«Наша Парафія»

У попередньому (слові) йшлося про Боже Провидіння і про те, що Бог випробує тебе певним чином не через відразу і не через ненависть, а через особливу любов. Але оскільки ти, за твоїми словами, дуже нарікаєш і з іншої причини, а саме, що демон часто навіює тобі думку погубити себе чи то в морі, чи в безодні, чи обірвати це життя якимсь іншим способом, тому я хочу трохи поговорити і про ці помисли. Таке навіювання відбувається не тільки від нього, але й від твого смутку, і навіть більше від останнього, ніж від першого, а, може, і від самого смутку. Це видно з того, що багато хто і з тих, котрі не одержимі демоном, замишляють таке ж тільки від печалі. Тому відкинь його і вижени з душі, і тоді демон не буде мати сили не тільки над тобою, щоб схилити до такої справи, але й на те, щоб приступити до тебе.

Як злодії з настанням ночі, погасивши вогонь, досить легко можуть і майно викрасти і його господарів убити, так тепер демон, навівши замість ночі і мороку смуток, намагається викрасти всі помисли, які охороняють душу, щоб без них напавши на неї безпомічну, завдати їй незлічимих ран. Коли ж хтось надією на Бога розвіє цей морок і, звернувшись до Сонця правди, поспішить прийняти Його промені в свою душу, тоді сум’яття від цих помислів перейде на самого розбійника. Бо й ці злочинці, коли хтось упіймає їх і внесе у вогонь, тремтять, бояться, бентежаться.

Як же, скажеш, звільнитися від цієї печалі, не звільнившись наперед від демона, який його заподіює? Не демон завдає смутку, але смуток робить демона сильним і вселяє злі помисли. Це може засвідчити нам блаженний Павло. Він боявся не якогось демона, а надмірної скорботи, коли писав до коринф’ян, щоб вони нарешті простили грішникові його гріх, «щоб його не поглинула, — говорить він, — надмірна печаль» (2 Кор. 2, 7). Але припустимо, якщо хочеш, що смуток вигнано з твоєї душі, а демон на тебе нападе. Яка від цього буде шкода? Яке зло, велике чи мале, зможе заподіяти нам демон сам по собі? Смуток і без нього може наробити багато лиха, і більшість з тих, котрі наклали на себе петлю, чи закололись мечем, чи втопилися в ріці, чи погубили себе якось інакше, приведені були до такої насильницької смерті зневірою. Якщо ж серед цих людей виявляться і деякі одержимі демоном, то і їхня погибель має бути приписана не демону, а впливу і силі смутку.

Як, скажеш, можна не сумувати? Можна, якщо, відкинувши думки юрби про це, будеш роздумувати про небесне. Тепер твоє становище здається тобі жахливим, бо таким вважає його юрба. Але якщо ти захочеш конкретно розглянути його сутність, відкинувши нічого не варті й помилкові упередження, то побачиш, що воно не подає жодного приводу для смутку, як це вже і неодноразово доведено нами. Щодо твоїх однолітків (яких ти бачиш у благодушності і відвазі перед браттями, і через це, я думаю, бентежишся і падаєш духом) я скажу, що якби тоді, коли вони проводять життя в стриманості, скромності та інших чеснотах побожного життя, ти весь цей час проводив би у негідних домах, в іграх і гулянках, тоді твій смуток мав би причину. Але якщо ти йдеш з ними однією дорогою, то від чого ти засмучуєшся? Якби я говорив з ким-небудь іншим, з тими, котрі легко захоплюються гордістю, то я змовчав би про те, що хочу тепер сказати тобі. Але оскільки я цілком упевнений, що ти ніколи не перестанеш бути скромним, а завжди будеш вважати себе серед останніх, хоч би тебе безмірно хвалили і звеличували, тому скажу все, без усякого лукавства.

Ти, я чую, у своєму благочестивому житті досяг таких успіхів, що вже не уступаєш не тільки тим юнакам, але й великим і дивним мужам. І від них, говорять, ти не відстаєш ні в чому: ні в пості (і чи може бути інакше, коли ти споживаєш тільки воду і хліб, і то через день?), ані в тривалості нічних молінь, а так як і вони, проводиш без сну багато ночей підряд. А в тому, як проводиш день, говорять, що ти вже навіть перевершив багатьох з них. Від тих, що приходять звідти, я чую розповіді, що ти весь час витрачаєш на молитву і сльози. І як ті, що несуть подвиг мовчання чи закриваються в келії для усамітнення, ні з ким ні про що не розмовляють, так, говорять, робиш і ти, живучи серед такої багатолюдності. Про твоє ж душевне скрушення, про скорботу і тужіння вони розповідають навіть з подивом, і цими розповідями про твої подвиги привели тут багатьох до скрушення. «Не дивиться він, — говорять, — ні на кого з тих, що туди приходять, і не має відпочинку від постійних трудів. Ми часто боялися, щоб він не осліп від своїх сліз, щоб не зашкодив мозкові надмірним пильнуванням і неослабною і безперервною вправою в читанні».

2. Отже, тебе засмучує і печалить те, що ти вже випередив однолітків, і, маючи сильного і зухвалого супротивника, залишив далеко позаду тих, що несуть подвиг разом з тобою! Хіба не правду говорив я, що твоє засмучення є тільки наслідком упередження, а коли уважно придивитися, то воно може навіть подати нам чимало спонукань до благодушності? Скажи мені, яка користь не бути біснуватим, якщо життя буде зневажене? І яка втрата від біснування, якщо при цьому життя буде суворим і упорядкованим?

Але ти, можливо, соромишся і червонієш, коли демон кидає тебе в присутності когось? Це буває тому, що ти судиш про це думками юрби, а не з розсудливістю. Падіння полягає не в тому, що, за твоїми словами, відбувається з тобою, а в падінні у гріх. При такому падінні варто соромитися і тужити. А тепер ми соромимося того, що не має в собі нічого ганебного. Навпаки, роблячи те, що справді є ганебним і заслуговує осміяння і тяжкої кари, думаємо, що з нами нічого поганого не сталося. Якщо душа щодня падає під тягарем гріхів, то ніхто не плаче, а коли щось подібне станеться з тілом, — це здається важким і нестерпним. Чи не в цьому і полягає біснування, що душа перебуває в такому стані і так помилково судить про речі?

Якби твої припадки спричинялися пияцтвом, тобі варто було б соромитися і засмучуватися — тоді провина була б явною. Але якщо вони спричиняються насильством іншого, то соромитися має не той, хто терпить, а той, хто чинить образу і насильство. Так і на площі, якщо під час сварки один штовхне іншого і повалить на землю, то ми звинувачуємо того, хто штовхнув, а не того, хто впав.

Треба соромитися, але тоді, коли ми робимо щось таке, що накликає на нас покарання від Того, Хто колись буде судити нас. А поки ми за собою такого не знаємо, то навіщо нам соромитися? Якби хтось, напавши на тебе, почав без будь-якої причини чи провини з твого боку тебе бити чи валити на землю, а ти стерпів би все зі смиренням і пішов, то твій вчинок був би не ганебним, а мудрим і дуже похвальним. Отже, якщо похвально переносити образу, заподіювану людьми, то навіщо має соромитися, ніби чогось ганебного, той, хто покірно переносить божевілля найлютішого демона, що чинить те ж саме? Що може бути більш суперечливе від такого протиріччя?

Якби ти, вставши після свого припадку, почав робити чи говорити щось непристойне, тоді я не став би перешкоджати тобі скрушуватися і тужити над цим. А коли ти все переносиш із вдячністю і тут же звертаєшся до молитов, то чого тут соромитися? Можливо, тебе засмучують докори з боку інших? Але що може бути більш необ’єктивне за людей, котрі не знають навіть того, що заслуговує докорів? Ці люди справді є божевільними і біснуватими — це ті, що не бачать речей, якими вони є насправді, і лають те, що заслуговує похвали, а негідне вважають похвальним. Божевільні говорять усім чимало поганого, але ті, що слухають їх, не думають ображатися. Так і ти, слухаючи цих божевільних, не вважай того, що з тобою відбувається, ганьбою і шкодою, щоб ти справді не став гідним осуду, прогнівивши Бога. Якщо ти будеш вважати ганебним те, що Бог посилає для напоумлення і користі, то дивися, до чого це зло приведе.

3. Якщо ти хочеш бачити людей справді гідних сорому й осуду, то я серед безлічі таких спробую вказати тобі на деяких. Поглянь на тих, що захоплюються жіночою красою, на пристрасних до грошей, на тих, що люблять владу і славу і заради цього готові робити і терпіти все, на тих, котрих мучить заздрість, котрі замишляють зло проти того, хто їх нічим не скривдив, на тих, що без усякої причини впадають у відчай, на людей, що постійно захоплюються суєтами життя. Ось ці і їм подібні є справді божевільними і гідними покарання, вони заслуговують осуду, і сорому, і осміяння. А хто, не дивлячись на те, що піддається нападу демона, виявляє у своєму житті велике смирення, той заслуговує, щоб його не тільки не осуджували, але й дивувалися йому, і прикрашали його вінцями за те, що він, будучи в таких путах, іде такою важкою дорогою і піднімається по крутому і тісному шляху чеснот.

Однак я ледь не забув ще щось, у чому ти маєш перевагу перед браттями, — те, що ти, якщо в чомусь згрішив, можеш легко загладити ці гріхи теперішнім нещастям. Це відомо нам з того, що сказав я вище, коли говорив про Лазаря і про коринфського блудника.

 — Але я боюся, — кажеш ти, — за батька. Свої скорботи я зможу спокійно перенести, але чи легко буде нам перенести його занепокоєння та обурення, якщо він колись дещо довідається про це?

Однак дотепер він не довідався. А засмучуватися і мучитися через те, що десь пізніше станеться, а, може, ніколи й не станеться, надто легковажно. І звідки можемо знати, що він довідається? Але нехай буде так. Припустимо, якщо хочеш, що він довідається і наробить багато зла. Хвалю тебе за те, що ти переживаєш через його горе, але не схвалюю того, що робиш це, завдаючи шкоди собі. Ті, що думають про небесне, а не про земне, мають переборювати не тільки гнів і похіть та інші пристрасті, але й смуток, бо він може заподіяти нам більше зла, ніж ці пристрасті. Тому той, хто не хоче зовсім загинути, повинен з нею мужньо боротися. Якби тобі самому випало бути винуватцем горя твого батька, тоді дійсно варто було б тобі боятися і тремтіти, як винуватцю такого нещастя. Але коли він сам захоче віддавати себе крайньому засмученню, тоді тобі немає до них жодного діла, і залишається тільки співчувати батькові.

Водночас ми не знаємо, як він сприйме цю звістку. Часто багато чого відбувалося протилежно очікуванням. Хоч це, звичайно, буває не так рідко, але в цьому випадку це і природно, і досить можливо. З чого ж це видно? Твій батько багато піклується про побічних дітей, і така любов до них може затемнить його скорботу щодо тебе, тому не муч себе даремними тривогами. А коли треба печалитися за батька, то це з приводу його божевільної марнотратності, бенкетів, гордості, жорстокості, теперішнього блудного життя. Невже, на твою думку, при житті дружини, вашої матері, мати зв’язок з іншою жінкою і народжувати дітей від беззаконного співжиття — це мале зло? Ось це явне, що веде до поганого кінця, це гідне нарікання і сліз. А те, що станеться через тебе, то, може, буде зле, а, може, і не зле. Терпіти справжні муки через невідомість майбутнього — надто безрозсудно.

Припустимо навіть, що вістка про тебе буде сприйнята (батьком) з великим обуренням. Але воно закінчиться дуже скоро і згасне ще до того, як добре розгориться, оскільки людина, яка настільки віддана насолодам, заклопотана багатьма справами, яка годує нахлібників і підлесників і горить такою пристрастю до жінки, від якої має напіврідних вам братів, якщо і зверне увагу на тебе, то незначну і ненадовго. Про це я знаю не тільки з того, що мною сказане, але і з того, що колись було. Я знаю, добре знаю, що твій батько колись тебе дуже любив і вважав твого голову дорожчою понад усе. Але коли ти вступив у чернече життя, він погасив усю цю любов, визнав твій вчинок ганебним і невартим знатності предків та говорив, що ти зганьбив його честь. Якби його не втримувала сила природи, він, можливо, навіть і відрікся б від тебе. Отже, якщо слова ці не виявляться надто необдуманими, я думаю, що він навіть радий тому, що сталося з тобою, вважаючи, що ти терпиш кару за те, що рішуче відмовився від його поради, хоч він часто застерігав тебе і хотів відвернути від цього суворого життя.

4. Ось що я можу сказати про батька та твоє побоювання за нього. І цього, я думаю, досить для того, щоб розвіяти весь твій страх з цього приводу.

Але ти говорив, що головна біда в тому, що ти не можеш сподіватися на майбутнє і не знаєш, чи буде кінець твоєму стражданню, чи той, хто вступив з тобою в цю боротьбу, захоче боротися з тобою до смерті. Щодо цього і я не можу сказати нічого певного, і не можу ручатися за майбутнє. Однак я добре знаю і хочу, щоб і ти переконався в тому, що все, що б не сталося, буде нам на користь. Якщо ти будеш мати таке переконання, то скоро відженеш від себе і те, що називаєш вершиною своїх нещасть.

Крім того, треба мати на увазі й те, що час нагород і вінців — це вік майбутній, а тепер — час боротьби і подвигів. Це хотів пояснити нам блаженний Павло, кажучи: «Тому я біжу не так, як на непевне, б’юся не так, щоб тільки бити повітря; але приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 26–27). Коли ж він наблизився до кончини, тоді промовив наступні блаженні слова: «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди» (2 Тим. 4, 7–8), висловлюючи, що коли ми хочемо насолоджуватися вічним спокоєм і незлічимими благами, тоді все наше життя має бути проведене в боротьбі і трудах. Якщо ж хтось із байдужих захоче насолоджуватися і цими задоволеннями і тими нагородами, які приготовлені для тих, що трудилися, той сам себе обманює і зваблює. Як між борцями той, хто під час боротьби шукає спокою, знаходить для себе назавжди ганьбу і безслав’я, а той, хто у боротьбі мужньо переносить усі труднощі, отримує від глядачів вінці, славу і похвалу як під час боротьби, так і після її завершення.

Так і в нас. Хто час трудів робить часом спокою, той буде стогнати, скреготати зубами і терпіти крайні муки тоді, коли потрібно буде заспокоїтися вічним спокоєм. А хто тут смиренно переносить скорботи, той і тут, і там буде сяяти і насолоджуватися славою безсмертною і істинною. Якщо в життєвих справах людина, яка робить щось невчасно, тому не отримує того, чого прагнула, і зазнає численних прикрощів, то тим більше відчує це на собі той, хто не знає встановлених часів у справах духовних. Христос сказав: «У світі зазнаєте скорботи» (Ін. 16, 33). Блаженний Павло сказав: «Та й усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані» (2 Тим. 3, 12), маючи на увазі не тільки гоніння від людей, але й підступи демонів. Іов сказав: «Спокусою є життя людини на землі» (Іов. 7, 1).

То чому ти нарікаєш, терплячи скорботи під час скорбот? Нарікати потрібно було б тоді, якби ми час, який Христос назвав би часом скорбот, перетворили на час насолоди і спокою. Якби тоді, коли нам заповідано подвизатися і трудитися, ми віддавалися лінощам, якби ми йшли широкою дорогою, тоді як Він велів іти тісною, за це нам неминуче треба було б терпіти кари у тому віці. Але що сказав би ти, кажеш, про тих, котрі і тут ідуть широкою дорогою, і там будуть спочивати? Хто ж ці люди? Я вірю тільки словам Христа, Який говорить, що «вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя» (Мф. 7, 14). А що тісною дорогою ніколи не можна йти так, як широкою, це, звичайно, знає кожний. Якщо на світських змаганнях ніхто не отримував вінця без трудів, хоч своїми супротивниками мають таких же людей, то як ми, коли проти нас борються лукаві сили, можемо перемогти їхнє божевілля без скорботи та утисків?

5. Але навіщо нам доводити це умовисновками, коли можна вдатися до блаженних і доблесних подвижників, які жили в попередні часи? Пригадай усіх, що прославилися в ті часи, і побачиш, що всі вони досягли сміливості перед Богом через скорботи. Насамперед, якщо хочеш, звернемося до сина первоствореного, агнця Христового, Авеля, який не зробив ніякого зла, однак зазнав того, чого зазнають найбільші грішники. Ми терпимо спокуси як кару за гріхи, а цей праведник страждав не за будь-що, а за те, що був праведний. Поки він нічим великим не відрізнявся, брат був прихильний до нього, а коли прославився своєю жертвою, тоді Каїн, осліплений заздрістю, не зглянувся навіть на природу.

Звідки ти знаєш, що не ця причина і тепер підняла проти тебе диявола, і чи не слава твого життя викликала його на цю боротьбу? Якщо ти глузуєш з цих моїх слів, хвалю тебе за смиренну мудрість, однак так думати не перестану. Якщо Авель догодив Богові, принісши жир, то тим більше той, хто посвятив Богові не дещо зовнішнє, а всього себе, міг налаштувати проти себе ворога. А Бог попустив йому напасти на тебе так само, як і тоді Він не перешкодив звершитися вбивству, а дав праведникові потрапити до рук убивці, і не врятував того, хто зазнав смерті заради Нього та Його слави. Він не хотів, щоб зменшилися вінці Авеля, тому і попустив йому дійти до кінця.

— Але, — скажеш ти, — хіба смерть — це кара? О, якби і я тепер зазнав такої кари!

Це, улюблений, ти говориш тепер, а колись смерть здавалася найтяжчою понад усе і болючішою за будь-яку кару. Тому і за Мойсеєвим Законом ті, що вчинили найбільший і непрощенний гріх, піддавалися цій карі. І за законами світських (язичницьких) законодавців ще й тепер усі, викриті в найбільш мерзенних злочинах, отримують саме цю кару. Водночас цей праведник постраждав так само, як і беззаконники, чи навіть набагато тяжче, бо отримав удар від руки брата.

А що Ной? 1 він був праведним і досконалим, і серед загального розбещення один догодив Богові, тоді як інші ображали Його. Однак і він зазнав незлічиму безліч скорбот і то важких. Він не помер так скоро, як Авель, і не зазнав того, що тобі може здаватися легким, а пережив довге життя, і впродовж багатьох літ жив ніскільки не краще за тих, котрі носять тягарі і постійно виснажуються нестерпним тягарем. Я зараз конкретніше поясню тобі це, сказавши попередньо наступне. Цілий рік Ной жив ніби у в’язниці, у в’язниці незвичайній і страшній. Не буду говорити про безліч звірів і плазунів, з якими жив він стільки часу, ув’язнений у такій темряві. Що, думаєш, терпів він від гуркоту грому, від шуму дощів? Нижня безодня відкрилася, верхня падала, а всередині ковчега сидів він із синами. Хоч він міг бути впевненим, що потоп закінчиться, але через надзвичайність того, що відбувалося, перш за все ціпенів від страху. Якщо ми, маючи доми, міцно побудовані на землі, і живучи в містах, падаємо духом і бентежимося, коли побачимо, що дощ ллє трохи сильніше звичайного, то що відчував він, знаходячись один усередині ковчега і бачачи жахливу безодню та всілякі види, що в ній загинули? Душу може прийняти жах, коли одне місто чи навіть один будинок під час повені гине в хвилях, а коли терпить це весь світ, то й вимовити не можливо, в якому стані знаходився той, хто носився серед такої повені.

І цілий рік він був у такому страху. Коли ж потоп припинився, то хоч страх зменшився, але збільшилася його печаль. Щойно вийшовши з ковчега, він зустрів іншу бурю, не меншу від першої, коли побачив велику пустелю, насильницьку смерть, тіла загиблих змішані з мулом і брудом, і всі разом — і люди, й осли, і більш нижчі тварини зариті в одну найжалюгіднішу могилу. Хоч загиблі під час потопу були великими грішниками, однак Ной був людиною і співчував тим, які мали однакову з ним природу. Так і Єзекіїль, хоч був праведним і знав, що ізраїльтяни грішніші за всіх, однак, коли бачив, як вони, зранені, падають, також співчував і плакав, хоч Бог наперед відкрив перед ним усе їхнє безчестя і дав можливість бачити це власними очима для того, щоб він, коли побачить їх, як вони будуть каратися, мужньо переніс це горе. Але й після наданого йому такого полегшення він жалівся і, впавши, волав: «О, Господи Боже! невже Ти погубиш весь залишок Ізраїля?» (Єз. 9, 8). І це було з ним не тільки одного разу, але й іншого разу, коли він бачив смерть Єхонії.

Так і Ной, хоч знав про незлічимі злочини сучасників, однак він не був більш мужній, ніж Єзекіїль чи Мойсей. Мойсей не раз страждав так, як і пророк, бо, коли бачив, що ті, котрі згрішили, мусять терпіти покарання, переживав і тужив більше за покараних. Але за Ноя і лихо було жахливіше, бо така смерть, яка сталася за нього, була єдиною. Потім, коли Ной був настільки пригнічений великим лихом: самітністю, жалем за єдиноплемінниками, безліччю загиблих, видом їхньої смерті, запустінням землі і, коли його печаль з кожного боку надзвичайно збільшувалася і зростала, тоді ж він зазнає ще й образи від сина — образи нестерпної, дуже ганебної і досить скорботної. Наскільки образи від друзів тяжчі за образи від ворогів, настільки образи від дітей нестерпніші за образи від друзів. Так, коли батько побачить, що той, кого він породив, кого виховав, кого вивчив, для кого переніс безліч скорбот, трудів і турбот, веде себе з ним образливіше за всіх, — коли він це побачить, то не в силі буде перенести велику душевну скорботу. Образа навіть для людини простої сама по собі нестерпна, але коли вона завдана власними дітьми, то може довести ображеного навіть до нестями. Настільки вона важка!

Водночас май на увазі не тільки цю образу — через неї можеш побачити й те, як той, що образив, поводився з Ноєм раніше. Якщо Хам, ще маючи перед собою страшну подію, щойно звільнившись з такої в’язниці і ще бачачи горе всього світу, цим не напоумився, а образив того, кого взагалі не можна було ображати; якщо він не виправився ні смертю такої безлічі людей, ні спустошенням землі, ні гнівом Божим, ні будь-чим іншим з тодішніх подій, то яким він був до потопу, коли було багато такого, що захоплювало його до гріха?

Так, тоді через цього (сина) та інших людей праведник витерпів більш жорстоку бурю, ніж та, що була під час потопу. Під час потопу його оточувало тільки безліч води, а до потопу він з усіх боків був оточений безоднею гріхів та підступом злих людей, що бентежили його сильніше за хвилі. Залишившись один серед такої безлічі беззаконників і нечестивців, він хоч не терпів від них жодного лиха, однак зазнав чимало глузувань і знущань, якщо не на початках, то тоді, коли говорив їм про ковчег і майбутні лиха. А як такі глузування можуть обурити душу, про це може засвідчити нам той, хто був освячений від утроби матері і через це навіть хотів відмовитися від пророцтва. «І подумав я, — говорить (Єремія), — не буду я нагадувати про Нього» (Єр. 20, 9).

Крім того, скільки засмучення, скільки печалі завдало Ноєві й те, що не було ще нікого такого, як він ані душею, ані життям! Мало цього: він витерпів чимало скорбот і через співчуття своїм сучасникам. Хіба праведники переживають тільки тоді, коли бачать грішників помираючими, а коли бачать, як вони грішать, хіба не скрушуються? Ні, в останньому випадку вони засмучуються набагато більш, ніж у першому. І про це можна добре довідатися у пророків. Один з них гірко волав: «О, горе мені!…Не стало милосердних на землі, немає правдивих між людьми» (Мих. 7, 2). А інший говорив до Бога: «Для чого даєш мені бачити злодійство і дивитися на біди?» (Авв. 1, 3). І сильно печалячись над гнобленими, плакали: «І залишаєш людей, як рибу на морі, як плазунів, у яких немає володаря» (Авв. 1, 14).

Якщо так було тоді, коли існували і закони, і начальники, і судилища, і священики, і пророки, і покарання, то уяви, до якої міри поширювалися всі пороки за Ноя, коли людей ніщо не втримувало. Водночас, людське життя у гріхах продовжувалася недовго, років сімдесят-вісімдесят, а тоді воно продовжувалося до шестисот років і більше. Крім усього сказаного, скільки трудів він мусів понести, проходячи таким довгим шляхом і намагаючись за такий тривалий час ніскільки не спокуситися при багатьох перешкодах, що зустрічалися? Що я говорю: багатьох, коли таким був увесь шлях, увесь, від краю землі до краю складався зі скель і терня, диких звірів і смороду, зарази і холоду, і лиходіїв?

Справді, легше йти найглибшої ночі по вузькій стежині, ніж дорогою чеснот у ті часи: скільки було людей, що намагалися спокусити Ноя на його шляху! Коли всі можуть робити все, що захочуть, і тільки один іде протилежним шляхом, — як він може дійти до кінця, коли всі тіснять і тягнуть його назад? А як важко вести життя доброчесне серед багатолюдності, це доводять ті, що поселилися в пустелях у даний час, коли, з благодаті Божої, скрізь можна бачити добре життя, єдність і немалу любов один до одного. Тоді ж цього не було, а всі ставилися до Ноя навіть лютіше за диких звірів.

6. Що може бути більш скорботне, більш трагічне за таке життя? Я обіцяв показати, що стан Ноя був нічим не кращий від стану тих, котрі постійно носять тягарі і ніколи не мають спочинку. Однак моє слово зробило набагато більше, відкривши нам, що стан Ноя був не тільки нічим не кращий, але набагато тяжчий від їхнього стану.

Багатьом здається, що Авраам прожив увесь час щасливо, через що й привикли порівнювати з ним тих, котрі благоденствують і щасливі у всьому. То ж погляньмо, що з ним було. На мою думку, він набагато і від Ноя, й Авеля… але краще промовчу, поки не дасть нам відповідь сам розгляд подій. Що було з ним у Персії, і чи траплялося з ним щось трагічне до сімдесяти років його життя, точно знати цього не може ніхто. І блаженний Мойсей не написав нам історії цього часу, а, опустивши всі ці роки його життя, почав оповідання вже з наступних років. А що ймовірно, й Авраам страждав так само, як Ной, коли хотів жити благочестиво серед безлічі нечестивців та іноплемінників, це не так приховано, як усе інше, і це можуть легко зрозуміти навіть досить нерозумні люди.

Однак облишмо поки що і це. Почнемо з переселення Авраама, поглянувши насамперед, як далеко земля халдеїв від Палестини, яким був стан доріг, якими були взаємини між людьми, яким був суспільний устрій. З того, що праведник швидко послухався, не потрібно тепер робити висновка, що сама справа була легкою, і з того, що Мойсей розповів про подію стисло і коротко, не потрібно робити висновка, начебто і сама справа такою ж короткою, як слова. Сказати й описати це легко, не так легко зробити, навпаки, дуже важко.

Отже, про довжину шляху і про те, якою є віддаль між цими країнами, могли б точніше сказати ті, котрі б звідти прийшли до нас, якщо тільки такі є. Але ми ні з ким із них не бачились, а, зустрівшись із одним знайомим у сусідній країні і спитавши, скільки часу він мусів провести в дорозі, почули, що тридцять п’ять днів. Однак він сказав, що Вавилона не бачив, а чув від тих, котрі там були, що звідти є ще інший, удвічі довший шлях. Такою віддаль була тоді, такою вона є і зараз. Але тодішній стан доріг був не таким, як тепер. Нині на дорозі часто зустрічаються заїжджі двори, міста і селища, мандрівник може зустрічатися з багатьма подорожніми, а це щодо безпеки не менш важливо, як заїжджі двори, міста і селища. Водночас градоначальники, вибравши у країні мужів, що відзначаються тілесною силою і вміють управлятися з дротиком та пращею так, як стрільці зі стрілами і списники зі списами, і, поставивши над ними начальників, звільнили їх від будь-якої іншої справи і довірили тільки охорону шляхів. А потім придумали й іншу, більш надійну міру безпеки: облаштувавши при дорозі на відстані тисячі кроків одне від іншого житла, поселили там нічних сторожів, які своєю пильністю і наглядом стали чималою перешкодою для нападу лиходіїв.

За Авраама цього не було: ні частих селищ, ні міст, ні заїжджих дворів, не часто можна було побачити постоялий двір чи супутника, чи щось інше, подібне, не кажу вже про стан доріг і мінливість вітрів, хоч без того і ці незручності можуть завдати подорожнім чимало неприємностей. Це можуть засвідчити ті, котрі, маючи вози і запряжних тварин, не насмілюються і на них відправлятися по звичайній дорозі, якщо наперед не вимостять її камінням і, засипавши вибоїни від потоків, таким чином не вирівняють її. Тоді ж дорога була більш пустинна, ніж безлюдні місця, більш непрохідною, ніж гори, більш небезпечною, ніж рови та скелі. Але я ще не сказав про найважливішу незручність: про те, якими були взаємини між людьми, що спричиняло незрівнянно більші труднощі, ніж сама дорога, оскільки всі були поділені на народи чи навіть на міста. Тоді було не так, як тепер, що одна влада простягається на значну частину світу, всі підкоряються одній людині і керуються одними законами. Але як одне тіло, розсічене на багато частин, так розділений був тоді рід людський. І праведникові необхідно було міняти одних ворогів на інших, заледве тікав від одних, як тут же потрапляв на інші, позаяк в одному місці було багато начальників, в іншому — безвладдя.

Що може бути важчим від такого життя? Однак Авраам боявся і тремтів не за себе тільки, але й за батька, і за дружину, і за племінника. Не меншою була в нього турбота про слуг навіть тоді, коли вони були вдома, а тим більше, коли їм часто приходилось бути на чужині. І якби він точно знав, де закінчиться його мандри, то його клопоти не були б такими нестерпними. А тепер, почувши просто і невиразно про землю, не про ту чи іншу, але «яку Я покажу тобі» (Бут. 12, 1), він думкою обходив усі країни і відчував у душі чимале збентеження, оскільки ніде не міг зупинитися думкою, а мусів стосовно багато чого сумніватися і переживати. Міг він думати, що ніде аж на край світу, до самого океану. І хоч не пройшов усієї землі, однак переживання щодо такої подорожі терпів. У душі він був готовий не тільки до Палестини дійти, але йти скрізь, хоч би йому наказано було пройти весь світ чи навіть іти на острови, що знаходяться поза нею. Якщо ж невизначеність повеління змушувала очікувати і на те, і на цілком протилежне, то і це було важким. Для того, хто має витерпіти щось важке, набагато легше конкретно знати, що він зазнає і до чого готуватися, ніж скрізь носитися з думками і чекати чогось то сприятливого, то несприятливого, і ні на що твердо не надіятися, але однаково не довіряти як тому, так й іншому.

7. Так було з Авраамом до його прибуття в обітовану землю. Коли ж він досяг Палестини і сподівався нарешті заспокоїтися, тоді в самій пристані знайшов ще більшу бурю. Не легко, навпаки, дуже важко буває, коли хтось подумає, що його прикрощі закінчилися і він уже звільнився від них, а тому може відкласти всякі турботи та піклування, і раптом буде змушений знову почати боротьбу з неприємностями. Хто очікує нещасть, той легше може перенести їхній прихід. А хто заспокоївся й відійшов від турбот, той, якщо знову з ним трапиться щось подібне, обурюється і легше впадає у скорботу з двох причинах: через несподіваність нещастя і через те, що вже відкинув усяку турботу й обережність.

Отже, яка буря спіткала Авраама? Тоді в Палестині був настільки сильний голод, що Авраам тут же піднявся звідти і пішов до Єгипту. Прийшовши туди з надією знайти порятунок від лиха, він тут, опинившись перед крайньою небезпекою, зустрів лихо ще тяжче, ніж голод. Тоді його охопив такий страх, що зважився навіть на те, що для всіх чоловіків найбільш нестерпне — це наруга над їхніми дружинами. Він дійшов тоді до такої крайності, що вдався навіть до лицемірства, а що може бути тяжче за це? Що, думаєш, було в нього на душі, коли він примушений був радити своїй дружині таке: «Я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе, то скажуть: це дружина його; і вб’ють мене, а тебе залишать живою; скажи ж, що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива душа моя через тебе» (Бут. 12, 11–13)?

Ці слова сказав той, хто задля Бога залишив і батьківщину, і дім, і друзів, і родину, і все інше в домі, і переніс такі прикрощі і стільки трудів за тривалий час своєї подорожі. Однак він не сказав тоді нічого на кшталт: «Бог покинув мене, відвернувся, і позбавив Свого Провидіння». Ні, він усе витерпів мужньо і з вірою. Хто мав би найбільше розлютитися, коли б його дружина піддавалася крайній нарузі, той усіляко намагався б, щоб наруга не стала явною. А з яким засмученням та прикрощами воно поєднане, зобразити словом це неможливо, але це знають ті, що мали дружин і пережили неспокій ревнощів. Свідчить про цю пристрасть і Соломон, коли говорить: «Тому що ревнощі — лють чоловіка, і не пощадить він у день помсти, не прийме нікого викупу і не задовольниться, скільки б ти не примножував дари» (Притч. 6, 34–35); і далі: «Міцна, як смерть, любов; люті, як пекло, ревнощі» (Пісн. 8, 6).

Якщо ж так запалюється той, хто ревнує, то чи не є нещасливішим за всіх той, хто потрапив у таку прикрість, що змушений навіть улещувати того, що ображає, і всіляко намагатися, щоб перелюбник, якому варто було б мстити, належно скористався його дружиною?

Коли закінчились і ці нещастя, то з’явились інші: за голодом прийшла війна. Не кажу вже про сварку між пастухами і розлуку з племінником, хоч і це, якщо порівняти з іншими обставинами, могло заподіювати (Авраамові) чимале засмучення. Коли Лот, врятований ним, отримавши стільки добра, через що мав би у всьому уступити йому і покарати своїх пастухів, а цей чоловік, користаючись наданим йому вибором, бере собі досить плодючі землі, а йому залишає пустинні місця, то хто зміг би легко пережити це? Кажу не про втрату, а про те, що той, хто проявив повагу, сам зазнає зневаги й отримує гіршу частину, а це гірше за будь-яку втрату. Але все це я тепер опускаю, бо мова в нас іде про патріарха, а не про кого-небудь зі звичайних людей.

8. Отже, після голоду прийшла війна з персами, й Авраам змушений іти проти них не на самому початку, коли обидві сторони були ще в силах, а тоді, коли всі союзники тікали, перемога за ворогами і ніхто вже не міг чинити їм опір, оскільки одні були повністю розбиті, інші заховалися, а деякі опинилися в них у неволі. Однак ніщо не втримало Авраама вдома. Обтяжений сильною скорботою від того, що трапилося, він пішов розділити горе з переможеними, наражаючи себе на явну смерть. Бо вступати в бій з таким численним військом, маючи в себе триста з лишком домочадців, можна було хіба що, як розраховуючи і зважуючись на полон, катування і незчисленні смерті.

Отже, він пішов з готовністю випробувати лютість варварів, але коли був урятований Божим людинолюбством і повернувся зі здобиччю і родичем, то знову мусів оплакувати власне горе, — маю на увазі бездітність і те, що в нього не було спадкоємця. Якщо ти тільки тепер почув, як він скаржиться перед Богом і говорить: «Що Ти даси мені? Я залишаюся бездітним» (Бут. 15, 2), то не подумай, начебто він тільки тепер відчув це горе. Ні, ця турбота і прикрість увійшли до дому праведника разом з його молодою дружиною, а то й раніше дружини. Зазвичай усі ми, як тільки почнемо радитись і говорити про шлюб, тривожимося всіма поєднаними з ним турботами, серед яких найголовніша — це діти, і побоювання бездітності з того дня тривожить наші душі. Якщо станеться так, що після шлюбу мине один рік чи два, чи навіть три (без дітей), то засмучення підсилюється, а надія на радість слабшає. А коли мине ще більше часу, тоді надія зовсім покидає нас, і душею опановує засмучення, яке затьмарює всі задоволення від життя і не дозволяє насолоджуватися нічим.

Отже, якби з Авраамом не трапилося жодного з тих численних нещасть, усе було б за його бажанням, то тільки засмучення від бездітності, що супроводжувало його зі всіма подіями в житті, могло затьмарити і знищити всяку благодушність. Божа обітниця прийшла вже в глибокій старості, коли природа вже не давала надії (на народження дітей), а весь попередній довгий час він проводив у переживанні і прикрості. І чим більш бачив, як примножувалося його багатство, тим більше тужив, не маючи спадкоємця. А що, думаєш, він пережив, коли почув: «Нащадки твої будуть мандрівниками в землі не своїй, і поневолять їх, і будуть гнітити їх чотириста років» (Бут. 15, 13)? А кого не кинуло б у крайнє засмучення те, що дружина тут радить Авраамові взяти її служницю, а потім, коли він узяв, дорікає і скаржиться, призиваючи на нього Бога, і змушує вигнати ту служницю, що розділяла з ним ложе і готувалася народити йому сина? Кому це здається маловажним, той нехай згадає, що від цього руйнувалися цілі доми, і подивується праведникові. Він хоч і мужньо переносив усе зі страху Божого, однак був людиною і від цього страждав і мучився.

Потім служниця повертається в дім господаря і народжує йому побічного сина, і Авраам стає батьком після такого тривалого часу. Ця подія принесла йому деяке задоволення, але й водночас ще більше засмучення. Побічний син нагадував йому про законного і збуджував ще сильніше бажання мати такого сина. Він думав, що слова: «Не буде він (домочадець) твоїм спадкоємцем, але той, хто народиться з лона твого» (Бут. 15, 4), були сказані про Ізмаїла, бо ще нічого не було сказано про Сару.

Коли ж нарешті він отримав конкретну обітницю про Ісаака і визначений був час його народження, то перш ніж устиг він насолодитися цією надією, навели на нього велику хмару суму нещастя содомлян. А що ці нещастя значною мірою стривожили праведника, це зрозуміло кожному із його слів та молитви, яку він підніс до Бога за содомлян. А коли побачив, як пролився той жахливий дощ і раптом усе перетворилося на порох і попіл, то опинився у нестямі. Коли ми, бачачи здалеку палаючі будинки, тривожимося і падаємо духом від печалі і страху, то що пережив він, коли бачив, як цілі міста і селища разом з жителями палали не звичайною, а дивною і жахливою пожежею? Тож, чи не були ці страждання праведника подібні до морських хвиль, що безупинно накочуються одна за другою? Як там, коли одна хвиля ще не зникла, вже піднімається друга, так було і впродовж життя цього праведника.

Ледь уляглися нещастя Содому, як цар герарський намагався вчинити із Сарою таке ж безчестя, як фараон. І знову дружина змушена була вдатися до сумного лицемірства, і безчестя справді було б їй завдано, якби знову не перешкодив Бог. Коли ж і син рабині, і дружина, і весь дім раділи народженню законного сина, тільки праведник серед такої радості мусів засмучуватися і переживати, будучи змушений вигнати наложницю разом із її сином. Бо хоч Ізмаїл був і побічним сином, від служниці, але його незаконність ніскільки не зменшувала в Авраамі природної прихильності до нього, і низьке походження матері не послаблювало звичного почуття у батьківському серці. Про це можна дізнатися із самої Біблії. Муж сильний і мужній, який зважився власними руками заколоти єдинородного (сина), тужив, коли дружина зажадала, щоб він вигнав Агар. І він не поступився б і не послухався б Сари, хоч би вона тоді зі ще більшою сміливістю та (наполегливістю) говорила йому, якби не спонукав його до цього страх Божий.

Отже, коли почуєш, що Авраам за Божим велінням вислав служницю із сином, не думай, що його скорбота припинилася (це було неможливо), але подивуйся тій великій покірності, з якою він, хоч і мучився від жалю, не противився Богові, а вислав дитя з матір’ю, не знаючи навіть, куди вони підуть. Він усе переносив і терпів зі скорботою, бо не був вище за природу.

9. Те ж саме пережив Авраам і через сина законного. Нехай ніхто не говорить, що він не переживав і не страждав як батько, і нехай не відбирає в нього найвищу похвалу, бажаючи надміру показати його смирення. Ми бентежимося й уболіваємо, а часто й плачемо, коли бачимо, як через площу ведуть на смерть людей, викритих у ганебних справах, які тривалий час вели таке життя, і водночас, яких ми не знаємо і ніколи не бачили. Як же міг не відчувати людської скорботи той, кому велено було свого сина, законного, єдиного, народженого після всіх сподівань, після такого тривалого часу й у найглибшій старості (від чого любов сильніше розгорається), — цього сина, ще юного, заколоти власними руками і принести у всепалення? Що може бути смішніше за заперечення цього?

Якби він був каменем, чи залізом, чи адамантом, то й тоді чи зміг би він не журитися і не зворушуватися красотою сина (який був у самому розквіті), мудрістю слів і благочестям його душі? Він запитав батька: «Ось вогонь і дрова, де ж агнець?» І почув, що «Бог угледить Собі агнця для всепалення, сину мій» (Бут. 22, 7–8), і більше ні про що не запитував. Бачив, як батько зв’язує його і не противився. Був покладений на дрова, і не зіскочив. Бачив ніж, що заноситься над ним, і не стривожився! Що може бути благочестивіше за цю душу? Хто ж ще насмілиться сказати, що Авраам від усього цього ніскільки не страждав? Якби йому необхідно було принести в жертву ворога і неприятеля, якби він був звіром, то й тоді чи міг би він звершити це без скорботи? Ні, ні! Не приписуй праведникові такої жорстокості. Він тужив і переживав. «Бог, — говорив він, — угледить Собі агнця для всепалення, сину мій» (Бут. 22, 8). Чи бачиш, яка жалість криється в цих словах? Однак він стримував і придушував скорботу, і все робив з такою готовністю, з якою робили б люди, які не зустрічають нічого такого, що б їх утримувало.

Отже, принісши свого сина в жертву (бо він заколов його у своїй уяві), він повертає його матері здоровим і неушкодженим, а вона, прийнявши сина і не встигши достатньо натішитися ним, покидає життя. І це неабияк засмутило Авраама. Хоч вона жила з ним упродовж тривалого часу, однак це ніскільки не допомагало йому легше перенести горе, навпаки, спричиняло ще більшу тугу. Бо ми особливо прив’язуємося до тих, котрі довго жили з нами і проявили до нас чимало доказів своєї дружби і доброчинності. А що це справді так, довів сам патріарх своєю тугою і плачем за Сарою. А що сказати про його турботи про сина, дружину та його (зведених) братів і все інше? Кожний, хто захоче вникнути у ці подробиці, побачить, що життя праведника було набагато прикрішим і було сповнене набагато більшими турботами, ніж його зображено тепер. У Писанні сказало тільки про найголовніше, а все інше, що зазвичай буває у щоденному домашньому житті, де безліч слуг, і чоловік, і дружина, і діти, і турбота про всілякі справи, надане нашому уявленню.

Так, скажеш, але в кожній із цих прикрощів Авраам мав найбільшу відраду в тому, що він терпів усе це заради Бога. Саме це може бути втіхою і для тебе. Тебе спіткала спокуса не з чийогось попущення, а з Божого. Якщо злі демони, без Його дозволу, ніколи не насмілювалися напасти на свиней, то тим більше на твою дорогоцінну душу (Мф. 8, 30). Тому, як Авраам отримав велику нагороду за те, що все терпів переносив і з вдячністю, то й за це отримаєш нагороду і ти, тільки, якщо не будеш впадати у відчай та нарікати, а за все дякувати людино-любному Богові. І блаженний Іов так витерпів усе, що з попущення Божого було йому перетерпіти. Але вінець він отримав не тільки за те, що перетерпів, але й за те, що мужньо вистояв проти всіх прикрощів, і всі ми дивуємося не тому, що диявол позбавив його всього, а тому, що Іов «у всьому цьому не згрішив і не промовив нічого нерозумного про Бога» (Іов. 1, 22).

10. Згадавши про Іова, я хотів викласти у своєму слові і його довготривалі скорботи і надзвичайність страждань. Але, щоб не робити розмову занадто затяжною, переходжу до Ісаака. А ти, якщо хочеш достеменно довідатися про те, що трапилося з Іовом, візьми в руки його книгу, вникни в безодню його нещасть і в них знайдеш чималу втіху для своїх. Хоч цей праведник і набагато кращий нас, але він і боровся з набагато більшою силою, бо і лукавий з особливою силою повстав проти нього. Однак подвиги визначаються не мірою спокус, а значущістю діянь. Отже, хоч твій нинішній подвиг і менший, але це ніскільки не може зменшити твоїх вінців. Так і той, що приніс два таланти, приніс не менше за того, хто приніс п’ять. Чому? Тому, що хоч прибуток був і не однаковий, але однакова старанність, тому як той, так й інший отримали однакову честь, почувши: «Увійди в радість господаря твого» (Мф. 25, 21).

Що ж Ісаак? Він не був посланий в далеку подорож, як батько, і не був змушений покидати свою землю, як той. Однак і він пережив найголовніше із прикрощів — страх бездітності. Коли ж за його молитвою це зло припинилося, його осягнув інший страх, більший, ніж попередній, бо не одне і те ж — боятися бездітності, чи втрати самої сутності дітонародження. Дружина його так мучилася під час родів, що для неї життя було гірше всякої смерті. Послухай, як вона сама про це говорить: «Якщо так буде, то для чого мені жити?» (Бут. 25, 22).

Пережив Ісаак і голод. Хоч до Єгипту не ходив, але й він зазнав того ж, чого ледь не зазнав там його батько, опинившись перед небезпекою через свою дружину. Водночас батька всі сусіди поважали, а його гнали, як ворога та ненависника, і не давали йому насолодитися плодами власних трудів, — сильно пригнітивши його, вони самі користалися з його трудів. Коли ж він знайшов собі друзів і побачив своїх дітей у зрілому віці, коли надіявся побачити в них велику розраду і мати добрих помічників на старості, саме тоді і опинився у крайній прикрості.

По-перше, старший син всупереч волі батька узяв собі дружину чужоземку, чим приніс у дім незгоду і сварку, і дуже засмутив його. Дружини сина завдавали Ісаакові та Ревецці безліч прикрощів, яких Писання не перелічило, а тільки вказало на них одним словом, сказавши, що «вони були тягарем для Ісаака і Ревекки» (Бут. 26, 35), даючи зрозуміти сказане самим, у кого вдома є одружені діти. Такі люди більше і краще за всіх знають, скільки зла буває, коли свекруха і невістка сваряться між собою, а особливо, коли обидві живуть в одному домі. Це було постійне зло.

Крім того, спіткала сліпота. А яке це велике лихо, знають тільки ті, котрі самі страждають від неї. Потім пішло непорозуміння з благословенням сина, що так уразило душу Ісаака, що викликнув з більшою гіркотою, ніж сам потерпілий від обману, і виправдувався перед ним, і говорив, що зробив цю несправедливість не добровільно, а будучи обманутим. А наступні події були подібні на театральну трагедію і представляли драму із життя фівських юнаків1. І тут старший брат, незважаючи на старість і сліпоту батька, вигнав з дому молодшого, і якщо не вчинив убивства, як (син Едипа), то цьому перешкодила мудрість матері. Ісав також погрожував Якову убивством і очікував тільки смерті батька. Але мати, довідавшись про це і розповівши батькові, врятувала молодшого від рук старшого, і (батьки) мусили спонукати до втечі того, хто був слухняний і шанобливий до них, а того, котрий був злим і робив їхнє життя нестерпним (це говорить сама Ревекка), постійно утримували біля себе.

Отже, коли пішов той, який завжди жив у наметі (він був «людиною лагідною, — сказано про Якова, — що живе у наметах» (Бут. 25, 27) і постійно знаходився біля матері, як змушена була Ревекка горювати і плакати, постійно згадуючи про сина і дивлячись на чоловіка, що був нічим не кращий за мерця, і через старість, і через хворобу? І якою скорботою був пригнічений старець, що мусів оплакувати прикрощі дружини разом зі своїми власними? Коли Ревекка наблизилася до смерті, то, не бачачи сина, який би стояв біля неї і плакав, закриваючі очі і стискаючи уста, що одягає її і піклується про все інше, — це для батьків здається сумнішим за саму смерть, — чого тільки не говорила вона, чого не вимовляла такого, що могло б пом’якшити навіть камінь? А Ісаак, дивлячись на неї, як вона помирала в такому стані, що міг відчувати в душі і тоді, і після її кончини?

11. Таким виявився той, котрий здавався нам найщасливішим. А життя Якова немає потреби розглядати докладно — його достатньо змальовують слова самого Якова. У розмові з фараоном, він сказав: «Малі і нещасні дні житія мого і не досягли років житія батьків моїх» (Бут. 47, 9), тобто я прожив життя дуже коротке і надто важке. Навіть без цих слів його прикрощі настільки відомі, що навряд чи хтось навіть із простих людей їх не знає.

Його дід, хоч і звершив далеку подорож, однак це було за велінням Божим, що приносило йому найбільшу втіху, а Яків залишив батьківщину, тікаючи від брата, який задумував проти нього підступи і замишляв убивство. Авраам ніколи не мав нестатку в необхідних речах, а Яків вважав за благо і щастя мати бодай одяг і хліб. Коли ж він врятувався (від брата), звільнився від прикрощів подорожі і прийшов до своїх родичів, то вимушений був працювати, хоч вихований був серед цілковитого достатку. Ти знаєш, що рабство гірке скрізь, але коли хто вимушений бути рабом у таких же, як сам, причому, ніколи не знавши чогось подібного і провівши всі попередні роки життя на волі і в достатку, тоді ця прикрість стає нестерпною. Однак Яків усе переносив мужньо. Послухай, як він сам розповідає про прикрощі свого пастушого життя. «Ти з мене стягував, — говорить він, — чи вдень що пропало, чи вночі пропало; я знемагав удень від спеки, а вночі від холоду, і сон мій тікав від очей моїх. Такі мої двадцять років» (Бут. 31, 39–41).

Це терпів той, хто вів не мандрівне життя, а постійно перебував удома, і після таких трудів і прикрощів, після завершення такого тривалого часу, він зазнав ще печального обману під час одруження. Якби він і не працював сім років, якби і не потерпів того, на що скаржився тестеві, якби навіть не любив його дочку, то тільки те, що йому була обіцяна краща, а замість неї дана гірша, яких прикрощів це завдало цьому блаженному, якого неспокою, якого засмучення? Інший на його місці так легко не переніс би цю образу, а зруйнував би весь дім тестя, заколов би себе разом з ним чи погубив би якимсь іншим чином. А Яків, як незлопам’ятний і довготерпеливий, не вчинив цього і навіть не замишляв приступити до цього, а, отримавши наказ працювати ще сім років, охоче послухався. Таким лагідним і скромним він був.

Якщо скажеш, що лагідності його вдачі сприяла любов до дівчини, то, погоджуючись зі мною, цим ще раз визнаєш надмірність його скорбот. Уяви, яку скорботу переживав він, коли не отримав надзвичайно милу дівчину, і, сподіваючись нарешті отримати її, вимушений був чекати ще сім років серед холоду, і спеки, і пильнування, і безупинних негараздів! Отримавши нарешті її і ведучи в тестя прикре і важке життя, він водночас страждав і від заздрості і вдруге постраждав через обман щодо отримання нагороди, у чому сам і викрив (тестя), коли сказав: «Ти десять разів переміняв нагороду мою» (Бут. 31, 41). Разом з тестем повставали проти нього і брати його дружин, навіть більше за тестя. Але найприкріше було те, що кохана дружина, заради якої він зважився працювати двічі по сім років, впадала в крайню зневіру, коли бачила, що її сестра народжувала, а вона не мала навіть надії на це, і від цього засмучення приходила до такої нестями, що дорікала і докоряла чоловікові, і просила смерті для себе, якщо не народить. «Дай мені дітей, — говорила вона, — а якщо ні, я вмираю» (Бут. 30, 1).

То що могло його втішити, коли найулюбленіша (дружина) так тужила, а її брати замишляли проти нього зло і всіляко намагалися довести його до крайньої убогості? Якщо неабиякої прикрості завдає навіть те, коли віднімають придане отримане за дружинами без труднощів, то чи може смиренно перенести таку втрату той, хто піддається небезпеці втратити те, що отримав власними трудами? Тому Яків, дивлячись, як його підозрівають і за ним підглядають, таємно пішов, як утікач. Що може бути більш скорботне?

Так, покидаючи зі страхом та ризиком і батьківський, і чужий дім, він як у тому, так і в іншому випадку неминуче впадав в однакову прірву. Утікши від брата, він прийшов до тестя, а зазнавши знову утиску від тестя, вимушений був зійтися з братом. І звершилися над ним пророчі слова, які Амос сказав про день Господній: «Те саме, якби хто вник від лева, і трапився б йому назустріч ведмідь, або якби прийшов додому й обперся рукою об стіну, і змія вжалила б його» (Ам. 5, 19). А що казати про страх, якого він зазнав, коли його наздогнав Лаван, і про скорботи під час подорожі, коли за ним ішло стільки отар та дітей? Коли ж йому необхідно було побачити обличчя брата, то чи не відчував він того, що, за словами поетів, відчувають ті, котрі дивляться на вигадану ними ж голову Горогони?2 Хіба не був він уже в такому стані, начебто наближався до смерті? Вислухай його слова і поглянь, який вогонь був у його душі. «Визволи мене, Боже, — говорить він, — від руки брата мого, від руки Ісава, тому що я боюся його, щоб він, прийшовши, не убив мене, і матерів з дітьми. Ти сказав: буду благодіяти тобі» (Бут. 32, 11–12). Хоч би Яків навіть весь свій попередній час провів щасливо, то яку тільки радість не вигнав би цей страх?

Однак у нього все життя, з того дня, коли він наперед умирав від страху, готуючись отримати благословення, перепліталося з нещасть і небезпек. І тепер його охопив такий страх, що навіть після зустрічі з братом, який повівся з ним лагідно і людинолюбно, він не став сміливішим і не переставав переживати. Коли Ісав переконував його піти разом з ним, він, ніби бажаючи звільнитися від якогось звіра, хвилювався і просив брата піти від нього. «Господар мій знає, — говорив він, — що діти ніжні, а дрібна і велика худоба у мене дійна; якщо погнати їх один день, то помре вся худоба. Нехай господар мій піде попереду раба свого, а я піду повільно, як піде худоба, що переді мною, і як підуть діти, і прийду до господаря мого у Сеїр» (Бут. 33, 13–14).

Трохи заспокоївшись від цих небезпек, він згодом знову зазнає іншого жаху, набагато більшого. Коли викрадена була дочка його, він спочатку був у скорботі через образу дочки. Але коли царський син зняв цю скорботу, давши обіцянку одружитися з Діною, і Яків схвалив цей намір, тоді Левій зі своїми спільниками порушив домовленість і, винищивши в місті всіх чоловіків, завдав своєму батькові такого жаху, що він навіть переселився звідти, оскільки проти нього збурилися всі. «І сказав Яків, — говорить Писання, — Симеону і Левію: ви обурили мене, зробили мене ненависником для усіх жителів цієї землі, для хананеїв і ферезеїв. У мене людей мало; зберуться проти мене, подолають мене, і знищений буду я і дім мій» (Бут. 34, 30). І справді сусіди неодмінно знищили б їх, якби людинолюбство Боже не приборкало їхню лють і не припинило ці лиха. «І був, — говориться в Писанні, — жах Божий на навколишніх містах, і не переслідували синів Якова» (Бут. 35, 5).

Що ж було після припинення цих прикрощів? Чи заспокоївся Яків? Ні, тоді осягло його найбільше зі всіх нещасть — смерть коханої дружини, передчасна і водночас насильницька. «Рахіль народила, — сказано в Писанні, — і пологи її були важкими. Коли ж вона страждала в пологах, повитуха сказала їй: не бійся, бо і це тобі син. І коли виходила з неї душа, бо вона вмирала, то нарекла йому ім’я: син хвороби моєї (Беноні)» (Бут. 35, 16–18).

Коли ж ще ця скорбота не загоїлася, примножив скорботу Рувим, зганьбивши ложе батька. Це було настільки важким для батька, що він навіть перед смертю, коли батьки бувають особливо поблажливими до дітей, проклинав сина, який до того ж серед інших синів був первістком, що є немаловажним у батьківській любові. Сила туги перемогла всі почуття і Яків, покликавши його до себе, сказав: «Рувиме, первістку мій! Ти — міцність моя і початок сили моєї, верх достоїнства і верх могутності; але ти бушував, як вода — не будеш мати переваги, бо зійшов на ложе батька твого, ти осквернив постіль мою, на яку зійшов» (Бут. 49, 3–4).

Коли ж підріс син улюбленої дружини, і Яків сподівався мати в ньому втіху у своїй тузі за нею, саме в цьому сині тоді готувалися для нього всілякі прикрощі. Брати, омочивши одяг Йосифа у кров і показавши батькові, завдали йому безліч скорбот. Він плакав не тільки через смерть сина, але й через те, як вона сталася. Багато було причин, які збурювали його душу: це був син улюбленої дружини, кращий серед усіх, найулюбленіший, саме у квітучому віці, ним посланий, і помер не вдома, не на постілі, і не біля батька, не сказавши і не почувши бодай щось, не звичайною для всіх смертю, а живцем роздертий лютими звірами так, що батько не міг навіть зібрати його останків і поховати в землі. І зазнав він цього не в юності, коли зміг би це пережити, а в глибокій старості. Це було найжалюгіднішим видовищем — бачити сивину, посипану попелом, старечі груди, оголені розірваним одягом, і безутішне ридання. «І роздер Яків одяг свій, — сказано в Писанні, — і одягнув веретище на стегна свої, й оплакував сина свого багато днів. І зібралися всі сини його і всі дочки його, щоб утішити його; але він не хотів утішитися і сказав: з печаллю зійду до сина мого в пекло» (Бут. 37, 34–35).

Здавалося, що душа його вже ніколи не зможе звільнитися від печалі. Коли почала заліковуватися ця рана, спочатку неабиякої печалі йому завдав голод, що осягнув усю землю. А потім сини, повернувшись із Єгипту, принесли полегшення від цього нещастя і водночас принесли й іншу печаль. І радість спасіння від голоду була потьмарена розлукою із сином Симеоном. Мало цього: від нього вимагали і Веніамина, який, після смерті дружини та сина, розтерзаного звірами, був для нього єдиною розрадою. І не тільки це змушувало його утримувати Веніаміна біля себе, але і його вік та можливі наслідки. «Не піде, — говорив Яків, — син мій з вами; тому що брат його помер, і він один залишився; якщо трапиться з ним нещастя на шляху, в який ви підете, то зведете ви сивину мою з печаллю в могилу» (Бут. 42, 38). Тому спочатку він відмовляв і говорив, що не відпустить Веніамина. Однак, коли настав сильний голод і відчувалася надзвичайна крайність, тоді він, хоч і дуже переживав, промовляючи: «Для чого ви зробили мені таке зло, сказавши тому чоловікові, що у вас є ще брат?» (Бут. 43, 6); — хоч і дуже тяжко страждав, промовляючи гіркі слова: «Йосифа нема, Симеона нема, і Веніамина взяти хочете? Усе це на мене!» (Бут. 42, 36), — хоч і плакав через те, що після Йосифа і Симеона хотіли відняти в нього і Веніамина, і говорив, що скоріше перетерпить усе, аніж відпустить цього сина, однак нарешті був переможений і сам своїми руками віддав його, сказавши: «І брата вашого візьміть і, вставши, підіть знову до чоловіка того. Бог же Всемогутній нехай дасть вам знайти милість у чоловіка того, щоб він відпустив вам й іншого брата вашого і Веніаміна: а мені якщо вже бути бездітним, то нехай буду бездітним» (Бут. 43, 13–14).

Так сильно долали Якова незлічимі прикрощі. І хоч внутрішньо він терзався, і число дітей його все зменшувалося, однак він переносив усе через надмірність (нових) ще більших прикрощів, бо через Симеона та Веніамина його охопила більша скорбота, ніж скорбота через Йосифа. Так, горе, яке поправити вже неможливо, хоч завдає воно нам великої скорботи, однак незабаром забувається, приводячи душу в стан безнадійності. А коли воно ще висить над нами, тоді не дає душі заспокоїтися перед невідомістю майбутнього, постійно підсилюючи й обновляючи в нас томління. Це може добре довідатися кожний від блаженного Давида, який плакав над сином, поки той був ще живий, а коли він умер, Давид перестав тужити. Коли ж слуги дивувалися і запитували його про причину, то він висловив ту ж думку, яку маємо тепер (2 Цар. 12, 15 і далі).

Так природно і Яків більше побоювався і переживав за Симеона і Веніамина. Потім жадана зустріч і побачення з Йосифом принесла йому відраду. Але яка користь з того? Як членам, що сильно обпалені вогнем, скільки їх не охолоджуй, ніщо не принесе користі, так і душу Якова, пригноблену скорботами і сильно обпалену полум’ям печалі, ніщо не могло оживити, особливо в такі літа, коли почуття вже не можуть бути бадьорими. Це говорив і Верзеллій, вибачаючись перед Давидом: «Чи довго мені залишилося жити, щоб іти з царем у Єрусалим? Мені тепер вісімдесят років; чи відрізню добре від злого? Чи узнає раб твій смак того, що буду їсти, і того, що буду пити? І чи буду у змозі почути голос співаків і співачок? Навіщо ж рабу твоєму бути за тягар господарю моєму царю?» (2 Цар. 19, 34–35).

Але для чого пояснювати це на прикладах інших, коли можна почути це від самого страждальця? Після побачення із сином Яків, на запитання фараона про його життя, сказав: «Малі і нещасні дні житія мого і не досягли років житія батьків моїх» (Бут. 47, 9). Настільки живими завжди були в його душі спогади про минуле!

12. А цей його знаменитий і славний син Йосиф, кого тільки не перевершив своїм нещастям? Проти його батька замишляв зло тільки один брат, а проти нього дуже багато. Той упродовж усього молодого віку виховувався серед великих достатків та спокою, а цей на чужині, до того ж ще юнаком вимушений був нести тягар подорожі. У Якова була мати, яка охороняла його від злих умислів, а Йосиф ще в юності, коли особливо потрібна була мати, був позбавлений її допомоги. Водночас Ісав засмутив Якова тільки погрозами, а брати над Йосифом звершили свій намір, та й ще до цього наміру постійно ненавиділи його й наговорювали на нього. А що може бути важче, як мати ворогами своїх близьких? Вони ж «побачили, що батько їх любить його більше, ніж: усіх братів його; і зненавиділи його і не могли говорити з ним дружньо» (Бут. 37, 4). У порівнянні з цим я не назвав би його перебування ні під владою купців, ані під владою євнуха надто великим лихом, бо ці поводилися з ним більш людинолюбно, ніж брати.

Однак і після цього буря прикрощів не втихла, а прийшло ще сильніше хвилювання, яке ледь не потопило його. Можливо, хтось подумає, що я тепер буду говорити про злий намір пані. Однак ще до цієї бурі я скажу про іншу, більш жорстоку. Звичайно, важко, воістину важко, коли на тебе зводять наклеп у такому злочині, бути засудженим і так довго перебувати у в’язниці юнакові вільному, благородному, який ще не переживав такого лиха. Але набагато тяжчою, я думаю, була для нього буря, що спричинялася його юначим віком. Якби він відкинув любов своєї господині, ніскільки не запалюючись похіттю, я, наслідуючи вчення Христове, не став би його звеличувати і йому дивуватися. Христос говорить, що до Царства Небесного увійдуть не скопці від природи, а ті, що самі зробили себе скопцями (Мф. 19, 12). Якби цього не було, то яку перемогу отримав би Йосиф? Проти кого борючись, отримав би він вінець? Якби ніхто не боровся з ним і не намагався його скинути, то кого він переміг і був проголошений переможцем?

Ми не звеличуємо цнотливості тих, котрі не поєднуються з безсловесними, бо навіть у природі немає прагнення до такого змішання. Так, якби і блаженного Йосифа не хвилював цей вогонь, то чому ми мали б звеличувати його цнотливість? Але якщо безсоромна жінка зваблювала юнака тоді, коли цей вогонь запалюється набагато сильніше, ніж у будь-який інший вік (йому був тоді двадцятий рік), і коли сила цього полум’я буває нездоланною, хоч би ніщо його не збільшувало, і якщо жінка розпалювала це полум’я своїми чарами і прикрасами ще настільки ж, наскільки воно було від самої природи, то хто міг би зобразити бурю, сум’яття і томління душі юнака, коли всередині хвилювали його природа і вік, а ззовні спокушали хитрування єгиптянки, і то не день чи два, а впродовж тривалого часу? Я думаю, що він тоді не тільки за себе боявся, але переживав і за цю жінку, що поривалася в таку прірву. Це можемо бачити з того, як він відповідав їй з неабияким смиренням. Він міг би, якби захотів, говорити з нею й образливо, і зухвало, оскільки вона з любові легко сприймала б усе. Однак він нічого подібного не сказав і не подумав, а висловив тільки благочестиві думки і те, чим сподівався її напоумити, і більше нічого не додав. «Ось, — сказав він, — господар мій не знає при мені нічого в домі, і все, що має, віддав у мої руки; немає більшого за мене в домі цьому; і він не заборонив мені нічого, крім тебе, тому що ти дружина його; як же я зроблю це велике зло і згрішу перед Богом?» (Бут. 39, 8–9).

І при такій скромності, після такого прояву цнотливості, на нього було зведено наклеп, і Бог попустив це! Його зв’язали, і він, при цьому, не викрив жінки в злому намірі і несправедливому наклепі. Його очікувала більша нагорода і кращі вінці, тому і після звільнення царських рабів він ще залишався в темниці. Не говори мені про людинолюбство в’язничного сторожа, а вникни у слова самого (Йосифа), і побачиш скорботу його душі. Витлумачивши сон, він говорив винареві: «Згадай же мене, коли добре тобі буде, і зробиш мені благодіяння, і скажи про мене фараонові, й виведи мене з цього дому, бо я украдений із землі євреїв; а також і тут нічого не зробив, за що б кинули мене у в’язницю» (Бут. 40, 14–15). Якщо він легко переносив саме ув’язнення, то співжиття з такими людьми: грабіжниками могил, злодіями, батьковбивцями, перелюбниками, убивцями (бо саме такими і подібними людьми було наповнено це житло), — для нього було найтяжче. І засмучувало та гнітило його не тільки це, але й те, що він бачив там чимало таких, що томилися безвинно і даремно.

Водночас раб, на що і ти тепер скаржишся, урятувався від кайданів, а вільний продовжував томитися. Якщо ж хто стане говорити про наступну велич Йосипа, той знову нагадує мені про безліч прикрощів, безсонні ночі та численні труди, які взагалі не дуже приємні для тих, що люблять тихе і спокійне життя.

Крім того, хоч зі згаданими святими і бувало дещо приємне, але тоді для них ще не було відкрито ані Царство Небесне, ані обітниці про майбутні блага. А тепер, коли перед нами стільки благ, і це всім відомо, скажи мені, хто зможе щось радити, якщо в цьому житті не буде насолоджуватися нічим приємним, і взагалі вважати щось із теперішнього приємним, знаючи про майбутні блага? Що могло б бути мізерніше за таку душу, яка, надіючись через короткий час переселитися на небо, шукала б земних зручностей і благополуччя, які нічим не відрізняються від тіні? «Суєта суєт, — говорить Соломон, — усе суєта» (Еккл. 1, 2). Якщо ж той, хто більше за всіх випробував задоволень від життя, виголосив їм такий вирок, то набагато сильніше маємо це відчувати і так мислити ми, у яких немає нічого спільного із землею, які записані до небесного граду і отримали веління звертатися туди всім своїм розумом.

1. Йдеться про двох синів фівського царя Едипа у трагедіях Есхіла та Софокла. [↩]
2. Горго чи Горгона — надзвичайне чудовисько, що, за словами грецьких поетів, мало голову, вкриту замість волосся зміями, і того, хто його бачив, приводило в стан окам’яніння. [↩]

Опубліковано: 21.04.2016.