«Наша Парафія»

Слово:  1  2

Два слова про душевне скрушення були написані св. Іоаном Золотоустом наприкінці 374 або на початку 375 року на прохання благочестивих і близьких йому людей, імена яких вказані у заголовку цих слів, ченця Димитрия і Стелехія, коли він після висвяти на церковного читця св. Мелетієм, єпископом Антиохійским, оселився в обителі ченців, що проводили подвижницьке життя у суміжних з Антиохією горах.

Слово перше до Димитрія ченця ↑

Бачачи, що ти, блаженний Димитрію, безперестанно звертаєшся до нас і з неабиякою наполегливістю просиш від нас слів стосовно скрушення, я завжди поважав тебе і дивувався чистоті твоєї душі, оскільки таких наставлень і побажати неможливо, попередньо цілковито не очистившись і не піднявшись над усім життєвим. Це можна легко побачити на тих, котрі захоплюються таким бажанням, але тільки на короткий час: у них відбувається така раптова переміна, що вони тут же переносяться на небо; відійшовши душею від світських турбот, ніби від тяжких кайданів, вони цим дають їй волю підноситися до свого, рідного для неї місця. Але з багатьма упродовж усього життя це, звичайно, буває рідко. А ти, божественна главо, як відомо мені, охоплений цим вогнем скрушення постійно. І свідками мені в цьому можуть бути (твої) безсонні ночі, і потоки сліз, і любов до пустелі, що постійно живе і процвітає у твоїй душі.

Яку користь ти отримаєш від наших слів? Уже навіть те, що ти, досягши висоти чеснот, ставиш себе в один ряд з тими, котрі знаходяться внизу, свого окрилену душу називаєш кам’яною і, безперестано торкаючись моєї правої руки, цілуєш і зі сльозами говориш: «Сокруши моє озлоблене серце», — вже саме це яку богобоязливість, яку полум’яні ревнощі відображає? Отже, якщо ти бажаєш розбудити нас сплячих, залучаючи до цього, то схвалюю твою велику мудрість і піклування. Але, якщо ти насправді маєш на увазі тільки себе і думаєш, що тобі потрібен збудник, то не знаю, як би ти ще міг переконати нас, що від нас нічого не потребуєш. Але й тепер ми уступимо тобі і з поваги та через твоє устремління до Бога, наполегливе прохання і дружелюбність до нас послухаємо тебе, а ти відплати нам за це своїми молитвами, щоб ми правильно влаштувати своє життя в майбутньому, а тепер могли сказати щось добре, що змогло б підняти тих, котрі лежать, й укріпити та підбадьорити ослаблені душі.

З чого ж почати це слово? Яку основу покладемо йому, на що опремося? Хіба не очевидними є слова Христові, якими Він виголошує горе тим, що сміються, і звеличує тих, що плачуть, коли говорить: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони утішаться» (Мф. 5, 4), і: «Горе вам, що смієтеся тепер, бо будете плакати і ридати» (Лк. 6, 25)? І це правда, бо все це життя насправді є часом плачу і сліз. Такі прикрощі осягли весь світ, такі нещастя охопили всіх людей. І коли хтось захоче розглянути їх більш конкретно, якщо тільки така конкретність можлива, то не перестане тужити й плакати — настільки все зіпсувалося і спотворилося, а доброчинності ніде й сліду не залишилося! А найгірше те, що ми і самі не відчуваємо й іншим не даємо відчувати ті нещастя, що осягли нас, а стали схожі на людину, в якої тіло ззовні квітуче, а всередині руйнується сильним вогнем. І через таку нечутливість ми ніскільки не відрізняємося від божевільних, котрі без побоювання і говорять, і роблять чимало небезпечного і непристойного, і не тільки не соромляться, а ще й хваляться цим, і вважають себе здоровішими від здорових. Так і ми, роблячи все, властиве хворим, не усвідомлюємо того, що ми хворі.

Водночас, якщо наше тіло спіткає бодай мала хвороба, ми і лікарів запрошуємо, і витрачаємо гроші, і проявляємо терпіння, і не перестаємо робити все, поки хвороба не припиниться, а про душу, яка щоденно раниться плотськими пристрастями, розривається, спалюється, скидається в безодню і всіляко губить себе, ніскільки не піклуємося. Причиною цього є те, що хвороба обхопила всіх. Тому, як хворі тілом, якщо біля них не буде когось зі здорових, можуть усі безперешкодно опинитися перед крайнього небезпекою через те, що нікому буде відвернути їх від безрозсудних бажань, так і в нас, через те, що нема нікого цілком здорового вірою, а хворі всі — одні більше, інші менше — ніхто не в змозі допомогти тим, котрі лежать. Так, якби прийшов до нас хтось сторонній і добре вивчив заповіді Христові і розлад нашого життя, то не знаю, яких би ще міг він уявити собі інших ворогів Христа гірших за нас. Бо ми йдемо такою дорогою, начебто зважилися йти проти Його заповідей!

2. А щоб хтось не подумав, що наші слова перебільшені, я постараюся подати доказ не від будь-чого іншого, а із самих заповідей Христових. Що ж говорить Христос? «Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай… Я ж кажу вам: що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого «рака», підлягає синедріону; а хто скаже «потвора», підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 21–22).

Це (сказав) Христос. А ми, гірше невіруючих, потоптали цей закон, щоденно обливаючи своїх братів безліччю лихослів’я. І особливо смішно те, що, уникаючи назви «потвора», начебто тільки це слово підлягає покаранню, ми часто завдаємо (ближньому) інші, більш тяжкі образи. А насправді все не так. Господь дав таку заборону, погрожуючи карами всім тим, хто ображає, як це видно із наступних слів Павла: «Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужоложники, ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні хижаки — Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9–10). Якщо той, хто називає брата свого «потворою», заслуговує крайнього покарання, то який геєнський вогонь приготує собі той, хто називає його лиходієм, і заздрісним, і божевільним, і марнославним, й іншими такими ж образливими словами? Слова «потвора» і «рака» набагато легші від названих тепер. Тому Христос, не згадуючи про них, указав тільки на ті, щоб ти знав, що якщо легше лихослів’я віддає того, хто його виразив, геєні, то тим більше зроблять це більш тяжкі і нестерпні.

Якщо деякі вбачають у сказаному перебільшення (я знаю, що деякі схильні думати, начебто ця погроза сказана тільки для того, щоб залякати), тоді варто було б звільнити від згаданого покарання і самих блудників, мужоложників, малакій, ідолослужителів. Якщо Апостол виразив погрозу тим, що злословлять, тільки задля страху, то звичайно, що й іншим, оскільки він спершу поставив усіх разом, а потім додав, що вони будуть позбавлені Царства. Що ж, скажуть, невже той, що лихословить, буде поставлений в один ряд із блудником, і малакією, і лихварем, й ідолослужителем? Чи зазнає він однакової кари, це розглянемо іншим разом, а що він разом з ними втратить Царство, тут я вірю словам Павла або, краще сказати, Христа, Який діє через нього, тобто, що ні ті, ні інші Царства Божого не успадковують.

І не тільки стосовно цього, але і чимало дечого іншого багато хто схильний вважати, начебто те, про що у Писанні йдеться як про те, що має неодмінно звершитися, сказано з перебільшенням. Це — диявольські сіті. Щоб в людях, які через любов до Бога охоплені скорботами, знищити страх перед майбутніми карами і зробити їх менш старанними в дотриманні заповідей, диявол пропонує заспокоєння через думку про перебільшення, яка в цьому житті здатна обманути безпечні душі, однак буде викрита в день суду і не принесе жодної користі. Скажи мені, яка користь, будучи тепер обманутим, довідатися цей обман тоді, коли покаяння вже не принесе жодної користі, тобто під час воскресіння? Тому не будемо даремно обманювати себе, не будемо лукаво думати на зло собі і викликати на себе ще інші кари — за невір’я.

Найжорстокішим карам віддає нас не тільки невиконання Христових заповідей, але й невір’я їм. А невір’я походить від недбайливості щодо виконання заповідей. Саме тоді, коли ми не хочемо отримати спокій через покірність (волі Божій) і виконувати те, що нам заповідано, а намагаємося відвернути свідомість від страху перед майбутнім і відігнати великий страх перед загрозою покарань, будучи пригнічувані совістю, кидаємо себе в іншу безодню — не віримо в ці покарання. Як ті, що охоплені сильною гарячкою, хоч і кидаються в холодну воду, однак не послабляють жару, що їх мучить, а додають собі ще більшого вогню, так і ми, будучи вражені усвідомленням своїх гріхів, заставляємо себе занурюватися в безодню (думки про) перебільшення, щоб потім безбоязно віддаватися всім гріхам.

Ми не тільки гніваємося на присутніх братів, але часто вороже ставимося і до відсутніх, а це — вершина жорстокості. Від тих, хто вищий і сильніший за нас, ми досить скромно терпимо образи, оскільки боїмося їх, а до рівних і нижчих, які навіть нічим не засмутили нас, відчуваємо ворожнечу. Так, страх перед людьми діє (у нас) сильніше, ніж страх перед Христом!

3. Як же ми можемо надіятися на спасіння, проявляючи таку байдужість і неуважність? Скажи мені, звідки це? Що такого важкого, що неможливого вимагає від нас Христос? «Не гнівайся, — говорить Він, — даремно на брата твого». А це набагато легше, ніж терпіти несправедливий гнів з боку іншого. Там уже все готове для вогню, а тут ти сам запалюєш полум’я, коли для нього немає навіть причини. Водночас неоднаково — терпіти і не запалюватися, коли інший підносить свічу, чи залишатися спокійним і незворушним, коли ніхто не обурює. Хто витерпить у першому випадку, той покаже приклад надзвичайного смирення, а хто робить останнє, той не заслуговує подиву. Отже, коли ми через страх перед людьми звершуємо більш важке, але не хочемо робити менш важкого зі страху Божого, то подумай, яким карам і мукам віддаємо себе.

Водночас братом вважай не тільки рівного тобі, не тільки вільного, але й слугу, оскільки «нема ні раба, ні вільного, — за словами Апостола, — бо всі ви — одно в Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Отже, ми заслуговуємо такої ж кари, якщо будемо даремно гніватися і на рабів, бо і раб є братом і, маючи один (з нами) дух, отримав справжню волю. Хто ж може сказати про своє життя, що воно вільне від безрозсудного і даремного лихослів’я і гніву? Не вказуй мені на того, хто віддається цьому (пороку) зрідка, а покажи таку людину, яка б йому ніколи не віддавалася. А поки не покажеш, доти, використовуючи оправдання, що пороку цьому віддаються не часто, не зможеш відкинути погрози (які є в Писанні). Так, і злодій, і блудник, які бодай раз вчинили гріх, не звільняються від кари через те, що чинили цей гріх не часто, а отримають її за те, що взагалі відважилися на це.

А що стосовно цього сказано в Євангелії, чого дехто із невіруючих, дивлячись, із якою завзятістю ми порушуємо це веління, навіть не сприймає за байку? Бог сказав: «Отже, коли ти принесені дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5, 23–24). А ми приступаємо до жертовника, ворогуючи один з одним явно і таємно. Бог настільки піклується про наше примирення, що навіть дозволяє, щоб і жертвопринесення йому залишилося незвершеним, і служба перервалася, тільки б ми один з одним припинили ворожнечу і гнів. А ми так мало звертаємо на це уваги, що на свою погибель тримаємо ворожнечу впродовж багатьох днів.

Христос карає не тільки злопам’ятних, але й тих, котрі, звільнившись від цієї пристрасті, не звертають уваги на тих братів, яких образили. Бо пам’ятати зло властиво скривдженим, а той, хто кривдить, може й не мати цієї пристрасті. Тому Христос і велить останньому йти до першого, вказуючи, що порівняно більшої кари заслуговує той, хто заклав корінь гріха. Але нас і це не напоумляє, а ображаємо братів навіть за дрібниці. Потім, ніби й не було нічого злого, не звертаємо на це уваги, забуваємо тих, кого скривдили, і даємо ворожнечі продовжуватися на довгий час, не усвідомлюючи, що чим більше днів попустимо продовжуватися ворожнечі, тим тяжче отримаємо покарання — як за це, так і тому, що і примирення для нас потім стає більш важким. Як тоді, коли дружба поєднує нас, ніщо не може легко нас роз’єднати і навіть бути сприйняте з довірою, так і тоді, коли ворожнеча опановує нашими душами, ті, що хочуть посварити нас, у більшості випадків досить легко добиваються в цьому успіху, оскільки тоді ми доброму не віримо, а віримо тільки злому.

Тому Господь велить нам, залишивши дар перед жертовником, насамперед примиритися з братом задля того, щоб ми знали, що коли в цей час не можна відкладати примирення, то тим більше в інші часи. А ми зовнішніх ознак дотримуємося, а від самої ж істини відходимо — перед приношенням дарів вітаємо один одного, однак робимо це значною мірою тільки язиком та устами. А Господь хоче не цього, а того, щоб ми давали ближньому цілування від душі і вітання від серця. Це і є щире вітання, а те — неправда й прикидання. І той, хто так цілує ближнього, той Бога скоріше прогнівить, а не умилостивить. Він жадає від нас щирої і непорушної дружби, а не такої, що часто має тільки вигляд і примару дружби, яка цілковито втратила силу і є доказом пануючих у нас беззаконь.

«Через збільшення беззаконь, — говорить Господь, — охолоне любов у багатьох» (Мф. 24, 12). І це робимо ми, люди, яким наказано не гніватися і не мати ворогів, а якщо й трапиться кого мати, то тільки на день. «Нехай сонце, — говорить Апостол, — не заходить у гніві вашому» (Еф. 4, 26). А ми й на цьому не зупиняємося, але задумуємо підступ один проти одного, і словами, і ділами гриземо й поїдаємо своїх співчленів, що властиво явному божевіллю, бо саме так ми пізнаємо тих, що страдають невиліковним біснуванням і божевіллям.

Що ж сказати про закон стосовно суперника, нечистої похоті, безсоромних поглядів, божевільної і згубної любові? Тут праве око і права рука (Мф. 5, 25–30) вказують нам не на що інше, як на тих, що люблять нас зі шкодою (для нас). А закон стосовно розводу з дружинами ким тільки досить часто не був порушуваний і зневажений (Мф. 5, 32)?

4. Про закони проти клятви соромно й говорити, бо не тільки клянуться, але й безупинно порушують клятви. Якщо клятва навіть у справедливій справі є недопустимою і злочинною, то куди віднесемо порушення клятви? Якщо те, що понад так і ні, є від лукавого (Мф. 5, 37), то кому приписати те, що перевищує це останнє? Далі Господь говорить: «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній твій одяг взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два. Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся» (Мф. 5, 39–42). Що на це можна сказати? Стосовно всього, що тут сказано, залишається тільки плакати і закриватися від сорому. Настільки ми відійшли в абсолютно протилежний бік, використовуючи весь час на суди та ворожнечу, на суперечки і сварки, не терплячи найменшої образи чи то на ділі, чи у словах, дратуючись навіть через дрібниці.

Якби ти зміг показати людей, які, витративши майно на убогих, після чого самі через убогість зазнають зневаги і терплять безліч прикрощів, то нарахував би таких небагато, навіть дуже мало, але й серед них ти не вказав би нам такого смиренного, якого зображено тут. Це останнє життя, до якого закликає Христос, більш духовне, ніж перше, оскільки неоднаково — віддати добровільно, чи терпіти, коли в тебе все віднімають. Що кажу: терпіти? Сказане Христом містить у собі значно вище. Його слово в такій мірі забороняє скривдженим гніватися на тих, котрі кривдять, що необхідно не тільки не побиватися за тим, що вже взято, але добровільно віддавати й те, що залишилося, і показувати готовність терпіти зло більше, ніж у ворогів є пристрасті нам його чинити. І коли той, хто захоче кривдити, побачить, що скривджений готовий потерпіти більше, ніж навіть йому хотілося, і, задовольнивши свою пристрасть, побачить, що ображений виявляє свою великодушність з надмірністю, то відійде геть переможений і осоромлений перевагою терпіння. І хоч би він був звіром чи навіть лютішим за звіра, коли в порівнянні ясно побачить свою злість і його чесноту, після цього стане скромнішим.

І я шукаю тепер такого життя, яке запропоноване в Писанні, але такого в інших місцях і на досвіді не знаходжу ніде. Не вказуй мені на такого, котрий скривджений і терпить, бо випадає терпіти і через безсилля, але на такого, котрий у ставленні до рівних і до тих, кому він міг би мстити, проявив би терпіння, хоч і не в такій мірі, щоб перевершити пристрасть ворога і дати йому більше, ніж він хотів би, і цією добровільною уступкою в більшому довів би свою великодушність і стосовно того, що було забрано насильно.

Але, що вище є цього, що є вершиною (чесноти)? Христос велів нам вважати друзями, і друзями близькими, тих, котрі так поводяться з нами і заподіюють нам шкоду й у грошах, і в тілесному здоров’ї, і в усьому іншому. «Не тільки додавай, — говорить Він, — хижакові та лихвареві, але й люби його любов’ю особливо сильною і щирою». Саме це бажав Він виявити, коли сказав: «Моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5, 44; Лк. 6, 28). Це ми, зазвичай, робимо тільки щодо тих, кого дуже любимо. І щоб ти знову не вважав цих слів перебільшенням і не піддався диявольській спокусі, Він для цього наводить доказ і ґрунтовну причину: «Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли вітаєте тільки тих, які вас вітають, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять» (Мф. 5, 46–47)? Якщо ми в цьому нічим не відрізняємося від митарів і язичників, то як нам не плакати і не журитися?

Але якби зло було тільки в цьому?! Ми тепер настільки далекі від любові до ворогів, що відвертаємося і ненавидимо навіть тих, котрі люблять нас. Бо ворогувати, заздрити і губити їхню честь і добру славу ділами і словами властиво тільки тим, хто надто ненавидить і відвертається. Тож, ми в цьому не тільки нічим не відрізняємося від язичників, але виявляємося ще набагато гіршими за них. Христос велів молитися за тих, що ображають, а ми влаштовуємо їм підступи; нам заповідано благословляти тих, що проклинають (Мф. 5, 44), а ми виливаємо на них тисячі прокльонів. Що може бути гірше за таке протиріччя і протиборство, яке ми ведемо проти Законодавця, йдучи всупереч усім його велінням?

Не говорю вже про владу марнославства, яку Він відкинув наступними словами (Мф. 6, 1–8). Однак ми укріпили її, поширивши цю владу не тільки на молитви, пости і милостині, але й на все інше, підкоривши себе цій божевільній пристрасті гірше всякого невільника, — не кажу більше, бо це ясно для всіх. Скажу тільки, що одні, віддавшись крайній недбайливості, не дотримують жодних заповідей, а інші, якщо й захочуть інколи підкоритися їм і постараються виконати деякі заповіді, однак і вони піддаються тій же ваді, не бажаючи скинути з себе ярмо марнославства. Один узагалі не подає милостині, а інший хоч і приділяє нужденним трохи зі свого майна, однак робить це з марнославством, а тому виявляється нічим не кращим за того, що не подає.

Так диявол цілковито обплутав своїми сітями всіх! Якщо ж хтось зможе уникнути цієї вади, то через незнання знову впаде в такий, а то й набагато більший гріх і залишиться не тільки без користі для себе від того, що зробив, але й заподіє собі певне зло. Я знаю багатьох, котрі допомагають нужденним не з цих причин, але через дружбу, і з намагання догодити, і через чимало інших подібних причин, а не зі страху Божого і не за заповіддю. Отже, коли є стільки обставин, які шкодять добрим справам, то хто з охоплених цими вадами зможе легко спастися?

5. А хто може сміливо промовити слова: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12)? Ми якщо і не мстимо ворогам, то і не заліковуємо (завдані нам) рани. А Христос бажає, щоб ми не тільки прощали, але й приймали ворогів до числа перших друзів. Тому, як я сказав перед цим, Він і повелів молитися за них. Якщо ж ти, хоч і не робиш зла ворогові, однак відвертаєшся від нього, дивишся на нього із невдоволенням і зберігаєш у душі свою рану невиліковною, то ти ще не виконав заповіді, яку дав тобі Христос. Як же ти просиш Бога, щоб Він був милостивий до тебе, коли сам не милостивий до того, хто тебе образив? Насміхаючись із цього, один мудрець говорить: «Людина виголошує гнів до людини, а в Господа просить прощення; до подібної до себе людина не має милосердя, а молиться за гріхи свої; сам будучи плоттю, зберігає злість: хто очистить гріхи його» (Сир. 28, 3–5)?

Хотів би я вже замовкнути і зупинитися на тому, що сказано: так соромно і совісно продовжувати далі, бо далі мова ще яскравіше покаже цю боротьбу і непримиренну ворожнечу, яку ми чинимо проти заповідей Христових. Тільки яка користь від нашого мовчання, коли діла волають про цю ворожнечу, та й ще перш ніж звершуються діла, все ясно бачить Той, Хто буде судити нас? Заповідь: «Не збирати собі скарбів на землі…, але на небі» (Мф. 6, 19–20), — однак мало є тих, що старанно її сповняють. Інші ж, начебто почули протилежну заповідь, начебто отримали повеління збирати скарби на землі, покинули небо і приліпилися до всього земного, з безумною пристрастю збирають багатство і, зненавидівши Бога, полюбили мамону.

Що ж стосується заповіді: «Не піклуйтеся про завтрашній день» (Мф. 6, 34), то, через наше маловір’я, я не знаю нікого, хто б слухався і корився їй. Тому від сорому обійду цю заповідь мовчанням. Однак вірити Христові потрібно було б тоді, коли Він просто сповіщав, а ми не віримо Йому навіть тепер, коли Він подав незаперечні докази і привів приклади, а саме: птахів і траву. Навпаки, наче язичники, а то й з більшою малодушністю, ніж вони, терзаємося піклуванням (про земне), і на те, стосовно чого навіть не отримали веління молитися, на те витрачаємо всі свої старання. Тому від сорому, як я сказав, обійду що заповідь мовчанням і перейду до наступної — може там знайду бодай якесь полегшення для свого сорому.

Що ж далі говорить Христос? «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1). Тут я думав знайти полегшення для свого сорому, однак бачу його збільшення не менше, ніж від попереднього. Якби ми навіть не вчинили жодного гріха, то вже тільки цей може звести нас до пекельної геєни: настільки строго ми засуджуємо чужі гріхи, а в себе (в оці) не бачимо колоди (Мф. 7, 3). Так, ми витрачаємо все життя на розвідування й осуд чужих діл! І не скоро знайдеш і між мирянами, і між ченцями, і кліриками такого, хто був би вільний від цього гріха, незважаючи на погрозу, що стосується їх: «…бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам» (Мф. 7, 2). Однак, незважаючи на те, що цей гріх спричиняє таку кару і не подає найменшого задоволення, ми всі біжимо до зла, начебто намагаємось і пориваємося ввійти до геєнської печі не однією, а багатьма дорогами. Ми однаково грішимо не тільки щодо більш важких, але й щодо найлегших заповідей. Однаково порушуючи ті й інші, ми через порушення найлегших показуємо, що найтяжчі не виконуємо через свою байдужість, а не через важкість самих заповідей.

То скажи мені, які труднощі в тому, щоб не розвідувати про чужі справи і не засуджувати гріхів ближнього? Навпаки, труди необхідні для того, щоб розвідувати і судити інших. Хто ж, почувши це, повірить коли-небудь нам, що ми дійшли до порушення заповідей ненароком, а не з наміром і не за бажанням? Коли те, що Господь велить робити, є легким і зручним для тих, хто хоче це виконувати, і, навпаки, те, що Він забороняє, є більш важким і незручним, однак ми, опускаючи те, що Він велить, робимо заборонене, то чи не можуть сказати вороги, що ми грішимо через бажання противитися Йому? А те, що в заповідях Христових нема нічого важкого, Він Сам пояснив це словами: «Візьміть ярмо Моє на себе…; бо ярмо Моє — благо, і тягар Моє легкий» (Мф. 11, 29–30). Однак ми через незрозумілу байдужість робимо так, що легке для багатьох здається важким. Хто хоче нічого не робити, а тільки спати, для того, звичайно, здається важким навіть їсти й пити. Навпаки, люди старанні й неліниві не ухиляються навіть від справ досить складних і важких і приступають до них з більшою сміливістю, ніж байдужі та ліниві до надто легких.

Нема, дійсно нема нічого легкого, чого б великі лінощі не показали нам надто важким і складним, як нема нічого складного і важкого, чого б ретельність і старанність не зробили досить легким. Що, скажи мені, може бути важче, як щоденно відчувати небезпеку смерті? Однак блаженний Павло і це назвав легким, коли сказав: «Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу» (2 Кор. 4, 17). Справа, важка сама собою, стає легкою через надію на майбутнє. На це вказав сам Павло, сказавши: «Коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме» (2 Кор. 4, 18).

6. Погляньмо далі. «Не давайте, — говорить Христос, — святого псам і не кидайте перлів ваших перед свинями» (Мф. 7, 6). Христос дав цю заповідь як повеління, а ми через марнославство і нерозсудливу дружелюбність порушили і це, допускаючи до прийняття Таїнств просто і без огляду людей розпусних, невіруючих і переповнених безліччю гріхів. Перш ніж достеменно довідатися про їхню вдачу, відкриваємо перед ними вчення про догмати і відразу вводимо у святилище тих, котрі ще не мають права бачити навіть вхід. Тому деякі з тих, що були так посвячені, ставши через деякий час відступниками, натворили безліч зла. Але ми порушуємо цю особливо страшну заповідь не тільки стосовно інших, а навіть стосовно себе, коли маємо необхідність причаститися Безсмертних Таїн, робимо це з притаманною нам нечистотою та безсоромністю.

І порушуються всіма в усьому не тільки ці заповіді, але, як виявляється, й інші. Так, Христос сказав: «Усе, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7, 12). А ми робимо (іншим) все, чого самі терпіти не хочемо, і, маючи заповідь входити до Царства Небесного через вузькі ворота (Мф. 7, 13), скрізь шукаємо широких. І те, що таких воріт бажають і домагаються деякі з мирян, це не так дивно, але, коли мужі, які видимо розіп’яли себе (для світу), шукають їх більш, ніж миряни, це дивно, навіть подібне на загадку. Майже від усіх ченців, коли запрошуєш їх до якоїсь справи, тут же найперше почуєш запитання: чи можуть вони мати спокій, чи не залишить їх у спокої той, що їх запрошує. Постійно повторюється слово «спокій». Що ти говориш, людино? Тобі наказано йти тісним шляхом, а ти запитуєш про спокій? Тобі заповідано входити вузькими воротами, а ти шукаєш широких? Що може бути гірше, ніж таке спотворення справи? А щоб ти не подумав, начебто я тепер говорю це ради осуду інших, розповім тобі про себе.

Коли я недавно, покинувши місто, наважився піти в келії ченців, то багато роздумував і переживав стосовно того, звідки я буду мати все необхідне і чи буду мати можливість їсти свіжоспечений хліб, чи не заставлять мене вживати одну і ту ж олію для світильника і для їжі, чи не примусять їсти жалюгідні овочі, чи не відправлять на важку роботу, наказавши, наприклад, рубати чи носити дрова, тягати воду і виконувати інші подібні служби? І взагалі в мене було багато переживань про (свій) спокій. Водночас люди, які приймають на себе обов’язки начальників та управління суспільними справами, ніскільки не піклуються про це, а тільки про те, чи справа принесе користь, користь тимчасову. І коли можуть на це надіятися, тоді вже не думають ні про труд, ані про небезпеку, ані про безчестя, ані про принизливі роботи, ані про далекі подорожі, ані про життя на чужині, ані про прикрощі, ані про муки, ані про зміну обставин, ані про можливість не цілковитого звершення надій, ані про передчасну смерть, ані про розлуку з рідними, ані про самітність дружини і дітей, ані про будь-яку іншу неприємність, але упоєні пристрастю до грошей, переносять усе, чим тільки сподіваються її задовольнити. А ми, для яких приготовлені не гроші і не земля, а небеса і небесні блага, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2, 9), — ми запитуємо про спокій? Так, ми більше за них жалюгідні і слабкі!

Що ти говориш, людино? Ти маєш намір увійти до неба й одержати там Царство і, запитуючи, чи на цьому шляху й у цій подорожі немає якихось труднощів, не соромишся, не червонієш і не біжиш заховатися під землею? Хоч би там були всі людські нещастя, лихослів’я, образи, безчестя, наклепи, меч, вогонь, залізо, звірі, затоплення, голод, хвороби і взагалі всі лиха, які можуть траплятися в житті від початку й досі, то невже ти не посмієшся, скажи мені, і не знехтуєш усім цим? Чи бодай подумаєш про це? Що може бути безглуздіше, нижче і жалюгідніше від такої душі?

Той, хто охоплений прагненням небесного не повинен, не кажу — шукати спокою (тілесного), але й, коли має його, ним насолоджуватися. Хіба не дивно, що ті, котрі люблять нечистою любов’ю, настільки цілковито віддаються своїм коханим, що крім них і перебування з ними, в інших задоволеннях цього життя, хоч би як багато їх не було, вже не знаходять нічого приємного. Ми, будучи охопленими не якоюсь нечистою, а найбільш піднесеною любов’ю, не тільки не нехтуємо спокоєм, коли його маємо, але шукаємо його, коли не маємо?

7. Ще ніким, улюблений, не опанувало бажання небесних благ так, як мало б опанувати. Бо тоді він усе те, що (тепер) здається важким, вважав би тінню і посміховищем. Так, хто захоплюється теперішнім, той ніколи не зможе побачити майбутні блага. А хто нехтує теперішнім і все сприймає не інакше, як тінь і сновидіння, той скоро отримає ті великі, духовні блага. І якщо в когось насправді буде цей благий намір, то він отримає таку ж силу, як вогонь у тернині. І хоч би (таку людину) пригнічувало безліч лих, хоч би обплутували її незлічимі пута гріхів, хоч би надзвичайно палало у ній полум’я похоті й охоплювало неабияке сум’яття життєвих справ, однак бажання небесних благ, ніби міцним бичем, повністю розвіє все і викине з душі. Як легкий пил не може встояти перед напором сильного вітру, так і безліч нечистих бажань не зможе витримати сили скорботи, що кинулася проти них, а зникає і розвіюється скоріше за всякий пил і дим.

Якщо плотська любов так поневолює душу, що відволікає її від усього і підкоряє виливу однієї коханої, то що може зробити любов до Христа і страх бути відлученим від Нього? Як важко і навіть неможливо змішати вогонь з водою, так, думаю, неможливо поєднати насолоду земними благами зі скорботою, оскільки вони протилежні і взаємно виключають одне одного. Одне є матір’ю сліз і тверезості, а друге — сміху і непомірності. Одне робить душу легкою й окриленою, а друге приводить її в стан важчий за всякий свинець. І це я спробую довести не моїми словами, а того, хто сам був опанований цією прекрасною любов’ю.

Хто ж це? Полум’яно люблячий Христа Павло, який настільки був уражений цією любов’ю, що навіть зітхав через затримання і тривалість цього мандрування. «Бо ми, знаходячись у цій хатині (тілі), — говорить він, — зітхаємо» (2 Кор. 5, 4). Але був готовий і хотів ще залишатися тут ради Христа: «…а залишатися в плоті, — говорить він, — потрібніше для вас» (Флп. 1, 24), тобто, для того, щоб поширилася віра в Христа. Тому він переносив і голод, і спрагу, і наготу, і кайдани, і небезпеку смерті, і морські подорожі, й аварії корабля, й інші лиха, які він сам перераховує, і не тільки не обтяжувався від цього, а ще й радів, а причиною була любов Христова. Тому він і говорив: «Все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8, 37).

І не дивуйся. Бо коли любов людська часто спонукувала зважуватися на смерть, то що може зробити любов Христова?! Які труднощі не зробить легкими? Так і для нього все було легким, бо він дивився тільки на улюбленого Христа, і терпіти все заради Нього вважав вищим за будь-які задоволення і насолоди, і це справді так. Він навіть не думав про те, що знаходиться на землі у цьому житті посеред людей, а начебто вже мав небесний жереб, жив з ангелами, одержав Царство і насолоджувався спогляданням Бога обличчям до обличчя, тому нехтував і радощами, і прикрощами цього життя, і ніскільки не піклувався про спокій, котрого ми постійно шукаємо, а промовляв: «Навіть до нині терпимо голод, і спрагу, і наготу, і страждаємо, і поневіряємось, і трудимося, працюючи своїми руками. Лихословлять нас, ми благословляємо; гонять нас, ми терпимо; ганьблять нас, ми благаємо». І далі: «Ми як сміття для світу, як порох, що всі топчуть донині» (1 Кор. 4, 11–13).

Піднявши очі душі до неба і захопившись тією красою, він не хотів знову повернутися на землю. Як убогий жебрак, що весь час знаходився в темній і низькій хатині, коли побачить царя, що сяє золотом і переливом каменів, уже не захоче навіть думати про своє убоге житло, а буде всіляко намагатися, якщо це можливо, переселитися до іншого помешкання; так і блаженний Павло, побачивши небесні блага, вже зі зневагою дивився на цю убогість і, хоч мусів тілесно перебувати серед людей, нічим тут не захоплювався, а цілковито переселився до того (небесного) граду.

Але що я говорю про прикрості цього життя? Любов Христова так піднесла його, що коли б йому випало терпіти ради Христа навіть вічні муки, він ніколи не відмовився б і від цього, бо служив Христові не так, як ми, найманці, лякаючись геєни і прагнучи Царства. Будучи охопленим якоюсь не такою, незрівнянно кращою і блаженнішою любов’ю, він і терпів, і робив усе не для будь-чого іншого, а тільки задля того, щоби задовільнити таку ж любов, яку відчував до Христа. І вона настільки опанувала його свідомістю, що він охоче розлучився б навіть з тим, що для нього було найдорожче, — перебуванням із Христом, — задля чого, зважившись заради Христа зустріти і з неабиякою готовністю прийняти як одне з найбільш бажаних благ, він готовий був знехтувати і геєною, і Царством Небесним, і навіть цим невимовним відлученням (від Христа заради ізраїльтян) (Рим. 9, 3).

8. Сказане мною тепер, можливо, для багатьох буде здаватися незрозумілим. А коли я скажу про це більш конкретно, тоді знову буде здаватися неймовірним для тих, кому перед цим було незрозумілим. Це й не дивно. Сам блаженний Павло, очікуючи, що йому не повірять стосовно цього, наперед сказав: «Істину кажу у Христі, не обманюю, совість моя свідчить мені Духом Святим» (Рим. 9, 1). Однак, незважаючи на те, що він у своєму посланні добавив ці слова і закликав Такого свідка своєї совісті, йому й тепер не вірять. Що ж він говорить? Послухай.

Після слів про прикрощі в цьому світі, коли сказав: «Хто відлучить нас від любові Христової: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?» (Рим. 8, 35) і, перерахувавши все, що є на землі, він підноситься до неба і, бажаючи показати, що зневажати цими прикрощами заради Христа — не велике діло, додав: «…ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8, 38–39). Зміст його слів такий: не тільки люди не зможуть відвернути мене від цієї любові, але й ангели, і навіть, якби зібралися разом усі небесні сили, то й вони не в змозі будуть це зробити. Але що я кажу? Якби навіть заради Христа необхідно було позбутися Царства чи бути вкинутим у геєну, то й це для мене не страшно.

Саме це і не що інше означають слова «ні висота, ні глибина, ні смерть, ні життя». І говорив він так не тому, що ангели будуть намагатися відлучити його від Христа, а тільки на словах припускає те, чого й бути ніколи не може, щоб зобразити і пояснити всім свою велику любов. Це притаманно тим, котрі люблять: вони, заспокоюючи свою душу безупинною розмовою про зверхність любові, не можуть мовчати про свою любов і відкривають свій пломінь перед усіма. Так зробив і блаженний Павло; охопивши словом усе, що є і що буде, що може статися і чого ніколи не може статися, видиме й невидиме, всяку кару і всяку розраду, і ніби цього було йому недостатньо, щоб виразити свої почуття, він так само припустив і вказав на інші неіснуючі предмети (до цих неіснуючих предметів відносяться слова «ані інше яке створіння» — цим показав, що зі всього сказаного ніщо не може відлучити його від любові Божої, «що в Христі Ісусі, Господі нашому». На таку висоту підняв свою любов Павло. А ми, маючи веління наслідувати його (1 Кор. 11, 1), не переносимо зі смиренням навіть ці скорботи, а ремствуємо і нарікаємо не менше за тих, що страждають від гарячки.

Ця тривала хвороба, що охопила наші душі, через свою тривалість стала, так би мовити, невиліковною, і ми вже не можемо навіть думати про добре здоров’я, вважаючи його відновлення неможливим. А коли почуємо, що хтось указує на Апостолів і говорить про їхні подвиги, то замість того, щоб тут же заплакати над собою, — чому ми так відстали від них, — навіть не вважаємо цю (відсталість) за гріх, а поводимося так, начебто й неможливо піднятися на таку висоту. А якщо хто-небудь запитає про причину, ми тут же виставляємо нерозумне виправдання; то був Павло, то був Петро, то Іоан. Що значить: то був Павло, то був Петро? Хіба не таку ж природу, скажи мені, вони мали? Чи не таким же шляхом прийшли вони в життя, як і ми? Чи не таку ж їжу споживали? Чи не таким же повітрям дихали? Чи не тими ж речами користувалися? Чи не мали декотрі з них дружин і дітей, інші — земні ремесла, а ще інші хіба не падали в саму безодню зла? Але хтось скаже: вони мали велику Божу благодать! Так, якби ми отримали повеління воскрешати мертвих, чи відкривати очі сліпим, чи очищати прокажених, чи виправляти кульгавих, чи виганяти демонів і лікувати інші подібні хвороби, тоді таке наше виправдання було б доречне. Але якщо тепер вимагається суворість життя і слухняність (Христовому законові), то для чого таке виправдання?

І ти при хрещенні отримав благодать Божу і став спільником Духа, хоч і не настільки, щоб звершувати чудеса, але достатньо для правильного й упорядженого життя. Тому наше розбещення йде виключно від нашої байдужості. Христос у той день (суду) буде давати нагороди не тим, котрі тільки звершували чудеса, а тим, котрі сповняли Його заповіді. «Прийдіть, — скаже Він, — благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу, не за те, що ви звершували чудеса, а за те, що голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф. 25, 34–36). І в повчанні про блаженства Він ніде не згадує про тих, що звершують чудеса, а тільки про тих, що ведуть праведне життя (Мф. 5, 3–12).

9. Отже, хоч благодать нині зменшилася, однак це ніскільки не може зашкодити нам, але водночас не може служити і нашим виправданням, коли будемо давати звіт про діла. І тим блаженним (Апостолам) ми дивуємося не через чудеса, бо чудеса цілком залежали від сили Божої, а через те, що вони явили ангельське життя. А це життя, при допомозі звище, є справою і їхнього власного старання.

Це не я говорю, а сам наслідувач Христа (Павло), Коли він у посланні до учнів викривав лжеапостолів і хотів показати відмінність між чистим і нечистим служінням, то вказав не на чудеса, а на свої подвиги наступними словами: «Христові служителі? У нерозумі говорю — я більше. Я значно більше був у трудах, безмірно в ранах, більше у в’язницях і багаторазово при смерті. Від юдеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали мене камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я у безодні морській; багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді й у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі. Крім зовнішнього, налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 23–29).

Через це я захоплююся Апостолами. А без цього ті, що за домобудівництвом (Божим) отримали владу чудотворіння, не тільки не заслужили б подиву, а навіть були б відкинутими, на що вказує і Христос, коли говорить: «Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене всі, хто чинить беззаконня» (Мф. 7, 22–23). Тому Він і учнів наставляв: «Не радійте тому, що духи вам коряться; а радійте тому, що імена ваші записані на небесах» (Лк. 10, 20). Праведне життя і без чудес нічого тоді не втратить, а одержить вінці, а життя беззаконне і з чудесами не зможе заткнути кари.

Отже сказане нами виправдання недоречне, і не тільки недоречне, але навіть небезпечне, і для багатьох єретиків служить відмовкою. Якщо апостоли стали такими дивними не зі своєї волі, а тільки через благодать Христову, то що перешкоджає всім стати такими ж? Благодать, якби наперед не вимагала того, що залежить від нас, то в мить вилилася б у душі всіх, оскільки в Бога немає упередженості. А позаяк вона вимагає й того, що залежить від нас, то до одних приходить і перебуває в них, від інших віддаляється, а ще до інших взагалі не приходить. А те, що перш ніж блаженний (Павло) звершив щось дивне (Бог, спочатку пізнавши його настрій, уже дав йому благодать), пізнай з того, що Він говорить про нього: «Він мій обраний сосуд, щоб пронести ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїлевими» (Діян. 9, 15). Так засвідчив Той, Хто досліджував наші серця, коли у Павла ще не було благодаті. Тому, улюблені, не будемо обманювати себе і говорити, що ніхто не може бути подібним до Павла. Іншого Павла за благодаттю та чудесами, звичайно, вже не буде ніколи, однак за суворістю життя таким може бути кожний бажаючий. А те, що таких немає, то це тільки тому, що не хочуть.

Однак не знаю, як я дійшов до такого безглуздя, що шукаю між нинішніми людьми подібних до Павла, коли не можу бачити навіть таких, які були б подібні до третіх чи четвертих після нього. Через це треба тужити, і плакати, і ридати не день і не два, а все життя, бо хто дійде до такого стану, той не зможе швидко грішити. Якщо не віриш цим словам, то поглянь на тих, що плачуть світським плачем, причому не на простих і тих, що провадять життя в трудах, а на тих зніжених людей, котрі, крім задоволень, нічого не знають. Ці люди, віддані пияцтву та об’їданню, які продовжують обіди до вечора і вечері до опівночі, віднімають чуже, не щадять ні вдови, ні убогого, ні слабого, будучи надзвичайно жорстокими, коли бувають охоплені такою сильною скорботою, що може збурити і схвилювати душу до глибини, відкидають усі пристрасті до насолод і злочинні помисли і навертаються до смиренного життя, відзначаючись суворою поведінкою, бадьорістю, земними поклонами, терпеливістю, постом, мовчанням, скромністю, смиренністю і великим людинолюбством. Ті, котрі віднімали чуже, тепер готові охоче віддати і своє. І хоч би хтось підпалив їхній дім зі всім майном, вони не будуть гніватися. Я знаю чимало таких, серед яких одні після втрати коханих, залишивши місто з його зручностями, поселялися в селах, інші будували собі дома біля могил покійних і там закінчували життя.

Але про це після. Поки їхня печаль ще в силі, вони ніскільки не піклуються про теперішнє, а ту божевільну пристрасть, з якою вони прагнули заощадження і накопичення грошей, отримання влади і слави в народі, спаливши вогнем скорботи, наче траву чи цвіт на траві, виганяють з душі. Тоді їхній розум охоплюється таким смиренням, що їм неприємно навіть говорити про задоволення цього життя. Усе, що колись їм здавалося таким, що приносить насолоду, вже здається противним і надто гірким, і ніхто зі слуг і друзів не посміє тоді й слова сказати про світські справи, навіть дуже необхідні. Все залишається поза увагою і поступається місцем розмові про смирення, оскільки тоді у скорботі, ніби в якомусь священному місці, душа повчається мізерності людської природи, короткочасності цього життя, тлінності і мінливості всього земного, обманливості того, що відбувається на видовищі світу. Тоді приходить особлива зневага до грошей, тоді викорінюється гнів, тоді відкидається честолюбство, і в тому, хто став смиренним через скорботу, вже не може ані заздрість перебувати, ані гордість лютувати, і похіть не розпалює того, хто був похітливий. Після того, як усе це буде видалене із серця, в ньому поселяється одна думка, яка постійно змальовує образ померлого. Цей образ стає (для нього) і їжею, і питтям, і сном, і задоволенням, і спокоєм, і неабиякою розрадою. Це (для нього) і слава, і багатство, і влада, і насолода.

10. Так і ми мали б, — щоб не сказати більше, — оплакувати байдужість щодо свого спасіння. З такою любов’ю і готовністю всім треба було б направляти очі душі туди і постійно пам’ятати й уявляти його собі. Тоді як ті, що втратили дітей і дружин не думають ні про що інше, а тільки про тих, що від них відійшли, ми ж, утративши Царство Небесне, думаємо про все, але тільки не про нього. Із тих ніхто, хоч би він був царського роду, не соромиться природної печалі, а й на землю сяде, і заплаче гірко, і одяг перемінить, і з такого горя готовий на все — не стане роздумувати ні про своє виховання, ні про стан тіла, ні про можливі згодом хвороби через виснаження, а легко переносить усе. Таке, а то й більше терпіння виявляють не тільки чоловіки, але й жінки, хоч би якими слабкими вони не були.

А ми, оплакуючи не дітей, не дружин, а загибель душі — душі не чужої, а своєї власної, лукаво посилаємося на немічність тіла і ніжність виховання. Але якби зло обмежувалося тільки цим! Ми ж тепер не робимо навіть того, для чого нам не потрібна ніяка тілесна сила. Так, скажи мені, для чого потрібна тілесна сила, коли необхідно усмирити серце, тверезо і щиро помолиться, подумати про гріхи, відкинути гордість і пихатість, упокорити розум? Ось що, не вимагаючи великих трудів, умилостивляє до нас Бога, а ми й цього не робимо. Плакати над душею — це не тільки одягтися у веретище, закритися в келії і сидіти в темряві, а постійно пам’ятати про свої гріхи і цими роздумами мучити совість, безперестанно вимірювати ту довжину шляху, що відділяє нас від Царства Небесного.

Як же, скажуть, це можна зробити? Як? Якщо ми будемо завжди мати перед очима геєну й ангелів, які під час Суду розійдуться повсюди і зберуть зі всього світу тих, що мають бути відведені в геєну, якщо будемо розмірковувати про те, якою великою карою і без геєни є втратити Царство. Справді, якби нам навіть не загрожував той вогонь і не очікувала вічна кара, і хоч би ми не втратили майбутні невимовні і вічні блага, то тільки саме відлучення від смиренного і людинолюбного Христа, Який заради нас віддав Себе на смерть і витерпів усе, щоб звільнити від тих мук і примирити зі Своїм Отцем нас, що через гріхи були ворогами Його, — тільки це більше за будь-яку кару зможе і душу розбудити, і спонукати до постійної пильності. Якщо ми, тільки читаючи приклад про п’ятьох дів, які через нестачу єлею були відлучені від весільного чертога (Мф. 25, 8–12), через їхні прикрощі уболіваємо і переживаємо разом з ними, то хто (з нас) буде настільки кам’яним, щоб тільки при одній думці, що через байдужість і нас очікує те ж саме, і, постійно маючи в душі цей приклад, віддаватися байдужості?

Можна б і більше розширити це слово, але оскільки воно сказане нами тільки зі слухняності, а не з якоїсь іншої причини, то й написаного більше, ніж було необхідно. Я добре знаю, що ти й сам строго заховуєш усю чесноту скрушення, тому міг би навіть мовчки навчати їй інших, якби вони захотіли бодай трохи пожити за твоїм благочестям і бачити твоє хресне життя. Так, якщо нашим сучасникам потрібно вчитися скрушенню, то їм треба йти до твоєї оселі, а нащадкам — слухати про твої діла. Великою, я думаю, настановою для цього буде тільки розповідь про твоє життя. Тому, нарешті, прошу і благаю віддячити нам своїми молитвами, щоб я міг не тільки говорити про скрушення, але й проявляти його в ділах. Бо повчання без діл не тільки не приносить жодної користі, але й завдає неабиякої шкоди й осуду для того, хто проводить своє життя в такій байдужості. «Не кожен, — говорить Господь, — хто говорить Мені: Господи! Господи! …а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному» (Мф. 7, 21; 5, 19).

Слово друге до Стелехія ↑

Як може бути те, що наказав ти, святий Божий чоловіче Стелехію? Як від душі такої немічної і холодної можуть вийти слова про скрушення? Хто має намір сказати про це щось добре, той повинен, я думаю, сам наперед і більше за всіх запалитися і горіти такою ревністю, щоб сказані ним слова врізалися в душу слухачів сильніше за розпечене залізо. А в нас немає такого вогню, бо все, що всередині — порох і попіл. Як же, скажи мені, як запалити нам це полум’я, коли через велику темряву, яку простягли над нашою душею безліч гріхів, у нас немає ні іскри, ні горючої речовини, ні вітру, який би подув і роздмухав це полум’я? Я не знаю.

То ж ти, що дав цей наказ, скажи й те, як цей наказ звершити на ділі й отримати належні наслідки. Ми запропонуємо для послуг свій язик, а ти моли Того, Хто зцілив скрушених серцем. Хто подає немічним терпіння, Хто піднімає з землі убогого, щоб Він запалив у нас той вогонь, що легко знищує всяку людську немічність, відганяє всяку сонливість, байдужість і тілесну огрубілість, направляє політ душі до неба, а з того склепіння (небесного), ніби з якоїсь високої вершини, показує всю суєтність і обманливість цього життя. А хто не може злетіти туди і сісти на цій висоті, той уже належним чином не може бачити ні землі, ні того, що робиться на землі. Бо тут є багато такого, що затьмарює зір, багато такого, що обурює слух і стримує язик. Тому потрібно, ухилившись від усякого шуму й диму, відійти в ту пустелю, де велика тиша, чиста ясність і жодного шуму, де очі пильно і неухильно спрямовані на споглядання любові Божої, а слух незворушно відданий одному заняттю — слуханню Слова Божого й уважності до тієї стрункої і духовної гармонії, сила якої, раз заполонивши душу, так опановує нею, що людина, захоплена цією мелодією, вже з неохотою приймає і їжу, і пиття, і сон.

Тому цю силу не може ослабити ні сум’яття через життєві справи, ні напір багатьох плотських бажань. До цієї духовної висоти не досягає шум бурі, що піднімається внизу. Але як ті, що піднялися на вершини гір, уже не можуть ані чути, ані бачити, що робиться або, про що говорять у місті, а чують якийсь неясний і неприємний шум, що ніскільки не кращий від дзижчання ос, так і ті, що відійшли від усього життєвого і піднялися на висоту духовного смирення, не відчувають того, що є в нас. Бо поки душа перебуває на землі, доти тіло і тілесні почуття зв’язують її незлічимими оковами, насилаючи з кожного боку страшну бурю скороминучих задоволень: і слух, і зір, і дотик, і нюх, і язик ззовні вносять у неї безліч зол. Але коли вона підноситься і віддається духовним заняттям, тоді закриває вхід для гріховних мрій, не закриваючи при цьому почуттів, а направляючи їхню дію на ту ж висоту.

Як грізна і строга пані, коли почне готувати різнорідну, важливу і цінну мазь, а для цього їй необхідно багато робочих рук, тоді будить своїх служниць і, привівши до себе, одній наказує відбирати в решето ще не приготовлені аромати, іншій — взяти мірило і вагу й уважно стежити, щоб їх було не менше й не більше, ніж повинно бути, щоб не порушилася відповідність заготовленого складу, одній велить варити те, що необхідно, іншій — терти те, що недобре протерте, третій — з’єднувати і змішувати одні речовини з іншими, одній — стояти з глечиком, іншій — з іншою посудиною, а третій — тримати дещо інше. І так, залучивши до діла їхній розум і руки, пильно спостерігаючи за всім і не дозволяючи очам блукати і захоплюватися сторонніми речами, не дає нічому зіпсуватися. Так і душа, приготовляючи цю дорогоцінну мазь, тобто, упокорення, навертає почуття до себе і призупиняє їхню неуважність. І якщо вдасться їй, зібравшись, розмірковувати про дещо праведне та богоугодне, вона тут же змушує почуття припинити свою дію, щоб вони завчасно не ввели в неї чого-небудь непотрібного і цим не спотворили її внутрішню тишу.

Тому, хоч і звуки доходять до слуху і видимі предмети до зору, але жоден з них не проникає всередину, бо діяльність кожного із цих членів звернена до душі. Але що я говорю про звуки і видимі предмети, коли багато хто із давніх у такому стані не тільки не відчували того, що другі проходили перед їхніми очима, а навіть того, що їх били?! Такою є душевна чеснота — той, хто щиро того бажає, перебуваючи на землі, ніби на небі, може не відчувати того, що на землі відбувається.

2. Таким був блаженний Павло. Перебуваючи у містах, він настільки був далекий від усього цього, наскільки ми відрізняємося від мертвих. Так, коли він говорить: «Для мене світ розп’ятий» (Гал. 6, 14), то має на увазі цю нечутливість (до земного), і не тільки цю, але й іншу подібну, так що вона була в ньому двоякою. Він не тільки сказав: «Для мене світ розп’ятий», і замовк, але наступними словами вказав і на іншу (нечутливість): «… і я для світу». Особливе смирення в тому, щоб світ вважати мертвим, однак ще більше і набагато важливіше в тому, щоб і самому бути ніби померлим для нього.

Отже, Павлові слова означають наступне: він, за його словами, був далекий від теперішнього не настільки, наскільки живі від мертвих, а настільки, наскільки мертві від мертвих. Живий, звичайно, з померлим не має взаємин, однак має дещо інші почуття: дивується ще красі покійного або жаліє і плаче за ним. А мертвий до мертвого не має навіть таких почуттів і стосунків. Бажаючи це виразити, він до слів: «Для мене світ розп’ятий», додав: «… і я для світу». Чи бачиш, наскільки він був далекий від світу, як, ідучи по землі, досяг небесної висоти? Не кажи мені про гірські вершини, про ліси, про долини і непрохідну пустелю. Для того, щоб душа звільнилася від шуму (світського), їх недостатньо. Тут необхідне те полум’я, яке запалив Христос у душі Павла, яке підтримував сам блаженний духовними помислами і підняв на таку висоту, що це полум’я, почавши знизу, від землі, досягло самого неба, високого неба, найвищого — бо він сам був піднесений до третього неба (2 Кор. 12, 2). Однак його відданість і любов до Христа простягалася вище не тільки третього, а всіх небес.

Тілесно він був малий і ніскільки не перевищував нас, зате своїм духом піднявся над усіма людьми, які живуть на землі, незрівнянно. І не погрішав би той, хто зобразив би стан цього святого так, наче якесь полум’я, що охопило поверхню всієї землі і піднялося вгору, обійшло зі всіх боків небосхил і, пробігши крізь повітря, що було вище нього, — повітря чи щось інше — заповнило вогнем середину між двома небесами і, не зупинивши тут свого плину, раптом метнулося, піднялося до третього неба і зробило все єдиним вогнищем, ширина якого рівняється з просторами всієї землі, а висота — з відстанню від нас до третього неба. Але й так я, здається, не зобразив бодай найменшої частини його любові. А що ці слова не є перебільшенням, це може достеменно довідатися кожен, коли прочитає написане нами про це до Димитрія.

Так необхідно любити Христа, так відходити від земного. Такими були душі й у святих пророків, через що вони й отримали інші очі. Відійти від теперішнього було справою їх власного старання, а те, що потім у них відкрилися інші очі для споглядання майбутнього, це вже було справою Божої благодаті. Таким був Єлисей, бо він відійшов від усього земного, полюбив Царство Небесне і знехтував усім теперішнім, тобто царством і владою, славою і загальною повагою, тому й побачив ніким ніколи небачене — цілу гору, покриту строєм вогненних коней і таких же колісниць та воїнів (4 Цар. 6, 17).

Хто захоплюється теперішнім, той ніколи не удостоїться споглядати майбутнє; а хто зневажає теперішнє і вважає його не кращим за тіні та сновидіння, той незабаром отримає великі і духовні блага. Так і ми відкриваємо своїм дітям багатство, яке належить мужам, тоді, коли побачимо, що вони стали мужами і зневажають усім дитячим; але поки вони захоплюються останнім, вважаємо їх невартими першого. Душа, яка не привчилася зневажати маловажним і земним, не в змозі буде споглядати небесне, як і той, хто споглядає останнє, не може не посміятися з першого. Це говорив і блаженний Павло. Хоч його слова і відносяться до догматів, однак можуть бути застосовані і до вподобань та дарувань: «Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого» (1 Кор. 2, 14).

3. Отже, ми, як я сказав, повинні шукати усамітнення не тільки в якихось певних місцях, але й у самому бажанні, а насамперед — вести в найменш заселену пустелю свою душу. І блаженний Давид, який жив у місті, управляв царством і був обтяжений численними турботами, з таким настроєм душі був охоплений Христовою любов’ю більше, ніж ті, що жили в пустелях. Таких сліз, зітхань і ридань вдень і вночі навряд чи хтось побачить у будь-кого з тих, що нині розіп’ялися (для світу), якщо тільки такий дійсно знайдеться.

При цьому ми маємо звернути увагу не тільки на сльози, але і вникнути в те, хто їх проливав. Бо неоднаково, чи це скрушує, принижує і виснажує себе той, що при царській гідності, всіма шанований і непідвладний нічиїм викриттям, чи робить це той, що нічого такого не має. Багато що доводить царя до розслаблення і перешкоджає йому зібратися духом. Він розслабляється і розбещується щоденною розкішшю, і пишається владою, й охоплюється гордістю, його запалює любов до слави і не менше — любов плотська, що породжується владою і підсилюється розкішшю. Крім того, збурюють його душу вихори турбот, що налягають на нього зі всіх боків не менше, ніж ті пристрасті, а тому упокорення, зустрічаючи стільки перешкод, ніяк не може знайти доступ (до нього). Бо навіть вільна від усього цього душа з трудом може насаджувати в собі це благо. А проста людина, якщо тільки вона не до краю розбещена, є далекою від усього цього сум’яття, і тому може досягти скрушення легше, ніж той, що має таку могутність, владу та почесті.

Як важко і навіть неможливо змішати вогонь з водою, так, думаю, неможливо поєднати насолоду (земними благами) з упокоренням, бо вони протилежні і несумісні між собою. Одне є матір’ю сліз і тверезості, а інше — сміху і непомірності. Одне робить душу легкою та окриленою, а інше веде її до стану, що тяжчий за свинець.

Але я не сказав ще про найважливіше, про те, що Давид жив у ті часи, коли не вимагалося особливої суворості в способі життя, а ми приступили до подвигу тоді, коли накладаються великі кари не тільки за інші гріхи, але навіть за сміх, і, навпаки, постійно схвалюється плач і скорбота. Однак цей блаженний, зруйнувавши всі перешкоди, віддавався упокоренню з такою силою, начебто був з числа простих людей і ніколи не бачив навіть уві сні ані царства, ані царської пишноти, а в порфірі, і в діадемі, і на царському престолі проявив таке ж упокорення, як ті, що сидять у веретищі, на попелі й у пустелі. У кого насправді є цей благий настрій, він проявляє таку ж силу, як вогонь у терні. І хоч би таку людину пригнічувало безліч прикрощів, хоч би обплутували його незлічимі пута гріхів, хоч би надто палало в ньому полум’я похоті і оточувало його неабияке сум’яття через життєві справи, це упокорення, ніби міцним бичем, усе це цілковито розвіє і відкине від душі. Як легкий пил не може встояти перед напором сильного вітру, так і безліч похотей не може витримати сили упокорення, яке кидається на них, а зникає і розсіюється скоріше за всякий пил і дим.

Якщо плотська любов так поневолює душу, що відволікає її від усього і підкоряє впливу однієї коханої, то чого не зробить любов до Христа і страх бути відлученим від Нього? Те й інше так хвилювало душу пророка, що він у свій час говорив: «Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже» (Пс. 41, 1). І далі: «Душа моя, як земля безводна перед Тобою» (Пс. 142, 6). І ще: «Припала душа моя до Тебе» (Пс. 62, 9). А в іншому місці; «Господи, не суди мене в ярості Твоїй і не карай мене в гніві Твоїм»(Пс. 6, 1).

4. Нехай ніхто не говорить мені, що Давид написав цей (шостий) псалом, оплакуючи свій гріх. Це не вірно. Не допускає такого припущення і зроблений вверху (псалма) надпис. Якби зміст не був указаний у надписі, тоді можна було б, якщо бажаєте, віднести цей псалом і до обставин того гріха. Але коли в цього зміст інакший, а ми знаємо інший псалом, що стосується тих обставин, то, прошу, не будемо вводити безпорядок у божественне і власним міркуванням надавати більшої важності, ніж догматам, вираженим від Духа.

Що ж це за напис (6-го псалма)? «Про восьмий», — говорить (Давид). Що ж це за восьмий (день), якщо не день Господній, великий і славний, подібний палаючої печі, який змусить тремтіти навіть сили небесні «…і сили небесні, — сказано, — захитаються» (Мф. 24, 29), і перед приходом Царя (Христа) зійде вогонь? Він назвав цей день восьмим, указуючи на переміну (теперішнього) стану і відновлення життя майбутнього. Це життя не що інше, як одна седмиця: починається вона першим днем, а завершується сьомим, і так у тих же межах йде далі по кругу, починаючись із того ж початку і йдучи до того ж кінця. Тому ніхто не назвав би дня Господнього (воскресного) восьмим, а тільки першим. Бо коло седмиці не поширюється до восьми. Коли ж усе теперішнє припиниться і зруйнується, тоді настане восьмий день. Він не буде повертатися до початку, а порине в подальші простори.

Отже, пророк через надзвичайне скрушення, постійно зберігав у своїй пам’яті (останній) Суд, серед таких почестей і задоволень завжди бачив перед собою той день, про який ми ледь згадуємо в скорботах, і, постійно розмірковуючи про долі Божі, написав цей псалом. Що ж говорить він? «Господи, не суди мене в ярості Твоїй і не карай мене в гніві Твоїм» (Пс. 6, 1), — називаючи ярістю і гнівом велику силу кари (він знав, що Бог непідвладний будь-якій пристрасті), хоч і вважав себе гідним не мук і кари, а почесті та вінців. Його віра, завдяки якій він скинув вежу чужоземців (Голіафа) і весь народ юдейський вирвав із воріт смерті, і благодіяння, вчинені ним своєму гонителеві (Саулу) не раз і не два, а багаторазово, а ще до того те слово стосовно нього, що було виголошене Самим Богом, достатньо розкривають доблесть цього мужа, навіть більше, ніж були його заслуги.

Справи (людські), якими величними і чудними вони б не були, все ж таки можуть бути запідозрювані в порочності, однак заслуги цього праведника (Давида) у значній мірі позбавлені всякої підозри. Але коли свідчить Бог, тоді вирок не підлягає ніякій підозрі. І якби Давид не подав незаперечного доказу своєї доблесті, то й не отримав би небесного свідчення. Що ж Бог говорить про нього? «Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея, чоловіка по серцю Моєму» (Діян. 13, 22; порівн. 1 Цар. 13, 14). Однак і після такого присуду (Божого), і після таких подвигів, він промовляв слова властиві для засуджених і для тих, що, сповняючи євангельське (веління): «Коли виконаєте все, кажіть: ми раби нікчемні» (Лк. 17, 10), не мають перед Богом ніякої відваги.

Що більше за нього сказав той митар, який справді був переповнений незліченними гріхами і не насмілювалася ані на небо глянути, ані вимовити багато слів, ані стати поряд з фарисеєм? Цей паплюжив його, кажучи: «Я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18, 11). А той сприйняв його слова так, начебто й не чув нічого образливого, і не тільки не обурився, але й ушанував того, що ображав та гордився, такою честю, що визнав себе невартим навіть тієї землі, яку цей зневажав, нічого не промовив, крім сповідання своїх гріхів і, сильно вдаряючи себе в груди, гаряче молив Бога, щоб Він бути милостивим до нього.

Однак і не дивно, що він так зробив, оскільки волею і неволею схиляти голову змушували його безліч гріхів. А те, що праведний, який не усвідомлював за собою чогось подібного, і приступав (до Бога) з таким же самоосудом, як митар — це дивно і показує істинно упокорену душу. Бо чим відрізняються слова: «Будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18, 13) від слів: «Господи, не суди мене в ярості Твоїй і не карай мене в гніві Твоїм» (Пс. 6, 1)? Останні більше виразні, ніж перші. Митар не смів глянути на небо, а праведний (Давид) зробив набагато більше. Той говорив: «Будь милостивий до мене», а цей навіть цього не насмілився сказати. Не сказав: «Не суди мене», але: «Не суди мене в ярості Твоїй». Не сказав: «Не карай мене», але: «Не карай мене в гніві Твоїм». Благав не про те, щоб не бути покараним, а щоб бути покараним не тяжко.

Тут можна бачити смиренність його душі — і в тому, що він вважав себе гідним такого покарання, і в тому, що не насмілювався благати Бога про загальне прощення. А це властиво вкрай засудженим і тим, що визнають себе грішнішими за всіх. А ще надзвичайно важливо те, що й самого визволення від тяжкої кари він просить у милості і людинолюбства Божого, як немічний. «Помилуй мене, — говорить, — бо я немічний» (Пс. 6, 3). Що це? Той, хто сподобився такого визнання і не забуває про долі Божі («не забув я, — говорив він, — закону Твого» (Пс. 118, 61), той, хто сяє світліше сонця, говорить такі слова? Так, це гідне подиву, що той, хто звершив такі величні діла, про себе нічого величного не сказав і не подумав, а вважав себе серед усіх останнім і просив спасіння для себе тільки від людинолюбства Божого. Він ніби говорив: я заслуговую неослабної кари і вічних мук, але через те, що я не в змозі терпіти, тому і благаю спасти мене від цих прикрощів, — подібно до рабів, які вчинили багато зла і не можуть сказати, що не згрішили, але позаяк біль від бичів нестерпний, тому нарешті благають, щоб їх не били.

Але тут, я думаю, Давид мав на увазі ще й іншу неміч. Яку ж? Неміч, причиною якої були його скорботи та зітхання. Коли нас з надзвичайною силою осягне надмірна скорбота, вона пожирає всю силу душі. Це, я думаю, пережив і праведник через неабиякий самоосуд та через те, що не тішив себе приємними надіями, а тільки протилежним. Це він яскраво виражає у наступних словах. Сказавши: «Господи, не суди мене в ярості Твоїй, — він додав, — помилуй мене, бо я немічний, і зціли мене, Господи, бо стривожилися кості мої. І душа моя дуже стривожена» (Пс. 6, 3–4).

Якщо ж той, у кого совість була такою чистою, молить, щоб справи його не піддалися строгому викриттю, то що зробимо ми, що обтяжені такими незліченними гріхами, такі далекі від його відваги, які не звершили навіть найменшої частки його сповідання? Чому ж цей блаженний промовляв таке сповідання? Він був переконаний, що ніхто не виправдається перед Богом, оскільки навіть праведний ледве спасається. Тому і благає (Бога) іноді так: «Не входь у суд з рабом Твоїм» (Пс. 42, 2); а інколи так: «Помилуй мене, Господи, бо я немічний» (Пс. 6, 3).

5. Дивно, що Давид ніде не згадує про свої добрі справи, а поручає своє спасіння людинолюбству Божому. Це властиво для упокореної душі і смиренного духа. І тому сталося так, що той, хто звершив великі чесноти, боявся і тремтів сильніше за грішників. А що Давид так тремтів і боявся, послухай, як він говорить про це сам: «Якщо на беззаконня наші зважатимеш, Господи, Господи, хто встоїть?» (Пс. 129, 3).

Він знав, достеменно знав, що ми багато завинили перед Богом, і що найменш маловажні гріхи заслуговують великої кари. Він задовго наперед передбачав, які заповіді дасть Христос після Свого пришестя. Вірив, що будуть суворо засуджені не тільки вбивства, але й образи і лихослів’я, і порочні думки, і сміх, і марнослів’я, і жартівливість, та інші, менш важливі пороки. Тому і Павло, хоч не знав нічого за собою, говорив: «Бо хоч я нічого не знаю за собою, але тим не виправдовуюсь» (1 Кор. 4, 4). Чому? Тому що він, якщо і не зробив нічого злого, бо і справді не зробив, однак не вважав себе таким, що вповні віддав належну честь Богові. Ми, хоч би тисячу разів померли, хоч би звершили всі чесноти, то й тоді не віддали б належного Богові за ті блага, які Він нам дарував.

Поглянь: не маючи будь-якої необхідності в нас, а будучи самовдоволений, Він привів нас з небуття до буття, вдихнув (у нас) душу, якої не дав жодному із земних тварин, насадив рай, розпростер небо, під ним поставив землю, запалив сяючі світила, землю прикрасив озерами, джерелами, ріками, квітами і рослинами, а на небі поставив хор різноманітних зірок, ніч зробив для нас не менш корисною, ніж день завдяки сну, від якого подається спокій і сила. Сон укріплює наші тіла не менше за страви, як це видно із наступного: ми часто бачимо, як голод переносять упродовж багатьох днів, а без сну неможливо пробути й декілька днів. Ніч також прохолоджує і відганяє той жар, що впродовж дня збирається частково від сонячних променів, частково від денних трудів, і так знову відновляє в нас бадьорість до праці. А в зимовий час, змушуючи нас своєю тривалістю бути під домашнім дахом, вона подає нам ще більш спокою і відради. І темрява встановлена у цей час не даремно і не без мети, а заради більшого заспокоєння. Як жалісливі матері, коли хочуть приспати неспокійних дітей, беруть їх у свої обійми і, накинувши їм на очі покривало, присипляють, так і Бог, розпростерши у світі темряву, ніби якесь покривало, заспокоює людей від трудів. Якби цього не було, то ми всі надірвалися б чи то від метушливості, чи надмірного сріблолюбства і трудів. А тепер ніч мимоволі відриває нас від занять. І такий закон (природи) відновлює не тільки наші тіла, але й душі не менше за тіла.

Чи потрібно говорити про тишу і спокій у цей час? Як тоді всі наповнюється тишею, звільняєть від шуму, не чути нічийого лементу, як це буває вдень, коли одні тужать через убогість, інші скаржаться на образи, ще інші оплакують хвороби та тілесні пошкодження, інші смерть рідних, інші втрату грошей, інші якесь інше людське горе, яких так багато! Від усіх цих прикрощів ніч рятує людський рід, ніби від буревію, і заспокоює у своїй пристані.

Такі блага ми маємо від ночі. А блага, які подаються нам удень, усім відомі. Що казати про зручність доріг, якими ми користуємося? Щоб тривалість подорожі не відвертала нас від спілкування між собою, Бог проклав для нас по всій землі найкоротший шлях — море. Щоб ми, живучи у світі, ніби в одному домі, часто приходили один до одного і кожен, з легкістю подаючи ближньому своє, отримував взаємне від нього і так, займаючи незначну частку землі, ніби будучи власником усієї землі, насолоджувався благами всіх країн. Подібно, як за багатим столом кожен гість може і сам запропоноване йому подати тому, хто сидить далеко, і від нього отримати те, що лежить перед ним, тільки простягнувши руку.

Якщо хто стане обчислювати і всі інші блага, то побачить їхню невимовну безліч, тому не обчислить навіть малої частки. Бо як може людина вимірити безмежну премудрість Божу? Уяви собі тільки різні види рослин плодоносних, неплодоносних, тих, що ростуть у пустелях, у місцях населених, на горах, на рівнинах; поглянь на розмаїття насіння, трав, квітів, тварин земних, земноводних, морських. Згадай, що все видиме створено для нас — небо, земля, море й усе, що в них. Якби хтось побудував собі прекрасний палац, прикрашений безліччю золота і сяючий яскравим блиском каменів, так Бог, створивши світ, увів у нього людину, щоб вона трудилася над усім. І ще більш дивне те, що покрівлю цього дому Бог улаштував не з каменів, а склав з іншої особливо цінної речовини, і запалив вогонь не на золотому світильнику, а, опустивши світила зверху, звелів їм проходити по покрівлі цього дому, щоб ми отримували не тільки користь, але й неабияке задоволення. А землю простягнув, наче багатий стіл.

Усе це Бог дав людині, яка ще не зробила нічого доброго. І хоч людина після отримання такого дару виявилася невдячною своєму Благодійникові, однак Бог не позбавив її честі, а тільки вигнав з раю і цим застеріг, щоб не дати подальшому зростанню невдячності й утримати її від прагнення до гіршого.

Перебуваючи під дією Духа Божого і роздумуючи про все це, і споглядаючи набагато більше — і те, що було від початку (світу), і те, що відбувається щодня, і те, що буває з кожним зокрема і зі всіма разом, і те, що відбувається явно, і що більше явного відбувається таємно, а також справи домобудівництва Єдинородного Сина Божого і майбутні блага, — оглядаючи все і в усьому знаходячи і споглядаючи невимовну любов Божу, Апостол, ніби опустившись у безмірну безодню, осягнув, як багато і безмежно він був зобов’язаний (Богові), і не віддав Йому навіть найменшої частки. Тому, з неабиякою старанністю переглянувши навіть малі свої гріхи, а добрі справи віддавши забуттю, і промовив згадані слова (1 Кор. 4, 4). А в нас не так. Про гріхи, хоч би якими численними і великими вони не були, ми не говоримо і не пам’ятаємо. А коли зробимо бодай малу добру справу, то розголошуємо про неї всюди і не перестаємо хвалитися та підноситися, поки марнославством не знищимо і найменше добро. Тому Давид, маючи це на увазі, говорив: «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї?» (Пс. 8, 5). Крім того, звинувачуючи людину через невдячність, він говорив: «Людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм» (Пс. 48, 13).

6. Вдячному рабові властиво дивитися на благодіяння, виявлені до всіх, як на власні, і старатися та піклуватися так, ніби сам є боржником за усіх. Так зробив і Павло (добре знову згадати про нього), коли сказав, що Господь умер за нього. «А що нині живу в плоті, — говорив він, — то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2, 20). Говорив він так не тому, наче б то хотів зменшити дар Христа, а тому, що хотів показати себе винним у всьому і пробудити такий же настрій у кожному.

Якби Христос прийшов навіть заради однієї людини, то Його дар від цього не тільки не зменшився б, а був би ще більшим. Чому? Тому що Він і про одну людину явив би таке піклування, як і той, що шукає одну (загублену) вівцю. Тому (Павло) і бентежився, тому і плакав. Якщо ті, що позичили гроші, і не можуть віддати, потопаючи у великій безодні боргів, не їдять і не сплять від болісного переживання, то що терпить праведник, коли бачить свій борг (перед Богом), яким є не гроші, а діла?

А в нас не так. Сплативши бодай дещо, поводимося так, начебто сплатили все, а то й ще гірше поступаємо: навіть цієї мізерності не робимо з належною вільним людям ревністю, а, вимовляючи слова невільників та найманців, наперед розвідуємо, чи є за те нагорода, чи велика нагорода, чи буде те зараховане тільки нам. Що ж ти говориш, бездушна і жалюгідна людина? Тобі слід би зробити щось миле для Бога, а ти стоїш і переживаєш за нагороду? Якби тобі навіть за таку справу належало впасти в геєну, то і тоді хіба варто було б ухилятися, а не взятися за творіння добра з неабиякою готовністю? Ти робиш приємне Богові і шукаєш ще якоїсь нагороди.

Справді ти не знаєш, яке велике благо догодити Богові. Бо, коли б ти знав це, то ніяку іншу нагороду не зрівняв би з цим благом. Хіба не знаєш, що нагорода для тебе буде більшою тоді, коли будеш робити належне, не сподіваючись нагороди? Хіба не бачиш, що й між людьми особливо поважають тих, котрі, перш ніж отримати нагороду, хочуть догодити їм, і про це дбають більше, ніж про пошану? Настільки поважно ставляться люди навіть до подібних до себе, а ти, так обдарований Господом і ще такі великі блага на тебе очікують, коли необхідно зробити щось корисне заради твого ж спасіння, перш ніж щось зробити, розвідуєш про нагороду.

Тому ми і буваємо завжди холодні та жалюгідні і не готові до будь-якої благородної справи. Тому ми і не можемо бути смиренними і бодай трохи зібратися з духом. Ми не задумуємося уважно над своїми гріхами, не бачимо благодіянь Божих і не дивимося на тих, що звершили великі подвиги. Тому ми і забуваємо про добрі справи, що і благополуччям користуємося непомірно, і коли називаємо себе грішниками, часто говоримо це не щиро. Це видно з того, що, коли почуємо, як нас називають так інші, ми сердимося, дратуємося і називаємо це образою. Так, у нас в усьому лицемірство і ми не наслідуємо митаря, який, коли інший звинувачував його в безлічі гріхів, переніс ці звинувачення і за свої діла отримав плоди — «пішов до дому свого виправданий більше», ніж фарисей (Лк. 18, 14). А ми навіть не знаємо, що таке сповідання, хоч переповнені незлічимими гріхами. Нам треба би не тільки переконатися, що в нас безліч гріхів, але й усі свої гріхи, малі і великі, написати на серце, наче в книзі, й оплакувати, як щойно звершені. Тоді ми смирили б гордість душі своєї, неустанно нагадуючи їй про свої пороки.

Пам’ятати про свої гріхи є таким благом, що блаженний Павло часто виставляв на вид навіть свої згладжені провини. Бо всі колишні провини він змив Хрещенням, а після того жив настільки чисто, що не усвідомлював за собою нічого і не мав гріхів, через які треба було б зітхати, а тому згадував про гріхи, що були вже обмиті Хрещенням, і говорив: «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший» (1 Тим. 1, 15). І ще: «Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, мене, колишнього хулителя, і гонителя, і кривдника» (1 Тим. 1, 12–13), «…бо я жорстоко гнав Церкву Божу і руйнував її» (Гал. 1, 13). І далі: «Я недостойний зватися Апостолом» (1 Кор. 15, 9). Такі гріхи хоч і не стосуються нас, однак можуть достатньо розбудити душу і зворушити її дуже полюбити Бога. Так і Симон на питання Господа, із двох боржників, «котрий більше з них полюбить» позикодавця, коли сказав: «Думаю, що той, якому більше простив», — почув: «Правильно ти розсудив» (Лк. 7, 42–43).

7. Коли ми задумаємося над безліччю своїх колишніх гріхів, тоді побачимо незмірність Божої милості, тоді схилимо голову, тоді упокоримося. Бо чим тяжчі гріхи, якими ми завинили, тим більше ми будемо скрушуватися.

Так, Павло згадував і про свої колишні гріхи, а ми не хочемо згадувати і про вчинені нами після Хрещення, які загрожують небезпекою і тягнуть нас до відповідальності за них. А якщо інколи і надійде думка про якийсь такий гріх, то ми тут же відганяємо її і не хочемо засмучувати душу спогадом (про нього) бодай на короткий час. А від цієї некорисної ніжності ми маємо безліч лиха, оскільки, перебуваючи в такому стані самовдоволення і зніженості, не можемо і сповідатися у своїх колишніх гріхах (хіба це можливо, коли ми привчаємо себе не допускати бодай згадки про них?), а тому легко впадаємо в наступні.

Якщо в нас завжди жива пам’ять і душу тривожить страх, тоді можна досить легко викорінити зніженість її та байдужість. Але якщо знімеш (з неї) і цю вузду, то хто ж тоді удержить її і не дасть безстрашно нестися по проваллях і впасти у безодню погибелі? Тому праведний (Давид) і уявляв собі майбутню кару, тому плакав, тому зітхав і то дуже сильно! Вам, великим людям, для скрушення достатньо згадувати про благодіяння Божі, не пам’ятати про свої доблесті, з неабияким старанням пригадувати, чи не випадало інколи вам вчинити будь-який малий гріх, споглядати на великих мужів, які особливо угодили Богові. А після всього розмірковувати про невідомість майбутнього, про схильність (людей) до падіння і гріха, чого боявся і Павло, а тому говорив: «… щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27); і далі: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12).

Так про себе роздумував про це і Давид, і, роздумуючи про благодіяння Божі, говорив: «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним? Ти створив його мало чим меншим за ангелів, славою і честю увінчав його» (Пс. 8, 5–6). А про свої добрі справи забував настільки, що при своєму безмірному смиренні сказав: «Хто я, Господи мій, Господи, і що таке дім батька мого, що Ти мене так возвеличив? І цього ще мало здалося в очах Твоїх, Господи мій, Господи; але Ти звістив ще про дім раба Твого в майбутньому. Це вже по-людськи. Господи мій, Господи! Що ще може сказати Тобі Давид?» (2 Цар. 7, 18–20). Часто роздумуючи про чесноти предків, він у порівнянні з ними вважав себе за ніщо. Сказавши: «На Тебе надіялися батьки наші, — про себе додав, — а я черв, а не людина» (Пс. 21, 5–7). Мав він перед очима і невідомість майбутнього, і тому говорив: «Просвіти очі мої, щоб не заснув я сном на смерть» (Пс. 12, 4). Себе ж вважав настільки винним у багатьох гріхах, що говорив: «Прости провину мою, бо вона велика» (Пс. 24,11).

Отже вам, людям великим, достатньо і цього. А в нас і при цих ліках залишається ще достатня і неабияка причина для винищування гордості і всякої зарозумілості. Яка? Безліч гріхів, зла совість: коли вона опанує нами, то не допускає нас навіть при нашому бажанні підніматися на висоту. Тому прошу і благаю тою відвагою, яку придбав ти перед Богом через свої чесноти, подати руку (допомоги) нам, що постійно молимося, щоб ми могли гідно оплакати тягар таких незлічимих гріхів, а оплакавши, стати на шлях добрий, що веде нас до неба, щоб не постраждали ми разом зі знедоленими, зійшовши в пекло, де ніхто не може сповідатися (Пс. 6, 6), і звідки вже ніхто нас не звільнить. Поки перебуваємо тут, то можемо й ми отримати від вас велику користь, і ви можете дуже облагодіяти нас. А коли відійдемо туди, де ні товариш, ні брат, ні батько не можуть ані допомогти, ані бути біля нас під час покарання, тоді вже необхідно буде бути у смутку, і глибокому мороці, і при повній відсутності утішителів, терпіти безконечні муки і бути неспалюваною поживою для всепоїдаючого полум’я.

Опубліковано: 18.04.2016; востаннє змінено: 21.04.2016.