Про Лазаря. Слово друге
Про Лазаря, і про те, що душі померлих насильницькою
смертю не стають демонами, і про суд та милостиню
смертю не стають демонами, і про суд та милостиню
Я не так давно, пропонуючи вам слово про Лазаря, дивувався, улюблені, що ви і терпіння бідного хвалили, і засуджували жорстокість та нелюдяність багача — це великий доказ доблесті. Якщо ми навіть і не маємо чеснот, однак хвалимо чесноту, то, звичайно, можемо її й отримати; і коли не уникаємо пороку, однак викриваємо порок, то, звичайно, можемо його й уникати.
Отже, якщо ви з великою прихильністю сприйняли ту розмову, то тепер я запропоную вам решту. Тоді ви бачили Лазаря біля воріт багача, сьогодні побачите його на лоні Авраама; бачили, як його лизали пси, тепер побачите, як його несуть ангели; тоді бачили його в убогості, тепер погляньте на нього в насолоді; бачили в голоді — побачите у великому достатку; бачили у подвигові — побачите увінчаного; бачили його в труді — побачите його нагороду. Погляньте і багаті, й убогі: багаті, щоб ви не вважали багатство без доброчинності чимось великим; а убогі, щоб ви не сприймали убогість як зло, — він став учителем для тих й інших.
Бо, якщо він не нарікав в убогості, то яке прощення може отримати той, хто це робить у багатстві? Якщо він у голоді і скількох нещастях дякував, то яке будуть мати виправдання ті, котрі не хочуть мати такої ж чесноти в статку? З іншого боку, яке прощення отримають убогі, котрі через убогість обурюються і нарікають, тоді як він у голоді й убогості, у безпорадності і невідступній хворобі, живучи біля дому багача, зазнаючи зневаги від всіх і не бачачи, щоб ще хто страждав так, як він, показав себе настільки мудрим? Навчімося від нього не називати багатих блаженними, а бідних нещасними. Або вірніше, по правді кажучи, багатий не той, хто має всього багато, а той, хто в багато чому не відчуває потреби; і бідний не той, хто нічого не має, а той, хто прагне багато чого. Це повинно бути мірою убогості і багатства.
Отже, якщо ти побачиш когось, що хоче мати багато, то вважай його найубогішим, хоч би він володів усіма маєтками. І з іншого боку, якщо побачиш когось, що багато не потребує, то вважай його найбагатшим, хоч би він і не мав нічого.
Ми, звичайно, судимо про убогість і багатство не за кількістю майна, а відповідно до запитів душі. Як не можемо назвати здоровим того, хто страждає від нестерпної спраги, хоч би мав усього вдосталь, хоч би він був біля ріки і джерела (бо яка користь від цього достатку води, коли в нього не проходить невгамовна спрага?); так ставимося і до багатих, — тих, що постійно хочуть і прагнуть чужого, ніколи не будемо вважати здоровими і задоволеними достатком. Хто не може утримати свого бажання, той, хоч би й володів усіма маєтками, чи зможе він коли-небудь відчувати надлишок? А тих, котрі задовольняються своїм і залишаються при своєму, не задивляючись на чуже, хоч би вони були найубогіші, треба вважати найщасливішими. Бо найбільше благоденствує той, хто не хоче чужого, а з любов’ю задовольняється своїм.
Але, якщо хочете, звернемося до обраної теми. «Прийшло, — говорить Господь, — померти Лазареві, і віднесений був ангелами» (Лк. 16, 22). І тут я хочу вирвати із ваших душ злу недугу. Багато хто з простих людей думають, ніби ж то душі тих, котрі померли насильницькою смертю, стають демонами. Ні, ні. Демонами стають не душі тих, котрі померли насильницькою смертю, а душі тих, котрі живуть у гріхах, — не тому, що перемінилося їхнє єство, а тому, що їхня воля наслідує зло демонів. І Христос, вказуючи на це, говорив юдеям: «Ваш батько є диявол». Не тому Він назвав їх синами диявола, що вони взяли на себе його єство, а тому, що чинили Його діла. Через це Він додав: «…і ви хочете виконувати похоті батька вашого» (Ін. 8, 44). Також Іоан (Хреститель) говорить: «Поріддя єхиднове! Хто навчив вас тікати від грядущого гніву? Створіть же плоди, достойні покаяння, і не думайте говорити в собі: отця маємо Авраама» (Лк. 3, 7–8). Писання зазвичай називає родинними узами не ті, що від природи, а ті, що від чесноти і пороку, — хто з ким має однакову вдачу, того Писання називає його і сином, і братом.
2. Але для чого диявол навіяв таку негідну думку? Він хотів похитнути славу мучеників. Оскільки вони помирають насильницькою смертю, тому він, бажаючи поширити про них погану думку, використав цей засіб. Однак успіху в цьому не досяг, бо вони продовжують сяяти своєю славою. Тоді він вчинив інше тяжке зло: навіяв ці думи чародіям, які йому служать, убивати простих юнаків у надії, що вони стануть демонами і потім будуть їм служити.
Але це неправда, неправда! Чому, скажеш, демони говорять: «Я душа такого-то ченця»? Тому я і не вірю, що це говорять демони, — вони обманюють тих, що слухають. Тому Павло і закрий їм вуста, хоч вони говорили правду, щоб скориставшись нагодою, до істини не домішали неправду і не виявилися такими, що заслуговують довіри. Так, коли він говорив: «Ці чоловіки — раби Бога Всевишнього, які звіщають вам путь спасіння» (Діян. 16, 17), то Павло, коли йому набридло це, заборонив духові-віщунові і звелів вийти. Але що поганого він говорив? «Ці чоловіки — раби Бога Всевишнього». Але оскільки багато хто з простих людей не завжди вміють усвідомлювати, що говорять демони, тому Павло прямо позбавив їх довіри. «Ти, — говорить він, — з числа проклятих, не смієш говорити, замовкни, онімій. Не твоя справа проповідувати. Це право апостолів. Чому викрадаєш чуже? Мовчи, проклятий». Так вчинив і Христос. Коли демони говорили Йому: «Знаю Тебе, хто Ти» (Мк. 1, 24; Лк. 4, 34), Він надзвичайно строго заборонив їм, повчаючи ніколи не вірити демону, хоч би він говорив тобі навіть щось розумне.
Знаючи це, ні в чому не будемо вірити демонові, хоч би він навіть говорив щиро, — відвернемося й утечемо від нього. Бо здорове і спасенне вчення можна отримати тільки із Божественного Писання, а не від демонів.
А те, що душа, яка вийшла з тіла, не підвладна насиллю демонів, послухай, як говорить про це Павло: «Померлий звільнився від гріха» (Рим. 6, 7), — тобто вже не грішить. Якщо диявол не може чинити насилля над душею, яка живе в тілі, то вочевидь і над тією, яка вийшла з тіла. Як же, скажеш, грішать душі, якщо вони не піддаються насиллю? Не примусово, не насильно, а віддаючи себе гріхові по своїй волі і за власним бажанням. Це довели ті, котрі перемогли підступи диявола. Так, Іова скільки не спокушав диявол, не зміг змусити його вимовити бодай якесь богохульне слово (Іов. 2, 9–10). Із цього видно, що з його боку ми не підвладні будь-якому примусу чи насильству, — ми владні йти або не йти за його навіюваннями.
Однак не тільки зі сказаного, але й із запропонованої притчі видно, що, вийшовши з тіла, душі не залишаються тут, а негайно відводяться. І послухай як. «Прийшло, — говорить Господь, — вмерти убогому, і віднесений був ангелами» (Лк. 16, 22). Але туди відводяться душі не тільки праведників, але й тих, котрі жили грішно. Це видно на прикладі іншого багача. Коли «добре вродила нива» його, він сказав «сам собі: що мені робити? …зруйную житниці мої та збудую більші» (Лк. 12, 17–18). Немає нічого більш жалюгідного, ніж така думка. Так, він зруйнував свої житниці. Бо надійними житницями є не стіни, а утроби убогих. Він же, залишивши ці, піклувався про стіни. Що ж говорить йому Бог? «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12, 20).
Поглянь, там сказано: «Віднесений був ангелами», а тут: «Візьмуть». Цього взяли як в’язня, а того урочисто понесли як такого, що прославляється. Як того, що на арені отримав безліч ран і був обагрений кров’ю, потім ті, що були перед ареною, його, прикрашеного вінцем, беруть з великими почестями і відводять додому з оплесками, величанням, подивом, так тоді відвели ангели і Лазаря. А душу багача взяли якісь страшні сили, можливо, для цього послані. Бо душа в те життя сама не відходить, оскільки це неможливо. Якщо ми, переходячи з міста до міста, потребуємо проводиря, то тим більше душа, будучи взятою з тіла і переселяючись у майбутнє життя, має потребу в поводирі.
Тому, готуючись вийти з тіла, вона часто то підноситься, то занепадає, боїться і тремтить. Усвідомлення гріхів завжди мучить нас, однак особливо в ту мить, коли маємо бути відведені на ті катування і страшне судилище. Тоді чи хтось щось украв, чи що-небудь привласнив, чи обмовив кого-небудь, чи проти когось несправедливо ворогував, чи будь-яке інше зло вчинив — увесь цей ряд гріхів відновляється, постає перед очима і мучить душу. І як ті, що перебувають у в’язниці, завжди сумні і в поганому настрої, а особливо того дня, коли їх мають вивести і привести перед двері судді, а стоячи перед ґратами судилища і чуючи всередині голос судії, задихаються від страху і стають нічим не кращими за мерців, так і душа, хоч вона і, перебуваючи в гріхах, певною мірою уболіває, і мучиться, але набагато сильніше тоді, коли має вийти і бути взятою звідси.
3. Ви, слухаючи це, мовчите? Дякую вам за це мовчання більше, ніж за оплески. Оплески і похвала прославляють мене, а це мовчання виявляє розумними вас. Знаю, що мої слова засмучують, але й подать велику і невимовну користь. Якби той багач мав когось такого, хто б дав йому необхідні настанови, а не підлесників, що пропонували все заради того, щоб йому догодити і спонукали до веселощів, то він не був би відданий до геєни, не піддався б нестерпним мукам і не виявляв би потім безутішного розкаяння. Однак через те, що всі намагалися йому догодити, вони і віддали його вогню.
О, якби була можливість завжди і безустанно так розмірковувати і говорити про геєну! «У всіх ділах твоїх, — говорить (Премудрий), — пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш» (Сир. 7, 39). І ще: «Зверши справи твої поза домом, закінчи їх на полі твоєму» (Притч. 24, 27). Якщо ти в когось щось украв, поверни і скажи, як Закхей: «Поверну вчетверо» украдене (Лк. 19, 8). Якщо ти обмовив кого, якщо для когось став ворогом, примирися до суду. Щоб ти безтурботно дивився на те сідалище (судді), заверши все тут. Доки ми тут, доти маємо добру надію. Бо коли відійдемо туди, тоді вже не зможемо каятися і змити з себе гріхи.
Тому завжди необхідно бути готовому до відходу звідси. А що, коли Владика захоче покликати нас увечері? А, може, завтра? Майбутнє для нас не відкрите, щоб ми завжди були неспокійні і готові до відходу, подібно до Лазаря, який постійно був у скорботі і терпінні, за що і віднесений був з такими почестями.
«Помер же і багатий, і поховали його» (Лк. 16, 20). Його душа була закопана в тілі, наче у могилі, і носила на собі плоть, як домовину. Він був зв’язаний пияцтвом та об’їданням, ніби оковами, тому і душа його стала бездіяльною і мертвою. Не облишай, улюблений, поза увагою слова «і поховали його», а уяви собі посріблені столи, постелі, килими, покривала та Інші домашні речі, масті, аромати, безліч вин, усілякі страви, солодощі, кухарів, підлесників, зброєносців, рабів та всю іншу розкіш — вона померкло і зникло. Усе — попіл, усе — порох і пил, сльози і крики. Уже ніхто не може ані допомогти, ані повернути душу, що відійшла. Тоді відкрилася сила золота і великого багатства. Від такої безлічі прислужників його забирали нагим і самотнім, безсилим узяти звідси бодай щось із такого багатства, всіма покинутого, безпомічного. Не було біля нього нікого з тих, що йому служили, хто б допоміг йому і врятував від покарання і мук. Але відірваний від усіх, він сам один відводиться на нестерпні муки.
Дійсно, «усяка плоть — трава, і всяка краса її — як цвіт польовий. Засихає трава, в’яне цвіт, а слово Бога нашого перебуватиме вічно» (Іс. 40, 6, 8). Прийшла смерть і все це знищила, взяла і відвела його, наче полоненого, пониклого, покритого соромом, сторопілого, тремтячого, переляканого, який насолодився всіма колишніми веселощами, ніби уві сні. І тепер багач став просити убогого, він відчув потребу в трапезі того, хто колись страждав від голоду і був доступний для уст псів.
Так змінилися обставини, й усі побачили, ким був цей багач, і ким був убогий, — що Лазар був найбагатший, а той — найубогіший. Як на сцені є ті, що приймають вигляд царів, і воєначальників, і лікарів, і риторів, і софістів, і воїнів, насправді не будучи ними, так і в цьому житті — і вбогість, і багатство є тільки маскою. Так, коли ти, сидячи в театрі і побачивши когось внизу, що грає роль царя, не називаєш його щасливим і не вважаєш царем. Та й сам не побажав би бути таким, але, знаючи, що це хтось із тих, що крутяться на торговищі, можливо, текстильник чи мідник, чи будь-хто інший, ти за його маску й одяг не вважаєш його щасливим і по ньому не судиш про його життя. Навпаки, через його незначність в іншому відвертаєшся від нього.
Так і тут у світі, коли бачиш чимало таких, що багатіють, не вважай їх насправді багатими, а, ніби сидячи в театрі і дивлячись на тих, що грають на сцені, лиш такими, що набирають вигляду багатих. Як ті, що грають на сцені царя і воєначальника, часто бувають рабами або тими, що продають на ринку смокви і виноград, так і цей багач насправді є убогіший за всіх. Якщо знімеш з нього маску, розкриєш совість і проникнеш у душу, то побачиш там велику убогість чеснот, а його — найбільш безчесним серед усіх людей. Бо, коли в театрі після того, як настає вечір і виходять ті, що там сиділи, а ті, що перед усіма видавали себе за царів та воєначальників, вийшовши і скинувши несправжній вид, стають тими, ким вони є насправді, так і тепер, коли приходить смерть і видовище закривається, всі, скинувши з себе уявний вигляд багатства й убогості, відходять туди. І тільки судячи зі справ, виявляється, хто з них істинно багатий, а хто убогий, хто достойний, а хто безчесний.
4. Буває, що дехто і з цих багатіїв виявляється там убогішим за всіх, як і той багач. Коли настав вечір, тобто смерть, і він вийшов з видовища цього життя, і скинув уявне обличчя, то виявився там убогішим за всіх. І то настільки убогим, що не мав навіть краплі води, а просив її, однак і цього, що просив, не отримав. Яка ще може бути більша убогість від такої убогості? Послухай, як це було. «Він підняв очі свої і сказав до Авраама: «Отче Аврааме, змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій» (Як. 16, 23–24).
Чи бачиш, що означає нещастя? Коли Лазар був близько, він пробігав мимо нього, а тепер, коли той далеко, кличе його. На кого часто, і входячи, і виходячи, не дивився, тепер на того здалеку дивиться пильно. А чому на нього дивиться? Не раз, можливо, цей багач сказав: «Для чого мені благочестя і доброчинність? До мене все тече, наче із джерела. Я насолоджуюся великим багатством, великим благоденством, не страждаю від жодних неприємностей, чому маю турбуватися про доброчинність? Цей убогий, живучи в правді і благочесті, терпить незліченні прикрощі».
Так чимало і нині часто говорять. Щоб вирвані були з коренем подібні злі думки, багач бачить, що для пороків приготовлена кара, а для подвигів благочестя — слава і вінець. Однак багач дивився на Лазаря не тільки задля цього, але й для того, щоб тепер страждати ще сильніше, ніж страждав убогий. Як у того збільшувалося страждання від того, що він лежав біля воріт багача і бачив чуже благоденство, так і в цього кара обтяжувалася тепер тим, що він лежав у геєні і бачив блаженство Лазаря. Так що його мука була нестерпною не тільки через саму кару, але й від порівняння з блаженством убогого.
Як Адама, вигнавши з раю, Бог оселив навпроти раю (Бут. 3, 24), щоб постійне споглядання раю, поновлюючи скорботу, збуджувало у ньому живе відчуття втрати благ, так і цього багача Він помістив навпроти Лазаря, щоб він побачив, що втратив. «Я послав, — говорить Він, — до тебе перед ворота убогого Лазаря, щоб він був тобі наставником у доброчинності і зразком людинолюбства. А ти зневажив цим благом і не захотів належним чином скористатися цим засобом спасіння. Тож прийми його, як засіб для більшого покарання і мук». З цього бачимо, що всі, кого ми чим-небудь скривдили й образили, стануть тоді перед нами.
Однак Лазар нічим не був скривджений багачем, бо багатий не забрав у нього грошей — він тільки не давав Йому своїх. Якщо ж той, хто не подавав свого, має своїм обвинувачем того, до кого не проявив милості, то яке виправдання може мати той, хто забрав чуже, коли довкола нього стануть скривджені? Там не потрібні ні свідки, ні обвинувачі, ні докази, ні підтвердження — самі діла постануть перед нашими очима в тому виді, як ми їх вчинили. «Ось людина, — сказане буде, — і її діла! Не виділяти зі свого майна — це теж викрадання».
Може, слова мої видаються вам дивними. Але не дивуйтеся. Я дам вам свідчення з Божественного Писання про те, що не тільки викрадати чуже, але й не виділяти для інших зі свого є розкрадання, і жадібність, і відбирання. Що ж це за свідчення? Бог, докоряючи юдеям, через пророка говорить, що земля принесло плоди свої, і ви не внесли десятин, а викрадене в убогого у ваших домах (Мал. 3, 10), бо ви, говорить, не віддавши звичайних приношень, викрали власність убогого. Цими словами Він повчає багатих, що, хоч би вони отримали батьківську спадщину, хоч би й зібрали багатство будь-яким іншим способом, володіють вони пожитками убогих. І в іншому місці говорить: «Не відмовляй у їжі убогому» (Сир. 4, 1). А той, хто відмовляє, віднімає чуже, бо те, коли ми беремо й тримаємо в себе чуже, називається крадіжкою.
Отже, з цього ми повчаємося, що, коли не подаємо милостині, то будемо покарані нарівні із крадіжниками. Звідки б ми це майно не зібрали, воно Господнє. А коли ми з нього виділяємо для убогих, тоді отримаємо велике багатство. Бог дозволив тобі мати більше за інших не для того, щоб ти витрачав на розпусту, і пияцтво, і пересичення, і дорогий одяг, і на інші предмети розкоші, а для того, щоб ти подавав нужденним. Як хоронитель казни, отримавши царські гроші, не роздасть їх тим, кому наказано, а витратить за власним бажанням, отримає кару і смерть; так і багач є ніби приймальником грошей, визначених для роздачі убогим, який отримав повеління розділити їх серед своїх нужденних сподвижників. Тому, якщо він витратить на себе дещо більше, ніж необхідно, то там піддасться найжорстокішій відповідальності. Бо його майно належить не тільки йому, але і його співслужителям.
5. Тож, будемо берегти майно, наче чуже, щоб воно стало нашим. Як же нам зберегти його, як чуже? Якщо будемо витрачати його не на зайві потреби, і не тільки на свої, а ділитися а убогими. Якщо ти багатий і витрачаєш понад міру, то ти даси звіт про довірені тобі гроші. Так буває й у домах вельмож. Багато хто довіряє скарби своїм слугам. А ті, що отримали, бережуть довірене їм і не зловживають скарбами, а роздають тим, кому і коли накаже господар. Так роби й ти. Бо не для того ти отримав і прийняв більше, ніж інші, щоб витрачати самому, а щоб і для Інших був гарним домоправителем.
І гідне уваги те, чому багатий побачив Лазаря не з будь-яким іншим праведником, а на лоні Авраама? Авраам був гостинний. Тож, багач побачив Лазаря з ним для того, щоб і це послужило викриттям його негостинності. Той навіть тих, що проходили мимо, зустрічав і запрошував до свого дому, а цей зневажав того, що лежав перед його домом, і, маючи такий скарб і засіб для спасіння, щодня пробігав мимо нього, і не скористався тим, щоб милосердям послужити убогому. А патріарх робив зовсім навпаки: сидячи біля дверей, він залучав усіх, хто проходив. Як рибалка, закидаючи в море сіті, витягує рибу, а інколи витягує і золото, і перли, так і він, уловляючи людей, одного разу уловив Ангелів. І що дивно, сам того не відаючи.
І Павло, дивуючись цьому, застерігає: «Гостинності не забувайте, бо через неї деякі, не знаючи, гостинно прийняли ангелів» (Євр. 13, 2). І добре сказав: «…не знаючи». Якби патріарх прийняв їх з такою гостинністю, знаючи, то не вчинив би нічого величного і дивного. Однак вся його заслуга у тому, що, не знаючи, ким були Ті, що проходили, а думаючи, що це звичайні подорожні, він з такою старанністю запросив їх до свого дому.
Так і ти, якщо проявиш велике старання, приймаючи когось знаменитого і славного, то цим не зробиш нічого дивного, бо знаменитість гостя часто змушує і негостинну людину проявити свою готовність. Зате досить важливо і славно, коли ми людей навіть звичайних, знедолених і низьких приймаємо з особливою привітністю. Тому і Христос, схвалюючи тих, хто так робить, говорив: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25, 40). І ще: «Немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих» (Мф. 18, 14). І далі: «А хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18, 6). І скрізь Христос виражає велике піклування про малих і менших.
Знаючи це, і Авраам не розпитував тих, що проходили, хто вони і відкіля, як ми сьогодні робимо, а просто приймав усіх, котрі проходили. Бо той, хто проявляє доброчинність, має не аналізувати життя убогого, а допомогти у бідності і задовольнити нестатки. В убогого одне виправдання — убогість і нестатки. Нічого більше не запитуй у нього. І хоч би він був найгірший зі всіх, однак потребує необхідної їжі, утамуймо його голод. Так і Христос велів робити. «Будьте, — говорив Він, — подібні до Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5, 45).
Милосердний — це пристань для нужденних, а пристань приймає всіх, що зазнали лиха у плаванні, і рятує від небезпеки. Злими чи добрими, ким би не були ті, що перебувають у небезпеці, — вона приймає їх у свої обійми. Так і ти, коли бачиш людину, яка на землі зазнала лиха у плаванні через убогість, не засуджуй і не вимагай звіту, а рятуй від лиха. Для чого ти додаєш собі трудів? Бог звільнив тебе від усякої турботи і хвилювання. Скільки було б таких, які стали б говорити й обурюватися, якби Бог повелів: спочатку достеменно досліджувати життя, виясняти поведінку і вчинки кожного, а вже потім подавати милостиню? А тепер ми звільнені від подібних труднощів. Для чого ж ми самі беремо на себе лишні турботи? Одне діло суддя, інше той, хто подає милостиню.
Милостиня тому так і називається, що ми подаємо її і тим, котрі того не вартують. Так робити заповідає і Павло. «Доки є час, — говорить він, — будемо робити добро всім, а найбільше ж своїм за вірою» (Гал. 6, 10). Якщо ми почнемо розпитувати і розвідувати про не гідних, то і гідні нам зустрінуться не скоро. А якщо будемо подавати і негідним, то і гідні, і всі до них подібні, потраплять до наших рук. Що і трапилося з блаженним Авраамом, який, не розпитуючи і не розвідуючи про тих, котрі проходили мимо, сподобився одного разу прийняти ангелів.
Будемо ж і ми наслідувати його, а з ним і його нащадка Іова. Бо цей зі всією старанністю наслідував великодушність предка і тому говорив: «Двері мої я відчиняв перехожому» (Іов. 31, 32), — не зачиняв для такого-то, а для іншого відчиняв — були відчинені для всіх.
6. Так, заповідаю, будемо чинити і ми, нічого не розвідуючи більше, ніж необхідно. Гідність убогого — це нестаток. Хто б коли не прийшов до нас з нею, не будемо більше нічого розвідувати, позаяк ми подаємо не вдачі, а людині, і жаліємо її ні за чесноту, а за нещастя, щоб і нам отримати для себе велику милість від Господа, щоб і нам, негідним, сподобитися Його людинолюбства. Якщо ж ми почнемо у наших ближніх вишукувати і виясняти достоїнства, то і з нами так само зробить Бог. Намагаючись зажадати звіту від таких же, як і ми, рабів, самі втратимо небесне людинолюбство. «Яким судом судите, — говорить Господь, — таким судитимуть і вас» (Мф. 7, 2).
Але знову повернемося до свого предмета. Отже багач, побачивши Лазаря на лоні Авраама, говорить: «Отче Аврааме, змилосердься наді мною, і пошли Лазаря» (Лк. 16, 24). Чому він звернувся не до Лазаря? Мені здається, тому, що йому було соромно і совісно, і судячи зі своїх вчинків щодо нього, думав, що Лазар неодмінно проявить злопам’ятство. Якщо я, думав він, насолоджуючись таким багатством і не зазнавши жодного горя, знехтував цим чоловіком, який перебував у таких прикрощах, і не подав йому навіть крихти, то тим більше він, так зневажений, не проявить милості. Кажу це не ради осуду Лазаря. Ні, він був не таким. Але багач, боячись цього, попросив не його, а благав Авраама, який, на його думку, не знав того, що відбувалося на землі, і попросив того пальця, якого часто лизали пси.
Що ж той? «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого» (Лк. 16, 25). Поглянь на мудрість, поглянь на милосердя праведника. Він не сказав; «Нелюдяний, жорстокий і злий, стільки зла ти заподіяв цій людині. Ти тепер згадуєш про людинолюбство, милість і жаль, і тобі не совісно й не соромно?» А що сказав він? «Чадо, ти одержав уже блага твої». «Не бентеж серця вже засмученого» (Сир. 4, 3), — говорить премудрий. Вистачить для нього покарання, не будемо ще нападати на нього в його прикрості. А з іншого боку, щоб багач не подумав, ніби Авраам не посилає Лазаря через злопам’ятство за минуле, називає його чадом, наче захищаючись цим зверненням. «На що я маю владу, — говорить він, — те даю тобі. Але перейти звідси туди — це вже від нас не залежить». «Чи одержав уже блага твої».
Чому він не сказав: «узяв», але «одержав»? Я бачу, що тут відкривається перед нами велика безодня думок. Тому, належно дотримуючись усього, що було сказано, зі всією старанністю будемо заховувати сказане як тепер, так і в майбутньому. І нехай це послужить для того, щоб ви стали більш здатними слухати те, що говориться. Якщо можете, пам’ятайте все. Якщо не можете все, то, прошу, постійно пам’ятайте бодай те, що не подавати убогим зі свого майна, означає викрадати в убогих і віднімати в них життя, і що ми володіємо не нашою, а їхньою власністю.
Якщо ми будемо так налаштовані, то, звичайно, будемо роздавати своє майно, і, накормивши тут спраглого Христа і зібравши там велике багатство, сподобимося отримати майбутні блага благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцю разом зі Святим Духом слава, честь, держава, нині і повсякчас, і повіки. Амінь.
