця, який залишався невиліковним, то й тоді Христос не облишив Свого благовоління і піклування щодо нього. Поглянь, як зворушливо торкається його безсоромної душі і вимовляє слова, котрі могли б зм’якшити і кам’яну душу. Коли Юда кинувся поцілувати Його, що тоді Він говорить? «Юдо! То ти поцілунком Сина Людського видаєш.?!» (Лк. 22, 48), навіть не соромишся самого способу зради?» Це сказав Христос, щоб зворушити його і нагадати йому про колишнє спілкування. Однак, не дивлячись на те, що Господь стільки робив і говорив, Юда не став кращим не через немічність Того, Хто напоумляв, а через власну безпечність. А Христос, хоч і передбачав це, зі Свого боку не переставав чинити все від початку до кінця.
Отже, улюблені, знаючи це, і ми повинні безупинно і постійно виправляти і по-дружньому напоумляти наших безпечних братів, хоч би від умовляння і не було жодної користі. Якщо таке піклування над людиною, яка не хотіла скористатися напоумленням, мав Той, Хто знав, що таким буде кінець, то чи зможемо ми отримати прощення, коли, не знаючи результату, проявляємо таку байдужість щодо спасіння ближніх, покидаючи їх після першого і другого умовляння?
Після всього сказаного звернімо увагу і на себе, як ми щоденно проявляємо непослух Богові, Який щодня звертається до нас через пророків та апостолів і не перестає віщати і переконувати непокірливих та неуважних. І Павло волає: «Від імені Христового і мов би Салі Бог умовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом» (2 Кор. 5, 20).
Якщо можна, то скажу ще щось дивне: не так гідний похвал той, хто подає повчання, наперед знаючи, що той, хто отримує повчання, неодмінно послухається, як той, хто багаторазово говорив, наставляв і не мав успіху, однак не переставав це робити. Першого, хоч би він був найлінивіший, спонукає до повчання надія на те, що слухач переконається. А останній, постійно повчаючи і не бачачи слухняності, і, все ж таки, не перестаючи це робити, подає доказ надзвичайно палкої і щирої любові, — не будучи сам підбадьорюваний будь-якою надією, а виключно з любові до слухача не облишає піклуватися братом.
Однак уже достатньо доведено, що ніколи не можна залишати тих, котрі впали, хоч би наперед знали, що вони не послухаються нас. Потрібно, нарешті, перейти до викриття тих, що віддаються веселощам. Бо, доки продовжується це свято і диявол завдає ран сп’яніння душам тих, що пиячать, доти і нам необхідно їх лікувати.
6. Учора ми вказували їм на Павла, який говорить: «Чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31). А сьогодні вкажемо їм на Павлового Владику, Який не тільки застерігає і радить утримуватися від веселощів, але й карає того, хто проводить життя у веселощах. Бо розповідь про багача і Лазаря, про долю того й іншого вказує не на що інше, як саме на це. Але, щоб ми не зробили це поверхнево, я прочитаю вам притчу від початку. «Один чоловік був багатий, одягався в порфиру і висон і щодня розкішно бенкетував. Був же один убогий на ім’я Лазар, що лежав біля воріт його весь у струпах і бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача; пси, приходячи, лизали струпи його» (Як. 16, 19–21).
Для чого Господь говорив притчами, і чому одне розтлумачував, а інше не розтлумачував, і що таке притча, — всі ці питання відкладемо до іншого часу, щоб тепер не відхилятися від того завдання, яке є перед нами. А поки що скажемо вам тільки про те, хто з євангелістів розповідає, що Христос сказав цю притчу. Хто ж? Тільки Лука. Необхідно знати і те, що зі сказаного (Христом) одне подають усі чотири (євангелісти), а інше — кожен окремо. Чому? Тому, щоб і читання інших (євангелістів) було для нас важливим і була очевидною досконалість їхньої взаємності. Бо коли б усі вони розповіли про все, то ми не всіх старанно б слухали. Бо й один міг навчити всього. А якби вони всі говорили про все по-різному, тоді не було б досконалості в їхній злагодженості. Тому вони багато про що написали і всі разом, і кожен окремо.
Отже, цією притчею Христос повчає наступному. «Якийсь чоловік, — говорить Він, — був багатий, жив надто грішно, не знав жодного нещастя, все текло до нього, ніби з джерела». Що з ним не траплялося будь-чого несподіваного, жодних причин для засмучення, ніяких життєвих неприємностей, на це вказують слова «щодня розкішно бенкетував». А що він жив грішно, це видно зі смерті, що його спіткала, та й ще до смерті із проявленої ним зневаги до бідного. Саме цей бідняк довів, що багач не мав співчутливості не тільки до нього, лежачого біля воріт, але й до будь-кого іншого. Бо коли навіть тому, що постійно припадав до воріт і лежав перед очима, котрого щодня, входячи і виходячи, він не міг не бачити, і не раз, не два, а багаторазово, оскільки (бідняк) лежав не на роздоріжжі і не в таємному і тісному місці, а там, де багач постійно входив і виходив, і мимоволі мусив його бачити, — якщо він не проявив жалю навіть до того, що перебував у такому жорстокому стражданні і жив у такій убогості, чи краще — все життя страждав від хвороби і хвороби найжорстокішої, то до кого ж із тих, що з ним зустрічалися, він був співчутливий?
Якщо він пройшов мимо (Лазаря) першого дня, то наступного він мав би щось відчути. Якщо ж і цього дня зневажив ним, то третього, чи четвертого, чи наступного дня він мав би неодмінно зворушитися, хоч би був лютіший за диких звірів. Однак він не відчував жодного співчуття, а був жорстокіший і безжалісніший від того судді, що ні Бога не боявся, ні людей не соромився (Лк. 18, 2–5), від того, що хоч яким жорстоким і суворим він не був, але наполегливість вдови змусила проявити милість і схилила виконати прохання. А цього ніщо не могло схилити допомогти бідному, хоч і прохання було не однакове, але прохання цього убогого було набагато простіше і скромніше. Та просила суддю проти своїх ворогів, а цей просив угамувати його голод і не знехтувати умираючого; та турбувала частими проханнями, цей же весь час щоденно був перед багачем лежачим у мовчанні. А це мало б зм’якшити навіть кам’яну душу.
Якщо нас часто турбують, ми дратуємося. Але, коли бачимо, що нужденні стоять у цілковитому мовчанні і нічого не говорять, що, ніколи не маючи успіху, вони не обурюються, а тільки мовчки підходять до нас, тоді ми, проймаючись їхньою надмірною скромністю, зворушуємося, хоч би були черствіші за каміння. Крім того, було ще щось не менш маловажне, а саме: жалюгідним був сам вигляд убогого, виснаженого голодом і тривалою хворобою. Однак усе це ніскільки не пом’якшило жорстокосердого багача.
7. Отже, перша вада багача — жорстокість і нелюдськість у найвищій мірі. Бо не одне і те ж, коли не допомагає нужденним той, хто сам живе в убогості; чи зневажає інших, виснажених голодом той, хто насолоджується такими веселощами. Так само не одне і те ж — раз чи два, побачивши убогого, пройти мимо нього чи бачити його щодня, і через це постійне споглядання навіть не пройнятися співчутливістю і людинолюбством. Знову не одне і те ж, коли не допомагає ближнім той, хто сам перебуває в нещастях, скорботах і поганому настрої, чи коли не звертає уваги на інших, зморених голодом, той, хто насолоджується веселощами і постійним благоденством, є жорстоким і не стає більш людинолюбним бодай від самих радощів. Ви знаєте, що ми, хоч би були найжорстокішими, зазвичай від благополуччя стаємо більш прихильними і добрішими. А цей багач і від благополуччя не став кращим, але залишався звірячим чи, краще сказати, своєю вдачею перевершив жорстокість і нелюдськість будь-якого звіра.
Отже, той, що жив у гріхах і був нелюдяним, насолоджувався благополуччям, а праведний і відданий чеснотам, перебував у крайній нужді. А те, що Лазар був праведним, показала також і його смерть, і ще до смерті саме терпіння серед убогості. Як вам здається, чи не бачите ви їхніх діл перед собою? У багача корабель був повний товару і плив при сприятливому вітрі. Але не дивуйтеся: він поспішав до своєї катастрофи, бо по хотів поводитися з вантажем обережно. Хочеш, я покажу тобі, у чому криється й інша його вада? У тому, що він щодня безпечно веселився. Бо це крайнє зло є не тільки тепер, коли від нас вимагається така мудрість, але було й колись, у Старому Завіті, коли така мудрість ще не була відкрита. Послухай, що говорить пророк: «Горе вам, «які день біди вважаєте далеким і наближаєте торжество насильства» (у слов’янському тексті — «приближающііся і прикасающііся субботам лживым» — прим. М.М.) (Ам. 6, 3). Що значить: «прикасающііся субботам лживым»? Юдеї думають, що субота дана їм для байдикування. Але причина встановлення суботи не в цьому, а в тому, щоб вони, утримуючись від життєвих справ, усе дозвілля використовували для справ духовних.
На те, що субота насправді призначена не для байдикування, а для духовної діяльності, вказують і самі обставини. Священик цього дня звершує подвійну справу: якщо щоденно приноситься проста жертва, то цього дня необхідно приносити подвійну. А коли б субота була призначена тільки для дозвілля, тоді насамперед дозвільним мав би бути сам священик. Тому-то юдеї, звільнившись від справ життєвих, не зайнялися духовними: цнотливістю, скромністю і слуханням божественних повелінь, а робили протилежне, — догоджаючи череву, упиваючись, перенасичуючись, віддаючись веселощам, — за що й засуджував їх пророк. Сказавши: «Горе вам, які день біди вважаєте далеким, — додав: «торкаєтеся субот брехливих». Цим додатком він пояснив, наскільки помилковими у них були поняття про (прим, М.М.) суботу.
У чому ж проявлялася їхня помилковість? У тому, що вони творили беззаконня, віддавалися веселощам, упивалися і звершували безліч ганебних і злих справ. А що це насправді так, послухай наступне, бо те, що я говорю, виражає і пророк, додаючи тут же наступні слова: «Ви, які лежите на ложах зі слонової кістки і ніжитесь на постелях ваших, їсте кращих баранів стада і тельців із рясного пасовища…, п’єте з чаш вино, намащуєтеся найкращими мастями» (Ам. 6, 4. 6). Ти отримав суботу для того, щоб звільнити душу від гріхів, а чиниш їх ще більше. Що може бути гірше за таку зніженість — спати на ложі зі слонової кості? Інші гріхи подають хоч яке-небудь задоволення. Наприклад, пияцтво, користолюбство, хтивість, А спати на ложі зі слонової кості, — яке задоволення, яка втіха? Невже краса ложа робить сон більш приємним і солодшим? Якщо ми розсудливі, то від цього, скоріше, він мав би бути особливо важким і неприємним. Бо коли ти усвідомиш, що спиш на ложі зі слонової кості, а інший не може спокійно і хліби вкусити, то чи не осудить тебе совість і не повстане з обвинуваченням проти такої несправедливості? Але якщо негоже спати на ложі зі слонової кості, то яке ми будемо мати виправдання, коли воно ще буде з усіх боків обкладене сріблом?
Чи хочеш бачити красу ложа? Я покажу тобі тенор нарядність ложа, приналежного не простолюдину і не воїну, а цареві. Я знаю, що ти, будучи навіть найбільш самолюбивим, не захочеш мати ложе більш нарядне, ніж царське. А що особливо важливо, не якого-небудь царя, а першого і найзнаменитішого зі всіх царів, якого і донині прославляють у всьому світі. Я покажу тобі ложе блаженного Давида. Яким же воно було? Воно було зі всіх боків прикрашене не сріблом і золотом, а слізьми і сповіданнями (гріхів). Про це він сам говорить: «Кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6, 7). Сльози виднілися на ньому з усіх боків, наче перлини.
8. І поглянь, яка в нього боголюбива душа. Оскільки вдень його тривожили і займали численні турботи про правителів, воєначальників, племена, народи, воїнів, війни, мир, про справи суспільні і домашні, далекі і близькі, тому вільний час, який ми проводимо уві сні, він проводив у сповіданнях (гріхів), молитвах і сльозах. І це було не однієї ночі, а наступної заспокоювався, не дві і не три ночі, а проміжками переставав, а робив це щоночі. «Кожної ночі, — говорить він, — обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою», вказуючи на кількість і безперервність сліз. Коли всі спочивали і перебували в тиші, тільки він волав до Бога. І неусипне Око було я тим, котрий був у скорботі і плакав, і сповідував гріхи свої. Облаштуй таку постіль і ти. Бо постіль, обкладена сріблом, і в людей збуджує заздрість, і з неба запалює гнів. А такі сльози, як Давидові, можуть погасити навіть геєнський вогонь.
Хочеш, покажу тобі й інше ложе? Маю на увазі ложе Якова. Під собою він мав землю, а під головою камінь. Тому побачив духовний Камінь і ті сходи, якими піднімалися і сходили ангели (Бут. 28, 10–12).
Облаштуймо таку постіль і ми, щоб бачити такі ж сни. Якщо ж будемо лежати на срібному ложі, то не тільки не отримаємо будь-якого задоволення, але зазнаємо скорботи. Бо коли ти уявиш, що в надзвичайну холоднечу, серед ночі, коли ти спиш на ложі, бідняк лежить на соломі у підворітті, прикрившись очеретом, тремтячи, корчиться від холоду і мучиться від голоду, то хоч би ти був кам’яним понад усіх, я певен, осудиш себе за те, що сам надмірно ніжишся, а йому не даєш скористатися найнеобхіднішим.
«Ніякий воїн, — говорить (Апостол), — не зв’язує себе з ділами житейськими» (2 Тим. 2, 4). Ти воїн духовний, а такий воїн спить не на ложі зі слонової кості, а на землі, і не намащується мастями. Бо це притаманне людям хтивим і зіпсованим, які живуть на сцені й безпечності. Ти ж повинен пахнути не мастями, а доброчинністю. Немає більш нечистої душі, як та, що від її тіла йдуть такі пахощі. Бо пахощі тіла чи одягу можуть бути доказом внутрішнього смороду і нечистоти. Коли диявол, приступивши до душі, її розбещує і доводить до неабиякого розслаблення, тоді нечистота її розтління відображається на тілі через пахощі. І як ті, що страждають від нежиті і катару, забруднюють і одяг, і руки, і обличчя, постійно витираючи вологу, що тече з носа, так і душа передає тілу нечистоту своєї негідної вологи. Хто може подумати щось шляхетне і добре про людину, яка пахне мастями й уподібнюється жінці, чи краще сказати, блудниці і наслідує життя тих, що танцюють? Нехай твоя душа пахне духовними пахощами, щоб ти приносив велику користь і собі, і тим, що живуть з тобою.
Ні, немає нічого гіршого за веселощі. Послухай, що ще говорить про нього Мойсей: «Розповнішав, потовстішав і розжирів, і залишив Бога улюблений» (Втор. 32, 15). Не сказав: «відступив», але: «залишив Бога улюблений», вказуючи нам на його впертість і непокірливість. І ще в іншому місці: «Коли їсти будеш і насичуватися, тоді благословляй Господа, Бога твого» (Втор. 8, 10–11). Так звичайні веселощі доводить до забуття. Ти ж, улюблений, коли сядеш за трапезу, пам’ятай, що після трапези повинен помолитися. І після цього помірковано наповняй черево, щоб, обтяживши себе, не зробитися безсилим схилити коліна і помолиться Богові.
Хіба не бачите, як в’ючні тварини від ясел ідуть у дорогу, несуть тягарі і виконують свою службу? А ти після трапези буваєш неспроможний і непридатний до жодної справи. Чи не стаєш ти гіршим навіть за ослів? Чому? Бо тоді особливо необхідно не спати, а пильнувати. Бо час після трапези — це час подяки, а той, хто дякує, повинен не пиячити, не спати, пильнувати. Будемо ж від трапези звертатися не до ложа, а до молитви, щоб ми не були більш безумними, ніж безсловесні.
9. Знаю, що чимало осудять ці слова як такі, що вводять у життя новий і дивний звичай. Але я ще більше засуджу негідну звичку, що тепер оволоділа нами. Те, що після їжі і трапези має бути не сон і відпочинок, а молитва і читання божественних Писань, досить яскраво показав Христос. Наситивши тоді в пустелі незліченну кількість народу, Він не відіслав його на ложе і до сну, а закликав слухати божественні слова. Він не переповнив їхні утроби їжею і не довів до перенасичення, а задовольнивши їхні потреби, привів до їжі духовної. Так і ми будемо робити і привчимося вживати їжі стільки, скільки необхідно для підтримки життя, а не для пересичення й обтяження. Бо ми не для того народилися і живемо, щоб їсти і пити, а для того їмо, щоб жити. Не життя ради їжі, а від початку їжа дана для життя. Однак ми всі живемо так, начебто прийшли у світ для того, щоб їсти.
Але, щоб викриття веселощів було більш сильним і більше торкнулося тих, що в них живуть, тепер знову звернемося до Лазаря. Таким чином умовляння і наставляння будуть у нас більш вірними і дієвими, коли ви не на словах, а на ділі побачите, як напоумляються і караються віддані пересиченню.
Отже, багач жив у тому безчесті, щодня веселився, прекрасно одягався, накликаючи на себе найжорстокішу кару, готуючи собі велике полум’я, заслуговуючи невблаганного суду і невпинних мук. А бідний лежав біля його воріт і не нарікав, не богохульствував і не обурювався, не говорив про себе, як деякі говорять: «Що це таке? Цей чоловік, що живе в безчесті, жорстокості і нелюдяності, має всього надміру і не знає ні печалі, ні будь-якого нежданого нещастя, що часто трапляється з людьми, а насолоджується чистим задоволенням. А я не можу мати бодай необхідної їжі. До нього, що все тратить на дармоїдів, і підлабуз, і на пияцтво, все тече, як із джерела. А я, виснажений голодом, лежу притчею для тих, що дивляться, ганьбою і посміховищем. Невже це за Провидінням? Невже є правда, що бачить справи людські?»
Нічого подібного він не сказав і не подумав. З чого це видно? З того, що ангели, які були біля нього, віднесли і положили його на лоно Авраама. Такої великої честі він не удостоївся б, якби був богохульником. Чимало дивуються цьому чоловікові тільки тому, що він був в убогості. А я можу нарахувати дев’ять мук, які він витерпів не як кару, а для того, щоб стати ще більш славним, що і звершилося. Убогість — це справді нещастя. І це знають ті, хто її пережив. Жодне слово не може відобразити тієї скорботи, яку терплять ті, що живуть в убогості і не вміють мудрувати.
Але в Лазаря було не тільки це лихо, а додалася до нього і хвороба, причому надмірна. І поглянь, як Господь показує, що те й інше лихо було крайнім. Те, що убогість Лазаря перевершувала тоді всяку убогість, Господь виразив, коли сказав, що йому не давали навіть крихт, що падали зі столу багача. А те, що водночас з убогістю і хвороба його дійшла до тієї міри, гіршої за яку вже бути не могло, це також Господь виразив, коли сказав, що пси лизали рани його. Лазар був настільки слабий, що навіть псів відганяти не міг, — він лежав живим трупом, бачив їх, як прибігали до нього, але прогнати не мав сили. Настільки члени його були розслаблені, настільки висушені хворобою, настільки виснажені стражданням! Бачиш, як убогість і хвороба з крайньою жорстокістю опанували його тілом?
Якщо кожне з цих нещасть саме по собі нестерпне і жахливе, то коли вони об’єдналися разом, чи не був адамантом той, хто їх переносив? Чимало є таких, що, будучи хворими, не відчувають потреби в їжі. Інші живуть у крайній убогості, зате насолоджуються здоров’ям. І одне стає полегшенням для іншого. А тут зійшлися разом те й інше зло. Ти, можливо, назвеш мені кого-небудь, що перебуває в хворобі й убогості? Але не в такій безпорадності. Той, лежачи на відкритому місці, міг отримувати поміч якщо не від себе і домашніх, то від тих, що його бачили. А в цього перераховані нещастя ще більше усугублялися відсутністю будь-яких помічників. І знову, цю безпорадність ще більш обтяжувало те, що він лежав біля воріт багача. Якби він так страждав і був зневажений, лежачи в пустелі, в безлюдному місці, тоді йому не було б так боляче. Бо те, що нікого нема, мимоволі змушує переносити те, що спіткало. Але лежати посеред стількох, що впиваються і благоденствують, і ні від кого не мати бодай найменшого співчуття — це ще більше підсилювало в ньому відчуття скорботи і спричиняло ще більше знемагання.
Ми, звичайно, страждаємо від прикрощів не стільки тоді, коли нема помічників, як тоді, коли вони є, але не хочуть подати руку допомоги. Від цього тоді страждав і він. Не було нікого, хто б його словом заспокоїв чи ділом утішив: ні товариша, ні сусіда, ні родича — нікого з тих, що бачили його, оскільки розбещеним був весь дім багача.
10. Водночас його скорботу примножувало ще й те, що він бачив іншого, який благоденствує. Не тому, що він був заздрісний і злий, а тому, що всі ми зазвичай більш чітко усвідомлюємо свої нещастя при благоденстві інших. А в багача було дещо інше, що ще більше могло мучити Лазаря. Він сильніше відчував своє горе не тільки через порівняння власних прикрощів з благоденством багача, але й від самої думки, що цей зі своєю жорстокістю і нелюдяністю в усьому щасливий, а він зі своєю чеснотою і лагідністю терпить крайнє горе. Це завдавало йому невтішної скорботи. Якби багач був людиною праведною, лагідною, прекрасною і сповненою всяким чеснотами, то не засмутив би Лазаря. А тепер, коли він живе грішно і дійшов до крайнього безчестя, проявляє таку нелюдяність, переповнений особливою ворожістю, проходить мимо нього, як повз камінь, безсоромно і безжалісно і після цього насолоджується таким благополуччям.
Уяви, якими безупинними, так би мовити, хвилями це вочевидь заливало душу убогого. Уяви, як було Лазареві дивитися, як дармоїди, підлабузники, слуги піднімалися вверх, опускалися вниз, виходили, входили, бігали, шуміли, упивалися, скакали і творили всякі безчинства. А він, ніби прийшовши саме для того, щоб бути свідком чужого благополуччя, лежав біля воріт, маючи в собі стільки життя, щоб тільки відчувати власні прикрості, переживаючи аварію корабля в пристані і терплячи в душі найжорстокішу спрагу біля джерела.
Може, крім цього, сказати ще про іншу прикрість? Він не міг бачити іншого Лазаря. Ми, хоч би терпіли незлічимі прикрощі, коли поглянемо на нього, можемо отримати чималу втіху і мати велику розраду. Бо для тих, що у скорботі, є чималою розрадою те, коли зустрічають співучасників своїх нещасть чи то насправді, чи в розповідях. А він не міг бачити нікого, хто б страждав так, як він, і навіть не чув, щоб так страждав хто-небудь з його предків. А це може затьмарити душу. До цього можна додати ще й те, що він не міг бодай трохи роздумувати про воскресіння, а думав, що все завершується в цьому житті, оскільки належав до тих, котрі жили до благодаті.
Якщо тепер, маючи таке богопізнання, маючи радісну надію на воскресіння, знаючи про покарання, що очікують там грішників, і блага, приготовлені для доброчесних, деякі серед нас бувають такими легковажними і жалюгідними, що не виправляються навіть цим очікуванням, то як тоді мусив страждати він, не маючи бодай цього якоря? Він ще не міг про щось подібне розмірковувати, бо ще не настав час цих догматів.
Було при цьому і ще щось — те, що нерозумні люди могли мати про нього облудну думку. Юрба зазвичай, коли бачить будь-кого у постійному голоді, хворобі і крайній нужді, складає про таких недобрі думки: через нещастя судить про їхнє життя і думає, що вони зазнають такого лиха неодмінно через свої гріхи. І чимало іншого подібного говорить поміж себе, хоч однак нерозсудливо говорити: «Якби ця людина була мила Богові, то Він не попустив би їй страждати в убогості та інших прикрощах». Так було і з Іовом, і з Павлом. Тому говорили: «Якщо спробуємо ми сказати тобі слово, — чи не тяжко буде тобі? У тім, хто може заборонити слову! Ось, ти наставляв багатьох і опущені руки підтримував, того, хто падав, піднімали слова твої, і коліна, що гнулися, ти укріпляв. А тепер дійшло до тебе, і ти знеміг; торкнулося, і ти упав духом. Богобоязливість твоя чи не повинна бути твоєю надією?» (Іов. 4, 2–6).
Зміст цих слів такий: якби ти зробив щось добре, то не зазнав би того лиха. Отже, ти несеш кару за свої гріхи і беззаконня. Саме це найбільше засмучувало блаженного Іова. Те ж саме говорили варвари і про Павла. Бо коли вони побачили змію, що повисла на його руці, то не подумали про нього нічого доброго, а вважали його одним із найбільших злочинців, що видно з їхніх слів. «Коли його врятованого від моря, — говорили вони, — суд Божий не залишає жити» (Діян. 28, 4). І це зазвичай у деякій мірі спокушає нас.
І все ж таки, хоч хвилі були незлічимі і неслися одна за одною, човен (Лазаря) не потонув. Перебуваючи у розпеченій печі, він розмірковував так, ніби прохолоджувався щедрою росою.
11. Він не подумав про себе чогось подібного, що зазвичай деякі говорять: «Якщо цей багач після смерті буде там покараний і відданий на муки, тоді раз за раз; а якщо і там буде насолоджуватися такими ж почестями, то це не одне і теж». Чи не носяться деякі з вас з цими словами по торговищах і з кінних арен та язичеських театрів чи не приносять їх до церкви? Мені соромно і я червонію, що висловив ці слова перед усіма, але їх необхідно сказати, щоб ви позбулися безсоромного сміху, сорому і згуби, що спричиняють ці слова.
Багато хто часто вимовляє їх із насмішкою. Однак і це є справою диявольської злоби: під видом жартівливих слів вводить у наше життя хибні думки. їх багато хто безупинно повторює і в майстернях, і на площі, і в домах. А починається це від крайнього безвір’я і божевілля — воістину смішного і дитячого сприйняття. Бо говорити, що грішники після смерті будуть покарані, і при цьому не мати твердого переконання в тому, що вони неодмінно будуть покарані, властиво невіруючим і тим, що сумніваються. А думати, що якщо це і станеться, а станеться неодмінно, однак вони отримають однакову відплату з праведними — украй безумно.
Скажи мені, як це ти говориш: «Якщо багач після смерті отримує кару там, то раз за раз?» Чи це справедливо? Скільки років ти хочеш дати йому насолоджуватися тут багатством? Хочеш дати сто? Я зі свого боку думаю двісті, і триста, і двічі по стільки, а коли хочеш — і тисячу, хоч це неможливо, бо «дні років наших, — говориться в Писанні, — вісімдесят літ» (Пс. 89, 10), але нехай буде тисяча. Скажи мені, невже ти можеш зробити тут життя таким, що не має кінця і не знає меж, подібно до життя праведників там?
Тож, скажи мені, якби хтось за сто років однієї ночі побачив приємний сон і під час нього насолодився великими веселощами, за що потім упродовж ста років відбував покарання, то невже він зміг би говорити про це: «Раз за раз» і вважати одну ніч сновидінь рівною ста рокам? Таке сказати неможливо. Так розмірковуй і про майбутнє життя. Яким є одне сновидіння в порівнянні зі ста роками, таким є це життя в порівнянні з життям майбутнім, або краще сказати — і того менше. Настільки малою є крапля в порівнянні з безмежним морем, такою є тисяча років у порівнянні з прийдешньою славою і блаженством. Що ще можна сказати (про майбутнє життя) крім того, що воно не має меж і не знає кінця? Якою є відмінність між сновидінням і реальністю, такою ж є відмінність між теперішнім і майбутнім станом.
З іншого боку порочні і ті, що живуть в гріхах, ще до майбутньої кари отримують кару вже тут. Тільки не кажи мені, що ця людина насолоджується розкішним стравами, одягається у шовковий одяг, в оточенні юрби слуг і гордо виступає на площі, а відкрий переді мною її совість і побачиш усередині чимале скупчення гріхів, постійний страх, бурю, зніяковілість. Побачиш, що розум, ніби на судилищі, зійшовши на царський престол совісті і сидячи, наче суддя, виставляє роздуми, ніби катів, мордує душу і мучить її за гріхи, і голосно волає, тоді як про це не знає ніхто, крім одного всевидячого Бога.
Так, перелюбник, хоч би був безмірно багатий і не мав жодного обвинувача, він постійно сам обвинувачує себе внутрішньо. Його задоволення короткочасне, а скорбота постійна. Звідусіль страх і трепет, підозра і неспокій. Він боїться провулків, лякається тіні, власних рабів як тих, котрі знають, так і тих, котрі не знають тієї, котру він збезчестив, і її скривдженого чоловіка. Де б не пішов, скрізь із собою носить жорстокого обвинувача — совість. Сам себе засуджує й ніяк не може заспокоїтися. Бо і на ложі, і за столом, і на площі, і в домі, і вдень, і вночі, і навіть уві сні він бачить образ свого гріха, веде життя Каїна «вигнанцем і мандрівником на землі» (Бут. 4, 12). І ніхто цього не знає — у собі має вогонь, який постійно горить.
Цього ж зазнають і хижаки, і користолюбці, а також п’яниці і взагалі кожний, хто живе у гріхах. Бо неможливо знищити це судилище. Хоч би ми і не творили доброчинності, однак відчуваємо скорботу від того, що не наслідуємо її. І хоч би чинили зло, однак, коли пройде гріховне задоволення, відчуваємо скорботу.
Не будемо говорити про тих, котрі живуть тут у багатстві та гріхах, і про праведників, які насолоджуються там, що «раз за раз» і «два — не одне». Для праведників і тамтешнє, і теперішнє подає велику насолоду, а грішні і корисливі і тут, і там караються. Тут вони караються очікуванням майбутніх мук, загалом поганою думкою про них і тим, що грішать і розтлівають свою душу, а після відходу звідси терплять нестерпні муки. Праведники, навпаки, хоч би тут терпіли незліченні прикрощі, вони утішаються доброю надією, маючи чисте, постійне, непохитне задоволення, а після всього отримають незлічимі блага, як і цей Лазар.
Не кажи мені, що він був у ранах, а зверни увагу на те, що він мав душу дорожчу від золота, або, краще сказати, мав не тільки таку душу, але й тіло. Бо доблесть тіла не в тучності й огрядності, а в перенесенні численних і тяжких страждань. Не той гідний відрази, хто має такі рани на тілі, а той, хто, маючи на душі незлічимі виразки, ніскільки ними не переймається. Таким був і той багач — внутрішньо весь зранений. Яку Лазаря лизали рани пси, так у багача його гріхи — демони. І як перший був голодний їжі, так останній був голодний чеснот.
12. Знаючи це, будьмо смиренними і не говорімо, що якби такого-то Бог любив, то не допустив би, щоб він був убогим. Саме це і є найбільшим доказом Його любові: «Господь, кого любить, того карає: б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12, 6). І ще: «Сину мій! Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси: управ серце твоє і будь твердим» (Сир. 2, 1–2).
Відкиньмо, улюблені, ті негідні думки і ті простацькі слова. «Лихослів’я, — говорить Апостол, — і марнослів’я, і блюзнірство нехай не виходять з уст ваших» (Еф. 5, 4; 4, 20). Не вимовляймо їх самі, а коли побачимо, що інші вимовляють їх, загородімо І їм уста, з упевненістю повстаньмо проти них, стримаймо їхню безсоромну мову. Коли б ти побачив, що якийсь вожак розбійників вештається дорогами, нападає на перехожих, розкрадає те, що є на полях, ховає золото і срібло в печерах та підземеллях, закриває там багато отар, одягу та рабів, що захопив під час своїх набігів, то скажи мені, чи став би ти за це багатство називати його блаженним, чи не назвав би нещасним, оскільки його має спіткати кара? Хоч його ще не схопили і не віддали до рук судді, він не опинився у в’язниці, не обвинувачений і йому не винесено вирок, а веселиться, пиячить, насолоджується великим статком. Однак ми не вважаємо його блаженним через теперішнє і видиме, а називаємо нещасним через те майбутнє, що його очікує.
Так розмірковуй і про корисливих багатіїв. Вони, наче розбійники, що засіли при дорогах, які грабують перехожих і ховають чуже майно у своїх коморах, ніби у печерах та підземеллях. Тому не будемо величати їх за сьогодення, а будемо називати їх нещасними через майбутнє — те страшне судилище, неминучі муки і непроглядну пітьму, яка огорне їх. Хоч розбійники не рідко уникали людських рук, однак, знаючи це, ми і собі, І ворогам не бажали б їхнього життя і проклятого багатства. Але цього не можна сказати про Бога: Його вироку не уникне ніхто. Усі, що займаються грабежем і розкраданням, неодмінно накличуть на себе від Нього вічну кару, якій немає кінця, як І той багач.
Роздумуючи в собі про все це, улюблені, будемо вважати блаженними не багатих, а доброчесних, і називати нещасними не бідних, а грішних. Будемо дивитися не на сьогодення, а на майбутнє, розглядати не зовнішній одяг, а совість кожного. І прагнучи до доблесті і радості, що подається через добродійство, будемо як багаті, так і бідні наслідувати Лазаря, Він витерпів не один, не два і не три, а безліч подвигів чеснот, а саме: убогість, хворобу, відсутність помічників, вистраждав усі ці прикрощі біля дому, який міг припинити їх, однак ні від кого не отримав утіхи. Бачив зневагу від того, що насолоджувався веселощами, і не тільки насолоджувався веселощами, але й жив у безчесті, і не знав жодної прикрості. Не міг бачити іншого Лазаря і не міг бодай трохи роздумувати про воскресіння. Крім названих нещасть, через ці прикрощі терпів ще від юрби недобрі думки щодо себе. І не два чи три дні, а впродовж усього життя бачив себе в такому нещасному стані, а багача — в протилежному.
Яке ж тоді ми можемо мати виправдання, коли він з такою мужністю переносив усі прикрощі, що зібралися разом, ми не перенесемо і половини їх? Бо ти не можеш, не можеш вказати і назвати будь-кого іншого, хто б переніс такі численні і такі тяжкі страждання. Тому Христос і поставив його на вид, щоб ми, якщо інколи впадемо в прикрощі, бачачи надмірність скорбот цього бідняка, мали належне підбадьорення і розраду від його мудрості і терпіння. Його поставлено учителем усьому світові для тих, що страждають через будь-яке нещастя; який, перевершуючи всіх надмірністю власних страждань, пропонує всім дивитися на нього.
Отже, дякуючи за все людинолюбному Богові, будемо отримувати користь із цієї розповіді, завжди маючи біля себе Лазаря, і на зібраннях, і вдома, і на площі, і скрізь, старанно отримуючи від цієї притчі все багатство, щоб нам і нинішні прикрощі переносити без печалі, й отримати прийдешні блага. І щоб сподобилися цього всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцю спільно зі Святим Духом, слава, честь, поклоніння нині і повсякчас, і повіки віків. Амінь.
- Музичний інструмент. [↩]
